home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Частина перша

Переднє слово Заратустри

1


Коли Заратустрі минуло тридцять, покинув він свою батьківщину й озеро своєї батьківщини і подався в гори. Тут він тішився духом своїм і самотністю, і десять років це його не гнітило. Та зрештою змінилося його серце, і якось він прокинувся на зорі, став перед сонцем і сказав йому:

— О велике світило! Чи було б ти щасливе, якби не мало кому світити?

Десять років устаєш ти над моєю печерою. Та якби не я і не мої орел та змія, тобі набридло б і світло твоє, і шлях твій.

Проте ми щоранку чекали на тебе, вбирали щедроти твої і благословляли тебе.

Поглянь! Я переповнився мудрістю, мов бджола, що назбирала надто багато меду, мені потрібні руки, які тяглися б до мене.

Я хотів би дарувати і роздавати, поки мудрі серед людей знову зрадіють своїй глупоті, а бідні — своєму багатству.

Для цього я маю зійти вниз, як робиш щовечора ти, коли заходиш за море й несеш своє сяйво на той бік, о щедротне світило!

Як і ти, я повинен зайти, загинути, як кажуть про це люди, до яких я хочу спуститися.

То благослови ж мене, о спокійне око, що споглядаєш без заздрощів навіть найбільше щастя!

Благослови повний по вінця келих, щоб волога золотом потекла з нього й понесла по всіх усюдах відблиск твоєї радості!

Поглянь! Цей келих прагне спорожніти, а Заратустра хоче знову стати людиною.

Так почалася загибель Заратустри.


2


Заратустра зійшов самотою з гір, і ніхто йому не трапився назустріч. Та коли він вступив у ліси, перед ним постав несподівано старець, що покинув свою святу оселю, шукаючи в лісі коріння. І мовив старий до Заратустри:

— Знаю я цього подорожнього — кілька років тому він уже тут проходив. Заратустра було ім'я його, але він змінився.

Тоді ніс ти свій попіл на гору — невже хочеш тепер понести свій вогонь у долини? Не боїшся, що палія покарають?

Так, я впізнаю Заратустру. Чистий погляд у нього, і на устах його нема осоруги. Чи не тому іде він, неначе танцює?

Заратустра змінився, дитиною став Заратустра, прокинувся Заратустра,— що ж тобі треба поміж поснулих?

Мов серед моря, ти жив у самотині, і море гойдало тебе. Ой, леле, ти хочеш ступити на суходіл? Ой, леле, ти хочеш знову сам нести своє тіло?

Відповів Заратустра:

— Я люблю людей.

— А навіщо ж,— сказав святий,— подався в ліси і пустелю я? Хіба не тому, що занадто любив людей?

Тепер я люблю Бога — а людей не люблю. Людина для мене надто недосконала. Любов до людини вбила б мене.

Відповів Заратустра:

— Що я казав про любов! Я несу людям дарунок!

— Не давай їм нічого,— промовив святий,— краще візьми в них дещицю й неси разом з ними — це буде їм найбільша втіха, якщо тільки ти й сам тим потішишся!

А якщо хочеш їм дати, то давай тільки милостиню, і нехай вони самі її просять!

— Ні,— відповів Заратустра,— милостині я не подаю. Я для цього не досить бідний.

Святий засміявся з Заратустри й сказав йому так:

— Що ж, гляди, щоб вони прийняли від тебе твої скарби. Люди не довіряють самітникам і не вірять, що ми приходимо дарувати.

Наші кроки на вулицях лунають для них надто самотньо. І коли вночі, лежачи в ліжках, вони почують людину, що вже ходить, коли ще й сонце не встало, то, мабуть, питають себе: куди цей злодій скрадається?

Не йди до людей, залишайся в лісі! Іди вже краще до звірів! Чому ти не хочеш бути таким, як я,— ведмедем серед ведмедів, птахом серед птахів?

— А що робить святий у лісі? — запитав Заратустра.

Відповів святий:

— Я складаю пісні і співаю їх, і коли я складаю пісні, я сміюся, і плачу, й мугичу. Так славлю я Бога.

Співом, плачем, сміхом і мугиканням я славлю Бога, який є моїм Богом. А що ти несеш у дарунок нам?

На ці слова Заратустра вклонився святому й сказав:

— Що ж я вам дам!? Дозвольте мені звідси швидше піти, щоб я не взяв чогось у вас!

Так розійшлися вони, старий чоловік і молодший, і кожен сміявся, як сміються діти.

Та коли Заратустра опинився сам, то промовив до свого серця:

— Буває ж таке! Цей святий старець ще не почув у своєму лісі, що Бог помер!


З


Коли Заратустра прийшов до сусіднього міста, що лежало під лісом, то побачив на базарі багато людей — їм обіцяли показати канатоходця. І Заратустра мовив людям таке:

— Я скажу вам, хто така надлюдина. Людина — це те, що треба подолати. Що ви зробили, аби її подолати?

Всі істоти досі створювали щось вище від себе, а ви хочете завернути назад цю потужну течію і скоріше ладні вернутися до звіра, ніж подолати людину?

Що для людини мавпа? Посміховище або нестерпний сором. І тим самим має бути людина для надлюдини — посміховищем або нестерпним соромом.

Ви пройшли шлях від хробака до людини, та хробачого у вас ще залишилося чимало. Колись ви були мавпами, але й досі у вас більше мавпячого, ніж у будь-яких мавп.

Навіть наймудріші з вас — це лише суперечність і суміш рослини й химери. Та хіба я кажу вам ставати химерами чи рослинами?

Ось що скажу я вам про надлюдину!

Надлюдина — це сенс світу. І нехай ваше жадання скаже: хай надлюдина стане сенсом світу!

Заклинаю вас, брати мої, лишайтеся вірні світові й не вірте тим, хто вам каже про понадземні надії! То отруйники — байдуже, знають вони про це чи ні.

Ті вмирущі й самі отруєні зневажають життя, від них уже навіть стомилася земля. Тож нехай вони згинуть!

Колись хула Богові була найбільшою хулою, але Бог помер, а з ним померли й богохульники. Тепер найжахливіший злочин — хулити світ і шанувати нутро незбагненного глибше, ніж сенс світу!

Колись душа дивилась на тіло зневажливо — і зневага тоді була в найбільшій повазі; душа прагла бачити тіло худим, гидким, голодним. Так вона думала звільнитися від тіла і від світу.

О, ця душа сама ще була худа, гидка й голодна — і жорстокість була її втіхою!

Але й тепер ще, брати мої, скажіть мені: що сповіщає вашому тілу про вашу душу? Хіба ваша душа — не вбогість, не бруд і не жалюгідне вдоволення?

Воістину, людина — брудний потік. Треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним.

Дивіться, я розказую вам про надлюдину: вона і є це море, і в ньому може втопитись ваша велика зневага.

Що те найвище, чого ви могли б зазнати? Це — година великої зневаги. Година, коли навіть власне щастя вам стане огидним,— огидним, як і ваш розум і ваші чесноти.

Година, коли ви скажете: «Що мені власне щастя! Воно — вбогість, бруд і жалюгідне вдоволення! Моє щастя повинно себе виправдовувати!»

Година, коли ви скажете: «Що мені власний розум! Хіба він домагається знань, як лев поживи? Він — убогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»

Година, коли ви скажете: «Що мені власні чесноти! Вони ще не спонукали мене до шаленства. Як я стомився від свого добра і зла! Все це — вбогість, бруд і жалюгідне вдоволення!»

Година, коли ви скажете: «Що мені власна справедливість! Я не бачу, що я — жар і вугілля. А справедливий — це той, що весь жар і вугілля!»

Година, коли ви скажете: «Що мені власне співчуття! Хіба співчуття — не хрест, на якому розпинають того, хто любить людей? Та моє співчуття — не розпинання».

Чи ви вже казали так? Чи ви вже волали так? Ох, якби я почув ваші волання!

Не гріх ваш — а невибагливість волає до небес, ваша неситість навіть до гріха волає до небес!

Де ж та блискавка, що лизнула б вас своїм язиком? Де те шаленство, яке вам слід прищепити?

Дивіться, я розказую зам про надлюдину: вона і є та блискавка, вона — те шаленство...

Так промовляв Заратустра, але тут з юрби хтось крикнув:

— Ми вже наслухались про канатоходця, тепер покажіть його!

І всі люди засміялися з Заратустри. А канатоходець, гадаючи, що йдеться про нього, взявсь до роботи.


4


Дивився Заратустра на людей і дивувавсь. А тоді він сказав так:

— Людина,— це линва, напнута між звіром і надлюдиною,— линва над прірвою.

Небезпечно ступати на линву, небезпечно йти по ній, небезпечно озиратися, небезпечно від страху здригнутися й зупинитись.

Велич людини в тому, що вона міст, а не мета, і любити людину можна тільки за те, що вона — перехід і загибель.

Я люблю тих, котрі живуть не інакше, як приречені на загибель: адже вони ступають по линві.

Я люблю тих, хто вміє глибоко зневажати: адже вони вміють глибоко шанувати, вони — стріли, що прагнуть до іншого берега.

Я люблю не тих, хто насамперед шукає за зірками підстави загинути чи стати жертвою, а тих, хто жертвує себе світові, щоб світ колись належав надлюдині.

Я люблю того, хто живе задля пізнання і хто

прагне пізнавати, щоб колись постала надлюдина. Отже того, хто прагне своєї загибелі.

Я люблю того, хто працює і винаходить, щоб збудувати дім надлюдині й підготувати для неї землю, тварин і рослини,— того, хто прагне своєї загибелі.

Я люблю того, хто любить свою чесноту, бо чеснота — це жадання загибелі, стріла, що прагне до іншого берега.

Я люблю того, хто не лишає собі ні краплини духу, а прагне бути тільки духом своєї чесноти,— бо так він як дух ступає мостом.

Я люблю того, хто поривається до чесноти, знаходячи в ній погибель: адже він прагне жити тільки заради чесноти, інше життя відкидає.

Я люблю того, хто не хоче мати забагато чеснот. Одна чеснота — це більша чеснота, ніж дві, бо вона більший вузол, на якому тримається погибель.

Я люблю того, хто розтринькує свою душу, не сподівається подяки й не віддячує сам,— бо він завжди дарує і не прагне себе шкодувати.

Я люблю того, хто соромиться, коли йому випадає щасливий жереб, і хто питає себе: «Чи не шахрую я в грі?» Бо він прагне погибелі.

Я люблю того, хто попереду своїх вчинків розкидає золоті слова і робить завжди більше, ніж обіцяє,— бо він прагне своєї загибелі.

Я люблю того, хто виправдовує тих, що прийдуть, і прощає тих, що пішли,— бо прагне смерті від сучасників.

Я люблю того, хто карає свого Бога, позаяк його любить,— бо він має загинути від Божого гніву.

Я люблю того, в кого душа й у ранах глибока, і хто може загинути від малої пригоди,— так охоче ступає він через міст.

Я люблю того, в кого душа така повна, що він забуває про себе й усотує все навколишнє,— і воно стає йому погибеллю.

Я люблю того, хто вільний духом і вільний серцем,— бо голова в нього — тільки нутрощі його серця, а серце веде його до загину.

Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, навислої над людиною,— вони провіщають блискавку й гинуть як передвісники.

Дивіться, я передвісник блискавки і важка краплина із хмари, але ім'я тої блискавки — надлюдина.


5


По цих словах Заратустра знову подивився на людей і замовк. «Стоять собі,— сказав він до серця свого,— і сміються. Ні, не розуміють вони мене, слова мої не для їхніх вух.

Може, треба спершу повідривати їм вуха, щоб вони навчилися слухати очима? Може, треба гримотіти, як литаври чи як проповідники каяття? Може, вони вірять тільки недорікам?

У них є те, чим вони пишаються. Але як вони називають те, що додає їм пихи? Вони називають це вихованням, освітою — ось що різнить їх від козопасів.

Тим-то вони й не люблять, коли хтось, говорячи про них, уживає слово «зневага». Отже, промовлятиму до їхньої пихи.

Отже, я казатиму їм про того, кого найбільше зневажають, а це — остання людина».

І так сказав Заратустра людям:

— Настає той час, коли людина поставить собі за мету саму себе. Настає той час, коли людина посіє зерно найвищих своїх сподівань.

Її нива для цього ще досить родюча. Але нива ця колись зубожіє і виснажиться, і вже не зросте на ній жодне високе дерево.

Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе пустити стріли своєї пристрасті вище й далі за людину, а тятива її лука розучиться бриніти!

Кажу вам: треба ще мати хаос у собі, щоб народити танцівну зірку. Кажу вам: ви ще маєте хаос у собі.

Лихо! Настає той час, коли людина вже не зможе народити зірки. Лихо! Настає час того, кого найбільше зневажають, того, що вже не може зневажати себе.

Дивіться! Я показую вам останню людину.

«Що таке любов? Що таке творення? Що таке пристрасть? Що таке зірка?» — так запитує остання людина і кліпає очима.

Земля змаліла, і на ній вистрибує остання людина, роблячи все мізерним. Рід її незнищенний, як земляні блохи; остання людина живе найдовше.

«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди й кліпають очима.

Вони покинули краї, де було важко жити, бо їм забаглося тепла. Вони ще люблять ближнього і труться біля нього, бо хочуть тепла.

Хворіти й не довіряти — це, як на них, гріх, і ходять вони обачно. Тільки дурні ще спотикаються об каміння чи об людей!

Час від часу трошки отрути — будуть приємні сни. А в кінці багато отрути — для приємної смерті.

Вони ще працюють, бо праця — розвага. Одначе пильнують, щоб розвага їх не стомила.

Ніхто вже не стає ні бідним, ні багатим — і те, й те завдає надто багато клопоту. А кому ще охота владарювати? А кому ще охота коритися? І те, й те завдає надто багато клопоту.

Нема пастиря, є лише отара! Кожен хоче рівності, всі рівні,— хто має іншу думку, той сам іде в божевільню.

«Колись увесь світ був божевільний»,— кажуть найхитріші й кліпають очима.

Вони розумні й знають усе, що було колись, отож насміхатися можна без кінця-краю. Вони ще сваряться, проте швидко миряться, щоб не завдати шкоди шлункові.

Вони мають свою невеличку втіху вдень, і мають свою невеличку втіху вночі — та здоров'я шанують.

«Ми придумали щастя»,— кажуть останні люди й кліпають очима.

Тут закінчилося перше Заратустрине слово, зване ще «переднім словом», бо в цьому місці Заратустру урвав радісний крик юрби.

— О Заратустро,— гукала вона.— Дай нам останню людину, зроби нас цими останніми людьми! І ми подаруємо тобі надлюдину!

І юрба раділа, і всі прицмокували язиками. Та Заратустрі стало сумно, і сказав він до серця свого:

Вони не розуміють мене — моє слово не для їхніх вух.

Мабуть, надто довго я жив у горах, надто часто прислухався до струмків та дерев — тепер я звертаюся до цих людей, як до козопасів.

Непохитна душа моя і ясна, як гори на світанку. Та вони гадають, що я холодний і люблю моторошні жарти.

І ось вони дивляться на мене й сміються,—а сміючись, ще й ненавидять мене. У їхньому сміхові — крига.


6


І тоді сталося таке, що всі уста заніміли й усі погляди застигли. Бо тим часом канатоходець узявся до своєї справи — вийшов із дверцят і рушив по линві, напнутій між двома вежами, тобто над базаром і над людьми. Саме коли канатоходець здолав половину шляху, дверцята відчинилися вдруге, з них вискочив строкато, як блазень, одягнений парубійко і швидко почав наздоганяти першого.

— Хутчій, кульгавий! — лунав його страшний голос.— Хутчій, ледацюго, перекупнику, набілена пико! А то полоскочу тебе закаблуком! Що ти тут робиш, між вежами? Твоє місце у вежі, тобі треба сидіти там, а не заступати дорогу кращому від себе! — Із кожним словом він усе ближче й ближче підходив до першого, а коли опинився від нього лише за крок, то сталося щось жахливе, отоді всі уста заніміли й усі погляди застигли: він по-сатанинському вереснув і перестрибнув через того, хто був на його шляху. А той, побачивши, що суперник перемагає, розгубився, похитнувся на линві, кинув жердину і навіть швидше за неї, вимахуючи руками й ногами, шугонув додолу. І базар, і люди стали схожі на море, коли налітає буря,— всі стрімголов кинулися врізнобіч, а насамперед звідти, де мало гримнутись тіло.

Та Заратустра не рушив з місця, і просто біля нього впало тіло, розбившись і понівечившись, але й далі зберігаючи життя. За хвилю розбитий прийшов до пам'яті й побачив Заратустру, що стояв біля нього навколішки.

— Що ти тут робиш? — промовив нарешті він.— Я давно знав, що чорт мене перечепить. Тепер він тягне мене до пекла. Хочеш стати йому на заваді?

— Заприсягаюся честю, друже,— відповів Заратустра,— немає нічого, про що ти кажеш,— ні чорта, ні пекла. Твоя душа помре ще скоріше, ніж тіло,— не бійся ж нічого!

Чоловік недовірливо глянув на Заратустру.

Коли ти кажеш правду,— озвався він,— то я, втрачаючи життя, нічого не втрачаю. Я не набагато кращий за тварину, яку штурханами й голодом навчили танцювати на линві.

— Не зовсім так,— промовив Заратустра.— Ти з небезпеки зробив собі ремесло,— а за це зневажати не можна. Тепер ти гинеш від свого ремесла, і за це я хочу поховати тебе своїми руками.

На ці слова вмирущий уже нічого не відповів, тільки поворухнув рукою, ніби хотів потиснути руку Заратустрі на знак подяки.


7


Тим часом звечоріло, базар поринув у темряву і люди порозходились, бо стомлюються навіть цікавість і страх. А Заратустра й далі сидів на землі біля мертвого, заглибившись у роздуми, забувши про час. Нарешті настала ніч, і холодний вітер повіяв на цього самотнього чоловіка. Тоді підвівся Заратустра й сказав до серця свого:

— Воістину, добрий вилов сьогодні у Заратустри! Не впіймав жодної людини, то впіймав хоч трупа.

Моторошне людське існування, та ще й позбавлене глузду: блазень може стати людині недолею.

Я хочу навчати людей сенсу буття. Той сенс — надлюдина — блискавка з темної хмари людства.

Та я їм і досі далекий, і мій розум не промовляє до їхнього розуму. Для людей я й досі чи то навіжений, чи то труп.

Темна ніч, темні шляхи в Заратустри. Ходімо, холодний і закляклий супутнику! Я понесу тебе туди, де поховаю своїми руками.


8


Сказавши так до серця свого, Заратустра завдав собі на спину трупа й вирушив у дорогу. Та не пройшов він і сотні кроків, як до нього хтось підкрався і зашепотів на вухо. О, та це ж не хто інший, як блазень із вежі!

— О Заратустро,— сказав він,— йди з цього міста геть! Надто багато людей тут тебе ненавидять. Ненавидять тебе добрі і праведні й називають своїм ворогом і ненависником; ненавидять тебе правовірні й кажуть, що ти небезпечний для громади. Твоє щастя, що вони посміялися з тебе: бо й справді, ти говориш, як блазень. Твоє щастя, що ти пристав до отого мертвого пса; цим приниженням сьогодні ти врятував себе. Але йди з цього міста геть — або завтра я перестрибну через тебе, живий через мертвого.

Сказавши так, чоловік зник. А Заратустра попростував темними вуличками далі.

Біля міської брами трапилися йому гробарі. Вони присвітили смолоскипами до обличчя Заратустри, впізнали його й заходилися насміхатися з нього.

— О, Заратустра несе мертвого собаку! Це добре, що Заратустра став гробарем! Бо наші руки надто чисті для цього стерва. Чи не збирається Заратустра поцупити в чорта його поживу? Та бери вже! Смачно тобі повечеряти! Коли тільки чорт не кращий злодій, аніж Заратустра! Він ще поцупить і зжере їх обох!

Отак гробарі сміялись і перемовлялися між собою.

Заратустра не озвався до них жодним словом і пішов своєю дорогою. Дві години простував він через ліси та болота, раз у раз до нього долинало голодне вовче виття, і нарешті він і сам відчув голод. Отож зупинився біля самотньої хатини, в якій світилося.

— Голод напосідає на мене, мов розбійник,—сказав Заратустра.— Він напосідає на мене в лісах, у болотах, серед ночі.

Дивні примхи в мого голоду. Часто він з'являється аж після сніданку чи обіду, а сьогодні не давав про себе знати цілий день. Де ж він барився?

І з цими словами Заратустра постукав у двері хатини. Вийшов старий чоловік із каганцем у руках і спитав:

— Хто це прийшов до мене і потривожив мій поганий сон?

— Живий і мертвий,— відказав Заратустра.—Дайте мені поїсти й попити, бо вдень я забув про це. Хто нагодує голодного, той власну душу потішить,— так каже мудрість.

Старий пішов, але одразу ж повернувся і виніс Заратустрі хліба й вина.

— Недобрий цей край для зголоднілого,— сказав він.— Тому я й живу отут. До мене, самітника, приходять тварини і люди. Та поклич же й свого супутника поїсти й випити, він утомився більше, ніж ти.

Відповів Заратустра:

— Мертвий мій супутник, його я навряд чи вмовлю.

— Мене це не обходить,— сердито буркнув старий.— Хто стукає в мій дім, повинен брати те, що я даю. їжте й бувайте здорові!

Потім ішов Заратустра ще дві години, поклавшись на дорогу й на світло зірок, бо звик до нічних мандрівок і любив дивитися в обличчя всьому, що спить. А коли почало світати, опинився Заратустра в глухому лісі, і далі не було дороги. Тоді поклав він покійника в дупло у себе над головою — щоб до нього не дістались вовки,— а сам ліг під деревом на мох. І одразу ж заснув, зморений тілом, але незворушний душею.


9


Довго спав Заратустра, і не тільки ранкова зоря, а й полудневе сонце зазирнуло йому в обличчя. Та нарешті очі його розплющилися. Здивовано глянув Заратустра на ліс і на тишу, здивовано зазирнув у себе. Потім квапно підвівся, як мореплавець, що раптом побачив землю й зрадів, бо йому відкрилася ноча істина. І Заратустра так сказав до свого серця:

— Світло зійшло на мене — мені потрібні супутники. Не мертві супутники й трупи, яких я можу носити, куди мені заманеться, а живі.

Так, мені потрібні живі супутники, що підуть за мною своєю охотою — підуть туди, куди я схочу.

Світло зійшло на мене — не до людей промовлятиме Заратустра, а до супутників! Заратустра не повинен бути пастирем і собакою в отари!

Звабити багатьох з отари — ось для чого прийшов я. Гнів я викличу в людей і в отари,— грабіжником хоче бути Заратустра для пастирів.

Пастирі, кажу я, та вони називають себе добрими і праведними. Пастирі, кажу я, та вони називають себе правовірними.

Погляньте на цих добрих і праведних! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що власне є творцем.

Погляньте на прихильників усіх вір! Кого ненавидять вони найлютіше? Того, хто розбиває їхні скрижалі цінностей, руйнівника, злочинця, що власне є творцем.

Супутників шукає творець, а не покійників, і, звичайно, не отар і не вірних. Співтворців шукає творець, тих, що вписують нові цінності на нові скрижалі.

Супутників шукає творець і женців-побратимів, бо все в нього визріло для жнив. Та йому бракує сотні серпів — тому він зриває колосся і гнівається.

Супутників шукає творець і тих, що вміють гострити свої серпи. їх назвуть руйнівниками і ненависниками добра і зла. Та вони пожнивують і справлять свято.

Товаришів шукає Заратустра в творенні, в жнивах, у святі. Що б він творив з отарами, пастирями і трупами?!

А ти, мій перший супутнику, зоставайся з миром!

Добре поховав я тебе в дуплі, добре сховав твій прах від вовків.

Та я розлучаюся з тобою, бо час настав. Від світанку до світанку осяяла мене нова істина.

Не пастирем я маю бути, не гробарем. Ніколи вже не заведу я мови з людьми, востаннє звертаюся до покійника.

Творцям, женцям і тим, що справляють свято, я хочу товаришити — веселку я хочу їм показати і сходинки всі до надлюдини.

Я заспіваю пісню свою самітникам і тим, хто усамітнився вдвох, і тому, в кого є вуха почути нечуване, я хочу обтяжити серце своїм щастям.

Я прагну до своєї мети, простую своєю ходою, через нерішучих і недбайливих я перескочу. Нехай моя хода буде їм відхідною!


10


Так сказав Заратустра до серця свого, як сонце підбилося вже до полудня; і здивовано він звів очі вгору — бо почув над собою різкий покрик птаха. О диво! В повітрі широкими колами кружляв орел, а з ним — змія, але не як здобич, а як подруга, бо обкрутилася кільцями навкруг його шиї.

— Ці двоє — мої! — сказав Заратустра і зрадів усім серцем.

— Найбільш горда істота під сонцем і найрозумніша істота під сонцем — вони здійнялися в небо, щоб побачити все, як є.

Вони хочуть довідатись, чи живий іще Заратустра. Воістину, чи живий іще я?

Серед людей на мене чигала ще більша небезпека, ніж серед звірів, небезпечними шляхами йде Заратустра. Нехай же ведуть мене мої звірі!

Промовивши так, пригадав Заратустра слова святого в лісі; зітхнув він і сказав до серця свого:

— Хотів би я стати мудрішим! Я взагалі хотів би стати таким мудрим, як моя змія!

Та прошу я неможливого, тож попрошу свою гордість завжди простувати в парі з моєю мудрістю!

І як мене покине колись моя мудрість,— ох, як любить вона відлітати! — то нехай тоді й гордість відлетить разом із глупотою!

Так почалася загибель Заратустри.


СЛОВА ЗАРАТУСТРИ ПРО ТРИ ПЕРЕТВОРЕННЯ ДУХУ


Назву я вам три перетворення духу: як дух стає верблюдом, левом верблюд і, нарешті, дитиною лев.

Багато важких тягарів випадає духові — міцному, витривалому духові, сповненому святобливості; важких, щонайважчих тягарів вимагає сила його.

«Що таке тягар?» — питає витривалий дух, уклякаючи, ніби верблюд, і хоче, щоб його добре нав'ючили.

«Який тягар найважчий, герої? — питає витривалий дух.— Я хочу взяти його на себе і порадіти своїй силі».

Чи не означає це ось чого: так принизитись, щоб уразити власну пиху. Виказати свою глупоту, щоб поглумитися з власної мудрості?

Чи це означає ось що: зректися своєї справи, коли вона святкує перемогу? Зійти на високі гори, щоб спокусити спокусника?

Чи це означає ось що: живитися жолудьми й травою пізнання та задля істини терпіти голод душевний?

Чи це означає ось що: бути хворим і відіслати розрадників, а подружитися з глухими, які ніколи не почують, чого ти хочеш?

Чи це означає ось що: увійти в брудну воду, якщо це вода істини, і не проганяти від себе холодних жаб і теплих ропух?

Чи це означає ось що: любити того, хто нас зневажає, і подати руку привидові, коли він хоче нас налякати?

Усі ці найважчі тягарі бере на себе витривалий дух; мов нав'ючений верблюд, що поспішає в пустелю, так поспішає і дух у свою пустелю.

Однак у найсамотнішій пустелі стається друге перетворення: дух обертається тут на лева, хоче здобути собі свободу й панувати у власній пустелі.

Свого останнього владаря шукає він тут — ворогом хоче стати йому і своєму останньому Богові, змагатися хоче з великим драконом за звитягу.

Хто ж цей великий дракон, якого дух більше не хоче визнавати владарем і Богом? «Ти повинен» — так звати великого дракона. Та левів дух мовить: «Я хочу».

«Ти повинен» лежить у духу на шляху та іскриться золотом, мов лускатий звір, і на кожній лусці виблискує золотом: «Ти повинен!»

Тисячолітні цінності виблискують на цих лусках, і наймогутніший з усіх драконів каже так: «Усі цінності всіх речей виблискують на мені.

Всі цінності вже створені, і кожна створена цінність — це я сам. Воістину, «Я хочу» не сміє більше існувати!» Так каже дракон.

Брати мої, навіщо потрібен у духові лев? Чого бракує запряженій, зреченій і святобливій тварині?

Творити нові цінності — це й левові ще не до снаги, але творити собі свободу для нового творення — на таке левова сила спроможна.

Аби здобути свободу, а також священне «ні» навіть перед обов'язком,— для цього, брати мої, потрібен лев.

Здобути собі право на нові цінності — то найстрашніший здобуток витривалого і святобливого духу. Воістину, це для нього — грабунок, учинок хижого звіра.

Як святиню, любив він колись «Ти повинен», а тепер, щоб грабунком здобути свободу від своєї любові, він навіть у цій святині має вбачати божевілля й сваволю: для такого грабунку потрібен лев.

Та скажіть, брати мої, хіба може дитина зробити те, що навіть левові не до снаги? Чому лев-грабіжник ще повинен стати дитиною?

Дитина — це невинність і забуття, новий початок, гра, колесо, що крутиться само собою, перший порух, свята згода з усім.

Так, брати мої, для гри творення потрібне святе слово згоди — своєї волі прагне тепер дух, свій світ здобуває собі забутий світом.

Я вам назвав три перетворення духу: як дух став верблюдом, левом верблюд і, нарешті, лев дитиною.

Так казав Заратустра. Того разу він був у місті, що звалось Ряба Корова.


ПРО КАФЕДРИ ЧЕСНОТ


Заратустрі похвалили одного мудреця, що вмів добре говорити про сон та чесноти; за це його вельми шанували й винагороджували, і всі юнаки сідали перед його кафедрою. До нього й подався Заратустра і разом з юнаками сів перед кафедрою. І так казав мудрець:

— Поважайте і шануйте сон! Це передусім! Обминайте тих, хто спить погано й уночі не склеплює очей!

Навіть злодій шанує сон: нечутно скрадається поночі. Та не шанує нічний сторож, носить свій ріжок без усякого сорому.

Спати — не проста штука: для цього потрібно цілий день не втрачати пильності.

Десять разів на тиждень ти мусиш перебороти сам себе: від цього ти втомишся і душа засне, наче від маку.

Десять істин ти мусиш відшукати за день — а то шукатимеш істини й уночі, і душа твоя залишиться голодна.

Десять разів на день ти мусиш сміятись і бути веселий, а то вночі тебе непокоїтиме шлунок, цей батько журби.

Про це мало знають, та щоб добре спати, слід мати всі чесноти. Чи зважуся я кривосвідчити? Чи зважуся на перелюб?

Чи дозволю собі жадати служниці свого ближнього? Все це завадило б доброму сну.

І навіть маючи всі чесноти, слід тямити ще одне: вчасно відсилати до сну навіть чесноти.

Щоб ці милі жіночки не сварилися між собою! І через тебе також, нещасний!

Мир із Богом і сусідом — цього вимагає добрий сон. А ще живи в мирі з сусідським чортом! А то прийде вночі до тебе.

Шануй владу й виказуй покору, якщо навіть та влада крива! Цього вимагає добрий сон. Хіба я винен, що влада полюбляє криві стежки?

Як на мене, той найкращий пастир, хто жене свою вівцю на найзеленішу луку,— це сприяє доброму сну.

Не хочу я собі ні глибокої шани, ні великих скарбів — від цього буває запалення селезінки. Одначе погано спиться без доброго імені і хоч малого скарбу.

Невеличке товариство миліше мені, ніж лихе,—аби тільки вчасно приходили й відходили. Це сприяє доброму сну.

Вельми до вподоби мені й убогі духом — вони навіюють сон. Вони блаженні, надто як їм віддають належне.

Так минає день у чеснотливого. Та коли настає ніч, я, звичайно, не важуся кликати сон! Не хоче він, щоб його кликали,— його, володаря чеснот!

Ні, я пригадую, що робив і про що думав удень. Ремиґаючи все, як корова, я питаю себе терпляче: де ж, власне, десять моїх переборень?

І де мої десять примирень, і десять істин, і десять веселощів, що ними серце моє себе тішило?

Коли я отак розважливо всі сорок думок своїх зважую, враз нападає на мене сон — непрошений владар чеснот.

Сон налягає мені на очі — і повіки важчають. Сон торкається моїх уст — і вони залишаються розтулені.

Воістину тихо він підступає до мене, наймиліший із злодіїв, і викрадає мої думки — і стою я тоді дурний, мов ця кафедра.

Та недовго стою я тоді — вже лягаю.

Заратустра слухав того мудреця і сміявся в душі. І сказав він до серця свого:

— Дурнем здається мені цей мудрець із його сорока думками. Та я вірю, що він розуміється добре на сні.

Щасливий і той, хто живе поблизу цього мудреця! Адже він навіює такий сон, що й крізь грубу стіну пройде.

Чари живуть навіть у цій його кафедрі. І не марно сиділи юнаки перед проповідником чеснот.

Мудрість його закликає: щоб мати глибокий сон, не втрачайте пильності. Воістину, якби життя не мало сенсу, й мені довелося вибирати безглуздя, то, ніж таку мудрість, я би вибрав безглуздя.

Тепер мені ясно, чого передусім шукали люди, шукаючи колись учителів чеснот. Міцного сну шукали вони й макоцвітної доброчесності!

Для всіх славетних мудреців за кафедрами чеснот мудрість була сном без сновидінь: іншого сенсу життя вони не відали.

Ще й сьогодні не бракує таких, як отой проповідник чеснот, і не всі вони такі щирі — та час їхній минув. І не довго їм ще стояти — вже лягають.

Блаженні снолюби, бо скоро вони поринуть у сон.

Так казав Заратустра.


ПРО ЗБОЧЕНИХ У ПОТОЙБІЧНІСТЬ


Колись і Заратустра сягнув бентежною думкою по той бік людини — як і кожен, хто вірить у потойбічний світ. Творінням Бога стражденного і замученого видався мені тоді той світ.

Сновидінням видався мені тоді той світ і поетичним творінням Бога — барвистим серпанком перед очима невдоволеного Всевишнього.

Добро і зло, радість і страждання, я і ти — все видалося мені барвистим серпанком перед очима творця. Погляд свій від себе відвернути схотів творець — і тоді сотворив він світ.

П'янка це радість для страдника — відвернути погляд від своїх страждань і забутися. Як п'янку радість і самозабуття я сприймав колись світ.

Світ, відвіку недосконалий, і недосконале відображення одвічних його суперечностей, п'янка радість його недосконалого творця,— таким сприймав я колись світ.

Отак і я сягнув колись бентежною думкою по той бік людини, як і кожен збочений у потойбічність. Та чи справді по той бік людини?

Ох, брати мої, Бог, якого я сотворив, був людським витвором і людським глупством, як і всі боги!

Людиною він був, до того ж злиденною часткою людини й мого «я»: з мого власного попелу й жару постав цей привид. Воістину, не з того світу прийшов він до мене!

Що ж сталося, брати мої? Я переборов себе, стражденного, відніс власний попіл на гору, знайшов у собі яскравіше полум'я. І погляньте! Привид відсахнувся від мене!

Тепер вірити в такі привиди було б для мене, що вже одужав, стражданням і мукою,— тепер це було б для мене стражданням і приниженням. Так я кажу тим, хто збочений у потойбічність.

Страждання і недолугість, а також оте безумно коротке щастя, якого зазнає лише найстражденніший, ось що сотворило всі потойбічні світи.

Втома, що хоче одним стрибком — стрибком у смерть — осягнути все, жалюгідна невідома втома, якій навіть несила хотіти,— ось що породжує богів та потойбічні світи.

Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилося в тілі,— ось що обмацувало пальцями ошуканого духу останні мури.

Вірте мені, брати мої! Тіло, яке зневірилось у світові,— ось що чуло, як черево мовить буття.

І тоді воно захотіло головою — й не лише головою — пробитися крізь останні мури, добутися «того світу».

Але «той світ» добре схований від людини — безлюдний, нелюдський світ, небесне ніщо; буття не черево мовить людині,— інакше й саме було б людиною.

Воістину, важко довести будь-яке буття, важко змусити його промовляти. Скажіть мені, брати мої, хіба не найпереконливіше доведені найдивовижніші речі?

Так, це Я, і суперечність та складність цього Я промовляють якнайщиріше про своє буття — це творче, вимогливе, поцінувальне Я, що є мірою і цінністю речей.

І це якнайщиріше буття, це Я промовляє про тіло й прагне тіла, навіть коли говорить натхненно, і мріє, і б'ється потрощеними крильми.

Все щиріше воно, це Я, навчається промовляти,— і що більше навчається, то більше знаходить слів і шаноби для тіла і світу.

Нових гордощів навчило мене моє Я, і тим гордощам я навчаю людей: не ховати більше голови у пісок небесних речей, а тримати її прямо: адже це земна голова, що створює сенс світу!

Нового жадання навчаю я людей — жадання ступити на шлях, якого сліпо трималася людина, хвалити його і не збочувати, як то роблять хворі та вмирущі!

Хворі та вмирущі, ті, що зневажали тіло і світ і винайшли небо та спасенні краплини крові,— але навіть ці солодкі й страшні отрути вони брали в тіла і світу!

Вони прагли втікати від злиднів, а зірки були для них задалеко. Тоді зітхали вони: «О, якби ж існували-таки путі небесні, щоб прослизнути в інше буття і щастя!» І придумали свої хитрощі та кривавий трунок!

Вони, ті невдячні, мріяли зректися своїх тіл і світу. Та кому завдячують вони судоми й блаженство свого зречення? Своєму тілові й світу.

Поблажливий Заратустра до хворих. Воістину, не гнівається він на їхні втіхи всілякі й на їхню невдячність. Хай же вони одужають і стануть тими, що все переборюють, хай створять собі досконаліше тіло!

Не гнівається Заратустра й на того, хто одужує, коли той ніжно спогадує давню оману й опівночі скрадається до могили свого Бога; але в його сльозах я ще й далі бачу хворобу і хворе тіло.

Завжди багато хворого люду було серед тих, що творять оману та умлівають за Богом своїм, люто ненавидять вони того, хто пізнає, і ту наймолодшу з чеснот, яка називається щирістю.

Погляди їхні звернені завжди назад, у темні часи — тоді, звісно, омана і віра були зовсім інші; несамовитість розуму була богоподібністю, а сумнів — гріхом.

Надто добре я знаю тих богоподібних — вони хочуть, щоб у них вірували, а сумнів щоб вважався гріхом. Надто добре я знаю також, у що вони самі вірують найбільше.

Воістину, не в потойбічні світи і не в спасенні краплини крові, а в плоть найбільше вони вірують, і їхня власна плоть — для них річ у собі.

Плоть для них — річ хвороблива, і вони залюбки вилізли б із шкури. Тим-то вони прислухаються до проповідників смерті й самі проповідують потойбічні світи.

Краще слухайтесь, брати мої, голосу здорової плоті — цей голос щиріший і чистіший.

Щиріше й чистіше промовляє здорова плоть, довершена й нескута; і каже вона про сенс світу.

Так казав Заратустра.


ПРО ТИХ, ХТО ЗНЕВАЖАЄ ПЛОТЬ


До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово своє. Не переучуватись і переучувати повинні вони, а лише розпрощатись із власною плоттю — отож заніміти.

«Я плоть і душа»,— так каже дитина. І чом би не брати прикладу з дітей?

Та пробуджений, навчений мовить:

— Я тільки плоть і ніщо інше, а душа — просто слово для означення чогось у плоті.

Плоть — це великий розум, множинність з однією суттю, війна і мир, отара і пастир.

Твій невеличкий розум — теж знаряддя твоєї плоті, брате мій; це невеличке знаряддя, цю іграшку свого великого розуму ти називаєш «духом».

«Я»,— кажеш ти і дуже пишаєшся цим словом. Та ще більше за нього те, у що ти не хочеш вірити,— твоя плоть з її великим розумом; вона не каже «я», а творить його.

Те, що відчуває свідомість, і те, що пізнає дух, ніколи не буває завершеним. Та свідомість і дух хотіли б тебе переконати, що вони завершують усе, такі вони пихаті.


Свідомість та розум — тільки знаряддя та іграшки, за ними стоїть ще власна суть. Суть шукає й очима свідомості, прислухається й вухами духу.

Суть завжди прислухається і шукає — порівнює, підкорює, завойовує, руйнує. Власна суть владарює і є володарем навіть над «я».

За твоїми думками і відчуттями, брате мій, стоїть могутній повелитель, незнаний мудрець — його звати «твоя власна суть». У твоїй плоті живе вона, вона і є твоя плоть.

Розуму більше у твоїй плоті, ніж у твоїй вищій мудрості. І хто знає, нащо твоїй плоті ота вища мудрість?

Твоя суть сміється з твого «я» та з його гордих вихваток. «Що мені ті вихватки й злети думки? — каже вона про себе.— Це — шлях манівцями до моєї мети. Я — це повід для «я», я надихаю його ідеями».

Власна суть промовляє до «я»: «Тут відчуй біль!» І ось «я» страждає і думає, як перестати страждати,— і власне для цього воно й повинно думати.

Власна суть промовляє до «я»: «Тут відчуй радість!» І ось «я» радіє і думає, як би радіти іще частіше,— і власне для цього воно й повинно думати.

До тих, хто зневажає плоть, хочу я мовити слово. Те, що вони зневажають,— предмет їхньої уваги. То що ж створило увагу й зневагу, цінність і жадання?

Творча власна суть створила собі увагу й зневагу, створила радість і горе. Творча плоть створила собі дух, як опору свого жадання.

Навіть у глупоті й зневазі ви, зневажники плоті, служите своїй власній суті. Кажу вам: ваша власна суть прагне смерті й відвертається від життя.

Та вже не в змозі вона робити того, до чого найбільше прагне: творити вище за себе. Цього їй кортить понад усе, в цьому ввесь її запал.

Але вона вже спізнилася — і ось, зневажники плоті, ваша власна суть прагне загибелі.

Загибелі прагне ваша власна суть, і тому ви почали зневажати плоть! Бо неспроможні вже творити вище за себе.

І тому ви гніваєтесь на життя і на світ. Неусвідомлена заздрість проглядає у зизому погляді вашої зневаги.

Вашим, зневажники плоті, шляхом я не піду! Ви для мене — не міст до надлюдини.

Так казав Заратустра.


ПРО РАДОСТІ Й ПРИСТРАСТІ


Брате мій, якщо в тебе є чеснота, і ця чеснота твоя, то ти вже ні з ким її не ділиш.

Звичайно, ти хочеш називати її на ім'я і голубити: тобі кортить посмикати її за вушко й трошки потішитись нею.

Та поглянь! Ось ти сказав про неї людям — і разом із своєю чеснотою влився до людської отари!

Краще б уже ти сказав: немає ні назви, ні імені тому, що дарує душі моїй муку і насолоду й до того ж є моїм внутрішнім голодом.

Хай чеснота твоя буде надто висока, щоб комусь називати її; а якщо ти вже мусиш розповісти, то не соромся затинатись.

Отож затинайся: «Це — моє добро, його я люблю, воно мені цілком до вподоби, я прагну тільки цього добра.

Я прагну цього добра, не вважаючи його Господнім законом, ні людським приписом чи потребою: воно мені не дороговказ у понадземний світ і до раю.

Лише земну чесноту люблю я — мало в ній мудрості, а найменше розуму вселюдського.

Але ця пташка звила собі в мене гніздо — тому я люблю її і пригортаю до серця; тепер вона в мене висиджує свої золоті яєчка».

Так ти повинен затинатись і хвалити свою чесноту.

Колись ти мав пристрасті й називав їх лихими. Але тепер маєш тільки чесноти — вони виросли з твоїх пристрастей.

Ти запалив ті пристрасті своєю найвищою метою — і ось вони стали твоїми чеснотами й уподобаннями.

А якби ти був з роду тих, що нестримні в люті, чи хтиві, чи фанатичні, чи мстиві, то:

зрештою всі твої пристрасті обернулися б на чесноти, а всі твої дияволи — на ангелів.

Колись мав ти диких собак у своїм підземеллі, та, кінець кінцем, перетворились вони у пташок і милих щебетух.

З отрут ти приготував собі бальзам, доїв корову скорботи,— а тепер п'єш солодке молоко з її вимені.

Й ніколи вже ніяке зло не зросте в тобі, хіба лише зло з боротьби твоїх чеснот.

Брате мій, якщо тобі пощастило, то маєш ти тільки одну чесноту й не більше — так легше йти через міст.

Прекрасно мати багато чеснот, та це — важка доля; не один ішов у пустелю і вбивав себе, бо змучився бути битвою і бойовищем чеснот.

Брате мій, чи війна і битва — це зло? Та поміж твоїх чеснот необхідні і зло, і заздрість, і недовіра, і наклеп.

Поглянь, як кожна із твоїх чеснот до найвищого прагне: для себе вона хоче всього твого духу, щоб він був Ті герольдом, вона хоче всієї твоєї снаги у гніві, ненависті й любові.

Ревнива кожна чеснота до іншої, а ревнощі — річ жахлива. Навіть чесноти можуть загинути через ревнощі.

Кого огортає полум'я ревнощів, той, немов скорпіон, зрештою повертає отруйне жало проти самого себе.

Ох, брате мій, невже ти ніколи ще не бачив, як чеснота зводить сама на себе наклеп і сама себе убиває?

Людина — це те, що слід перебороти,— і тому ти повинен любити свої чесноти — бо від них ти загинеш.

Так казав Заратустра.


ПРО БЛІДОГО ЗЛОЧИНЦЯ


Ви, судді й жерці, не хочете вбивати, поки тварина схилить голову? Погляньте, блідий злочинець схилив голову, з його очей визирає велика зневага.

«Моє «я» — це те, що слід перебороти; моє «я» — це велика зневага до людини»,— так промовляють його очі.

Те, що він засудив себе, було його найвищим досягненням: не дайте піднесеному знов повернутися до ницості!

Нема спасіння для того, хто так страждає через себе самого,— хіба лише нагла смерть.

Ваш смертний вирок, о судді, має бути співчуттям, а не помстою. І коли ви вбиваєте, то пильнуйте, щоб самі виправдовували життя.

Не досить помиритися з тим, кого ви вбиваєте. Ваша скруха нехай стане любов'ю до надлюдини — так ви ще виправдаєте своє життя!

«Ворог»,— повинні казати ви, а не: «Зловмисник». «Хворий»,— повинні казати ви, а не: «Мерзотник». «Дурень»,— повинні казати ви, а не: «Грішник».

І ти, судде червоний, якби ти промовив усе, що зробив уже в помислах, то всяк закричав би: «Геть цю мерзоту, цього отруйного хробака!»

Та помисли — одне, вчинок — друге, а образ учинку — третє. Колесо причинності між ними не обертається.

Образ примусив збліднути цю бліду людину. Вона була на висоті свого вчинку, коли його чинила, а вчинивши, не стерпіла його образу.

Вона завжди вважала себе виконавцем одного вчинку. Божевіллям я це називаю — виняток обернувся суттю.

Пташиний ключ заворожує курку; дурниця, скоєна людиною, заворожує її вбогий розум; божевіллям після вчинку я таке називаю.

О судді, слухайте! Є ще одне божевілля — буває воно перед учинком. О, як на мене, ви заглянули в цю душу не досить глибоко!

Червоний суддя каже так: «Чому цей злочинець убив? Він хотів пограбувати». Та я вам кажу: його душа хотіла не грабунку, а крові: він прагнув щастя ножа!

Одначе його вбогий розум не втямив цього божевілля й умовив його. «Що важить кров! — казав він.— Хіба ти не хочеш заразом бодай пограбувати? Або помститися?»

І він послухався свого вбогого розуму; свинцем налягла його мова на злочинця, і він, убиваючи, пограбував. Він і не думав соромитися свого божевілля.

І знов налягає свинець на нього — свинець провини, і знов його вбогий розум украй застиглий, скований і важкий.

Якби він міг лише головою струснути, то тягар упав би додолу; але хто струсне цією головою?

Що таке ця людина? Купа хвороб, які крізь дух виповзають у світ,— тут вони хочуть підстерегти свою здобич.

Що таке ця людина? Клубок диких змій, які рідко коли бувають спокійні одна біля одної,— вони розповзаються по світу в пошуках здобичі.

Погляньте на це вбоге тіло! Як страждало воно і до чого прагло — ось чого намагалася збагнути ця бідна душа; вона пояснювала все радістю вбивства і жадобою щастя ножа.

Хто тепер захворіє, того посідає те зло, яке тепер стало злом; він хоче завдати болю тому, хто болю йому завдає. Та були інші часи, було інше добро і зло.

Колись злом були сумніви й жадання дійти власної суті. Тоді хворий ставав єретиком і чаклуном: як єретик і чаклун, страждав він і хотів завдати страждань іншим.

Але таке не для наших вух: це зашкодило б нашим чеснотам,— кажете ви мені. Та що мені до ваших добрих чеснот!

Багато чого у ваших добрих чеснотах викликає в мені огиду, і, воістину, не зло їхнє. Я б хотів, щоб на них найшло божевілля, від якого вони загинули б, як цей блідий злочинець!

Воістину, я б хотів, щоб божевілля їхнє називалося істиною, чи вірністю, чи справедливістю; та мають вони і свою чесноту: люблять довго жити, та ще й у жалюгідному самовдоволенні.

Я — поруччя над потоком: хапайтеся за мене, хто може за мене вхопитися! Та я не милиця для вас.

Так казав Заратустра.


ПРО ЧИТАННЯ І ПИСАННЯ


З усього написаного я люблю тільки те, що пишуть своєю кров'ю. Пиши кров'ю, і ти дізнаєшся, що кров — це дух.

Нелегко збагнути чужу кров — ненавиджу я читача знічев'я.

Хто знає читача, той для читача вже нічого не робить. Ще одне століття читачів — і дух сам засмердиться.

Те, що кожен має право навчитися читати, надовго псує не лише письмо, а й думку.

Колись дух був Богом, потім він став людиною, а тепер стає взагалі потолоччю.

Хто пише кров'ю і закликами, той хоче, щоб його не читали, а завчали напам'ять.

У горах найкоротший шлях — від вершини до вершини, але для цього треба мати довгі ноги. Заклики повинні бути вершинами, а ті, до кого звернена мова,— великими й високими.

Повітря розріджене й чисте, небезпека — поруч, а дух сповнений радісної злості — як це добре пасує одне до одного.

Я хочу, щоб довкола мене були кобольди, бо я мужній. Мужність відганяє привидів і створює сама для себе кобольдів — мужність хоче сміятися.

Я вже не відчуваю себе з вами: та хмара, що бачу я під собою, той морок і тягар, що з них я сміюся,— це і є ваша грозова хмара.

Коли вам хочеться піднестись, ви зводите очі вгору. А я опускаю очі додолу, бо вже піднісся.

Хто з-поміж вас може сміятись і водночас бути піднесеним?

Хто сходить на найвищі вершини, той сміється з усіх трагедій на сцені і в житті.

Мужніми, безтурботними, насмішкуватими, дужими — такими нас хоче бачити мужність: вона ж бо — жінка і любить завжди тільки войовника.

Ви мені кажете: «Важко нести життя». Та нащо б вам здалася ваша гордість уранці й ваша покірність увечері?

Життя нести важко, але не прикидайтесь такими розніженими! Всі ми прекрасні в'ючні осли та ослиці.

Що у нас спільного з трояндовим пуп'янком, який тремтить, бо на тілі у нього краплина роси?

Це правда, ми любимо життя, та не тому, що ми звикли жити, а тому, що звикли любити.

В любові завжди є трохи божевілля. Проте і в божевіллі завжди є трохи розуму.

І мені, прихильному до життя, здається, що метелики, мильні бульбашки й ті з-поміж людей, хто схожий на них, найбільше знають про щастя.

Коли Заратустра бачить, як пурхають ці легенькі, вишукані, дурненькі, жваві й дрібні душі, у нього навертаються сльози і йому хочеться співати.

Я повірив би в Бога, що вміє танцювати.

А коли я побачив свого демона, то збагнув, що він серйозний, ґрунтовний, глибокий, урочистий; це був дух тяжкості — завдяки йому все падає вниз.

Убивають не гнівом, а сміхом. Вставаймо, нумо вбивати дух тяжкості!

Я навчився ходити — відтоді я пускаюся бігати. Я навчився літати — відтоді мене вже не треба спершу штовхнути, щоб я зрушив із місця.

Тепер я легкий, тепер я літаю, тепер я бачу себе під собою, тепер я танцюю, немов у мені сидить якийсь Бог.

Так казав Заратустра.


ПРО ДЕРЕВО НА ГОРІ


Заратустрі упало в око, що один юнак уникає його. Якось увечері йшов Заратустра самотою в горах довкола міста, що звалось Рябою Коровою, і глип — зустрів того юнака. Він сидів під деревом і втомленим поглядом дививсь на долину. Заратустра доторкнувся до дерева, під яким сидів юнак, і сказав так:

— Якби я схотів потрусити руками це дерево, то не зміг би.

Та вітер, невидимий нам, шарпає і гне його куди схоче. Найгірше нас гнуть і шарпають невидимі руки.

Підвівся юнак ошелешений і сказав:

— Я чую тут Заратустру, а щойно думав про нього.

Відповів Заратустра:

— Тоді чого ж ти злякався? З людиною буває те саме, що й з деревом.

Що більше прагне вона вгору, до світла, то дужче тягнуться її корені вниз, у землю, в морок, углибину — до зла.

— Так, до зла! — вигукнув юнак.— Як могло статися, що ти розкрив мою душу?

Усміхнувся Заратустра і мовив:

— Багато душ зовсім не можна розкрити, хіба що спершу вигадати їх.

— Так, до зла! — ще раз вигукнув юнак.— Правду сказав ти, Заратустро. Я вже й сам собі не вірю відколи став прагнути вгору, і ніхто вже мені не вірить. Чому це буває?

Я надто швидко міняюся: моє сьогодні заперечує моє вчора. Ступаючи вгору, я часто перестрибую через сходинку,— і цього не дарує мені жодна сходинка.

А коли я вже вгорі, то помічаю, що зовсім самотній. Ніхто не заговорить до мене, холод самоти примушує мене тремтіти. Що ж мене вабить там, угорі?

Зневага моя і бажання моє ростуть одночасно; що вище я підіймаюся, то більше зневажаю того, хто підіймається. Що його вабить там, угорі?

Як соромлюся я свого сходження і спотикання! Як я глузую із свого сопіння! Як ненавиджу того, хто літає! Як я стомився вгорі!

І юнак замовк. А Заратустра поглянув на дерево, під яким вони стояли, і промовив так:

Це дерево росте самотою тут, на горі, піднеслося воно високо над людиною й звіром.

І якби воно захотіло сказати щось, то не мало б нікого, хто б його зрозумів,— так високо виросло дерево.

І ось чекає воно й чекає. Але на що чекає це дерево? Надто близько стоїть воно до гніздища хмар,— може, чекає на першу блискавку?

Коли Заратустра сказав це, юнак замахав руками і вигукнув:

— Так, Заратустро, істину мовиш! Прагнучи вгору, я прагнув свого загину, і ти — та блискавка, на яку я чекав! Бачиш, чим я став, відколи ти з'явився до нас? Заздрість до тебе згубила мене!

Так промовляв юнак і плакав гірко. А Заратустра обняв його й повів із собою.

Згодом, як пройшли вони трохи вдвох, Заратустра почав говорити так:

— Крається серце моє. Більше, ніж слова твої, каже мені твій погляд про твою небезпеку.

Ти ще не вільний, ти ще шукаєш свободу. І пошуки ці позбавили тебе сну і спокою.

Ти прагнеш до вільних висот, за зорями спрагла твоя душа. Але й гірші твої поривання також прагнуть свободи..

Твої дикі собаки хочуть на волю; коли твій дух жадає відчинити усі темниці, собаки на радощах гавкають у своїм підземеллі.

Як на мене, то ти ще в'язень, що придумав собі свободу; ох, мудра стає душа у в'язнів таких, але заразом і лукава, недобра.

Очиститись мусить іще визволитель духу. Багато ще в ньому лишилося від в'язниці і бруду: зір його ще просвітліти має.

Так, я знаю твою небезпеку. Та заклинаю тебе своїми любов'ю й надією: не зрікайся своєї любові й надії!

Ти відчуєш іще себе шляхетним, однак шляхетними відчувають себе й інші, ті, хто тебе недолюблює й дивиться вслід тобі злими очима. Знай, що шляхетний усім стоїть на заваді.

І добрим шляхетний стоїть на заваді: навіть коли вони і його називають добрим, то цим хочуть усунути його зі шляху.

Шляхетний хоче творити нове і нову чесноту. Добрий хоче старого і щоб старе залишалось.

Але для шляхетного небезпека не в тому, що він стане добрим, а в тому, що він стане зухвальцем, насмішником і руйнівником.

Ох, знав я шляхетних, що втратили свою найвищу надію. І ось вони зводять наклепи на всі високі надії.

Тепер вони зухвало тішаться минущими утіхами і кожен день не має для них ніякої мети.

«Дух — це теж хіть»,— так казали вони. І тоді зламалися крила у їхнього духу — і тепер він плазує й запаскуджує все, що сам же й гризе.

Колись вони думали стати героями — тепер вони ласолюбці. Герої для них — жах і журба!

Та закликаю тебе своєю любов'ю й надією: не викидай із душі своєї героя! Свято бережи свою найвищу надію!

Так казав Заратустра.


ПРО ТИХ, ХТО ПРОПОВІДУЄ СМЕРТЬ


Є ті, хто проповідує смерть, а на світі багато таких, кому слід проповідувати огиду до життя.

Чимало на світі зайвих, тих, яких понад міру зіпсувало життя. Якби можна було «вічним життям» зманити їх із цього життя!

«Жовті» або «чорні» — так називають тих, хто проповідує смерть. Та хочу я показати їх вам іще в інших барвах.

Ось ті жахливі, що носять у собі хижого звіра й не мають іншого вибору, крім насолод або самознищення. Та й насолоди їхні — теж самознищення.

Ці жахливі ще не стали навіть людьми,— нехай же проповідують огиду до життя й гинуть самі!

Ось вони, сухотні душею,— ледь з'явившись на світ, починають уже вмирати і прагнуть навчитися втоми і зречення.

Воліли б вони бути мертвими, і їхню волю ми повинні схвалити! Остерігаймося ж воскресити оцих мерців і пошкодити ці живі труни!

Як побачать вони недужого, чи старого, а чи покійника, то скажуть одразу: «Життя заперечене!»

Але насправді заперечені тільки вони самі й їхні очі, що бачать лише один бік існування.

Загорнувшись у безпросвітню тугу й пильнуючи лише всяких притичин, що приносять смерть,— так чекають вони, зціпивши зуби.

Або взяти таке: вони хапають солодощі й притім насміхаються із власної дитинності — вчепилися за соломинку життя й насміхаються, що таки не випускають її.

Мудрість їхня проголошує: «Дурень той, хто залишається жити, і ми такі самі дурні! Це і є найдурніше в житті!»

«Життя — це тільки страждання»,— так кажуть інші й не брешуть. То подбайте ж, щоб вас не стало! Подбайте ж, аби скінчилось життя, що є тільки стражданням!

І нехай ось чого вчить ваша чеснота: ти повинен сам себе вбити! Ти повинен сам себе вкрасти!

«Пристрасть — це гріх,— кажуть ті, що проповідують смерть.— Дайте нам відступитись і не народжувати дітей!»

«Важко народжувати дітей,— кажуть другі.— Та й нащо їх народжувати? Народжують тільки нещасні!» Ці теж проповідують смерть.

«Треба мати співчуття,— кажуть треті.— Забирайте все, що маю! Забирайте мене самого! Тим менше мене триматиме життя!»

Якби вони мали співчутливу натуру, то своєму ближньому відбили б охоту жити. Бути злими — ось що було б їхньою справжньою добротою.

Та вони прагнуть звільнитися від життя — що їм до того, що своїми ланцюгами й дарами вони ще міцніше сковують інших!

І навіть ви, для кого життя — тяжка праця й неспокій,— хіба ви не досить життям стомились? Хіба ви не визріли вже для того, щоб проповідувати смерть?

А вам, любителі праці тяжкої й усього швидкого, нового і невідомого, доводиться кепсько, ваша сумлінність — це втеча й бажання забутися.

Якби ви в життя більше вірили, то менше б зупинялися на митях. Та для чекання у вас снаги не стає,— і навіть для того, щоб ледарювати!

Всюди лунає голос тих, хто проповідує смерть,— і світ повниться тими, кому слід проповідувати смерть.

Або «вічне життя» — мені байдуже, аби лиш вони відбули туди якнайшвидше!

Так казав Заратустра.


ПРО ВІЙНУ І ВОЇНІВ


Ми пощади не чекаємо ні від ворогів наших найкращих, ані від тих, кого ми всією душею любимо. Тож дозвольте сказати вам правду!

Брати мої у війні! Я люблю вас усією душею; я був і є вам рівня. А крім того, я ваш найкращий ворог. Тож дозвольте сказати вам правду!

Я знаю про ненависть і заздрощі у ваших серцях. Щоб позбутися ненависті й заздрощів, вам бракує величі. Тож будьте доволі великі, щоб не соромитися самих себе.

А якщо ви не можете стати подвижниками пізнання, то будьте принаймні його вояками. Бо вони — супутники і попередники цього подвижництва.

Я бачу багато солдатів — хотілося б мені бачити багато воїнів! В однострої одноманітно вони одягнені — хай же не буде одноманітне те, що вони під одностроями ховають!

Будьте тими, чий погляд завжди шукає ворога — свого ворога. А в декого з вас проглядає ненависть із першого погляду.

Свого ворога шукайте, свою війну ведіть, війну за свої думки! І якщо ваша думка не вистоїть, то й тоді ваша чесність повинна святкувати перемогу!

Любіть мир, як те, що породжує нові війни. А короткий мир ще більше, ніж тривалий.

Я закликаю вас не до праці, а до боротьби. Я закликаю вас не до миру, а до перемоги. Хай вашою працею буде борня, а мир — вашою перемогою!

Можна мовчати й сидіти тихо лише тоді, коли є стріли і лук,— інакше панують балачки і чвари. Хай буде ваш мир перемогою!

Ви кажете, що добра справа навіть війну освячує? А я вам кажу: то добра війна, коли вона будь-яку справу освячує.

Війна і мужність звершили більше великих справ, аніж любов до ближнього. Не співчуття ваше, а ваша хоробрість рятувала досі знедолених.

«Що добре?» — питаєте ви.— Добре бути хоробрим. Нехай малі дівчатка кажуть: «Добре те, що миле і водночас зворушливе».

Вас називають безсердечними — та серце у вас справжнє, і я люблю вашу сором'язливу сердечність. Ви соромитесь надміру своїх почуттів, інші соромляться їхніх недомірків.

Ви потворні? Що ж, брати мої! Закутайтесь у велич, цю мантію потворного!

Коли ваша душа стає великою, вона робиться зухвалою, а у вашій величі — злість. Я вас знаю.

Прийшовши до злості, зустрічаються зухвалий і недолугий. Та вони не розуміють один одного. Я вас знаю.

Вороги ваші мають бути гідні ненависті, а не самої зневаги. Своїм ворогом ви повинні пишатися — тоді успіхи вашого ворога будуть і вашими успіхами.

Непослух — це доблесть раба. Вашою доблестю хай буде послух! Навіть ваші веління нехай будуть послухом!

Доброму воїнові «ти повинен» звучить приємніше, ніж «я хочу». І все, що ви любите, ви повинні спершу повеліти собі.

Ваша любов до життя хай буде любов'ю до вашої найвищої надії — а цією найвищою надією хай буде найвища думка життя!

Але вашу найвищу думку нехай звелю вам я — і вона прозвучить: людина — це те, що слід подолати!

Отже, живіть своїм життям послуху і війни! Яка користь у довгому житті! Який воїн схоче, щоб його пощадили!

Я не щаджу вас, я люблю вас всією душею, брати мої у війні!

Так казав Заратустра.


ПРО НОВИХ ІДОЛІВ


Десь іще є народи й отари, та не у нас, брати мої,— в нас держава.

Держава? Що це таке? Ну гаразд! Наставляйте ж вуха, бо тепер я скажу вам своє слово про смерть народів.

Державою називають найхолоднішу з усіх холодних потвор. Холодно бреше вона, і ця брехня виповзає з вуст її:

— Я, держава, і є народ.

Брехня це! Творці, ось хто сотворив народи і наділив їх вірою і любов'ю: так вони життю слугували.

То руйнівники багатьом наставляють пастки, називаючи їх державою,— вони почепили на людей меча і накинули їм сотні бажань.

Де ще існує народ, там він не розуміє держави і ненавидить її як лихе око і зневагу прав та звичаїв.

Ось вам моє знамення: кожен народ говорить своєю мовою про добро і зло — мови цієї сусід не тямить. Він мову свою знаходить у звичаях і правах.

Одначе держава бреше всіма мовами про добро і зло — і що не слово, то брехня, і що не майно, то крадене.

Все в ній — обман, краденими зубами кусає вона, ця єхидна. Навіть нутро її — це обман.

Словоблудство в добрі і злі — ось вам знамення, що таке держава. Воістину, в цьому знаменні — жадання смерті! Воістину, воно підморгує тим, хто проповідує смерть!

Забагато люду народжується — для зайвих придумана держава!

Дивіться, як вона вабить до себе оту зайвину! Як вона її душить, жує і ремиґає!

«Немає на світі нічого за мене більшого — я перст вказівний Господній»,— гарчить потвора. І не лише довговухі та короткозорі стають навколішки!

О, навіть вам, душі високі, вона нашіптує свої похмурі брехні! О, вона вгадує щедрі серця, що охоче марнують себе!

Так, навіть вас, переможці старого Бога, держава розгадує! Стомились ви у борні, і ось ваша втома служить новому ідолові!

Героями і праведниками хотів би себе оточити новий ідол! Охоче ніжиться він у сонячному сяйві сумління — холодна потвора!

Все ладен він дати вам, новий ідол, якщо ви прийдете до нього з поклоном; так він купує собі блиск ваших чеснот і погляд ваших гордих очей.

Ваблячи вас, він забирає собі оту зайвину! І для того вигадав те пекельне поріддя, коня смерті, що брязкає збруєю божественної шани!

Так було вигадано смерть для багатьох, смерть, що славить себе як життя,— воістину щира послуга всім, хто проповідує смерть!

Державою я називаю те, де всі, добрі й лихі, п'ють отруту, державою, де всі, добрі й лихі, гублять самі себе, державою, де повільне самогубство зветься «життям».

Погляньте ж на тих зайвих! Вони крадуть твори винахідників і скарби мудрих,— освітою називають вони крадіжку свою,— і все обертається в них на хворобу і неміч!

Погляньте ж на тих зайвих! Вічно вони хворіють, вибльовують свою жовч і називають це газетою. Вони ковтають один одного, та не можуть перетравити.

Погляньте ж на тих зайвих! Багатства збивають вони і з ними стають дедалі злиденніші. Влади хочуть вони, неспроможні, і передусім важеля влади — багато грошей!

Погляньте, як лізуть ті прудкі мавпи! Вони деруться один по одному, а потім зариваються в нечисть — усе глибше й глибше.

Всі вони хочуть допастися до трону — вони схибнулися на цьому, ніби на троні щастя сидить! Нерідко на троні нечисть сидить, а часто й сам трон стоїть у нечисті.

Як на мене, всі вони божевільні, мавпи, що кудись деруться, надто гарячі голови. Як на мене, смородом несе від їхнього ідола, холодної потвори; смородом несе від усіх цих прислужників ідола.

Брати мої, чи хочеться вам задихнутися в чаду їхніх пащ і в їхній зажерливості? Краще вже бийте вікна й стрибайте на свіже повітря!

Уникайте ж поганого запаху! Відступіться від ідолопоклонства зайвих!

Уникайте ж поганого запаху! Відійдіть від диму людських жертв!

Для великих душ світ ще й досі вільний. Для самітників і для тих, хто усамітнюється вдвох, ще багато вільного місця, де повівають пахощі тихих морів.

Ще доступне вільне життя для великих душ. Воістину, хто мало має, той не такий одержимий,— хвала ж невеликій бідності!

Тільки там, де немає держави, постає людина, яка не зайва,— там починається пісня потрібних і мудрість єдина й незамінна.

Там, де нема держави,— дивіться туди, брати мої' Хіба ви не бачите веселки і мостів, що ведуть до надлюдини?

Так казав Заратустра.


ПРО МУХ НА ТОРГОВИЩІ


Втікай, друже мій, у самотність! Я бачу, тебе приголомшив галас великих мужів і покололи жала малих.

Гідно уміють гори і ліс помовчати разом з тобою. Знову стань схожим на своє улюблене дерево з розлогою кроною,— наслухаючи, тихо схилилось воно над морем.

Де закінчується самотність, там починається торговище, а де торговище, там галас великих лицедіїв і дзижчання отруйних мух.

У світі навіть найкраще буде негодящим, якщо про нього ніхто не оповістить; великими мужами називає народ оповісників.

Мало тямить народ у великому, себто у творчому. Але він розуміє всіх оповісників та лицедіїв у великих ділах.

Довкруг винахідників нових цінностей крутиться світ — крутиться непомітно для ока. Та довкруг лицедіїв крутиться народ і слава: так влаштовано світ.

Лицедій має дух, та не досить сумління духу. Він завжди вірить у те, що дає йому найбільшу віру,— в себе самого.

Назавтра у нього вже нова віра, а позавтра — іще новіша. Почуття в нього нестримні, як і народ, і настрої мінливі.

Повалити — це для нього означає «довести». Допровадити до божевілля — це для нього «переконати». І кров для нього — найкраща підстава.

Правду, досяжну лише для тонкого слуху, він називає нікчемною брехнею. Воістину, він вірує тільки в тих богів, котрі здіймають на світі найбільше галасу!

На торговищі повно розряджених блазнів — і народ славить своїх великих мужів! Для нього вони — володарі на годину.

Але година їх квапить — і вони кваплять тебе, і вимагають від тебе сказати «так» чи «ні». Горе тобі, коли схочеш поставити свій стілець між «за» і «проти».

Цим категоричним і наполегливим ти, поборнику істини, не заздри! Ніколи ще істина не спиралася на плече категоричного.

Від цих нетерплячих відійди у безпечне місце — тільки на торговищі нападають із запитанням «Так?» чи «Ні?»

Повільно течуть усі глибокі джерела — довго доводиться їм чекати, поки дізнаються, що саме запало у їхню глибінь.

Поодаль від торговища і слави спиняється все велике — поодаль від торговища і слави одвіку селилися винахідники нових цінностей.

Втікай, друже мій, у свою самотність — я бачу, що тебе покусали отруйні мухи. Втікай туди, де віє суворий, потужний вітер!

Втікай у свою самотність! Ти жив близько від мізерних та жалюгідних. Втікай від їхньої невидимої помсти! Щодо тебе вони — тільки помста.

Не здіймай більш на них руки! Незліченні вони, і не твоє це покликання — бути віялом од мух.

Цих мізерних та жалюгідних тьма-тьмуща, і багато гордих будов зруйновані краплинами дощу та бур'янами.

Ти не камінь, та незліченні краплі вже видовбали в тобі порожнину. Потріскаєшся ти й розломишся від незліченних крапель.

Бачу, як тебе мордують отруйні мухи, бачу, як усе твоє тіло покусане до крові,— але твої гордощі навіть не хочуть розгніватись.

Безневинні, вони хочуть тільки твоєї крові, крові прагнуть їхні безкровні душі,— і тому вони кусають безневинно.

Але ти глибокий, надто глибоко ти страждаєш навіть від невеликих ран, і не встигнув ти ще одужати, як по твоїй руці вже повзе такий самий отруйний хробак.

Ти здаєшся мені надто гордим, щоб цих ласунів убивати. Та стережися, щоб терпіти всю їхню отруйну кривду не стало твоїм покликанням!

Вони дзижчать навколо і ніби хвалять тебе; похвала їхня докучлива, вони тільки хочуть допастися до твоєї шкіри і крові.

Вони тебе влещують, як Бога чи диявола, скиглять перед тобою, як перед Богом або дияволом. Що з того! Облесники вони і скиглії, більш нічого.

Часто бувають вони й прихильні до тебе. Та це — всього лиш одвічні хитрощі боягузів. Так, боягузи хитрі!

Багато вони міркують про тебе своєю вбогою душею — ти завжди викликаєш у них підозру! Все, про що багато міркують, починає викликати підозру.

Вони карають тебе за всі твої чесноти. Прощають вони, по суті, лише твої помилки.

Бо ти лагідний і справедливо судиш; ти кажеш: «Вони не винні, що в них таке мізерне існування». Та їхня вбога душа переконана: винне кожне велике існування.

Навіть коли ти до них поблажливий, їм здається, ніби ти зневажаєш їх, і за твоє добро вони тобі віддячують потаємним злом.

Твоя безмовна гордість їм завжди не до вподоби; вони гучно радіють, коли твоя скромність дозволяє тобі деколи бути марнославним.

Те, що ми виявляємо в людині, ми в ній і розпалюємо. Остерігайтеся ж мізерних!

Перед тобою вони почуваються мізерними, і їхня ницість тліє і спалахує проти тебе незримою помстою.

Хіба ти не бачив, як замовкали вони, коли ти до них підходив, і як покидала їх сила, мов дим — погасле багаття?

Так, друже мій, ти для ближніх своїх — докір сумління, бо вони не варті тебе. Тож вони тебе ненавидять і охоче смоктали б кров твою.

Ближні твої завжди будуть отруйними мухами; велике в тобі змушує їх ставати дедалі отруйнішими і все більше схожими на мух.

Втікай, друже мій, у свою самотність і туди, де віє суворий, потужний вітер. Не твоє це покликання — бути віялом од мух.

Так казав Заратустра.


ПРО ЦНОТУ


Я люблю ліс. У містах важко жити — там надто багато жагучих людей.

Чи не краще потрапити до рук убивці, ніж у мрії жагучої жінки?

А погляньте лишень на чоловіків — їхні погляди промовляють, що на світі немає нічого кращого, ніж спати з жінкою.

Болото на дні їхньої душі, і лихо, коли те болото ще й володіє духом!

Якби ви були принаймні довершені, як звірі! Та звірі обдаровані невинністю.

Хіба я закликаю вас до вбивства своїх почуттів? Я закликаю вас до невинності почуттів!

Хіба я закликаю вас до цноти? У декого цнота — доброчесність, та в багатьох — майже нечестя.

Може, стриманості і не бракує, але сука-чуттєвість заздрісно проглядає у них з усього, що вони чинять.

Навіть до височин їхньої чесноти й аж до суворого духу плететься за ними ця непогамовна звірюка.

А як спритно вміє сука-чуттєвість виблагати собі окрайчик духу, коли їй відмовляють у кусневі плоті!

Ви любите трагедії і все, що розриває серце? Та з недовірою ставлюся я до вашої суки.

Надто жорстокі у вас, як на мене, очі, хтиво дивитесь ви на страждальців. Чи не перевдяглася лише ваша хтивість і тепер називає себе співчуттям?

А ще я скажу вам наздогад: не один мріяв прогнати свого диявола, а сам обернувся на свиню.

Кого пригнічує цнота, того слід від неї відрадити — щоб не стала вона дорогою до пекла, тобто душевним болотом і хіттю.

Хіба я кажу вам про щось брудне? Як на мене, то це не щонайгірше.

Не тоді, як істина каламутна, а тоді, як мілка, неохоче вступає в її води той, хто пізнає.

Воістину, є щирі цнотливці — вони лагідніші серцем, вони сміються охочіше й більше, ніж ви.

Вони сміються над цнотою й питають: «Що таке цнота?»

Чи цнота — не глупство? Та це глупство завітало до нас, а не ми до нього.

Ми надали цьому гостеві притулок і серце — ось він і поселився в нас, і нехай залишається, скільки йому завгодно!

Так казав Заратустра.


ПРО ДРУГА


«Завжди бути самому — надто важко для мене,— так гадає самітник.— Завжди все сам та сам — і з часом стає вже два!»

«Я» і «мене» всякчас надто запальні у розмові — хіба таке можна витримати, коли нема друга?

Друг для самітника — завжди третій; третій — це корок, що не дає розмові двох поринути в безодню.

О, надто багато безодень є для самітників. Тому їм так хочеться мати друга і його вершину.

Наша віра в інших виказує, у що ми охоче б вірили в нас самих. Наше прагнення мати друга — це наш зрадник.

Часто за допомогою любові хочуть лише перескочити через заздрість. І часто людина нападає і наживає собі ворога, щоб приховати, що й вона відкрита для нападу.

«Будь принаймні моїм ворогом!» — так каже щира пошана, не наважуючись просити про дружбу.

Коли хочеш мати друга, треба прагнути і війни за нього, а щоб вести війну, треба вміти бути ворогом.

У своєму другові слід іще поважати й ворога. Чи вмієш ти підійти до свого друга впритул, не переходячи на його бік?

Твій друг повинен бути тобі ще й найкращим ворогом. Коли ти суперечиш йому, серцем ти повинен бути до нього найближче.

Ти не хочеш перед другом носити одяг? Хіба це не честь для друга, коли ти постаєш перед ним такий, як є? Але за це він посилає тебе к бісу!

Хто одвертий, той обурює решту,— ось чому ви боїтеся бути голі! Так, якби ви були боги, вам слід було б соромитись одягу!

Для свого друга ти не можеш досить гарно прибратись: адже мусиш бути для нього стрілою і прагненням до надлюдини.

Чи бачив ти свого друга, коли він спить,— щоб знати, який він на вигляд? І яке ж у твого друга обличчя? То — твоє власне обличчя у грубому й недосконалому дзеркалі.

Чи бачив ти свого друга, коли він спить? Тебе не вжахнув його вигляд? Ох, друже мій, людина — це те, що слід подолати.

Друг повинен уміти вгадувати і мовчати,— не прагни всього бачити. Твій сон повинен виказати тобі, що робить твій друг, коли не спить.

Хай вгадування стане твоїм співчуттям — ти маєш спочатку довідатись, чи хоче твій друг співчуття. Може, він любить у тобі несхибне око і погляд вічності.

Співчуття до друга ховай під твердою корою, на ній ти повинен зламати зуба. Тоді співчуття стане витонченим і солодким.

Чи для друга ти — чисте повітря й усамітнення, хліб і бальзам? Дехто не може позбутися власних кайданів, та все ж другові він — спаситель.

Ти раб? Тоді ти не можеш бути другом. Тиран ти? Тоді ти не можеш мати друзів.

Надто довго у жінці чаївся раб і тиран. Тому жінка не здатна на дружбу: їй відома лише любов.

У жіночій любові — несправедливість і сліпота до всього, чого вона не любить. І навіть у мудрій жіночій любові поряд зі світлом завжди є несподіванка, й блискавка, й ніч.

Ще не здатні жінки до дружби — вони й досі ще кішки й пташки. Або ж, у кращому разі, корови.

Ще не здатні жінки до дружби. Та скажіть мені, чоловіки, хто з вас до дружби здатний?

Ох, чоловіки, яка у вас убога і скупа душа! Ви стільки вділяєте другові, скільки я дам навіть своєму ворогові і при цьому не збіднію.

Є товариськість — хай буде і дружба!

Так казав Заратустра.


ПРО ТИСЯЧУ І ОДНУ МЕТУ


Багато країн бачив Заратустра і багато народів — так він пізнав добро і зло багатьох народів. Більшої сили не знайшов Заратустра на світі, ніж добро і зло.

Жити не зміг би жоден народ, спершу ціни не склавши; та якщо він хоче себе зберегти, то не повинен складати ціну так, як складає сусід.

Чимало такого, що один народ називає добром, інший вважає соромом і ганьбою,— ось що я з'ясував. Багато чого, як я з'ясував, тут називають злом, а там прикрашають багряницею шани.

Ніколи сусід не розумів сусіда — завжди дивувалася його душа, чому сусід злий і чудний такий.

Скрижаль добра висить над кожним народом. Поглянь — це скрижаль його переборень; поглянь — це голос його влади.

Похвали гідне те, що здається йому важким; все, що неминуче й важке, називають добром; а те, що звільняє ще й від страшенної біди, що рідкісне і найважче,— те проголошують священним.

Все, що пануванню, перемозі і блиску сприяє на страх і заздрість сусідові,— для нього вершина, початок, мірило і сенс усього.

Воістину, брате мій, якщо ти спершу дізнався про потреби, землю і небо народу, і про його сусіда, то, мабуть, і збагнув закон його переборень, і те, чому він долає ці сходи до своїх сподівань.

«Завжди ти повинен бути попереду і височіти над рештою — нікого не повинна любити твоя ревнива душа, хай друг залишається другом». Від цих слів тремтіла у грека душа, а він простував шляхом величі.

«Правду казати і добре лук та стрілу тримати»,— ось що здавалося водночас милим і важким народові, від якого походить моє ім'я — ім'я, водночас мені миле й важке.

«Шанувати свого батька і матір і до глибин душі коритися їхній волі»,— цю скрижаль переборень почепив над собою інший народ і здобув тим могутність і вічність.

«Бути вірним і в ім'я вірності важити честю і кров'ю навіть у справах лихих та небезпечних»,— так, повчаючи себе, долав себе ще один народ, і, долаючи, запліднився і налився великими сподіваннями.

Воістину, люди самі дали собі все добре і зле. Воістину, вони не позичали його і не знаходили, і не впало воно їм гласом небесним.

Щоб вижити, людина спершу проголошувала, що ті або інші речі мають певну цінність,— отже, спершу надавала тим речам сенсу, людського сенсу! Тому вона й називає себе «людиною», тобто тим, хто складає ціну.

Складати ціну — це творити, чуєте ви, хто творить! Саме складання ціни — скарб і перлина всього, чому складено ціну.

Лише завдяки складанню ціни виникає цінність, а без складання ціни горіх буття зостався б порожній. Чуєте ви, хто творить!

Зміна цінностей — це зміна тих, хто творить. Кому випало бути творцем, той завжди знищує.

Тими, хто творить, спочатку були народи, а вже згодом — індивіди; воістину, індивід — це те, що створено зовсім недавно.

Народи колись почепили над собою скрижаль добра. Любов, що панувати хоче, і любов, що коритися хоче, спільно створили собі ті скрижалі.

Перебуванням в отарі почали тішитися давніше, ніж окремим «я»,— і доки чисте сумління зветься отарою, тільки нечисте сумління проголошує «я».

Воістину, лукаве, любові позбавлене «я», що вишукує собі вигоду у вигоді багатьох,— це не шлях до отари, а її загибель.

Добро і зло завжди творили ті, що любили і творили. Вогонь любові і гніву горить у назвах усіх чеснот.

Багато країн бачив Заратустра і багато народів — більшої сили не знайшов на світі Заратустра, ніж творіння тих, що люблять: ім'я тим творінням — «добро» і «зло».

Воістину, сила хвали й хули цих імен — мов страховисько. Скажіть же, братове, хто підкорить його? Скажіть, хто накине ланцюг на шию цього звіра?

Досі були тисячі цілей: адже живуть тисячі народів. Лише кайданів на тисячі ший ще бракує, бракує одної мети. Людство ще не має мети.

Але скажіть мені, брати мої: якщо людству ще бракує мети, то чи не бракує йому... і його самого?

Так казав Заратустра.


ПРО ЛЮБОВ ДО БЛИЖНЬОГО


Ви юрмитеся навколо ближнього свого і маєте для нього гарні слова. Та я кажу вам: ваша любов до ближнього — не що інше, як ваша погана любов до самих себе.

До ближнього свого ви втікаєте від самих себе, виставляєте це як чесноту; та я наскрізь бачу вашу «безкорисливість».

«Ти» давніше, ніж «я»; «ти» проголосили священним, а «я» ще ні — горнеться людина до ближнього.

Та чи я закликаю вас ближнього любити? Ні, я радше закликаю ближнього проклясти й полюбити дальнього!

Вище за любов до ближнього стоїть любов до дальнього і прийдешнього; а ще вище за любов до людини — любов до речей і до привидів.

Той привид, що маячить перед тобою, брате мій, прекрасніший, аніж ти; чому ж ти не віддаєш йому свою плоть? Але страх проймає тебе, і ти біжиш до ближнього.

Ви себе не терпите й мало любите — тому й хочете спокусити ближнього на любов і тією оманою позолотити себе.

Я б хотів, щоб ви не терпіли всіх ближніх та їхніх сусідів; ви самі повинні стати собі другом і переповнити другове серце.

Коли ви хочете, щоб про вас пішла добра слава, то запрошуєте свідка; і коли вам вдається схилити його до доброї думки про вас, тоді ви й самі думаєте про себе добре.

Ошукує не тільки той, хто говорить усупереч своєму знанню, а насамперед той, хто говорить усупереч незнанню. Саме так ви говорите про себе й ошукуєте сусіда.

Дурень каже: «Спілкування з людьми псує вдачу, надто ж, як її немає».

Один вдається до ближнього через те, що шукає себе, а інший — через те, що хоче себе втратити. Ваша погана любов до себе обертає самотність на в'язницю.

Дальні — ось хто оплачує вашу любов до ближнього; коли вас збирається п'ятеро, шостий завжди має померти.

Не люблю я ваших свят — надто багато лицедіїв бачив я там, і навіть глядачі часто поводились, як лицедії.

Не про ближнього оповідаю я вам, а про друга. Нехай друг буде для вас святом землі й передчуттям надлюдини.

Я вам оповідаю про друга й про його переповнене серце. Та коли хочеш, щоб любили тебе переповнені серця, треба вміти губкою бути.

Я вам оповідаю про друга, в якому вже готовий світ — чаша добра; оповідаю про друга, що творить і завжди ладен подарувати готовий світ.

Світ, розгорнувшись перед ним, тепер знову згортається в кільця, як становлення добра через зло, як становлення мети з випадковості.

Хай недалеке й найдальше майбутнє стануть причиною твого сьогодні: у другові своєму ти маєш любити надлюдину як свою причину.

Брати мої, я закликаю вас не до любові до ближнього — я закликаю вас полюбити дальнього.

Так казав Заратустра.


ПРО ШЛЯХ ТОГО, ХТО ТВОРИТЬ


Ти хочеш, брате мій, відійти у самотність? Ти хочеш шукати шлях до самого себе? Затримайся трохи й послухай мене.

«Хто шукає, той сам легко губиться. Всяка самотність — провина». Так каже отара. А ти вже довго належав до отари.

Голос отари лунатиме ще й у тобі. І коли ти скажеш: «Моє сумління уже не з вами»,— то це буде нарікання і біль.

Поглянь, навіть цей біль породжений отарним сумлінням — останній відблиск цього сумління ще лежить на твоїй журбі.

Але ти хочеш іти шляхом своєї журби, тобто шляхом до самого себе? Тоді покажи мені своє право і силу!

Ти нова сила і нове право? Перший порух? Колесо, що котиться само собою? Ти можеш примусити й зірки обертатися навколо тебе?

Ох, скільки пожадливих, що прагнуть до вершини! Ох, скільки потуг марнославства! Доведи мені, що ти не з пожадливих і не з марнославних!

Ох, скільки високих помислів, що чинять не більше, ніж ковальський міх — надимають і збільшують порожнечу!

Ти називаєш себе вільним? Я хочу почути твою владну думку, а не те, що ти скинув із себе ярмо.

Чи ти з тих, що мають право скидати ярмо? Бувають такі, що, звільнившись від своєї послужливості, втрачають будь-яку цінність.

Вільний від чого? Що до цього Заратустрі? Нехай же твій погляд скаже мені відверто: вільний для чого?

Ти можеш дати собі своє зло і своє добро, а волю свою поставити над собою як закон? Ти можеш сам бути своїм суддею і месником свого закону?

Жахливо опинитися наодинці з суддею і месником власного закону. Так буває з зіркою, кинутою в пустелю або в крижані лабета самотності.

О самотній, сьогодні ти ще страждаєш — сьогодні в тебе є ще мужність і сподівання.

Та колись ти стомишся від самотності, колись твоя гордість зігнеться, а мужність надломиться. Колись ти заволаєш: «Я самотній!»

Колись ти вже не побачиш своєї вершини, а свою ницість побачиш просто перед собою; навіть велич твоя лякатиме тебе, мов привид. Колись ти заволаєш: «Усе — омана»!

Є почуття, які прагнуть убити самотнього; якщо ж їм це не вдається, вони мусять загинути самі! Та чи стане тобі снаги стати вбивцею?

А ти знаєш уже, брате мій, слово «зневага»? Як мучиться твоя справедливість, справедлива й до тих, хто тебе зневажає?

Багатьох ти примушуєш змінити про тебе думку, і за це й звинувачують тебе. Ти підступив до них, але все-таки пройшов мимо: такого ніколи не прощають.

Ти пішов собі далі, та що вище ти підіймаєшся, то меншим здаєшся в очах заздрості. Але найбільше ненавидять того, хто літає.

Ти повинен казати: «І ви ще хочете бути до мене справедливі? Як належне я обираю собі вашу несправедливість».

Несправедливість і болото кидають услід самотньому; але ти, брате мій, як хочеш зіркою бути, мусиш світити їм, не зважаючи ні на що!

І остерігайся добрих і праведних! Вони залюбки розпинають тих, хто винаходить собі власну чесноту,— вони ненавидять самотнього.

Остерігайся також святої простоти! Для неї нечестиве все, що не просте; любить вона гратися з вогнем, з вогнищем, де спалюють єретиків.

Остерігайся також нападів своєї любові! Самотній занадто квапиться подати руку першому стрічному.

Декотрим людям не смій подавати руки, подавай їм лапу — і я хочу, щоб твоя лапа мала кігті.

Та найнебезпечнішим ворогом, який тобі може трапитися, завжди будеш ти сам; сам на себе чатуєш ти в лісах і печерах.

Самітнику, ти простуєш шляхом до самого себе! І шлях твій біжить повз тебе самого й твоїх семи демонів!

Ти будеш сам собі і єретиком, і чаклуном, і ясновидцем, і одержимим, і скептиком, і нечестивцем, і лиходієм.

Ти маєш спалити себе у власному полум'ї: як же ти оновишся, коли спершу не станеш попелом!

Самітнику, ти простуєш шляхом того, хто творить,— Бога ти хочеш створити собі з семи своїх демонів!

Самітнику, ти простуєш шляхом того, хто любить,— самого себе ти любиш і тому зневажаєш себе, як зневажають лише ті, що люблять.

Творити хоче той, хто любить, бо він зневажає! Що можна знати про любов, якщо не довелося зневажати саме того, кого любив!

Із любов'ю своєю і творінням своїм простуй у свою самотність, о брате; а потім уже за тобою поплентається справедливість.

З моїми сльозами йди у свою самотність, брате! Я люблю того, хто у творінні хоче перевершити самого себе і так гине.

Так казав Заратустра.


ПРО СТАРИХ І МОЛОДИХ ЖІНОК


— Заратустро, чому так боязко ти скрадаєшся в сутінках? І що так обережно ховаєш під своїм плащем?

Чи не скарб, тобі подарований? 4 може, дитя, тобі народжене? Чи вже й сам ступив на шляхи злодійські, ти, приятелю злих?

— Воістину, брате мій! — сказав Заратустра.— Це скарб, мені подарований,— невеличка істина, яку я несу з собою.

Та вона неспокійна, ніби мале дитя, і якби я не затуляв їй рота, то кричала б вона на весь голос.

Коли я сьогодні йшов сам-один своєю дорогою, в час, коли сонце сідає, зустрілась мені стара жінка, і так вона мовила до душі моєї:

— Багато про що казав Заратустра й нам, жінкам, та ніколи не казав він нам про жінку.

Але я заперечив:

— Про жінку слід говорити лише з чоловіками.

— Побалакай і зі мною про жінку,— сказала вона.— Я досить стара, щоб одразу ж про все забути.

І я зважив на прохання старої і мовив до неї так:

— Усе в жінці — загадка, і все в жінці має єдину розгадку,— зветься вона вагітністю.

Чоловік для жінки — лише засіб: метою є завжди дитина. Та що таке жінка для чоловіка?

Справжній чоловік поривається до небезпеки і гри. Тому й прагне він жінки як найнебезпечнішої іграшки.

Чоловіка треба виховувати для війни, а жінку — для відпочинку воїна; все інше — глупство.

Надто солодкі плоди воїнові не до смаку. Тому він і любить жінку — і в найсолодшій жінці є гіркота.

Краще за чоловіка розуміє жінка дітей, але чоловік дитинніший, ніж жінка.

У справжньому чоловікові приховане дитя — воно хоче бавитись. Гей, жінки, знайдіть дитя в чоловікові!

Нехай жінка буде іграшкою, чистою й гарною, мов самоцвіт, осяяний чеснотами світу, якого ще немає.

Нехай у вашій любові світить промінь зірки! Нехай вашою надією буде: «Якби мені народити надлюдину!» - Нехай у вашій любові буде сміливість! Любов'ю своєю виступіть проти того, хто вам навіює страх.

Нехай у вашій любові буде ваша честь! Жінка взагалі мало розуміється на честі. Та нехай ваша честь полягає в тому, щоб любити міцніше, ніж люблять вас, і ніколи не бути другим.

Нехай чоловік боїться жінки, коли вона любить, бо вона жертвує всім і все інше не має для неї вартості.

Нехай чоловік боїться жінки, коли та ненавидить — бо в глибині душі чоловік тільки злий, натомість жінка — погана.

«Кого ненавидить жінка найдужче?» — так спитало залізо в магніта. «Я тебе ненавиджу найдужче, бо ти притягуєш, але сили притягти тобі бракує».

Чоловіче щастя — «я хочу». Жіноче — «хоче він».

«Ти диви, який тепер світ довершений!» — так думає кожна жінка, коли скоряється з усієї любові.

І коритися повинна жінка, й знайти глибину для своєї поверхні. Поверхня — то вдача жінки, ворухка, бурхлива плівка на мілкій воді.

А чоловікова вдача глибока, потік її у підземних печерах вирує,— жінка відчуває силу потоку, але не розуміє її.

Тоді озвалася до мене стара:

— Багато люб'язного сказав Заратустра, а надто для тих, хто для цього ще молодий.

Аж дивно: Заратустра мало знає жінок, та судить про них усе-таки правильно! Чи не тому, що для жінки немає нічого неможливого?

А тепер як подяку прийми одну невеличку істину! Я ж бо вже досить стара, щоб сказати її!

Загорни її і затули їй рота — а то на весь голос кричатиме ця невеличка істина.

— Дай мені, жінко, свою невеличку істину! — попросив я.

І стара промовила так:

— Ти йдеш до жінок? Не забудь канчука!

Так казав Заратустра.


ПРО ЗМІЇНИЙ УКУС


Якось Заратустра заснув під смоквою, а що була спека, то він поклав руку на обличчя. Але підповзла змія і вкусила його у шию, аж Заратустра скрикнув від болю. Коли він забрав руку з обличчя й подивився на змію, вона впізнала Заратустрині очі, присоромлено відвернулася і хотіла втекти.

— Постривай,— сказав Заратустра,— я ще тобі не подякував! Ти вчасно мене розбудила, далека ще в мене дорога.

— Коротка вже в тебе дорога,— сумно озвалася змія.— Моя отрута вбиває.

Заратустра всміхнувся.

— Коли ж це дракон умирав від зміїної отрути? — спитав він.— Та забери свою отруту назад! Ти не така багата, щоб дарувати її мені.

Тоді змія знову припала до його шиї й зализала рану.

Коли Заратустра якось розповів про це учням своїм, вони запитали:

— У чому, о Заратустро, мораль твоєї історії?

Заратустра так відповів на це:

— Руйнівником моралі називають мене добрі і праведні; моя історія суперечить моралі.

Та якщо ви маєте ворога, не платіть йому за зло добром, бо це його присоромить. Натомість покажіть, що він учинив вам якесь добро.

Ліпше гнівайтесь, а не соромте! А коли вас проклинають, мені не подобається, що ви хочете благословляти у відповідь. Краще трохи прокляніть і собі!

А коли вам заподіють велику несправедливість, заподійте негайно п'ять невеликих у відповідь! Гидко дивитися, коли несправедливість пригнічує когось одного.

Ви це вже знаєте? Несправедливість, розділена з іншими,— половина справедливості. І той хай бере на себе несправедливість, хто здатний її нести.

Вчинити маленьку помсту людяніше, ніж обійтися без помсти. І коли кара для порушника — ні честь, ні справедливість, то ваші кари мені не до душі.

Шляхетніше визнати себе несправедливим, аніж наполягати на праві, надто як те право за тобою. Тільки для цього слід бути досить заможним.

Я не люблю вашої холодної справедливості, у погляді суддів я завжди бачу ката і його холодне лезо.

Скажіть, де справедливість із видющими і повними любові очима?

То знайдіть же мені любов, що вбирає не тільки всі кари, а й усі провини!

То знайдіть же мені справедливість, що виправдовує кожного, крім суддів!

Хочете почути ще одне? У того, хто прагне бути до кінця справедливим, навіть брехня стає любов'ю до людини.

Та як можу я бути до кінця справедливий! Як я можу віддавати кожному своє! З мене доволі й цього: кожному я даю моє.

І останнє, брати мої: остерігайтеся чинити несправедливість самітникам! Хіба може самітник забути?! Хіба може він відплатити?!

Самітник нагадує глибоке джерело. Легко кинути камінь у нього, та коли камінь упаде на саме дно, скажіть: кому схочеться його діставати звідти?

Остерігайтесь образити самітника! Та коли вже ви це вчинили, то й убийте його!

Так казав Заратустра.


ПРО ДИТИНУ І ШЛЮБ


Я маю до тебе одне запитання, брате мій: наче лот, я кидаю його в твою душу, щоб знати її глибину.

Ти молодий і мрієш про шлюб і дитину. Але я питаю тебе: чи та ти людина, яка має право хотіти дитину?

Чи ти — переможець, чи подолав самого себе, чи володар над почуттями, чи господар своїх чеснот? Так я питаю тебе.

Може, в бажанні твоєму звір промовляє й природна потреба? А може, самотність? А може, невдоволення самим собою?

Я хочу, щоб дитини прагнула твоя звитяга й твоя свобода. Живі пам'ятники повинен ти спорудити своїй звитязі й своєму визволенню.

Ти повинен будувати над собою. Та спершу ти маєш збудувати самого себе, випростаного тілом і душею.

Ти повинен не тільки далі подовжувати свій рід, а й зводити його вгору! Хай тобі допоможе в цьому сад шлюбу!

Вищу плоть ти повинен створити, перший порух, колесо, що котиться само собою,— ти повинен створити того, хто творить.

Шлюб — так я називаю жадання двох створити єдність, більшу за них самих. Шлюбом я називаю глибоку взаємну повагу тих, що сповнені цим єдиним жаданням.

Нехай це буде сенсом і правдою твого шлюбу. Але як мені те назвати, що називає шлюбом ота зайвина — кого надто багато?

О, ця вбогість душ у парі! О, цей душевний бруд у парі! О, це жалюгідне самовдоволення у парі!

Все це вони називають шлюбом і кажуть, ніби шлюби їхні укладено на небесах.

А я не хочу небес зайвини цієї! Ні, не до вподоби мені й оті обплутані небесними тенетами звірі!

Хай далеко від мене лишається й Бог, який пришкандибує благословити те, що єднає докупи не він!

Але не насміхайтеся з шлюбів таких! Хіба є діти, які не плачуть через батьків своїх?

Гідним здавався мені цей чоловік і зрілим, щоб збагнути сенс світу, та коли я побачив його жону, світ видався мені божевільнею.

Так, я хотів, щоб земля здригалася в корчах, коли святий поєднується з гускою.

Один вирушив, як герой, шукати істини і зрештою здобув малу розмальовану брехню. І назвав те шлюбом.

Інший був обережний у спілкуванні і, вибираючи, перебирав. Але одного разу назавжди зіпсував собі товариство — і назвав те шлюбом.

Ще інший шукав служницю з чеснотами ангела. Але одного разу став служницею жінки й тепер мучиться, щоб самому стати ангелом.

Обачними здаються мені тепер усі покупці, і в кожного око лукаве. Та й найлукавіший з них жінку купує собі в мішку.

Багато трапляється скороминущих глупств — ви називаєте це коханням. І ваш шлюб, як тривале глупство, кладе край багатьом скороминущим глупствам.

Ваша любов до жінки й любов жінки до чоловіка — о, якби це було співчуттям до стражденних і потаємних богів! Та майже завжди натрапляють одне на одного два звірі.

Але навіть ваша найщиріша любов — тільки солодкава подоба справжньої і болісний шал. Любов — це смолоскип, що має світити вам на вищих дорогах.

Колись доведеться вам полюбити щось вище за вас самих! Тож учіться любити! Через те ви й мусите випити гіркий келих своєї любові.

Гіркота є в келиху навіть найщирішої любові: так пробуджується прагнення до надлюдини, так у тобі з'являється спрага — в тому, хто творить!

Дати спрагу тому, хто творить, стрілу й прагнення — надлюдині,— скажи, брате мій, чи таке в тебе жадання шлюбу?

Священні для мене такі жадання і шлюб.

Так казав Заратустра.


ПРО ВІЛЬНУ СМЕРТЬ


Чимало вмирає надто пізно, а дехто — надто рано. Ще незвично звучить повчання: «Вмирай своєчасно!»

«Вмирай своєчасно!» — так Заратустра повчає.

Певна річ, як умре своєчасно той, хто ніколи не жив своєчасно? Йому краще було б ніколи на світ не з'являтися! Так раджу я зайвим.

Але навіть зайві пишаються своєю смертю, і навіть найпорожніший горіх хоче, щоб його розгризли.

Поважно ставляться всі до смерті, але смерть — ще не свято. Люди ще не навчилися святкувати найсвітліші свята.

Довершену смерть я показую вам; жалом і обітницею вона для живих стає.

Власною смертю вмирає довершений — у сяйві звитяги, оточений тими, хто сподівається і дає обітницю.

Отак слід учитися умирати, і святу не місце там, де такий умирущий не освятив клятви живих.

Така смерть — найкраща, а на другому місці — смерть і марнування великої душі в боротьбі.

Та й борцеві, і переможцеві однаково ненависна ваша ошкірена смерть, що підкрадається, наче злодій, і все одно приходить володарем.

Я свою смерть хвалю перед вами — вільну смерть, яка приходить до мене тому, що я хочу.

А коли я захочу? Хто має мету й спадкоємця, той хоче смерті своєчасно для мети й спадкоємця.

З глибокої шани до мети й спадкоємця він не почепить сухих вінків у храмі життя.

Воістину, не хочу я бути схожим на тих, що мотузки сукають,— вони тягнуть пасма свої в довжину, а самі водночас завжди задкують.

Дехто стає надто старий навіть для власних істин і перемог; беззубий рот уже не має права на будь-яку істину.

І кожен, хто хоче слави, мусить завчасу попрощатися з шанобою і навчитись важкого мистецтва піти своєчасно.

Не дозволяй себе їсти, коли ти найбільше смакуєш,— це знає той, хто хоче, щоб його довго любили.

Є, звісно, яблука кислі, яким судилось чекати до останнього осіннього дня,— вони стають стиглі, жовті і зморщені водночас.

В одних старіє спочатку серце, в інших — дух. Дехто буває старий уже в юності; але пізня юність триває довго.

Декому життя не вдається — отруйний хробак гризе його серце. Тож нехай він подбає, щоб смерть удалася йому краще.

Декотрі так і не стають солодкими, загниваючи вже серед літа. Що їх тримає на гіллі, то це легкодухість.

Чимало задовго живе і задовго висить на гіллі. Нехай же зірветься буря і пострушує з дерева все гниле і червиве!

Хай же приходять ті, що проповідують смерть швидку! Вони б, наче буря, обтрусили дерева життя! Та я чую лише, як проповідують смерть повільну і терпіння до всього земного.

О, ви проповідуєте терпіння до всього земного? Але це земне надто терпляче до вас, ви, лихослови!

Воістину, надто рано помер іудей, шанований тими, що проповідують смерть повільну, і відтоді багатьом обернулось лихою долею те, що помер він занадто рано.

Він, той іудей Ісус, знав лише сльози й скорботу іудея, а також зневагу добрих і праведних; і тоді його охопила туга за смертю.

Якби ж він залишився був у пустелі, віддалік від добрих і праведних! Може, навчився б жити, навчився б любити світ — а заразом і сміятись!

Вірте мені, брати мої! Він помер надто рано; він сам зрікся б свого вчення, якби дійшов мого віку! Йому не бракувало шляхетності, щоб зректися!

Та він іще не дозрів. Незріло любить юнак, незріло й ненавидить він людину і світ. Ще скуті й важкі в нього крила духу та душа його.

Та в чоловікові більше дитини, ніж у юнака, і менше скорботи,— краще він розуміє смерть і життя.

Вільний для смерті і вільний у смерті, він каже священне «ні», коли вже не залишається часу промовити «так»,— саме так розуміє він смерть і життя.

Друзі мої, нехай ваша смерть не стане прокляттям людині і світові — цього я благаю у меду вашої душі.

У вашій смерті має горіти ваш дух і ваша чеснота, як вечірня заірава над видноколом,— а то зі смертю вам не поталанить.

Тож сам я хочу померти, щоб ви, друзі, заради мене дужче любили світ; я хочу знов обернутись на прах, щоб спочинок знайти у землі, що мене народила.

Воістину, мав мету Заратустра, він кинув м'яча свого — тепер ви, друзі,— спадкоємці моєї мети, золотого м'яча я вам кидаю.

Наймиліше мені дивитися, друзі, на вас, коли ви кидаєте свого золотого м'яча! Тож я на землі ще трохи побуду — даруйте мені за це!

Так казав Заратустра.


ПРО ЩЕДРУ ДОБРОЧЕСНІСТЬ


1


Коли Заратустра попрощався з містом, яке припало йому до серця й ім'я якому було Ряба Корова, то разом з ним рушило багато тих, що називали себе його учнями й супроводили його. Так дійшли вони до роздоріжжя; тут Заратустра сказав їм, що далі хоче піти сам, бо любить ходити сам. На прощання учні подали йому патерицю, на золотому руків'ї якої була обкручена навколо сонця змія. Заратустра зрадів патериці і сперся на неї; потім він промовив до учнів своїх так:

— Скажіть мені все-таки: як набуло золото найвищої цінності? Воно незвичайне і непотрібне, ясне і лагідно блискотливе й завжди ніби дарує себе.

Тільки як образ найвищої чесноти набуло золото найвищої цінності. Золотом світиться погляд у того, хто дарує. Золотий блиск укладає мир між сонцем і місяцем.

Найвища чеснота теж незвичайна і непотрібна, ясна і лагідно блискотлива; чеснота, яка ніби дарує,— ось найвища чеснота.

Воістину, учні мої, я бачу, що ви, як і я, прагнете до щедрої чесноти. Що спільного у вас із кішками та вовками?

Це — ваша спрага: самим стати жертвами і дарами, і тому ви прагнете нагромадити всі багатства у душах своїх.

Невситимо тягнеться ваша душа до скарбів і коштовностей, бо невситима ваша чеснота у прагненні дарувати.

Ви притягуєте всі речі до себе і вбираєте їх у себе, щоб вони витікали з вашого джерела дарами вашої любові.

Воістину, така щедра любов має пограбувати всі цінності; але я таке себелюбство називаю здоровим і священним.

Є себелюбство й інше — вбоге, голодне, завжди охоче до крадіжки,— та це себелюбство хворих, хворе себелюбство.

Злодійським оком позирає воно на все блискуче; пожадливо дивиться на всіх, хто їсть уволю, і завжди плазує круг столу щедрих.

Хвороба і приховане звиродніння проступає в цій пожадливості; про хворобливу плоть свідчить злодійська пожадливість цього себелюбства.

Скажіть мені, брати мої, що ми вважаємо поганим і що найгіршим? Чи не звиродніння, не втрату людської подоби? Там, де бракує щедрої душі, ми завжди бачимо звиродніння.

Вгору веде нас наша дорога — до вищого роду і до найвищого. Та жахом віє на нас від звироднілого почуття, що промовляє: «Все для мене».

Вгору злітає наше почуття; воно — символ нашої плоті, символ піднесення. Символами таких піднесень є імена чеснот.

Так проходить крізь історію плоть — у ствердженні і в борні. А дух — що він для плоті? Провісник її борні й перемог, товариш і відлуння.

Символами є всі імена добра і зла — вони не промовляють, вони тільки ваблять. Нерозумний той, хто хоче їх пізнати.

Пильнуйте, брати мої, щоразу, коли ваш дух схоче заговорити символами — то буде початок вашої чесноти.

Тоді ваша плоть піднесеться й воскресне; своєю радістю розкує вона дух, і він стане творцем і суддею, тим, хто любить і цілюще впливає на все.

Коли ваше серце б'ється широко і наповнено, як могутній потік, благословення і небезпека для мешканців берегів — ось де початок вашої чесноти.

Коли ви піднеслися над хвалою і осудом і ваша воля як воля того, хто любить, хоче панувати над усім, то це початок вашої чесноти.

Коли ви відмовляєтеся від розніженості і м'якого ложа, а розпещені вже не годні вас спокусити, то це початок вашої чесноти.

Коли у вас лиш єдине жадання і таку переміну потреб ви звете необхідністю, то це — початок вашої чесноти.

Воістину, вона — нове добро і зло! Воістину, це — нове глибинне дзюрчання й жебоніння нового джерела!

Вона, ця нова чеснота — сила; вона — панівна думка, а навколо неї мудра душа,— золоте сонце, а навколо нього змія пізнання.


2


Тут Заратустра замовк на хвилю і з любов'ю поглянув на учнів своїх. Потім так повів свою мову далі,— і голос його змінився:

— Залишайтеся, брати мої, відданими світові всією силою своїх чеснот! Хай ваша щедра любов і ваше пізнання служать сенсові світу! До цього я вас закликаю.

Не дозволяйте своїм чеснотам відлітати від земного й битися крилами об вічні мури! Ох, скільки тих чеснот відлітає!

Повертайте, як я, відлетілі чесноти знову на землю — так, знову до плоті й життя, щоб вони надали світові свого сенсу — людського сенсу!

Сотні разів відлітали вже й хибили і дух, і чесноти. Ох, у нашому тілі ще й досі живе усе те засліплення й омана — плоттю й бажанням стали вони там.

Сотні разів уже спокушались і збивались на манівці і дух, і чесноти. Так, спробою була людина. Ох, багато неуцтва й хиб стало нашою плоттю!

Не тільки розум тисячоліть — і безум тисячоліть проривається з нас. Небезпечно бути спадкоємцем.

Ми ще боремося крок за кроком із велетом випадком, і над людством усім ще й досі тяжіє нерозум і безглуздя.

Нехай прислужаться ваш дух і чесноти, брати мої, сенсові світу,— і переоцініть геть усе! Задля цього ви повинні боротися! Задля цього ви повинні творити!

Пізнаючи, плоть очищається; намагаючись пізнати, вона підноситься; для того, хто пізнає, священні всі порухи; душа піднесеного радіє.

Лікарю, зціли себе сам, і тоді ти допоможеш хворому. Коли він на власні очі побачить того, хто сам себе зцілює, це буде для нього найкращою допомогою.

Є тисячі стежок, на які ще ніхто не ступав, тисячі здорових способів життя і прихованих островів життя. Ще й досі не вичерпана і не розкрита людина і світ її.

Пильнуйте й дослухайтеся, самітники! З майбуття таємничими змахами крил віють вітри і до тонкого слуху долітають добрі вісті.

Ви, що сьогодні самотні й відрубні, колись неодмінно станете народом; із вас, що обрали самі себе, виросте обраний народ, а з нього — надлюдина.

Воістину, цілющою нивою ще стане колись земля! І вже повивають її нові пахощі, що несуть зцілення — і нові сподівання!


З


Сказавши ці слова, Заратустра замовк, як той, хто ще не сказав свого останнього слова; довго він зважував нерішуче свою патерицю. Потім так повів свою мову — і голос його змінився:

— Тепер, учні мої, я піду сам! Ви також ідіть, і також самі! Так хочу я.

Воістину, раджу вам: ідіть від мене і захищайтеся від Заратустри! А ще краще — соромтеся його! Може, він вас ошукав.

Той, хто пізнає, повинен не тільки любити своїх ворогів, а й уміти ненавидіти друзів.

Погано віддячує своєму учителеві той, хто назавжди лишається тільки учнем. Чом би вам не поскубати мій вінок?

Ви мене шануєте, та що буде, коли одного разу надломиться ваша шана? Остерігайтеся, щоб вас не розчавив кумир!

Ви кажете, що вірите в Заратустру? Та що важить Заратустра! Ви — мої вірні? Та що важать усі вірні?

Ви ще не шукали себе, а вже знайшли мене. Так чинять усі вірні, тому так мало важить будь-яка віра.

Тепер я наказую вам згубити мене і знайти себе, і аж тоді, як усі ви мене зречетесь, я знову прийду до вас.

Воістину, брати мої, іншими очима я тоді шукатиму тих, кого втратив, іншою любов'ю вас любитиму.

Колись ви ще станете мені друзями й дітьми одного сподівання — тоді я захочу втретє побути з вами, щоб святкувати разом великий полудень.

Це той великий полудень, коли людина стоїть на середині свого шляху від звіра до надлюдини і святкує свою дорогу до надвечір'я як найвище своє сподівання, бо це дорога до нового світанку.

І той, хто йде до загибелі, благословить себе сам, бо насправді він іде далі, і сонце його пізнання стоятиме в зеніті.

«Померли всі боги; тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина»,— така має бути в час великого полудня наша остання воля!

Так казав Заратустра.


ТАК КАЗАВ ЗАРАТУСТРА | Так казав Заратустра. Жадання влади | Частина друга