home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6

Сибіріада польська
ранспорт прямував на схід. Україна залишилась позаду, почалися незмірні степові рівнини центральної Росії. Що два, три дні засланці отримували паливо, воду і злиденні харчі. Скрізь чекала на них така сама, видно, точно і віддавна випробувана забезпечувальна процедура. Але не скрізь забезпечували транспорти однаково. Десь там не вистачало палива, тоді мучилися в холоді, без можливості закип’ятити горщик води, аж до наступної стоянки. З харчуванням також було по-різному. Бувало, що випереджаючий їх транспорт подібних нещасливців узяв своє, а для них вже не вистачило. Хліб був різний, від глиноподібного, кислого з висівками, до підпалок із кукурудзяної муки. Не завжди дотримувалася півкілограмова норма на голову. Каша, каша і каша; пшоняна або ячмінна, ячмінна або пшоняна. А часом ще водянистий капусняк, який звали по-російські: «щі».

Після тих капустяних «щів» людей вздувало й хапав понос. Кілька разів була якась бурда зі смердючим риб’ячим жиром. Часом, вкриті грубою сіллю, підгнилі оселедці. Тільки води їм не жалкували, отже, черпали її на кожній станції, скільки й у що було можна, особливо «кіп’яток», воду гарячу, варену. На стоянках їм не можна було покидати вагонів, не говорячи вже про контакти з місцевим населенням. Минав тиждень, другий, починався третій; примусова подорож у невідоме тяглася людям без кінця. Тіснота, духота, брак руху, брак гігієни, недоїдання, холод і безупинно терзаюча непевність подальшої долі довели ув’язнених у транспорті засланців до крайнього фізичного і психічного виснаження. Люди почали хворіти, вмирали. Не було стоянки, щоб з якогось вагона не виносили труп. Транспорт зрушував у свою дорогу, а останки людей залишалися самітні, замерзаючи на розташованій біля залізничної колії вітці, чекаючи на змилування місцевої влади.

Транспорт прямував на схід. Вороніж, Саратов, Волга «матушка-рєка». Сніжні безмежні далі, рідкі, погані селища, ні то села, ні то містечка. Росія, безмежна Росія... Так, справді люди з транспорту небагато про неї знали. Що це за країна, що це за люди?

Засланці, які під конвоєм виходили на станціях по забезпечення, зустрічали місцевих, найчастіше залізничників і залізничних робітників, рідше пасажирів і випадкових станційних постійних відвідувачів. Кидалося їм у вічі, як тут багато жінок працювало на станціях. Окутані грубими хустинами, у ватних штанах і валянках, ремонтували залізничні полотна, чистили засніжені, замерзлі роз’їзди, вантажили й розвантажували товарні вагони. Небагато з цих випадкових зустрічей виходило. Місцеві боялися конвоїрів, не наближувалися до транспорту, а заговорюючи — або не дуже розуміли засланців, або уникали з ними розмов. Справляли при цьому враження, що такого типу транспорти з людьми, що перевозилися цілими сім’ями у вагонах для худоби, цілком не так дуже їх дивують. Часом запитували:

— А хто ви такі? Звідки?

— Поляки. З Польщі нас везуть.

— Аааа! — кивали тямуче головами й, заспокоївши першу цікавість, звичайно на цьому зупинялися. Але траплялося також, що після цього протяжного «ааа», яке виражало одночасно зрозуміння та здивування, можна було почути:

— Аааа!.. Буржуї, значить, польські пани з Західної України!

Інколи пункти одержування харчів знаходилися біля самої станції. Тоді при більш толерантному конвої можна було дещо більше побачити, про щось довідатись, а навіть щось у станційному кіоску купити.

На всіх станційних будинках висіли величезні портрети Сталіна, з витягнутою рукою, як до благословення. Червоні транспаранти з гаслами, які повторювали: «Да здравствует великий Сталин!» «Хай живе радянська сталінська конституція!» «Хай живе радянська влада!» «Хай живе Країна Рад!» «Хай живе товариш Сталін, творець усіх наших перемог!»

Трапилося пару разів, що на протилежному полотні ставав військовий транспорт. Такі самі вантажні вагони, пристосовані до перевезення людей, лише те, що заповнені солдатами. Платформи з танками, обозами, артилерією. Засланці їхали на схід. Солдати — на захід. Контакту між ними — жодного. Засланців пильнували конвоїри. Солдатів — військові пости й патрулі. Солдати, незважаючи на морози, грали на гармошках, співали:

На граніце тучі ходят хмуро,

Край суровий тішиной об’ят,

Трі танкіста, трі веселих друга...

Співи, танці, присідання на засніженому пероні. І обов’язково «Катюша!»

— Куди стільки того війська їде?

— З фінами воюють.

— Гармати, автомашини, танки...

— Може, якась нова війна?

— А може, Захід рушив?

— Може, на світі поляків зажадали?

— Якраз, хтось там тебе зажадає!

— Мене, може, й ні, але Польщу!

— Польщу, Польщу!.. Польща також у них великим авторитетом користується. Якби хотіли, могли б нам у вересні допомогти.

Безкрайній, засніжений, рівний степ заступили лісисті кам’янисті гори. Транспорт був уже на Уралі. Чим далі на схід, тим зима ставала більш сніжною і морозною. Не знали, що саме минулої ночі минули географічний кордон між Європою і Азією.

На Уралі Юзек Зелєк залишив без поховання тіло своєї кількамісячної доні Рузі. Йому не вдалося добути для неї молока: Ганка, дружина, спочатку поживок у грудях заквасила, потім цілком втратила. Протягом якогось часу старалася докормлювати Рузю Наталка Даниловичева. Відставляла від грудей свого Андрійка, який верещав вічно голодний, і підставляла до грудей Рузю. Але Рузі небагато вже це допомогло. Не мала сил ссати, випльовувала грудь Наталки, і тихенько квилила. Плакала Ганка, плакала Наталка, схлипували баби в вагоні. Юзек скреготав зубами, проклинав людей, але зарадити нічим не міг. Конвоїри не реагували, комендант про його прохання стосовно молока не хотів чути: «Нет молока. Не належить». Тієї ночі, зморений безустанним піклуванням, Зелєк запав у кам’яний неконтрольований сон. Коли прокинувся, люди вже поралися біля своїх справ. Зиркнув, де Ганка з донечкою. Дружина лежала поряд, тулячи до грудей малу, і щось там собі під носом бурмотіла. Юзек нахилився до неї.

— Ну й як там Рузя?

Ганка не відповіла, тулила малу і тихенько мугикала колисанку:

Ой засни мені, засни або мені вирости.

Бо можеш мені пригодитися, вовки в поле вигнати...

— Ганусю, чуєш? Як там Рузя, їла щось?

Розпалене тіло, відкриті обвислі груди дружини і льодяна, смертельно задубіла, притиснута до неї голівка Рузі. Дитина не жила!

Рузю Зелькову залишили не пероні в Челябінську. А її мати збожеволіла. Спочатку всі думали, що це пройде; відомо, шок після смерті дитини. Насилу вирвали з обіймів мертве немовля. Потім пару днів була непритомна, а коли врешті опритомніла, то була вже не та Ганка. Не пізнавала нікого, навіть чоловіка, не знала, що з нею діється і на якому світі живе. Якогось вечора у нападі шалу кинулася на Наталку, яка саме кормила свого синка. Мужчини насилу дали собі з нею раду. Напади агресивного шалу повторювались, щоб після хвилини спокою вибухнути з подвоєною силою. І той її страшний, пронизливий скиглячий, невпинний крик. Два дні й дві ночі поїзд мчав, заки зупинився в Омську. Тоді Зелькову забрали. Говорили, що до лікарні. Юзеку не дозволили поїхати з дружиною.

— Спокойно, пане, спокойно... Дружину вам вилікуємо і приїде до вас. А вам з транспорту рухатись не дозволено. Не журися, дружина — річ набута, девушек хароших на світі не бракує.

Не закінчив, бо розлючений Юзек страшним ударом звалив веселого помічника коменданта з ніг. Зелєк, якого закували в кайдани, побили і надавали стусанів ногами, був забраний до вагона конвоїрів.

Ніч. Яка то вже вагонна ніч? Люди поволі втрачають лік часу, не знають: вівторок сьогодні чи вже неділя? Невдовзі місяць, як їх везуть у невідоме. Натовп, тісно, сім’я біля сім’ї — старі, діти, молоді, мужчина при бабі, тіло торкається тіла. Якщо на цих лігвищах розділяє їх будь-що від себе, то перина, кожух, одіяло, власний одяг, пропотіла сорочка. Смердюче, зачаділе, задушливе повітря стає щораз важчим. Ослаблена сном людська фізіологія має свої права: сморід зіпсованих подихів, немитого тіла, жіночих нездужань з’єднується зі смородом безнастанно вживаного, забризканого, ослизлого туалету. Хтось там голосно хропить, хтось кричить, плаче, неспокійно метається у соннім кошмарі. Не всі сплять. Дехто не може. Інші не хотять і серед зачаділої, душної темряви вагонної ночі шукають нагоди на хвилю самотності, крихту ніжності, пристрасної фізичної насолоди.

Нема вечора, щоб дорослі звичаєм не збиралися навколо грубки. Говорять, радять, згадують, нарікають, планують, розпускають плітки, сваряться і миряться, а буває, що собі поспівають:

На Поділлі білий камінь,

Подолянка сидить на нім,

Прийшов до неї подолянин,

Подолянко, дай мені вінець.

... А горянин на гори глядить

І сльози рукавом обтирає...

Їхав гуцул з Коломиї,

А гуцулка із Гдині,

Посідали під смерекою,

Зробили снідання...

Густіють чергові строфи грубоватості пісеньок. Співаки обганяються у замислах. Перекидаються непристойними анекдотами. Бабка Шайнова, дебела, язиката й енергійна, грізно покрикує з верхніх нар:

— Малюків би посоромились, таку глупоту виспівувати!

На це виганяють тих малюків спати на нари. Усе має свій кінець. Спів поволі затихає. Розмова у вагоні також уже не в’яжеться. Мужчини допалюють останні недокурки, на ніч користуються туалетом і влазять на свої барлоги. Біля пригасаючої буржуйки залишаються молоді хлопці з дівчатами. Чимало їх у вагоні назбиралося. А такі темні вечори — то єдині нагоди, щоб у забитому до неможливості вагоні зійти людям з очей. Єдина нагода, щоб побути з собою. Темрява, сплячий вагон притушував розмови, сприяв взаємній близькості, краденим поцілункам. Але через якийсь час і молоді відходили від згасаючої грубки, зникали собі тільки у знайомих закутках вагона, щоб хоч протягом хвилини натішитись одне з одним.

Цього ранку транспорт стояв на станції. На якій, ще цього не знали. Бракувало їм води, вугілля, від двох днів не одержували харчів. Данилович визначив людей, хто по що піде, підготували посуд, відерця, мішки і чекали. На кожній такій довшій стоянці у засланців стукотіла надія, що може саме сьогодні, що саме тут добіжить край їх мандрівки у невідоме.

За встановленим звичаєм конвоїр застукотів у двері й крикнув:

— Підготуватися! Отримуємо хліб, суп, вугілля й воду. Насамперед вугілля!

Були готові. Шарпнули двері. Конвоїри у шапках-вушанках, валянках і довгих баранячих кожухах. А вони вдягнені як то біля дому, підготовлені на ті, тамтешні, подільські, а не суворі сибірські морози. Одержали хліб, кип’ятку досхочу, суп, доповнили запаси вугілля.

Станція називалася Тайга! Це вже був Сибір. Минувши гори на Уралі, не мали сумніву, що їх шлях засланців закінчиться в Сибіру. Тільки де і коли?

— Це тільки західний Сибір, — пояснював Корчинський, — а є ще східний: Новосибірськ, Красноярськ, Іркутськ. Тут була ріка Іртиш, а там ріки є ще більші — Єнісей, Об, Лена.

— То, мабуть, на кінець світу нас везуть!

— Може, маєш рацію. Але східний Сибір то ще не кінець! Бо ще далі є країна якутів, бурятів, Камчатка, Колима, Амурська країна, у кілька разів більша від Польщі, Далекий Схід, ріка Амур і велетенське море — Тихий океан...

— А за цим морем, за тим океаном?

— Японія. А за Амуром — Китай.

— Люди, то може японцям або китайцям нас віддадуть!

— Збожеволів! Японцям?

— А що? Чому ні? Адже міг Захід або така Америка нас зажадати? Ну то щоб не відступати назад, то Совіти довезуть нас до Японії або до Китаю, а як війна закінчиться, то повернемо звідти до Польщі.


Воші з’явилися в транспорті несподівано, немов одного дня з неба попадали. І відразу в усіх можливих сортах, що жирують на людині: головні, одежні. А навіть ті лобкові. Спочатку люди явно соромилися тієї балаканини і ніхто про воші не признавався. Кожний потайки намагався від них позбавитись. Але у вагоні нічого не вдалося приховати. Не минуло багато часу, а вже без будь-якого взаємного сорому матері клали на коліна дитячі лобики і шукали, шукали, шукали. Потім жінки обшукували одна одну. Стругали дерев’яні густі гребінці, якими цю гидоту вичісували. Старий Малиновський мав заржавілу машинку і стриг мужчинам лоби наголо. Не всі на це погоджувались, бо було їм холодно. Люди стягували з себе одежу і душили нігтями, аж кров із них бризкала. Сідали навколо розпаленої до червоності грубки і на сморід припаленого матеріалу виваблювали ласих на тепло, товстих і гладких від людської крові паразитів.

— Щось треба робити, бо нас ті воші зовсім з’їдять!

— А не дай Боже, ще якусь заразу приволокуть.

— Висипний тиф або черевний дурман... У руських завжди вошей було багато. Пам’ятаю, як у першу війну я був там в неволі, то вошей ми мали, го, го!

— Дайте спокій, Малиновський, з тією вашою руською неволею!

— Даниловичу, ти комендант вагона чи ні? Зроби щось до біса, об’яви конвою, чи що.

Данилович об’явив про вошивість помічнику коменданта.

— Воші, говориш, вас кусають? Нехарашо, нехарашо. А здавалося мені, що поляки, то такий культурний народ. Гігієни нада додержуватись.

— Громадянин комендант знов зводить собі жартувати? — похмуро запитав його Данилович.

Пузанчик став серйозним.

— Воші, воші, не тільки у вашому вагоні є воші. Подумаєм... Напевно в баню вас нада.

— А при нагоді, громадянине коменданте, чи можна запитати?

— А запитуй, запитуй... Питати можеш завжди.

— А що з нашим Зельком? Вже стільки днів не повертає, а у вагоні є його речі. Його, його дружини...

Пузанчик мимоволі торкнувся наболілого носа і насуплений гаркнув:

— Під трибунал той твій й... Зелєк пішов! Під трибунал! А що ви собі, панове поляки, думаєте, що на радянську владу можете ось так, безкарно, нападати? — тут пузанчик ударив себе кулаком у груди, — думаєте, що в морду бити її можете? Під трибунал той твій Зелєк пішов, під трибунал! — відходячи докинув: — А ті його речі спиши і здай конвою.

У Новосибірську транспорт виманеврували на віддалену вітку, яка прилягала безпосередньо до великого будинку, що нагадував просторий фабричний зал.


— Всім приготуватися до санобработки! — обстукували вагони конвоїри.

Ота «санобработка» у перекладі на зрозумілу мову мала означати, що людей з транспорту переведуть у баню, завошивлена одежа буде кинута в пральню, а вагони будуть пересипані хлором. Той похмурий великий будинок, який димів на сорокаградуснім морозі хмарами пари, був банею.

— Все в баню! Усі до лазні, без винятку: і старий, і малий. Всє! І все убрання забирайте з собою. Вошей будемо парити.

— І постіль також?

— А беріть, що хочете. Ну бистро, бистро! Баня!

Зганяли людей до тої лазні з трьох вагонів ураз, бо стільки людей могло там вміститися. Наперед до великого залу, куди входили промерзлі, дехто з оберемками одягу й постелі. Потім був гардероб, де казали їм роздягнутися догола і здати одяг, включно з особистою білизною, до пральні. А потім уже була баня відповідна, парка, просмерділа гниллю дерев’яних фундаментів, людським потом, хлором і сечею, заволочена клубами пари. У дверях у баню діставали по жмені чорної та рідкої, як смола, мильної мазі. З душу на стелі текла гаряча вода.

Конвоїри пильнували баню назовні, всередині, і тут був перший шок для жінок — обслуга складалася виключно з мужчин. На перший погляд можна було пізнати, що майже всі з них — то в’язні, криміналісти. Другий соромливий шок чекав на них у роздягальні: під душ заганяли всіх разом — чоловіків, жінок і дітей.

— Як це так? Разом?

— Справжнє божевілля.

— Жодного сорому ані милосердя.

— Як з худобою, з нами поводяться або ще гірше.

— Давай, давай, бистреє, господа полякі! Інші на свою чергу чекають. Не божеволійте, люди, що буцімто у бані не були? То де ви дотепер жили, на якому світі? У нас, в Росії, без бані ні кроку; у нас повна культура! Ну входьте, баби, входьте. Випаритесь, то й жити вам захочеться заново. Бистреє, бистреє!

Не розгаданим буває людський характер. Раптовий пронизуючий сором, брутальне приниження додає людині авторитету. Люди з транспорту піддалися шокуючій для них процедурі з гідністю, якої, мабуть, самі від себе не сподівалися.

Змушені до спільної наготи, дивилися на себе й не бачили. Жодного дурного жарту. Жодних докорів і хіхікання. Жодної непристойності. Люди вмивалися мовчки. Мовчки вдягалися. Мовчки, на суворому морозі, повертали до вагонів.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава