home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Частина четверта і остання

Ох, хто в світі накоїв більше дурниць, ніж співчутливі?

І що в світі породило більше страждань, ніж їхня глупота?

Горе усім, хто любить; адже найвище вони цінують своє співчуття!

Колись диявол сказав мені таке: «Навіть у Бога є своє пекло: це

його любов до людей». А недавно я чув, як він сказав: «Бог

мертвий; через своє співчуття помер Бог».

Так казав Заратустра

МЕДОВА ОФІРА


І знову над Заратустриною душею текли місяці й роки, він їх не помічав, та волосся його посивіло.

Одного дня, коли він сидів на камені перед печерою і мовчки дивився вдалину,— бо попереду виднілося море, а позаду — звивисті безодні,— його орел та змія у задумі ходили круг нього і зрештою зупинилися перед ним.

— Заратустро,—сказали вони,— ти, мабуть, виглядаєш своє щастя?

— Що мені щастя! — відповів Заратустра.— Я вже давно не прагну щастя, я прагну робити діло.

— О Заратустро,— знову озвалися орел та змія,— ти кажеш, як той, у кого забагато добра. Хіба ти не купаєшся в блакитному морі щастя?

— Ви, хитруни,— відповів Заратустра й усміхнувся,— як вдало вибрали порівняння! Але ж ви знаєте, що моє щастя тяжке і не схоже на жваве джерело: воно гнітить мене й ніяк не відчепиться, прилипло, мов та смола.

Тоді орел і змія знову задумливо обійшли круг нього і ще раз зупинилися перед ним.

— О Заратустро,— сказали вони,— так ось чому ти все чорнієш і жовкнеш, дарма що твоє волосся таке біле, що воно ніби скидається на льон? Вважай, ти прилип до смоли!

— Що ви кажете, любі мої,— сказав Заратустра, сміючись,— воістину, я дурно нарікав, ніби не можу відчепитися від смоли. Адже зі мною відбувається те саме, що й з фруктами, котрі достигають. Це мед у моїх жилах згущує кров і робить душу сумирнішою.

— Нехай і так, Заратустро,— погодилися орел та змія і підійшли ближче,— а тобі сьогодні не хочеться піднятися на високу гору? Повітря чисте і світу видно більше, ніж будь-коли.

— Так, любі мої,— відповів він,— ваша порада слушна й мені до серця: я хочу сьогодні піднятися на високу гору! Однак подбайте, щоб там я мав під рукою мед, бурштиновий, білий, добрий, свіжий, як лід, золотий стільниковий мед. Тож знайте: там, угорі, я хочу принести медову офіру.

А коли Заратустра вибрався на верховину, він відіслав орла і змію, що товаришили йому, додому і побачив, що знову сам. Тоді він від душі засміявся й сказав таке:

— Що я казав про офіри й медові офіри, було тільки вивертом і, воістину, глупотою на користь справі! Тут, угорі, я можу говорити вільніше, ніж перед печерами відлюдників та їхньою свійською худобою.

Яка там офіра! Я, сторукий марнотратник, все подароване мені розтринькую,— хіба це можна називати офірою!

Якщо мені забаглося меду, то забаглося тільки принади, солодкої патоки й відвару,— на них облизуються навіть ведмеді-буркотуни й дивні, понурі, люті птахи;

найкращої принади, потрібної ловчим та рибалкам. Бо коли світ схожий на темні звірині хащі й на сад утіх для всіх Диких Мисливців, то, як на мене, він ще більше й радше схожий на бездонне багате море,—

на море, повне барвистих риб і раків, на котрих навіть боги поласяться і подадуться рибалити й закидати сіті: який же багатий світ на дивогляди, великі й малі!

А надто людський світ, людське море — в нього я закидаю тепер свою золоту вудку й кажу: розкрийся, людська безодне!

Розкрийся й викинь мені своїх риб та лискучих раків! Найкращою своєю принадою я сьогодні принаджую найдивовижніших людських риб!

Саме своє щастя я закидатиму в усі далечі й далечіні на схід, на південь і на захід, щоб бачити, чи багато людських риб навчилося смикатись і борсатись на моєму щасті!

Поки вони, зловившись на вістря моїх потаємних гачків, вискочать на мою висоту,— найбарвистіші пічкурі безодні до найлютішого рибалки-людолова.

Адже я такий по суті й споконвіку — тягну, притягаю і підтягаю, доглядач і наглядач, який недурно колись казав собі: «Стань таким, який ти є!»

Відтепер нехай люди підіймаються до мене вгору: адже я ще й досі чекаю знамення, що пора мені сходити вниз; через те я й не йду до людей, дарма що повинен.

Тому я, лукавий і насмішкуватий, чекаю тут на верховині без нетерпіння і без терпіння,— радше як той, хто відвик навіть від терпіння — бо вже більше не «терпить».

Адже доля дарує мені час, чи не забула вона про мене? Може, сидить десь у затінку за великим каменем і лапає мух?

Воістину, я вдячний своїй вічній долі, що не жене й не квапить мене, а дарує мені час на пустощі й на злість: ось навіть сьогодні я вибрався рибалити на цю високу гору.

Чи хтось колись рибалив на високих горах? І нехай те, що я хочу робити й роблю тут, угорі, навіть глупота, та все ж це краще, ніж там унизу бундючитися, зеленіти й жовкнути від чекання,

розгнівано надиматися від чекання, ставати священною бурею, що налітає з гір, нетерплячим, що гукає в долини: «Слухайте або ж я вишмагаю вас бичем Господнім!»

Не в тому річ, що я гніваюся на таких розлючених,— з них якраз годиться посміятись! Такі вже вони вдалися нетерплячі, ті галасливі барабани, що зі шкури пнуться, аби виговоритися не коли, як сьогодні!

Та ми з моєю долею говоримо не для «сьогодні» і не для «коли»: на розмови часу й терпіння у нас вистачає й часу навіть і забагато. Адже колись він повинен прийти й не може не прийти.

Хто ж повинен колись прийти й не може не прийти? Наш великий Хазар, наше велике далеке Царство Людини, тисячолітнє царство Заратустри...

Чи далеко ще до того «далеко»? Хіба це мене обходить? Я й без того не менш твердо двома ногами впевнено стою на цьому грунті,—

на вічній основі, на твердому пракамені, на цьому найвищому, найтвердішому, передвічному нагір'ї, куди злітаються усі вітри, питаючи: де? звідки? куди?

Тут смійся, смійся, моя ясна, здорова злосте! З високих гір кидай униз свій блискотливий, зневажний сміх. Тим блиском принаджуй до мене найпрекрасніших людей-риб!

І те, що в усіх морях належить мені, що всюди моє і для мене,— вилови, витягни до мене нагору: цього чекаю я, найзавзятіший із рибалок.

Далі, далі, вудко моя! Пірнай, поринай, принадо мого щастя! Точи краплинами свою найсолодшу росу, меде мого серця!

Далі, далі, погляде мій! О, як багато морів довкола, які світанки людського майбуття! А наді мною — яка рожева тиша! Яке безхмарне мовчання!


КРИК ПРО ПОРЯТУНОК


Наступного дня Заратустра знову сидів на камені перед печерою, поки орел і змія блукали по світах, щоб принести додому нової поживи, а ще й свіжого меду: старий мед Заратустра спожив і змарнував до останньої краплини. І коли він сидів, простягнувши ціпка й обводячи на землі обриси своєї тіні, заглибившись у роздуми,— воістину, не про себе і не про свою тінь,— він несподівано злякався і здригнувся, бо поряд зі своєю тінню побачив іще одну. А притьмом озирнувшись і підвівшись, побачив перед собою віщуна, того самого, якого колись частував і поїв за своїм столом, провісника великої втоми, що повчав: «Усе марнота, ніщо не винагороджується, у світі немає глузду, знання душить». А відтоді віщун змінився на виду, і коли Заратустра глянув йому у вічі, вдруге жахнулося його серце: так багато недобрих віщувань і сірих, мов попіл, блискавок перебігало цим обличчям.

Віщун, відчувши, що діялося в Заратустриній душі, провів долонею по обличчю, наче хотів стерти його, те саме зробив і Заратустра. І коли вони обидва мовчки опанували себе й покріпили дух, то подали один одному руки на знак того, що хочуть відновити знайомство.

— Ласкаво прошу, віщуне великої втоми,— сказав Заратустра,— недурно ти колись гостював у мене. Їж і пий за моїм столом і сьогодні й вибач, що тобі товаришитиме веселий старий!

— Веселий старий? — перепитав віщун, похитуючи головою.— Та хоч ким би ти був, Заратустро, і хоч ким хотів би ще стати, тут, угорі, бути тобі вже недовго. Скоро твій човен уже не лежатиме на сухому!

— Хіба я застряг на сухому? — сміючись, запитав Заратустра.

— Хвилі круг твоєї гори,— відповів віщун,— здіймаються дедалі вище, це хвилі великої нужди і скорботи: невдовзі вони підіймуть твій човен і понесуть тебе звідси.— Заратустра мовчав і дивувався.— Невже ти нічого не чув? — вів далі віщун.— Хіба до тебе не долинає з глибини шум і клекіт? — Заратустра далі мовчав і дослухався, відтак почув довгий-довгий крик, котрий безодні перекидали одна одній, бо жодна не хотіла тримати в собі,— такий він був зловісний.

— Недобрий провіснику,— врешті озвався Заратустра,— це крик про порятунок, крик людини. Він, мабуть, долинає з чорного моря. Та хіба мене обходить людське лихо? Останній гріх, що досі обминав мене,— ти знаєш, як він зветься?

Співчуття! — скрикнув віщун, аж затремтівши серцем і піднявши обидві руки.— О Заратустро, я збираюся спокусити тебе на твій останній гріх!

Не встигли відзвучати ці слова, як крик пролунав удруге, але був уже довший, страшніший і набагато ближчий.

— Чуєш, чуєш, Заратустро? — гукнув віщун.— До тебе крик, це кличуть тебе: прийди, прийди, вже пора, не гайся ні миті!

Розгублений і приголомшений, Заратустра мовчав, а відтак спитав, ніби вагаючись:

— А хто той, що кличе мене?

— Ти ж знаєш,— різко відповів віщун,— Навіщо ховаєшся? Це волає до тебе вища людина!

— Вища людина? — вигукнув Заратустра, пройнявшись жахом.— Чого їй потрібно? Вища людина? Чого їй тут потрібно? — І Заратустра аж зіпрів від переживань.

Побачивши Заратустрин переляк, віщун нічого не відповів, тільки все прислухався до безодні. Та звідти довго нічого не чулося, отож він озирнувся і побачив, що Заратустра стояв і тремтів.

— О Заратустро,— повів він журним голосом,— ти стоїш і не схоже, що ти от-от затанцюєш від щастя; тобі радше треба танцювати, щоб не впасти!

І навіть якби ти танцював отут переді мною з усіма своїми вихилясами, все одно ніхто не сказав би мені: «Дивись, ось танцює остання весела людина!»

Надаремно ходитимуть на цю верховину, бо хто шукав би тут веселу людину, знайшов би печери і льохи в печерах, криївки для втікачів, а не копальні щастя і скарбниці, не золотоносні жили щастя.

Щастя — хіба можна знайти щастя біля живцем похованих самітників! Невже я маю шукати те на блаженних островах у далечі забутих морів?

Та все однакове, ніщо не винагороджується, всі пошуки марні, блаженних островів більше немає!..

Так зітхав віщун, та коли він зітхнув востаннє, Заратустра прояснів і набрався певності, немов з глибокого провалля вибрався на світло.

— Ні! Ні! Тричі ні! — гукнув він твердим голосом і погладив бороду.— Це вже я знаю краще! Є ще блаженні острови! Про них, лантуху печалі й зітхань, краще помовч!

Перестань про них плескати, дощова хмаро перед полуднем! Хіба я не мокрий тут від твоєї скорботи, мов облитий пес?

Отож я обтрушусь і побіжу від тебе, щоб висохнути,— ти вже не дивуйся! Може, я не такий люб'язний, як придворні? Але ж моє любе дворище тут.

Ну, а тепер про твою вищу людину: гаразд! я хутко знайду її в цих лісах, звідти долинав її крик. Мабуть, за нею женеться якийсь лютий звір.

Вона на моїй землі, і з нею не станеться ніякого лиха! А круг мене, воістину, багато лютих звірів.

На цьому слові Заратустра було вже рушив. Тоді віщун сказав:

О Заратустро, ти — шахрай! Я знаю: ти хочеш мене позбутися! Тобі миліше майнути в ліси на лови диких звірів!

Але що це дасть тобі? Увечері я все одно сидітиму в твоїй печері, важкий і терплячий, мов колода,— і чекатиму тебе!

— Нехай буде так,— кинув Заратустра вже йдучи,— а що в печері моє, належить також і тобі, моєму гостеві!

Якщо знайдеш у ній ще й мед, гаразд! полижи його, ведмедю-буркотуне, посолоди свою душу! Бо ввечері нам обом треба бути в доброму гуморі,—

добрими й радими, що скінчився день! І під мої пісні ти сам танцюватимеш, ніби вчений ведмідь.

Не віриш? Хитаєш головою? Гаразд! Рушай, старий ведмедю! Адже я теж — віщун.

Так казав Заратустра.


РОЗМОВА З КОРОЛЯМИ


1


Заратустра ще й години не ходив горами та лісами, як раптом угледів дивну процесію. Саме тією дорогою, котрою він гадав зійти вниз, простували два королі, прикрашені коронами й багряними поясами, барвисті, мов фламінго; перед собою вони поганяли осла з поклажею.

Що знадобилося цим королям у моєму царстві? — здивовано запитав Заратустра у свого серця і швиденько сховався за кущ. Та коли королі наблизилися, він упівголоса, ніби сам до себе, промовив: — Дивина! Дивина! Не тримається купи! Бачу двох королів і тільки одного осла!

Тоді обидва королі зупинились, усміхнулися, зиркнули в той бік, звідки долинав голос, а відтак подивилися один одному в очі.

— Таке спадає на думку багатьом людям,— сказав король, що з правої руки,— однак уголос вони про це не кажуть.

Король з лівої руки знизав плечима і відповів:

— То, мабуть, якийсь козопас. Або самітник, що надто довго жив серед скель і дерев. Адже брак товариства також псує добрі звичаї.

— Добрі звичаї? — з обуренням і гіркотою заперечив перший король.— Чого ж ми тоді уникаємо? Хіба не «добрих звичаїв»? Хіба не нашого «вишуканого товариства»?

Воістину, вже краще жити серед самітників та козопасів, аніж серед нашої роззолоченої, облудної, нарум'яненої потолочі, навіть якщо вона й називає себе «вишуканим товариством»,

навіть якщо вона й називає себе «шляхетним станом». Але все там фальшиве і гниле, і насамперед кров — через застарілі хвороби й ще гірших цілителів.

Тепер найкращий і найлюбіший мені здоровий селюк,— неотесаний, хитрий, упертий і витривалий; тепер це найшляхетніша натура.

Тепер селянин найкращий з усіх, нехай би він усюди зробився паном! Однак тепер царство потолочі — тут я вже не дам себе дурити. А потолоч — то, значить, усе гамузом.

Потолоч — це все гамузом, все з усім перемішане, і святий, і свиня, і юнкер, і юдей, і всілякої тварі по парі з Ноєвого ковчегу.

Добрі звичаї! Все в них облудне і гниле. Ніхто вже нічого не шанує: якраз цього ми всі уникаємо. Це улесливі, улізливі собаки, що золотять пальмове листя.

Мене душить огида, що ми, королі, самі стали нещирі, що на нас понавішувано старої пожовклої прадідівської пишноти, що ми — пам'ятні медалі для дурнів, пройдисвітів і для тих, хто нині користується владою тільки для того, щоб ошукувати!

Адже ми не перші,— а мусимо їх удавати; зрештою, ми наситились цією брехнею, вже гидко.

Ми відцуралися наброду, усіх тих горлодерів і писак, що гидять, наче мухи з гнойовища, втекли від смороду крамарів, від честолюбних борсань і смердючого віддиху: тьху на життя серед наброду,

тьху на те, щоб бути серед наброду за першого! Ох, гидко! гидко! гидко! А до чого тут ми, королі?

— На тебе находить твоя стара хвороба,—відповів йому король з лівої руки.— На тебе, бідний брате, находить огида. Але ти знаєш, хтось підслуховує нас.

Заратустра, що, наставивши очі й вуха, уважно стежив за розмовою, одразу ж вийшов із своєї криївки, підійшов до королів і почав так:

— Королі, той, хто слухає вас і слухає охоче, зветься Заратустра.

Я той Заратустра, що колись казав: «До чого тут іще королі!» Даруйте мені, я зрадів, коли ви сказали один одному: «До чого тут ми, королі!»

Однак тут моє царство й мої володіння,— чого вам шукати в моєму царстві? Та, може, дорогою ви знайшли те, що шукаю я, себто вищу людину.

Почувши це, королі ударили себе в груди і в один голос промовили:

— Нас упізнали! Мечем свого слова ти розрубуєш найглибший морок у наших серцях. Ти відкрив нашу скорботу,— бо — зауваж!— ми вирушили в дорогу, щоб знайти вищу людину,—

людину, вищу за нас, хоч ми і королі. Ми ведемо їй цього осла, бо найвища людина повинна бути й найвищим владарем.

На світі немає більшого нещастя, ніж коли можновладний не є водночас і першою людиною. Тоді все стає облудним, кривим і потворним.

А якщо він узагалі останній і більше скидається на тварюку, ніж людину, тоді потолоч дедалі набиває собі ціну, а відтак навіть її чеснота подає свій голос: «Дивіться, тільки я єдина — чеснота!»

— Що я почув? — відповів Заратустра.— Скільки мудрості у королів! Я захоплений, воістину, мені аж кортить скласти віршика;

може, цей віршик і не кожному вухові припаде до вподоби. Я вже давно розучився зважати на довгі вуха. Гаразд! Уперед!

(Тут сталося так, що й осел докинув своє слово, до того ж виразно й з лихим наміром: «І-А»).

У рік Різдва лучилась дивина —

Рекла сивіла, п'яна без вина:

О горе! Це кінець вже близько!

Усе на світі впало дуже низько!

Борделем стало все круг Колізею,

І цезар вже свиня, і Бог із Іудеї.

2


Цей Заратустрин віршик дуже потішив королів, і король з правої руки сказав:

— О Заратустро, як добре ми вчинили, що прийшли побачитися з тобою!

Бо вороги твої показували нам свічадо з твоїм зображенням: ти звідти дивився з диявольською гримасою і в'їдливо посміхався; через те ми й боялися тебе.

Але що з того! Ти знову і знову жалив наші вуха й серця своїм словом. Тоді ми нарешті сказали: а що нам до його вигляду!

Нам треба послухати того, хто навчає: «Любіть мир, як те, що породжує нові війни, а короткий мир — ще дужче, ніж тривалий!»

Ніхто ще не виголошував таких войовничих слів: «Що добре? Добре бути хоробрими. Добра війна будь-яке діло освячує».

О Заратустро, на такі слова в наших жилах заграла предківська кров: адже це ніби весна озвалася до старих винних бочок.

Коли мечі металися серед мечів, мов закривавлені змії, тоді нашим предкам смакувало життя; сонце миру здавалося їм в'ялим і млявим, а тривалий мир вганяв у сором.

Як наші предки зітхали, коли бачили на стіні відчищені до блиску і припалі порохами мечі! Як і ті мечі, вони також прагнули війни. Адже меч прагне напитися крові й іскриться від прагнення.

Поки королі так завзято правили і розводились про своїх предків, Заратустру аж під'юджувало поглузувати з їхнього завзяття, бо королі, котрих він бачив перед собою, були дуже сумирні на вигляд, із старосвітськими витонченими обличчями. Та він переборов себе.

— Гаразд! — сказав він.— Ось перед вами дорога до Заратустриної печери. Нехай цей день закінчиться довгим вечором! А тепер мене кличе від вас крик про порятунок.

Велика честь для моєї печери, коли в ній сидітимуть і чекатимуть королі; та, звісно, чекати вам доведеться довго.

Ну що ж! Нічого не вдієш! Де нині навчишся краще чекати, як не при дворах? І вся королівська чеснота, яка ще збереглася, хіба не називається сьогодні вмінням чекати?

Так казав Заратустра.


П'ЯВКА


І Заратустра в задумі подався далі, сходячи нижче, минаючи ліси, обминаючи болота; і, як стається з кожним, хто снує важкі думки, він незумисне наступив на людину. І леле, йому в обличчя воднораз сипонуло зойком болю, двома прокльонами і двадцятьма лайками,— отож він з переляку замахнувся ціпком і ще й уперіщив того, на кого наступив. Та вмить схаменувся, і серце його сміялося з глупоти, котру він перед хвилею вчинив.

— Вибач,— звернувся він до скривдженого, котрий з люттю підвівся й сів.— Вибач і передусім вислухай одну оповідку.

Як мандрівник, що снить про далекі світи, на пустельній вулиці незумисне спотикається об собаку, що спить на осонні,—

як вони обидва, на смерть перелякані, схоплюються і накидаються одне на одного,— так сталося і з нами.

Та все ж! Та все ж — як мало бракувало, щоб вони, і пес, і самітник, пригорнулись одне до одного. Вони ж обидва — самотні!

— Хоч би ким ти був,— ще з люттю озвалася людина, на котру наступив Заратустра,— ти надто боляче наступив на мене навіть своєю оповідкою, не те що ногою!

Приглянься-но, хіба я собака? — Кажучи це, незнайомець підвівся і витяг з болота свою голу руку. Бо перед цим він, причаївшись, лежав простертий на землі, немов підстерігаючи якусь болотяну дичину.

— Що з тобою! — злякано гукнув Заратустра, бо побачив, що з голої руки цебеніла кров.— Що скоїлося з тобою? Може, тебе, нещасного, покусав якийсь лихий звір?

Закривавлений засміявся, й далі повнячись гнівом.

— Тобі що до того! — сказав він і хотів уже рушати.— Тут я вдома, у своєму царстві. Питати мене може хто хоче, та чи захочу я відповідати кожному телепневі?

— Помиляєшся,— співчутливо сказав Заратустра, цупко схопивши його,— помиляєшся: тут ти не в своєму, а в моєму царстві, а в ньому ні з ким не може статися ніякого лиха.

А втім, називай мене як тобі заманеться — я той, ким і повинен бути. А сам себе я зву Заратустрою.

Гаразд, он угорі йде дорога до Заратустриної печери, це зовсім близько,— чи не хочеш ти в мене зцілити свої рани?

Тобі, нещасний, зле повелося в житті: спершу тебе покусав звір, а потім на тебе — наступила людина!

Коли потерпілий почув ім'я Заратустри, він змінився.

— Що зі мною діється! — вигукнув він.— Хто ж обходить мене в житті більше, ніж ця єдина людина — Заратустра — і та єдина істота, що живиться кров'ю,— п'явка?

Заради п'явки я, наче рибалка, лежав тут біля цього болота, і мою занурену руку вкусили вже десять разів, а тут заради моєї крові мене кусає ще прекрасніша п'явка — сам Заратустра!

О щастя! О чудо! Благословен будь день, що завів мене в це болото! Благословенна будь, найкраща, найпричепливіша з нині живих медична банко, благословен будь, велика п'явка сумління,— Заратустро!

Так промовляв скривджений Заратустрою, і його слова радували Заратустру, полоненого витонченою поштивістю.

— Хто ти? — запитав Заратустра й подав руку.— Нам ще чимало треба вияснити та прояснити, і тоді, гадаю, настане чистий, ясний день.

— Я — сумлінний духом,— відповів незнайомець,— і в справах духу нелегко знайти прискіпливішого, ущипливішого й твердішого, ніж я, не кажучи хіба що про того, в кого я вчився,— самого Заратустру.

Краще не знати нічого, ніж багато знати наполовину! Краще бути бездумним дурнем, аніж мудрим коштом чужої думки! Я докопуюсь до основи,—

хіба важить, велика вона чи мала? Називається болотом чи небом? Та мені вистачить і п'яді, якщо це справді буде основа і грунт!

П'ядь основи: на ній можна стояти. У правдивій, істинній сумлінності немає ні великого, ні малого.

Отже, ти, мабуть, дослідник п'явок? — спитав Заратустра.— І ти, сумлінний, досліджуєш п'явку до найпервиннішої основи?

— О Заратустро,— відповів скривджений,— зважитися на таке для мене було б жахом!

Де я фахівець і знавець, так це в мозкові п'явки — там увесь мій світ!

А це й справді світ! Даруй, якщо заговорила моя гордість, але в цьому мені немає рівні. Тому я й сказав: «Тут я вдома».

Я вже так давно докопуюся до цієї єдиної речі — п'явчиного мозку, що слизька істина не вислизне від мене! Тут моє царство!

Задля цього все інше я відкинув, задля цього все інше мені байдуже; але поруч із моїм віданням одразу ж проступає моє безпросвітне невідання.

Сумління мого духу вимагає від мене, щоб я знав щось одне, а всього іншого не знав: мені огидні всі половинчасті духом, всі непосидючі, спраглі й замріяні.

Де закінчується моя чесність, там я сліпий і хочу зоставатися сліпим. Але там, де я хочу знати, я прагну бути чесним, тобто твердим, прискіпливим, ущипливим, жорстоким і невблаганним.

Як колись ти, Заратустро, сказав: «Дух — це життя, що саме себе ріже по живому»,— це понадило і привело мене до твого вчення. І, воістину, я власною кров'ю примножив своє знання!

— Про що свідчить очевидність,— урвав Заратустра, бо кров і далі стікала по голій руці сумлінного. Адже в неї вчепилося десять п'явок.—

Дивний хлопче, як багато каже мені очевидність, тобто ти сам! І, мабуть, не все слід було мені виливати у твої чіпкі вуха!

Гаразд! Тут ми розлучаємося! Та я дуже хотів би знову зустрітися з тобою. Он угорі йде дорога до моєї печери,— сьогодні ввечері будеш моїм бажаним гостем!

До того ж мені дуже хотілося б погоїти твоє тіло, на яке наступив Заратустра,— я поміркую над цим. А тепер мене кличе від тебе крик про порятунок.

Так казав Заратустра.


ШТУКАР


1


Завернувши за скелю, Заратустра недалеко від себе на рівній дорозі побачив людину, що, мов біснувата, билася в корчах і врешті впала долічерева на землю.

— Стривай! — промовив Заратустра до свого серця.— Мабуть, це і є вища людина, це вона так розпачливо волала про порятунок. Подивлюся, чи не можна їй чимось зарадити.

Коли ж він підбіг до того місця, де на землі лежала людина, то побачив старого, що тремтів усім тілом і сторожко дивився на нього; хоч як намагався Заратустра підвести його й знову поставити на ноги, все намарно. Навіть здавалося, ніби нещасний нікого не бачить біля себе: він усе жалісливо озирався, немов його покинув і прирік на самотність цілий світ. Відтак, уволю натремтівшись, наздригавшись і накорчившись, він став гірко нарікати:

— Хто відігріє, хто мене ще любить?

Подайте теплі руки!

Зігрійте жаром серце!

Лежу й здригаюся від жаху,

Як перед смертю, вже холонуть ноги,

І невідомість люто мене трусить.

Дрижу увесь від крижанистих стріл,

За мною ти женешся, думко!

О несказанний! схований! жаский!

Захмарний ловчий!

Мов блискавиця із твоїх очей,

Із мороку насмішкуватий погляд

Мене ударив, і лежу я долі,

І корчуся, звиваюся, караюсь

Отими муками, що ти послав мені. Поранив

Мене ти, лютий ловчий.

О Боже невідомий!

Порань же глибше!

Уціль і ще раз!

Пробий, розбий це серце!

Але навіщо ти катуєш

Затупленими стрілами мене?

Навіщо муками людини

Втішаєшся й злорадно позираєш

На блискавку подібним Божим оком?

Тобі не смерті треба —

Мук, торту рів?

Мене — за віщо мучиш,

Злорадний, невідомий Боже?

Ого! Ти підбираєшся?

Скажи, що хочеш

Ти опівнічної пори від мене?

Ти притискаєш, ти гнітиш —

Ого! Вже надто близько!

Геть! Пріч!

Ти чуєш віддих мій.

Вслухаєшся у серце,

Ти заздриш!

А чому ти заздриш?

Геть! І куди ти хочеш

Прокрастися?

У серце?

В мої найпотаємніші думки?

О, безсоромний! Злодій!

Що хочеш викрасти?

Що хочеш підслухати?

Що хочеш вирвати тортурами,

Катюго?

Божественний мій кате?

Чи слід мені, мов псові,

Скрутитись біля ніг твоїх,

Улесливо і віддано признатись

Тобі — в любові?

Намарне! Заганяй у серце

Жорстоке жало! Ні,

Не пес я — дичина для тебе,

Жорстокий ловче!

Твій гордий бранець я,

Розбійнику захмарний!

Скажи, нарешті,

Що хочеш ти, грабіжнику, від мене?

О громовержцю! О, явись, скажи

Що хочеш, невідомий Боже!

Як? Відкупитись?

Що тобі мій викуп?

Заправ багато,— каже моя гордість!

Без зайвих слів,— підказує вона!

Ого! Мене!

Мене тобі потрібно? Так?

Мене до решти?

Ох!

Навіщо ж, дурню, мучиш,

Розтоптуєш мою гординю?

Вділи любові! Хто ж мене зігріє?

Хто любить ще мене,— подай гарячу руку,

Зігрій стражденне серце,

Мені, щонайсамотнішому в світі,

Дай криги, семикратно криги

Заради ворогів,

За ними научи тужити.

Піддайсь мені,

Жорстокий вороже,

Мені — і сам.

Утік!

Утік від мене,

Моя остання і єдина втіха.

Мій лютий ворог,

Мій незнаний,

Мій кат божественний!

Ні! Повернися

Із муками й тортурами своїми!

До жалюгідного самітника, до мене,

О, повернися!

Ось ручаями проливаю сльози

Я за тобою!

А мій останній спалах серця

Тобі єдиному!

О, повернися,

Мій незнаний Боже! Муко!

Моє останнє — щастя!..

2


Тут Заратустра вже не міг більше стриматись, замахнувся ціпком і щосили вперіщив голосільника.

— Припини,— кричав він зі злобним сміхом,—припини, лицедію, фальшувальнику! брехуне послідущий! Я впізнав тебе!

Я нагрію твої ноги, нещасний штукарю, я добре вмію гріти таких, як ти!

Спинися,— попросив старий і підхопився з землі,— не бий мене більше, Заратустро! Я тільки прикидався!

Така моя вдача, тебе самого хотів я випробувати, влаштовуючи тобі цей іспит! І, воістину, ти розгадав мене!

Але й сам ти таки добре дався мені взнаки! Ти суворий, о мудрий Заратустро! Суворо лупиш своїми «істинами», а цю істину ти видобув з мене — палицею!

Не підлащуйся,— відповів Заратустра, й далі, збуджений, похмурий і гострий,— ти лицедій до самої кості! Ти брехливий, і про яку ще істину ти можеш торочити?

Ти — павич над павичами, ти — море пихи; і кого ти, нещасний штукарю, вдавав переді мною, кому я маю вірити, коли ти, прибравши чужої подоби, так жалівся?

Покутникові духу,— сказав старий,— я видавав себе за покутника духу,— ти сам колись вигадав це слово;

поетові і штукареві, що нарешті обернув свій дух проти себе самого, наверненому, що замерзає через мізерні знання і нечисте сумління.

А признайся: тобі, Заратустро, довелося довго мізкувати, поки ти відгадав мою вдачу й облуду! Коли ти тримав мою голову двома руками, то вірив у моє горе,—

адже я чув, як ти бідкався: «Ох, його мало любили, ох, його мало любили!» Моя злість потішалася, що я так надурив тебе.

— Ти, мабуть, дурив і хитріших за мене,— суворо сказав Заратустра.— Я не дуже стережуся ошуканців, я повинен жити без остороги: цього вимагає моя доля.

А ось ти — повинен дурити, тут я тебе вже знаю! Ти завжди повинен бути дво-, три-, чотири- і п'ятизначним! Навіть те, в чому ти признавався, видавалося мені досить далеким і від істини, і від облуди!

Лихий фальшувальнику, хіба міг би ти чинити інакше! Навіть роздягаючись перед лікарем, ти б підрум'янив свою хворобу.

Так само ти підрум'янював переді мною свою брехню, коли казав: «Я тільки прикидався!» Але була там і правда, бо ти справді трохи покутник духу!

Я розгадав тебе: для всіх ти став чарівником, та для себе не залишив більше ні облуди, ні лукавства — ти сам себе розчарував!

Ти маєш тільки єдину істину — огиду. Слова твої всі брехливі. Правдиві тільки уста, тобто огида, що прилипла до них.

— Хто ти такий,— сердито закричав старий штукар,— що смієш казати таке мені, найбільшому з нині живих? — І з його очей до Заратустри метнулася зелена блискавка. Та він одразу ж змінився і сумовито сказав:

— О Заратустро, я стомився, мені обридло моє мистецтво, я — не великий, навіщо прикидатися! Однак ти добре знаєш — я домагався величі!

Я вдавав велику людину і багатьох переконував, що я й справді великий; але таке ошуканство виявилося мені понад силу. Я розбиваюся об нього.

О Заратустро, все в мені облуда, але те, що я розбиваюся,— правда!

— Це робить тобі честь,— похмуро сказав Заратустра, відводячи погляд,— робить тобі честь через те, що ти домагався величі, але це й зраджує тебе. Величі в тобі немає.

Найбільше і найщиріше в тобі те, що ти кепський старий штукар, а шаную я в тобі те, що ти стомився від себе й сказав: «Я не великий».

Через те я тебе й шаную як покутника духу: нехай тільки на мить, на мент, та саме цієї миті ти був правдивий!

Та скажи мені, що ти шукаєш у моїх лісах і скелях? І якщо ти ліг на дорогу задля мене, то що ти хотів від мене? Чим ти спокушав мене?

Так казав Заратустра, й очі його метали іскри. Старий штукар трохи помовчав, потім промовив:

— Хіба я тебе спокушав? Я — тільки шукаю.

О Заратустро, я шукаю когось правдивого, справедливого, простого, однозначного, людину в усьому щиру, криницю мудрості, праведника пізнання, велику людину!

Хіба ти, Заратустро, цього не знаєш? Я шукаю Заратустру.


І тут вони надовго замовкли, а Заратустра заглибився у роздуми, навіть очі заплющив. А згодом, згадавши про свого співрозмовника, схопив штукаря за руку й сказав йому поштиво й лукаво:

— Гаразд! Он угорі йде дорога до Заратустриної печери. У ній шукай того, кого хочеш знайти.

І запитай поради у мого орла та змії: вони допоможуть тобі в пошуках. А печера моя простора.

Правда, я великої людини ще не бачив. Бо тепер великого не побачить навіть найкраще око. Адже тепер владарює потолоч.

Я вже бачив чимало таких, що тягнулись і надималися, а народ гукав: «Ось велика людина!» Та чого варті всі ковальські міхи! Адже зрештою повітря з них виходить.

Жаба, надимаючись надто довго, зрештою лускає, і повітря з неї виходить. Хто надимається від пихи, того треба штрикати в черево — оце славна забава. Чуєте, хлопчаки!

Сьогодні панує потолоч: звідки ж знати, де велич, а де мізерія? І кому щастить у пошуках величі? Хіба дурневі, дурням завжди щастить!

Ти, дивовижний штукарю, шукаєш великих людей? Хто навчив тебе шукати? Хіба тепер час на такі пошуки? О нещасний шукачу, чим ти — спокушаєш мене?

Так казав утішений серцем Заратустра і, сміючись, подався своєю дорогою далі.


БЕЗ СЛУЖБИ


Позбувшись штукаря, Заратустра трохи згодом знову побачив, що хтось сидить край дороги, якою він ішов; це був чорний високий чоловік з виснаженим, блідим обличчям; побачивши його, Заратустра роздратувався.

— Лишенько,— промовив Заратустра до свого серця,— ось сидить утілена скорбота і, здається мені, ще й скидається на священика: а що їм забаглося в моєму царстві?

Як! Заледве я втік від одного штукаря, як іще один чорнокнижник стає мені на заваді,

якийсь чаклун, що покладає руки, якийсь темний чудотворець Божою милістю, якийсь помазаний наклепник на світ, біс би його вхопив!

Однак біса, коли б він міг стати в пригоді, завжди десь носять якісь пригоди,— цей клятий клишавий карлик завжди з'являється запізно!

Так лаявся нетерплячий серцем Заратустра та міркував, як би, відвівши погляд, прослизнути повз чорну людину, але, як на лихо, сталося інакше. Бо тієї ж миті той, хто сидів, помітив його, підхопився, неначе зустрів несподіване щастя, і рушив назустріч Заратустрі.

