home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



Розділ 11.

ЖИТИ З ПРИГОДОЮ

Нам холодно, але це не зима. Віків страждання звільняються

від льоду, ідуть в рух;

Гримить плавуча крига,

Відлига, повінь, весняна пора.

Ми славим Бога, що живем

У час, коли напосідає зло

І не відступиться, доки душа

Не вирушить в найважчу путь.

_КРИСТОФЕР ФРАЙ


Бог закликає вас бути там, де вгамування найглибшого голоду людства приносить вам найглибшу радість.

_ФРЕДЕРИК Б’ЮХНЕР


У південному Орегоні є річка, яка звивається від Каскадних гір до узбережжя. Це ріка мого дитинства, яка проторила русло в каньйонах моєї пам’яті. Хлопчаком я провів багато літніх днів на річці Роуґ, ловлячи рибу, купаючись і збираючи ожину, втім, здебільшого все-таки ловлячи рибу. Мені подобалося, як її назвали французькі мисливці - Скавндрел, тобто збитошниця. Це додавало пустотливого тону для моїх пригод - я був збитошником на Роуґ. Із цими золотими днями дитинства пов’язані мої найдорожчі спогади, то ж торішнього літа я привіз туди Стейсі з хлопцями, щоби познайомити їх із рікою і поділитися спогадами. У літні місяці, особливо в червні, Роуґ у своїй нижній частині протікає гарячою і сухою місцевістю, тож ми з нетерпінням чекали можливости поплавати на каяках, щоби добре вимокнути і знайти собі якусь невеличку пригоду.

Десь між мисливським будиночком Морисона і обмілиною Форстер, над річкою нависає скеля. У тому місці каньйон звужується, і Роуґ робиться глибшою та на хвилю сповільнює свій швидкий плин до моря. З обох боків ріки постають високі скелі, а з північної сторони - куди можна добратися лише на човні - височіє скеля для стрибків. Стрибки зі скелі - одна з наших улюблених сімейних розваг, особливо, коли спекотно і сухо, а висота достатня, щоб вам перехопило подих у момент занурення під теплу воду на поверхні - в глибочінь, де морок і холод такі сильні, що примушують вас прожогом повертатися нагору до сонця. Скеля для стрибків випинається з води на висоту десь трохи більшу від двоповерхового будинку, тому перш ніж долетиш до води, встигаєш повільно полічити до п’яти, (у звичайному басейні, стибаючи з найвищої вишки, - ледве до двох). Людський мозок так створений, що кожна скеля видається вдвічі вищою, коли дивишся з неї вниз, тоді все твоє єство говорить: «Навіть не думай».

Тож, ти не думаєш, а просто кидаєшся в каньйон і перебуваєш у такому довгому вільному падінні, що, здається, можна продекламувати ціле Геттізберзьке послання, і всі твої відчуття загострюються до краю, коли поринаєш у холодну воду. На горі компанія тебе вітає, і ти теж радієш, бо ти це зробив. Ми всі стрибали того дня - спершу я, потім Стейсі, Блейн, Сем і навіть Люк. Після нього якийсь здоровий незґраба, що хотів, було, відступити, коли подивився вниз, але вже мусив стрибнути, бо перед ним це зробив Люк, і він не зміг би жити з тим, що шестирічний хлопчик кинувся донизу, а він злякався. Після того першого стрибка мусиш стрибнути ще раз, частково тому, що не можеш повірити, що зважився на це, а частково тому, що страх змінюється на трепет від такої свободи. Ми знову гріємося на сонці, а тоді... стрімголов униз.

Хочу прожити так ціле життя. Хочу любити до набагато більшого самозабуття і не чекати на те, щоб інші полюбили мене першими. Хочу кинутися в творчу роботу, яка була б гідна Бога. Хочу брати участь у битві при Банокберні, йти за Петром так, як він пішов за Христом по морю, звершувати молитви, які виходили б із правдивого бажання мого серця. Як сказав поет Джордж Чепмен:

Дайте мені дух, який у життя бурхливім морі

Любить, щоб дужий вітер надимав його вітрила,

Щоб палуба його тремтіла, щогли гнулись І корабель так сильно нахилявсь набік,

Щоб воду пив, а кіль борознив небо.

Життя - це не проблема, яку треба розв’язувати, а пригода, яку треба прожити. Така його природа, і вона була такою спочатку - відтоді як Бог написав сценарій для цієї напруженої драми і назвав усю цю дику затію доброю. Він влаштував світ таким чином, щоб він діяв тільки тоді, коли ми приймаємо ризик як тему нашого життя, тобто тільки тоді, коли живемо по вірі. Чоловік просто не буде щасливим, поки не матиме пригод у роботі, в коханні і в духовному житті.


ПОСТАВИТИ ПРАВИЛЬНЕ ЗАПИТАННЯ


Кілька років тому, переглядаючи вступ до однієї книги, я натрапив на фразу, яка змінила моє життя. Бог має з нами близькі особисті відносини і звертається до наших дивних сердець особливими способами - і не тільки через Біблію, але й через усе творіння. До Стейсі він промовляє через фільми. До Крейґа - через рок-н-рол (днями він зателефонував мені, щоб сказати, що пісня «Running Through the Jungle» запалила його бажанням прочитати Біблію). До мене слово від Бога надходить по-різному - через захід сонця, через друзів, фільми, музику, дику природу і книжки. Але до ситуації зі мною і книжками Бог підходить з особливим гумором. Наприклад, оглядаючи книжки у букіністичній крамниці, я можу помітити одну з тисячі, яка говоритиме: вибери мене - точнісінько, як Августин у своїй «Сповіді». Тоllе lеggе - бери і читай. Бог закидає свою вудочку у воду, де плаває форель, ніби майстерний рибалка. У вступі до тієї книги, яку я досі ціную, її автор Ґіл Бейлі ділиться порадою, що колись отримав від свого духівника. Її суть - не запитуй себе, що потрібно світові. Запитуй себе, що відроджує тебе до життя. Йди і роби це, тому що світ потребує людей, відроджених до життя.

Я занімів. Для мене це, можливо, була валаамова ослиця. Раптом я усвідомив, що моє життя до того моменту було кепським, що я жив за сценарієм, який для мене написав хтось інший. Усе своє життя я просив світ сказати мені, що маю робити зі собою. Це не те саме, що просити поради; я хотів не чого іншого, як звільнення від відповідальности і, особливо, звільнення від ризику. Я хотів, щоб хтось інший сказав мені, ким маю бути. Слава Богу, в мене цього не вийшло. Я просто не міг себе примусити надто довго грати за цими врученими мені сценаріями. Вони ніколи не підходили мені, як Савлові обладунки. Хіба може світ позерів порадити щось крім позерства? За словами Б’юхнера, ми є в постійній небезпеці бути не акторами в драмі нашого життя, а піддослідними тваринами, які йдуть туди, куди веде їх світ і плисти за будь-якою найсильнішою течією. Коли я читав пораду Бейлі, то знав, що це Бог говорить до мене. Це було запрошення до виходу з Уру. Я поклав книгу, не перегорнувши сторінку, і вийшов із магазину в пошуках життя, яке варто прожити.

Я подав документи на здобуття ступеня магістра, і мене зарахували. Та програма виявилася чимось набагато більшим, ніж кар’єрний крок; завдяки перетворенню, яке там відбулося, я став письменником, консультантом і оратором. Уся траєкторія мого життя змінилася, а разом з нею - життя багатьох людей. Але сам я майже не робив ніякого руху. Розумієте, коли я подавав документи до університету, не мав ні копійки на оплату навчання. Я був одружений, із трьома дітьми, виплачував кредит за будинок, а це такий період у житті чоловіка, коли здебільшого він повністю відмовляється від своїх мрій і від здійснення будь-яких стрибків. Ризик здається просто надто великим. До того ж, мені тоді ще зателефонували з фірми у Вашингтоні і запропонували тепле місце з неймовірною платнею. Я працював би в престижній компанії, обертаючись у дуже потужних колах і заробляючи великі гроші. Бог загострював сюжет, випробовуючи твердість мого рішення. В один бік ішла дорога до моєї мрії і бажання, на які в мене не було коштів, а також до абсолютно непевного майбутнього. В інший бік вела дорога до вигідного кроку вгору щаблинами успіху, дуже очевидного кар’єрного росту і повної втрати душі.

На вихідні я виїхав у гори, щоб навести лад із думками. Життя стає зрозумілішим, коли стоїш на самоті біля високогірного озера з вудкою в руках. Мені здалося, що щупальця світу і мого несправжнього «я» послабили свою хватку, коли я вибрався у Пустелю святого Хреста. Наступного дня заговорив Бог: Джоне, ти можеш піти на цю роботу, якщо хочеш. Це не гріх. Але вона тебе вб’є, і ти це знаєш. Він мав рацію; на ній зусібіч виднівся знак несправжнього «я». Якщо хочеш йти за Мною, продовжував Він, то Я йду в той бік. Я точно знав, що Він мав на увазі, коли казав, «у той бік». Це означало - в пустелю, на фронтир. Наступного тижня я в дивовижній послідовності отримав три дзвінки. Перший - запрошення на фірму у Вашингтоні, і я відмовився влаштовуватися до них. Коли поклав слухавку, моє несправжнє «я» кричало: що ти робиш?! Наступного дня телефон знову задзвонив - дружина сказала, що телефонували з університету і запитували, чому я не заплатив перший внесок за навчання. Третього дня зателефонував мій давній друг, що молився за мене і за моє рішення. «Ми вважаємо, що ти повинен йти до університету, - сказав він, - і ми хочемо заплатити за тебе».

Дві стежки в лісі розійшлись, і я

ступив на невторовану;

Відтоді все змінилося. (Роберт Фрост)


ЧОГО ТИ ЧЕКАЄШ?


Де ми були б сьогодні, якби Авраам обережно зважив усі «за» і «проти» Божого запрошення і вирішив краще триматися своїх медичних пільг, оплачуваних тритижневих відпусток і пенсійного плану в Урі? Що було б, якби Мойсей послухав пораду своєї мами ніколи не пустувати з сірниками і вів обережне життя, тримаючись якнайдалі від будь-яких палаючих кущів? У нас не було б Євангелії, якби Павло вирішив продовжувати життя фарисея, яке хоч і не було сповнене мрій чоловіка, та все ж було, принаймні, прогнозоване і, звичайно ж, стабільніше, ніж те, щоб іти за голосом, почутим по дорозі до Дамаску. Зрештою, люди часто чують голоси, і хто знає насправді, чи це Бог, чи просто чиясь уява? Що було б із нами, якби Ісус не був палким, диким і романтичним до мозку кісток? Подумайте: нас би взагалі не було б, якби Бог не пішов на величезний ризик щодо нас із самого початку.

Більшість чоловіків витрачають енергію свого життя, намагаючись виключити ризик або зменшити його до зручнішого масштабу. Їхні діти набагато частіше чують «ні», ніж «так». Їхні працівники відчувають себе прив’язаними, так як і їхні жінки. Якщо це спрацьовує, якщо чоловікові вдається застрахувати своє життя від усіх ризиків, він замотує себе в кокон самозахисту, а потім весь час дивується, чому задихається. Якщо це не спрацьовує, він проклинає Бога, а тоді подвоює свої зусилля до підвищення кров’яного тиску. Якщо подивитися на будову несправжнього «я», яке люди схильні створювати, вона завжди зав’язана на двох темах: чіпляння за якусь компетенцію і відкидання всього неконтрольованого. За словами Девіда Байта: «Ціна нашої життєздатности - це сума всіх наших страхів».

За вбивство брата Бог прирік Каїна на життя неприкаяного волоцюги; далі він будує місто (див. Бут. 4,12; 17). Отака посвята - відмова довіритися Богові і пошук контролю - глибоко притаманна кожному чоловікові. Байт говорить про відмінність між бажанням несправжнього «я» мати владу над досвідом, контролювати свої події і наслідки і бажанням душі мати владу через досвід, яким він не був би. Ви буквально жертвуєте своєю душею і своєю справжньою силою, коли наполягаєте на контролюванні ситуації, як той чоловік, про якого Ісус розповідав, що він, нарешті, накопичив скільки хотів, набудував гарних комор, а наступної ночі помер. «Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу»? (Мр. 8, 36). До слова, можна втратити душу задовго до смерти.

Канадський біолог Фарлей Моват мріяв про те, щоб вивчати вовків у їхньому природному оточенні на диких просторах Аляски. Книгу «Ніколи не вий вовком» він написав на основі досвіду тієї відлюдної дослідницької експедиції. В однойменному фільмі Моват змальований в особі книжкового хробака Тайлера, який ніколи навіть не жив у наметі. Він наймає божевільного старого пілота Ровлі Літла з Аляски, щоб у розпал зими доправити його і все його оснащення в глуху долину Блек Стовн. Під час польоту в однодвигунній «Сесні» над однією з найкрасивіших, найнепрохідніших і найнебезпечніших диких місцевостей на землі, Літл випитує Тайлера про секрет його місії:

Літл: Скажи мені, Тайлере... що там в долині Блекстовн?

Що там? Марганець? (Мовчання). Це ж не нафта. Може, золото?

Тайлер: Це важко описати.

Літл: Ти - розумна людина, Тайлере... все сам собі знаєш.

Усі ми тут - золотошукачі, правда, Тайлере? Шукаєм... ту тріщину в землі... щоб потім більше нічого не шукати.

(Після павзи)

Я відкрию тобі маленький секрет, Тайлере. Золото не в землі. Воно десь тут. Справжнє золото - на схилі літ, після 60-ти років життя - коли сидять у вітальнях, перед тупим ящиком, знуджені до смерти. Знуджені до смерти, Тайлере.

Раптом мотор літака кашлянув кілька разів, пирхнув, захлипав... а потім просто заглох. Єдиним звуком був вітер над крилами.

Літл: (стогнучи) О Господи.

Тайлер: (у паніці) Що сталося?

Літл: Візьми штурвал.

Літл передає управління заглухлим літаком Тайлеру (який ніколи в своєму житті не керував літаком) і починає нервово ритися в старому ящику для інструментів, що між сидіннями. Літл не знаходить того, що шукав, і вибухає. Репетуючи, він висипає все з ящика на дно літака. Потім зупиняється так само раптово, заспокоєно потираючи лице руками.

Тайлер: (все ще в паніці намагається керувати літаком) Що сталося? Нудьга, Тайлере, нудьга... ось що сталося. Як побороти нудьгу, Тайлере? Пригода. ПРИГОДА, Тайлере!

Тоді Літл різко відчиняє ногою двері літака і ледь не вивалюється, послизнувшись на чомусь, можливо, на замерзлій смужці палива. Мотор заводиться якраз за мить до того, як вони мали би врізатися в гору. Літл хапається за штурвал і спрямовує літак різко вгору, ледь не зачепивши схил, і тоді вирівнює його в напрямку довгої, величної долини внизу.

Ровзі Літл, може, і божевільний, але до того ж, геній. Він знає секрет чоловічого серця, знає засіб від його недуги. Надто багато чоловіків відмовляються від своїх мрій, тому що не бажають ризикувати чи побоюються, що їм це не під силу, чи їм ніхто ніколи не казав, що ті глибинні прагнення їхнього серця добрі. Але душа чоловіка, про яку говорить щиросердий Літл, розрахована не на те, щоб контролювати, а на пригоду. Хто пам’ятає, хоч і слабо, що Бог поставив чоловіка на землю, доручивши йому неймовірну місію - досліджувати, будувати, завойовувати і піклуватися про все творіння. Це була чиста сторінка, яку треба було написати, чисте полотно, на якому треба було малювати. Так ось, панове, Бог ніколи не відбирав цих повноважень. Вони все ще дійсні і чекають, щоб чоловік їх використав.

Якби вам було б дозволено робити те, чого дійсно хочеться, що ви робили б? Не питайте як, бо це отруїть ваше бажання. «Як» ніколи не є правильним запитанням; «як» - це запитання невірства. Воно означає: якщо я не бачитиму, куди йти, то не повірю, не ризикну стати на цей шлях. Коли ангел сказав Захарії, що його стара жінка народить йому сина на ім’я Йоан, Захарія запитав: як, і за це йому відняло мову. Як - це Божа компетенція. Він запитує тебе: що? Що написано на твоєму серці? Від чого ти чуєшся живим? Якщо ви могли б робити те, чого вам завжди хотілося, що це було б? Розумієте, покликання чоловіка написане на його справжньому серці, і він відкриває це покликання для себе, коли ступає на територію фронтиру своїх глибинних бажань. Перефразовуючи Бейлі, не питай, чого потребує світ, спитай себе, що відроджує в тобі життя, тому що світ потребує чоловіків, які відродили б собі життя.

Мушу завважити, що коли в книгарні я несподівано для себе відчув поклик, то вже на той час мав досвід християнського життя. Мій характер уже змінився настільки, що я міг, почувши цей поклик, не вдатися до якогось дурного вчинку. Я зустрічав чоловіків, які використовували таку вказівку як дозвіл покинути свою дружину і втекти з секретаркою. Вони обманюють себе щодо своїх справжніх бажань, щодо свого призначення. Бог вплів в тканину цього світу певний рисунок, і якщо ми його порушуємо, то можемо не сподіватися знайти життя. Оскільки наші серця заблукали далеко від дому, Він дав нам закон як свого роду поруччя, щоб допомогти нам вийти з провалля. Але мета християнського шляху - це перетворене серце; з хлопця, якому потрібен закон, ми перетворюємося на чоловіка, котрий здатен жити за духом закону. «Знову кажу: Духом ходіте, і тіла пожадливостей не будете чинити... А плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість. На тих то нема закону» (Гал. 5, 16; 22 - 23).

Життя чоловіка перетворюється на пригоду і підпорядковується трансцендентній меті, коли він відмовляється від контролю заради того, щоб віднайти мрію свого серця. Деколи ці мрії сховані дуже глибоко і їх доводиться відкопувати. Ми таки звертаємо увагу на наші бажання. Розгадка часто криється в нашому минулому, у тих моментах, коли ми відчували, що нам дійсно подобалося те, що робили. Зміна обставин у процесі нашого росту - це деталі, але теми залишаються ті самі. У дитинстві Дейл був лідером вуличної компанії, в коледжі - капітаном тенісної команди. Вести за собою чоловіків - ось що дозволяє йому чути себе живим. Для Чарльза це було мистецтво; в дитинстві він завжди малював. У коледжі найбільше любив заняття з кераміки. Він закинув малювання після коледжу, а в 41-річному віці знову за нього взявся, що дозволило відродити в собі життя.

Щоб віднайти бажання свого серця, чоловік має ізолюватися від шуму і турбот повсякденного життя, виділивши час для своєї душі. Йому необхідно усамітнитися в безлюдному тихому місці. Наодинці зі собою він дає можливість тому що всередині вийти на поверхню. Деколи це сум за таким втраченим часом. Там, під покровом смутку, лежать давно забуті бажання. Деколи це навіть починається зі спокуси, коли чоловік гадає, що щось нечисте зможе по-справжньому дозволити відчути себе живим. У той момент він має запитати себе: яке бажання ховається під цим бажанням? Що такого бажаного для себе я надіюся там знайти? Яким чином не випливало би бажання на поверхню, ми хапаємось за цей слід, коли вивільняємо з глибини нашої душі крик за якоюсь забутою мужністю, який важко почути і який вимагає не поліпшувати життя, а його змінювати.

Я добре вивчив

Для мене витесаний із мармуру

Човен у гавані, зі спущеним вітрилом.

Правдиво зображає він не призначення моє,

А моє життя.

Являлася мені любов - не дав їй нищити моїх ілюзій;

До мене в дім просився сум - боявсь його пустити;

Чув я амбіцій поклик - на ризик не відважився.

І одночасно безперестанно шукав я зміст свого життя,

Тепер лиш зрозумів - вітрило слід підняти Назустріч вітрам долі,

Куди нас не несли б вони.

Життя наповнюючи змістом, ризикуєш божевілля крок зробить,

Але без цього на муку перетворюєш його,

Де неприкаяність і прагнень пустота.

Воно - як човен, що в порту за морем томиться,

Але страху не здатен подолати. (Едґар Лі Мастерс)


У НЕВІДОМЕ


«Духовне життя не може бути схожим на життя в провінції, - сказав Говард Мейсі. - Це завжди фронтир. І ми, що живемо тут, повинні примиритися з таким життям і навіть радіти, що воно завжди буде невлаштованим». Найбільша перепона до здійснення наших мрій - це ненависть несправжнього «я» до таємниці. Розумієте, це проблема, тому що таємниця критично важлива для пригоди. Більше того, таємниця - це серцевина всесвіту і Бога, котрий його створив. Найважливіші аспекти світу будь-якого чоловіка - це його стосунки з Богом і з людьми в його житті, його покликання, духовні битви, які на нього чекають. Кожна з цих речей сповнена таємниці. Але це не погано. Це радісна і багата дійсність, яка є критично важливою для прагнення нашої душі до пригоди. Як говорить Освальд Чемберз:

Від природи ми схильні до такої математичности і розрахунку, що розглядаємо непевність як щось погане... Певність - це ознака життя за здоровим глуздом; благодатна непевність - це ознака духовного життя. Певність щодо Бога означає, що ми непевні в усьому, ми не знаємо, що несе нам новий день. Переважно це вимовляється з сумним зітханням, а мало би бути радше виразом очікування зі затамованим подихом. («Моє найвище для Господа»)

У Бога немає формул. Крапка. Отже, для чоловіка, що йде за ним, теж немає формул. Бог - особа, а не вчення. Він діє не як система - хоч би й богословська - а зі всією оригінальністю по-справжньому вільної і живої особи. «Боже царство небезпечне, - каже архиєпископ Антоній Блюм. - Ви маєте ввійти до нього, а не просто шукати про нього інформації». Візьмемо для прикладу Ісуса Навина і єрихонську битву. Ізраїльтяни вишикувані для першого військового наступу для здобуття землі обітованої, і в цьому моменті зосереджено багато чого: бойовий дух війська, його впевненість в Ісусі, не кажучи вже про їхню репутацію, яка випереджуватиме їх на шляху до кожного наступного ворога. Це, так би мовити, їхній День наступу і ця новина стане відомою. То як же Бог влаштує так, щоб усе почалося вдало? Він посилає їх упродовж тижня обходити місто з сурмами. На сьомий день він наказує їм зробити це сім разів, а тоді всім разом голосно закричати. Звісно, це спрацювало прекрасно. І знаєте що? Таке більше ніколи не повторилося. Ізраїль уже ніколи не використовує таку тактику.

А ось Гедеон і його військо, скорочене з тридцяти двох тисяч до трьохсот воїнів. Який же в них план нападу? Факели і горщики з водою. Це також спрацьовує прекрасно і також ніколи більше не повторюється. Пам’ятаєте, як зцілив сліпого Ісус - Він ніколи не робив це одним і тим самим способом двічі. Сподіваюся, ви вловлюєте думку. Тому що світ дійсно обманув Церкву щодо цього. Сучасна епоха зненавиділа таємницю; ми відчайдушно прагнули засобів контролю наших життів і, здається, знайшли зразкову вавилонську вежу в науковому методі. Зрозумійте мене правильно - наука дала нам багато чудових набутків - у гігієні, медицині, транспортуванні. Але ми намагалися застосовувати ці методи, щоб впокорити дикість духовного фронтиру. Ми використовуємо найсучасніші маркетингові методики, новинки в галузі управління бізнесом, застосовуючи їх до духовного служіння. Проблема зациклености сучасного християнства на принципах полягає в тому, що вона унеможливлює справжню розмову з Богом. Знайди принцип і застосуй його - навіщо тобі Бог? Тому Освальд Чемберс попереджує нас: «Ніколи не створюй принципів на основі свого досвіду; хай Бог буде з іншими настільки ж оригінальним, як із тобою».

Оригінальність і творчість критично важливі для особистости і чоловічої сили. Пригода починається, і наша справжня сила вивільняється тоді, коли ми більше не розраховуємо на формули. Бог є надзвичайно творчою Особою і хоче, щоб Його сини теж так жили. Це найвдаліше змальовано в «Рейдерах загубленого ковчегу». Звичайно, Індіяна Джонс - хуліганський герой, що легко дає собі раду і з древньою історією, і з гарними жінками, і з револьвером сорок п’ятого калібру. Але справжнє випробування для нього прийшло тоді, коли всі його можливості вичерпалися. Він, урешті, знайшов славетний ковчег, але німці вкрали його і повантажили на вантажівку. І ось вони готові від’їхати разом із мріями Індіяна, в оточенні значної фашистської охорони. Джонс і двоє його супутників безпорадно спостерігають за тим, як перемога вислизає їм із рук. Але Індіяна не здається, о ні, гра тільки починається. Він розмовляє зі своїми друзями:

Джонс: Повертайтеся до Каїру. Роздобудьте якийсь транспорт, щоб добратися до Англії... катер, літак, будь-що. Зустрінемося в Омарі. Чекайте мене. Я їду за тією вантажівкою.

Савлах: Як?

Джонс: Не знаю... Придумаю по дорозі.

Для того щоб жити і любити, необхідна готовність стрибнути обома ногами і бути при цьому творчим. Ось лише один приклад: кілька років тому, недільного вечора, я повернувся з поїздки і побачив, що мої сини бавляться у дворі перед будинком. То був холодний листопадовий день, надто холодний для забав надворі, тож, я спитав, що сталося. «Мама нас вигнала», - почув у відповідь. Знаючи, що коли Стейсі їх проганяє, на те часто є серйозна причина, я вимагав зізнання, але вони твердили, що невинні. Тож, я попрямував до дверей, щоб почути цю історію з уст дружини. «Я на твоєму місці не йшов би туди, тату, - застеріг Сем. - Мама в поганому настрої». Я точно знав, про що він каже. Будинок був зачинений, усередині - тихо і темно.

А зараз запитаю чоловіка, який читає ці рядки: що підказувало мені робити все моє нутро? Втікай. Навіть не думай заходити. Залишайся надворі. І знаєте що? Я міг би залишитися надворі і робити вигляд, що я - добрий тато, який грає в м’яча зі синами. Але я стомився бути таким чоловіком, я втікав роками. Надто часто я був боягузом, і мене від цього нудить. Я відчинив двері, ввійшов, піднявся сходами, зайшов до спальні, сів на ліжко і поставив дружині найжахливіше запитання, яке може поставити своїй дружині чоловік: «Що не так?». Все що було після того - таємниця. Жодна жінка не хоче, щоб з нею поводилися за формулами і вже точно не хоче, щоб до неї ставилися як до проекту, який має відповіді. Вона не хоче, щоб її розв’язували як задачу; вона хоче, щоб її пізнали. Мейсон абсолютно має рацію, коли називає шлюб диким фронтиром.

Те саме стосується і наших духовних битв. Коли союзники висадилися у Франції, вони зіткнулися з чимось таким, чого ніхто не планував і до чого їх ніхто не готував: живоплоти. Кожне поле від моря до Вердуна було обгороджене стіною землі, кущів і дерев. На фотографіях їх було видно з повітря, але союзники вирішили, що вони такі ж, як англійські, що мають два фути висоти. Нормандські ж живоплоти мали десять футів висоти і були непрохідними, як справжня фортеця. Якщо союзники користувалися єдиним в’їздом у поле, то їх скошували німецькі кулемети. Якщо вони на танках намагалися переїхати живопліт, то підставляли днище під протитанкові снаряди. Їм треба було імпровізувати. Американські хлопці з ферм влаштовували всілякі хитрі пристосування на танках Шерман, що дозволяло їм робити отвори для вибухівки чи прориватися крізь живоплоти. Американські механіки вночі відновлювали пошкоджені танки. Один капітан згадував:

Я почав розуміти про американську армію такі речі, які раніше здавалися неможливими. Вона дуже регламентована і бюрократична в гарнізонних умовах, зате в польових умовах армія розслабляється, наперед виходить індивідуальна ініціятива і бере на себе те, що треба зробити. Така гнучкість була однією з переваг американської армії в II Світовій війні. («Громадяни солдати»)

Війну насправді виграла винахідливість янків. І зараз ми в аналогічній ситуації - посеред битви і без підготовки, якої дійсно потребуємо, навколо нас є мало людей, які могли б показати нам, як це робити. Нам треба самим багато до чого додумуватися. Ми знаємо, як ходити до церкви, нас навчили не лаятися, не курити і не пити. Ми знаємо, як бути добрими. Але ми насправді не знаємо, як боротися і нам доведеться вчитися цього на ходу. У тому і кристалізуватиметься, поглиблюватиметься і розкриватиметься наша сила. Чоловік найбільше проявляє себе як чоловік, коли йде назустріч пригоді, яка не є йому підконтрольна, чи коли вступає в бій, будучи невпевненим у перемозі. Як писав Антоніо Мачадо:

Люди мають чотири речі,

З яких мало користи в морі:

Кермо, якір, весла

І страх потонути.


ВІД ФОРМУЛИ - ДО ВІДНОСИН


Я не хочу сказати, що християнське життя хаотичне чи що справжній чоловік страшенно безвідповідальний. Позер, що тринькає гроші на перегонах чи гральних автоматах, не чоловік, а дурень. Лінюх, що кидає роботу і примушує дружину працювати, щоб він міг удома відпрацьовувати свій удар у гольфі, сподіваючись, що поїде в професійне турне, є «гірший, ніж невірний» (1 Тим. 5, 8). Я хочу сказати те, що наше несправжнє «я» вимагає формули. Перш ніж кудись кинутись, воно хоче гарантованого успіху, але, пане, ви його не матимете. Тож, настає час у житті чоловіка, коли він має порвати з тим усім і кинутися в невідомість із Богом. Це критично важлива частина нашого шляху, і якщо ми відхилимося від того, то наша подорож закінчиться.

Перед моментом найбільшого випробування Адама Бог не давав йому детального плану чи формули виходу зі ситуації. Це не було нехтування. Таким чином Бог пошанував Адама: ти - чоловік; ти не потребуєш, щоб я виводив тебе за руку; тобі це під силу самому. Бог запропонував Адамові не що інше як дружбу. Його Він не залишив самого в житті; в прохолоді дня він ходив із Богом і розмовляв про любов, шлюб і творчість, про уроки та пригоди, що на нього чекали. Те саме Бог пропонує і нам. За словами Чемберса:

І в нашому житті колись лунає загадковий поклик Бога. Цей поклик ніколи не звучить виразно. Він завжди неясний. Поклик Бога схожий на поклик моря, який чують лише ті, хто має щось морське в собі. Неможливо чітко визначити, до чого закликає Бог, тому що Його цілі відомі лише Йому, і почути Його поклик можна, лише перебуваючи з ним у дружніх стосунках. Нашим завданням є повірити в те, що він знає, що робить. («Моє найвище для Господа», курсив мій)

Єдиний спосіб життя в цій пригоді - зі всією її небезпекою, непередбачуваністю та надзвичайно високими ставками - це постійні близькі Взаємини з Богом. Контроль, якого ми так відчайдушно бажаємо, - ілюзія. Набагато краще відмовитися від нього заради Божої пропозиції дружного спілкування, відкласти сухі формули, щоби змогти вступити в неформальну дружбу. Це знав як Авраам, так і Мойсей. Прочитайте кілька перших розділів з книги Виходу - в них Мойсей і Бог постійно обмінюються репліками: «І промовив Бог до Мойсея», «і сказав Мойсей до Бога» (див. Вих. 3). Вони поводяться так, ніби знають одне одного і дійсно є близькими союзниками. Давид - чоловік по серцю Божому - теж ходив, воював і любив на своєму життєвому шляху бути в розмовній близькості з Богом.

Як же довідалися філістимляни, що Давила помазано царем над Ізраїлем, рушили філістимляни, щоб шукати Давида. Та Давид зачув про це й зійшов у твердиню. Прибули філістимляни й розтаборились по Рефаїм-Долині. Тоді Давид спитав Господа: «Чи виступати мені проти філістимлян? Чи видаси їх мені в руки?» Господь відповів Давидові: «Іди, бо я видам філістимлян тобі в руки.» І двигнувся Давид під Ваал-Перацім, розбив їх там... Знову прибули філістимляни й розтаборились у Рефаїм-Долині. І як Давид спитав Господа, він відповів: «Не наступай на них, але обійди їх з тилів і підійди до них від бальсамових дерев. І як почуєш шелест, наче шум кроків по вершках бальзамових дерев, тоді спішися, бо то Господь рушає перед тобою, щоб розгромити філістимлянське військо». Давид зробив так, як повелів йому Господь, і розбив філістимлян від Гівеа аж до входу Гезер. (2 Сам. 5,17-20; 22-25)

Тут знову-таки немає зовсім сталої формули для Давида; вона за Божими порадами змінюється по дорозі. Так живе кожен соратник і близький товариш Бога. Ісус казав: «Тож слугами вже не називатиму вас: слуга не відає, що його пан робить. Називаю вас друзями, бо все я вам об’явив, що чув від Отця мого» (Йо. 15, 15). Бог називає тебе своїм другом. Він хоче розмовляти з тобою - особисто і часто. Кажучи словами Даласа Віларда: «Ідеал божественного ведення - це... спілкування з Богом: такі відносини, які пасують друзям, котрі є зрілими особистостями в спільній справі». Вся наша подорож до справжньої мужности зосереджена навколо цих розмов із Богом у прохолоді дня. Прості питання змінюють труднощі на пригоди; події нашого життя стають можливостями для ініціяції: чого Ти мене зараз вчиш, Боже? Що Ти просиш мене зробити...чи що відпустити? До чого в моєму серці ти звертаєшся?


ВСЕ ВИЩЕ І ГЛИБШЕ


Я вже роками відчуваю бажання вийти на одну з найвищих вершин, можливо, Деналі, а потім, може, навіть і Еверест. Щось взиває до мого серця щоразу, як я бачу фото чи читаю замітку про чергову спробу. Спокою не дає мені принадливість диких місць, які ми колись полишили, але є також і прагнення виклику, який вимагав би від мене повної самовіддачі. Так, навіть небезпека; мабуть, особливо небезпека. Деякі люди думають, що я божевільний, і я знаю, що може ніколи в житті мені не вдасться реалізувати цю мрію, але це мене не знеохочує; у цьому бажанні є щось символічне, і я не можу його відпустити. Нам важливо це зрозуміти. Ми маємо в серці бажання, які є суттю того, хто і що ми є; вони майже мітичні за значенням і пробуджують у нас щось трансцендентне і вічне. Але ми можемо помилятися щодо того, як ці бажання можуть бути втіленими. Те, як Бог виконає бажання, може не збігтися з тим, як ми собі це уявили.

Торік я прийняв багато рішень, які не мають жодного сенсу, якщо немає Бога і я не є Його другом. Я звільнився з корпоративної роботи і почав працювати на себе, здійснюючи мрію, якої давно боявся. Я позбирав розбиті сегменти того бачення, яке я втратив, коли в горах розбився мій найкращий друг і партнер Брент. І, що здається найбожевільнішим, - я знову відкрився для дружби, і ми з новим партнером прямуємо туди, де я з Брентом зійшов з дороги. Боротьба важка; крутий підйом, що вимагає повної самовіддачі. Фінансові ставки, за якими я зараз граю, неймовірно великі, але більше духовности є у відносинах. Від мене вимагається така концентрація тіла, душі і духу, якої я ще ніколи не знав.

Мабуть, найважчим для мене є нерозуміння людей, з якими я стикаюся щодень. Інколи довкола мене завиває вітер, інколи я починаю боятися, що зірвуся вниз. Іншого разу я відчував, що там, на кінці мого канату, є вихід - варто лише піднятися стрімким обривом ризику. У моєму серці народжується питання: що ми робимо, Боже? Відповіддю на це є: ми сходимо на Еверест.


Розділ 10. ВРЯТУВАТИ КРАСУНЮ | Дике серце. Таємниця чоловічого серця | Розділ 12. ПИШЕМО НАСТУПНИЙ РОЗДІЛ