home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Частина третя

«Коли вам хочеться піднестись,

ви зводите очі вгору. А я опускаю

вниз, бо вже піднісся.

Хто з-поміж вас може сміятися

і водночас бути піднесеним?

Хто сходить на найвищі вершини,

той сміється з усіх трагедій на

сцені і в житті».

Заратустра,  «Про читання і писання»

МАНДРІВНИК


Опівночі Заратустра вирушив через острівний хребет, щоб удосвіта дістатися на протилежний берег, де він хотів сісти на корабель. Власне, там лежала зручна затока, в котрій навіть чужі кораблі охоче ставали на якір, забираючи з собою багатьох, що хотіли з блаженних островів вийти в море. Підіймаючись угору, Заратустра дорогою згадував чимало своїх самотніх мандрівок, починаючи ще з юнацьких літ, а заразом безліч гір, хребтів і вершин, які йому довелося здолати.

«Я мандрівник і підкорювач гір,— казав він до свого серця,— я не люблю рівнин і, здається, не можу довго всидіти на місці.

Хоч яка доля і які пригоди мені судилися, завжди будуть мандри й підкорення гір; зрештою, випробовують тільки самих себе.

Минув той час, коли мені траплялися ще й випадки; хіба тепер мені може випасти те, що не належало б мені?

Одначе повертається до мене, приходить урешті додому моя власну суть,— та її частина, що довго була на чужині, розпорошена серед усік подій і випадків.

А ще я знаю: тепер я стою перед останньою вершиною і перед тим, що так довго мене обминало. Ох, переді мною найтяжчий шлях. Я вирушив у найсамотнішу мандрівку!

Людині моєї вдачі не уникнути цієї години,— години, котра каже: «Нарешті ти на шляху величі! Вершина й безодня поєднані тепер воєдино!

Ти на шляху величі: тепер останнім твоїм притулком стало те, що досі було згубою!

Ти на шляху величі: тепер найбільша твоя мужність у тому, що дороги за тобою вже немає!

Ти на шляху величі; ніхто не може скрадатися твоїм слідом! Твої кроки стирали шлях за тобою, а над ним написано: «Неможливість».

І коли вже забракне сходинок, то муситимеш навчитися наступати на власну голову: як інакше підійматися вище?

Наступаючи на власну голову і переступаючи через власне серце! Найлагідніше в тобі тепер повинно обернутись у найсуворіше.

Хто завжди дуже щадив себе, наостанок хирів через надмірну ощадливість. Хвала всьому, що гартує! А землю, де течуть масло і мед,— не нахвалюю!

Щоб бачити багато, треба ніби не бачити себе — така сувора вимога до кожного, хто йде в гори.

А колись хтось пізнає докучливим оком, то як він зможе побачити в речах більше, ніж саму оболонку!

Однак ти, Заратустро, хочеш бачити суть і причину всього, отже, мусиш підійматися вище себе — все вище й вище, поки навіть твої зірки опиняться під тобою!»

Так! Дивитися згори на себе самого й навіть на свої зірки,— тільки це може бути моєю вершиною, тільки це залишилось для мене останньою вершиною!»

Так, підіймаючись, розмовляв із собою Заратустра і розраджував серце суворими приповідками: ще ніколи не скиміло йому так серце. Вийшовши на хребет і знову, побачивши море, що стелилося перед ним, він зупинився і довго мовчав. Ніч на цій висоті була холоднй, ясна і всіяна яскравими зірками.

— Впізнаю свою долю,— врешті сказав він сумовито.— Гаразд! Я готовий. Ось і почалось моє останнє усамітнення.

Ох, це чорне сумовите море піді мною! Ох, це важке нічне невдоволення! Ох, доля і море! Тепер я мушу зійти вниз до вас!

Я стою перед найвищою горою і перед найдовшою мандрівкою,— тому я мушу спочатку зійти нижче, ніж будь-коли підіймався, поринути в страждання глибше, ніж будь-коли підіймався,— до його найчорнішого струменя! Так судилося мені долею. Гаразд! Я готовий.

Звідки беруться найвищі гори? — запитав я колись. Тоді й довідався, що вони випинаються з моря.

Свідчення про це вкарбовані в каміння й у гірські схили. Найвище мусить зійти на свою вершину з найглибших низин.

Так промовляв Заратустра на вершині гори, де було зимно; та коли він дійшов до моря і став нарешті самотою серед скель, то здороженість і скорбота налягли на нього тяжче, ніж досі.

— Тепер усе спить,— сказав він.— Спить і море. Сонно й відчужено дивиться на мене його око.

Та я відчуваю його теплий віддих. І знаю, про що воно снить. Борсається воно уві сні на твердих подушках.

Тс! Слухай! Як воно стогне від тяжких спогадів! А може, від лихих передчуттів?

Ох, темне страховище, я поділяю твою скорботу, ще й через тебе гніваюся на себе самого.

Були б мої руки міцніші! Воістину, я залюбки порятував би тебе від тривожних снів!


Проказуючи це, Заратустра тужливо й гірко сміявся з самого себе.

— Гей! Заратустро! — казав він.— Ти ще й море надумав утішати?

Ох, велелюбний телепню Заратустро, надміру блаженний від довіри своєї! Таж ти завжди таким був: завжди довірливо підходив до всього жахливого.

Тобі хотілося приголубити кожне страховище. Теплий віддих, трохи м'якої шерстки на лапах,— і ти одразу був ладен полюбити й пригорнути до себе.

Любов — а надто любов до всього живого — це згуба для найсамотнішого! Воістину, сміху варті моя глупота й моя скромність у любові!


Так казав Заратустра і знову сміявся, але, згадавши про залишених друзів і немов завинивши перед ними своїми думками, розгнівався на себе за ці думки. А відтак сміх перейшов у плач: з гніву й туги гірко заплакав Заратустра.


ПРО ПОЯВУ І ЗАГАДКУ


1


Коли серед моряків розійшовся поголос, що на кораблі Заратустра,— бо одночасно з ним на борт ступив чоловік, прибулий з блаженних островів,— усіх пойняла велика цікавість і нетерплячка. Однак Заратустра два дні мовчав, був холодний і глухий від печалі, отож не відповідав ні на погляди, ні на слова. А під вечір другого дня він знову розкрив вуха, хоч мовчав і далі: чимало дивного й небезпечного можна було почути на цьому кораблі, що прибув здалеку й збирався плисти ще далі. Заратустра ж любив усіх тих, хто пускався в далекі мандри й не міг жити без небезпеки. Отож, поки Заратустра слухав інших, розв'язався його власний язик, зламалася крига його серця — і тоді він сказав таке:

— Вам, відважним шукачам, зухвалим сміливцям, що завжди під непевним вітрилом пускаються в жахливі моря,

вам, сп'янілим від загадок, закоханим у сутінки, вам, чию душу ваблять звуки сопілки до кожної підступної безодні,—

бо ви не хочете намацувати нитку боязкою рукою: де можете вгадати, там ненавидите доходити висновків,—

вам єдиним я розповім про загадку, яку бачив,— про появу, що явилася найсамотнішому.

Я недавно йшов похмурий у мертвотно-блідих сутінках,— похмурий і суворий, зціпивши зуби. Вже не одне сонце зайшло для мене.

Стежка, затято спинаючись між камінням,—злостива й самотня, якій не судилося ні травинки, ні кущика,— тріщала і шаруділа від мого затятого кроку.

Мовчки ступаючи по глузливому хрускоту крем'яхів, розтоптуючи камінь, на якому поковзувалась нога,— я спинавсь угору.

Угору — всупереч духові, що тяг мене донизу, в безодню, всупереч духові тяжкості, моєму демонові й смертному ворогові.

Угору — хоч він сидів на мені, напівкріт, напівкарлик, сам кульгавий, він збивав мені ноги і крапля за краплею вливав у вуха свинець, у мозок — свинцеві думки.

— О Заратустро,— звук за звуком глузливо нашіптував він мені, ти камінь мудрості! Високо ти залітаєш,- але кожен кинутий камінь мусить — упасти!

О Заратустро, ти камінь мудрості, пущений ніби з пращі, ти розбиваєш зірки! Високо ти залітаєш,— але кожен кинутий камінь мусить упасти!

Заратустро, ти сам собі кара і сам себе каменуєш, далеко ти кинув камінь,— та він упаде на тебе!

Тут карлик замовк і довго не озивався. Його мовчання гнітило мене,— воістину, самотність удвох нестерпніша, ніж наодинці з собою!

Я підіймався й далі мріяв, розважав,— та все мене гнітило. Я був схожий на хворого, що зморився від тяжких своїх мук і, заснувши, прокидається від іще тяжчого сну.

Та є в мені те, що я називаю мужністю,— досі вона долала вагання і втому. Мужність змусила мене врешті спинитися і сказати:

— Карлику! Ти або я!

Власне, мужність — найкраща смертельна зброя. Мужність — напасниця, адже в кожному нападі звучить переможна музика.

Людина ж — наймужніший звір: цим вона перемогла решту звірів. Під переможну музику вона здолала будь-яке страждання, а людське страждання — найглибше.

Мужність долає навіть запаморочення над безоднями,— а де людині не доводиться стояти над безоднею! Хіба дивитися — не означає бачити самі безодні?

Мужність — найкраща смертельна зброя: мужність долає навіть співчуття. Адже співчуття — це найглибша безодня: що глибше людина зазирає в життя, то глибше занурюється у страждання.

Мужність—найкраща смертельна зброя, мужність — напасниця: вона разить на смерть навіть смерть, бо каже: «Так ось це було життям? Гаразд! Живімо знову!»

Та в цих словах гучна переможна музика. Хто має вуха — нехай чує.


2


— Стій карлику! — крикнув я.— Я або ти! Та з нас двох я дужчий: ти не знаєш моєї найглибшої думки! Її тягар був би тобі не до снаги!

Тоді сталося те, що принесло мені полегкість: цікавий карлик зістрибнув з плечей! І сів почіпки на камінь напроти мене. А зупинилися ми якраз біля брами, у яку впиралася дорога.

— Поглянь на цю браму, карлику! — вів я далі,—Вона дивиться на два боки. Дві дороги сходяться тут — ними ще ніхто не пройшов до кінця.

Довга дорога за плечима тяглася цілу вічність. А довга дорога попереду — друга вічність.

Дві дороги протистоять одна одній, зіштовхуються віч у віч — і саме тут, у цій брамі, сходяться докупи. Назву брами написано вгорі: «Мить».

Та якби хтось пішов однією з них далі — все далі й далі,— як ти гадаєш, карлику, ці дві дороги завжди протистояли б одна одній?

— Все пряме бреше,— зневажливо буркнув карлик.— Будь-яка істина крива, а сам час — коло.

— Ти дух тяжкості! — крикнув я розгнівано.— Не вдавай, що все так легко! Бо залишу тебе, кульго, де сидиш, а я ж ніс тебе вгору!

Поглянь,— вів я далі,— на цю Мить. Від брами Миті веде довга, вічна дорога назад, позаду нас лежить вічність.

Хіба все, що може ходити, не пройшло б уже раз цією дорогою? Хіба все, що може статися, не мусило б уже статися, відбутися, минути?

І якщо все вже було, то що ти, карлику, гадаєш про цю Мить? Чи не мала б вона, ця брама, вже раз бути?

А хіба всі речі не пов'язані так міцно, що ця Мить тягне за собою все прийдешнє? Отже,— й саму себе?

Бо все, що може ходити, хіба не мусить іще раз пройти цією довгою дорогою вперед!

І цей млявий павук, що повзе в місячному світлі, і саме місячне світло, і я, і ти, шепочучись у брамі, шепочемося про вічне — хіба всі ми вже не існували?

Хіба ми вже не приходили і не йшли тією другою дорогою, що перед нами, тією довгою жахливою дорогою,— хіба ми не маємо знов приходити?

Я говорив і дедалі стишував голос, бо лякався своїх відкритих і прихованих думок. І тут я несподівано почув, що поблизу виє собака.

Чи доводилось мені колись чути, щоб так вив собака? Мій спогад сягнув у минуле. Так! Чув ще дитиною, у далекому-далекому дитинстві

я чув таке собаче виття. До того ж бачив собаку: з настовбурченою шерстю, задертою мордою, собака тремтів тихої опівнічної пори, коли й собаки вірять у привидів,—

і мені було жаль його. Якраз тоді над будинком у мертвій мовчанці зійшов повний місяць, круглою вогняною кулею спинився над пласким дахом, наче злодій над чужим добром,—

і це нажахало собаку, адже собаки вірять у злодіїв і привидів. Коли ж я ще раз почув це виття, мене знову огорнув жаль.

Куди подівся карлик? І брама? І павук? Й увесь наш шепіт? Може, мені наснилось? Чи таки було наяву? Я враз опинився серед диких скель, самотою, залитий мертвим місячним сяйвом.

Одначе тут лежала людина! А собака з настовбурченою шерстю стрибав і скавучав. Ось він побачив мене, знову завив, закричав,— чи доводилося мені чути, щоб собака так кричав на пробі?

Воістину, я побачив таке, чого мені ніколи не доводилося бачити. Я побачив молодого пастуха, що задихався, корчився і кривився, з рота в нього звисала важка чорна гадюка.

Чи доводилось мені бачити стільки огиди й смертельного жаху на одному обличчі? Мабуть, він спав? І тоді гадюка заповзла йому в горлянку і вчепилась у неї.

Я сіпнув, рвонув гадюку руками — марно! Руками не вирвати гадюку з горлянки. Тоді з моїх уст вихопився крик:

— Кусай! Кусай!

Відкуси їй голову! Кусай! — кричав із мене мій жах, мої зненависть, огида і співчуття, все добре і зле в мені злилося в один крик.

О сміливці круг мене! О шукачі і зухвальці, що завжди під непевним вітрилом пускались у жахливі моря! О охочі до загадок!

Розгадайте ж загадку, яку я колись побачив, поясніть, що ж бачив найсамотніший!

Про що віщувала та поява, що постало переді мною? Хто той, що колись ще має прийти?

Хто цей пастух, якому в горлянку заповзла гадюка? Хто ця людина, котрій найважче і найчорніше заповзе в горлянку?

Пастух відкусив, як я йому радив криком,— і кусав затято! Далеко він виплюнув гадючу голову — і зірвався на рівні ноги.

Уже не пастух, уже не людина — а перетворений, просвітлений, усміхнений! На світі ще ніхто не сміявся так, як він!

Брати мої, я чув сміх, що не був людським сміхом,— і тепер мене мучить спрага, прагнення, довіку не погамовне.

Мене мучить прагнення і самому так сміятися! Ох, як мені жити далі! І хіба б я міг тепер померти! Так казав Заратустра.


ПРО БЛАЖЕНСТВО НЕСАМОХІТЬ


З такими загадками й гіркотою в серці Заратустра плив морем. І вже на четвертий день подорожі, далеко від блаженних островів і друзів, він подолав усі страждання: твердим, переможним кроком знову ступив на шлях своєї долі. І так сказав Заратустра своєму зраділому сумлінню:

— Знову я самотою і хочу зостатися самотою, наодинці з ясним небом і вільним морем, знову надвечір'я.

Колись у надвечір'ї я вперше здобув друзів, у надвечір'ї здобув їх і вдруге,— в годину, коли будь-яке світло лагіднішає.

Бо щастя ще й досі між небом і землею шукає собі притулку в світлій душі, і, чекаючи щастя, лагіднішає будь-яке світло.

О надвечір'я мого життя! Колись і моє щастя зійшло в долину шукати собі притулку,— і знайшло ці відкриті гостинні душі.

О надвечір'я мого життя! Чого не віддав би я за одне-єдине: за проростання моїх думок і за світанок моєї найвищої надії!

Той, хто творить, колись шукав супутників і дітей своєї надії, та виявилось, що їх не можна знайти інакше, як тільки створити самому.

Отож я за роботою, йду до своїх дітей і повертаюсь від них,— заради дітей Заратустра мусить довершити самого себе.

Адже від щирого серця люблять тільки свою дитину й свою справу; а коли є велика любов до себе, це вказує на вагітність,— так я помітив.

Мої діти ще бубнявіють бруньками своєї першої весни; тісно стоять одне обіч одного й разом колишуться під вітром дерева мого саду і найкращого царства земного.

Воістину! Де одне обіч одного стоять такі дерева, там лежать блаженні острови!

Та коли-небудь я викопаю їх і пересаджу кожне дерево окремо, щоб кожне навчилося самотності, упертості, обачності.

