home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



7

Сибіріада польська
се має свій початок і кінець. Транспорт стояв протягом цілої ночі. Вранці двері вагону раптом відсунули, без звичайного попередження. До вагона видерся помічник коменданта пузанчик.

— Ну, гражданін — пан Данилович — конец! Прієхалі! Це станція вашого призначення. Перевіримо список і будемо вивантажуватись.

Данилович не встиг зреагувати, коли скупчені за його спиною, особливо непосидливі дітлахи, наробили вереску:

— Висідаємо! Висідаємо!

— Ми на місці!

— Нарешті!

— Упаковуємося!

— Висідаємо!

— Збираємося!

— Що це за станція?

— Ісусе, Матір Божа! Нарешті, нарешті!

Повідомлено засланцям рішення: заки вивантажаться з вагонів, отримають ще гарячий суп і пайок хліба. Мають упакуватися і підготуватися висаджуватися. Далі поїдуть саньми.

— Куди?

— До місця поселення.

— А далеко то ще?

— В Сибіру скрізь далеко, земля наша безкрайня, жити — не вмирати!

— А може, тут можемо залишитися?

— Начальство знає краще, де для вас місце підготувати. Адже ви селяни, яка з вас у місті користь?

— А що це за станція, можна знати?

— Можна. Це місто називається Канськ.

Дозволено виходити з вагонів, щоб тільки не віддалялись від транспорту. Мов вироєні бджоли, люди бігали, клубочилися навколо транспорту, шукали родичів, знайомих, віталися, плакали. Конвоїри не забороняли людям контактів, стояли у рідкому кордоні.

— То як це місто називається: Канськ?

— Канськ! Ми є у Східному Сибіру.

— Морози, Ісусе Господній, мабуть із сорок градусів! Замерзнемо тут на бурульку!

— Живуть тут люди? Живуть! Ну то і ми якось справимося.

— Якраз! Доведеться нам здихати у тому проклятому Сибіру. Хіба ж мало поляків з Сибіру не повернулося?

— Від віків, від віків це ж саме.

— Не крякайте! Подивіться краще, скільки тут нашого польського населення! Аж роїться. І це тільки з нашого одного транспорту. Зрештою легко порахувати: п’ятдесят вагонів у нашому транспорті, в кожнім вагоні не менше по півсотні людей.

Кілька хлопчаків ввели в оману контролюючих і викрались до міста. З першого кроку дивувало їх тут усе. Канськ був дерев’яним містом. Одноповерхові будинки з різьбленими віконцями. Високі плоти з дощок, дерев’яні хвіртки і ворота боронили доступ на подвір’я. Вздовж вузьких, засніжених вуличок тротуари з грубих дощок. До червоних транспарантів з лозунгами, що прославляли Сталіна, вже звикли. Магазини убогі, без вітрин. «Столовая № 1» — вчилися читати по складах кирилицю. «Пекарня». Довга черга жінок, закутаних у вовняні хустини. Мужчини у хутряних шапках-вушанках, усі в теплих валянках. На їх тлі поляки, одягнені в куртки, чоботи з халявами, черевики, у спортивних шапках або кашкетах на голові, — дивно відрізнялися, в них легко можна було пізнати чужих. Місцеві приглядалися до них з цікавістю, але ніхто їх не зачіпав. Мали при собі кілька рублів, відважились зайти до магазину з вивіскою «Продтовари». За прилавком стояли дві дівчини у білих халатах, з білими чепчиками на головах. У куті, біля чавунної грубки грів закостенілі руки якийсь дідусь. Мала дівчинка купувала червоні цукерки і глазуровані пряники. Вказали на цукерки, потім на пряники.

— Сколько? — запитала молодша із дівчат, з гарною білозубою усмішкою.

— Кіло... Кілограм! Можна?

Дівчина питально глянула на подругу. Та була дещо старшою, також блондинка і рум’яна.

— Дай їм по півкіло... Вистачить і так,— і також усміхнулася.

Зважила. Заплатили.

— Дякуємо вам, пані, — вирвалося у когось по-польськи. Зрозуміли або здогадалися зміст.

