29

Бенфорд сидів у напівтемряві свого кабінету, на невеличкому клаптику поверхні столу, вільної від звалища мотлоху, блимав сигнал вхідного повідомлення по секретному каналу. Він двічі перечитав зашифроване повідомлення від МАРБЛа, чуючи його голос, поки читав слова, бачачи, як той втискає дозволений ліміт знаків у пакетну передачу. Проревів секретарці негайно викликати Нейта з Еліс. Очікуючи на них, він ще раз перечитав повідомлення:

Раз: ЛЕБ точно США. В каже матер ЛЕБ найкращі з 50х. Мож працює не в столиці. Голов вірогідн кер. Назаренко заявл перевант роботою-диски й тех дані.

Два: В пров перевірку. Сказав Назаренку про герпес. Мені про опер очей. Мож інші вар-ти.

Три: В віднов оп по НН. Я кер (!) плем В у справі НН.

Чотири: Очік поїздка Рим збіг конф ЄСБЕ33. Подальш рекоменд пізніше. ніко.

Бенфордів погляд затримався на маленькій літері «н» у підписі, що, висловлюючись простими словами, означала «ніякого примусу», але, якщо бути точнішим, вказувала на те, що МАРБЛ складав це повідомлення не в колі людей, один з яких вигнув йому мізинець так, що той мало не ламався, надиктовуючи, що писати.

ЛЕБІДЬ був кротом в уряді США. Гру розпочато. Те, що росіяни вважали це своєю найуспішнішою справою за багато років, свідчило, що дані від ЛЕБЕДЯ виділяються як якістю, так і кількістю; для Бенфорда це означало те, що інформація так і хлище зі Сполучених Штатів. Коли Еліс встромила голову в кімнату, Бенфорд сказав їй, що призначає її на один проект і починати треба вже зараз.

— У мене справа з подвійним агентом у Бразилії, — прямо відрубала Еліс.

Вона не боялася перечити Бенфорду.

— Те гівно може й почекати, — сказав Бенфорд, не відриваючи погляду від столу. — Мені треба, щоб ви все покинули й уклали один список. Це буде щось не схоже на те, що ви зав­жди робили.

— То скажіть, що це таке, — мовила Еліс, шукаючи поглядом, куди б присісти.

Ніде не знайшла, тож лишилася стояти перед столом Бенфорда.

— Це буде дещо нетрадиційне, але по вашій спеціальності, Еліс, — сказав Бенфорд. Він звів погляд. — Хочу, аби ви склали мені список Гарячої Десятки. Хочу, аби ви визначили найбільші секрети уряду Сполучених Штатів. Вони можуть належати до всіх сфер: оборона, політика, внутрішні справи, комп’ютерні технології, банківська справа, космічна галузь, енергетика, іслам, навіть татуювання на сраці Пет Бенатар, мені байдуже…

— На чиїй сраці? — перепитала Еліс.

— Пет Бенатар, поп-співачки, — сказав Бенфорд, захищаючись. — Почніть з Пентагону та їхніх найгарячіших ПСД військових таємниць, бо саме вони найбільше збуджують росіян. Дізнайтеся, які проекти Міноборони вважає найвразливішими. Тривалими. Дорогими. Стратегічними. Якщо знадобиться, змусьте заступника директора з військових справ зателефонувати до міністра оборони. Ввічливо попросіть їх підняти дупи й поспішити. А тоді, коли побачимо, що вони вважають своїми королівськими коштовностями, можемо розпочати перегляд списків BIGOT.

Щойно Еліс попрямувала до дверей, як увійшов Нейт. Коли вони протискувались одне повз одного, Еліс повернулась до нього.

— Знаєш Пет Бенатар? — спитала Еліс.

— Ніколи про такого не чув, — сказав Нейт, знімаючи папери з невеличкого стільця й сідаючи. — Це якийсь тип із бостонського ФБР, який працював над справою в Новій Англії?

— Забудь, — сказав Бенфорд. — Дякую, Еліс, починайте прямо зараз, гаразд?

Бенфорд повернувся до Нейта й подав йому копію повідомлення від МАРБЛа. Помітив, як у Нейта спалахнули щоки, коли він прочитав про Домініку. Нейт ще раз переглянув повідомлення, так, начебто міг вичавити більше інформації з-поміж рядків. Звів погляд на Бенфорда.