Гудзувате й покручене, гнучке і незламне постане воно над морем — живим маяком неподоланного життя.

Там, де бурі поринають у море, а хоботи гір п'ють воду, там удень і вночі кожне дерево стоятиме на чатах, випробовуючи й пізнаючи себе.

А коли пізнає і випробує, то вже знатиме, чи мого воно роду і вдачі: чи володіє безмірним жаданням, чи мовчазне, навіть коли говорить, і чи, віддаючи, вдає, ніби бере,—

щоб стати колись моїм послідовником, творити і святкувати разом із Заратустрою,— стати тим, що писатиме мою волю на моїх скрижалях,—заради повнішого довершення всього сущого.

Заради нього і схожих на нього я мушу довершити самого себе,— тому зрікаюся свого щастя й офірую себе всьому лихому, щоб до решти пізнати і випробувати себе.

Воістину, пора вже мені рушати; і мандрівна тінь, і найдовша мить, і найтихіша година — всі промовляли до мене: «Давно пора!»

Вітер дмухав у замкову шпарину і казав: «Ходімо!» Двері лукаво розчинялися переді мною і казали: «Йди!»

Та я лежав, прикований любов'ю до дітей,— ці пута наклало на мене жадання любові, жадання стати здобиччю власних дітей і через них утратити себе.

Жадати — це вже означає для мене втратити себе. У мене є ви, мої діти! І моя власність на вас повинна бути не жаданою, а певною.

Та невідступно палало наді мною сонце моєї любові, Заратустра варився у власній юшці,— і тут наді мною промайнули тінь і сумнів.

Мене стало вабити до зими й морозів. «Ох, якби зима і мороз змусили мене знову цокотіти й скреготіти зубами!» — зітхав я. І від мене повіяло крижаними туманами.

Моє минуле розверзло свої могили, прокинулося чимало похованих живцем страждань,— вони, закутані в саван, виспалися вволю.

Ось так усе слало мені знамення і закликало: «Пора!» Але я — не слухав, аж зрештою заворушилася моя безодня і мене вжалила думка.

Ох, найглибша думко, ти — моя думка! Коли вже я зберуся на силі й чутиму, як ти риєш, і більше не тремтітиму?

Біля самого горла б'ється моє серце, коли чую, як ти риєш! Бездонна мовчунко, навіть твоє мовчання душить мене!

Я ще ніколи не відважувався викликати тебе нагору,— досить уже того, що носив тебе — в собі. Я ще не чувся на силі, щоб бути сміливим і рішучим, немов лев.

Тебе навіть носити було страшно,— та колись я повинен здобути на силу й левиним риком покликати тебе!

Коли ж я подолаю вагання і страх, то здолаю і дещо більше, і перемога стане вінцем мого довершення!

А тим часом я блукаю незвіданими морями,— мене улещає облудний випадок, я вдивляюся вперед і назад — і не бачу кінця.

Пора моєї останньої боротьби ще не настала — а може, вона вже настає? Воістину, звідусіль дивляться на мене підступні своєю красою море і життя!

О надвечір'я мого життя! О щастя сподіваного вечора! О пристань у відкритому морі! О мир серед непевності! Я так вам усім не довіряю!

Воістину, я не довіряю вашій підступній красі! Я схожий на закоханого, що не довіряє надто ласкавій усмішці.

Як він, ревнивець, відштовхує кохану і не може за суворістю приховати ніжності, так і я відштовхую від себе годину свого щастя.

Геть від мене, щаслива годино! З тобою я несамохіть почув себе щасливим! Я ж приготувався до найглибшого страждання — невчасно ти завітала!

Геть від мене, щаслива годино! Краще шукай собі притулку там — у моїх дітей! Поспіши й благослови їх моїм щастям ще перед вечором!

Спадає вечір, заходить сонце. Відступилося моє щастя!


Так казав Заратустра. І цілу ніч чекав свого нещастя,— але марно. Ніч була ясна й тиха, а щастя підступалося до нього дедалі ближче. Під ранок Заратустра засміявся у серці і сказав глузливо: «Щастя залицяється до мене. Це тому, що я не залицяюся до жінок. А щастя — жінка».


ПЕРЕД СХОДОМ СОНЦЯ


О чисте небо наді мною! О глибоке! Безодне світла! Вдивляючись у тебе, я тремчу від божественних поривань.

Розчинитись у твоїй висоті — ось де моя глибина!

Заховатись у твоїй чистоті — ось у чому моя невинність!

Ти ховаєш свої зірки, немов божественна краса — Бога. Ти мовчиш: у цьому для мене твоя мудрість.

Мовчки з'явилося ти сьогодні над розбурханим морем: ти освідчуєшся моїй душі у своїй сором'язливості й любові.

У твоїй прекрасній появі, в тому, що ти сховалося за красою, в тому, що ти німуєш, виказуючи всю свою мудрість,

невже б я не вгадав твоєї сором'язливої душі! Ти прийшло до мене, найсамотнішого, раніше за сонце.

Ми споконвіку друзі: спільні у нас скорбота, страх і глибина, навіть сонце у нас одне.

Нам не потрібно слів, бо знаємо надто багато: мовчанням подаємо знак, усмішкою говоримо.

Хіба ти не світло мого полум'я? Хіба твоя душа не посестра моєї розважності?

Ми разом навчалися усього, разом навчалися підійматися над собою до самих себе і безхмарно посміхатися,—

з далекої далечі безхмарно посміхатися осяйними очима, коли під нами нуртують примус, прагнення і провина.

Блукаючи самотою, чого жадала моя душа серед ночі на плутаних стежках? Підіймаючись у гори, кого, як не тебе, шукав я на верхів'ях?

А мої блукання й підкорення гір,— хіба не були вони потребою, спробою зарадити безпорадному? Тільки літати хоче моє жадання, літати у твоїх просторах!

Що було мені ненависнішого за повзучі хмари й за все, що поганить тебе? Навіть власну ненависть я ненавидів, бо вона поганила тебе!

Я лютий на повзучі хмари, на цих скрадливих, хижих кішок,— у тебе й у мене вони відбирають те, що належить нам спільно,— велетенське, безмежне право казати «Так» і «Амінь».

Ми люті на тих звідників і змішувачів — на повзучі хмари — на тих половинчастих, що не навчилися ні благословляти, ні проклинати від усієї душі.

Краще я сидітиму в бочці під затуленим небом, краще сидітиму в безодні без неба, ніж бачитиму тебе, ясне небо, споганеним повзучими хмарами!

Часто мені хотілося приколоти їх зазубреними золотими дротами блискавок, аби бити, наче грім, по казану їхнього черева,—

розгнівано бити і лупцювати, бо вони крадуть у мене твоє «Так» і «Амінь»! О чисте небо наді мною! О світле! Безодне світла! — вони крадуть у тебе моє «Так» і «Амінь»!

Вже краще для мене галас, грім і прокльони негоди, ніж цей обачний, нерішучий котячий спокій; навіть серед людей я найдужче ненавиджу всіх проноз, половинчастих, непевних і нерішучих, як повзучі хмари.

«Хто не може благословляти, нехай навчиться проклинати!» — ця ясна настанова впала мені з ясного неба, навіть темної ночі ця зірка сяє на моєму небі.

Одначе я той, хто благословляє і стверджує, тільки б ти було довкруг мене, чисте! Ясне! Ти — безодня світла! — і тоді моє ствердження благословить усі безодні.

Я став тим, хто благословляє і стверджує,— я довго боровся і був борцем, аби нарешті вивільнити руки для благословення.

І ось моє благословення: над кожною річчю бути її власним небом, круглим шатром, блакитним дзвоном і довічною непохитністю. Щасливий, хто так благословляє!

Адже всі речі охрещені у джерелах вічності й по той бік добра і зла, а добро і зло — тільки минущі тіні, волога скорбота й повзучі хмари.

Воістину, це не огуда, а благословення, коли я вчу: «Над усіма речами небом здіймається випадок, невинність, відвага і завзяття».

Відвага — найдавніша шляхетність світу, я повернув її всім речам, звільнивши їх від рабської покори меті.

Таку свободу й таку небесну безхмарність я поставив, наче блакитний дзвін, над усіма речами, коли навчав: «Над ними і в них не тяжіє ніяка «одвічна воля».

Завзяття і дурощі ставлю я на місці тієї волі, коли навчаю: «Тільки здоровий глузд у всьому — неможливий!»

Однак дещиця розважливості, зернини мудрості розсіяні від зірки до зірки,— ця розчина домішана до всього: через глупоту до всіх речей домішана мудрість!

Дещиця мудрості ще можлива, та в усіх речах я виявляв таку блаженну безтурботність: вони воліють танцювати — ногами випадку.

О чисте небо наді мною! О високе! Для мене твоя чистота тепер у тому, що немає одвічного павука розважливості з його павутиною,

що ти — простір для танцю Господніх випадків, що ти — Господній стіл для Господніх гральних костей і для гравців у кості!

Але ж ти червонієш? Може, я сказав щось недозволене? Може, я гудив, бажаючи благословити тебе?

А може, ти почервоніло від сорому, що ми вдвох? Може, ти наказуєш мені піти й замовкнути, бо вже — надходить день?

Світ глибокий, глибший, ніж дневі коли-небудь спадало на думку. Не все відважиться на слово при світлі дня. Та день надходить,— отож розлучаємось!

О сором'язливе небо наді мною! О палюче! Ти — моє щастя перед сходом сонця! Надходить день, отож розлучаємось!

Так казав Заратустра.


ПРО ПРИНИЗЛИВУ ЧЕСНОТУ


1


Коли Заратустра знову ступив на суходіл, то не подався одразу в гори до своєї печери, а обійшов багато доріг, розпитуючи й довідуючись про те й про інше, і навіть жартома казав про себе: «Ти мов річка, що крутиться й повертається до свого витоку!» Бо він хотів довідатися, що тим часом сталося з людиною: виросла вона чи змаліла. Якось він побачив ряд нових будинків, подивувався їм і сказав:

— Що означають ці будинки? Воістину, не велика душа поставила їх за своєю подобою.

Може, нерозумна дитина повиймала їх із скриньки з іграшками? Нехай би інша дитина знову повкладала їх у скриньку.

А ці кімнати й комірчини,— хіба мужі могли б виходити з них і заходити туди? Гадаю, що їх зробили для лялечок шовкопрядів або для кішок-ласух, котрі дозволяють поласувати і собою.

Заратустра зупинивсь і задумався. Відтак сказав сумовито: «Все здрібніло!

Скрізь бачу низькі брами,— людині моєї вдачі ще можна пройти крізь них, але — мусить нагинатися!

Коли ж я знову повернуся на батьківщину, щоб не треба було нагинатися,— нагинатися перед малим]» — І Заратустра зітхнув і задивився удалину.

Того самого дня він сказав слово про принизливу чесноту.


2


Я ходжу серед людей і вдивляюся пильним оком: вони не прощають мені, що я не заздрю їхнім чеснотам.

Вони точать на мене зуби, бо я кажу: малим людям потрібні малі чесноти — мені важко погодитись, що малі люди взагалі потрібні!

Я ніби півень на чужій пташарні, мене клюють навіть кури,— та я не тримаю зла на курей.

Я поштивий до них, як і до всякої дрібної недогоди; наїжачуватись проти мізерії видається мені мудрістю, гідною тільки їжака.

Всі вони, сидячи ввечері біля вогнища, судять про мене,— судять про мене, але на думці в них не я!

Я дізнався, як знову опинитись у тиші: їхній галас круг мене мов покровом огортає мої думки.

Вони собі галасують: «Що несе нам ця темна хмара? Пильнуймо, щоб вона не принесла зарази!»

А недавно якась жінка шарпнула до себе дитину, що тягнулася до мене. «Заберіть дітей! — кричала вона.— Такі очі обпалюють дитячі душі».

Коли я говорю, вони кашляють, гадаючи, ніби кашель захистить від могутнього вітру — не здогадуються, як шаленіє моє щастя.

— На Заратустру ми не маємо часу,— заперечують вони; але чого вартий час, у якому «нема часу» для Заратустри?

Навіть коли вони славлять мене, хіба міг би я спочити на їхній славі? їхня хвала — мов терновий пояс, від якого свербить, навіть коли його зняли.

Серед них я дізнався й про таке: той, хто хвалить, вдає, ніби віддає належне; насправді ж він сподівається на щедріший дарунок.

Спитайте у моєї ноги, чи подобається їй їхній спосіб хвалити і надити? Воістину, під такий такт і такий тік-так не хочеться ні танцювати, ні стояти спокійно.

Вони б хотіли хвалою принадити мене до маленьких чеснот, а мою ногу намовити до тік-такання маленького щастя.

Я ходжу серед людей і вдивляюся пильним оком: вони стали меншими і дедалі меншають — такими їх робить їхнє вчення про щастя і чесноти.

Однак і в чеснотах вони скромні — бо шукають вдоволення. А з удоволенням сумісна тільки скромна чеснота.

Правда, вони по-своєму вчаться кроку і поступу,— та я називаю це шкутильганням.— Цим вони стають на заваді всім, хто поспішає.

Чимало з них іде вперед і воднораз, скрутивши шию, дивиться назад,— таких я залюбки штовхаю.

Ноги й очі не повинні ні брехати, ні закидати одне одному за брехню. Та малі люди на брехні не бідні.

Декотрі з них мають свої жадання, та більшість лише скоряється чужим. Декотрі з них щирі, та більшість — погані актори.

Є серед них актори підсвідомі, а є актори підневільні,— щирі ж — завжди рідкість, надто щирі актори.

Рідко подибуєш тут справжнього мужа: отож їхні жінки стають мужоподібними. Адже жінку в жінці звільнює тільки той, кому не бракує мужності.

А ось, як на мене, найгірше їхнє лицемірство: навіть ті, що наказують, удають чесноти тих, що служать.

«Я служу, ти служиш, ми служимо» — так молиться тут лицемірство можновладних,— та лихо, коли перший владар є тільки першим слугою!

Ох, навіть у їхнє лицемірство залетіла цікавість мого погляду, і я добре розгадав їхнє мушине щастя і дзижчання на освітленій сонцем шибці.

Скільки бачу я доброти, стільки й немочі. Скільки справедливості й співчуття, стільки й немочі.

Всі вони один в один, круглі, правильні й доброзичливі, як одна в одну круглі, правильні й доброзичливі піщинки.

Скромно обняти маленьке щастя — це вони проголошують «смиренністю»! І одразу ж скромно косують на ще одне маленьке щастя.

По суті, вони у простоті своїй найдужче прагнуть лише одного: щоб ніхто не завдавав їм болю. Тому вони запобігають перед кожним і кожному догоджають.

Та це боягузтво,— навіть коли його назвати чеснотою.

Коли ж цим малим людям доводиться говорити грубо, то я чую лише їхній хрип — бо від кожного свіжого струменя вони хрипнуть.

Вони спритні — у їхніх чеснот спритні пальці. Та їм бракує кулаків, їхні пальці не вміють стискатися в кулак.

Чеснотою вважається усе, що робить скромним і приборканим; так вовка обернули на собаку, а саму людину — на найвигіднішу для людини свійську худобу.

— Ми поставили наш стілець посередині,— каже мені їхній осміх,— однаково далеко від конаючих гладіаторів і від удоволених свиней.

Але ж це — посередність, навіть якщо вона зветься поміркованістю.


З


Я ходжу серед людей і кидаю чимало слів,— та вони не вміють ні взяти, ні зберегти.

Вони дивуються, що я не нарікаю на їхню хтивість і розпусту, але ж я, воістину, не беруся ще й остерігати їх від кишенькових злодіїв!

Вони дивуються, що я не беруся направляти і правити їхній розум,— ніби їм ще бракує розумак, чиї голоси скриплять, мов грифель на аспідній дошці!

А коли я закликаю: «Кляніть усіх дияволів страху всередині себе, що намовляють зойкати, складати долоні й поклонятися»,— вони волають:

— Заратустра — безбожник.

Надто вже ревні в цьому проповідники смирення, і, власне, їм люблю я кричати в самісіньке вухо: «Так! Я — Заратустра, безбожник!»

Ох, ці проповідники смирення! Скрізь, де є ницість, хворість і шолудивість, вони повзають, як воші, і тільки огида стримує мене, щоб їх не чавити.

Гаразд! Ось моя проповідь для їхніх вух: Я — Заратустра, безбожник, котрий каже: «Хто безбожніший за мене самого, щоб я міг тішитися його повчаннями?»

Я — Заратустра, безбожник,— де знайти мені схожих на мене? Схожі на мене ті, хто весь віддався жаданню і зрікається будь-якого смирення.

Я — Заратустра, безбожник,— кожний випадок я переварюю у власному казані. І лише коли вариво готове, визнаю його своєю поживою.

Воістину, чимало випадків владно підходили до мене, та ще владніше промовляло до них моє жадання, і вони одразу вклякали і благали,—

благали надати притулку й розкрити серце, улесливо примовляючи: «Бачиш, Заратустро, як щирий друг підходить до друга!»

Але що казати там, де ніхто не має моїх вух! Я так гукатиму на всі вітри:

Ви все мізернішаєте, малі люди! Ви кришитеся, любителі вдоволення! Вам недалеко до загибелі —

через ваші численні малі чесноти, через безліч дрібних недоглядів, через безмір жалюгідного смирення!

Ваше царство земне надто поблажливе, надто поступливе! А щоб вирости дереву високим, йому слід у міцні скелі вчепитися міцним корінням!

У тканину людського майбутнього вплітається навіть те, що ви занедбали, навіть ваше ніщо — це павутиння і павук, що живиться кров'ю майбутнього.

Коли ви, малі чеснотливці, берете, то це схоже на крадіжку,— а навіть шахраїв закликає честь: «Крадіть тільки там, де нема як грабувати».

«Так нам дано»,— напучує вчення смиренності. Проте я кажу вам, лагідні і поступливі: від вас беруть і братимуть щораз більше!

Ох, якби ви зреклися напівхотінь і рішуче зважились і на лінощі, і на працю!

Ох, якби ви розуміли моє слово: «Робіть собі що хочете,— але спершу станьте такими, що можуть хотіти!

Любіть ближнього свого, як самого себе — та спершу полюбіть самого себе.

Полюбіть великою любов'ю, полюбіть великою зневагою!» Так каже Заратустра, безбожник.

Та що казати там, де ніхто не має моїх вух! Для мене це надто рання година.

Серед цих людей я провісник самого себе, кричу сам, мов півень у темних завулках.

Та настане їхня пора! Настане також і моя! Вони стають щораз менші, убогіші, безплідніші — убогий бур'ян! Убога нива!

Невдовзі вони стоятимуть як суха степова трава,— воістину, огидні самі собі, прагнучи радше не води, а вогню!

О благословенна мить блискавиці! О таїна перед полуднем! — Колись я ще оберну їх на прудкий вогонь і на провісників із вогненними язиками,—

колись вони провіщатимуть вогненними язиками: він настає, він уже близько, великий полудень.

Так казав Заратустра.


НА ГОРІ ОЛИВНІЙ


Зима, недобра гостя, завітала до моєї домівки, від її дружнього потиску посиніли руки.

Я шаную її, цю недобру гостю, та охоче залишаю посидіти без мене. Залюбки втікаю від неї, а коли бігаєш добре, то втечеш!

Відважним кроком і відважними думками біжу туди, де не віє вітер — у сонячний закуток моєї гори Оливної.

Там я кепкую з суворої гості ще й дякую їй за те, що виловлює в хаті мух і притлумлює чимало різного галасу.

Адже їй не до вподоби, коли співає комаха, а то й цілих дві; а ще вона спустошує вулицю, аж місячне сяйво боїться бувати там поночі.

Сувора вона гостя — але я шаную її і не молюся, як розніжені пестуни, товстопузому ідолові вогню.

Краще трохи поцокотіти зубами, ніж молитися ідолам! — така в мене вдача. А я надто лихий на всіх ідолів вогню, палких, парких і задушних.

Кого я люблю, того люблю більше взимку, ніж улітку; а відколи зима завітала в мою домівку, я дошкульніше й відважніше глузую з ворогів.

Воістину, відважно навіть тоді, коли заповзаю в ліжко,— тоді сміється й пустує моє причаєне щастя, а заодно — і моя оманлива мрія.

Це я — заповзаю? Ніколи в житті я не повзав і не плазував перед можновладними, а якщо й брехав коли, то брехав з любові. Тому весело мені і в зимовому ліжку.

У вбогому ліжку мені тепліше, ніж у розкішному, бо я ревнивий до своєї бідності. А взимку вона мені найвірніша.

Кожен день я розпочинаю злою витівкою,— глузую з зими холодною купіллю,— тому й бурчить на мене сувора гостя.

А ще я залюбки лоскочу її восковою свічечкою, щоб вона, врешті, випустила з сірих, як попіл, сутінків небо.

Надто злий буваю я вранці, ранкової пори, коли біля криниці брязкає відро, а на сірих вулицях тепло іржуть коні.

Нетерпляче чекаю, щоб наді мною врешті з'явилося ясне небо, сніжнобороде зимове небо, сивоголовий дідуган,—

мовчазне зимове небо, яке навіть не згадує про сонце!

Хіба не воно навчило мене довго і ясно мовчати? А може, воно навчилося від мене? Або ж мовчання кожен з нас винайшов сам?

Усі хороші події стаються тисячократно; всі добрі, пустотливі події з насолодою стрибають у буття: хіба можуть вони стриматись — після першого разу!

Довге мовчання також добре і пустотливе, а ще хороше дивитися, мов зимове небо, круглими очима на ясному обличчі,—

мов зимове небо, не згадувати про своє сонце й про своє нездоланне, як сонце, жадання,— воістину, я добре засвоїв це мистецтво зимових пустощів.

Моя найулюбленіша зла витівка і моє мистецтво полягають у тому, щоб мовчання навчилося не виказувати себе мовчанням.

Торохкаючи словами й гральними костями, я пускаю ману на тих, що врочисто чекають; нехай мої жадання й мета будуть незвісні тим пильним наглядачам.

Я винайшов довгу, ясну мовчанку, щоб ніхто не міг зазирнути в глибину моєї душі і в мої жадання.

Мені траплялося багато розумних, котрі затуляли полою обличчя і каламутили свою воду, щоб ніхто не бачив і не міг прозирнути їх.

Та саме до них підходили ще розумніші невіри і розгадники, саме з них вони витягали найпотаємнішу рибу!

А з усіх мовчунів, як на мене, найрозумніші ясні, сумлінні й прозорі: адже їхня суть залягає так глибоко, що навіть найпрозоріша вода їх не виказує.

Сніжнобороде мовчазне зимове небо наді мною,—о сива голово з круглими очима! Ти небесний символ моєї душі та її завзятості!

Хіба я не мушу ховатися, мов той, хто проковтнув золото,— щоб мені не випатрали душу?

Хіба я не мушу ставати на диби, щоб усі заздрісники і зловтішники не помітили моїх довгих ніг?

Ох, продимлені, тепличні, зужиті, відквітлі, скорботні душі,— хіба ваша заздрість стерпіла б моє щастя!

Отож на своїх вершинах я показую їм тільки кригу й зиму, приховуючи, що моя гора підперезана ще й усіма поясами сонця!

Вони чують тільки посвист хуртовин — і не чують, що я літаю ще й над теплими морями, мов жагучі, важкі, гарячі південні вітри.

Вони бідкаються моїми знегодами й недогодами — та моє слово проголошує: «Не забороняйте недогоді приходити до мене: вона невинна, як дитя!»

Хіба могли б вони стерпіти моє щастя, якби я не закутав його в знегоди, зимові негоди, у шапки з білих ведмедів і в пелени засніженого неба!

Якби я сам не зглянувся на їхнє співчуття,— на співчуття заздрісників і зловтішників!

Якби я сам перед ними не зітхав і не цокотів зубами, терпляче дозволяючи кутати себе в їхнє співчуття!

Мудра пустотливість і зичливість моєї душі в тому, що вона не приховує в собі зими і хуртовин, не приховує, що вона попечена морозом.

В одного самотність — це втеча недужого, а в другого — втеча від недужих.

Нехай ці вбогі, заздрісні шахраї круг мене чують, як я цокочу зубами й зітхаю від зимової холоднечі! Дарма, що зітхаю й цокочу,— я все ж утік з їхніх напалених покоїв.

Нехай вони шкодують мене й зітхають разом зі мною, що я попечений морозом. «Від криги пізнання він усе-таки задубне!» — нарікають вони.

А тим часом я бігаю відважним кроком уздовж і впоперек по своїй горі Оливній,— тішачись на осонні гори Оливної, я співаю і глузую з усякого співчуття.

Так співав Заратустра.


ПРО ТЕ, ЯК ОБМИНАТИ


Отже, поволі проходячи крізь численні народи й розмаїті міста, Заратустра кружним шляхом повертався в гори до своєї печери. Та ось він зненацька підійшов до брами великого міста,— аж тут до нього з розкритими обіймами кинувся біснуватий блазень і заступив дорогу. Це був той самий блазень, котрого люди звали Заратустриною мавпою, бо він перейняв трохи з його слова і мови і полюбляв черпати зі скарбниці його мудрості. Блазень так заговорив до Заратустри:

— О Заратустро, це велике місто: тут тобі нема чого шукати,— а втратити можеш усе.

Навіщо тобі в'язнути в цьому болоті? Пошкодуй ноги! Плюнь радше на міську браму і повертай назад!

Для думок самітника тут пекло: великі думки ошпарюють живцем і варять маленькими шматочками.

Усі великі почуття тут перетлівають, тільки торохтять пересохлі калатала мізерних почуваннячок!

Хіба ти не чуєш смороду бойні й корчми, де частують духом? Хіба над цим містом не стоїть сопух зарізаного духу?

Хіба ти не бачиш душі, котрі висять тут зібганим брудним лахміттям! А з цього лахміття роблять газети!

Хіба ти не бачиш, як дух тут обернувся на гру словами? Він вибльовує огидні слова-помиї! А з тих помиїв роблять газети!

Тут нацьковують одне одного, та не знають нащо. Розпалюють одне одного і не знають навіщо. Баламкають у всі дзвони і видзвонюють золотом.

До всього охололі, шукають тепла у чарці вогнистої, понад міру розпалені, шукають охолоди біля заморожених розумів,— усім тут муляє і свербить почути про себе громадську думку.

Тут затишно всім попустам і розпустам, є тут, звісно, і чеснотливі,— багато послужливої служивої чесноти.

Багато послужливої писарської чесноти з намозоленими сідалищами і чекалищами, ощасливленої нагрудними зірочками і плоскогепими доньками-опудалами.

А ще тут багато побожності, багато облесливих блюдолизів і лакиз перед раттю Господньою.

Вряди-годи «згори» капає зірка і милостивий плювок,— тож і тягнуться всі беззірочні груди догори.

Родовиті тримаються двору, а двір утримує виродків; та на все, що походить з двору, молиться жебруща братія і послужлива жебруща чеснота.

«Я служу, ти служиш, ми служимо»,— молиться до князя всяка послужлива чеснота, аби лиш заслужена зірка нарешті впала на запалі груди!

Та родовиті не цураються всього земного, і їхній князь не цурається припадати до найземнішого: до крамарського золота.

Господні раті на золото небагаті, князь мудрує, проте крамар — керує!

О Заратустро, в ім'я всього ясного, міцного й доброго! Плюнь на це крамарське місто і повертай назад!

Кров тут ледача, спляча й піниться безсило в усіх жилах: плюнь на велике місто— великий смітник, де піниться плісняве шумовиння!

Плюнь на місто розчавлених душ і запалих грудей, заздрих очей і липучих пальців,—

на місто нахаб, соромітників, писак, кривляк, горлопанів, роз'ятрених честолюбців,

де все нужденне, мерзенне, хтиве, чванливе, розкисле, прищаве, зловмисне росте величезним гнояком,—

плюнь на велике місто і повертай назад!


Але тут Заратустра урвав біснуватого блазня і затулив йому рота.

— Спинися нарешті! — крикнув Заратустра.— Мені давно огидні твої мова і вдача.

Навіщо ти жив у болоті так довго, що сам обернувся на жабу і ропуху?

Хіба тепер у твоїх жилах не млява, пінява, болотяна кров, якщо ти навчився так квакати і паплюжити?

Чому ти не пішов у ліс? Або не орав ниву? Хіба в морі мало зелених островів?

Я зневажаю твою зневагу, і якщо ти застерігаєш мене, то чому не застеріг себе самого?

Моя зневага і птах моєї перестороги повинні злетіти тільки з любові, а не з болота!

Тебе, біснуватий блазню, звуть моєю мавпою, та я називаю тебе зарохканою свинею,— ти паскудиш рохканням мою похвалу глупоті.

З якої ж причини ти зарохкав уперше? Тільки тому, що ніхто не лестив тобі вдосталь — ось і сів ти біля цих покидьків, щоб мати причину рохкати досхочу,—

щоб мати причину досхочу мститися! Бо вся твоя запіненість, марнославний блазню, це тільки помста, я добре розгадав тебе!

Одначе, твоє блазенське слово шкодить мені навіть там, де ти маєш рацію! Навіть якби Заратустрине слово стократ мало рацію, ти все одно шкодив би мені — моїм словом!

Так сказав Заратустра, подивився на велике місто, зітхнув і довго мовчав. Врешті сказав таке:

— Мені огидне й це велике місто, не тільки блазень. І тут, і там уже не зробиш ні краще, ні гірше!

Лихо великому містові! Хотів би я побачити вогняний стовп, у якому воно згорить!

Адже такі вогняні стовпи мали б передувати великому полудню. Та всьому свій час і своя доля.

А на прощання, блазню, послухай таку настанову: де вже несила любити, там слід — обминути!

Так сказав Заратустра й обминув блазня та велике місто.


ПРО ВІДСТУПНИКІВ


1


Усе, що так недавно зеленіло й квітувало на цьому лузі, вже відцвіло й зів'яло! А скільки меду надії носив я звідси в свої вулики!

У всіх цих юних серцях запанувала старість — але не так старість, як утома, ницість і заспокоєння,— а вони про це кажуть так: «Ми знову стали побожними».

А ще недавно я бачив, як вони вдосвіта вибігали відважним кроком,— та ноги їхнього пізнання стомились, і ось вони паплюжать навіть свою вранішню відвагу!

Воістину, чимало з них колись підіймали ноги, мов танцюристи, їх вабив сміх моєї мудрості,— потім вони отямилися. Щойно я побачив, як вони, зігнувшись у дугу,— плазують перед хрестом.

Колись вони пурхали довкруг світла і свободи, наче метелики й молоді поети. Минули літа, минулася й теплота: і ось вони, сірі, як коти уночі, перемуркуються на печі.

Чи не тому зажурилося їхнє серце, що мене, мов кит, поглинула самотність? Мабуть, їхнє вухо довго, тужливо, надаремно дослухалося поклику моїх сурм і вісників.

Ох! Завжди бракувало тих, чиє серце довго палає мужністю і завзяттям тих, у кого навіть дух терпеливий. А решта — страхополохи.

Решта — це завжди переважна більшість, переважна буденність, надмір, зайвина — всі вони страхополохи!

Людина моєї вдачі переживе на шляху те саме, що й я: отож першими їй товаришитимуть мерці та блазні.

А другими — ті, що назвуть себе її вірними: жвава юрба, чимало любові, чимало глупоти, чимало безвусого поклоніння.

Одначе той з-поміж людей, хто має мою вдачу, нехай не прив'язується серцем до цих вірних: хто спізнав мінливу й малодушну людську вдачу, нехай не вірить у ці провесни і квітучі луки!

Якби вони могли чинити інакше, у них були б інакші жадання. Половинчасте псує будь-яку цілісність. А що в'яне листя — чи варт нарікати!

Нехай облітає і падає, і не нарікай, Заратустро! Краще повій рвучкими вітрами,—

повій, о Заратустро, на це листя, щоб усе зів'яле швидше відлетіло від тебе!


2


— Ми знову побожні,— признаються відступники, а чимало з них ще надто боязкі, щоб признатися.

Я дивлюся їм в очі,— кажу їм в обличчя і в рум'янець щік: ви ті, хто знову молиться!

Але ж молитися — ганьба! Не для всіх, а для тебе, для мене і для того, хто не позбавлений совісті. Для тебе ж молитися — ганьба!

Ти добре знаєш: диявол страху, що сидить у тобі, залюбки складає долоні, безсило опускає на живіт руки і прагне самого спокою — цей диявол страху намовляє тебе: «Бог є!»

Ось чому ти подався у світлополохи, світло завжди відбирає в тебе спокій, тепер ти мусиш щодень глибше запихати голову в ніч і чад!