— Хоч би ким ти був, мандрівче,— сказав він,— допоможи заблуканому шукачеві, старій людині, що тут легко може потрапити в біду!

Довколишній світ мені чужий і далекий, я навіть чув, як виють дикі звірі, а того, хто міг би мене захистити, вже немає.

Я шукав останню побожну людину, святого самітника, що єдиний, живучи в лісі, ще не чув про те, про що знає сьогодні цілий світ.

— Про що ж знає сьогодні цілий світ? — запитав Заратустра.— Чи не про те, що старий Бог, у котрого колись вірив цілий світ, уже неживий?

Ти це сказав,— відповів засмучений старий, а я служив тому старому Богові до його останньої години.

Тепер ось я без служби, без пана, а все ще не маю волі, не маю ні хвилини радості, хіба що в спогадах.

Тому я й піднявся на ці гори, щоб урешті, як личить старому папі й вітцеві церкви — бо знай, я — останній папа! — знов улаштувати для себе свято, свято благочестивих спогадів і богослужінь.

Одначе тепер помер і він, найпобожніший з-поміж людей, що славив свого Бога співом і мугиканням.

Коли я знайшов його хижку, то його самого вже не застав,— тільки вили по його смерті два вовки, адже всі звірі його любили. І я втік звідти.

Невже я надаремне прийшов у ці ліси й гори? Тоді моє серце зважилося шукати ще одного святого, найблагочестивішого з усіх, хто не вірить у Бога,— шукати Заратустру!

Так казав старий і гострим оком позирав на того, хто стояв перед ним. Заратустра ж узяв руку старого папи й довго з подивом розглядав її.

— Поглянь-но, превелебний,— сказав він згодом,— яка прекрасна і видовжена рука! Це рука людини, що завжди роздавала благословення. А тепер вона тримає того, кого ти шукаєш,— мене, Заратустру.

Це я, безбожний Заратустра, що каже: хто безбожніший за мене, щоб я тішився його повчаннями?

Так казав Заратустра, пронизуючи поглядом відкриті й потаємні думки старого папи. Врешті той почав:

— Хто найбільше любив його і леліяв у серці, той найтяжче переживає втрату, бо ж утратив усе,—

дивися, чи не сам я з нас двох тепер більший безбожник? Але кому це на радість?

— Ти служив йому до останку,— задумливо повів Заратустра після глибокої мовчанки,— ти знаєш, як він помер! Це правда, що кажуть, ніби його задушило співчуття,

ніби він бачив, як людина висіла на хресті, і не витерпів цього,— отже, любов до людини стала його пеклом, а відтак і смертю?

Старий папа нічого не відповів, лише несміло відвів убік страдницький і похмурий погляд.

— Облиш його,— сказав Заратустра по довгій задумі, й далі дивлячись старому просто у вічі.—

Облиш його, він помер. Хоч тобі й робить честь, що про покійника ти згадуєш тільки хороше, однак тобі, як і мені, добре відомо, ким він був і що ходив він дивними шляхами.

— Говорячи віч-на-піввіч,— повеселівши, сказав старий папа (бо на одне око був сліпий),— у Господніх діяннях я освіченіший за самого Заратустру,— і маю на це право.

Моя любов слугувала йому довгі роки, моя воля у всьому корилася його волі. А добрий слуга знає все і чимало такого, що його пан приховує сам від себе.

Бог був потайливий, любив таємничість. Воістину, навіть до Сина свого він ішов не інакше як манівцями. Біля дверей його віри стоїть подружня невірність.

Хто славить його як Бога любові, той не досить високо ставить саму любов. Хіба цей Бог не хотів бути ще й суддею? Адже любов по той бік плати і розплати.

Ще замолоду цей Бог зі Сходу був жорстокий і мстивий, а задля втіхи своїх улюбленців збудував собі пекло.

Та врешті він зістарівся, став м'який, поступливий і співчутливий, більше схожий на діда, ніж на отця, а найбільше — на стару бабусю, що хилиться від вітру.

І сидів він, зів'ялий, у своєму запічку, скаржився на недужі ноги, втомившись від світу, втомившись від повелінь, аж одного дня задушився від великого співчуття.

— Старий папо,— урвав тут Заратустра,— ти все це бачив на власні очі? Могло статися так, а могло ще й інакше. Коли боги помирають, то помирають не одною смертю.

Та гаразд! Так чи інакше — його немає! Не тішив він моїх очей і вух, гіршого казати про нього не хочу.

Я люблю все, що дивиться ясно і промовляє щиро. Та в нього — ти, старий священику, знаєш про це,—в нього було трохи твоєї вдачі, священицької вдачі — його можна було розуміти по-різному.

А деколи й зовсім неможливо було зрозуміти. А як він, нетямлячись від люті, гнівався, що ми його погано розуміли! То чому ж він не говорив виразніше?

А якщо біда була в наших вухах, то чому він дав нам такі вуха, що погано його чули? А якщо наші вуха заклало брудом, то хто ж його туди вклав?

Надто багато билося в цього гончаря, що не довчився як слід! А його помста глечикам і творінням за те, що вони в нього билися,— це вже було гріхом проти доброго смаку.

Навіть у побожності існує добрий смак, і він, зрештою, каже: «Геть такого Бога! Краще зовсім без Бога, краще вершити свою долю самому, краще бути дурнем, краще самому стати Богом!»

— Що я чую! — сказав тут старий папа, нашорошивши вуха,— О Заратустро, ти, маючи таку невіру, побожніший, ніж гадаєш! Який Бог у тобі напутив тебе на таке безбожжя?

Хіба не сама твоя побожність не дає тобі вірити в Бога? А твоя надмірна щирість заводить тебе по той бік добра і зла!

Поглянь лише, що тобі залишається іншого? Твоїм очам, рукам і устам споконвіку судилося благословляти! Благословляють не рукою єдиною.

Поблизу тебе, хоч тобі й хочеться бути найбезбожнішим, вже пашить потаємна рахманність довгих благословень, від цього мені стає радісно й боляче.

Дозволь мені, Заратустро, одну ніч побути в тебе гостем! Тепер ніде на світі не буде мені краще, ніж у тебе!

— Амінь! Нехай буде так! — сказав вельми здивований Заратустра.— Он угорі йде дорога до Заратустриної печери.

Повір, превелебний, я сам охоче провів би тебе, бо люблю всіх побожних людей. Однак тепер мене кличе, нагально кличе від тебе крик про порятунок.

В моєму царстві ніхто не зазнає лиха, моя печера — надійна пристань. І найбільше моє бажання — допомогти всім засмученим упевнено ступити на твердий суходіл.

Але хто зніме з плечей твій смуток? Я занадто кволий для цього. Воістину, нам доведеться довго чекати, поки хтось знову воскресить тобі твого Бога.

Бо старого Бога вже нема,— він помер остаточно.

Так казав Заратустра.


НАЙБРИДКІША ЛЮДИНА


І знову Заратустрині ноги несли його по горах і лісах, а очі шукали й шукали, та ніде не примічали того, кого хотіли побачити, того, хто потрапив у велику скруту й волав про порятунок. Проте всю дорогу Заратустра відчував у своїм серці радість і вдячність.

— Скільки всього хорошого,— казав він,— подарував мені цей день, відшкодувавши свій поганий початок! Які рідкісні співрозмовники трапились мені!

Тепер мені доведеться довго пережовувати їхні слова, мов добірні зернята, а моїм зубам доведеться товкти й молоти їх, поки вони молоком потечуть мені в душу.

Та коли дорога знову завернула за скелю, краєвид ураз одмінився, і Заратустра вступив у царство смерті. Тут стирчали чорні й червоні виступи скель, не було ні травинки, ні деревця, ні пташиного співу. Це була саме та долина, котру обминало все живе, навіть хижі звірі, і лише гадюки однієї породи,— потворні, товсті, зелені,— коли старілися, повзли сюди помирати. Отож пастухи прозвали цю долину Гадюча Смерть.

Заратустра заглибився в похмурі спогади, бо мав таке враження, ніби колись уже був у цій долині. І чимало важкого спадало йому на думку, тому він ішов повільно, дедалі повільніше і врешті спинився. І тут, розплющивши очі, він побачив, що край дороги хтось сидить — наче людина і ніби й не людина, а щось таке, про що словами не скажеш. Одразу ж Заратустру охопив пекучий сором, що йому довелося побачити таке на власні очі: почервонівши по саме сиве волосся, він відвів погляд убік і вже було підняв ногу, щоб утекти з цього недоброго місця. Та несподівано мертва пустеля озвалася: від самої землі почулося шипіння і хрип — так шипить і хрипить уночі вода в забитому водогоні; а наостанок долинув людський голос і почулися отакі слова:

— Заратустро! Заратустро! Розгадай мою загадку! Тільки швидко! Що таке помста свідкові?

Застерігаю, я загнав тебе на слизьке! Пильнуй, пильнуй, щоб твоя гордість не зламала тут ногу!

Ти, гордий Заратустро, вважаєш себе мудрим! Тож розгадай, лускачу твердих горіхів, загадку,— загадку, котрою є я сам! Скажи: «Хто я

Та коли Заратустра почув ті слова, як ви гадаєте, що сталося з його душею? Її заполонило співчуття, і він раптом важко упав долілиць, мов дуб, що довго не падав від безлічі ударів сокирою, а тут несподівано злякався того, хто тільки збирався його зрубати. Та ось він знову підвівся з землі, і його обличчя посуворішало.

— Я впізнаю тебе,— сказав він голосом, у якому відлунювала мідь,— ти вбивця Бога! Зійди з дороги.

Ти не стерпів того, хто бачив тебе,— найбридкішу людину,— того, хто завжди і наскрізь тебе бачив! Ти помстився свідкові!

Так казав Заратустра і хотів рушати, але той, що словами про нього не скажеш, схопив його за полу і знову почав булькотіти, намагаючись здобутися на слово.

— Постривай! — сказав він нарешті.— Постривай! Не обминай мене! Я розгадав, яка сокира тебе підрубала. Слава тобі, о Заратустро, що ти знову підвівся!

Я знаю: ти розгадав, що діється на душі в того, хто вбив його,— в убивці Бога. Постривай! Сядь біля мене, ти не пошкодуєш.

З ким же, як не з тобою, хотілось мені зустрітися? Зостанься, сядь! Але не дивися на мене! Пошануй цим — мою бридкість!

Мене переслідують, тепер тільки ти — мій останній притулок. Переслідують не своєю ненавистю, не своїми нишпорками — я глузував би з такого переслідування, пишався б ним і радів!

Хіба досі успіх був не на боці тих, кого затято переслідували? А хто затято переслідує, той легко привчається наслідувати: адже він, зрештою, йде по сліду! Та їхнє співчуття,—

їхнє співчуття жене мене і приганяє до тебе, о Заратустро. Захисти мене, ти мій останній притулок, ти єдиний, хто розгадав мене;

ти вгадав, що діється на душі в того, хто вбив його. Зостанься! А коли ти, нетерплячий, хочеш іти, не йди дорогою, котрою пройшов я. Та дорога погана.

Ти гніваєшся, що я надто довго затинаюсь та заїкаюсь? Що раджу тобі? Однак знай, що в мене, найбридкішого,

найбільші й найважчі ноги. Де я пройшов, там дорога погана. Мої ноги зоставляють смерть і ганьбу.

А по тому, як ти мовчки обминав мене, як почервонів, я добре зауважив, одразу впізнав, що ти Заратустра.

Будь-хто інший поглядом і словом кинув би мені свою милостиню, своє співчуття. Однак для цього я ще не досить убогий, ти це побачив;

для цього я надто багатий, багатий на велич, на жах і найстрашнішу потворність! Твій сором, о Заратустро, зробив мені честь!

Я заледве виліз із юрмища співчутливих, щоб знайти єдиного, котрий нині навчає: «Співчуття улізливе»,— тебе, о Заратустро!

Чи то Господнє співчуття, чи людське — воно не вживається з соромом. І небажання допомогти може бути шляхетнішим за настирливу чесноту.

Та нині всі людці власне співчуття проголошують істинною чеснотою,— вони не здатні пошанувати велике нещастя, велику потворність, велику невдачу. Я дивлюся поверх них усіх, немов собака поверх

отари, що кишить овечими спинами. Це дрібні, зичливі і звичайні сірі людці.

Як чапля, закинувши голову, зневажливо дивиться поверх плитких ставків, так і я дивлюся поверх кишіння сірих дрібних хвилювань, жадань і думок.

Надто довго рацію визнавали за ними, за тими малими людцями; отже, зрештою, віддали їм і владу, і тепер вони повчають: «Добре тільки те, про що добре кажуть дрібні людці».

А «істиною» нині зветься те, про що казав проповідник, який сам вийшов з-поміж них, той дивний святий і захисник малих людей, що казав про себе: «Істина —це я».

Цей зухвалець уже давно змушує малих людей надиматися, мов жаба на болоті, сіючи своїм ученням величезну облуду: «Істина — це я».

Чи хтось коли-небудь давав зухвальцю ввічливішу відповідь? Аж ніяк, тільки ти, Заратустро, обминаючи його, проказав: «Ні! Ні! Тричі ні!»

Ти застерігав від його брехні, ти перший застеріг від співчуття — не всіх і не кожного, однак себе і схожих на себе.

Ти соромишся сорому великих страдників, і, воістину, о Заратустро, коли ти кажеш: «Співчуття впаде важкою хмарою, стережіться, люди!» —

коли ти вчиш: «Всі творці суворі, будь-яка велика любов вища за співчуття»,— то як добре, здається мені, вивчив ти прикмети негоди!

Але й сам — остерігайся власного співчуття! Бо вже в дорозі до тебе чимало стражденних, хистких, розпачливих, що ще борсаються або вже коцюбнуть.

Я застерігаю тебе також від мене. Ти розгадав мою найкрученішу, найлихішу загадку — мене самого і те, що я скоїв. Я знаю сокиру, що підсікла тебе.

Однак він — повинен був померти: він дивився очима, які все бачили,— він бачив людські глибини й людське дно, всю потаємну ганьбу й потворність.

Його співчуття не відало сорому: він залізав у всі мої найбрудніші закутки. Цей цікавий, надміру настирливий, надміру співчутливий повинен був померти.

Він завжди бачив мене, такому свідкові я прагнув помститися — або ж самому позбутися життя.

Бог всевидющий, що бачив навіть людину, безперечно, повинен був померти! Людині нестерпно, коли є такий свідок.


Так казала найбридкіша людина. Заратустра ж підвівся й лаштувався податись геть, бо його пробирало морозом до самого нутра.

Ти, що й словами про тебе не скажеш,— почав він,— застеріг мене від свого шляху. В подяку за це я нахвалюю тобі свій. Дивись, там угорі Заратустрина печера.

Моя печера велика й глибока, в ній багато закутків, там і найскритніший знайде для себе криївку.

А поблизу печери сотні ходів і виходів для всього живого, що плазує, літає і скаче.

Ти, вигнанцю, що вигнав сам себе, не хочеш жити серед людей і людського співчуття? Гаразд, чини, як я! Так ти від мене чогось навчишся, вчиться тільки той, хто працює.

А передусім одразу поговори з моїм орлом та змією! В нього найбільше гордості, а вона наймудріша — нехай вони будуть для нас обидвох вірними порадниками!

Так сказав Заратустра й подався своєю дорогою, ще задумливіше й повільніше, ніж досі: бо багато ставив питань і нелегко знаходив відповіді.

Яка все ж людина жалюгідна! — міркував він у серці своїм.— Яка потворна, яка хрипка, скільки в ній прихованого сорому!

Мені кажуть, ідо людина любить себе,— ох, яким великим має бути це себелюбство! Як багато зневаги протистоїть йому!

Цей також любив себе стільки, скільки і зневажав,— як на мене, він великий у любові й великий у зневазі.

Я ще не зустрічав нікого, хто зневажав би себе глибше: а це і є висота. Ой лихо, може, це була та вища людина, чий крик я чув?

Я люблю великих зневажників. Та все одно: людина — це те, що слід подолати.


ЖЕБРАК З ВЛАСНОЇ ВОЛІ


Коли Заратустра покинув найбридкішу людину, йому стало холодно й самотньо, адже самотність і холод були в нього на серці, і через те навіть тіло пробирало холодом. Та простуючи далі й далі, вгору, вниз, минувши зелені луки, дику рінь, колись покладену в своє річище нетерплячим струмком, він зігрівся серцем й відчув у ньому полегшення.

— Що зі мною діється? — запитав він себе.—Мене наснажує щось тепле й живе, мабуть, десь неподалік.

Я вже не такий самотній, довкола блукають невідомі супутники й брати, моєї душі торкається їхній теплий віддих.

Коли він розглянувся, шукаючи, хто ж розрадив його самотність, то — о диво! — побачив корів, що зібралися на узвишші; то їхня близькість і запах зігріли йому серце. Корови, здавалося, пильно слухали якогось промовця і на прибульця не звертали уваги. Коли Заратустра підійшов ближче, то виразно почув людський голос, що долинав з коров'ячого гурту; всі корови, звісно, дивилися на промовця.

Заратустра жваво поспішив на узвишшя й розігнав корів, побоюючись, щоб не скоїлося лиха з тим, кому навряд чи зарадило б коров'яче співчуття. Та він помилився, бо побачив, що на землі сидить чоловік і, здавалося, умовляє тварин не відчувати перед ним страху,— який може бути страх перед миролюбною людиною, що проповідує на горі, ллючи з очей своїх саму добрість.

— Що ти шукаєш тут? — здивовано вигукнув Заратустра.

— Що я тут шукаю? — перепитав той.— Того, що й ти, порушнику спокою! Шукаю на світі щастя.

Від цих корів я хотів дізнатися, що таке щастя. Бо знай, я вже півранку розмовляю з ними, і вони саме збиралися мені розтлумачити. Навіщо ти їм завадив?

Якщо ми не повернемося назад і не будемо як корови, то не ввійдемо в царство небесне. Адже одного нам слід у них навчитися — ремиґати.

І воістину, якби людина здобула весь світ, а не навчилася єдиного — ремиґати, то яка користь людині! Вона б не позбулася скорботи,—

своєї великої скорботи, яку нині називають огидою. У кого ж сьогодні серце, уста й очі не сповнені огиди? Ні в кого, навіть у тебе! І в тебе теж! А поглянь на корів!


Так казав проповідник на горі й підняв очі на Заратустру, бо досі з любов'ю дивився на корів,— і раптом одмінився.

— З ким я розмовляю? — перелякано вигукнув він і підхопився з землі.— Це людина, позбавлена огиди, це сам Заратустра, переможець великої огиди, це очі, це уста, це серце самого Заратустри.

Кажучи це, він із сльозами на очах цілував руки тому, до кого звертався, і поводив себе так, наче йому з неба несподівано впав коштовний подарунок або скарб. Корови ж на все це дивилися й дивувалися.

— Любий мій дивний чоловіче, не говори до мене! — захищаючись від його ніжності, сказав Заратустра.— Розкажи спочатку про себе! Хіба ти не той жебрак з власної волі, що колись відмовився від великого багатства,

що відчув сором за своє багатство й за багатих і втік до найубогіших, щоб віддати їм свій статок і серце? Та вони не прийняли його.

— Та вони не прийняли мене,— сказав жебрак з власної волі,— це ти добре знаєш. Отож я врешті подався до звірів і до цих корів.

— Там ти навчився,— урвав Заратустра,— наскільки важче вміти давати, ніж уміти брати, і що добре давати — це мистецтво, найвище, найвитонченіше мистецтво добра.

— Надто в нашу добу,— відповів жебрак з власної волі,— надто нині, коли все нице збурилось і, полохливе, теж задирає носа: це підводиться потолоч.

Адже ти знаєш, настала пора великого, лиховісного, довгого й повільного повстання потолочі і рабів; воно дедалі набирає сили!

Тепер ницих обурює будь-яка благодійність і невеликі пожертви,— й надміру багаті нехай стережуться!

Ті, що, мов пузаті пляшки, вичавлюють по краплі рідини з завузенької шийки, нехай знають, що нині таким пляшкам відбивають шийки.

Хтива жадоба, жовчна заздрість, понура мстивість, пиха потолочі — все це впало мені в око. Вже неправда, що вбогі блаженні. А царство небесне належить коровам.

— А чому не багатим? — прискіпливо запитав Заратустра, відганяючи корів, котрі довірливо обнюхували миролюбного проповідника.

— Навіщо прискіпуєшся? — відповів той.— Ти сам це знаєш краще від мене. Що штовхало мене до найубогіших, о Заратустро? Хіба не огида до наших найзаможніших?

До каторжників багатства, які з холодними очима й ласолюбними помислами визбирують собі вигоду з будь-якого сміття, до того наброду, що смердить до небес;

до тієї роззолоченої брехливої потолочі, що походить від злодіїв, стерв'ятників і тандитників, що ласа до жінок, хтива й забудькувата — адже вона недалеко відійшла від блудниці?

Потолоч угорі, потолоч унизу! Що нині означає «вбогий» і «багатий»! Різницю між ними я забув — я утікав щораз далі, поки прийшов до оцих корів.

Так казав миролюбний проповідник, а сам при цьому сопів і прів, отож корови знову дивувалися. Але Заратустра, слухаючи такі суворі слова, з усмішкою вдивлявся в його обличчя і мовчки похитував головою.

— Вживаючи такі суворі слова, ти, проповіднику з гори, чиниш над собою наругу. Ні очі, ні уста твої не створені для такої суворості.

І, як на мене, твій шлунок теж: йому огидні будь-який гнів і будь-яка запінена ненависть. Твій шлунок вимагає лагіднішої поживи: ти не м'ясоїд.

Як на мене, ти більше скидаєшся на вегетаріанця, збирача трав і коріння. Мабуть, ти жуєш зерна. Так, я певен, ти не ласий на м'ясо і полюбляєш мед.

— Ти вгадав,— з полегкістю в серці відповів жебрак з власної волі.— Я люблю мед і жую зерна, бо шукаю те, що приємне на смак і очищує віддих;

те, на що йде багато часу, над чим цілоденно працюють роти сумлінних ледарів та нероб.

Далі за всіх тут, звісно, пішли корови: вони навчилися ремиґати й вилежуватися на сонці. І вони утримуються від будь-яких важких роздумів, що висушують серце.

— Гаразд! — сказав Заратустра.— Ти ще повинен побачити мого орла та змію,— їм тепер на світі немає рівні.

Дивися, он іде дорога до моєї печери: цієї ночі будь у ній гостем. І поговори про тваринне щастя з моєю звіриною,

поки я сам повернуся додому. А тепер мене спішно кличе від тебе крик про порятунок. У мене ти ще знайдеш свіжий мед, свіжий, як лід, стільниковий золотий мед: їж його!

А тепер, мій любий дивний чоловіче, попрощайся зі своїми коровами, хоч як це тобі важко! Адже це твої найщиріші друзі й наставники!

— За винятком одного, котрого я люблю ще дужче,— відповів жебрак з власної волі.— Ти, о Заратустро, теж добрий і навіть кращий за корову!

— Геть, ниций підлеснику, забирайся геть! — люто закричав Заратустра.— Навіщо розбещуєш мене такою похвалою і медом лестощів?

Геть від мене! — ще раз гукнув він і замахнувся на лагідного жебрака ціпком, а той жваво дременув геть.


ТІНЬ


Тільки-но жебрак з власної волі побіг і Заратустра знов опинився наодинці, як позад нього почувся новий голос:

— Стій, Заратустро! Та постривай же! Це я, о Заратустро, твоя тінь!

Та Заратустра не спинився, бо його пойняла раптова досада, що у нього в горах стало так тісно й завізно.

— Куди ж поділася моя самотність? — казав він.— Воістину, це вже занадто, гори кишать приблудами, моє царство вже не від цього світу, мені потрібні нові гори.

Мене кличе моя тінь? Що мені моя тінь! Нехай біжить собі за мною! Я від неї — втечу.

Так казав Заратустра до свого серця й біг далі. Але той, хто був позаду, не відставав; отож небавом один за одним бігло аж троє — попереду жебрак з власної волі, за ним Заратустра, а позаду його тінь. Недовго вони так бігли, бо Заратустра отямився від своєї глупоти й одразу струснув із себе всю досаду.

— Гей! — сказав він.— Хіба з нами, старими відлюдниками й святими, не траплялися з давніх-давен найсмішніші пригоди?

Воістину, в горах моя глупота дуже виросла! І ось тепер я чую, як шість дурних старечих ніг тупотять одна за одною!

Невже Заратустрі годиться боятись якоїсь тіні! До того ж мені, зрештою, здається, що її ноги довші за мої.

Так, сміючись очима і здригаючись усім тілом від сміху, казав Заратустра. Він зупинився і притьмом обернувся, трохи не поваливши тінь, що переслідувала його: гак близько насідала вона на п'яти і так знесиліла. А коли він зміряв її очима, то злякався, немов побачив мару: його переслідувач був худий, чорний, виснажений і кволий.

— Хто ти? — грубо запитав Заратустра.— Що тут робиш? І чому називаєш себе моєю тінню? Не до вподоби ти мені.

— Вибач,— озвалася тінь,— що це я. І якщо, о Заратустро, тобі не до вподоби, то що вдієш,— за те я й хвалю тебе і твій добрий смак.

Я — мандрівник, що не раз наступав тобі на п'яти; я вічно в дорозі, хоч не маю мети і навіть рідного дому: отож, воістину, ще трохи, і я був би як Вічний Жид, дарма що таки не вічний і аж ніяк не жид.

Як? Невже мені судилося вічно бути в дорозі? Шарпаним і гнаним усіма вітрами? О земле, ти стала для мене надто круглою!

Я вже побував на всіх теренах, стомленою курявою спав на свічадах і на шибках; все від мене бере, ніщо не дає, я худну — вже майже схожий на тінь.

Однак за тобою, Заратустро, я летів і тягся найдовше, а якщо й ховався від тебе, то все ж був твоєю вірною тінню, хоч би де ти сів, там сідав і я.

Разом з тобою я обійшов найдальші та найхолодніші світи, мов привид, що взимку залюбки гасає по засніжених покрівлях.

Разом з тобою я тягнувся до всього забороненого, найгіршого, найдальшого, і коли щось у мені можна назвати чеснотою, то хіба лише те, що я не боявся ніякої заборони.

Разом з тобою я розбив усе, що колись шанувало моє серце, я зламав усі межі, повалив усіх ідолів, біг за найнебезпечнішими забаганками — воістину, нема такого злочину, який би я не скоїв.

Разом з тобою я втратив віру в слова, цінності та великі імена. Коли чорт линяє, то хіба заразом із шкурою не відпадає його ім'я? Бо ім'я — це тільки шкура. І сам чорт, мабуть,— теж тільки шкура.

«Істини не існує, все дозволене»,— так я переконував себе. Головою і серцем я поринав у найхолодніші води. Ох, як часто я через це стояв голий і червоний мов рак!

Ох, куди поділось усе добре, ввесь сором і вся віра в добрих! Ох, куди поділася та облудна невинність, якою я тішився,— невинність добрих та їхньої шляхетної брехні!

Надто часто, воістину, я слід у слід ішов за істиною,— і діставав від неї закаблуком. Часто я хотів обдурити і,— леле! — тільки тоді доторкався — до істини.

Надто багато прояснилося мені: тепер воно вже мене не обходить. Все, що я любив, уже мертве,— отже, хіба можу я любити себе?

«Жити як заманеться або зовсім не жити»,— цього прагну, цього прагнуть і найсвятіші. Та леле! Чи є ще для мене радість?

Чи є ще в мене мета? Пристань, до якої пливе моє вітрило?

А де ж попутний вітер? Ох, тільки той, хто знає, куди йому треба, знає також і те, який вітер для нього сприятливий і попутний.

Що мені ще залишилося? Стомлене і зухвале серце, непогамовне жадання, легкодумні крила, перебитий хребет.

А щодо пошуків моєї домівки: о Заратустро, ти ж знаєш, ці пошуки стали для мене моєю домовиною, у ній мене й поховають.

Де — моя домівка? Я напитую, шукаю і шукав її, та ніде не знайшов. О вічне скрізь, о вічне ніде, о вічне — марно!


Так казала тінь, а Заратустра аж рота роззявив від подиву.

— То ти моя тінь! — сумовито сказав він урешті.— Загроза над тобою, вільний розуме, мандрівна душе, чималенька! Тобі випав поганий день: пильнуй, щоб не настав іще гірший вечір!

Таким непосидам, як ти, зрештою і в'язниця може видатися блаженством. Ти колись бачив, як сплять ув'язнені злочинці? Вони сплять спокійно, вони вперше насолоджуються безпекою.

Стережися, щоб, кінець кінцем, тебе не заплутала в тенета якась вузька віра, якесь жорстоке, невблаганне безумство! Бо тепер тебе спокушає і зваблює все вузьке і жорстоке.

Ти загубив мету: лишенько,— яким жартом або покутою ти надолужиш цю втрату? А заразом — ти втратив ще й дорогу!

Бідний, завіяний і замріяний, стомлений метелику!

Хочеш цього вечора мати притулок і відпочинок? То йди вгору до моєї печери!

Ця дорога допровадить тебе до неї. А тепер я хутко втечу. На мене вже ніби налягає тінь.

Я побіжу самотою, щоб круг мене знову заясніло. До того ж я повинен ще довго весело триматися на ногах. А ввечері у мене — будуть танці!

Так казав Заратустра.


ОПІВДНІ


Заратустра біг та й біг, ніхто не траплявся йому назустріч, він був сам, щораз глибше поринав у себе, жадібно пив свою самотність, тішився, думав про речі приємні,— і так годинами.

Та опівденної пори, коли сонце стояло просто над Заратустриною головою, він проходив повз старе, криве й каракате дерево, обвите щедрою любов'ю виноградної лози і сховане від себе самого,— з нього звисали налиті бурштинові грона й просилися в руки подорожнього. Тоді йому забаглося трохи вгамувати спрагу й зірвати одне гроно, та ледь він простяг руку, як йому ще більше забаглося іншого,— саме опівдні лягти під деревом і заснути.

Заратустра так і зробив, і тільки-но лігши на землю, в тишу і затишок різнотрав'я, він одразу ж забув про свою невеличку спрагу й заснув. Бо, як мовиться в Заратустриній приповідці, одне буває потрібніше за інше. Тільки очі його залишалися розплющені, бо не могли надивитися вдосталь і натішитися деревом і любов'ю виноградної лози.

Одначе, засинаючи, Заратустра казав до свого серця так:

— Тихше! Тихше! Хіба світ не став довершений? Що ж, зрештою, діється зі мною?

Як ніжний легіт, невидимо і легко, мов пір'їнка над гладесеньким морем,— так танцює наді мною сон.

Він не налягає на очі, не присипляє душі. Легенький він, воістину! Легкий, мов пір'їнка.

Він переконує мене,— невже я не знаю як? Він торкається мене зсередини лагідною рукою, він змушує мене коритися. Так, він змушує мою душу потягуватися,—

яка довга і стомлена стає вона, моя дивна душа! Невже вечір сьомого дня припав для неї якраз на полудень? Мабуть, надто вже довго блукала вона, блаженна, серед усього доброго і зрілого?

Довго потягується вона,— щораз довше й довше! Вона, моя дивна душа, лежить спокійно. Надто вже багато доброго вона скуштувала, і її пригнічує золота печаль, змушує кривити вуста.

Як корабель, що ввійшов у найзатишнішу затоку: стомившись далекими подорожами в незнаних морях, він тулиться до землі. Хіба земля не надійніша?

Коли такий корабель тулиться і лащиться до берега, досить одному павукові протягнути до нього павутинку — і міцнішої линви не треба.

Мов той стомлений корабель у найзатишнішій затоці, я відпочиваю на землі, відданий їй, довірливий, прив'язаний до неї найтоншими нитками.

О щастя! Щастя! Чи не хочеш ти, душе моя, заспівати? Ти лежиш у травах. Проте настала таємнича, урочиста пора, коли жоден пастух не грає на сопілці.

Стережися! Над нивами спочиває спекотний полудень. Не співай! Тихше! Світ довершений.

Не співай, душе моя — польова пташко! Навіть не шепочи! Дивися — скрізь тиша! Старий полудень спить, ворушить губами: чи не п'є він саме тепер краплини щастя,—

вилежаної, витриманої краплини щастя, золотого вина? Ось війнуло над ним, засміялося щастя. Так сміється Бог. Тихше!

«На щастя, для щастя потрібно так мало!» — казав я колись і вважав себе розумним. Однак я знаю тепер, що це було блюзнірство. Розумні дурні вміють казати краще.

Якраз найменшого, найтихішого, найлегшого — шурхоту ящірки, вітерцю, подиху, миті — досить для найбільшого щастя. Тихше!

Що сталося зі мною? Слухай! Може, час полетів геть? Може, я падаю? Може, я впав — цить! — у криницю вічності?

Що діється зі мною! Тихше! Невже мене вжалило — леле! — в серце? В самісіньке серце! О розбийся, розбийся, серце, після такого щастя, після такого жала!

Як! Хіба не саме в цю мить довершився світ? Заокруглився і дозрів? Куди він котиться круглим перснем? Невже я біжу за ним? Цить!

Тихше... (Тут Заратустра потягнувся й відчув, що спить).

— Вставай, сплюху,— сказав він собі.— Як можна спати опівдні! Гаразд, вставайте, старі ноги! Пора вже і навіть давно пора, перед вами ще добрий шмат дороги.

Тепер ви виспались — і довго ж ви спали? Половину вічності! Гаразд! Вставай, моє старе серце! Скільки часу, щоб прокинутися, потрібно тобі після такого сну?

Але тут Заратустра знову заснув, і його душа побурчала, поогиналася і знову вляглася:

— Відчепися від мене! Тихше! Хіба світ саме тепер не довершився? О, золота кругла куля!..

— Вставай, злодюжко, ледащице! — сказав їй Заратустра.— Як? Ти ще й досі потягуєшся, позіхаєш, зітхаєш, падаєш у глибокі криниці?

Хто ж ти, душе моя? (І тут він злякався, бо з неба на обличчя йому впав сонячний промінь).

О небо наді мною,— зітхаючи, сказав він і сів,— ти придивляєшся до мене? Дослухаєшся до моєї дивної душі?

Коли вже ти вип'єш цю краплю роси, що впала на все земне,— коли ти вип'єш мою дивну душу?

Коли, кринице вічності, радісна, жахлива опівденна безодне! Коли знову втягнеш у себе мою душу?

Так казав Заратустра й піднявся з ложа під деревом, наче після чужого похмілля; глянув і побачив, що сонце стояло ще просто над головою. Цілком певно можна було гадати, що того разу Заратустра спав недовго.


ПРИВІТАННЯ


Вже пізно пополудні, після довгих марних пошуків та блукань, Заратустра знову повернувся в печеру. Коли він зупинився перед нею не далі як за двадцять кроків, то сталося таке, чого він найменше сподівався: він знову почув страшний крик про порятунок. І дивно! Цього разу крик лунав з його власної печери. Крик був довгий, лункий, незвичний, і Заратустра добре розрізняв у ньому багато голосів: це тільки звіддалік могло здатися, що крик той лунає з одних уст.

Тоді Заратустра метнувся до печери, і — леле! — що за видовище постало перед ним після такого шумовища! Там сиділи вкупі всі ті, кого йому трапилося зустріти вдень: король з правої і король з лівої руки, старий штукар, папа, жебрак з власної волі, тінь, сумлінний духом, похмурий віщун та осел. А найбридкіша людина нап'яла на себе корону й підперезалася двома багряними поясами,— вона, як і всі бридкі, любила гарно вдягатися. Посередині цього сумного товариства стояв Заратустрин орел, скуйовджений і стривожений, бо йому доводилося відповідати на чимало такого, на що його гордість не мала відповіді; а мудра змія висіла в нього на шиї.

Все це дуже здивувало Заратустру, відтак він з поблажливою цікавістю розглянув кожного гостя зокрема, читаючи, що в них у душі, і знову дивуючись. Тим часом присутні підвелися з місць і шанобливо чекали, поки Заратустра заговорить. Заратустра ж почав так:

— О безпорадні! О дивні люди! Отже, це ви благали порятунку? Тепер я вже знаю, де шукати того, кого я марно шукав сьогодні,— вищу людину:

ця вища людина сидить у моїй власній печері! Чому ж я дивуюся! Хіба не сам я привабив її сюди медовими офірами й підступними принадами свого щастя?

Однак здається мені, ви, що благали порятунку, не пасуєте одне одному,— сидячи тут разом, ви породжуєте в кожному серці тільки неприязнь. Спершу повинен прийти той,—

той, хто знову навчить вас сміятися, той добрий, веселий заводіяка, танцюрист, вітрогон і паливода, якийсь старий дурень,— як ви на це?

Та вибачте мені, безпорадні, що я звертаюся до вас з такими нікчемними словами, воістину, не гідними таких гостей! Ви ж не здогадуєтеся, що надихає моє серце,—

це, даруйте мені, ви самі й ваш вигляд! Бо вигляд безпорадного будь-кому додає мужності. Будь-хто вважає себе досить сильним, щоб розрадити безпорадного.

Мене ж цією силою, мов добрим дарунком, наділили ви, мої високі гості! Який же ваш дарунок доречний! Гаразд, не гнівайтеся, що і я запропоную вам дарунок.

Тут моє царство й мої володіння,— а все моє цього вечора й цієї ночі має належати вам. Вам слугуватимуть мій орел та змія, а моя печера стане місцем вашого відпочинку!

Біля мого вогнища ніхто не повинен впадати у відчай, в своїх мисливських угіддях я кожного захищаю від його диких звірів. І передусім я пропоную вам — певність!

А потім — свого мізинця. А коли вже матимете його, тоді беріть усю руку і, що вдієш, на додачу серце! Ласкаво прошу, вітаю вас, дорогі гості!

Так казав Заратустра й сміявся з любові і злості. Після привітання гості вдруге вклонилися й шанобливо мовчали, а король з правої руки від імені всіх відповів:

— По тому, як ти, Заратустро, запропонував нам руку і привітав нас, ми впізнаємо в тобі Заратустру. Ти принизився перед нами, майже образив нашу повагу до тебе,—

та хто б зміг, як ти, принизитись із такою гідністю? Вже тільки це напоумлює нас, приносить втіху нашим очам і серцям. Вже тільки щоб подивитися на це, ми б охоче здолали ще вищі гори. Прийшли ми, власне, як спраглі видовищ, бо хотіли побачити, що просвітлює засмучений погляд.

І ось ми вже не благаємо порятунку. Наші душі й серця вже відкриті й зачаровані, ще трохи — і наша мужність набереться завзяття.

Ніщо на світі, о Заратустро, не зростає з такою радістю, як високе, міцне жадання: це найкраща в світі рослина. Одне таке дерево прикрашає ввесь краєвид.

О Заратустро, той, хто росте, як ти, немов пінія: високий, мовчазний, твердий, самотній, міцний, гнучкий і владний,—

зрештою, такий, що могутнім зеленим гіллям утверджує своє владарювання, суворо запитує вітри, негоди й усе, споконвіку притаманне висотам;

І ще суворіше — всевладний і всепереможний — відповідає; о, хто б не здолав високі гори, щоб тільки глянути на те дерево?

Під твоїм, о Заратустро, деревом знаходить собі втіху засмучений і недолугий, побачивши тебе, занепокоєний набувається певності, його серце зцілюється.

Воістину, тепер до твоєї гори й дерева спрямовано чимало поглядів, усі прагнуть пізнати тебе, і чимало людей уже запитує: хто такий Заратустра?

А ті, кому ти краплинами вливав у вуха мед своєї пісні, всі зачаєні, самітники й усамітнені вдвох воднораз заговорили до свого серця:

«Чи живий іще Заратустра? Жити більше не варт, нам усе байдуже, все марне, якщо з нами не буде Заратустри!»

«Чому не приходить той, хто так давно возвістив про себе? — запитує чимало людей.— Може, його поглинула самотність? Або ж ми самі повинні прийти до нього?»

А тепер таке, що сама самотність порохнявіє та завалюється, немов могила, яка провалюється і не може приховати своїх мерців. Усюди видно воскреслих.

Довкруг твоєї, Заратустро, гори тепер здіймаються дедалі вищі хвилі. І хоч яка висока твоя висота, чимало хвиль таки достане до тебе,— твоєму човнові недовго лежати на сухому.

І те, що ми, безпорадні, тепер прийшли до тебе в твою печеру й позбулися розпачу,— тільки свідчення і знамення, що в дорозі до тебе ще кращі;

бо в дорозі до тебе сам він, останній послідок Бога серед людей, тобто всі люди з великою тугою, великою огидою, великою досадою;

всі, хто не хоче жити, якщо знову не навчиться надіятись, якщо тільки не перейме від тебе, о Заратустро, великої надії!

Так сказав король з правої руки й схопив Заратустру за руку, щоб поцілувати, однак той ухилився від тієї шаноби й злякано, мовчки й несподівано відступив, немов полетівши в далеку далеч. Та за мить він знову був серед гостей, дивився на них ясним, допитливим поглядом і казав:

— Гості мої, о вищі люди, хочу поговорити з вами по-німецьки й чітко. Тут, у цих горах я чекав не вас.

(«По-німецьки й чітко?» Збави Господь! — сказав тут убік король з лівої руки.— Видно, що цей східний мудрець не знає милих німців!

Таж він має на увазі «по-німецьки й грубо» — ну що ж! Як на сьогодні, це не найгірший смак!»)

— Нехай усі ви воістину вищі люди,— вів далі Заратустра,— та для мене ви не досить високі й сильні.

Для мене, тобто для невблаганного, що мовчить у мені, та не завжди мовчатиме. Якщо ви й належите мені, то все ж не так, як моя права рука.

Бо хто, як ось ви, стоїть на хворих і хирлявих ногах, той, свідомо чи несвідомо, передусім хоче, щоб його щадили.

та я ніколи не щадив ні своїх рук, ні ніг, не щадив і своїх воїнів: тож яка може бути з вас користь у моїй війні?

З вами я занапастив би будь-яку перемогу. А чимало з вас полягло б, тільки-но почувши гучний грім моїх барабанів.

До того ж, як на мене, вам бракує краси й родовитості. Для свого вчення я потребую чисті й гладкі свічада, а на вашій поверхні спотворюється навіть моє власне зображення.

На ваші плечі налягає чималий тягар, купа спогадів, не один злий карлик скорчивсь у закутках ваших душ. Адже видно, що вас породила потолоч.

Та якби ви навіть були шляхетної вдачі й високі духом, однак усередині вас зоставалося б чимало кривого і потворного. І немає на світі коваля, котрий зміг би вас випростати і виправити.

Ви тільки міст: нехай через вас переходять вищі! Ви сходинки, тож не гнівайтеся на того, хто по вас підіймається на свою висоту!

Мабуть, із вашого сімені колись і для мене виросте правдивий син і досконалий спадкоємець — та до цього ще далеко. А самі ви — не ті, кому належить мій спадок та ім'я.

Не вас я чекаю тут у горах, не з вами я востаннє зійду вниз. Ви прийшли до мене, немов давши знак, що вищі вже в дорозі до мене,—

але не ті з великою тугою, великою огидою, великою досадою, не ті, кого ви назвали послідком Бога.

Ні! Ні! Тричі ні! Тут у горах я чекаю інших, ширших душею і міцніших тілом: повинні прийти усміхнені леви!

Шановні мої гості, о дивні люди,— невже ви ще нічого не чули про моїх дітей? І що вони в дорозі до мене?

Розповідайте ж мені про мої сади, про мої блаженні острови, про мій новий прекрасний рід,— чому ви не говорите про них?

Нехай дарунком вашої любові буде розповідь про моїх дітей. У них моє багатство, через них я зубожів; я все віддав,—

я все віддам, щоб мати єдине: тих дітей, ті живі пагони, ті живодайні дерева мого жадання і моєї найвищої надії!

Так казав Заратустра й раптом урвав свою мову, бо в його серці заворушилась туга; він заплющив очі й стулив уста. Всі його гості, нерухомі й приголомшені, також стояли мовчки, тільки старий віщун чомусь моргав і махав руками.


ТАЄМНА ВЕЧЕРЯ


Саме на цьому місці віщун перервав вітання Заратустри та його гостей: він, як людина, що не марнує часу, пропхався наперед, схопив Заратустрину руку й гукнув:

— Стривай, Заратустро! Одне буває потрібніше за інше, ти сам це казав, отож мені одна річ потрібніше за все інше.

Доречно нагадати: хіба ти не запросив мене на вечерю? І тут чимало людей після довгої дороги. Не розмовами ж ти збираєшся нас нагодувати?

Тут уже забагато говорили про замерзлих, утоплених, задушених та про інших стражденних,— та ніхто не згадав про моє лихо: адже я помираю з голоду.

(Так казав віщун, та коли Заратустрині орел та змія почули ці слова, то зі страху втекли. Адже вони бачили, що всього принесеного ними за день не вистачить, щоб напхати одного тільки віщуна).

Вже не кажучи про спрагу,— не вгавав віщун.— Хоч я чую, що вода тут дзюркоче, мов мудрі промови, тобто щедро й невтомно, та я — хочу вина!

Не кожен, як Заратустра, п'є від народження тільки воду. До того ж для стомлених і знеможених вода не придатна: нам личить вино — від нього вмить одужуєш і відразу набуваєш здоров'я!

Скориставшись тим, що віщунові забаглося вина, мовчазному королеві з лівої руки також удалося втулити слово.

— Про вино,— сказав він,— ми з моїм братом, королем з правої руки, подбали: вина в нас доволі — повна осляча поклажа. Отже, бракує тільки хліба.

— Хліба? — озвався Заратустра й розсміявся.— Якраз хліба в самітників не буває. Та не хлібом самим живе людина, а ще й хорошою ягнятиною, а ягнят у мене двійко.

Їх треба хутенько зарізати й приправити шавлією — оце смакота. Не бракує також коріння і плодів, від яких не відмовляться навіть вередливі ласуни; крім того, є ще доволі горіхів та інших загадок, щоб полускати.

Отож ми швиденько спорядимо хороший стіл. А хто хоче за нього сісти, мусить докласти рук, навіть королі. Бути куховаром у Заратустри не вадить навіть королеві.

Така пропозиція всім припала до серця, тільки жебрак з власної волі наїжачився проти м'яса, вина й прянощів.

— Послухайте лише цього ненажеру Заратустру! — жартівливо сказав він.— Хіба для того усамітнюються в печери на верховинах, щоб улаштовувати такі вечері?

Тепер я, звісно, розумію, чого він колись нас учив, кажучи: «Хвала невеликій бідності!» — чого він прагне позбутися жебраків.

— Будь, як і я, в доброму гуморі,— відповів Заратустра,— дотримуйся, досконалий, своїх звичок, жуй свої зернята, пий воду, хвали свою страву, якщо лише вона тішить твою душу!

Я — закон тільки для своїх, а не закон для всіх. Але хто належить мені, повинен бути твердим горішком і легким на ногу,

радіти війнам, бенкетам, не бути мурмилом та пус- томрійником, бути готовим до найтяжчого, мов до свята, бути здоровим і дужим.

Моїм і мені належить найкраще, а коли нам його не дають, ми беремо самі: найкращу їжу, найчистіше небо, найпотужніші думки, найвродливіших жінок!

Так казав Заратустра, а король з правої руки зауважив:

— Дивовижно! Чи хтось коли чував таку розумну мову з уст мудреця?

Воістину, дуже рідко трапляється мудрець, що мав би розум і не був ослом.

Так казав король з правої руки і дивувався, а осел злорадно додав до його слів: «І-А». Це й стало початком тієї довгої вечері, котру в історичних книжках назвали «таємною вечерею». Під час цієї вечері вели мову не про що інше, як про вищу людину.


ПРО ВИЩУ ЛЮДИНУ


1


Коли я вперше прийшов до людей, то вчинив велику глупоту, на яку здатен тільки самітник: я з'явився перед людьми на базарному майдані.

І коли я промовляв до всіх, то не промовляв ні до кого. Під вечір мені товаришили канатоходці й мерці, і я й сам мало не помер.

Та з новим світанком до мене прийшла нова істина — тоді я навчився казати: «Що мені до базарів, потолочі, галасу та ослячих вух!

О вищі люди, навчіться від мене такого: на базарі ніхто не вірить у вищих людей. А якщо вам захочеться там промовляти,— гаразд! Потолоч тільки кліпає очима: «Ми всі рівні!

О вищі люди,— кліпає очима потолоч,— вищих людей не буває, ми всі рівні, людина — це людина, перед Богом — ми всі рівні!»

Перед Богом! Але ж тепер цей Бог помер. А перед потолоччю ми не хочемо бути рівними. Вищі люди, йдіть геть з торговища!»


2


Перед Богом! Але ж тепер цей Бог помер! Вищі люди, цей Бог був для нас найбільшою небезпекою.

Відколи він у могилі, відтоді ми вперше воскресли. Тільки тепер настає великий полудень, тільки тепер вища людина починає — владарювати!

Ви зрозуміли це слово, брати мої? Вас проймає жах, на серці у вас потьмарилося? Чи не зяє тут для вас безодня, чи не дзявкає тут на вас пекельний пес?

Гаразд! Уперед, вищі люди! Нарешті в гори людського майбутнього настають пологи. Бог мертвий,— тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина.


З


Нині найтурботливіші запитують: «Як тішитись людині?» Заратустра ж, єдиний і перший, запитує: «Як ту людину подолати

Надлюдина припала мені до серця; моя перша і єдина любов — вона, а не людина — чи то ближня, чи вбога, чи стражденна, а чи найкраща.

О брати мої, в людині я можу любити тільки те, що вона йде до загибелі. І навіть у вас є чимало такого, що сповнює мене любов'ю і надією.

Ваша, вищі люди, зневага сповнює мене надії. Адже великі зневажники — це великі шанувальники.

Ваш відчай гідний великої поваги. Адже ви не навчилися піддаватися, не вмієте хитрувати.

Нині запанували дрібні людці, і всі вони проповідують покору, скромність, розважливість, сумлінність, обачність і довжелезне «і т. ін.» маленьких чеснот.

Все бабське, все, що походить від рабського, а надто з роїння потолочі,— ось що хоче вершити долю всіх людей. Гидота! Гидота! Яка ж це гидота!

І все те питає, питає і не знає краю: «Як найкраще, найдовше, найприємніше тішитись людині?» Хто дасть відповідь, той і буде паном.

Подолайте, брати мої, цих сьогоденних, цих дрібних людців: адже саме вони — найбільша небезпека для надлюдини!

Подолайте, о вищі люди, маленькі чесноти, дрібні викрутні, обачність, піщинки, мурашину метушню, жалюгідне вдоволення, «щастя більшості»!

І краще впадати у відчай, аніж піддаватися. Воістину, я люблю вас, вищі люди, за те, що сьогодні ви не вмієте жити! Жити отак, як ви,— це найкраще!


4


Чи маєте ви мужність, брати мої? Чи відважні серцем? Тільки не мужність для очей свідків, а мужність самітника й орла, на котру вже не зважає навіть Бог?

Холодні душі, неплідні воли, сліпці та п'яниці, як на мене, відваги не мають. Відвагу в серці має той, хто знає страх, але долає його, хто бачить безодню, але дивиться в неї гордо.

Хто дивиться в безодню, але орлиними очима, хто хапає безодню орлиними кігтями,— лише той наділений мужністю.


5


«Людина зла»,— кажуть мені на втіху всі наймудріші. Ох, якби це й нині було правдою! Адже в злі — найбільша сила людини.

«Людина з ліпшої повинна ставати злішою»,—навчаю я. Найзліше потрібне для найбільшого блага надлюдини.

Проповідник дрібних людців вважав би благом страждати й нести людські гріхи. Однак я радію великому гріхові як найбільшій своїй утісі.

Однак це сказано не для довгих вух. Не кожне слово личить кожній мармизі. Це речі витончені й далекі: не слід топтати їх баранячими ратицями!


6


Невже ви, вищі люди, гадаєте, ніби я прийшов виправляти те, що ви напартачили?

Чи ніби віднині я хочу вас, стражденних, зручніше вкладати спати? Чи вказати вам, блудним, заблуканим, заповзаним, нові, зручніші стежини?

Ні! Ні! Тричі ні! Дедалі більше й усе кращі з вас мають гинути: адже вам повинно ставати все гірше й сутужніше. Тільки так,—

тільки так людина зростає до тієї висоти, де її б'є і трощить блискавиця; до висоти, де літають блискавиці!

Мій розум і туга спрямовані на мале, на довге, на далеке,— що мені до ваших жалюгідних, повсюдних, минущих злиднів!

Як на мене, ви ще замало страждаєте! Бо страждаєте ви через себе,— людина вас поки не обходить. Якби ви сказали інакше, ви б збрехали! Ніхто з вас не знає моїх страждань...


7


Мені замало, щоб блискавиця більше не шкодила. Я хочу не відвести її, а навчити на мене — працювати.

Моя мудрість вже довго громадиться, як хмаровиння, стає дедалі спокійніша й темніша. Таке судилося всякій мудрості, що коли-небудь має народити блискавицю.

Для людей сьогодення я не хочу ні бути світлом, ні навіть зватися ним. Бо я хочу їх осліпити. Блискавице моєї мудрості, випали їм очі!


8


Не прагніть того, що вам не під силу,— хто прагне не по силі своїй, той заклятий брехун.

А надто коли зазіхає на велике! Адже такі пронозливі фальшувальники й лицедії породжують недовіру до великого —

аж поки, зрештою, стануть брехати й собі,— зизоокі, розмальовані ззовні й поточені хробаком усередині, закутані в плащ великих слів, показних чеснот, нібито блискучих справ.

Тут, вищі люди, будьте вкрай пильні! Бо сьогодні для мене немає нічого дорожчого й рідкіснішого за щирість.

Адже хіба сьогодні не панує потолоч? А потолоч не знає, що велике, а що мале, що пряме і щире; вона невинно криводушна й незмінно бреше.


9


Нині, о відважні й щиросерді вищі люди, не беріть усього на віру. І ховайте причини своїх діянь. Адже сьогодні панує потолоч.

Хто, спираючись на підстави, зможе спростувати те, в що колись безпідставно вірила потолоч?

На торговищі переконують жестами. А підставам та доказам потолоч не вірить.

Якщо там істина колись і здобула перемогу, то з недовірою запитуйте себе: «Що за могутня облуда боролася за неї?»

Остерігайтеся й учених! Вони нас ненавидять через свою безплідність! Б, ні очі холодні й сухі, будь-якого птаха вони бачать обпатраним.

Вони хизуються, що не брешуть: та від нездатності брехати ще далеко до любові, до істини. Остерігайтеся!

Те, що немає гарячки, не означає, що вже є пізнання! Я не вірю замороженим розумам. Хто не вміє брехати, той не знає, що таке істина.


10


Коли хочете піднятися вгору, покладайтеся на власні ноги! Не дозволяйте себе нести, не сідайте на чужі плечі й голови.

А ти сів на коня? І тепер хутко мчиш угору до своєї мети? Гаразд, друже! Але ж на коні з тобою — твої власні кульгаві ноги!

Коли будеш близько до мети, коли зіскочиш з коня,— саме на вершині своїй, о вища людино,— тоді й спіткнешся!


11


О творці, вищі люди! Вагітними бувають тільки власною дитиною.

Не піддавайтеся на підмови й намови! Бо хто ж ваш ближній? І якщо ви дієте «в ім'я ближнього свого» — то однаково творите не для нього!

Забудьте, творці, це «в ім'я»: адже ваша чеснота вимагає, щоб ви не мали нічого спільного з цими «в ім'я», «заради» і «тому що». Затуліть вуха, щоб не чути цих фальшивих, мізерних слів.

«В ім'я ближнього свого» — це чеснота тільки малих людців; для них це означає «один одного вартий», «рука руку миє»,— вони не мають ні права, ні сили, щоб сягнути вашого егоїзму!

У вашому, творці, егоїзмі — обережність і завбачливість вагітної! Плід, якого ніхто ще не бачить,— охороняє, береже і живить усю вашу любов.

Вся ваша любов і вся ваша чеснота — у вашій дитині! Ваша справа, ваше жадання і є вашим ближнім: не піддавайтесь облудним цінностям!


12


О творці, вищі люди! Хто повинен народити, той хворий, а хто народив, той нечистий.

Запитайте в жінок: народжують не тому, що від цього отримують утіху. Від болю закудкудакають і кури, і поети.

У вас, творці, чимало нечистого. Тобто вам довелося бути матір'ю.

Новонароджена дитина — ох, як багато нової нечисті з'явилося на світ разом із нею!

Відступіться! Хто народив, повинен відмити свою душу!


13


Не будьте чеснотливі, коли вам це не під силу! І не вимагайте від себе нічого неймовірного!

Ступайте на шлях, яким уже ходили чесноти ваших батьків! Хіба могли б ви піднятися високо, якби з вами разом не підіймалося жадання ваших батьків?

Хто хоче бути первістком, нехай стережеться, щоб не стати послідком! Де були нечестя ваших батьків, не пробуйте там ставати святими.

Що було б, якби цноти від себе вимагав той, чий батько знався з жінками, пив міцне вино й полював вепрів?

Це було б глупотою! Воістину, такому, здається, було б досить бути чоловіком однієї, двох або трьох жінок.

І навіть якби він заснував монастир і написав над дверима «Дорога до святого», я все ж сказав би: навіщо?! Це ж нова глупота!

Він заснував для самого себе в'язницю і сховище,— на здоров'я! Та я не вірю в таке.

У самоті виростає тільки те, що в неї вносять,— навіть тварюка в душі. Через це я багатьох відраджую від самотності.

Чи існувало на світі щось брудніше за святих пустельників? Від них не тільки чорти — навіть свині тікали.


14


Сторопілі, присоромлені, незграбні, немов тигри, що невдало стрибнули,— такими я бачив вас, о вищі люди, коли проминав вас. Вам не пощастило на ловах.

Однак, гравці в кості, що з того! Ви не навчилися грати й глузувати як слід! Хіба ми всякчас не сидимо за великим столом ігор і глузів?

Якщо вам не поталанило з великим, невже це означає, що вам не поталанило з собою? А якщо не поталанило з собою, то невже це означає, що не поталанило з — людиною? А якщо не поталанило з людиною — то що ж! За роботу!


15


Що досконаліша річ, то рідше з нею таланить. О вищі люди, а з вами — хіба поталанило?

Наберіться мужності — невже це так важко? Ще так багато можна досягти! Навчіться сміятися з себе як слід!

Хіба диво, що ви, напіврозбиті, не вдалися або ж удалися наполовину! Хіба всередині вас не нуртує і не борсається — людське майбутнє?

Людське найдальше, найглибше, підзоряне, людська велетенська сила,— хіба все це не піниться й шумує у вашому глечику?

Хіба диво, що глечик розбивається! Навчіться сміятися з себе як слід! Вищі люди, ще так багато можна досягти!

І, воістину, як багато вже вдалося! Яка ж ця земля багата на малі, добрі й довершені речі, з якими достоту поталанило!

Оточіть себе, вищі люди, усім малим, добрим і довершеним! Усім, що стиглим золотом зцілює серце. Довершене принесе вам надію.


16


Що досі було найтяжчим гріхом на світі? Хіба не слово того, що казав: «Горе тим, хто сміється!»

Невже на світі він не бачив нічого смішного? Та він просто погано шукав. Навіть дитина бачить і сміється.

В нього мало любові, інакше він любив би й нас — тих, хто сміється! А він нас ненавидів і ганьбив, провіщаючи нам плач і скрегіт зубовний.

Чи слід, якщо не любиш, одразу проклинати? Це, як на мене, поганий смак. Але так чинив отой, непоступливий. Він вийшов із потолочі.

І в нього було мало любові, інакше він би менше гнівався, що не люблять його. Будь-яка велика любов хоче не любові — вона прагне більшого.

Тож уникайте непоступливих! Вони жалюгідні й хитрі, немов потолоч; вони зурочують життя, зуро- чують наш світ.

Тож уникайте непоступливих! У них важка хода і згнічене серце — танцювати вони не вміють. Хіба ж може їм житися легко?


17


Все добре досягає своєї мети кривими шляхами. Воно вигинається, мов кішка, і щиро муркоче від близького щастя,— все добре сміється.

Хода виказує, чи ходак на своєму шляху: дивіться ж, як я іду! А хто підступає до своєї мети, той танцює.

Воістину, я не перекинувся на статую і не тупий, закам'янілий, немов стовп,— я люблю жваво бігати.

І хоча на світі є й болота, і тяжка скорбота, легконогий біжить по болоту й пританцьовує, мовби на голій кризі.

Піднесіть свої серця, брати мої, вгору! Вище! І не забудьте про ноги! Підносьте, меткі танцюристи, ще й ноги, а найкраще — ставайте на голову!


18


Це вінець сміхотливого, трояндовий вінець,— я сам коронував себе, свій сміх я сам проголосив священним. Бо сильного, щоб здужав це зробити, сьогодні я не бачу.

Заратустра — танцюрист, Заратустра — легкий птах, що змахує крилами, от-от полетить, птахів за собою піднявши, підготувався, меткий, легкий і з легкою душею;

Заратустра віщий словом, Заратустра віщий сміхом, поступливий і поблажливий, любитель стрибків і вибриків: я сам коронував себе.


19


Піднесіть свої серця, брати мої, високо! Вище! І не забудьте про ноги! Підносьте, меткі танцюристи, ще й ноги, а найкраще — ставайте на голову!

В щасті також трапляються вайлуваті звірі, бувають і незграби від народження. Кумедні їхні потуги, немов потуги слона, що силкується стати на голову.

Вже краще казитися від щастя, ніж через нещастя, краще незграбно танцювати, ніж накульгувати. Вчіться в моєї мудрості: навіть найгірша річ має два хороших зворотних боки,—

навіть найгірша річ має зграбні до танцю ноги; отож, вищі люди, вчіться стати на свої справжні ноги!

Припиніть трубити про скорботу й забудьте про смуток, що навіює потолоч! Ох, які сумні ті блазні, що сьогодні розважають потолоч! Бо сьогодні панує потолоч.


20


Чиніть, як вітер, що виривається з гірських ущелин: він хоче танцювати під власний свист, під його ходою тремтять і підстрибують моря.

Хвала доброму нестримному духові, що окрилює ослів, доїть левиць, що ураганом розвіює сьогодення і потолоч;

що розвіює пусті дурноверхі голови, всяке зів'яле листя та бур'ян; хвала цьому дикому, доброму, вільному, буремному духові, що танцює по трясовинах і печалях, мов на луках!

Що ненавидить недолугу гавкущу потолоч і всіляке невдале, смутне поріддя; хвала цьому духові нескутого розуму, цій сміхотливій бурі, що запорошує очі всім, хто всюди вбачає чорне і заразливий, мов чума!

О вищі люди, найгірше у вас те, що всі ви нездатні як слід танцювати — танечною ходою потоптати і проминути самого себе! Ну то й що, коли вам не поталанить?

Ще так багато можна досягти! Тож навчіться від щирого серця сміятися з себе! Піднесіться, добрі танцюристи, серцем угору! Вище! Не забувайте про щирий сміх!

А цей вінець сміхотливого, трояндовий вінець, брати мої, я кидаю вам! Сміх, вищі люди, я проголошую священним. Навчіться в мене — сміятися!


ПІСНЯ ТУГИ


І


Коли Заратустра казав це, він стояв біля входу в печеру, а сказавши, непомітно вислизнув від гостей і на мить вибіг на свіже повітря.

— О чисті пахощі,— вигукнув він,— о блаженна тиша навкруги! А де моя звірина? Сюди, сюди, мої орле та зміє!

Скажіть мені: всі ці вищі люди укупі,— мабуть, трохи недобре пахнуть? О чисті пахощі довкола! Тільки тепер я знаю і відчуваю, як я вас, орле та зміє, люблю!

І Заратустра повторив іще раз:

— Я люблю вас, орле і зміє!— Орел і змія, коли він вимовив ці слова, підійшли до нього і підняли на нього очі. Так вони стояли втрьох мовчки, вдихали й пили свіже повітря. Бо надворі повітря було краще, ніж серед вищих людей.


2


Та ледь Заратустра покинув печеру, як старий штукар підвівся, лукаво озирнувся і сказав:

— Він вийшов! А тепер, о вищі люди,— якщо ви мені, як і йому, дозволите лоскотати вас цим улесливим і похвальним звертанням,— мене під'юджує злий дух облуди і штукарства, мій чорний демон,

що в усьому противник Заратустри,— даруйте вже йому!

Тепер йому кортить перед вами почаклувати, настала його пора, намарне я змагаюся з ним.

Усім вам,— для вас буде честю, коли вас ушанують словами «вільні духом» чи «правдолюби», «покутники духу» чи «розкуті» або ж «одержимі»,—

усім вам,— адже ви, як і я, страждаєте від великої огиди, ваш старий Бог помер, а новий ще навіть не лежить у колисці,— всім вам припаде до вподоби мій дух злоби, мій чорний демон.

Я знаю вас, вищі люди, знаю і його,— і мені мимоволі любий той нелюд Заратустра: він сам, як на мене, часто скидається на прекрасну маску святого,

на новий дивовижний маскарад, на якому розважається мій дух злоби, мій чорний демон,— я, як часто мені здається, люблю Заратустру завдяки моєму духові злоби.

Та ось вік, цей чорний дух, цей демон вечірніх сутінків, під'юджує мене й підштовхує, і, воістину,

вищі люди, кортить йому,

таж розплющіть очі! — кортить йому прийти голим, у чоловічій чи жіночій подобі, ще сам не знаю; та він іде, він ламає мене,— о лихо! Слухайте і дивіться!

День відбринів, тепер на все налягає вечір, навіть на найкраще; тепер, вищі люди, слухайте і дивіться, що за демон, чи то чоловік, чи жінка, цей дух вечірньої туги!

Сказавши, старий штукар лукаво озирнувся й схопив свою арфу.


З

Коли світлішає повітря,

Коли розрадою роса

На землю падає,

Невидимо, нечутно

У ніжних черевичках,

Роса-розрада милосердна,—

Тоді згадай, згадай, гаряче серце,

Як спрагло ти жадало.

Жадало безнадійно, марно

Небесних сліз, краплиночки роси.

А надвечірнє люте сонце,

Йдучи по жовтих травах,

Дивилося крізь чорні крони

Сліпучо і злорадно.

«Ти? Наречений істини? — знущались,—

Ні, ти лише поет!

Лукавий, хижий звір-плазун,

Брехати змушений.

Свідомо, власною охотою брехати

І жертви прагнути.

У хитрій масці,

У масці сам перед собою

І сам для себе здобич,—

Невже це наречений істини?

О ні — то блазень! Ні — лише поет!

Барвистомовний,

Що зойкає із блазенської маски,

Спинаючись облудними мостами слів,

Барвистими веселками

Під вигаданим небом,

Над вигаданим світом,

Блукаючи і швендяючи скрізь,—

Авжеж, лиш — блазень! Так, лише поет!

Ти — наречений істини? Чому ж не став

Холодною скульптурою з граніту,

Суворим обеліском перед храмом,

Господнім стражем?

Ні! Ти зневажив істини стовпи!

Тобі миліше в хащах, ніж у храмі.

Ти жваво, наче кіт,

Стрибаєш через вікна.

Бабах! Кожнісіньку пригоду

Нюшкуєш в пралісі,

Нюшкуєш ласо й хтиво,

Щоби у пралісі

Між хижих звірів

Ходити фіш но і бадьоро,

Облизуючись ласо,

Ходити хижо, хитро, згорда,—

Пойнявшись глумом, з пеклом у душі.

Чи, мов орел, що гострим оком

Вдивляється в страшні безодні,

В свої безодні...

О, як вони зміїно,

Спіраллю крутячись,

У мороку зникають!

Як добре раптом

Стрімкою блискавицею.

Згорнувши крила,

Упасти на ягнят.

Жадібно кігтями

Вчепитися в ягнятко,

Із люттю до овечих душ

І до очей округлених, невинних,

Баранячих, овечих і ягнячих,

До тонкорунної овечої покори.

Такі

Орлині, леопардні,

Поетові чуття,—

Твої чуття під тисячею масок,

Твої, о блазню! О поете!

Це ж ти побачив у людині

І Бога, і вівцю.

Рвучи в людині Бога,

Вівцю шматуєш З

безтурботним сміхом!

Так ось! Так ось твоє блаженство!

Блаженство леопарда і орла!

Блаженство тільки блазня і поета!»

Коли світлішає повітря,

Й серпом серед багряних хмар

Із заздрістю зеленою крадеться

Тоненький місяць,

Ненависник дня,

По килимах троянд

Скрадається тихенько,

Зрізає голівки поблідлі,

Що кволо хиляться у ніч.

Ось так і я колись схилився

Через безумство істини,

Від прагнень і жадань,

Стомившись днем, знесилівши від світла,—

Схиливсь у вечір, прихилився в тінь:

Єдина істина

Мене дощенту спопелила.

Згадай, згадай, гаряче серце,

Знемогу й спрагу!

Коли мене

Спалила істина,

Що я лиш блазень!

Я лише поет!

ПРО НАУКУ


Так співав штукар, і всі присутні, мов птахи, непомітно потрапили в тенета його лукавого й тужливого ласолюбства. Тільки сумлінний духом не поласився на принаду: він вихопив у штукаря арфу й гукнув:

— Повітря! Впустіть сюди свіже повітря! Впустіть Заратустру! Від тебе, лихий старий штукарю, повітря в печері стає задушливим і отруйним!

Хитромудрий шахраю, ти ведеш до невідомих жадань і хащів. Біда, коли такі, як ти, морочать голову і торочать про істину!

Лихо нескутому розумові, що не стережеться таких штукарів і чаклунів! Плакала тоді їхня свобода: своїм ученням ти заманюєш у в'язниці.

Старий тужливий чорте, в твоїх наріканнях лунає ловецький пищик, ти схожий на тих, хто похвалою цноті непомітно навертає до розпусти!

Так казав сумлінний, а старий штукар обводив усіх поглядом, тішився своєю перемогою і тому й не гнівався на сумлінного.

— Помовч! — попросив він упокореним голосом.—

Хороші пісні потребують хорошого відлуння в душі, після хороших пісень треба довго мовчати.

Усі вищі люди так і роблять. А ти, мабуть, мало що втямив з моєї пісні? Тобі бракує духу чарувань.

— Те, що ти відмежовуєш мене від себе,— заперечив сумлінний,— для мене похвала, це добре. А ви, решта, що я бачу? У всіх у вас іще хтиво виблискують очі.

О вільні душі, де ваша свобода! Мені здається, ви схожі на тих, хто довго дивився на танці голих розпусних дівчат: у вас душі затанцювали!

Мабуть, у вас, вищі люди, більше, ніж у мене, того, що штукар називає своїм злим духом облуди й штукарства,— ми, звичайно, повинні бути різні.

І воістину, поки в печеру повернувся Заратустра, ми досить говорили й міркували, щоб дізнатися, що ми таки справді різні.

Навіть тут, угорі, ми, ви і я, шукаємо різного. Я, власне, прагну більшої певності, тому й прийшов до Заратустри. Адже він — найміцніша опора, найсильніше жадання,—

нині, коли все хитається, коли здригнувся світ. А коли я бачу отакі ваші очі, то мені здається, що ви прагнете більшої непевності,

більшого жаху, страшнішої небезпеки, сильнішого землетрусу. Вас вабить, як я розумію — даруйте мені, вищі люди, мою зарозумілість,—

вас вабить до найтяжчого, найнебезпечнішого життя, що проймає мене найбільшим страхом, до життя диких звірів, вас ваблять печери, ліси, стрімкі гори та підступні провалля.

І найбільше вам до вподоби не провідник, що виведе із небезпеки, а той, хто зводить убік від усіх доріг, тобто звідник. Якщо у вас і справді такі прагнення, я однаково вважаю їх неможливими.

Бо страх — це первородне, основне людське почуття, страхом пояснюється все: і первородний гріх, і первородна чеснота. На страхові зросла й моя чеснота, вона зветься — наукою.

Найдовше виховується в людині страх перед дикими тваринами,— отже, й тією, яку людина з ляком носить у собі; Заратустра називає її «тварюкою в душі».

Цей довгий, давній страх, що врешті набув духовної та душевної витонченості, нині, гадаю, зветься — наукою.

Так казав сумлінний, але Заратустра, щойно повернувшись у печеру, почув останні слова й, розгадавши їх, кинув сумлінному жменю троянд і засміявся з його «істини».

— Гей! — гукнув він.— Що я тут почув? Воістину, мені здається, що або ти дурень, або я сам,— твою «істину» я вмить поставлю догори ногами.

Бо страх — це виняток для нас. А от мужність, пригодницький дух, потяг до невідомого, до того, на що ніхто не зважився... Вся попередня історія людини — це історія мужності.

Всі чесноти людина з заздрощів відібрала в найдикіших, наймужніших звірів: тільки так вона стала — людиною.

Саме ця мужність набула врешті духовної та душевної витонченості, ця мужність з орлиними крилами та зміїною мудрістю нині, гадаю, зветься...

Заратустрою! — в один голос гукнули всі присутні й зайшлися реготом, що ніби навис над ними важкою хмарою. Навіть штукар засміявся і хитро сказав:

— Гаразд! Мій злий дух щез! А хіба я сам не застерігав вас від нього, коли казав, що він дурисвіт, дух облуди і брехні!

А надто коли показується голий. Хіба ж я можу опиратися його хитрощам? Хіба я сотворив і його, і світ?

Гаразд! Повернімося знову до доброго гумору й добра! І хоч Заратустра вже зло позиркує на мене,— погляньте лише на нього! Він гнівається!

Та перш ніж настане ніч, він знову мене любитиме й хвалитиме: довго без таких дурниць він не може жити.

Він — любить своїх ворогів, на цьому мистецтві він розуміється краще за всіх, кого я знаю. Але за це він мститься — своїм друзям!

Так казав старий штукар, і вищі люди нагородили його оплесками,— отож Заратустрі довелося обійти всіх, з люттю й любов'ю потискуючи руки своїм друзям, неначе перед кожним він хотів щось загладити й за щось вибачитися. Та коли Заратустра підійшов до дверей печери, йому знову забаглося на свіже повітря до орла та змії,— і він уже лаштувався вислизнути.


СЕРЕД ДОЧОК ПУСТЕЛІ


1

— Не покидай нас! — сказав мандрівник, що називав себе Заратустриною тінню.— Будь з нами, бо знову запанує давня гнітюча скорбота.

Той старий штукар уже найкращим чином почастував нас найгіршим, що мав, і подивися, доброму побожному папі на очі навернулися сльози, він знову ладен вирушити в море туги.

А королі, мабуть, удають, що нічого не сталося: адже сьогодні вони від нас найкраще навчилися прикидатися! Та, закладаюся, не будь перед ними свідків, ми б побачили, як їхніми обличчями пробігають

повзучі хмари, волога туга, похмуре небо, украдене сонце, зойки осінніх вітрів!

Всі наші голосіння й крики про порятунок: будь з нами, о Заратустро! Тут іще багато прихованих злиднів, що прагнуть здобутися на слово, багато сутінків, хмар і задухи!

Ти почастував гострими чоловічими стравами й міцними висловами — не допусти, щоб на десерт на нас знову напосілися розпещені, розбещені духи жіночності!

Тільки там, де ти, повітря ясне і чисте! Хіба є де на світі таке свіже повітря, як у твоїй печері?

Багато країн я бачив, мій ніс різне повітря вдихав і оцінював, але тільки біля тебе мої ніздрі зазнали найвищої насолоди!

Окрім... окрім,— о, вибач мені один давній спогад! Вибач мені одну стару застільну пісню, котру я колись склав серед дочок пустелі.

І в них, у тому східному краї, було таке саме свіже повітря, там я був якнайдалі від похмурої, вогкої й тужливої старої Європи!

Тоді я любив дівчат із Сходу та з інших царств під блакитним небом, на якому ні хмар, ні думок.

Не повірите, як зграбно вони сиділи, коли не танцювали; глибокі, але бездумні, вони скидалися на таємниці, на сповиті загадки, на десертні горішки...

Ох, справді, які барвисті й далекі! Однак без химер: загадки, що легко розгадуються. На втіху цим дівчаткам я склав тоді застільний псалом.

Так казав мандрівник, що називав себе Заратустриною тінню, і перш ніж хтось відповів, схопив арфу старого штукаря, заклав ногу за ногу, мудро й спокійно розглянувся круг себе, ніздрями повільно й прискіпливо втягнув повітря, немов у новій країні нюхав чуже повітря. Відтак заревів, почавши свою пісню.


ПУСТЕЛЯ ШИРИТЬСЯ: БІДА ТОМУ,

ХТО У СОБІ ПУСТЕЛЮ НОСИТЬ

— Ха! Святешно!

Справді святешно!

Початок гідний!

Справді африканський!

І навіть гідний лева,

Чи мавпи-ревуна з мораллю,—

Для вас дрібничка,

Чарівні подруги,

Що біля ваших ніжок

Серед пальм

Мені, прибульцеві з Європи,

Сидіти поталанило. Села[2].

Ой, справді дивно!

Близько від пустелі

Сиджу тепер.

І так вона далеко,

Я ж геть спустошений,

Поглинутий

Найменшою оазою на світі,

Що, позіхаючи, розкрила

Гарненький ротик,

Найароматніший на світі ротик.

І я туди потрапив,

Ковзнув до вас,

Чарівні подруги! Села.

Хвала, хвала тому китові,

Якщо і він такий гостинний

До гостя був! —

Ви зрозуміли

Моє учене порівняння?

Хвала, хвала його утробі,

Якщо вона

На цю оазу-лоно схожа,

Що, звісно, я беру під сумнів,

Адже я прибув з Європи,

Що нічому вже не вірить,

Мов під старість молодичка.

Дай Бог змінитися!

Амінь.

Ось я сиджу

В малесенькій оазі,

Мов фінік перестиглий.

Солодкий, соковитий, ласий

Потрапити в дівочі губки,

На сніжно-білі, гострі та холодні

Дівочі зубки.

Якраз за ними тужить серце

Усіх гарячих фініків. Села.

На той південний плід

Занадто схожий,

Я лежу. Жучки крилаті

До мене приглядаються,

Кружляють роєм,

Як ваші непомітні,

Дурненькі та гріховні

Надії й сподівання.

Я в облозі.

Мовчки, з задумом таємним

Ви мене, дівчатка-киці,

І Зулейка, і Дуду,

Вже обсфінксили (укласти

Стільки відчуттів в єдине

Слово я не міг безгрішно.

Господи, даруй мені!).

Я сиджу, вдихаю ніжні

Аромати раювання,—

Світле в золотий пружечок

І таке легке повітря

З Місяця хіба упало,—

Випадково.

Чи, можливо, із досади,

Як співають нам поети.

Але я усе на світі

Звісно, що беру під сумнів,

Адже я прибув з Європи,

Що нічому вже не вірить,

Мов під старість молодичка.

Дай Бог змінитися, Амінь!

Чудо-повітря ніздрями

П'ючи, як повною чашею,

Без майбуття і без спогадів,

Сиджу я тут, милуюся

Вами, чарівні подружки,

І он тією пальмою,

Що звабно так витанцьовує,

Так вигинається стегнами

(Що й сам повторюєш рухи),

Мов танцюристка, що наче

Вже надто довго, задовго

Стоїть на одній ніжці.

Мабуть, забула, здається,

Про іншу ніжку?

Довго й даремно

Шукав я очима

Приховане близня-окрасу,—

До пари ніжку,

В священній близькості

До вихору знадної

Легенької, блискучої спіднички.

Ту ніжку, чарівні подружки,

Коли повірите,

Вона згубила,

Та ніжка щезла!

Щезла назавжди!

Прекрасна ніжка!

Як жаль такої миленької ніжки!

О, де вона сумує в самоті,

Бідненька ніжка?

Мабуть, трясеться з страху

Перед похмурим білогривим

Страхіттям-левом? Може, взагалі

Відірвана, обгризена?

Біда! Обгризена до кістки вже! Села.

О, не оплакуйте,

Не плачте, м'якосерді!

Не плачте,

Фініки-серця в молочно-білих грудях!

Серця-локриці

У капшучках!

О, стримай сльози,

Бліда Дуду!

Будь мужньою, Зулейко!

Мабуть, доречно Мені сказати

Тут щось міцніше, що серця бадьорить?

Повчальний вислів?

Урочисте слово?

Гей! На підмогу, гідносте!

Достоїнство та європейська честь!

Задми, надмися,

Чеснотами надутий міх! Гей!

Ще раз прореви!

Морально гаркни!

Моральним левом

Дочкам пустелі гучно прореви!

Чарівні подруги,

Чеснот оглушливе виття

Перекриває

І жар душі, і пристрасть європейця.

І ось я перед вами — Європеєць,

Інакше неспроможний,

Бог у поміч!

Амінь!

Пустеля шириться: біда тому,

Хто у собі пустелю носить!


ПРОБУДЖЕННЯ


1


Після пісні тіні-мандрівника печера одразу ж наповнилася гамором та сміхом, а позаяк усі гості говорили зразу, і навіть осел, дивлячись на них, не міг змовчати, то Заратустра ледь бридливо і глузливо скривився, хоча його й тішила та веселість. Бо у ній він побачив ознаку одужання. Заратустра непомітно вийшов на свіже повітря й повів мову з орлом та змією.

— Куди тепер поділися їхні нещастя? — запитав він, досадливо зітхнувши.— У мене, здається, вони розучилися благати порятунку!

Однак, на жаль, не зовсім розучилися кричати,— і Заратустра затулив вуха, бо саме тоді у веселий гамір тих вищих людей дивно вплелося ослове «І-А».

— Їм весело,— почав він знову,— і хто знає? Мабуть, вони самі розвеселились, а якщо й навчилися сміятись у мене, то не моїм сміхом.

Але що з того! Такі вже старі люди: одужують по-своєму і сміються по-своєму; мої вуха терпіли й гірше, та не пов'яли.

Цей день — перемога: відступає, втікає дух тяжкості, мій давній, заклятий ворог! Як добре закінчується день, що так погано й важко починався!

А таки закінчується! Ближчає вечір, він, ніби вправний вершник, уже скаче над морем! І щасливий близькістю домівки, похитується в багряному сідлі!

Небо дивиться ясним поглядом, світ у глибокому спочинку,— о дивні люди, що завітали до мене, хто житиме біля мене, скоро матиме свою нагороду!

Так казав Заратустра. З печери знову почувся гамір і сміх вищих людей, і Заратустра повів далі:

— Вони клюють, моя принада діє, уже й від них відступається їхній ворог — дух тяжкості. Вони вже вчаться сміятися з себе — чи те мені вчувається?

Діють мої чоловічі страви, мої соковиті й міцні вислови; воістину, я не годував їх горохом і ріпою! Стравою вояків і завойовників я розбудив у них нові прагнення.

їхні руки й ноги наснажені новою надією, їхнє серце потягується. Вони знаходять нові слова, скоро їхній дух набереться завзяття.

Така страва, звичайно, не для дітей і не для жагучих жінок, старих чи молодих. їхнє нутро переконують іншими засобами, для них я не лікар і не вчитель.

Від цих вищих людей відступається огида,— ну що ж! Тут я здобув перемогу. У моєму царстві вони відчувають певність, позбуваються будь-якого дурного сорому, розковуються.

Вони розкривають серця, до них повертаються добрі часи, вони знову святкують і їдять — набираються вдячності.

Ось що повинно служити мені найкращим знаком: вони набираються вдячності. Ще трошки, і вони вигадають для себе свята, поставлять пам'ятники своїм колишнім утіхам.

Вони одужують! — радісно промовляв Заратустра до свого серця і дивився вдалину. А орел та змія тулилися до нього й шанували його щастя й мовчання.


2


Та раптом Заратустрине вухо вжахнулося: в печері, де досі панували гамір і сміх, раптом запала мертва тиша, а його ніздрі вловили рахманний запах ладану, здавалось, немов хтось палить пінієві шишки.

— Що там діється? Що вони роблять? — спитав він себе й підкрався ближче до входу, щоб непомітно подивитися на своїх гостей. І — о диво з див! — що довелося йому побачити там на власні очі!

— Всі вони знову побожні, знову моляться, вони збожеволіли! — казав він і безмірно дивувався. І справді, всі ті вищі люди, два королі, безробітний папа, лихий штукар, жебрак з власної волі, тінь-мандрівник, старий віщун, сумлінний духом і найбридкіша людина,— всі вони, мов діти або старезні баби, стояли навколішки й молилися ослові. А найбридкіша людина саме починала шипіти й булькотіти, немов з неї мало вилізти несказанне, а коли вона нарешті й справді здобулася на слово, то проказала незвичайну благочестиву літанію, себто молебен, ослові, якому поклонялися й кадили. І цей молебен звучав так:

— Амінь! Слава, честь, мудрість, дяка, хвала і міць Богові нашому на віки віків!

Осел потвердив це криком «І-А».

— Він несе тягар наш, прибравши подобу слуги, покірливий серцем, ніколи не каже «ні», а хто любить Бога свого, той карає його.

Осел потвердив це криком «І-А».

— Він не озивається словом, хіба що потверджує, всякчас нагадує, що саме він створив світ: «І-А»,— так він воздає хвалу своєму світові. Те, що він мовчить, тільки хитрощі: саме через це він майже ніколи не хибить.

Осел потвердив це криком «І-А».

— Непомітно проходить він по світу. У сірі, немов його шкура, покрови закутує свою чесноту. А якщо має розум, то не виставляє його: однак усі вірять у його довгі вуха.

Осел потвердив це криком «І-А».

— Скільки потайної мудрості в тому, що він носить довгі вуха, каже тільки «І-А», тобто «так» і ніколи не скаже «ні»! Хіба не він створив світ за подобою своєю, тобто якомога дурнішим?

Осел потвердив це криком «І-А».

— Ти йдеш прямими й кривими шляхами, тебе мало обходить, що ми, люди, вважаємо прямим або кривим. Царство твоє по той бік добра і зла. Твоя невинність у тому, щоб нічого не знати про невинність.

Осел потвердив це криком «І-А».

— О, ти не відштовхуєш від себе нікого, ні жебраків, ні королів. Ти дозволяєш приходити до себе дітям, а коли тебе дражнять шибеники, ти просто кажеш «І-А».

Осел потвердив це криком «І-А».

— Ти любиш ослиць і кожного разу свіжі фіги, але їжею не перебираєш. Будяк тішить твоє серце якраз тоді, коли ти голодний. У цьому Господня мудрість.

Осел потвердив це криком «І-А».


ОСЛЯЧЕ СВЯТО


1


Вже на цьому місці молебну Заратустра не міг більше стриматись і, вскочивши в коло ошаленілих гостей, сам крикнув «І-А» ще голосніше за осла.

— Що ви тут чините, людські діти? — гукнув він, підіймаючи молільників з долівки.— Біда, коли б вас побачив хтось інший, а не Заратустра,—

всяк подумав би, що ви з своєю новою вірою стали найзаклятішими богохульниками або ж найдурнішими з усіх старих баб!

А ти сам, старий папо? Хіба тобі личить отак молитися ослові, наче Богові?

— О Заратустро,— відповів папа,— даруй мені, але у справах Господніх я освіченіший за тебе. І цілком слушно.

Краще молитися Богові в подобі осла, ніж без ніякої подоби! Зваж тільки, мій високий друже, на ці слова,—і ти хутко переконаєшся, що в них криється мудрість.

Той, хто сказав «Бог — це дух», зробив досі найбільший крок і стрибок до безвір'я: у світі такі слова виправляти нелегко.

Моє старе серце б'ється радістю, що на світі є ще чому молитися. Вибач, о Заратустро, старому побожному папському серцю!

— А ти,— звернувся Заратустра до тіні-мандрівника,— ти називаєш і вважаєш себе вільним духом? І правиш тут такі попівські ідолослужіння?

Поганцю новонавернений, ти поводишся тут гірше, ніж серед своїх смаглявих хвойд!

Так, гірше,— погодився тінь-мандрівник,— маєш рацію, та що вдієш! Хай там як, Заратустро, старий Бог знову живий.

В усьому винен найбридкіший: він його воскресив. Хоч він і каже, що колись убив Бога,— боги завжди вважали смерть забобоном.

— А ти,— вів далі Заратустра,— лихий старий штукарю, що ти наробив! Хто ж у цю вільну добу надалі віритиме тобі, якщо ти віриш у таку божу ослячість?

Ти вчинив глупоту, як ти, хитруне, міг скотитися до такої глупоти!

— О Заратустро,— відповів хитрий штукар,— ти маєш рацію. Це була глупота — мене вона також тяжко вразила.

— І навіть ти,— звернувся Заратустра до сумлінного духом,— розваж лише й приклади палець до свого носа! Хіба тут не чиниться супроти твого сумління? Невже твій дух не досить чистий і ти не гидуєш молитвами й фіміамом цих — святенників?

— Щось є,— відповів сумлінний і приклав палець до носа,— щось є в цьому видовищі, і воно благотворно впливає на моє сумління. Мені, мабуть, не можна вірити в Бога; та, безперечно, Бог у цій подобі, як на мене, найбільше заслуговує на віру.

Бог, як кажуть найпобожніші, повинен бути вічний; а хто має так багато часу, той не поспішає. Йдучи якомога довше й безглуздіше, він може зайти дуже далеко.

А в кого забагато духу, той сам може пройнятися глупотою та безумом. Подумай, о Заратустро, про себе!

Ти сам — воістину! — навіть ти сам через надмір мудрості міг би обернутися на осла.

А хіба найдосконаліший мудрець не полюбляє ходити найкривішими шляхами? І про це, Заратустро, свідчить приклад, твій приклад.

— І нарешті ти,— сказав Заратустра й став обличчям до найбридкішої людини, що й далі лежала на долівці, простягаючи руки до осла (найбридкіша людина, власне, поїла осла вином).— Скажи, несказанний, що ти накоїв?

Ти, здається мені, змінився, твої очі палають, плащ величі накрив твою бридкість,— що ти накоїв?

Невже кажуть правду, що ти його знову воскресив? Навіщо? Хіба не було причини мучити й убивати його?

Ти сам здаєшся мені воскреслим,— що ти накоїв? Що ти повалював? До чого себе навертав? Кажи, несказанний!

— О Заратустро,— озвалася найбридкіша людина.— Ти—шахрай!

Чи живий він, чи воскрес, чи помер остаточно,— кому з нас двох це краще відомо? Я питаю тебе.

Одне лише я затямив, від тебе самого, о Заратустро, я колись навчився: хто хоче вбити до решти, той сміється.

«Вбивати не гнівом, а сміхом»,— так ти колись казав. О Заратустро, потайний, безгнівний нищителю, небезпечний святий, ти — шахрай!


2


І тоді Заратустра, вражений такими відверто облудними відповідями, кинувся до входу в печеру і, звертаючись до своїх гостей, гучно закричав:

— О хитруни, пронози, базарні блазні! Навіщо ви переді мною прикидаєтеся і ховаєтеся!

Серце кожного з вас так тремтіло з радості й злості, що ви нарешті знову стали побожні, мов діти,—

мов діти молитесь, складаєте долоні й кажете: «Боженьку милосердивий!»

А тепер віддайте мені цю дитячу кімнату, мою власну печеру, де сьогодні стільки дитячого. Охолодіть надворі свій гарячий дитячий запал і вгамуйте серце!

Звісно, якщо ви не будете як діти, то не ввійдете в те царство небесне.— І Заратустра показав рукою вгору.

— Та ми зовсім не хочемо ввійти в царство небесне. Ми стали мужами — отож прагнемо царства земного.


З


І Заратустра ще раз повів мову.

— О мої нові друзі,— сказав він,— дивні вищі люди, як ви мене тепер тішите!

Відколи ви знову розвеселилися, всі ви воістину розцвіли і, здається мені, таким, як ви, квітам потрібні нові свята,

якесь маленьке відважне безглуздя, якась служба Божа і осляче свято, який-небудь старий веселий дурень Заратустра, пронизливий вітер, що вимете ввесь бруд з ваших душ.

Не забувайте, вищі люди, ні цієї ночі, ні цього ослячого свята. Його ви самі вигадали в мене, і я сприймаю це за добре знамення: таке винаходять тільки ті, хто одужує!

І коли святкуватимете це осляче свято знову, то робіть це з любові до себе, робіть також і з любові до мене! А ще в пам'ять про мене!

Так казав Заратустра.


П'ЯНІ СПІВИ


1


А тим часом усі один за одним виходили на свіже повітря, в прохолодну замислену ніч; сам Заратустра вів під руку найбридкішу людину, щоб показати їй свій нічний світ, великий повновидий місяць і срібні водоспади біля печери. І ось вони врешті мовчки стояли один обіч одного, вже добре таки підтоптані, але з розрадою у відважних серцях, стояли й дивувалися, що їм на світі так добре; темна ніч дедалі глибше западала в їхні серця. І знову Заратустра подумав: «О вищі люди, як ви мене тепер тішите!» — та вголос цього не вимовив, бо шанував щастя й мовчанку тих вищих людей.

Тоді й сталося найдивовижніше за цей дивовижно довгий день: найбридкіша людина ще раз і вже востаннє почала шипіти й булькотіти, а коли здобулася на слово,— о диво! — з її уст чітко й чисто злетіло запитання,— доречне, глибоке, ясне запитання, що в кожного, хто слухав, змусило здригнутися серце.

— Друзі мої,— сказала найбридкіша людина,— що ви на це скажете? Завдяки цьому дню я вперше задоволений своїм життям.

Але й такого великого признання мені мало. На світі варто жити: один день, одне свято з Заратустрою навчили мене любити світ.

Оце й було життям,— скажу я смерті.— Гаразд! Житиму знову!

Друзі мої, що ви на це скажете? Чи не хочете ви, як і я, сказати смерті: «Оце й було життям? В ім'я Заратустри, гаразд! Живімо знову!»

Так казала найбридкіша людина, а вже було недалеко до півночі. І що, гадаєте ви, тоді сталося? Тільки-но почувши запитання, вищі люди враз усвідомили своє перетворення и одужання і те, хто їм усе дав,— і кинулися до Заратустри, дякуючи, вшановуючи, голублячи його, цілуючи йому руки; залежно від того, хто якої вдачі, одні сміялися, інші плакали. А старий віщун танцював від утіхи, і навіть якщо він, як вважає чимало оповідачів, піддався тоді солодкому вину, то звісно, він ще більше піддався солодощам життя і тому не зважав ні на яку втому. Дехто навіть каже, що тоді танцював і осел: недурно найбридкіша людина перед тим напоїла його вином. Могло бути так, а могло й інакше, і навіть якщо осел того вечора насправді й не танцював, то відбувалися більші й незвичайніші чудасії, ніж танець якогось осла. Коротше, як каже Заратустрина приповідка: «Що з того!»


2


А Заратустра, коли все це діялося з найбридкішою людиною, стояв, як п'яний, погляд його погас, язик заплітався, ноги хиталися. Хто б відгадав, які думки снували в Заратустриній голові? Та, вочевидь, його дух відступився від нього, забіг уперед, був у далеких далечах і, як написано, водночас «на високому перевалі між двома морями,—

між минулим і майбутнім, завис він важкою хмарою». Та помалу, поки його підтримували вищі люди, він трошки опам'ятався й відсторонив гурт стурбованих шанувальників, та все ж мовчав. Враз він швидко повернув голову, неначе щось почув, приклав палець до уст і сказав:

Ходімо!

Й одразу ж довкола запанували тиша й таємничість, а здалеку протяжно долинув дзвін. Заратустра вслухався в дзвін разом з вищими людьми, відтак вдруге приклав палець до уст і знову сказав:

Ходімо! Ходімо! Настає північ! — і голос його змінився. Та він і далі не рухався з місця, залягла ще більша тиша й таємничість, усе прислухалося, навіть осел та шановна Заратустрина звірина — орел та змія, навіть Заратустрина печера, великий холодний місяць і сама ніч. А Заратустра втретє приклав палець до уст і сказав:

Ходімо! Ходімо! Ходімо! Пора вирушати! Настала пора! Пора вирушати в ніч!


3


О вищі люди, настає північ; і щось я скажу вам на вухо, як каже мені на вухо цей старий дзвін,—

так само таємниче, так само жахливо, так само щиросердо, як промовляє до мене цей опівнічний дзвін, що прожив більше, ніж людина;

що вже відрахував болючі удари сердець ваших батьків,— ох! ох! як зітхає! Як сміється уві сні стара, глупа, глупа північ!

Тихше! Тихше! Подає голос чимало того, що вдень не сміє озватися, тепер, у прохолодному повітрі, коли вгамовується стукіт ваших сердець,—

тепер промовляє, тепер його чути, тепер воно закрадається в нічні насторожені душі,— ох! ох! як вона зітхає! як сміється уві сні!

Невже ти не чуєш, як таємниче, як жахливо, як щиросердо озивається до тебе стара, глупа, глупа північ?

Людино, слухай!


4


Горе мені! Куди щез час? Хіба я не поринув у глибокі криниці? Світ спить...

Ох! Ох! Собака виє, світить місяць. Краще мені померти, померти, ніж сказати вам, про що думає моє опівнічне серце.

Ось я вже помер. Збулося. Павуче, навіщо обплітаєш мене? Хочеш крові? Ох! Ох! Спадає роса, надходить пора,—

пора, від котрої мене проймає морозом, котра питає, питає й питає: «Кому не бракує відваги?

Кому панувати на світі? Хто скаже: так повинні текти великі й малі ріки!»

Надходить пора; о людино, вища людино, слухай,—ця мова для гострого слуху, для твого вуха,— про що віщує північ глухо?


5


Мене пориває, моя душа танцює. Щоденна праце! Буденна праце! Кому панувати на світі?

Місяць холодний, мовчить вітер. Ох! Ох! Ви вже злітали досить високо? Танцювати ви танцювали, але ноги — не крила.

Вправні танцівники, тепер уся радість розвіялася. Вино скисло, всі келихи розбиті, озвалися могили.

Ой, не високо ви злітали,— тепер озвалися могили: «Спасіть мерців! Чому так довго не минає ніч? Мабуть, нас п'янить місяць?»

О вищі люди, спасіть могили, воскресіть мерців! Ох, що там точити хробакові? Настає, надходить пора,— гуде дзвін, ще харчить серце, ще точить хробак, точить серце. Ох! Ох! Який глибокий світ!


6


Солодкозвучна ліро! Солодкозвучна ліро! Люблю твій стрій, твоє п'янке квакання! — як віддавна, як іздалеку долинає до мене твій звук; здалеку, зі ставів кохання!

Старий дзвоне, солодкозвучна ліро! Твоє серце розривали всі скорботи — батькова скорбота, дідова скорбота, скорбота прадідів: твоя мова дозріла,—

дозріла, як золота осінь і надвечір'я, як моє самітницьке серце, і тепер ти кажеш: «Сам світ дозрів, гроно наливається соком»;

тепер вона хоче померти, померти від щастя. Вищі люди, невже ви не чуєте запаху? Поволі підіймається духмяність,—

духмяний аромат вічності, трояндове блаженство, п'янкі брунатно-золотаві пахощі давнього щастя,— від сп'янілого опівнічного смертного щастя, яке співає: глибокий світ, він глибший, ніж здається дневі.


7


Облиш мене! Облиш! Я надто чистий для тебе. Не торкайся мене! Хіба мій світ не став тепер досконаліший?

Моя шкіра надто чиста для твоїх рук! Облиш мене, безглуздий, неповороткий, спекотний день! Невже північ не світліша?

Світом повинні заволодіти найчистіші, найнезнаніші, найсильніші опівнічні душі, що світліші й глибші за будь-який день.

О день, ти йдеш за мною напомацки? Ти намацуєш моє щастя? Я для тебе багатий, самотній заритий скарб, золота скарбниця?

Ти прагнеш мене, світе? Хіба я для тебе світський? Невже я для тебе божественний? Однак ви, день і світе, надто незграбні.

Майте спритніші руки, простягніть їх до глибшого щастя, до глибшого нещастя, простягніть їх до якогось Бога, та не простягайте до мене:

моє нещастя, моє щастя, о дивовижний день, глибокі, та все ж я не Бог, не Господнє пекло. В скорботі світовій — глибінь.

Господня скорбота, дивовижний світе, глибша. Простягни руки до Господньої скорботи, а не до мене! Хто я! Сп'яніла, солодкозвучна ліра,—

опівнічна ліра, дзвоновий каркіт, якого ніхто не розуміє; але ж він повинен віщувати перед глухими, перед вами, о вищі люди. Адже ви мене не розумієте!

Збулося! Збулося! О юність! О полудень! О надвечір'я! Тепер настали вечір, ніч і північ,— собака виє, вітер...

Хіба вітер не собака? Він скавучить, гарчить, виє. Ох! Ох! Як ця північ зітхає! як сміється, як хрипить й задихається!

Як тверезо заговорила тепер ця п'яна поетеса. Мабуть, вона перепила свою п'яність? Надміру збадьорилася? Тепер пережовує?

Стара глупа північ пережовує свою скорботу, а ще завзятіше — свою радість. Радість, що скорбота таки глибока: та радість ту глибінь долає.


9


О лозо виноградна! За віщо славиш мене! Адже я зрізав грона. Я жорстокий, ти спливаєш кров'ю,— навіщо славиш мою сп'янілу жорстокість?

«Що стало досконалим, зрілим — прагне смерті!» — кажеш ти. Благословен будь, благословен виноградарський ніж! Проте все незріле прагне жити: о горе!

Скорбота намовляє: «Згинь! Розвійся, скорбото!» Однак усе стражденне прагне жити, щоб стати зрілим, радісним і сповненим жадання,—

сповненим жадання дальшого, вищого, світлішого. «Я хочу спадкоємців,— каже все стражденне,— я хочу мати дітей, я не хочу себе».

А радість не прагне ні спадкоємців, ні дітей —

радість прагне себе, прагне вічності, прагне повернення, хоче, щоб усе тривало вічно.

Скорбота нашіптує: «Розбийся, спливи кров'ю, серце! Мандруйте, ноги! Летіть, крила! Вдалину! Вгору! До болю!» — Гаразд! О моє випробуване серце! Скорбота намовляє: «Згинь!»


10


Вищі люди, за кого ви мене маєте? За віщуна? За мрійника? За сп'янілого? За відгадника снів? За опівнічний дзвін?

За краплину роси? Духмяний аромат вічності? Невже ви не чуєте? Невже не відчуваєте? Мій світ саме дійшов досконалості, північ — це теж полудень.

Скорбота — це також радість, прокльон — це також благословення, ніч — це також сонце; відійдіть або затямте: мудрець — це теж дурень.

Чи ви коли-небудь погоджувалися з радістю? О друзі мої, тоді ви погоджувалися й з усією скорботою. Все сковане в ланцюг, переплетене, закохане.

Чи хотілося вам двічі прожити одну мить, чи казали ви коли-небудь: «Щастя, яке ти мені любе! Затримайся на хвилиночку!» — Отже, чи ви прагнули, щоб усе поверталося?

Все починається знову, все вічне, все сковане в ланцюг, все переплетене, все закохане,— якщо для вас це так, то ви любите світ.

О вічні, любіть його вічно й повсякчас, а скорботі скажіть: згинь, але знову прийди. Бо радість — вічності жадає!


11


Радість жадає вічності, прагне меду, прагне буяння, прагне п'янкої півночі, прагне могил, прагне сліз розради над могилами, прагне золотої вечірньої заграви —

всього прагне радість! Вона спрагліша, щиріша, голодніша, жахливіша, потаємніша за будь-яку скорботу, вона прагне себе, скручується, хапає себе за хвіст — у ній замикається перстень жадання.

Вона прагне любові, вона прагне зненависті, вона щедротна, дарує, відкидає, благає, щоб її хтось узяв, дякує тому, хто бере, вона б хотіла, щоб її ненавиділи,—

радість така багата, що прагне скорботи, пекла, зненависті, ганьби, каліцтва, всього світу,— бо світ цей... та ви його добре знаєте!

Вищі люди, непогамовна, блаженна радість тужить за вами, за вашою, невдахи, скорботою! За всім, з чим не поталанило, тужить вічна радість.

Адже будь-яка радість прагне себе, тому й жадає сердечної муки! О щастя, о страждання! О серце, розбийся! О вищі люди, затямте: радість жадає вічності,

радість жадає для всього вічності, безмежжя вічності жадає!


12


Ви вже вивчили мою пісню? Вгадали її прагнення? Гаразд! Вищі люди, заспівайте ж мені мою застільну пісню!

Самі тепер заспівайте пісню, назва якої «Живімо знову», а зміст — «на віки вічні!» — заспівайте, вищі люди, Заратустрину застільну пісню!

Людино! Слухай!

Про що віщує північ глухо?

«Я спала, сну пропав і слід

І щезли марева миттєві,—

Глибокий світ —

Він глибший, ніж здається дневі.

В скорботі світовій — глибінь.

Та радість ту глибінь долає.

Скорбота намовляє: «Згинь!»

А радість — вічності жадає,

... безмежжя вічності жадає!

ЗНАМЕННЯ


А на зорі після цієї ночі Заратустра зіскочив з ложа, підперезав стегна свої й вийшов з печери, палкий і дужий, мов ранкове сонце, що сходило з-за темних гір.

— О велике світило,— сказав він, як уже колись казав,— око глибокого щастя! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому світити!

І якби всі залишалися по своїх комірчинах, тоді як ти вже прокинулось і прийшло, даруєш і роздаєш,— як би розгнівалася твоя горда сором'язливість!

Що вдієш, ті вищі люди ще сплять, коли я вже прокинувся: вони не справжні мої супутники! В моїх горах я чекаю не їх.

Я хочу братися до роботи, почати свій день — але вони не розуміють знамення мого ранку, моя хода їх не будить.

Вони ще сплять у моїй печері, їхній сон ще смакує мої п'яні співи. Та їм бракує вух, що слухають мене,— слухняних вух.

Так промовляв Заратустра до свого серця, коли сходило сонце, відтак запитливо подивився вгору, бо над собою почув пронизливий поклик свого орла.

— Гаразд! — гукнув він увиш.— Це мені до вподоби й так мені личить. Мій орел та змія прокинулись, бо прокинувся я. Орел не спить і, як і я, вітає сонце. Орлиними кігтями він хапає перші промені. Орел і змія справді мої, я люблю їх. Та мені ще бракує справді моїх людей!

Так казав Заратустра, і якраз тоді він побачив, що круг нього в'ється хмара птахів,— а шум безлічі крил і вирування над головою були такі великі, що він заплющив очі. І, воістину, на нього неначе впала хмара стріл, що посипалися на нового ворога. Проте цього разу це була хмара любові, що вкривала нового друга.

«Що діється зі мною?» — подумав Заратустра, дивуючись у серці, і повільно сів на великий камінь, що лежав біля входу в печеру. Та поки він, боронячись від пташиних пестощів, махав круг себе і над собою руками, з ним сталося ще дивовижніше: він непомітно вчепився рукою в густе, тепле, сплутане волосся, тієї ж миті перед ним пролунав рик — лагідний, довгий левиний рик.

З'являється знамення,— сказав Заратустра, і серце його змінилося. І справді, коли проясніло, біля його ніг лежав могутній жовтий звір, лащився головою об коліна, повнячись любов'ю, не покидав його і поводився, немов пес, що знову знайшов свого колишнього господаря. Однак голуби виказували свою любов не менш запопадливо, ніж лев, і щоразу, коли голуби пролітали перед носом у лева, він здивовано хитав головою і сміявся.

Усім їм Заратустра сказав тільки одне:

Діти, мої діти вже близько,— а потім зовсім замовк. На серці в нього полегшало, з очей потекли сльози, капаючи на руки. Та він уже не зважав ні на що, сидів нерухомо й не боронився від лева та голубів. Голуби ж відлітали й прилітали, сідали на плечі, голубили сиве волосся і не стомлювалися від ніжності й радощів. А могутній лев злизував із Заратустриних рук сльози, боязко рикаючи при цьому. Так поводились лев і голуби.

Довго чи коротко все це тривало? Насправді ж для таких речей на світі не існує часу. А вищі люди в Заратустриній печері лаштувалися вервечкою, щоб іти назустріч Заратустрі й привітати його з ранком,— бо, прокинувшись, побачили, що його вже серед них немає. Та коли вони, попереджуючи про себе шумом кроків, підійшли до виходу з печери, лев ураз підскочив, відвернувся від Заратустри і з страшним риком стрибнув у бік печери, а вищі люди, почувши цей рик, зойкнули в один голос, побігли назад і вмить зникли.

А сам Заратустра, ошелешений і вражений, підвівся з каменя, озирнувся, здивовано постояв, запитуючи своє серце, заспокоївся і побачив, що залишився сам.

— Що я чув? — урешті запитав він повільно.— Що скоїлося зі мною?

І тут він усе пригадав, умить збагнув усе, що сталося між учора й сьогодні.

— Ось камінь,— сказав він і погладив бороду,— на ньому я сидів учора вранці, а тут до мене підійшов віщун, тут я вперше почув крик, той самий, що чув тепер,— страшний крик про порятунок.

О вищі люди, саме про ваше лихо навіщував мені вчора вранці старий віщун;

він хотів спокусити й заохотити мене, щоб я вам допоміг. О Заратустро, казав він, я прийшов, щоб спокусити тебе на твій останній гріх.

На мій останній гріх? — гукнув Заратустра й гнівно розсміявся на власні слова.— Що ж мені залишилося на мій останній гріх?

І Заратустра знову замислився, знову сів на великий камінь і зосередився. І раптом він підскочив.

Співчуття! Співчуття до вищої людини!— гукнув він, і його обличчя стало, мов мідь.— Гаразд! На це — була своя пора!

Моє страждання й моє співчуття — що з того! Хіба я прагну щастя! Я шукаю собі роботи, своєї справи!

Ну що ж! Лев з'явився, діти мої вже близько, Заратустра дозрів, настала моя пора.

Це мій ранок, займається мій день: вставай, вставай, великий полудню!

Так казав Заратустра й покинув свою печеру, палкий і дужий, мов сонце, що сходило з-за темних гір.


Частина третя | Так казав Заратустра. Жадання влади | ЖАДАННЯ ВЛАДИ