— Вона жива.

— ДІВА не лише жива, а й, виявляється, пройшла крізь вогонь, — сказав Бенфорд. — А тепер ще й її дядьку стало клепки призначити її до МАРБЛа.

Бенфорд ще раз подумав про МАРБЛову підготовку наступника.

— Гадаєте, вона поїде до Рима з МАРБЛом? — спитав Нейт.

— Пропоную тобі прийняти холодний душ, — протягнув Бенфорд. — Вона або ніколи не матиме повної довіри, або ж, навпаки, їй повернуть всі її повноваження. Наразі ми скористаємося з того факту, що Центр без жодних підозр призначив завербованого тобою агента — ДІВУ, — яка, до того ж, дещо поінформована стосовно останнього розслідування КР, щоб вона звабила тебе з метою отримання імені старшого офіцера СВР, яким ти керуєш, — тобто МАРБЛа, що, за збігом обставин, є ще й новим начальником ДІВИ й керує нею в операції з позбавлення тебе агента.

Бенфорд поглянув на Нейта з-поміж башт-близнюків звалених газет і папок, як той середньовічний алхімік, що загубив філософський камінь.

— Вам подобається це гівно, так? — сказав Нейт.

— Я очікую, що ти побореш свою невизначеність. Якщо не можеш, так і скажи відразу.

Бенфорд кинув на Нейта сердитий погляд.

— Ну то як би ти зробив? — сказав Бенфорд, кидаючи йому кістку.

Нейт вдихнув і спробував очистити думки від Домініки.

— Це повідомлення свідчить про те, що вони й досі не здогадуються про МАРБЛа, про те, хто він такий.

— І яким же чином ти дійшов до цього? — спитав Бенфорд.

— Єгоров вигадує різні варіації з історіями про ЛЕБЕДЯ для різних начальників відділів. Це вказує на те, що він ще в пошуку.

— Що ще? — сказав Бенфорд.

— Якщо Єгоров згодував барій своїм високопоставленим керівникам, це значить, що він зрештою зможе отримати результат, якщо один з варіантів відгукнеться.

— І? — сказав Бенфорд.

— А це означає, що він має когось в уряді США, уповноваженого почути один з цих варіантів і відзвітувати. У Розвідувальній Спілці. ЛЕБІДЬ?

— Можливо, — сказав Бенфорд. — Що ще такого в повідомленні може допомогти нам у пошуках ЛЕБЕДЯ?

Нейт ще раз опустив погляд, затим звів на Бенфорда.

— Підкажіть, — сказав Нейт.

— Назаренко.

Нейт ще раз проглянув повідомлення. Зненацька звів голову.

— Ми знаємо варіант, який оголосили Назаренку, — сказав Нейт, — тож почнемо поширювати його, обачно відслідковуючи, кому можемо його підкинути. Назаренкові шанси зненацька міняються, маємо, звідки починати, обмежений список людей.

— І баріумна страва Вані Єгорова перетворюється на баріумну клізму, — сказав Бенфорд. — До того ж не забувай, що він нетерплячий і відчайдух. Ти покажеш Єгорову короткий шлях розв’язання проблеми, яка врятує його від ешафоту гільйотини. Він зосереджений на тобі.

Нейт знову подумав про Домініку, а Бенфорд побачив його обличчя й театрально зітхнув.

— Та годі вже про тебе, як би прикро це не звучало, — сказав Бенфорд. — Очисть думки і скажи мені, що робитимеш у нагальній справі ЛЕБЕДЯ. Якщо МАРБЛ має рацію, його керівник тут, у Вашингтоні, сам resident.

— Якщо ЛЕБЕДЕМ керує особисто Голов, це їхня вразлива точка, — сказав Нейт. — Гадаю, нам варто почати стежити за цим резидентом.

— Блискуче. Але ж як ми працюватимемо з Головим? Що б ти зробив? — спитав Бенфорд, наштовхуючи Нейта на відповідь.

— Поморимо його голодом з місяць. Послідкуємо зблизька, накриємо його. Послухайте, тільки не сердьтеся, але нам слід покликати федералів. Якщо збираємось погратися з Головим у середмісті Вашингтона, потрібно залучити ФБР. Хлопці із ЗК — зовнішньої контррозвідки — найкращі в цій справі, справжні мисливці на шпигунів, а їхні агенти знають, як поводитися на вулиці. У них просто неперевершена команда спостереження.

— Суцільна опіка, вони зчинять стільки галасу, що Голову доведеться скасувати з дюжину зустрічей. Він не зможе зустрітися з ЛЕБЕДЕМ. Центр почне нервувати. Голов почне пітніти. Вони сказяться, втративши контакт зі своїм агентом. І ми можемо лише здогадуватися, які наслідки це матиме для ЛЕБЕДЯ.

— Гаразд, тож він почав нервувати. Але ж він надто спритний, аби дати маху на вулиці, — сказав Бенфорд, — а ще ним опікуватиметься команда КС.

— Нічого страшного, — сказав Нейт. — Одного темного, негожого вечора дозволимо йому піти без нагляду. Він помітить, що все чисто, це підтвердить його контрспостереження, тож він вирішить провести зустріч. І от саме тоді нам, можливо, і вдасться краєм ока побачити, як ЛЕБІДЬ нервово перетинає ріг вулиці, аби забрати номерні знаки, зняті з неправильно припаркованої машини. Ми стрілятимемо, доки не влучимо.

Бенфорд, погоджуючись, кивнув. Цей парубок бував по той бік, заглядав у дуло ФСБ на ворожих вулицях Москви. І Бенфорд знав вразливі місця будь-якого агента, що може налякати його керівника. «А Нейт не пасе задніх», — задоволено подумав він.

***

У Бенфорда були «Оріони», й він тримав їх якнайдалі від людського ока, нікому не позичав. Та й кому потрібні ці дідугани — команда старших офіцерів служби спостереження на пенсії? Торохкітливі машини, чорні шкарпетки й сандалі, біноклі орнітологів-любителів. Розмір команди варіювався, збільшуючись або ж зменшуючись залежно від особистих розкладів, візитів онуків чи призначень до лікаря. В цьому й полягала вся суть «Оріонів» — повільних, терплячих, вдумливих, — яка робила їх настільки ефективними. Їх було неможливо зачепити провокативними контрманеврами. Вони спостерігали, вичікували, з’являлися й зникали. Вони легенько погладжували свої цілі, обережно принюхувались, накочувались і спадали, як той приплив. Але вже як вчепляться, то ніколи не відпустять.

А ще вони вміли користуватися Лазом. Лише певні типи груп спостереження вміли правильно користуватися Лазом — зовсім інакшою формою прикриття, філософією, різницею між псом, що мчить за машиною, і котом, що не зводить ока з пташки. З часом вони напрацювали його. «Оріони» довели його до досконалості, цей восковий олівець, яким креслять по ламінованих мапах, загальний вектор компаса, заданий кроликом, який, зрештою, є всього лиш людиною. Не зважайте на викрутаси й повороти, розвороти й нірки, просто скажіть мені, куди він біжить, куди прямує.

Подивитися на «Оріонів» призначали федеральних експертів зі спостереження, хотіли натренувати інші групи, щоб і ті приносили такі ж результати, хотіли почепити ярлик на їхню чорну магію. «Передбачуване прикриття, засноване на аналізі профілю», — писали про них. «Ситуативні проекції на додачу до таємного спостереження», — писали про них. «Передчасне розкриття, спричинене “маршрутом слідування”, збалансоване послабленням допустимого ризику», — писали про них.

Самі лише нісенітниці, сказали «Оріони». Вся річ полягала в тому, щоб виробити відчуття, висунути здогад, скористатися шансом. Федерали тільки кліпали очима. «Лишень задумайтесь про це, — сказав шістдесятивосьмирічний член групи, котрий на початку своєї кар’єри прослуховував телефонні переговори ГРУ через Берлінський тунель. — Ми як та амеба. Ну, знаєте: протоплазма, ми гнучкі, м’які, можемо розтягуватися в який хочеш бік, розтікатися по краях». Експерти лише ввічливо усміхнулися. І як же, в дідька, записати це в устав?

Під час вуличних демонстрацій експерти шукали «Оріонів» на характерних позиціях для груп спостереження. Однак ті кудись позникали. Та яке ж це спостереження, за об’єктом же ніхто не стежить, де група? Але коли на місце приїздив кролик, «Оріони» вже чекали на нього, запарковані по сусідству, в парку, на перехресті, вичікуючи настільки тихенько, що їх ніхто не помічав. Безглузді ідеї, алхімія, казали федерали, красно дякуємо. Тож «Оріонів» залишили Бенфорду.

Отже, вони почали наглядати за Головим і оцінювати його. Поважний джентльмен, але все одно прото-комуняка, вкрадливий і незворушний. Дізнайтеся про нього якнайбільше, сказав Бенфорд, і не забувайте про його команду КС. Не поспішайте, спостерігайте, залишайтесь невидимими.

— Ну що ж, — сказав Бенфорд, — треба на деякий час усунути містера Голова від роботи.

Наступного ж ранку федерали вже були біля посольства Російської Федерації на Вісконсин-авеню, зіщулившись у своїх краун-віках, одягнені в «Оклі», з виразами «взяти» на обличчях і двісті п’ятдесятьма конями під капотами.

***

Закриті сесії СКРК, присвячені обговоренням «справ розвідки», проводили в кабінеті 216 будівлі Сенату імені Гарта на Констітюшн-авеню. Позначена в адресних книгах Конгресу як СГ — Сенат Гарта, — ця будівля була дев’ятиповерховою вежею з чорного скла і мармуру, зовсім не така, як елегантніші неокласичні сенатські будівлі імені Дірксена та Рассела. Бенфорд приїхав сам, перетнув високий атріум і вийшов на сходи до другого поверху. В кабінеті 216 він спершу увійшов у приймальню, записався в охоронця за стійкою і здав мобільний телефон. Крізь відчинені сірі сталеві двері Бенфорд ступив до зали засідань. Він прийшов зарання, і в залі не було нікого, крім асистентів, що розкладали папки на місцях, розташованих на підвищеній дубовій платформі. Атож, платформа на підвищенні, подумав Бенфорд. Сенатори ж бо люблять дивитися на доповідачів з висоти.

Плетиво мідних дротів, що повсякчас пульсували енергією, невидиме за мармурово-дерев’яними панелями стін, оповивало стелі та підлоги зали засідань, аби застрахуватися, що коли клямки щільно замкнуть сталеві двері, прилігши до мідної пружини довкола рами, жодні звуки не проникнуть і не покинуть залу.

У 1980-х, у спробі підслухати важливі засідання СКРК, росіяни спланували операцію залишити в залі пристрій для запису, який можна буде забрати пізніше: проста техніка, щоб обійти той електронний пояс вірності. Цей зухвалий план зіпсував прибиральник, який знайшов пристрій (приклеєний під стільцем у галереї для слухачів під час однієї з доволі рідкісних відкритих сесій комітету) і заніс до поліції Капітолію, котра відразу ж передала його ФБР. Замість того, щоб замінити пристрій і роками годувати совєтів дезінформацією, подумав Бенфорд, оглядаючи урочисту кімнату, у ФБР неабияк зраділи «іноземній знахідці» — пристрою для підслуховування, залишеному супротивником, — і розчавили той пристрій на друзки п’ятою, змарнувавши таку нагоду.

Бенфорд був єдиним, хто сидів за столом для доповідачів. Асистент поставив перед ним картку з його ім’ям. На вимогу членів СКРК Бенфорд що три місяці проводив брифінги з контррозвідки, і це була сесія, дозвіл на відвідування якої мало лише п’ятнадцять членів комітету. Сенатори, давно звиклі до того, що навколо них кружляють асистенти, з неохотою підкорялися вимозі не допускати до зали сторонніх. Це мало гарантувати, що не буде зроблено взагалі жодних записів.

Члени СКРК рідко пропускали Бенфордові щоквартальні брифінги, які, зазвичай, вважалися найстислішою і водночас найінформативнішою презентацією, доступною будь-де все­редині Розвідувальної Спілки. Всі члени комітету, крім одного, ставилися до нього з повагою. Здавалося, лише сенаторка Стефані Буше з Каліфорнії чаїла неприязнь до доповідачів РС, особливо якщо ті були з ЦРУ. Коли члени зійшлися до кімнати і почали розсідатися, Буше поглянула на Бенфорда і скривилася. Бенфорд проігнорував її й зробив нотатку на полі свого зведення. Члени комітету сіли, помічників вислали, двері зачинили. Коли двері замкнулись, над ними загорілася маленька зелена лампочка. Голова сказав просто «Містере Бенфорд», аби показати, що час починати.

Бенфорд швиденько пройшовся по напрацюваннях у китайській справі з кібербезпекою на Західному Узбережжі, але по детальніші інструкції щодо природи цієї загрози порадив звертатися до ВКО — Відділу ЦРУ з Кібернетичних Операцій, яких прозивали «кіберами». Бенфорд перейшов до дражливої справи: ЦРУ та ФБР спільними зусиллями засікли офіцерів DGSE — французької служби зовнішньої розвідки — на місці тайника на півночі штату Нью-Йорк. Готується спільний брифінг з групою ФБР з операцій у Франції, або скорочено ГОФР, у справах французів на континентальній території США. Бенфорд перегорнув сторінку свого звіту.

— Сенатори, ЦРУ в співпраці з морським флотом США і компетентним підрядником закінчили попередню оцінку збитків, завданих російським розвідником у Нью-Лондоні, Коннектикут. — Бенфорд глянув на свої нотатки. — Доки Пентагон готує звіт про довгострокові наслідки цього проникнення в програму морського флоту, попередні висновки такі, що росіяни не отримали достатньо технічних даних, аби матеріально знизити оперативну життєздатність платформи…

— Даруйте, містере Бенфорд, — сказала сенаторка Буше.

Її колеги-сенатори розпізнали ознаки нападу й зібралися з силами.

— Для чого ви використовуєте термін «платформа», коли, говорячи про об’єкт, можна сказати просто і ясно — «субмарина».

— У такому разі хай буде субмарина, дякую, сенаторе, — сказав Бенфорд.

Став чекати продовження. Буше коротенько оскаржила застарілі потужності американських субмарин порівняно з балістичними човнами класу «Долгорукий», які почали застосовувати в російському морському флоті. «А вона начитана», — подумав Бенфорд. Сенаторка знову відійшла від теми.

— Але хіба ви не озвучите справжню проблему контррозвідки, повчальний урок, який ми отримали в Нью-Лондоні: що ані американська розвідка, ані органи правопорядку не спромоглися помітити, визначити й затримати офіцера російської розвідки, який майже п’ять років діяв на території Сполучених Штатів? Більш того: цей агент проник у програму явно легко, попри перевірки безпеки.

Буше постукала олівцем по нотатнику перед собою.

— Після закінчення Холодної війни, сенаторе, класичне використання агентів трапляється вкрай рідко. Навіть росіяни визнають, що це дорогий і малоефективний спосіб збору розвідданих, — сказав Бенфорд.

За жодних обставин він не розповість, як вони вийшли на того агента.

— Це зовсім не те, про що я питала, містере Бенфорд. Будьте уважніші. Я спитала, який з органів, на вашу думку, більш некомпетентний: ЦРУ чи ФБР?

— Я не маю думки з цього питання, сенаторе, — сказав Бенфорд. — Після Нью-Лондона, на превеликий жаль, у нас з’явилася більша рибина.

— І яка ж це рибина? — спитала Буше.

— У нас є підстави вважати, що росіяни мають незалежного інформатора. Когось, у кого є доступ. Лише починаємо заглиблюватися у справу; поки що не маємо доказів, — сказав Бенфорд.

— Годі вже вам витанцьовувати, — відрізала Буше. — Про що ви говорите?

Бенфорд глибоко й лунко вдихнув. Закрив свій звіт і склав на ньому руки. Поглянув на герб Сенату на стіні, понад головами членів комітету.

— Ми маємо фрагментарну інформацію, що в уряді США діє агент СВР з високим рівнем доступу до таємниць національної безпеки.

— Наскільки ви близькі до виявлення цього витоку? — спитав сенатор із Флориди.

— Ми не знаємо, хто це, де він діє і над яким проектом працює, — сказав Бенфорд. — Перевіряємо всі варіанти.

— Схоже, ви не маєте жодного уявлення, — сказала Буше.

— Сенаторе, для подібних розслідувань потрібен час, — втрутився сенатор із Нью-Йорка.

Буше засміялася.

— Так, знаю я про ці розслідування. Залучено сотні людей, всі отримують зарплату, але ніхто нікого не може спіймати.

Бенфорд дав членам комітету з хвилину поговорити між собою, перш ніж знову подав голос.

— Наразі ми намагаємося роздобути більше інформації, однак уже маємо непідтверджений доказ, що особа, про яку йдеться, ймовірно, страждає на оперізувальний лишай. Це може знадобитися нам пізніше, коли ми звузимо наші пошуки й почнемо перевірку.

— Це непереконливо, — сказала Буше, повертаючись до комісії. — Якщо колеги з комітету не мають заперечень, я прошу пробачення, але в мене ще одне важливе засідання в іншому комітеті.

Повернулась до Бенфорда:

— На сьогодні в мене все.

Буше встала з крісла, взяла папку й пішла до дверей. Решта сенаторів зашурхотіла паперами й замовкла, коли Буше відчинила масивні двері й вийшла з кімнати.

Бенфорд не підводив голови. Справу зроблено. П’ятнадця­теро з них почули «оперізувальний лишай». За два дні до цього троє заступників міністра оборони на брифінгу в Пентагоні почули те саме, а через три дні це почують і спеціальний помічник президента та старший начальник Управління оборони на засіданні обраних членів Ради нацбезпеки.

Защепнувши свій портфель у порожній залі засідань СКРК, Бенфорд уявив собі щокаті обличчя в Кремлі й подумав: «Що ж, товариші, хочете канарейку, буде вам канарейка».

***

Помічник Вані Єгорова викликав генерала Корчного до закритої кімнати для переговорів директора. Дмитрій покликав його, щойно Корчной ступив до свого кабінету й навіть не встиг повісити пальто у шафу й сісти та проглянути ранкові повідомлення. Здавалося, це щось термінове. Генерал кинув замріяний погляд на накриту тарілку з sirniki — гарячими сирниками з сиру зі сметаною, принесеними його секретаркою, які він планував з’їсти читаючи. Доки він повернеться, вони вже охолонуть і стануть як гумові. Виходячи з кабінету, він запхав до рота один із сирників.

Відколи він зрозумів, що Ваня грається в ігри, розставляє пастки на канарейок, підкопується під крота з ЦРУ в СВР, подвійне життя Корчного ускладнилося, перетворившись з усім відомої базової небезпеки на неминучий жах провини. Вже чотирнадцять років він жив під постійним тиском і навчився давати йому раду, але існувала різниця між тим, щоб шпигувати, ніким не поміченим, і тим, що за тобою полюють.

Щоранку, штовхаючи парадні двері Штабу, він не міг бути певним, що не зустріне кам’янолицих офіцерів служби безпеки, які виштовхають його з холу в бокову кімнату. Щоразу, коли на його столі дзвонив телефон, він не знав, чи це не виклик до кімнати без вікон, повної суворих облич. Кожен виїзд на вихідні був потенційним замаскованим арештом на просіці біля лісу чи на самотній дачі.

Корчной вийшов з ліфта й попрямував повз портрети. «Ну, привіт, старі моржі, — подумав він. — Уже впіймали мене?» Він зайшов до кімнати для нарад керівництва й побачив Ваню Єгорова, що сидів на краю столу й сміявся з чогось, що розповідав йому начальник Лінії КР Олексій Зюганов. «А ось і малий domovoi, гоблін, який затикав ув’язненим роти ганчірками, перш ніж застрелити їх у лоб, бо їхні крики з проханням пощадити дратували його», — подумав Корчной. Зюганов дивився на генерала, поки той підходив до них.

Велика мармурова голова Єгорова вилискувала, а його сорочка була свіжа й накрохмалена. Він обійняв свого старого друга й жестом запросив сісти.

— Я хотів зустрітися саме тут, Володю, бо тут можна поставити проектор. Оскільки ти керівник операції, я хочу показати тобі додаткові матеріали.

Він узяв пульт і натиснув на кнопку. На стіні показалась зерниста фотографія Натаніеля Неша: руки в кишенях пальто, згорблений від холоду, йде по нібито московській вулиці.

— Ти не знаєш цього чоловіка, Володю, але це офіцер ЦРУ Натаніель Неш, він керує зрадником. Він провів у Москві трохи менше двох років і виїхав приблизно півтора року тому.

Корчной спершу подумав, чи це фото часом не зробили, коли Нейт повертався з однієї з їхніх зустрічей. Затим подумав, чи це бува не якась саркастична вистава, аби спіймати його. Невже зараз розчахнуться двері кімнати й залетять охоронці? Невже Єгоров настільки підступний, невже може ось так мучити його? «Ні, — подумав Корчной, — так не може бути. Це твоє життя, вдихай його, обходь провалля, зберігай спокій».

— Цей Неш дуже вправний. Окрім одного промаху, нам ніколи не вдавалося відстежити бодай якусь дещицю його діяльності.

Єгоров спинився прикурити сигарету. Запропонував пачку всім за столом. Корчной почув слова, які, здавалося, підтверджували, що він поки що в безпеці. Хіба що це якийсь вправний обхідний маневр Єгорова.

— Особисто я вважаю, що зрадник десь у Службі, — сказав Єгоров, доки Зюганов спокійно розглядав на екрані зображення Неша.

Невже вони граються з ним, подумав Корчной. Зюганову притаманна ця диявольська риса.

— Щодо Служби — це лише припущення, — пробелькотів Зюганов. — Ясно тут лише одне. Американці не наражатимуться на надзвичайний ризик зустрічей у Москві з джерелом низького рангу.

«Скажи щось, поводься природно».

— Якщо ви обидва маєте рацію, брати мої, — сказав Корчной, — і він дійсно велика риба, а ще він дійсно у Службі, то в цьому списку опиняється директор, тобто ти, Ваню, і двана­дцять голів департаментів, включаючи Льошу й мене.

Корчной побачив їхні кислі вирази. Що він робить? Це ж лише роздуває все безумство.

— Звичайно, не беручи до уваги, що це може бути ваш спеціальний асистент, чи секретарка, чи кодувальник, як і з сотню працівників з непрямим доступом до каблограм, вхідних ящиків їхніх босів і аж до безтурботних розмов у приймальнях і кафетерії. Клерки з архіву за день бачать більше таємних паперів, ніж ми всі троє за тиждень.

З виразу обличчя Зюганова Корчной міг сказати, що той вже давно прорахував усе це. Доведеться допитати більше людей.

Корчной вирішив зупинитися на цьому. «Забагато аналізу, забагато заготовлених фраз». Єгоров загасив свою сигарету.

— Ти як ніколи маєш рацію, Володю. Існує надто багато вірогідностей. Ми зловимо ту svoloch, лише якщо матимемо достовірну внутрішню наводку або ж спіймаємо його самого чи його начальника на вулиці. Обидва ці варіанти можуть зайняти місяці, ба навіть роки. І саме тому в нас є лише один-єдиний третій варіант.

— Ogovoreno, згода; твоя небога — наш найкращий шанс, — сказав Корчной.

Ця сцена була просто немислима, неймовірна, неможлива. Він придушив у собі божевільний, дурний смішок. Він обговорює способи спіймати шпигуна, як викурити його, викрити, спіймати.

Зюганов повернувся у кріслі, його ноги не торкалися килима.

— А якщо ваша небога не впорається за виділений їй час? Можливо, в такому разі варто обдумати інші заходи.

Єгоров швидко повернувся до нього.

— Ніяк ні. Я отримав інструкції від найвищого керівництва. Жодних «активних заходів» у цій операції. Вам зрозуміло?

Зюганов повернувся ще трошки, на його обличчі з’явилась слабенька посмішка.

— Слушна думка, — сказав Корчной. — В історії нашої Служби, в історії післявоєнних розвідувальних операцій, жодна служба ніколи навмисне не завдавала шкоди офіцеру служби противника. Так не роблять. Це здійме бучу.

Зюганов повернувся.

— Володю, розслабся. Якби нам схотілося спробувати щось жорстке, я б говорив з Лінією Ф, а не з вами, — сказав Єгоров, сміючись.

Корчной помітив, як у Зюганова смикнулась ліва повіка.

— Ні, мені потрібна елегантна операція, витончена, блискуча, яка принесе швидкі результати й після якої головний ворог ще довго думатиме, що ж це таке вдарило його, гадатиме, як це він втратив своє надважливе джерело, й дивуватиметься з майстерності та спритності СВР.