Воістину, ти добре вибрав пору: адже тепер знову вилітають нічні птахи. Настала пора всіх світлополохів, вечірня година дозвілля без «дозвілля».

Я чую і відчуваю: прийшла пора їхніх ловів і врочистих ходів,— та не для свавільного дикого полювання, а для сумирних, зашкірних, нишпорних ловів ловчих з тихою ходою і тихою молитвою,—

ловів на розчулених проноз,— знову наставлені всі пастки для сердець! А де лиш я підіймаю завісу, звідти стрімголов вилітає нічний метелик.

Мабуть, він чипів там удвох з іще одним метеликом? Бо скрізь мені тхнуть маленькі приховані громадки, а де лиш є комірчинка, там нові прочани і прочанський сопух.

Світлополохи довгими вечорами сидять один в одного й кажуть: «Станьмо знову як діти і благаймо милосердного Господа!» — устами й шлунками, зіпсованими побожними кондитерами.

Або ж вони дивляться довгими вечорами на лукавого, сторожкого павука-хрестовика, який і собі навертає павуків на розум і повчає так: «Під хрестами добре снувати павутину!»

Або ж вони цілими днями сидить з вудками над болотом і через те вважають себе глибокими, але хто рибалить на безриб'ї, того я не назву навіть поверховим!

Або ж із побожною радістю вчаться грати на арфі в поета-співака, що сам залюбки заарфлює серця молодичок,— бо йому вже набридли старі баби та їхні похвали.

Або ж вони навчаються страху від напівбожевільного вченого, що в темних кімнатах чекає появи духів,— а сам дух звідти вилітає.

Або ж вони дослухаються до шурів-бурів старого волоцюги-дудника, що від тужливих вітрів навчився тужливих звуків. Тепер він вторує вітрові й тужливими звуками навертає на тугу.

А деякі з них навіть стали нічними сторожами: навчилися гудіти в ріжок, робити нічні обходи й будити давно поснулий мотлох.

П'ять слів із старого мотлоху я чув минулої ночі біля садової стіни; то розмовляли старі, засмучені, засушені нічні сторожі.

— Як на батька, він мало піклується своїми дітьми. Людські батьки куди більше!

— Старий він уже! Дітьми взагалі не піклується,— відповів другий нічний сторож.

— Хіба були в нього діти? Цього ніхто не доведе, якщо він сам не розкаже! Мені вже давно кортить, щоб він навів якісь докази.

— Докази? Ніби він коли-небудь щось доводив! Доводити йому важко, для нього головне, щоб йому вірили.

— Так-так! Віра робить його щасливим, віра в нього. Старі всі такі. Це й нас не мине!

Так гомоніли між собою двоє старих нічних сторожів — світлополохів, а потім тужливо гуділи в ріжки: все це відбувалося минулої ночі біля садової стіни.

У мене ж від сміху серце надривалося і ледь не вискочило, та не знало куди й тому підвередилося.

Воістину, ще помру, задихнувшись від сміху, коли побачу п'яного осла або послухаю нічних сторожів, що так сумніваються в Бозі.

Хіба не давно вже минули часи будь-яких сумнівів? Кому ще спаде на думку будити давно поснулий мотлох, що боїться показатися на світло!

З давніми богами давно вже покінчено: воістину, кінець їм судився добрий, веселий, божественний!

Вони не «присмеркнули» до смерті — то вже брешуть! Навпаки: вони самі себе до смерті — засміяли!

Це сталося, коли найбезбожніше слово злетіло з уст одного з богів,— слово: «Бог єдиний! У тебе не повинно бути іншого Бога, опріч мене!» —

стара гнівлива борода, а не Бог, нестямився через ревнощі.

Тоді всі боги на тронах зареготали і загукали: «Хіба не в тому божественність, що є боги, а не Бог?»

Хто має вуха, нехай чує.

Так казав Заратустра у місті, яке він любив і яке звалось Ряба Корова. Звідси йому лишалося два дні дороги, щоб знову дістатися до своєї печери, до орла і змії, і його душа всякчас раділа, що додому так близько.


БІЛЯ РІДНОГО ВОГНИЩА


О самотносте! Ти рідна домівка моя, самотносте! Надто довго я жив неприкаяний у неприкаяній чужині, щоб не заплакати, вертаючись до тебе!

Тепер насвари пальцем, як насварює мати, тепер посміхнись, як посміхається мати, тепер скажи лише:

— А хто колись буревієм повіявся від мене? Хто кричав на прощання: надто довго сидів я в самоті, розучився мовчати! Цього ти, звісно, вже навчився?

О Заратустро, я все знаю: і те, що серед людей ти, впертюху, був занедбаніший, ніж будь-коли в мене!

Одна річ — занедбаність, зовсім інша — самотність: цього ти вже навчився! І що серед людей ти завжди будеш чужий і безпритульний.

Чужий і безпритульний, навіть коли тебе люблять: бо люди передусім хочуть, щоб їх щадили!

А тут ти у себе вдома біля домашнього вогнища, тут можеш усе казати й розхитувати всі підпори, не соромлячись потаємних і зашкарублих почуттів.

Сюди приходить усе на світі, ластиться до твоєї мови, лестить тобі; адже хоче їхати верхи на твоїх плечах. А верхи на символах ти добираєшся до кожної істини.

Тут ти можеш промовляти до всього сутнього просто і навпрост: воістину, коли з кимось говорити навпрост,— це ніби хвалити його!

А занедбаність — інша річ. Пригадуєш, Заратустро! Коли над тобою кричав твій птах, коли ти безпорадно стояв у лісі біля мерця, не знаючи, куди йти,—

коли ти казав: нехай мене ведуть орел і змія! Серед людей небезпечніше, ніж серед звірів,— оце й була занедбаність!

А ще пригадуєш, Заратустро? Коли ти, джерело вина серед порожніх відер, сидів на острові, даючи й роздаючи, наливаючи й розливаючи спраглим,—

аж поки залишився єдиним спраглим серед п'яних і нарікав ночами: «Хіба брати — не більше щастя, ніж давати? І красти — не більше щастя, ніж брати?» — Оце й була занедбаність.

А ще пригадуєш, Заратустро? Коли підійшла твоя найтихіша година і проганяла тебе від тебе самого, злісно шепочучи: «Скажи своє слово і розбийся!» —

Коли всі сподівання і мовчання вона обернула на біль, відібрала силу у твоєї сумирної мужності.— Оце й була занедбаність.

О самотносте! Ти моя рідна домівка, самотносте! Як блаженно і ніжно звучить для мене твій голос!

Ми не допитуємось одне в одного, ми не скаржимось одне одному, ми, не криючись, разом проходимо крізь відчинені двері.

Бо все в тебе щире і ясне, навіть години проходять легшими кроками. А в пітьмі час тягнеться довше, ніж на світлі.

Тут мені розкриваються всі слова буття і скарбниці слів,— тут будь-яке буття хоче стати словом, а будь-яке становлення хоче навчитися від мене говорити.

А там — будь-яка мова марна! Найвища тамтешня мудрість — забуття. Цього я вже навчився!

Хто б хотів збагнути все людське, мав би до всього доторкнутися. А для цього в мене надто чисті руки.

Я вже не хочу вдихати їхній віддих,— ох, навіщо я гак довго жив серед гамору й смердючого віддиху!

О блаженна тиша довкруг мене! О чисті пахощі навкруги! О, як ця тиша дихає на повні груди і який чистий у неї віддих! О, як вона прислухається до всього!

А внизу — там кожен промовляє, і ніхто нічого не чує. Там хоч у дзвони калатай про свою мудрість — крамарі на торговищі передзенькають її мідяками!

Там кожен промовляє. І ніхто не вміє розуміти. Усе спливає за водою, ніщо вже не поринає в глибокі джерела.

Там кожен промовляє, та ніщо не вдається і не доходить до кінця. Кожен квокче, та кому ж охота сидіти в гнізді на яйцях і висиджувати їх?

Кожен промовляє, все затеревенюють. Те, що вчора було не по зубах навіть часові,— сьогодні обсмоктане й обгризене звисає з пащ у сучасників.

Кожен промовляє, все розтеревенюють. Колишня таїна й таємниці глибоких душ сьогодні на язиках вуличних сурмачів та інших вітрогонів.

О дивна людська істото! Ти — гамір у темних провулках! Тепер я знову позбувся тебе — позбувся найбільшої небезпеки!

Найбільша для мене небезпека завжди чаїлася у пощаді й співчутті, а будь-яка людська істота прагне, щоб її пощадили і їй поспівчували.

Дурень з одуреним серцем, що приховує істини, багатий на дрібну облуду співчуття — ось таким я завжди був серед людей.

Я сидів серед них переодягнутий, ладний не впізнавати себе, щоб тільки стерпіти їх, утовкмачуючи собі: «Дурню, ти не знаєш людей!»

Живучи серед людей, уже не бачать, які вони: всі люди надто вже ховаються за показним,— що ж там удіють очі, які бачать далеко й до далекого прагнуть!

Коли вони не впізнавали мене, я, дурень, щадив їх за це більше, ніж себе,— але часто, звиклий бути суворим до себе, мстив собі на цю пощаду.

Покусаний отруйними мухами, видовбаний, мов камінь, безліччю краплин злоби, сидів я серед них і вмовляв себе: «Все мізерне не винне в своїй мізерності!»

Аж надто ті, що називали себе «добрими», виявлялися найотруйнішими мухами: адже вони так невинно кусають, так невинно брешуть! Хіба ж можуть вони до мене бути — справедливими!

Хто живе серед добрих, того співчуття вчить брехати. Співчуття забиває дух усім вільним душам. Адже глупота добрих незбагненна.

Таїти себе й своє багатство — ось чого навчився я внизу, бо кожного ще вважав убогодухим. Облудність мого співчуття була в тому, що за кожним я знав, що за кожним я бачив і відчував, скільки духу було йому доволі і скільки — вже забагато!

Їхніх бундючних мудреців я називав мудрими, а не бундючними,— ось так я навчився ковтати слова. їхніх грабарів я називав дослідниками й пізнавачами,— ось так я навчився підмінювати слова.

Грабарі викопують собі хвороби. У старого мотлоху завжди смердючі випари. Не слід ворушити драговиння. Жити треба на горах.

Щасливими ніздрями я знову вдихаю гірську свободу! Нарешті мій ніс позбувся запаху будь-якої людської істоти!

Облоскотана свіжими легатами, моя душа чхає, як від пінистих вин,— чхає і весело примовляє: «На здоров'я!»

Так казав Заратустра.


ПРО ТРИ ЗЛА


1


Сьогодні вві сні, в останньому ранковому сні я стояв над урвищем — по той бік світу, тримав терези й зважував світ.

О, надто рано зійшла вранішня зоря,— жаром своїм розбудила мене, ревнива! Вона завжди ревнує мене до жагучого ранкового сну.

Вимірний для того, хто не поспішає, зважний для вправного вагаря, досягненний для дужих крил, доступний для розгадки лускачам божественних горіхів — таким постав світ у моєму сні.

Мій сон — відважний мореплавець, напівкорабель, напівураган, мовчазний, мов метелик, нетерплячий, мов сокіл,— звідки ж сьогодні в нього терпіння и дозвілля, щоб зважити світ!

Може, його тайкома намовила мудрість, моя сміхотлива, бадьора денна мудрість, що глузує з усіх «нескінченних світів»? Бо вона каже: «Де сила, там і число господар, бо має більше сили».

Мій сон дивився на цей скінченний світ упевнено, без жадоби до нового, без жадоби до давнини, без страху, без благання —

так, неначе в мою руку просилося налите яблуко, стигле золоте яблуко з прохолодною оксамитною шкірою,— таким постав переді мною світ:

неначе мені кивало дерево — розлоге, вольовите, зігнуте, щоб можна було прихилитись і сперти ноги змореному мандрами,— таким постав світ над моїм урвищем;

Немов тендітні руки простягали мені скриньку — відкриту скриньку, аби чарувати сором'язливі, шанобливі очі,— таким поставав переді мною світ;

не так загадково, щоб сполохати людську любов, не так відверто, щоб приспати людську мудрість,— світ, на який так зло нарікають, сьогодні був людяний і прихильний до мене!

Я дуже вдячний ранковому сну, що сьогодні на світанку зміг зважити світ! Цей сон, сердечна розрада, прийшов до мене людяно і прихильно!

А щоб удень не відступатися від сну, перейняти в нього найкраще і напучуватися ним,— я хочу покласти на терези три найгірші речі й по-людськи гідно зважити їх.

Хто вчив благословляти, той учив і проклинати: які ж три речі найпроклятіші на світі? Я хочу їх покласти на терези.

Ласолюбство, властолюбство, себелюбство: досі їх найлюбіше проклинали й найлютіше ославлювали й оббріхували — я хочу по-людськи гідно зважити їх.

Гаразд! Ось моє урвище, а там — море, воно підкочується до мене, кудлате, улесливе,— любий мені вірний старий стоголовий почварний пес!

Гаразд! Ось тут, над бурхливим морем, триматиму я терези, а за свідка, який би все бачив, беру тебе, любе мені духмяне й розлоге самотнє дерево!

Через який міст теперішнє переходить у майбутнє? Яка спонука змушує високе схилятися до ницого? І що наказує найвищому — рости далі вгору?

Терези зрівноважені й нерухомі: три важкі запитання кинув я на одну шальку, три важкі відповіді лежать на другій.


2


Ласолюбство — жало й паля для всіх одягнутих у волосяницю ненависників плоті і «світ», проклятий усіма збоченими в потойбічність: адже ласолюбство глузує і кепкує з усіх наставників облуди і блуду.

Ласолюбство — для потолочі повільний вогонь, на якому та потолоч згорає, а для поточеного дерева і для смердючого лахміття — несамовита, шалена піч.

Ласолюбство — для вільних сердець невинність і воля, сад щастя земного, щедра подяка теперішньому від усього майбутнього.

Ласолюбство — тільки для зів'ялого солодка отрута, а для того, в кого лев'яча воля,— велика сердечна наснага й святобливо збережене вино над винами.

Ласолюбство — високе знамення щастя заради вищого щастя і найвищого сподівання. Адже багатьом провіщали шлюб і навіть більше за шлюб,—

багатьом, чужішим одне одному, ніж чоловік і жінка,— а хто до решти збагнув, які чужі одне одному чоловік і жінка?

Ласолюбство — однак я хочу обгородити свої думки і навіть слова, щоб свині та мрійники не вдерлись у мої сади!

Властолюбство — вогненний бич для найтвердіших суворих сердець, жорстокі тортури, вготовані найжорстокішим для самого себе, похмуре полум'я живих вогнищ.

Властолюбство — безжальні пута, накладені на найбундючніші народи, пересмішник усілякої сумнівної чесноти, воно вміє загнуздати будь-якого коня і будь- яку гординю.

Властолюбство — землетрус, що ламає і виламує все трухляве й порожнисте; громовитий, сердитий, каральний осквернитель гробів поваплених; блискавичний знак питання біля передчасних відповідей.

Властолюбство: перед його поглядом людина повзає, гнеться, плазує і опускається нижче за гадюку і свиню — аж заволає у ній велика зневага.

Властолюбство — грізний учитель великої зневаги, котра проповідує просто у вічі містам і державам: «Геть звідси!» — поки вони самі заволають: «Пора нам забиратися!»

Властолюбство все ж принадливо підіймається до чистих і самотніх, а потім угору до вдоволених собою вершин, палаючи, мов любов, принадно обіцяючи багряні блаженства на земних небесах.

Властолюбство — та як уважати його «любством», коли високе прагне допастися влади! Воістину, не від слабості і не від жадання такі забаганки й падіння!

Щоб самотня вершина не довіку гордо самотіла, щоб гора поєдналася з долиною, а горні вітри з низинами,—

хто відшукає влучне слово, щоб охрестити й проголосити чеснотою таке прагнення! «Щедра чеснота» — так назвав колись Заратустра те, що назвати неможливо.

І тоді сталося — воістину, сталося вперше! — що його слово звеличило себелюбство, здорове, повнокровне себелюбство, що б'є джерелом з могутньої душі,—

з могутньої душі, яка має довершене тіло, прекрасне, переможне, збадьорливе, довкруг якого все обертається на свічадо,— гнучке, владне тіло, танцюрист, символом і цвітом якого є душа, що тішиться собою. Таке самовтішання тіл і душ зве себе «чеснотою».