— Кушайте на здоров’є! — відповіли разом.

А дідусь перестав гріти руки, розгорнув бороду і захрипів промерзлим голосом:

— Поляки?

— Поляки. Ми з Польщі.

Старий мовчки похитав головою.

— «Єще Польська не згінела!» — сказав на їх подив цілком правильно по-польськи. А відразу потім байдуже відвернувся і почав гріти руки біля грубки.

Вирішили повертати, навіщо спокутувати лихо. По місту зрідка проїжджали вкриті інеєм вантажівки. Не було автобусів ані таксі. Зате саней, які тягнули корінні, міцні коники, було чимало. У кіоску купили ще пару пачок цигарок, сірники і місцеву газету. Цигарки у твердій картонній коробці з чорним кавказьким вершником на блакитному тлі називалися «Казбек». А газета: «Восточно-Сибірськая Правда».

Канськ! Звідкіля хлопці з Червоного Яру могли знати, що це невелике сибірське містечко, розміщене біля підніжжя гір Саянів, знаходилося на схрещенні трактів, якими віддавна перевозили засланців. На північ, на південь і на схід — почавши від Єнісею до ще могутнішої ріки Лени — провадили вони по бездонному океані сибірської тайги. Звідки могли знати, що вони не перші з польського племені, які ті сибірські незмірені простори перемірюють. Від стародавніх часів Дмитра Самозванця і Марини Мнішховни, до воєн за Москву і Смоленськ, від початку поразки могутньої колись Речі Посполитої Обох Народів, через барську конфедерацію, повстання Костюшки, повстання листопадове і січневе, до соціалістичних революціонерів Наринського — перемірювали поляки ці самі сибірські шляхи. Після дідів й прадідів йшли в Сибір сини й онуки.

А тепер вони є тут: Долина, Данилович, Ільницький, Калиновський, Барський, Шайна, Груба, Мантерис, Конь, Зелєк, Земняк, Куриляк, Станішек, Журек — сотні, тисячі засланців року тисяча дев’ятсот сорокового...

З Канська вирушили лише наступного дня. Ніч перед етапом провели ще у вагонах, але вже спаковані, готові в дорогу. Засланців забирали з Канська партіями, по два, три вагони разом. Не знали, хто куди поїде, що там робитиме. Розвозили їх здебільшого до «ліспромгоспів», лісових хазяйств, які над ріками Єнісеєм, Бірюсою і їх численними притоками — займалися вирубуванням тайги. Збирали конвої з кількох десятків саней і вирушали в дорогу. Візник правив парою коней, з яких кожен тягнув окремо сани.

Дотеперішній енкаведистський конвой, який пильнував їх у транспорті на трасі від Шепетівки до Канська, заступили місцеві конвоїри. На початку і в кінці колони саней їхали стражники. Їх було небагато. Їх накази засланцям обмежувалися переконливими попередженими перед спробами втечі.

— Спробуєте тікати, бунтуватися, будемо стріляти без попередження. Будь-яке порушення радянського закону загрожує вам трибуналом. Розумієте?

Чого тут мали не розуміти? Тікати? Як, куди, в такий мороз, у тих суворих, зарослих тайгою лісових нетрях, де тільки дикий звір свої сліди відшукає.

Зимовий сибірський день рахує свій час ледве кілька годин. Сибіряки починають його в темряві і у темряві закінчують.

Було ще темно, коли люди з Червоного Яру вантажились на сани. Пирхали, дзвеніли вудилами коні. Над вкритою інеєм колоною піднімався сморід кінського гною і поту. Мороз тримався гострий, кількадесятиградусний, а в міру наближування світанку міцнішав. Морозив погано одягнених засланців, незвичних до таких температур, щипав у щоки й вуха, затикав носи, придушував подих.

