home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 5.

БИТВА ЗА СЕРЦЕ ЧОЛОВІКА

Ти зараз опинився бозна-де.

Ти є один з поранених, що здатні йти.

_ДЖЕН КРІСТ, «ПОРАНЕНІ, ЩО ЗДАТНІ ЙТИ»


Повернути чоловікові його серце –

найважча місія на землі.

_З КІНОФІЛЬМУ «МІШЕЛЬ»


Ніщо вартісне не дається без боротьби.

_БРЮС КОКБЕРН, «КОХАНЦІ В НЕБЕЗПЕЧНИЙ ЧАС»


Кілька років тому мій середній син Блейн пережив велику зміну - пішов до першого класу. Для кожної малої дитини - це величезний крок - покинути комфорт і безпеку маминої опіки, проводити більшість часу в школі, бути серед «великих» дітей. Але Блей дуже товариський і безпосередній, вроджений лідер, і ми знали, що він легко з цим дасть собі раду. Щовечора за столом він пригощав нас розповідями про пригоди свого дня. Буває приємно згадувати з ним утіхи від цих перших шкільних днів. Тоді він тішився блискучою новою коробкою для сніданку, новісінькими жовтими олівцями, коробкою пастелей із вбудованою стругачкою, новою партою і, нарешті, новими друзями. Ми знали все про його нову вчительку і спортзал, де відбувалася фізкультура, про те, як діти розважалися на перервах, у які забави бавилися, і як наш Блейн ставав лідером у всіх їхніх розвагах. Але одного вечора син сидів мовчки. «Що не так, тигре?», - поцікавився я. Однак син далі мовчав, навіть не підвів очей. Про те, що сталося, він не хотів говорити. Врешті-решт, стало зрозуміло: один першокласник-задирака на очах усіх друзів штовхнув Блейна на майданчику. Сльози котилися по щоках сина, поки він розповідав нам цю історію. На його обличчі я прочитав сором. І ось що я порадив синові: «Блейне, послухай мене. Я хочу, щоби ти уважно мене вислухав. Коли цей хуліган штовхне тебе ще раз, ось що ти маєш зробити... Ти мене слухаєш, Блейне?». Він кивнув, втупившись у мене великими вологими очима. «Я хочу, аби ти підвівся... і вдарив його... якомога сильніше», - закінчив я. На обличчі Блейна з’явився вираз сором’язливої радості. Потім він усміхнувся.

Милий Боже, чому я дав Блейнові таку пораду? І чому він так утішився? Чому декого втішає така порада, а інших - шокує?

Так, я знаю, що Ісус наказував нам підставляти другу щоку. Але ми насправді зловживаємо цим віршем. Не можна навчити хлопця застосовувати свою силу, водночас позбавляючи його цієї сили. Повірте мені, Ісус був здатний відповісти на образу. Але Він вирішив не відповідати. Все ж ми пропонуємо, щоби хлопець, якого висміюють, принижують перед друзями, позбавлений сили і гідности, залишався у такій ситуації переможеного, бо цього хоче Ісус? Ви позбавите його мужности на все життя. Із цього моменту він завжди буде пасивним і лякливим. Він виросте, не пізнавши, як можна відстоювати себе, не зрозумівши, чи він узагалі чоловік. О, так, він буде галантним, навіть чарівним, шанобливим, завжди з гарними манерами. Така поведінка може виглядати моральною, може бути схожою на підставляння другої щоки, а насправді - це просто слабкість. Неможливо підставити щоку, якої у вас немає. У наших церквах повно таких чоловіків.

У ту хвилину душа Блейна зависла в невизначеності. Тоді іскра знову спалахнула в його очах, а сором щез. Але в багатьох-багатьох чоловіків душа й далі висить у невизначеності, тому що ніхто, ніхто ніколи не закликав їх бути небезпечними, пізнати власну силу, виявити, що їм до снаги бути чоловіком. «Я відчуваю, як у мені бурлить шалений океан, а я намагаюся втихомирити і заспокоїти ці хвилі, - зізнався мій молодий друг, якому минуло двадцять. - Я хотів би бути небезпечним, - зітхнув він. - Тобто... на вашу думку, це можливо? А мені здається, що я мушу просити на це дозволу».

Чому б то юнакові просити дозволу бути чоловіком? Тому що насильство триває ще довго по тому, як завдана рана. Мені не хотілося б створювати хибне враження - чоловік зазнає рани не один, а безліч разів упродовж свого життя. Ледь не кожен удар потрапляє в те саме місце: по його силі. Життя відбирає її, один хребець за другим, аж поки, врешті-решт, у чоловіка не залишиться хребта.


ФІНАЛЬНИЙ УДАР


Кілька років тому я прочитав про малюка, який зазнав жахливого удару під час операції: йому «випадково» ампутували пеніс. Подія сталася в 1970-х роках, і було прийняте рішення, яке відображало поширене переконання тих років, що «статеві ролі» насправді не є частиною нашої природи, а просто сформовані культурою і тому взаємозамінні. Геніталії тієї дитини переробили у жіночу форму, а хлопчика виховали як дівчинку. Та історія є притчею наших часів. Точно те саме ми намагаємося робити з хлопцями, починаючи з дуже малого віку. Як говорить Крістіна Гоф Сомерс у книжці «Війна проти хлопців»: «Зараз несприятливий час - бути хлопчиком». Наша культура повернулася проти чоловічої сутности, вона націлена відсікти її в ранньому віці. Як приклад, вона згадує про те, як стрілянину в коломбінській школі у Літлтоні, штату Колорадо, використали проти хлопчиків загалом.

Більшості знайома трагічна історія, що сталася в квітні 1999-го року. Два хлопці зайшли до шкільної бібліотеки і почали стрілянину; внаслідок того тринадцять жертв і два їхні нападники були мертві. Сомерс збентежена завваженнями Вільяма Полака, директора Центру для чоловіків у МакЛінському госпіталі, і я також. Ось що він сказав: «Хлопці в Літлтауні є вершиною айсберга. А сам айсберг - це всі хлопці». У нашій культурі поширена думка, що агресивність хлопців за своєю сутністю погана і що нашим завданням є перетворити їх на щось подібніше до дівчат.

Найголовнішим інструментом для цієї операції є наша шкільна система. Перед середньостатистичним учителем виникає неймовірне завдання: навести порядок у класі і навчати дітей. Найбільша перепона для такої благородної мети - це примусити хлопців сидіти спокійно, не шуміти й уважно слухати... впродовж усіх уроків. Із таким самим успіхом можна втримати приплив. Хлопець створений не так і не таким способом він вчиться. Замість того щоб змінити те, як ми навчаємо чоловіків, ми змінюємо їх самих.

Як повідомляє Ліонел Тайґер у книжці «Занепад чоловіків», хлопцям в три або чотири рази частіше, ніж дівчатам, встановлюють діагноз синдром дефіциту уваги з ознаками гіперактивності. Але, можливо, вони не хворі, можливо, як каже Тайґер: «Це просто може означати, що їм подобаються активні рухи і напористі дії... Виглядає, що хлопці як група віддають перевагу порівняно бурхливим і рухливим заняттям перед стриманою і фізично обмеженою поведінкою, яку винагороджує шкільна система і до якої дівчата більше схильні».

Мені це не дивно. Іноді спостерігаю, коли за столом сидять три хлопці (і один чоловік із хлоп’ячим серцем), ситуація стає досить дикою. Крісел, здебільшого, може й не бути. Хлопці використовують їх радше як гімнастичне оснащення, ніж як предмет для сидіння. Одного вечора я побачив, як мій син Блей замість сидіти на кріслі, балансує на ньому на животі, мов акробат. Водночас Люка, нашого молодшого, навіть не видно. Чи радше, в тому місці за столом, де мала би бути його голова, видніє лише пара шкарпеток, спрямованих угору. Дружина, не знаючи що казати, закочує очі.

А як сприймає хлопчиків наша система освіти? Ось що про це каже Тайґер:

Хлопчиків щонайменше у три - чотири рази частіше, ніж дівчаток, вважають, по суті, хворими через те, що моделі гри, яким вони віддають перевагу, нелегко пристосовувати до шкільної структури. Тоді психоневрологи, сповнені добрими намірами, приписують заспокійливі ліки від синдрому дефіциту уваги... Ситуація ганебна. Це свідчить про неспроможність освітніх реформаторів зрозуміти, що є статеві відмінності... Єдина хвороба, яку можуть мати ці хлопці - це чоловіча стать.

Але така проблема є не лише у школах. Нещодавно до мене зайшов дуже розлючений і розгублений молодий чоловік. Він був незадоволений тим, як його батько, церковний діяч, поставився до його заняття спортом. Син був баскетболістом, і його команда здобула першість міста. Саме ввечері тієї важливої гри, коли син виходив із дверей, батько буквально зупинив його і сказав: «Тобі не треба туди йти й інших копати в дупи - це негарно». Хіба можна говорити таке безглуздя сімнадцятирічному синові-спортсменові? Радити просто бути приємним хлопцем, якого команда-суперниця ще ніколи не зустрічала? Іншими словами, бути м’яким. Десь я читав, що Церква, можливо, має чоловічу зовнішність, але душа її перетворилася на жіночу.

У шлюбі чоловіка також позбавляють мужности. Жінок часто приваблює шаленість чоловіка, але, щойно спіймавши його, вони беруться цього чоловіка приручити. Якщо він піддасться цьому, то внутрішньо образиться на дружину, а вона, своєю чергою, дивуватиметься, куди поділася пристрасть. Більшість шлюбів закінчуються там. Якось втомлена і самотня жінка запитала:

- Як мені повернути свого чоловіка до життя?

- Заохотьте його бути небезпечним, - запропонував я.

- Тобто дозволити йому купити мотоцикл, так?

- Ага, - згодився я.

Вона відсахнулася з розчарованим виразом обличчя:

- Я знаю, що ви маєте рацію. Але мені не подобається ваша ідея. Я чоловіка приручала впродовж багатьох років.

Пригадайте того великого лева у тісній клітці. Чому ми садимо чоловіка до клітки? Із тієї самої причини, що й лева. Із тієї ж причини ми поміщаємо туди Бога: бо Він нам виглядає небезпечним. Перефразовуючи Саєрса, ми також підрізали кігті левеняти з коліна Юди. Чоловік є небезпечним. Жінки не розпочинають воєн. Жорстокі вбивства здебільшого вчиняють не жінки. Тюрми наповнені не жінками. Трагедія в колумбійській школі - не справа рук двох дівчаток. Очевидно, щось пішло не туди в чоловічій душі, і ми вирішили виправити ситуацію, забравши цю небезпечну природу... цілком.

«Ми знаємо, що наше суспільство породжує достатньо хлопчиків, - каже Роберт Блай, - але виглядає, що чоловіків - дедалі менше». На це є дві основні причини: ми не знаємо, як ініціювати хлопчиків у чоловіків, і друге - ми насправді не впевнені, що хочемо цього. Ми хочемо підготувати їх до життя в суспільстві, безперечно, але відібравши від них усе, що є шаленим, диким і пристрасним. Іншими словами, подалі від мужности і ближче до чогось більше жіночного. Але, як каже Сомерс, ми забули просту істину: «Енергія, конкурентноздатність і фізична відвага нормальних гідних чоловіків відповідальні за більшість того, що є правильним у цьому світі». Сомерс нагадує нам, що під час кровопролиття в колумбійській школі «Сет Гой закрив своїм тілом перелякану дівчину від куль; п’ятнадцятирічний Деніел Рорбо заплатив життям, коли, смертельно ризикуючи, притримував двері відчиненими, щоб інші могли втекти».

Саме та сила, що є такою важливою для чоловіків, робить із них героїв. Якщо околиця є безпечною, то це завдяки силі чоловіків. Рабство зупинила сила чоловіків, за що вони і їхні сім’ї заплатили чимало. Нацистів зупинили чоловіки. Апартеїд не подолали жінки. Хто віддав свої місця в рятівних шлюпках, що відчалювали від «Титаніка», щоби жінки і діти могли врятуватися? І чи ми забули - саме Чоловік дозволив прибити себе до хреста на Голгофі. Це не означає, що жінки не можуть бути героями. Я знаю дуже багатьох героїчних жінок. Це просто нагадує нам, що Бог створив чоловіків такими, якими вони є, адже нам украй потрібно, щоб вони саме такими були. Так, чоловік небезпечний. І так само скальпель. Він може поранити, а може врятувати життя. Ви не робите його безпечним, затупивши. Ви даєте його в руки того, хто знає, що робить.

Якщо ви хоч трохи мали справу з кіньми, то знаєте, що жеребці можуть завдавати багато проблем. Вони сильні, дуже сильні, і знають собі ціну. Зазвичай жеребці не терплять вуздечки і можуть ставати зовсім агресивними - особливо, якщо неподалік є кобили. Жеребців тяжко приборкати. Якщо ви хочете мати безпечнішу, спокійнішу тварину, існує легке рішення: каструйте його. Мерин набагато поступливіший. Ви можете водити його за ніс, він зробить усе, що йому наказано, не здіймаючи галасу. Є лише одна проблема: мерини не дають життя. Вони не можуть зробити для вас те, що можуть жеребці. Жеребці, без сумніву, небезпечні, але якщо вам потрібне життя, яке він може запропонувати, то доведеться прийняти і небезпеку. Одне від другого невіддільне.


ЩО ТУТ НАСПРАВДІ ВІДБУВАЄТЬСЯ?


Скажімо, нині 6 червня 1994 року, близько 7:10. Ви - солдат у третій хвилі, що висаджується на узбережжя Нормандії. Тисячі чоловіків пішли перед вами, і тепер настала ваша черга. Вискочивши зі шлюпки Гіґінса і пробираючись убрід до берега, ви бачите довкола себе тіла мертвих солдатів - вони плавають у воді, колихаються на хвилях прибою, лежать на піску. Йдучи берегом, ви зустрічаєте сотні поранених чоловіків. Деякі шкутильгають разом із вами, шукаючи прихистку. Інші ледве повзуть. Снайпери угорі на скелях продовжують їх відстрілювати. Куди ви не глянете - всюди біль і розруха. Руйнування майже тотальне. Коли досягаєте скель, єдиного безпечного місця, бачите там групку людей без командира. Вони контужені, приголомшені і налякані. Багато з них загубили зброю, більшість відмовляються рухатися. Вони паралізовані страхом. Взявши все це до уваги, який ви робите висновок? Як оціните ситуацію? Окрім інших ідей, вам доведеться визнати: «Все це - жорстока війна», і ніхто не заперечить вам чи не вважатиме ваші слова дивними.

Але про наше життя ми не думаємо з такою ясністю, і я не розумію, чому. Озирніться довкола себе - що ви бачите? Що ви бачите в житті чоловіків, які працюють разом із вами, мешкають поруч, ходять з вами до церкви? Чи сповнені вони пристрасної свободи? Чи добре вони борються? Чи їхні жінки глибоко вдячні за те, наскільки добре їх люблять чоловіки? Чи діти променяться впевненістю? Ця ідея була б ледь не смішною, якби не була такою трагічною. Чоловіків убивають направо і наліво. Розкидані околицею, лежать уламки життів чоловіків (і жінок), які померли на рівні душі від завданих їм ран. Ви, мабуть, чули вислів: «Він лише на вигляд такий». Так, ті люди загубили своє серце. Набагато більше є живих, проте страшно поранених. Вони намагаються відповзти назад, але їм надзвичайно тяжко зібрати свої життя докупи; здається, вони далі зазнають ударів. Ви знаєте інших, які вже потрапили в полон і знемагають у в’язницях відчаю, згубних звичок, ледарства чи нудьги. Місцевість виглядає, мов поле бою, Нормандське узбережжя душі.

І справи саме такі. Тепер ми перебуваємо на останніх стадіях довгої і страшної війни проти людського серця. Я знаю - це звучить надто драматично. Я майже не вживав термін «війна» зі страху, що мене відкинуть як одного з групи «курчат»-християн, які бігають довкола, намагаючись підбурювати всіх через якийсь уявний страх заради просування своєї політичної, економічної і богословської справи. Але я взагалі не намагаюся нагнітати страх; я чесно говорю про природу того, що розгортається довкола нас... проти нас. І поки ми не назвемо ситуацію тим, чим вона є, ми не знатимемо, про що йдеться. Фактично, саме тут багато людей відчувають, що їх покинув чи зрадив Бог. Вони вважали, що коли вони стануть християнами, це певним чином покладе край їхнім турботам або принаймні значно їх зменшить. Ніхто ніколи не говорив їм, що їх перекидають на передній фронт, і вони насправді шоковані, що в них стріляють.

Хочеться повернутися до історичних подій. Після того як союзники відвоювали позиції на березі Нормандії, війна не закінчилася. У певному сенсі вона щойно почалася. Стефен Амбровз у творі «Громадянські солдати», коли союзники виграли війну. Багато з тих історій за своїм значенням є ледь не притчами. Ось одна розповідь про подію, що відбулася відразу після наступу, 7 червня 1944 року:

Бригадний генерал Норман «Голландець» Кота, асистент командира 29-ї дивізії, натрапив на групу піхотинців, яких німці затиснули в фермерському будинку. Він запитав командувача-капітана, чому його люди не пробували взяти будівлю.

- Сер, там сидять німці і обстрілюють нас, - відповів капітан.

- Гаразд, ось що я вам скажу, капітане, - відповів Кота, відщіпаючи від куртки дві гранати, - ви зі своїми людьми починаєте стріляти. Я беру зі собою невелику групу, а ви зі своїми людьми прикриваєте нас. Я покажу вам, як брати будинок з німцями». Кота повів свій взвод довкола живоплоту, щоб якомога ближче добратися до будинку. Раптом він вигукнув і кинувся вперед, за ним - взвод із дикими криками. Закинувши гранати у вікна, Кона з групою вибили передні двері, кинули кілька гранат усередину, зачекали на вибух, а тоді заскочили до будинку. Вцілілі німці, рятуючи свої життя, кинулися втікати через задні двері. Кота повернувся до капітана.

- Ви побачили, як захоплювати будинок, - сказав захеканий генерал. - Вам зрозуміло? Тепер знаєте, як це робиться?

- Так, сер.

Чого можна навчитися з тієї розповіді? Чому ці чоловіки були затиснуті? По-перше, вони виглядали здивованими, що в них стріляють: «Вони обстрілюють нас, сер». Хіба саме це не відбувається на війні - у вас стріляють? Чи ви забули? Ми народжені у світ, в якому йде війна.

Сцена, в якій ми живемо, не є комедією положень - це кривава битва. Чи ви не помітили, з якою смертельною точністю була завдана рана? Удари, які ви приймали, були далеко не випадковими. Вони потрапили в самісіньку мішень. Чарльз, про якого я розповідав, мав стати піаністом, але він уже ніколи не торкнувся інструмента. Я маю дар і покликання промовляти до сердець чоловіків і жінок. Але моя рана спокусила мене бути самітником, жити на віддалі від свого серця і від інших. Покликання Креґа - проповідувати Святе Письмо, як це робили його батько і прадід. Його раною була спроба відібрати цей дар у нього. Він чайка, пригадуєте? Все, на що він здатний - це «пронизливо кричати». Я ще не згадав про Реґі. Батько поранив його, коли він намагався досягнути успіхів у школі: «Ти такий тупий, ти ніколи не закінчиш коледжу». Хлопець хотів стати лікарем, але ніколи не пішов за своєю мрією.

І так без кінця. Рана завдана настільки цілеспрямовано і доречно, що просто не може бути випадковою. Вона була спробою вбити вас, скалічити чи зруйнувати вашу силу і вивести вас із рівноваги. Завдані нам рани були націлені на нас із вражаючою точністю. Сподіваюся, у вас вимальовується картина. А ви знаєте, чому відбувається така атака? Ворог боїться вас. Реально ви небезпечні. Якби вам вдалося насправді повернути собі серце, жити від серця сміливо, для ворога ви стали б великою проблемою. Ви зробили б багато... на користь добра. Пам’ятаєте, наскільки доблесним і ефективним був Бог в історії світу? Ви - пагін роду переможців.

Дозвольте мені звернутися до другого уроку притчі про день після наступу. Другою причиною, чому чоловіки лежали, приперті німцями, неспроможні рухатися, є те, що ніхто ніколи не показав їм, як брати будинок. Їх навчали, але не того. Більшість чоловіків ніколи не були ініційовані в доросле чоловіче життя. Ніколи ніхто не показував їм, як це робити і особливо, як боротися за своє серце. Недогляд багатьох батьків, культура, що розніжує і пасивна позиція Церкви залишила чоловіків без орієнтирів.

Саме тому я написав цю книжку. Я хочу сказати вам, що ви можете повернути собі своє серце. Але я мушу попередити вас - якщо ви повернете серце, якщо хочете, щоби рана зцілилася, а сила відновилася, якщо хочете знайти своє правдиве ім’я, вам доведеться за все це боротися. Зверніть увагу, як ви реагуєте на мої слова. Чи у вас всередині щось не ворухнулося, якесь прагнення жити? А чи не втручається інший голос, закликаючи до обережности, можливо, намагаючись відкинути мої слова взагалі? Мовляв, він такий мелодраматичний, яка зверхність. Або, мабуть, якісь чоловіки змогли б, але не я. Або, я не знаю... хіба це вартує зусиль? Це частина боротьби, безпосередньо тут. Бачите? Я нічого не придумую.


НАШ ПОШУК ВІДПОВІДІ


Найперше і найголовніше ми мусимо дізнатися про те, чого ніколи не чули або недобре чули від своїх батьків. Мусимо знати, хто ми такі і чи нам під силу бути чоловіками. Що нам робити з тим найважливішим питанням? Для того щоб допомогти знайти відповідь, дозвольте мені поставити інше запитання: що ви зробили зі своїм запитанням? Куди ви його відклали? Бачите, стрижневе питання чоловіка нікуди не дівається. Роками він може усувати його зі свідомосте і просто «давати собі раду з життям». Але питання не відходить. Цей голод настільки важливий для нашої душі, що він примусить нас знайти розв’язання. Насправді, він приводить у рух усе, що ми робимо.

Цієї осені я провів кілька днів із дуже успішним чоловіком, якого назву Пітером. Я зупинився в його будинку під час конференції на Східному узбережжі. Пітер зустрів мене в аеропорту, на новому джипі «Ленд Ровер» з усіма модними витребеньками. Гарна машина, подумав я. У цього чоловіка справи йдуть добре. Наступного дня він уже возив мене в останній моделі БМВ. Пітер мешкав у найбільшому будинку в місті і мав дім для відпочинку в Португалії. Все своє багатство він не успадкував від заможних родичів, а набув за чесно зароблені гроші. Він любив гонки «Формула-1», а також риболовлю. Мені він щиро сподобався як справжній чоловік. Проте Пітерові чогось бракувало. Здавалося б, такий чоловік буде впевненим, егоїстичним. Безперечно, таким він і виглядав спочатку. Але, провівши з Пітером час, я помітив, що він... нерішучий. У нього були всі ознаки мужности, але складалося враження, що жодна з них не виходила з правдивого центру.

Після кількох годин розмови він визнав, що почав дещо розуміти. На початку року від раку помер його батько. «Але, втративши його, я не плакав. Бачите, ми ніколи не були по-справжньому близькі, - пояснив мені Пітер. Здається, я знав, що він говоритиме далі. - Я ліз зі шкіри заради успіху... Та це мені навіть не приносило задоволення. Навіщо воно було? Тепер я розумію... Я намагався завоювати у свого батька визнання. - Після довгої сумної мовчанки Пітер промовив тихо, крізь сльози. - Ніщо з того не вийшло».

Звичайно, з цього ніколи нічого не виходить. Байдуже, скільки ви заробите чи куди дійдете у своєму житті, це ніколи не зцілить вашу рану чи не скаже вам, хто ви такі. Але скільки чоловіків купуються на таке.

Після багатьох років намагань досягнути успіху в очах світу, друг все ще вперто тримається за цю ідею. Сидячи в моєму кабінеті, стікаючи кров’ю від усіх своїх ран, він говорить мені: «Хто справжній жеребець? Той, хто заробляє гроші». Ви розумієте, що він не заробляє достатньо багато, тому все ще дотримується цієї ідеї.

Чоловіки кидаються в різних напрямках, намагаючись виправдати пошуки своєї душі. Ось Бред - добрий чоловік, який уже багато років прагне здобути відчуття значимости, ставши частиною якоїсь групи. Як він казав: «Завдяки своїм ранам я зрозумів, як повернути собі життя: я знайду групу, до якої можна пристати, з якою можна робити неймовірне і потрібне для інших - тоді я стану кимось». Спочатку це була правильна група дітей у школі, потім - команда з боротьби, а через багато років - правильна група проповідників. Це був час розпачливих пошуків, як сам визнав Бред. І пошуків невдалих. Коли на початку цього року справи в служінні, де він був задіяний, пішли кепсько, Бред зрозумів, що йому слід піти: «Моє серце розірвалося, і проявилися всі рани та стріли. Я ще ніколи не відчував такого болю. Слова просто верещать мені в обличчя - я нікому не належу. Мене ніхто не потребує. Я самотній».

Куди йде чоловік, намагаючись самоствердитися? До того, чим він володіє? До тих, хто звертає на нього увагу? Наскільки приваблива його дружина? Куди він ходить обідати? Наскільки спритний у спорті? Світ вітає суєтні прагнення: зароби мільйон, піди в політику, заслужи підвищення, забий гола... будь кимось. Вам не здається, що це схоже на глузування? Поранені повзуть по березі, під обстрілом снайперів. Але найстрашніше місце, куди заходить чоловік у своїх пошуках, місце, де кожен чоловік опиняється, незалежно від того, яким слідом він пішов, - це жінка.


ЗВЕРТАННЯ ДО ЄВИ


Згадується історія мого першого поцілунку з тією чудовою дівчинкою, в яку я закохався в сьомому класі і через неї гнався на велосипеді. Я закохався в Дебі того ж року, коли мій батько пішов з мого життя - коли мені було завдано найглибшої рани. Такий збіг у часі не був випадковістю. У розвитку юнака настає момент, коли в його життя повинен втрутитися батько. Цей момент настає ще у підлітковому віці, десь в одинадцять - п’ятнадцять років, залежно від хлопчика. Якщо таке втручання не відбувається, хлопець приречений на катастрофу; наступне вікно, яке відкривається в його душі, - це сексуальність. Із Дебі я відчував себе прекрасно. Тоді я не міг цього пояснити, не мав поняття, що насправді відбувалося. Але в глибині душі я знав, що знайшов відповідь на своє запитання. Красива дівчина вважає мене найкращим. Чого ще може хотіти хлопець? Якщо я знайшов Джульєту, значить, я - Ромео.

Коли вона пішла від мене, почалася довга і сумна історія пошуку «жінки, в чиїй присутності я почуваюся справжнім чоловіком». Я переходив від дівчини до дівчини, намагаючись знайти відповідь. Бути героєм для красуні - таким було моє прагнення, моє розуміння того, що значить бути справжнім чоловіком. У «Сталевому Джоні» Блай називає це пошуком Золотоволосої Жінки:

Він помічає жінку у другому кутку кімнати, відразу ж розуміє, що це - Вона. Він розриває стосунки, які вже має, домагається її, відчуває шалене збудження, пристрасть, серцебиття, одержимість. Через кілька місяців усе руйнується. Вона перетворюється на звичайну жінку. Він спантеличений і розгублений. Потім він ще раз помічає сяюче обличчя в другому кутку кімнати, і колишня впевненість повертається до нього.

Чому порнографія - найпоширеніша в світі згубна звичка чоловіків? Звичайно, часткове пояснення в тому, що на чоловіків більше впливають візуальні образи. Картинки і малюнки збуджують їх набагато більше, ніж жінок. Але глибша причина в тому, що ця спокуслива красуня досягає глибин і торкається вашого розпачливого голоду за ствердженням вас як чоловіка, про існування якого ви навіть не здогадувалися, торкається так, як ніщо інше в житті чоловіків їх не торкалося. Зрозумійте - це глибше, ніж ноги, груди і добрий секс. Тут ідеться про мітологію. Подивіться, на які випробування йдуть чоловіки, щоби знайти свою «золотоволосу» жінку. За її красу вони билися на дуелях, вели війни. Розумієте, всі чоловіки пам’ятають Єву. Нас вона переслідує. І чомусь нам здається, що коли ми змогли б її знайти, змогли б повернути її собі, тоді ми також відновили б разом із нею нашу втрачену мужність.

Пригадуєте хлопчика Філіпа з фільму «Досконалий світ»? Пам’ятаєте, яким був його найбільший страх? Що в нього маленький пеніс. Саме так багато чоловіків виражають відчуття чоловічого безсилля. У старшому віці чоловіки найбільше бояться імпотенції. Якщо в нього немає ерекції, тоді йому не під силу бути справжнім чоловіком. Але тут задіяне також щось протилежне. Якщо чоловік може відчути ерекцію, тоді добре - він відчуває себе могутнім. Він - сильний. Повірте мені, для багатьох чоловіків головне питання тісно пов’язане з його пенісом. Якщо він здатен відчути себе героєм сексуально, отоді він ого-го який герой. Порнографія настільки спокуслива, а що має думати поранений, зголоднілий чоловік, коли буквально сотні красунь готові йому віддатися? (Звісно, не саме йому, але коли він на самоті з фотограціями, відчуття таке, що все - для нього.)

Неймовірно - скільки фільмів поставлено на цій брехні? Знайдіть красуню, завоюйте її, покладіть до ліжка і ви - чоловік. Ви - Джеймс Бонд. Справжній жеребець. Уважно прочитайте слова до пісні Бруса Спрінстіна «Таємний сад» (із диску «Найбільші гіти», 1995 р.):

Вона дозволить в дім ввійти

Якщо постукаєш вночі

Себе дозволить цілувати,

Лиш правильні слова знайди Якщо заплатиш їй ціну Розкриється перед тобою

Але в таємному саду сховається одна.

Вона по стежці проведе

В повітрі ніжність запанує

А ти дійдеш лише туди

Звідкіль саму її розгледиш

Вона до тебе усміхнеться

А ти з очей її пізнаєш

Що в неї є таємний сад

Де все, про що ти мрієш

Де все, чого ти прагнеш

Назавжди недосяжні

Від тебе за мільйони миль.

Це глибока брехня, поєднана з глибокою правдою. Єва - це справді сад (див. П. п. 4,16). Але вона - не все, чого ви прагнете, не все, що вам потрібне, - далеко не те. Звісно, що вона буде за мільйони миль від вас. Ви не можете дістатися до того місця, бо насправді його немає. Його немає. Відповідь на ваше запитання неможливо знайти. Зрозумійте мене правильно. Жінка - чарівна істота. Найчарівніше створіння. «Оголене жіноче тіло - це частка вічности, надто велика для чоловічого ока». Жіночість має здатність розбудити мужність. Ще й як може. Моя дружина мигне тут грудьми, а тут стегнами - і я готовий до дії. Все в мені готове. Вона скаже мені м’яким голосом, що я - чоловік, і я готовий стрибати задля неї через високі будівлі. Але жіночість ніколи не зможе обдарувати мужністю. Це те саме, що вимагати, щоби перлина породила буйвола. Або сподіватися, що поле польових квітів подарує вам «Шевроле». Це цілком інші субстанції.

Коли чоловік звертається з таким запитанням до жінки, він або прив’язується, або втрачає мужність. Зазвичай, відбувається і одне, і друге.

Дейв, котрому батько «пробив» діру у грудях, коли назвав його «маминим синком», шукаючи оправдання, кинувся до жінок. Нещодавно він зізнався мені, що помішаний на молодших жінках. Можна зрозуміти чому - вони є меншою загрозою. Молодша жінка є набагато меншим викликом. При ній він може відчувати себе справжнім чоловіком. Дейв соромиться своєї одержимості, але це його не зупиняє. Молодшу жінку він сприймає як відповідь на своє запитання, яку мусить отримати. Але він розуміє, що його пошуки марні. Якось він мені признався: «Навіть якщо я одружуся з красивою жінкою, то завжди знатиму, що десь є ще красивіша. Отож, почну задумуватися - чи міг би завоювати її?».

Це брехня. Як каже Блай, це пошуки без кінця. «Тут ми бачимо джерело великого розпачу чоловіків, великих страждань - певних жінок». Я настільки часто це бачив. Кілька років тому брат мого друга буквально опустився на дно, коли від нього пішла його дівчина. Він був справді успішним хлопцем, зірковим спортсменом, який став перспективним молодим юристом. Але він страждав від рани, яку завдав йому батько - алкоголік і трудоголік, котрий ніколи не давав синові того, чого прагне кожен хлопчина. Подібно до багатьох із нас, він звернувся з цим глибоким питанням до жінки. Коли вона його кинула, за словами друга, «це вибило його з колії. Він серйозно опустився, почав запивати, курити. Навіть покинув країну. Його життя похитнулося».

Саме тому стільки чоловіків таємно бояться своїх дружин. Вона бачить його так, як ніхто інший, знає, ким він є насправді. Якщо він дав їй право оцінювати себе, значить він також дав їй право визнати його неспроможним. У цьому - смертельна пастка. Один священик розповів мені, що багато років намагається догодити своїй дружині, а вона оцінює його лише на двійку. «А якщо не вона вас має оцінювати?» - висунув я припущення. «Безперечно. Та в неї таке враження... і я не виправдовую надій». Інший чоловік Річард у перші роки шлюбу лаяв свою дружину. Він вважав, що в житті йому призначено бути Ромео, відповідно, вона мала би бути Джульєтою. Коли виявилося, що вона не є «золотоволосою» жінкою, Річард розлютився. Бо, розумієте, це означало, що він не був героїчним чоловіком. Пригадую, я бачив фотографію Джулії Робертс без костюма і макіяжу. Тоді усвідомив, що вона - звичайна жінка.

«Він ішов до мене за підтвердженням своєї мужности», - сказала мені молода жінка про чоловіка, з яким зустрічається, точніше, зустрічалася. Спочатку він її привабив і, безперечно, привабив тим, як захопився нею. «Саме тому я з ним розійшлася». Мене вразила її проникливість і сміливість. Це дуже рідкісна риса, особливо, в молодших жінок. Наскільки це прекрасно відчувати себе його одержимістю. Бути в чиїхось очах богинею - це доволі п’янке відчуття. Але згодом вся ця романтика обертається неймовірним тиском на неї. «Він не переставав повторювати: “Я не знаю, чи мені під силу бути чоловіком, а ти кажеш мені, що ні”. Колись він мені за це подякує».

Надзвичайно цікаво те, що гомосексуали в цьому питанні насправді мають чіткіше розуміння. Вони знають, що в їхньому серці бракує саме чоловічої любови. Проблема в тому, що вони її сексуалізували. Джозеф Ніколосі говорить, що гомосексуальність є спробою заживити рану, наповнивши її мужністю або чоловічою любов’ю, якої бракувало, або чоловічою силою, якої на відчуття багатьох чоловіків, їм бракує. Це також є марними пошуками, і саме тому вражаюча кількість гомосексуальних стосунків не триває довго, адже стільки гомосексуалів переходить від одного чоловіка до другого, і так їх багато страждає від депресії та багатьох інших згубних звичок. У таких стосунках вони не можуть знайти те, що їм потрібне.

Чому я все це сказав про наші пошуки самоствердження і відповіді на наше запитання? Тому що ми не можемо почути реальну відповідь, поки не переконаємося, що отримали хибну. Хіба можемо ми подивитися в обличчя реальності, тимчасом як женемося за ілюзією? Голод не минає, він живе в нашій душі, мов зголодніла жадоба, чим ми не намагалися б її заповнити. Якщо ви підете з тим запитанням до Єви, це розіб’є ваше серце. Тепер я це знаю після багатьох-багатьох важких років. Там ви відповіді не отримаєте. Фактично, відповіді не дасть вам жодна річ, за якою женуться чоловіки, намагаючись знайти себе. Існує лише одне джерело відповіді на ваше запитання. І куди ви не пішли б зі своїм запитанням, вам доведеться забрати його назад. Вам доведеться відійти. Тут - початок вашої подорожі.


Розділ 4. РАНА | Дике серце. Таємниця чоловічого серця | Розділ 6. БАТЬКІВСЬКИЙ ГОЛОС