Таке самовтішання оточує себе, мов священним гаєм, власними словами про добро і зло, кажучи, яке в нього щастя, проганяє від себе всіх жалюгідних.

Воно проганяє від себе всіх боягузів, кажучи: погане те, що боягузливе! Жалюгідним здається їй той, хто повсякчас клопочеться, зітхає, нарікає і до того ж запопадливий до найменшої вигоди.

Ще воно зневажає всіляких скорботних мудреців: адже, воістину, буває мудрість, що цвіте в пітьмі, мудрість нічних тіней, котра вічно зітхає: «Все — марнота!»

Невисокої думки воно про полохливу недовірність і про тих, хто вимагає присяг замість поглядів і простягнутих рук; а ще про всяких надто довірливих мудреців, бо вони боягузи вдачею.

Ще нижчої думки воно про запопадливих, що одразу ж, мов пси, смиренно кладуться на спину,—мудрість також буває смиренна, по-собачому покірлива, благочестива і запопадлива.

Ненависть і огиду викликає в нього той, хто ніколи не стає на свій захист, хто ковтає отруйні плювки й лихі погляди, всестерпний, всевдоволений: таке властиве тільки рабській вдачі.

А коли хтось по-рабськи вклякає перед богами і припадає до господніх ніг або ж схиляється перед людьми й недолугою людською думкою,— тоді блаженне себелюбство плює на все догідливе!

Погань — так називає воно все пригноблене й пригнічено догідливе, покірні кліпливі очі, засмучені серця і ті облудні поступливі натури, що цілують шлапатими, боязкими губами.

Мудрування — так називає воно все, над чим мудрують раби, старі й утомлені, а надто всю недобру, недомудру, перемудру глупоту жерців!

Однак мудрагелі — це всі жерці, всі стомлені світом і ті, чия душа має бабську чи рабську вдачу,— ох, як ницо загравали вони завжди з себелюбством!

Власне, вважали чеснотою і проголошували нею саме те, що ницо загравали з себелюбством! «Позбутися себелюбства»— ось чого небезпідставно прагнуть усі ці стомлені від світу боягузи і павуки-хрестовики!

Та для всіх них настане день, переміна, меч судії, великий полудень,— тоді відкриється чимало!

А хто проголошує «я» повнокровним і священним, а себелюбство — щастям, той, воістину, пророк і каже, що знає: «Дивись, настає, вже близько великий полудень!»

Так казав Заратустра.


ПРО ДУХ ТЯЖКОСТІ


1


Мої уста — уста народу: для зайців у шовках моя мова звучить надто грубо й відверто. А ще більше моє слово ріже вухо чорнильним слимакам і лисам-писакам.

Моя рука — рука дурня: лихо всім столам і стінам і всьому, де примостилася дурна прикраса, дурнів окраса!

Моя нога — чортове копито: перебирає і гасає через пень-колоду, вздовж і впоперек полями, і я до біса тішуся швидкому бігові.

Мій шлунок — хіба не орлиний шлунок? Бо найбільше йому смакує ягнятина. Хай там як, усе-таки це пташиний шлунок.

Вигодувана поживою злиденною і невинною, готова летіти і гаряча в польоті — така тепер моя вдача: хіба немає в ній чогось пташиного!

До того ж мені нестерпний дух тяжкості,— така вже пташина вдача,— воістину, до смерті нестерпний, украй нестерпний, одвіку нестерпний! О, куди лише не літала і не залітала моя нестерпність!

Я міг би заспівати про це пісню — і хочу її заспівати, хоча сиджу самотою вдома і мушу співати для власних вух.

Бувають, звісно, й інші співаки, у котрих тільки повна хата гостей робить горлянку податливою, руку промовистою, погляд виразним, серце бадьорим,— я не з таких.


2


Хто коли-небудь навчить людей літати, той зрушить з місць усі межові камені, і всі межові камені самі злетять у нього в повітря, і землю він назве новим словом — «легка».

Птах страус переганяє найпрудкішого коня, але й він тяжко ховає голову в тяжку землю,— так і людина, котра ще не вміє літати.

Земля і життя видаються їй тяжкими,— цього прагне дух тяжкості! А хто хоче відчути легкість і стати птахом, той повинен любити себе — цього навчаю я.

Звісно, любити не любов'ю кволих і недужих, бо від них смердить ще й егоїзмом!

Слід навчитися любити себе — цього навчаю я — повнокровною і здоровою любов'ю,— щоб стерпіти себе самого й не блукати манівцями.

Таке блукання називається «любов'ю до ближнього»,— досі, послуговуючись цим словом, найліпше лицемірили і брехали, а надто ті, хто був тягарем для цілого світу.

Воістину, навчитися любити себе,— це зовсім не завіт на сьогодні й завтра. Адже це найвитонченіше, найхитріше, найвище мистецтво, що вимагає найбільшого терпіння.

Власне, від власника якнайдалі ховається усе власне, бо з усіх скарбів власний скарб відкопують найостаннішим,— так порядкує дух тяжкості.

Майже з колиски нас обдаровують важкими словами і цінностями,— «добро» і «зло» — звуться ті подарунки. Заради них нам прощають те, що ми живемо.

Ще й дозволяють приходити діткам, аби завчасу застерегти їх від любові до себе самих,— так порядкує дух тяжкості.

А ми — ми сумлінно несемо свої подарунки на міцних плечах дикими горами! А коли добре впріємо, нам кажуть: «Так, життя нести тяжко!»

Однак тільки людині тяжко себе нести. Це тому, що вона бере на плечі забагато чужого. Вона вклякає, наче верблюд, і сумирно дає себе нав'ючити.

А надто людина дужа, витривала і побожна: бере вкрай багато чужих важких слів і цінностей,— відтак життя видається їй пустелею!

Воістину! Тяжко нести навіть багато свого! Чимало людей усередині схожі на устрицю, тобто гидкі, слизькі й порскі,—

отож устрицю повинна захистити шляхетна оздоблена шкаралуща,— але цьому мистецтву слід навчитися: за шкаралущу обирати прекрасне видіння і мудре засліплення!

Проте людське майже завжди вводить в оману — часом шкаралуща тісна, похмура й надто вже шкаралуща на вигляд. Не вгадаєш у ній прихованої доброти і сили, і тому найчудовіші ласощі зостаються без ласунів!

Жінки, найласіші, це знають,— трошки більше жиру, трошки менше кісток — о, як часто доля залежить від такої дрібнички!

Людину відкрити важко, а себе — найважче, дух часто оббріхує душу. Так порядкує дух тяжкості.

Відкрив себе тільки той, хто каже: це моє добро і моє зло. Цим він затуляє рота кротові й карлику, котрий каже: «Добро і зло для всіх спільні».

Воістину, я не люблю тих, для кого все на світі добре, а сам світ навіть найкращий із світів. Таких я називаю всевдоволеними.

Всевдоволення, якому смакує все,— не найкращий смак! Поважаю непокірливі й перебірливі язики та шлунки, котрі навчилися казати «я», «так» і «ні».

А все жувати й перетравлювати — це вже справжня свиняча натура! Завжди казати «І-А!»[1], тобто з усім погоджуватись, навчився тільки осел і той, хто йому рідний за духом!

Мій смак воліє насичену жовтизну й гарячу червінь,— до всіх барв він домішує крові. А хто білить свій будинок вапном, той виказує свою поваплену душу.

Одні кохаються в муміях, інші — у видіннях; і ті й інші однаково ворожі всілякій плоті і крові — о, які огидні вони моєму смакові! Бо я люблю кров.

Я не хочу жити й зупинятися там, де кожний плює і харкає,— як на мене, то краще жити серед злодіїв та клятвопорушників. Ніхто не златоуст.

Та ще огидніші мені всі лакизи, найогиднішу тварю

ку, що траплялася мені серед людей, я назвав паразитом. Вона прагнула не любити, та все ж із любові жити.

Я називаю нещасними всіх, хто має тільки один вибір: стати лютим звіром або лютим приборкувачем звірів,— біля них я не поставив би хижі.

А ще для мене нещасні ті, хто завжди мусить бути насторожі,— моєму смакові огидні всі ці митники, крамарі, королі та інші сторожі країн і крамниць.

Воістину, я також сумлінно навчився бути насторожі,— але тільки на сторожі самого себе. Передусім я навчився стояти, ходити, бігати, стрибати, лазити і танцювати.

Бо моя настанова така: хто хоче навчитися літати, спершу мусить навчитися стояти, ходити, бігати, лазити і танцювати — нараз літати не навчишся!

Мотузяними драбинами я навчився залізати в чимало вікон, хутко видряпуюсь на високі щогли,— я мав за неабияке щастя сидіти на високих щоглах пізнання,—

спалахувати на високих щоглах маленьким полум'ям,— хоч малим вогником, проте великою втіхою для мореплавців, що сіли на мілину, що розбилися об рифи!

Різними способами й засобами я дійшов до своєї істини: не однією драбиною я підіймався на висоту, звідки вдивляюся у свою далечінь.

І завжди неохоче напитував шлях — це було мені не до смаку! Волію самі шляхи розпитати і випробувати.

Випробовувати і розпитувати — в цьому сенс усіх моїх ходінь. Воістину, навіть відповідати на такі розпити треба навчитися! Але такий мій смак —

не хороший і не поганий, проте це мій смак, якого я вже не соромлюсь і не приховую.

«Відтепер — це мій шлях, а де ваш?» — так я відпо

відав тим, хто запитував у мене «про шлях». Бо одного шляху для всіх немає!

Так казав Заратустра.


ПРО СТАРІ І НОВІ СКРИЖАЛІ


1


Я сиджу і чекаю, круг мене старі розбиті скрижалі, а також нові, ще не дописані. Коли настане моя пора?

Пора зійти вниз, загинути,— бо я хочу ще раз піти до людей.

А тепер я чекаю, бо спершу має з'явитися знамення, що прийшла моя пора,— має з'явитись усміхнений лев з голубиною зграєю.

А поки що я розмовляю сам з собою, як той, хто має час. Ніхто не розповідає мені нічого нового,— тому я розповідаю сам собі про самого себе.


2


Коли я прийшов до людей, то побачив, що вони тримаються давньої зарозумілості: всім їм здавалося, ніби вони давно вже знають, що для людини є добром, а що злом.

Будь-яка мова про чесноту здавалася їм давньою стомливою нудьгою, і той, хто хотів міцно заснути, на сон грядущий любив побазікати про «добро» і «зло».

Я розполошив цю сновійність, коли став повчати: ніхто ще не знає, що таке добро і зло,— хіба що творець!

Тобто той, хто показує людині мету, а землю наділяє змістом і майбутнім,— саме він створює те, що може стати добром і злом.

Я закликав їх повалити старі кафедри й усе, де лиш мостилася та давня зарозумілість, я закликав їх сміятися з великих учителів чесноти, з їхніх святих, поетів і спасителів світу.

Закликав сміятися з похмурих мудреців, а також з тих, хто хоч колись, остерігаючи, сидів чорним опудалом на дереві життя.

Я сидів край їхнього могильного шляху серед стерва й круків — і сміявся з усього минулого, оздобленого глевкою, прогнилою пишнотою.

Воістину, мов проповідники каяття і безумці, я вибухав гнівом і гвалтом проти всього їхнього великого і малого. Я насміхався, що все найкраще в них таке мізерне! Що найгірше в них таке мізерне!

Ось так криком і сміхом вибухала в мене туга за народженою в горах мудрістю, за моєю воістину несамовитою мудрістю,— моя велика бурекрила туга!

І часто вона поривала мене вдалину, вгору, в безвість, у регіт; тоді я летів і бринів стрілою крізь сп'янілий від сонця захват

ген у далеке майбутнє, ще не омріяне жодною мрією, у південь спекотніший, ніж будь-коли снили художники, де боги, танцюючи, соромляться будь-якого одягу,—

а що я промовляю символами і, мов поет, затинаюся і бурмочу,— мені, воістину, соромно, що я мушу бути ще й поетом!

Ген туди, де, як здавалося мені, всіляке становлення — божественний танок, а світ — вільний і свавільний — знову втікає до самого себе,—

як вічно втікають від себе численні боги і знову себе розшукують, щасливо собі суперечачи і знову себе слухаючи, знов собі належачи.

Ген туди, де час. здавався мені блаженним глумом над миттю, де свобода була необхідністю, яка щасливо забавлялася жалом свободи.

Ген туди, де я знову знайшов свого давнього демона й заклятого ворога — духа тяжкості й усе, що він створив: примус, принцип, необхідність, наслідок, мету, жадання, добро і зло.

Хіба не повинно існувати чогось, над чим можна було б танцювати і від чого відтанцьовувати? Хіба не задля легкого і найлегшого повинні існувати — кроти і гнітючі карлики?


З


Також там я підняв з дороги слово «надлюдина» і думку, що людина — це те, що слід подолати,

що людина — це міст, а не мета, що вона щасливо тішиться полуднем і вечором, як шляхом до нових світанків;

а слово Заратустри про великий полудень і те, що я ще поначіпляв на людину,— все це подоба другої багряної вечірньої заграви.

Воістину, я дав їм побачити і нові зірки разом з новим небом, а над хмаровищем, над днем і ніччю я напнув сміх, мов барвистий намет.

Я навчив їх усім моїм помислам і сподіванням: зібрати в одно і нести разом усе, що живе в людині уламком, загадкою і жахливим занепадом;

як поет, розгадник і спаситель випадку я навчив їх творити майбутнє, створюючи, давати спасіння всьому, що було.

Спасати в людині минуле й перетворювати все «було», поки жадання скаже: «Цього я прагнуло! Цього я прагнутиму»,— це я назвав спасінням, тільки це я вчив їх називати спасінням.

Тепер я чекаю свого спасіння,— щоб піти до них востаннє.

Бо ще один раз я піду до людей,— серед них мені хочеться померти, і, вмираючи, я хочу дати їм свій найщедріший дарунок!

Так дарувати я навчився від щедротного сонця,— коли воно заходить, із невичерпних скарбниць висипає у море золото,— тоді й найубогіший рибалка веслує золотим веслом! Саме це я колись бачив і, споглядаючи, не міг вволю наплакатись...

Рівнею сонцю хоче зайти і Заратустра, а тепер він сидить і чекає, круг нього старі розбиті скрижалі, а також нові, ще не дописані.


4


Поглянь, ось нова скрижаль, але де брати мої, котрі разом зі мною понесуть її в долини й у серця з плоті?

Моя велика любов до найвіддаленіших вимагає так: не щади свого ближнього! Людина — це те, що слід подолати.

Є багато різних шляхів і способів долання,— шукай їх сам! То лише блазень гадає: «Через людину можна перестрибнути».

Здолай себе навіть у своєму ближньому, ти не повинен допускати, щоб право, яке ти можеш завоювати, тобі давали!

Що робиш ти, того ніхто не зможе тобі відшкодувати. Знай, відплати не буває.

Хто не може собі наказувати, мусить коритися. Дехто може собі наказувати, але йому чималого бракує, щоб уміти собі коритися!


5


Ось чого прагнуть шляхетні душі: нічого не брати задарма, і ні в якому разі — життя.

Потолоч прагне жити задарма, одначе ми, кому життя подарувало себе, інакші,— ми завжди міркуємо, чим найкращим могли б віддаруватися!

Воістину, тільки така мова шляхетна: «Те, що нам обіцяє життя, ми хочемо зробити йому!»

Не слід шукати насолоди там, де нічого не даєш для насолоди. І — не слід жадати насолоди!

Адже насолода і невинність — найсором'язливіші речі: вони не хочуть, щоб їх шукали. Їх треба мати,— а шукати слід радше провину і страждання!


6


О брати мої, хто первісток, того завжди приносять у жертву. А ми тепер — первістки.

Всі ми спливаємо кров'ю на потаємних жертовних олтарях, всі ми горимо і смажимось на честь давніх ідолів.

Найласіше, що в нас є, ще молоде,— воно подразнює старе піднебіння. Наше м'ясо ніжне, наша шкура — мов шкура ягняти: як ми можемо не розпалювати старих жерців!

Всередині нас самих ще живе старий жрець і смажить собі на бенкет те, що в нас найласішого. Ох, брати мої, як первісткам не бути офірою?

Але цього прагне наша вдача, і я люблю тих, хто не хоче зберегти свою душу. Приречених на загибель я люблю всією своєю любов'ю, бо вони долають перехід.


7


Казати правду — мало хто може! А хто може, ще й огинається! Та найменше можуть бути правдивими добрі.

Ох, ті добрі! Добрі люди ніколи не кажуть правди,— бути таким добрим — це хвороба духу.

Ті добрі поступаються, подаються, їхнє серце вторує, розум кориться — а хто покірний, той не кориться сам собі!

Все, що добрі називають злом, мусить возз'єднатися, щоб народилася єдина істина. О брати мої, чи вистачить вам зла для цієї істини?

Одчайдушна відвага, довга недовіра, жорстоке «ні», пересичення, різання по живому — все це так рідко сходиться докупи! Проте з такого сімені народжується істина!

Будь-яке знання досі зростало поряд з нечистим сумлінням. Розбийте, пізнавачі, розтрощіть старі скрижалі!


8


Коли є за що вхопитися, коли через річку перекинуті кладки й поруччя,— воістину, не повірять тому, хто каже: «Все тече».

Навіть телепні заперечать. «Як,— скажуть телепні,— може все текти? Адже колоди й поруччя над річкою!

Над річкою все непорушне, всі цінності, мости, поняття, все «добро» і «зло» — все це непорушне

Коли приходить сувора зима, приборкувачка ріки, тоді й найбільших дотепників бере сумнів,—воістину, тоді не тільки телепні кажуть: «Чи ж не повинно все перебувати в спокої

«Основа всьому — спокій» — це справжнє вчення зими, зручне для неплідної пори, хороша розрада шанувальникам зимової сплячки і теплих запічків.

«Основа всьому спокій» — проти цього проповідує вітер відлиги!

Вітер відлиги — це бик, та не орач, а скажений бик-руйнівник, що лютими рогами ламає кригу! А крига — ламає кладки!

О брати мої, хіба не тече тепер усе? Хіба не всі поруччя й кладки впали у воду? Хто б ще тримався за «добро» і «зло»?

«Лихо нам! Благо нам! Віє вітер відлиги!» — так, брати, проповідуйте на всіх вулицях!


9


Є давнє божевілля, що зветься добром і злом. Колесо цього божевілля досі крутилося навколо провісників і звіздарів.

Колись вірили в провісників і звіздарів, тому й вірили: «Все — неминучість: ти повинен, бо так треба!»

Відтак знову зневірились у провісниках і звіздарях, тому й вірили: «Все свобода: ти можеш, бо ти хочеш!»

Брати мої, досі про зірки і про майбутнє тільки мріяли, та не знали їх, і тому про добро і зло досі лише мріяли, не знаючи, що це!


10


«Не вкради! Не вбий!» — такі слова колись проголосили священними, перед ними схиляли коліна й голови і скидали взуття.

Та я запитую вас: коли ще на світі були більші злодії й убивці, ніж у часи таких священних слів?

Хіба саме життя — не грабунки й убивства? А проголошувати такі слова священними,— хіба не однаково, що вбивати саму істину?

А хіба не проповідь смерті — проголошувати священним те, що заперечує життя і відраджує жити? О брати мої, розбийте, розтрощіть старі скрижалі!


11


Мені жаль усього минулого, тому що бачу: його віддано на поталу,—

на поталу милості, духові, божевіллю кожного нового покоління, котре все минуле вважає за міст для себе.

Може прийти великий тиран, витончений нелюд, що своєю милістю і немилістю ґвалтуватиме все минуле, поки воно стане для нього мостом, знаменням, оповісником і півнячим криком.

Та ось іще одна небезпека і ще одна скорбота: пам'ять потолочі сягає не далі діда,— а на дідові уривається час.

Отож усе минуле віддане на поталу,— бо колись потолоч може допастися до влади, й увесь час утопиться в плитких водах.

Тому, брати мої, потрібна нова знать, супротивник усієї потолочі й усякої тиранії, знаті, котра на нових скрижалях знову напише слово «шляхетний».

А потрібно чимало шляхетних, до того ж різних шляхетних, щоб постала знать! Або, як сказав я колись символом: «Божественність у тому, що є боги, а не Бог!»


12


Брати мої, я наставляю вас і посвячую в нову знать,— ви маєте стати творцями й опікунами, сівачами майбутнього,—

воістину, не в ту знать, коли титул можна купити, мов крамар, за крамарське золото,— адже те, що має свою ціну, не має вартості.

Нехай віднині ваша честь полягає не в тому, звідки ви прийшли, а куди простуєте! Нехай за нову честь будуть вам ваші жадання і поступ, що пориваються далі вас самих!

Воістину, не в тому, щоб ви служили князям (що важать князі!) або підпирали те, що й без цього добре тримається!

Не в тому, що рід ваш при дворах набув вишуканості, і ви, барвисті, мов фламінго, навчилися довгі години вистоювати в плитких ставках.

Бо вміти стояти — це заслуга серед придворних, і всі придворні вірять, що після смерті їх мають ощасливити — дозволом сісти!

І не в тому, що дух, названий святим, вів ваших пращурів у землю обіцяну, котрої я не нахвалюю,— бо в такій землі, де виросло найгірше з усіх дерев — хрест,— хвалити нічого!

Воістину, куди б не вів цей «святий дух» своїх вершників, завжди попереду цих процесій бігли цапи й гусаки, ледач і потолоч!

О брати мої, ваша знать повинна не озиратися назад, а дивитись уперед! Вам належить стати вигнанцями з країни батьків і пращурів!

Ви повинні любити країну дітей своїх — і нехай ця любов знаменує вашу нову шляхетність — ще не відкриту в найдальших морях країну! Я закликаю ваше вітрило шукати й шукати її!

Вам належить спокутувати своїми дітьми те, що ви діти своїх батьків,— так ви повинні спасти все минуле! Цю нову скрижаль я ставлю над вами!


13


«Навіщо жити? Все — марнота! Жити — це перевіювати полову, жити — це спалювати себе і навіть не зігрітися».

Таке старосвітське базікання й досі вважається «мудрістю». А що воно давнє і затхле — до нього більше поваги. Ушляхетнює навіть пліснява.

Тільки діти могли казати: «Вогню бояться, бо він обпік!» У давніх книжках мудрості чимало дитинного.

Як сміє той, хто завжди «перевіює полову», паплюжити молотьбу! Таким дурням слід затикати пельку!

Такі сідають за стіл і нічого не приносять з собою, щоб заткати пельку!

Такі сідають за стіл і нічого не приносять з собою, навіть добрячого голоду, а починають паплюжити: «Все марнота!»

Та добре попоїсти й випити, брати мої, це, воістину, не суєтне мистецтво! Розбийте, розтрощіть скрижалі вічно невдоволених!


14


«Чистому все чисте»,— кажуть люди. А я кажу вам: «У свиней усе обертається на свиню!»

Тому мрійники й скиглії, котрі навіть серцем занепали, проповідують: «Світ — це брудне страховище».

Бо всі вони духом нечисті, особливо збочені в потойбічність, що не знають ні сну, ні спочинку, коли не дивляться на світ збочено!

Таким я кажу просто у вічі, хоча слова ці не дуже й ласкаві:

— Світ схожий на людину тим, що має той бік, отже, зад — оце й уся істина!

У світі багато лайна — оце й уся істина! Однак цього замало, щоб сам світ був брудним страховищем!

Є мудрість у тому, що у світі чимало смердючого,— сама огида створить крила і сили, що вгадують, звідки воно береться!

Навіть у найкращому є трохи огидного, і навіть найкраща людина є тим, що слід подолати!

О брати мої, багато є мудрості в тому, що на світі багато лайна!

Я чув, як побожні збочені в потойбічність зверталися до свого сумління, воістину, без зла і облуди, хоча на світі не існує нічого облуднішого й злобнішого.

«Нехай світ залишається світом! Не підіймай проти нього навіть мізинця!

Нехай, кому хочеться, душить і штрикає людей, ріже й білує їх — не підіймай проти нього навіть мізинця! Так люди навчаться зрікатися світу.

А власний розум ти сам повинен тлумити і душити, бо це розум цього світу,— так ти навчишся зрікатися світу».

Розбийте, о брати мої, розтрощіть ці старі скрижалі побожних! Розвійте слова паплюжників світу!


16


«Хто багато вчиться, розучується палко прагнути»,— шепочуться сьогодні по всіх провулках.

«Мудрість знесилює, ніщо не винагороджується, ти не повинен чогось прагнути!» — цю нову скрижаль, бачив я, повісили навіть на базарних майданах.

Розтрощіть, брати мої, розтрощіть і цю нову скрижаль! Її повісили стомлені від світу проповідники смерті й тюремники,— знайте, на ній ще й проповідь рабської покори!

Адже вони погано, кепсько вчились, а найкращого й не вивчали,— аби тільки раніше та найшвидше,—адже вони кепсько їли, і тому в них зіпсований шлунок;

а зіпсований шлунок став їхнім духом, що схиляє до смерті! Бо, воістину, брати мої, дух — це шлунок!

Життя — це джерело радості, та в кого зіпсований шлунок, цей батько скорботи, подає голос, для того всі джерела отруєні.

Пізнавати — це радість для наділеного левиною волею! А стомлений сам обертається на іграшку чужої волі, ним бавляться всі хвилі.

Така вже вдача всіх слабких, що вони завжди губляться на шляхах. Аж урешті їхня втома запитує: «Навіщо нам було колись ходити тими шляхами! Скрізь усе однакове!»

Їхній слух тішить, коли проповідують: «Ніщо не винагороджується! Ви не повинні чогось прагнути!» Але це ж проповідь рабської покори.

О брати мої, Заратустра свіжим вітром приходить до всіх здорожених, ще чимало носів чхатиме від нього!

Мій вільний подих проходить навіть крізь мури, залітає у в'язниці та ув'язнені розуми!

Жадання приносить волю, бо жадати означає творити,— цього навчаю я. І ви повинні вчитися тільки заради творіння.

Та навіть того, як учитися, вам слід спершу навчитися в мене,— добре навчитися! Хто має вуха, нехай слухає.


17


Ось вам човен — на тому боці він пристане, мабуть, до великого Нічого. Та кому хочеться сідати в це «мабуть»?

Ніхто з вас не хоче сідати в човен смерті? Тоді чому ж вам хочеться бути стомленими від світу?

Стомлені від світу! Ви ще навіть не зреклися його! Ви, як я бачу, ласі до всього земного, ще й закохані у власну земну втому!

Недурно у вас відвисла губа — на ній ще сидить невеличке земне бажання! А в очах,— хіба не плаває туман незабутньої земної втіхи?

На світі багато хороших винаходів, одні корисні, інші — приємні. Заради них варто любити світ.

А чимало винаходів такі ж удатні, як і жіночі груди: водночас корисні й приємні.

Ох ви, стомлені від світу! Ледачі до земного! Вас треба вишмагати! Лозиною слід пожвавити ваші ноги.

Бо, якщо ви не хворі й не віджилі нікчеми, від котрих стомився світ, то ви лукава ледач або ж злодійкуваті, сторожкі, ласі кішки. І якщо ви не хочете знову радісно бігти, то вам слід — щезнути!

Не варто намагатися лікувати невиліковних,— так учить Заратустра,— тому вам слід щезнути!

Однак треба мати більше мужності, щоб загинути, ніж аби зліпити новий вірш,— це знають усі лікарі й поети.


18


О брати мої, є скрижалі, створені втомою, і є скрижалі, створені гнилою ледаччю; хоч вони й промовляють однаково, та все ж хочуть, щоб їх неоднаково слухали.

Погляньте на цього спраглого! Лиш одна п'ядь залишилася йому до мети, та з утоми він, цей сміливець, вперто заліг у куряві!

З утоми позіхаючи на шлях, на світ, на мету і на себе самого, він, цей сміливець, не хоче ступити ні кроку далі!

І от його пече сонце, піт його лижуть собаки, він затято лежить собі й воліє знемагати,—

знемагати за п'ядь від мети! Воістину, вам ще доведеться тягти цього героя на його ж небо за волосся!

Та краще хай лежить собі, де впав, щоб на нього з шумом свіжого дощу зійшов сон-розрада.

Хай лежить, поки прокинеться сам,— поки сам зречеться будь-якої втоми й усього, чого навчила втома!

Тільки, брати мої, відженіть від нього собак, ледачих пройд та ввесь захоплений набрід,—

увесь захоплений набрід «освічених», що втішаються потом кожного героя!


19


Круг себе я замикаю кола й священні межі, все менше витривалих підіймається зі мною на все вищі гори,— я будую хребет з дедалі священніших гір.

Та хоч куди ви, брати мої, підіймаєтеся зі мною, пильнуйте, щоб не піднявся з вами який паразит!

Паразит — це повзучий і гнучкий хробак, що хоче нагуляти тіла в хворих, зранених закутках вашої душі.

Тут він майстер: уміє розгадувати душі, котрі підіймаються, вгадує, де вони стомились,— у лихові й досаді, у ніжній сором'язливості засновує він огидне гніздо.

Де сильний виказує слабкість, а шляхетний — надмірну лагідність,— там засновує він огидне гніздо. Паразит селиться там, де великий має в душі маленькі зранені закутки.

Котра з усіх сутніх натур найвища, а котра — найниціша? Паразит — найниціша натура, одначе найвищий за натурою годує найбільше паразитів.

Саме душа, що може підійматися найвище, може й опускатися найнижче,— як не сидіти на ній найчисленнішим паразитам?

Саме найширша душа, котра може заходити якнайдалі, якнайбільше блукає й метається,— їй найважче уникнути зла, бо задля втіхи вона вдається до випадку;

душа сутня, що поринає в становлення; заможна, що хоче жадати і вимагати,—

що втікає від себе й найкружнішим шляхом наздоганяє себе; душа наймудріша, котру глупота підмовляє найлагідніше,—

котра любить себе найдужче, в котрій усе має свої потоки і протитечії, свій приплив і відплив,— як у найвищій душі не гніздитися найгіршим паразитам?


20


О брати мої, хіба я жорстокий? Проте я кажу: що падає, те слід іще й штовхнути!

Все сьогоденне — падає і занепадає: хто б узявся стримати! Проте я — я хочу його ще й штовхнути!

Чи знана вам утіха — скочувати камені в урвища? Погляньте на нинішніх людей: як вони скочуються в мої глибини!

Я — лише прелюдія до кращих гравців, брати мої! Я — приклад! Робіть за моїм прикладом!

А кого ви не навчите літати, того навчіть — швидше падати!


21


Я люблю відважних — та не досить бути рубакою, слід ще знати, на кого вихоплювати меч!

Часто потрібно більше відваги, щоб стриматись і обминути,— і цим зберегти себе для гіднішого ворога!

Вам слід мати тільки таких ворогів, котрих ви б ненавиділи, а не тих, що варті лише зневаги,— іи повинні пишатися своїм ворогом (цього я вже колись учив).

Ви повинні зберегти себе, друзі мої, для гіднішого ворога,— тому вам слід чимало обминати.

Надто численну наволоч, що волає вам у вуха про народ і народи.

Бережіть свої очі в чистоті від їхніх «за» і «проти»! Там багато справедливого, чимало несправедливого,— хто зазирне туди, спалахує гнівом.

Зазирнути, рубонути — чи багато розуму треба? Тому йдіть краще в ліси й укладіть меч у піхви!

Простуйте своїми шляхами! А народ і народи нехай простують своїми — воістину темними, де не світить жодна іскра надії!

Нехай крамар владарює там, де з усього, що має блиск, блищить тільки крамарське золото! Часи королів минулися,— те, що сьогодні зветься народом, не варте ніяких королів.

Дивіться лише, як ці народи тепер самі наслідують крамарів,— визбирують найменші вигоди з будь-якого сміття!

Вони засідають один на одного, щось підглядають один в одного — це зветься «добросусідством». О щасливі далекі часи, коли народ казав собі: «Я хочу над народами панувати

Адже, брати мої, панувати повинно найкраще,— найкраще й жадає влади! А де вчення звучить інакше, там — бракує найкращого.


22


Коли б отим хліб діставався задурно,— леле! — про що кричали б вони! Справжня пожива для їхніх балачок — прожиток, і нехай він дається їм важко!

Це хижі звірі: у їхньому слові «гарувати» вчувається «грабувати», а в «заробити» звучить «задурити»! Тому нехай дається їм важко!

Тож їм слід стати завзятішими хижаками — хитрішими, розумнішими, людиноподібнішими,— бо, власне, людина — це найзажерливіший хижак.

Людина вже пограбувала чесноти в усіх звірів,— тобто з усіх звірів людині довелося найважче.

Вище за неї тільки птахи. А якби людина ще й уміла літати,— леле! — куди б тільки не залітала її хижацька хіть!


23


Мені хочеться бачити чоловіка й жінку такими: одного — вправним у війні, другу — в народженні дітей, та обох — вправними в танцях головою й ногами.

Нехай буде змарнований для нас той день, коли ми жодного разу не танцювали. Й нехай у нас вважається облудною будь-яка істина, в котрій хоч раз не лунав сміх!


24


Ви берете шлюби — пильнуйте, щоб не були вони поганим добором. Ви квапитеся рушити, і звідси наслідок — порушення шлюбу!

Та краще порушити, ніж ворушити шлюб, ніж брехнею душити шлюб! Одна жінка сказала мені: «Так, я порушила шлюб, але першим зрушив мене до цього — шлюб!»

Погані подружжя, побачив я, завжди наймстивіші,— вони помщаються всьому світові за те, що вже не ходять кожне окремо.

Отож я хочу, щоб щирі казали одне одному: «Ми закохані,— подивимось, чи вдасться нам утримати кохання! Раптом наша обітниця виявиться облесницею?

Дайте нам час і недовге подружжя, щоб приглянутися, чи до снаги нам тривале! Це ж неабищо — завжди бути вдвох!»

Я так раджу всім щирим, і чим була б моя любов до надлюдини і до всього прийдешнього, якби я радив і казав інакше!

Треба рости не лише вшир, а й увиш — нехай у цьому, брати мої, допоможе вам сад шлюбу!


25


Хто набирався мудрості в давніх джерелах, той урешті шукатиме ключі майбутнього й нові джерела.

Брати мої, вже недовго чекати,— і постануть нові народи, завирують нові джерела, спадаючи в нові глибини.

Бо землетрус засипає чимало криниць, багатьох змушує мучитися спрагою,— але ж він і виносить на світло внутрішні сили й таємниці.

Землетрус розкриває нові джерела. Струси старих народів дають життя новим джерелам.

І круг того, хто волає: «Дивись, ось єдина криниця для багатьох спраглих, єдине серце для багатьох жадливих, єдине жадання для багатьох працьовитих»,— круг того згуртується народ, тобто багато тих, хто прагне випробувань.

І там випробовують, дізнаються, хто вміє наказувати, а хто має коритися! Ох, ціною яких довгих пошуків, удач, невдач, нової науки і нових спроб!

Я вчу, що людська громада — це спроба, довгий пошук, а шукають того, хто наказує!

Спроба, брати мої! Та не «угода»! Розбийте, розтрощіть це слово м'якосердих і половинчастих!


26


Брати мої! Хто найбільше загрожує всьому людському майбутньому? Хіба не добрі та праведні?

Котрі кажуть з вірою в серці: «Ми вже знаємо, ми осягнули, що добре і що праведне. Лихо тим, хто ще й досі шукає!»

Хоч яку шкоду заподіють злі, шкода від добрих — найшкідливіша!

Хоч яку шкоду заподіють паплюжники світу, шкода від добрих — найшкідливіша.

О брати мої, в серце добрих і праведних зазирнув колись той, хто сказав: «Це — фарисеї». Та його не зрозуміли.

Самі ж добрі та праведні й не повинні були його розуміти,— адже їхній дух у полоні чистого сумління. Глупота добрих незбагненно мудра.

Істина ж ось у чому: добрі мусять бути фарисеями, іншого їм не залишається!

Добрі мусять розпинати того, хто знаходить собі власну чесноту! Це безперечна істина!

А другим, хто відкрив їхню суть,— суть, серце й царство земне добрих і праведних,— був той, хто запитував: «Кого вони найдужче ненавидять?»

Найдужче вони ненавидять творця,— того, хто ламає скрижалі й давні цінності, поступовця, котрого вони обзивають переступником.

Адже добрі — не можуть творити, вони завжди початок кінця;

вони розпинають того, хто пише нові цінності на нових скрижалях, майбутнє — все людське майбутнє — вони приносять в жертву собі, розпинають його!

Добрі — завжди були початком кінця.


27


Брати мої, чи зрозуміли ви це слово? А також моє давнє слово про «останню людину»?

Хто найгірше загрожує всьому людському майбутньому? Хіба не добрі та праведні?

Розбийте, розтрощіть добрих і праведних! О брати мої, чи зрозуміли ви також і це слово?


28


Ви втікаєте від мене? Ви злякалися? Ви тремтите від цього слова?

Брати мої, коли я закликав розбити добрих та їхні скрижалі, тоді я вперше пустив людину в плавання відкритим морем.

І тепер до неї приходить великий страх, велика хворість, велика огида, велика морська хвороба.

Добрі вели вас до облудних берегів і до облудної безпеки, добрі і сповивали, і пеленали вас брехнею. Добрі спаплюжили і перекрутили все аж до самого дна.

Та хто відкрив землю «людина», той відкрив і землю «людське майбутнє». Тепер вам належить бути мореплавцями, відважними і терплячими!

Завчасу, брати мої, випростайтесь, учіться ходити прямо! Море вирує: не один, дивлячись на вас, хоче знову випростатись.

Море вирує: всі вийшли в море. Гаразд! Вперед, гартовані серця мореплавців!

Що там країна батьків! Стерно обирає шлях у країну дітей наших! Туди, де бурхливіше за море вирує наша велика пристрасть!


29


— Чому ти такий твердий! — сказало колись діамантові деревне вугілля.— Хіба ми не близькі родичі?

Чому ви такі м'які? Це я запитую вас, брати мої,— хіба ви — не мої брати?

Чому ви такі м'які, покірні й поступливі? Чому стільки зречення й заперечення у вашому серці? Чому так мало рішучості в погляді?

Якщо ви не прагнете бути рішучим і несхитним, то як вам разом зі мною — здобути перемогу!

Якщо ваша твердість не хоче виблискувати, різати й розтинати, то як вам разом зі мною — творити?

А творці тверді й суворі. І вам повинно видаватися щастям, що на тисячоліттях, мов на воску, ви можете відбити свою долоню,—

щастям, що на жаданнях тисячоліть ви можете карбувати, як на бронзі,— це суворіше і шляхетніше, ніж на бронзі. Тільки найшляхетнішому не бракує твердості.

Брати мої, даю вам цю скрижаль: станьте твердими.


30


Жадання моє! Ти не уникаєш нових знегод, ти — моя неминучість! Убережи мене від дрібних перемог!

Ти ведеш мою душу, і я це називаю долею! Ти суть моя! Мій стяг! Застережи й убережи мене для єдиної великої долі!

Збережи, жадання моє, свою останню велич до останку — щоб, перемагаючи, бути невблаганним! Бо хто не скорявся своїй перемозі!

Ох, у кого не темнішало в очах від цих п'янких сутінків! Чия нога, перемагаючи, не схитнулась і не розучилась — стояти!

Хай буду я готовий і зрілий у час великого полудня: готовий і зрілий, як розжарена бронза, як повна блискавок хмара, як наповнене молоком вим'я,—

готовий сприйняти самого себе і своє найпотаємніше жадання, як лук, що прагне стріли, як стріла, що прагне летіти до своєї зірки,—

як зірка, готова і зріла для свого полудня, палюча, пронизана, щаслива під нищівними сонячними стрілами,—

як саме сонце і невблаганне, як сонце, жадання, готове, перемагаючи, знищувати!

О жадання, провіснику нових знегод, моя неминучість! Збережи мене для єдиної великої перемоги!..

Так казав Заратустра.


ПЕРЕД ОДУЖАННЯМ


1


Одного ранку, невдовзі після повернення до печери, Заратустра, як навіжений, зірвався з ложа, закричав не своїм голосом, замахав руками, наче зганяючи когось, хто лежав і не хотів вставати. І Заратустрин голос так гримів, що орел і змія злякано поспішили до нього, а з усіх поблизьких печер і криївок зірвалася вся звірина — летіла, пурхала, повзла, стрибала,— які хто мав ноги й крила. А Заратустра виголошував таке:

— Виходь, найглибша думко, з моєї глибини. Я твій півень і світанок, заспаний черве, вставай, вставай! Мій голос розбуркає тебе зі сну!

Настав свої вуха, слухай! Бо я хочу почути тебе! Вставай! Вставай! Тут досить грому, щоб чули мене навіть могили!

Зітри з очей сон разом із полудою глупоти! Слухай також очима: мій голос зцілює навіть сліпонароджених.

Коли ж прокинешся, то вже навіки не заснеш! Не такої я вдачі, щоб тривожити сон прабабусь, аби сказати їм: «Спіть собі далі!»

Ти ворушишся, потягуєшся і хрипиш? Вставай! Тобі слід не хрипіти, а говорити зі мною! Тебе кличе Заратустра, безбожник!

Я, Заратустра — оборонець життя, оборонець страждання, оборонець кола — кличу тебе, свою найглибшу думку!

Благо мені! Ти йдеш — я чую тебе! Моя безодня заговорила, свою найглибшу глибину вивернув я на світло!

Благо мені! Сюди! Подай руку — ха! Відпусти! Ха-ха!.. Гидота! Гидота! Гидота! Лихо мені!


2


Ледь вимовивши ці слова, Заратустра впав, як підкошений, і довго лежав, мов мертвий. А коли він знову прийшов до тями, то був блідий, тремтів, не підіймався і довго не хотів ні їсти, ні пити. Так минуло сім днів, орел і змія не покидали його ні вдень ні вночі, хіба що орел вилітав принести поживи. І все, що він знайшов або взяв силою, клав на Заратустрине ложе, аж урешті Заратустра лежав обкладений жовтими і червоними ягодами, виноградом, рум'яними яблуками, запашним зіллям та кедровими шишками. А біля ніг розпростерлося двійко ягнят, котрих орел насилу викрав у пастухів.

Через сім днів Заратустра нарешті підвівся, взяв У РУКУ рум'яне яблуко, понюхав і запах йому сподобався. Тоді орел і змія вирішили, що прийшла пора заговорити до нього.

— О Заратустро,— сказали вони,— ось уже сім днів ти лежиш із заплющеними очима,— чи не хочеш ти врешті знову стати на ноги?

Вийди з печери: світ, мов сад, чекає твого приходу. Вітер виграє духмяними пахощами, що чекають твого приходу, всі струмки хотіли б текти вслід за тобою.

Все знудьгувалося за тобою, поки ти сім днів був на самоті,— вийди з печери! Все на світі хоче бути твоїм лікарем!

Невже до тебе прийшло нове, гірке і гнітюче пізнання? Ти лежав, мов учинене тісто, твоя душа підійшла й набухла понад усі межі.

— О мої орле і зміє,— відповів Заратустра,— гомоніть, гомоніть собі далі й дайте мені послухати вас! Мене так підбадьорює ваша бесіда,— де гомонять, там світ лежить переді мною, мов сад.

Як мило, що є слова і звуки: хіба слова і звуки не веселка й маревні мости між навіки роз'єднаним?

У кожної душі окремий світ, для кожної душі будь-яка інша душа — потойбічний світ.

Якраз марево схожості між найподібнішими душами найбільше вводить в оману, бо через найменшу розколину найважче перекинути міст.

Для мене — як може щось бути поза мною? Ніякого «поза мною» не буває! Однак, почувши звуки, ми забуваємо про це; як любо, що ми забуваємо!

Хіба речам дають імена і звуки не для того, щоб речі бадьорили людину? Яка прекрасна навіженість — говорити: мовою людина танцює над усіма речами.

Яка мила будь-яка мова й будь-яка омана звуків! Звуками наша любов танцює на барвистих веселках.

— О Заратустро,— озвались на те орел і змія,— для тих, хто думає по-нашому, всі речі танцюють самі по собі: підходять, подають руки, сміються і розлітаються,— і знову сходяться.

Все йде, все повертається, вічно крутиться колесо буття. Все вмирає, все розцвітає знову, вічно тече рік буття.

Все ламається, все знову припасовується — вічно будується той самий дім буття. Все розлучається, все знову вітається — вічно зберігає собі вірність перстень буття.

Буття з'являється кожної миті, довкруг кожного «Тут» перекочується куля «Там». Скрізь середина. Стежина вічності — крива.

— Ну ж хитруни і катеринники! — відповів Заратустра й знову всміхнувся.— Ви добре збагнули, що сталося за ці сім днів,—

що мені в горлянку заповзло те страховище й душило мене! Та я відкусив йому голову й виплюнув її геть.

А ви — ви вже склали з цього пісеньку для ліри-катеринки? Я ще лежу стомлений після кусання і плювка, знесилений власним спасінням.

І ви на це все дивилися? О зміє і орле, вас також не обминула жорстокість? Вам, як і людям, кортіло подивитись на мої великі муки? Але ж людина — найжорстокіша тварина.

Досі найдужче на світі її тішили трагедії, бої биків та розпинання; а коли людина винайшла собі пекло, то воно стало їй небом на землі.

Коли волає велика людина — до неї притьмом, висолопивши язика від насолоди, летить мала. Вона це називає «співчуттям».

Мала людина — надто поет — з великим запалом словами звинувачує світ! Слухайте, та не прослухайте в кожній скарзі втіхи!

Такі вже оскаржники життя: життя долає їх за одну мить. «Ти любиш мене? — зухвало запитує воно.— Потерпи ще, не маю для тебе часу».

Людина — найжорстокіша тварина щодо самої себе; скрізь, де почуєте «я грішник», «я несу свій хрест», «я покутник»,— не прослухайте втіхи, прихованої в скаргах і оскарженнях!

А сам я — хіба я не хочу стати оскаржником людини? Ох, орле і зміє, досі я засвоїв тільки таке: для найліпшого людині бракує найзлішого,—

тільки в найзлішому її найбільша міць, найкращому творцеві потрібен найтвердіший камінь, а людина з ліпшої мусить ставати злішою.

Я прикутий не до мученицької колоди знаття про людське зло, а до крику, яким ще ніхто не кричав:

— Ох, чому найбільше людське зло таке мізерне! Ох, чому найбільше добро таке мізерне!

Велика відраза до людини — ось що заповзло мені в горлянку і душило мене; душило й провісництво віщуна: «Все однакове, ніщо не винагороджується, знання душить».

На мене насунули довгі сутінки, налягла смертельно стомлена, смертельно п'яна скруха, що, позіхаючи на все горло, казала:

Вічно повертається людина, від котрої ти стомився, мала людина,— так, розтягуючи слова, позіхала моя скруха і ніяк не могла заснути.

Земля людей обернулася для мене на печеру, її груди запали, все живе стало людською гниллю, кістками та спорохнілим минулим.

На всіх людських могилах сиділи мої зітхання і не могли піднятися, зітхання і запитання каркали, душили, гризли і нарікали день і ніч:

— Ох, людина вічно повертається! Мала людина вічно повертається!

Якось я бачив їх обох, найбільшу і найменшу людину, голими: надто схожі вони одна на одну, навіть найбільша — ще надто людина!

Найбільша надто мала! — ось причина моєї відрази до людини! А вічне повернення навіть наймізернішої людини — причина відрази до будь-якого існування!

Ох, гидота, гидота, гидота! — повторюючи, зітхав і тремтів Заратустра, згадавши про свою недугу. Тоді орел і змія не дали йому говорити далі.

— Не розмовляй більше, ти ще не одужав,— попросили орел і змія,— а вийди з печери. Світ, мов сад, чекає твого приходу.

Йди до троянд, бджіл і голубиних зграй! А надто до співочих птахів, щоб навчитись у них співати.

Адже спів потрібен тому, хто одужує, здоровий обійдеться розмовою. А коли навіть здоровий хоче пісень, то хоче інших, ніж той, хто одужує.


— Ну ж, хитруни і катеринники, замовкніть мені! — відповів Заратустра й усміхнувся своїм улюбленцям.— Ви добре знаєте, якої втіхи зазнав я за ці сім днів!

Мої втіха й одужання в тому, що я знову повинен співати: чи не кортить вам зразу і про це скласти пісеньку для ліри-катеринки?

— Не розмовляй більше,— вдруге попросили його орел і змія,— краще споряди собі спершу, як одужаєш, ліру, нову ліру!

Бо зваж, Заратустро, твої нові пісні вимагають нової ліри.

Співай і вируй, о Заратустро, лікуй душу новими піснями, щоб нести велику долю, котра не випадала ще жодній людині!

Твої орел і змія добре знають, о Заратустро, хто ти і ким повинен стати: зважно, ти — вчитель вічного повернення, у цьому відтепер твоя доля!

А що ти перший мусиш возвістити це вчення, то як цій великій долі не бути ще й найбільшою небезпекою і недугою!

Зваж-но, ми знаємо: ти навчаєш, що всі речі, і ми разом з ними, вічно повертаються, що ми, а з нами й усі речі, вже існували безліч разів.

Ти вчиш, що є великий рік становлення, жахливий рік-велетень,— він, наче клепсидри, завжди мусить знову перевертатися, щоб знову текти і знову порожніти,—

отож усі ці роки у великому й малому схожі один на одного, і ми самі кожного великого року теж схожі на себе у великому і в малому.

А якби тобі, Заратустро, захотілося тепер померти,— зваж, ми знаємо також, як ти промовляв би тоді до себе; та ми просимо тебе ще не помирати!

Ти промовляв би, без дрожу, часто дихаючи від щастя, що ти, найтерпеливіший, позбуваєшся великого тягаря і задухи!

— Ось я помираю і щезаю,— сказав би ти,— і через мить обернуся на ніщо. Душі такі ж умирущі, як і тіла;

та сув'язь причинності, в котру я заплетений, повернеться знову,— і знову створить мене! Я сам одна з причин вічного повернення.

Я прийду знову з цим сонцем, з цим світом, з цим орлом, з цією змією — не в нове життя, не в краще життя, не в подібне життя,—

у великому і малому я знову повертатимусь до цього самого життя, щоб знову навчати про вічне повернення всього,

щоб повторювати слово про великі полудні землі й людини, щоб знову звістити людям про надлюдину.

Я сказав своє слово, я розбиваюся об своє слово: цього прагне моя одвічна доля,— я гину як передвісник!

Настала пора вмирущому благословити самого себе. Так закінчується Заратустрин шлях до загибелі.


По цих словах орел і змія замовкли і чекали, щоб Заратустра щось їм сказав, та Заратустра не чув, що вони замовкли. Ще довго він непорушно, мов заснулий, лежав із заплющеними очима, хоч і не спав, бо саме розмовляв із душею. Орел і змія, побачивши, що він так довго мовчить, пошанували велику тишу круг нього і обережно вибралися з печери.


ПРО ВЕЛИКУ ТУГУ


Душе моя, я навчив тебе казати «сьогодні», а також «колись» і «раніше» і водити хороводи над усіма «тут», «тепер» і «там».

Душе моя, я позбавив тебе усіх закутків, відвадив від тебе порохи, павуків і сутінки.

Душе моя, я відмив тебе від дрібного сорому й чесноти закутків, переконав стояти перед очима сонця оголеною.

Ураганом, що зветься «дух», я повіяв над твоїм збуреним морем, розвіяв хмаровища, задушив самого душителя, що зветься «гріх».

Душе моя, я дав тобі право заперечувати, як ураган, і стверджувати, як безхмарне небо; тепер ти сяєш, мов світло, і проходиш крізь урагани заперечень.

Душе моя, я повернув тобі свободу над створеним і не створеним,— і кому ще так, як тобі, відома насолода майбутнього?

Душе моя, я вчив тебе зневаги, та не тієї, що точить, мов хробак, а великої, люблячої зневаги, котра найбільше любить того, кого найдужче зневажаю.

Душе моя, я вчив тебе переконувати так, щоб приваблювати до себе навіть глибини, так сонце переконує навіть море піднятися на свою висоту.

Душе моя, я звільнив тебе від будь-якої покори, уклінності й догідливості,— я сам назвав тебе «неминучістю знегод» і «долею».

Душе моя, я дав тобі нові імена й барвисті іграшки, назвав тебе «долею», «простором просторів», «пуповиною часу» і «блакитним дзвоном».

Душе моя, я напував твоє царство земне всією мудрістю, всіма молодими винами й усіма витриманими з незапам'ятних часів міцними винами мудрості.

Душе моя, я поливав тебе кожним сонцем, кожною ніччю, кожним мовчанням і кожною пристрастю,—ти виганялась переді мною, як виноградна лоза.

Душе моя, тепер стоїш ти благодатна й обтяжена, як виноградна лоза з налитим вименем і тугими брунатно-золотими гронами,— тугими і налитими щастям, чекаючи, аби щастя потекло через вінця, і соромлячись того чекання.

Душе моя, тепер ніде немає душі велелюбнішої, всеохопнішої і ширшої за тебе! Де могли б ближче, ніж у тобі, зійтися майбутнє і минуле!

Душе моя, я дав тобі все, через тебе руки мої спорожніли,— а тепер! Тепер ти, журливо всміхаючись, кажеш мені: «Хто з нас повинен дякувати?

Хіба не дарувальник повинен дякувати тому, хто брав? Хіба дарувати — не потреба? Хіба брати — не милосердя?»

Душе моя, я розумію усмішку твоєї зажури: надмірне багатство саме простягає спраглу долоню!

Твоя повнота дивиться на буремне море, шукає і сподівається, переповненість тужливим жаданням проглядає з усміхненого неба твоїх очей!

Воістину, душе моя! Хто б, дивлячись на твою усмішку, зміг стримати сльози? Навіть ангели плачуть через надмірну доброту твоєї усмішки.

А твоя доброта й надмірна доброта не хочуть нарікати і плакати,— та все ж, душе моя, твоя усмішка жадає сліз, а тремтливі уста — ридань.

— Хіба будь-який плач — не скарга? А будь-яка скарга — хіба не звинувачення? — запитуєш ти себе і тому хочеш, душе моя, радше всміхатися, ніж виливати свою муку сльозами,—

нестримними сльозами виливати всю муку своєї повноти і туги виноградника за виноградарем і його ножем!

Та якщо ти не хочеш плакати і виплакати свою багряну тугу, тоді, душе моя, ти повинна співати! Дивися! Я сам усміхаюся, закликаючи тебе співати;

лунати розбурханим співом, поки стихнуть усі моря, щоб слухати твою тугу;

поки тихими, тужливими морями попливе човен, щирозлоте чудо, і довкруг того золота кружлятиме все добре, лихе, дивовижне;

а ще багато великої та малої звірини й усього на легких дивовижних ногах, щоб бігти фіалковими стежинами

аж до щирозлотого дива, до волелюбного човна та човняра — але ж то виноградар, що чекає з діамантовим ножем,—

твій великий спаситель, душе моя, безіменний — лише прийдешні пісні назвуть його на ім'я! І воістину, твій подих уже пахтить прийдешніми піснями,

уже палаєш ти і мрієш, спрагло п'єш з усіх глибокозвучних криниць розради, твоя туга вже спочиває у блаженстві прийдешніх пісень!

Душе моя, тепер я дав тобі все, навіть своє найостанніше, і для тебе мої руки спорожніли: моїм найостаннішим дарунком було те, що я змусив тебе співати!

Що змусив тебе співати,— а тепер скажи, хто з нас має дякувати за цей спів? А краще — співай мені, співай, душе моя! Нехай дякуватиму я! Так казав Заратустра.


ДРУГА ПІСНЯ ДО ТАНЦЮ


1


Недавно я зазирнув у твої очі, життя: в ночі очей твоїх виблискувало золото,— моє серце завмерло від насолоди;

на нічних водах виблискував золотий човен, поринаючи, зникаючи, знову здалеку вітаючи,— золотии розгойданий човен!

Ти кинуло оком на мою нестримну до танцю ногу — засміяним, замріяним, розімлілим, розгойданим оком.

Вже п'яти відірвались від землі, я став навшпиньки, чекаючи твоїх велінь: у танцюриста ж вуха в пальцях ніг!

Я підскочив до тебе, ти відсахнулося від моєї руки, зметнулись і вогнем війнули волосся твого язики!

Сахнувсь і я від тебе й твоїх змій, а ти впіоберта завмерло, і вабив зір твій на двобій.

Косуючи оком — показуєш криві стежки, учиш ногу мою ступати кривими стежками — лукавим кроком.

Зблизька боюся, люблю звіддалік, втікаєш, і я шаленію, шукаєш мене — кам'янію, страждаю, та мукам згубив уже лік.

Твій холод кидає в жар, зненависть любити змушує, втікаєш, я клятву несу на вівтар, а глузи твої — зворушують;

хто не тримав на тебе зла, дівча обплутне, облудне, спокусне, недогідливе, винахідливе? Хто в любові твоїй не згорав дотла, дівча невинне, дівча неспинне, вітровійна, дитинноока грішнице уїдлива?

Куди мене вабиш, довершене і необачне? І знову втікаєш від мене, мій вітрогоне невдячний!

У танці йду за тобою, слід у слід невпинно. Де ти! Подай руку! Або хоч пальчик єдиний!

Навкруг печери й хащі,— ми заблукаємо! Стій! Танець спини! Хіба ти не бачиш, як носяться сови і кажани?

Ти сова! Кажан! Тобі забаглося мавпувати? Де ми? У собак ти навчилося так дзявкати і завивати.

Так мило вищирюєш біленькі зуби, з-під кучерів злі оченята зичать мені згуби!

Ну й танець через пень-колоду,— я ловчий, будеш моїм псом чи ланню мені на догоду?

До мене! Хутко, стрибунко розлючена! Угору! Стрибай! — О чорт! Стрибнув я сам і гепнувся, скарлючений!

Дивися, зарозуміле, молю пощади й лежу, немов камінь! Я б залюбки пішов з тобою — привітнішими стежками!

Стежкою любові крізь кущі барвисті й густі! Або ж уздовж озера, де виграють у водах рибки золоті!

Ти вже стомилося? Там, де отари й у вечірній заграві хмарки, хіба не розкіш — заснути під вівчарські сопілки?

Ти знесиліло? Я понесу тебе, можеш руки вже опустити. Якщо ти спрагло — я дам напитись, але ж твої уста відмовляються пити!

О, що за пролазна відьма, вислизнуло, найметкіше з усіх зміюк! Куди? На щоках палають два ляпаси від твоїх рук!

Воістину, я стомився твоїх овець чатувати! Досі я, відьмо, співав для тебе, тепер тобі доведеться — заверещати!

Під свист канчука затанцюєш і заверещиш мені! Чи не забув канчука я? Ні!


2


Життя, затуливши тендітні вушка, відповіло мені так:

— О Заратустро! Не виляскуй так жахливо канчуком! Ти ж знаєш: шум проганяє думки. Мене якраз навідують такі ніжні думки.

Ми з тобою справді не добродії і не злодії. По той бік добра і зла знайшли ми свій острів, зелену луку — ми вдвох, самі! Тож не слід одне одному завдавати муки!

Якщо нам не судилося любити від щирого серця,— чи гоже впадати у злість, що не можемо від щирого серця любити?

Ти знаєш, що я добре ставлюся до тебе, часто занадто добре,— а все тому, що я ревную до твоєї мудрості. Ох, ця мудрість — божевільна стара дурепа!

Та колись твоя мудрість тебе покине,— ох! тоді хутко тебе покине і моя любов.


Відтак життя задумливо озирнулося і тихо промовило:

— О Заратустро, ти не завжди вірний мені!

Ти любиш зовсім не так міцно, як кажеш, я знаю: ти маєш на гадці незабаром покинути мене.

Є старий важезний дзвін-буркотун,— ночами його буркіт долинає аж до твоєї печери;

коли ти чуєш, як дзвін цей опівночі відбиває години, тоді між першим і дванадцятим ударами ти думаєш про те,—

я знаю, ти думаєш про те, Заратустро, що хочеш незабаром покинути мене!


— Так,— відповів я, вагаючись,— але ти знаєш також...— І я сказав щось життю на вухо, просто в скуйовджені руді безумні пасма волосся.

— Ти знаєш, о Заратустро? Цього не знає ніхто...

І ми дивились одне на одного, на зелену луку, над якою саме западав прохолодний вечір, і плакали разом. І тоді життя було мені миліше, ніж до того моя мудрість.

Так казав Заратустра.


З


Один!

Людино! Слухай!

Два!

Про що віщує північ глухо?

Три!

«Я спала, сну пропав і слід

Чотири!

І щезли марева миттєві,—

П'ять!

Глибокий світ,

Шість!

Він глибший, ніж здається дневі.

Сім!

В скорботі світовій — глибінь,

Вісім!

Та радість ту глибінь долає.

Дев'ять!

Скорбота намовляє: «Згинь!»

Десять!

А радість — вічності жадає,

Одинадцять!

...безмежжя вічності жадає».

Дванадцять!


СІМ ПЕЧАТОК


(Або: спів про «Так» і «Амінь»)


1


Якщо я пророк і сповнений того пророчого духу, що блукає високим перевалом між двома морями,—

важкою хмарою блукає між минулим і майбутнім, цурається задушливих низин і всього стомленого, що не може ні померти, ні жити;

що готовий з темних грудей вдарити блискавкою і променем спасенного світла, сповнений блискавок, що, сміючися, кажуть «Так», готовий до пророчих блискавичних променів,

то така сповненість — щастя! Воістину, кому належить запалити світло майбутнього, той довго мусить важкою хмарою нависати над скелею!

Тож як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!


2


Якщо мій гнів колись руйнував могили, зрушував межові камені й скочував у стрімку безодню розбиті старі скрижалі;

якщо мої глузи колись розвіювали зотлілі слова, якщо я був мітлою для павуків-хрестовиків і пронизливим вітром для старих задушливих могильних склепів,—

якщо я колись, тріумфуючи, сідав на могили старих богів, сідав, благословляючи світ, люблячи світ, біля пам'ятників старим паплюжникам світу,—

бо я люблю навіть могили богів і церкви, коли ясне небо зазирає крізь їхні зруйновані покрівлі; мені любо сидіти мов трава І червоні маки на румовищах церков,—

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!


3


Якщо я дихав колись подихом творіння і тієї небесної потреби, що змушує навіть випадки ставати у зоряні хороводи;

якщо я колись сміявся сміхом блискавки творіння, слідом за котрою сердито, але покірно й довго лунав грім творчості;

якщо на божественному столі землі я колись грав із богами в кості, аж земля тряслась і розколювалася, вивергаючи вогненні ріки,—

бо земля — це стіл богів, що здригається від нових творчих слів і від гуркоту гральних костей,—

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!


4


Якщо я колись жадібно припадав до пінявого кухля з пряною сумішшю, де добре змішано все на світі;

якщо моя рука колись уливала найдальше в найближче, вогонь у дух, радість у страждання і найгірше в найкраще;

якщо і сам я — зернинка тієї спасенної солі, що змушує все в кухлі добре змішуватися,—

бо є сіль, що поєднує добро із злом, а навіть найбільше зло придатне для приправи і призводить до шумування в кухлі,—

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!


5


Якщо я відчуваю ніжність до моря і до всього з морською вдачею, найбільшу ніжність — коли воно розгнівано заперечує мені;

якщо мене пориває радість шукача, що скеровує вітрило до невідомого, якщо в моїй радості вирує радість мореплавця,—

якщо моя радість колись гукала: «Берег зник — я позбувся останніх ланцюгів,—

безмежжя вирує довкруг мене, десь далеко вдалині переді мною виблискує простір і час,— гаразд! Уперед, гартоване серце!» —

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!


6


Якщо моя чеснота — чеснота танцюриста, і я часто двома ногами стрибав у золотисто-смарагдовий захват;

якщо моя злоба — це злоба зі сміхом, котрій затишно під трояндовими кущами й під живоплотом лілей,— адже сміх зібрав усе зло докупи, одначе освятив і виправдав це власним блаженством,—

і якщо альфа й омега для мене в тому, щоб усе важке обернути на легке, будь-який дух на птаха, все тіло змусити танцювати,— воістину, в цьому для мене альфа й омега! —

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!


7


Якщо я колись напнув над собою тихе небо й ширяв у власному небі на власних крилах;

якщо я, граючись, плавав у глибокій світлій далечі й до мене прилетіла птаха-мудрість моєї свободи,

кажучи: «Знай, немає ні верху, ні низу! Кидай, легкий, собою довкола, стрімко злітай, повертайся! Співай! Забудь про розмову!

Хіба слова створені не для пригнічених тягарем? Хіба для того, хто зазнав легкості, всі слова не омана? Співай! Забудь про розмову!» —

то як мені не жадати Вічності й вінчального персня перснів — персня повернення!

Я не знайшов ще жінки, від якої хотів би мати дітей, бо мав би її любити,— а я люблю тебе, Вічносте!

Я люблю тебе, Вічносте!


Частина друга | Так казав Заратустра. Жадання влади | Частина четверта і остання