Долинам потрапили сани разом з Біалерами. Рахеля Біалерова була хвора, мала гарячку. Разом з Долинкою, що тулила малого Тадека, сиділи повкривані, чим вдалося. Долина з Біалером пильнували, щоб усе держалося на перевантажених санях. Тут же за ними їхали Даниловичі з Корчинськими, а попереду бабуня Шайніна зі своєю численною сім’єю. Запрягом правив старий селянин, високий, як жердина, скісноокий, з невеликою козлиною борідкою, неговіркий і похмурого вигляду. Одягнений був по-тутешньому тепло, у ведмежу шубу до самих стіп, валянки, собачі рукавиці і величезну соболину шапку-вушанку. Візники з сусідніх запрягів гукали до нього Афанасій.

Зрушили. Незважаючи на темний досвіток, Канськ не спав. Вікна дерев’яних домів моргали жовтими вогнями. Дерев’яними тротуарами люди поспішали на роботу. При виїзді з Канська минули на заставах притупуючих від холоду міліціонерів.

Сонце на сході застало їх далеко за містом. Небо було чисте, без єдиної хмарки. А сонце котилося швидко, відразу величезне, щораз більше на тлі снігів, біліших від білості, цегляно-яскраве, оточене делікатним, райдужним обручем. На півдні, ген-ген на горизонті, видно було освітлене променями сонця пасмо високих гір.

— Саяни! — вказав батожищем у тому напрямку Афанасій.

Колона саней прямувала на північний схід від Канська, у півколо впадаючої в Єнісей, не останньої своєю величиною і славою, ріки Бірюси. Дорога була протерта і час від часу колона минала зіпхнуті сторожами на засніжене узбіччя кінні запряжки, що поспішали до міста, найчастіше завантажені сіном, мішками зі збіжжям, бочками ягід і дичиною. Невдовзі колона зійшла з головного тракту і вузькою, ледве протертою дорогою заглибилися в сибірську тайгу. Незважаючи на чисте небо і сонце, що видералося щоразу вище, в тайзі було понуро, а хвилинами, коли дерева густішали, сіріло.

— Тайга! — кинув Афанасій і голосно ляснув батогом.— Ану давай, милий, давай! — більше заохочував, ніж лякав сиваша, бо дорога глибоким, каменистим каньйоном почала спинатися вгору.

Тайга! «Великий ліс» — значить це слово в евенків і бурятів, татар і монголів, у всіх тутешніх корінних сибірських племен, косооких і смуглолицих народів. Тайга — то для них святе слово. Тайга — це їх єдине місце на землі, поки перед віками не колонізував їх злий «Люча» — білий, російський завойовник. Як індійці свої американські, повні бізонів прерії, так і туземні племена захищали свою тайгу, повну коричневих ведмедів і численних стад оленів. Захищали списом, луком і стрілою, перед пороховим шумом і козацькими рушницями російського завойовника Єрмака. І так, як індійці, не захистили...

Тайга! Засланці приглядалися до неї у тривожному, побожному мовчанні. Територія тут нерівна. Лагідні на перший погляд горбики раптом переходять у стрімкі, зовсім немалі гори, відскакують у скелясті зсуви, спливають у глибокі каньйони. А у долинах ріки, швидкі гірські струмочки, застиглі тепер під льодом. Сосна — дерево, яке найчастіше зустрічається у східносибірській тайзі. Сибірська сосна росте високо, зграбно, з роками тужавіє в окружності, увесь час пряма, струнка як щогла. Там, де на великих площах росте стара сосна,— яснішає в тайзі від золотисто-коричневого кольору соснових стовбурів. І голова п’яніє від гіркого запаху соснової живиці. Модрини — міцні дерева, які служать сибірякам для будівництва домів, — ростуть у тайзі цілими купами. І крім першочергового будівельного матеріалу дають сибірякам живицю, «сєру». Модринову живицю «сєру» жують старі й молоді, так, як евенківські жінки жують тютюн і палять люльки. Ну і врешті — кедр! Унікальне сибірське дерево — кедр. Любить сонце, заселяє юрмами південні схили. Який чудовий вид — такі юрми кількасотрічних сибірських кедрів, які доходять до кількох десятків метрів заввишки! Кедр — деревний матеріал найкращого ґатунку, особливо на меблі. Але то таке дерево — годувальник. Восени дозрівають на ньому товсті шишки, більші від соснових, повні горішків, зернятка завбільшки з кавове або дрібну квасолю. Кедрові горіхи — солодкуваті на смак, є вмістилищем вітамінів, а видавлена з них олія не має собі рівної.

Тайга зимує, вкрита сніжною периною. Тихо, безвітряно. Пирхають коні, скриплять полози. Великими білими шалями звисає сніг з гілляк дерев, кучугурами лежить на схилах, по береги засипав глибокі ущелини і каньйони. Особливо ялини несуть маси снігу на своїх розлогих гілках. Сліди дикого звіра! Тут, без сумніву, вовчі сліди. Там хитра лисиця тягнула по глибокому снігу свій пухнастий хвіст. Тут недавно стрибав заєць-біляк. А там олень або величезний лось — «сохатий» свіжо обгризав з кори молоду вільшину.

Сибірський зимовий день є коротким. Сонце ховається в тайзі так само раптом, як раптом уранці встає; не випереджувана присмерком настає відразу темна ніч. Хіба що місяць є в повні, а небо безхмаре й чисте. У такі ночі через снігову зимову білість, сріблистий відблиск місяця, великі зорі на низькому небі видно як удень. У такі місячні морозні ночі всякі відгомони несуться далеко і відбиваються об темну стіну тайги голосною, таємничою луною.

Колона саней протягом цілого дня заглиблювалася в тайгу, їхали без перерви, якщо не брати до уваги коротких стоянок, що давали змогу коням відсапнути перед крутим під’їздом, поправити упряж або піднести перекинуті сані. Люди мерзли усе більше. Не дуже пригодилося биття рук і ніг, тертя обличчя і грізно біліючих на морозі ушей та носів. Цілий день на морозі, без теплої їжі. Порцію хліба, виділену в Канську, з’їли відразу, на місці. Наталка довго не могла отулити тихо квилячого синка. Афанасій, видно, вважав, що малому холодно, бо без слова зняв з плечей ведмеже хутро й кинув Наталці до саней. З великим полегшенням, коли дорога зіп’ялася на кручу, люди помітили простору долину ріки, а на її березі село з коминами, які диміли.

— Покровка! — повідомив Афанасій і зовсім не мусив підганяти втомлених коней, бо ті, відчуваючи близькість людської садиби, рвалися до неї бадьоро попирхуючи. Дорога раптово спадала вниз.

Село було велике. Ще не спало, бо дими коминів високими смутами йшли прямо в небо. Дерев’яні, дранками вкриті хати, закриті віконниці, високі плоти з дощок, зачинені хвіртки й ворота. Мешканців ніби вимело. Тільки сибірські кудлаті лайки скаженим гавканням вітали проїжджаючі через село сани.

Засланців розміщено на ніч у колишній православній церкві, від пару років волею радянської влади призначеній на сільський «Красний уголок» або — як говорили інші — клуб. Церква була дерев’яна, модринова, з високим склепінням, пофарбованим у блакитний колір. На стінах якимось дивом залишилися майже не знищені старі малюнки. Багато прикрашений іконостас царських воріт служив перегородкою на примітивній сцені. Чорняві, золотисто-жовті, червоний та зелений кольори церковних старих малюнків різко виділялися на тлі вибіленої стіни. Нафтова лампа, що стояла на сцені, світила скупо і тремтяче. Люди розміщувалися, де хто став, кидали клуночки і найчастіше покотом валилися з ніг. Немало хто рятував відморожене обличчя, руки й ноги. Діти плакали від болю, коли в теплі виходив з них холод. Розпалена до червоного кольору буржуйка давала трішки тепла, в осмаленій бляшанці булькотів кип’яток.

— Беріть, скільки треба. Не вистачить, знов заваримо,— заохочувала стара жінка, що стояла біля грубки. Біля неї друга, дещо молодша, великим ковшем розливала воду. Цього вечора харчів їм не дали. Комендант конвою стрибнув на сцену.

— Громадяни переселенці, тут лише одну ніч переночуємо, а завтра на світанку їдемо далі. З клубу не дозволено виходити. Відпочивайте, бо раненько ідемо далі.

— Ми голодні, а тут нічого, тільки вода.

— Шматка хліба не маємо!

— Лікар потрібний. Серед нас є хворі. Люди позаморожувались.

— Спокійно, громадяни переселенці, спокійно! Хліб на дорогу ви одержали в Канську. Як самі бачите, для їдальні тут умов немає. Попийте кип’ятку, повідсилайтеся, відпочиньте. Доїдемо на місце, то все буде, все. І лікар, і їжа, все там буде.

— А далеко то ще?

— Недалеко, недалеко...

Кучери розпрягли коней, сани залишили біля церкви і розійшлися по селу на нічліг. Афанасій, коли Данилович дякував йому за шубу, залишив йому її на ніч.

— Дитятку тепліше буде.

Данилович пробував роздобути щось поїсти, може, молока малому? Почав із жінок, які варили кип’яток. Обіцяли, що може завтра вранці щось принесуть. Пробував вийти в село.

— Куда?

Солдат біля дверей палив закрутку із махорки.

— За своєю потребою, мушу...

— Також вас приперло! Нічого, тільки лазять так безперестанно, один за одним. Йди вправо, там біля стіни. І відразу мені повертай. А спробуєш тікати, то тебе застрелю і все.

— Куди я можу тікати?

— А біс вас поляків знає. Ну йди вже, йди.

Рухомі пости відрізували церкву від села. Не було шансів, щоб при ясному місяці прослизнутися крізь їх кордон непоміченим. Данилович повернувся до церкви.

Біалерова кидалася в гарячці і щохвилини просила пити. Долинова поїла її солоною гарячою водою, прикладала до лоба холодні компреси. Бабуня Шайніна, своїм звичаєм, попробувала заспівати «Усі наші денні справи», але її тримтячий голос пропав у гомоні людей, які вкладалися до сну, отже замовкла обурена і взялася за чотки. Зажурений раптовою хворобою дружини, Біалер хитався, як у молитві, і повторював у думках: «кого Бог милує, того карає. Без волі того нагорі навіть волос тобі з голови не впаде»... А Сташеку Долині, якого через тепло щораз більше клонив сон, чорна православна Мадонна, до якої приглядався, нагадала раптом Матір Божу Борковську, монастир на горі, сонячну, повну кольорових крамниць Зєльну. А відразу потім, ніби наяву, бачив Струг, який вився між горбками, дідусевий сад з червоними вишнями, школу й всю сім’ю Калинову... Навіть голоду не відчував. А з цієї раптової туги зібралося хлопчикові на плач, отже міцно закусив губи, сховав голову в плечі і звився в клубок.

«Ніч пригнала, ніч вигнала»... Заледве вимучені, голодні і промерзлі люди встигли як-небудь уві сні вгамуватися, вже треба було вставати. Одягалися якнайтепліше, як тільки могли. Ганчірками обкручували чоботи, шарфами, хустинами охороняли обличчя від морозу.

Росіянки з Покровки дотримали слова. Раненько не лише встигли приготувати людям кип’яток, але й за власною ініціативою засипали його малинівкою і посолодили. А немовлятам зварили по горщичку молока. З цілого села зібрали то молоко. Наталка хотіла одній віддячити барвистою хустинкою на голову.

— Що ти, миленька, що ти! Адже ми так, від щирого серця. Дітей жаль...

Старша раптом відвернулася і кінцями кашне витерла очі.

Біалер у ранковій молитві щиро дякував Всевишньому, бо дружина почула себе краще, і черговий раз не міг надивуватися мудрості Талмуда: «Сонце встає, хворий встає». Бабуня Шайніна після хвилини вагання вирішила, що може без гріха перехреститися перед чорною від старості православною картиною і безголосо рухаючи губами, пересувала бусинки чоток. Сташек Долина помагав одягатися Тадеку, який марудив з голоду й невиспання.

Коли сонце встало по-справжньому, засланці вже давно згубили з очей Покровку. Дорога вела на північний схід, руслом ріки, що вилася то ліворуч, то праворуч.

— Пойма! — назвав ріку Афанасій, який надалі не забирав із саней свою шубу. А через хвилину докинув.— Риби в ней много!

Заки вирушили з Покровки, Афанасій витягнув з-за пазухи пару теплих картоплин в лушпинах і без слова справедливо поділив їх між своїми пасажирами. Тепер йшов за саньми і хазяйським оком наглядував за порядком. Тупнув у лід і повторив:

— Риби много! Рибна ріка Пойма.

Дорога, прокладена по льоду Пойми, вела увесь час по рівному, тому була легшою від учорашньої, яка волоклась крізь тайгу горами, долинами. Але що з цього, коли за кожним кілометром ослаблені голодом, холодом і довгим маршем люди були щораз більше втомлені. Волоклися нога за ногою, залишались позаду, у безнадійному отупінні небагато зважаючи на підгони й покрикування конвоїрів. Через якийсь час колона зупинялася, рвалася на частини, чекала, щоб зібратися разом. А під вечір, коли червоне сонце починало вже заходити, роздираючий жалем крик пролетів над колоною, полетів долиною Пойми і далекою луною загинув у тайзі. Це кричала повна відчаю мати, Катерина Деренева, яка не змогла охоронити хворого слабкого синка від замерзання.

Вражені смертю дитини, візники приспішили. Після пари кілометрів, ще до настання сутінок, на правому високому березі Пойми засланці побачили будівлю.

— Кедрачі! — інформував Афанасій.

На цей раз ночували в школі. Баракова хата ледве всіх їх вмістила. У пічках було напалено, тепло. У Кедрачах уперше після виїзду з Канська отримали гарячу їжу, по літровому черпаку густого гуляшу з лося. І вареної води «сколько угодно». Але фельдшера в цьому лісовому селищі не було. Учора дивилися на них з церкви всі православні святі, а сьогодні зі шкільних стін споглядав на них лише один: батько і вождь радянських народів, товариш Йосиф Сталін! На відміну від вчорашніх зажурених, страждаючих святих, у товариша Сталіна було лагідне обличчя і він доброзичливо всміхався до засланців. А на однім із портретів товариш Сталін не тільки усміхався, але навіть гладив по голівці малу дівчинку і притискував до грудей. Саме над цим портретом висів червоний транспарант з написом: «Хай живе товариш Сталін, вчитель і друг дітей цілого світу!»

Наступного дня, а була це вже третя доба їх подорожі в глибину тайги, вихід колони значно запізнився. Комендант конвою погодився на поховання вмерлої дитини. Хоронили її разом, на маленькому кладовищі у Кедрачах, означеному старими православними хрестами і зовсім новими стовпчиками з червоною зіркою зверху. Довго довбали лопатками, рубали сокирами замерзлу сибірську землю. Домовиночку збили з соснових дранок. Березовий хрест з табличкою поставили. А на табличці розпаленим до червоності цвяхом випалили: «Адась Дерень з Польщі 1.4 просить про молитву». На прощання стали на коліна і голосно помолилися «Вічний відпочинок»... Збиті в окрему кучку, зібралися на похорон тутешні, переважно старі жінки. Стояли мовчки, сягали вуголками хустин до очей, а деякі хрестилися по-православному...

«Недалеко вже, недалеко». Чули це увесь час від візників. Видно, сибірські віддалі інакше вимірюються, бо ще протягом наступних довгих трьох діб засланський табір рештками сил волікся у верхів’я Пойми. Дорога увесь час вела руслом цієї ріки. Ще двічі ночували в лісових селищах. Чим більше заглиблювались у тайгу, тим більше околиця ставала дикою, Первісною і безлюдною.

Під час передостанньої ночівлі дістали трохи кип’ятку і по ополонку «ухи», рибної юшки, злегка вже протухлої.

— Каторга тут, ліспромгосп... — стільки лише на тему того останнього селища міг сказати небалакучий Афанасій. Конвой і місцеві солдати ізолювали засланців особливо, бо легко було зорієнтуватися, що це був табір карний, тутешній гулаг.

Напхали їх у похмурий старий барак, з двоповерховими нарами. Було там темно, холодно, смерділо затхлістю, людськими відходами і дьогтем. Неважко було зорієнтуватися, кого в цьому таборі тримають. Не встигли ще по-справжньому на ніч розкластись, як два в’язні накинулися за бараком на дівчину з Товстого і тільки випадок охоронив її від насильства. Сполошені грабіжники втекли, а побита, придушена дівчина насилу відходила від важкого шоку. А вранці один із вартових холоднокровно застрелив в’язня, який прокрався до поляків і благав попоїсти щось. Побачивши вартових, що наближалися, почав тікати, за кожним кроком грузнучи в глибокому снігу. Вартовий вистрелив. Чоловік закрутився на місці, розвів руками й впав на сніг. Вартові тягли труп за ноги, на сніговій білині залишилася червона смуга крові.

— Ісусе милосердний! Що з людини може залишитися. Я бачив його за два кроки перед собою, ось так, як зараз вас бачу: кістяк, укутаний лахміттям. Тільки ті очі, ті очі. Мабуть, до кінця життя тих очей не забуду,— розповідав зачеплений за живе Долина.

Малий Сташек стояв біля батька, трясучись від холоду й страху. Він також це все бачив і чув. А що найстрашніше, вперше в своєму житті побачив, як людина вбиває людину.

Останню ніч просиділи в тайзі, при вогнищах. Селище, біля якого затримались, складалося з кількох бараків, на жаль, давно вже покинутих, спустошених. Повибивані вікна, прогнилі нари. Не було тут ані сліду живого духу. Навіть Афанасій не знав назви цього селища. Командир конвою пояснював, що нічлігу цього в плані не було.

Візники, корінні сибіряки, знали, як таку морозну ніч у тайзі провести. Зіставили сани у коло на галявині, випрягли коней, втоптали сніг і розпалили кілька вогнищ. Витягли пили, сокири і разом з поляками зайнялися нагромадженням палива на цілу довгу ніч. Нарізали скирти соснових гілок і вистелили ними утоптане коло навколо вогнищ. Топили у відерцях сніг на кип’яток. Афанасій обікрав навіть своїх коней на пару жмень вівса і варив у відерку для «своїх» поляків поживну вівсянку. Цілу ніч візники були пильними, не заплющивши ока, старалися не дати заснути засланцям і підкріплювали вогонь.

— На морозі усньош, умрьош! — грізно повчав Афанасій і термосив кожного, хто на його санях готувався до дрімоти.

Вночі від лютого морозу тріскали з грюкотом дерева у навколишній тайзі. А перед світанком, разом зі сходом сонця, мороз набрав сили. Після безсонної ночі промерзлі, деякі повідморожені люди отямлювалися, готувалися в дорогу. Візники і хто більш справний возилися біля вогнищ, топили в відерках сніг, щоб обманути дошкульний голод, розігріти ковтком кип’ятку промерзлі організми.

Біля одного вогнища якесь замішання, голосне жіноче схлипування.

— Ісусе, Свята Маріє! Люди, люди, я не догляділа тої моєї крихітки... То моя вина, що її не догляділа, моя вина,— лементувала Кулябінська з Підснятинки, коли не добудилася кількамісячної донечки.

Пригноблені нещастям Кулябінських, у похмурому мовчанні вирушили у той останній етап. Згідно з повідомленням конвоїрів мало бути недалеко, а волоклися заплутаним руслом Пойми майже цілий день, форсуючи завіяну непроторованим снігом дорогу.

На одній зі стоянок знов розпука, знов несподівана смерть; у сім’ї Чуляків замерзло немовля, також дівчинка.

Червоне сонце низько сідало над тайгою, мороз під вечір міцнів, коли після тижня від вирушення з Канська доволоклися нарешті до місця заслання. Доволоклися рештою сил, голодні й повідморожувані, везучи з собою замерзлі до кісток два дитячі труни.

— Калючоє!

Афанасій показав на високий берег Пойми, де стояло кілька старих бараків, і несподівано голосно вилаявся, ударивши нагайкою ні в чому не винного, вкритого інеєм коня.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава