home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4

Сибіріада польська
іч. Транспорт стоїть. З відгомонів маневруючих поїздів, посвистуючих, ревучих паровозів можна здогадатися, що це якась велика станція. Напхані у вагони люди, зачаділі браком повітря й смородом, ціпеніють у важкому півсні. Хто не може спати, той примикає повіки, щоб хоч трішки відгородитись від похмурої дійсності.

Сташека Долину з напівсонного заціпеніння вирвало довге, жахливо голосне й хрипле ревіння. Що це? Хлопець чогось такого ніколи до цього часу не чув. Що це може бути? Ревіння повторилося. Сташек здогадався, що так потворно ревуть на цій незнаній станції російські паровози.

Світанок. Транспорт продовжує стояти. У вагонах людське нещастя починає оживати. Немовлята, а цих було декілька, поплакували — було їм мокро й голодно. Маленькі, які вже вміли назвати маму й тата, просили, щоб вивести їх на сторону, хотіли їсти й пити.

У вагоні набито майже півсотні людей. У вагоні не було води. У вагоні не було грубки. У вагоні не було світла. У вагоні не можна було відкрити вікна. У вагоні були наглухо зачинені на засув двері. У вагоні були лише чотири голі стіни, дах і підлога. У вагоні була тільки одна діра в підлозі діаметром літрової посудини, без ширми, яка була клозетом. Так було в цілому транспорті, який вирушив зі станції Ворволинці в Заліщицькому повіті.

Ранок. Транспорт далі стоїть. Гамір у вагоні негайно тихне, коли люди орієнтуються, що назовні щось починає відбуватися. Байдуже, що усе людей ув’язнених; у вагонах обходить, бо це все їх також може стосуватися. Вони є безвольними і залежать від тих там, назовні вагона. Всі замінюються у слух, спільно здогадуються і пошепки пояснюють:

— Йдуть у нашу сторону!

— Розмовляють по-російськи?

— Що, що говорять?

— Тихооо!

— З собаками, мабуть...

— Мороз, певно, сніг рипить...

— Тихо! Стали...

Назовні голос, який чують вже всі. І хоч говорить по-російськи, розуміють.

— З цього вагона почнемо?

— Давай, відчиняй двері.

Чують грюкіт відкиданої скоби, скрип, хряскіт відсуваних дверей. Але це ще не в їх вагоні.

Здогадуються, що то у вагоні, що стоїть поблизу них, мабуть, на протилежнім полотні залізниці.

— Список готов?

— У меня.

— Конвой?

— В порядке!

— Тогда давай, одкривай двєр!

Данилович розпізнав голос комісара Леонова. Засув відсунутий. Це в їхньому вагоні. Люди відскочили від дверей; краще вдавати, що це їх ніщо не стосується. Ще далі відкинула їх морозна хвиля повітря і світлість дня, які вдерлися до вагона разом з тріском дверей, відсунутих на всю ширину.

На протилежних полотнах стояв транспорт вантажних вагонів, тільки те, що дещо більших. Вагони були радянські з ширшим розставленням осі. Залізничні полотна широкі — російські. Паровози також були більші — російські, з червоними зірками на лобах. То вони так незвичайно для польського вуха ревіли. Вагони, хоч вантажні, але дещо пристосовані до перевезення людей на далекі відстані, у вагоні були двоповерхові дерев’яні нари. У вагоні, на самій середині, була залізна піч — буржуйка. У вагоні під самою стелею були два невеликі віконця, іззовні наглухо зачинені на засув залізною віконницею. У вагоні не було електричного світла. Але був газовий світильник. У вагоні була лише одна діра в підлозі, діаметром літрової посуди, без ширми, яка використовувалась як клозет.

Так було у кожному з п’ятдесяти вагонів транспорту, який стояв на протилежному залізничному полотні.

Люди тремтіли від холоду й чекали мовчки. Комісар Леонов ледве вдерся до середини. Відразу ж за ним зграбно встрибнув молодший від нього вищий, одягнений в білий кожушок, у військових валянках, вродливий брюнет. Також офіцер. Даниловичу здавалося, що Леонов декілька разів зиркнув у його бік. Той новий у білому кожушку дивився на всіх без великої заінтересованості, сягнув до радянської рапортівки й витягнув реєстр. Таку саму карту Леонов витяг з кишені.

— Отже так, громадяни переселенці. Отже так... Слухайте уважно, бо часу на повторювання не буде. Це ваш новий начальник транспорту. — Тут показав на цього нового в кожушку.— Як то у нас кажуть: «Цар, Бог і воїнській начальнік!»

Тому в кожушку не здригнувся на обличчі ані один м’яз. На відміну від Леонова, видно, не мав бажання жартувати. Переглядав реєстр. Леонов закінчив суворим, владним тоном:

— Отже так, громадяни переселенці: прочитані збирають усі свої речі й переносяться до того вагона напроти.

Якась жінка не витримала, а відразу за нею й інші. Тиша, яка тривала до цього часу, змінилася наростаючим гармидером.

— А куди ж це ще нас повезете?

— Ми думали, що то вже кінець тої нашої муки.

— Без води!

— Без їжі!

— Гірше, ніж свині, бо навіть за своєю потребою вийти не можна.

— Над діточками змилуйтесь...

Новий комендант транспорту рішуче вступив у свої права. На його кивок двоє солдатів з гвинтівками підскочило до входу. Брязкнули затвори гвинтівок.

— Мовчати! Молчать, граждане пєрєсєлєнци! Тут не базар. Виконуємо доручення радянської влади, і жодному опору потурати не будемо.

Замовкли, тільки якась дитина, хоч і заспокоювана матір’ю, голосно похлипувала.

— А тепер прочитані з реєстру переходять до того вагона. Швидко, без балаканини і без запитань. Про все, про що ви повинні знати, будете в свій час повідомлені. І попереджую. При кожній спробі непідпорядкування конвою, при кожній спробі втечі солдати мають наказ стріляти без попередження! Ясно?

Комісар Леонов читав прізвище, ім’я, ім’я батька. Новий комендант на своїй карті відмічав прочитаних.

Прочитані мусили негайно переносити речі до нового вагона.

— Давай, давай! Бистреє, бистреє!

— Але, пане коменданте, чемодана мені не вистачає...

— Нічего, бистреє, пересаджуйтесь. А чемодан потім знайдемо. В Радянському Союзі, так як у природі,— нічого не гине.

Леонов читав. Новий перевіряв. Солдати допомагали переноситись з вагона до вагона старим і дітям. Східців до вагонів не було, входи вкриті інеєм, високо. А люди, як люди — спочатку хвилювалися через те, що їх пересаджують і повезуть дальше, тепер знов почали непокоїтися, прочитані в першу чергу кращі місця в новому вагоні позаймають. Леонов читав: Ніський, Вжосек, Журек, Зелєк, Шайна, Груба, Долина, Біалер, Земняк, Куриляк, Ільницький...

Флорек Ільницький тягнув до виходу якийсь мішок. Гонорка проштовхувалася з кінця вагона з Марусею Яворською на руках. Адась тримався за її спідницю. Ільницького пропустили без питання. Гонорку затримав той новий.

— Ви Ільницька Гонората?

— Ну, я...

— А дитина чия?

— Моя, а що?

— Ваша? А тут у списку нема ваших дітей. Ільницьких тут тільки двоє. Ільницький Флоріан, то ваш чоловік. І ви, Ільницька Гонората. А дітей тут нема. Чия то дитина? А той малий чий?

Гонорка не думала уступати:

— Це мої. Це Адась, а це Маруся. Тепер це мої, сироти маленькі.

— Сироти? — дочув Леонов. — Чиї сироти?

— Буцімто пан комісар не знає! Після Яворських то сироти. Я взяла їх під опіку, ну й тепер вони мої.

Гонорка обкутала Марусю від холоду, Адася міцніше взяла заруку.

— Ну то що, можу вже йти, бо мені діти на цьому протязі простудяться?

Новий стримав її жестом руки, нахилився до Леонова і протягом хвилини щось пошепки радилися. Гонорці сльози засклили очі. Маруся тихенько поплакувала. Адась у куцій курточці трусився від холоду. Жінки, бачучи, на що заноситься, знов не витримали і заступилися за Гонорку. Щораз голосніше, щораз більш рішуче.

— Адже Гонорка то їх родичка!

— Тітка навіть...

— Родичка має право до них.

— Вона їм, як рідна матір...

Комісари закінчили радитись і щось там записували. Новий наблизився до Гонорки.

— Люди кажуть, що ви їх родичка? Це правда?

— Правда, пане комісаре, правда! — баби кричали одна через другу.

— Тихо, громадяни! Громадянку Ільницьку запитую, а не вас. Хто ви для цих дітей будете?

— Ну...тітка! Небіжчиця Ядвіга, їх мати, а це...

— Ну харашо, харашо, хай буде тітка! У вас все такіє тітки,— то вже стосувалося Леонова. А потім знов до Ільницької. І до всіх людей у вагоні: — Громадянко Ільницька, тимчасово доручаємо вам опіку над цими дітьми. Можете пересідати до іншого вагона разом з ними.

— Пане комісаре, хай Господь Бог...

З тієї радості Гонорка хотіла поцілувати його в руку. Новий, збентежений, відступив.

Спостерігаючи турботи Гонорки, Юрій Данилович усвідомив собі раптом, що і його сім’ю може зустріти це ж саме. Адже навіть тепер можуть відділити від нього дружину й синочка! Немає документів стосовно одруження з Наталкою, немає свідоцтва про народження сина. Якщо Леонов не включив їх у список? Що робити? Що тут зробити? Увесь жах і вся надія на комісара Леонова. І Юрій ризикнув.

— Бистреє, Висоцька, бистреє!

Висоцька не могла порадити собі з багажем і непослушними хлопчаками. Леонов повернувся за нею в глибину вагону. Новий розмовляв із солдатами конвою. Цей момент був найвідповіднішим, і Данилович опинився біля Леонова.

— Пане комісаре, я хотів подякувати за дружину й синочка.

Говорив це пошепки, а одночасно його срібний кишеньковий годинник з ланцюжком вислизнув до кишені комісара.

Леонов, застигнутий зненацька, глянув з-під лоба на Юрія, засовуючи руку в кишеню. Але відразу її витягнув і, немов нічого не сталося, почав знов покваплювати Висоцьку.

— Ну как, Висоцка? Довго там ще?

На момент лише повернув голову до Даниловича і всичав крізь зуби:

— Ну ти, Данилович... й... твою...

Вечір. Новий транспорт ще стоїть. Протягом цілого дня тривало перевантаження засланців з польських вагонів до російських. Люди вже знають, що перевантажувальна станція називається Шепетівка. Недалеко від польського кордону, але вже за нею, в Росії! Так саме говорять: у Росії. Не говорять: Радянський Союз, лише Совєтський Союз, а для скорочення: Совіти. Совіти, совітський, Росія, російський. Для людей з транспорту Шепетівка перед війною була вже у Совітах, у Росії.

— Схоже на те, що нас уже з Польщі вивезли?

— Ну. Так виглядає.

— Де таке видане, щоб поляків з власної країни вивозити?

— А хіба колись, за царя, не вивозили?

— До школи не ходив?

— Про Сибір не чув?

— Знов роздряпали нам Польщу. З одного боку німці, а росіяни з другого...

— Нема вже нашої Польщі, то хто тепер заступиться за таких бідолах, як ми?

— Як це нема Польщі? З Польщею, брате, є як з тим лісом: «Не було нас — був ліс, не буде нас — буде ліс».

— Дай, Боже, дай, Боже!..

Шепетівка. Сніг рясний, морозний іней не могли скрити вбогої колишньої гидоти. Видно її було навколо. Навіть на станції. На небагато здалися густо понавішувані, будь-де і будь-як, червоні транспаранти й прапори. І численні портрети Йосипа Сталіна. Ленін появлявся рідше. А ще рідше два бородачі: Маркс і Енгельс, про яких люди з транспорту мало що знали.

На станції протягом цілого дня ревіли маневруючі паровози. Ревіли також маршовою музикою велетенські станційні гучномовці.

У Шепетівці нарешті людям з транспорту дозволено набрати води. По двоє, троє з вагона, нав’ючені відрами, банками, горщиками, що в кого було, — приведені конвоєм під залізничний насос — брали воду. Вода! Незважаючи на мороз, деякі відразу насичували спрагу, вмивали руки й обличчя. Біля насоса була єдина можливість зустрітися з людьми з інших вагонів, про щось запитати, щось почути, поділитися новинами. Декому пощастило навіть обмінятися кількома реченнями із залізничниками, які крутилися по станції. Нові конвоїри, переважно молоді солдати з призову, головне росіяни, не вміли української мови, не кажучи вже про польську. Від самого початку були згідно з регламентом суворі, особливо в присутності начальників. Легко було помітити, що бояться їх, як вогню. Взаємного довір’я один до одного не мали. На одне зважали завзято, щоб тільки, борони Боже, конвойований не втік. При кожному виході з вагона і при кожнім поверненні говорили без запинки найсуворішим голосом необхідну їм формулу:

— Увага! В разі спроби втечі — стріляємо без попередження!

А кожний запопадливіший конвоїр додавав:

— Під час дороги — крок ліворуч, крок праворуч — стріляю без попередження! Ясно? Тогда марш!

Але навіть найбільш суворий, найстаранніший у виконанні службових обов’язків конвой при такій юрбі всього помітити і допильнувати не був у змозі.

Місцеві залізничники, росіяни і українці, також не знали, яка станція є призначеною ворволинецькому транспортові. Але оскільки їх перевантажено на широкі полотна, то, відомо, що повезуть углиб Росії. Тільки куди?

— Таких транспортів, як ваш, ще в Шепетівці не було. Жінки, діти! А за що вас везуть?

— Щоб ми це знали! Забрали з хати й везуть.

— А командири говорять, що ви польські пани, буржуї, поміщики, бунтуєтесь проти радянської влади.

— Ми поміщики, буржуї? Щось мені здається, чоловіче, що мої штани мають на сраці більше латок, ніж твої.

— Ні, таких транспортів, як ваш, то ми в Шепетівці доти не бачили... Звичайно, ще до зими на такі самі транспорти вантажено польськіх офіцерів, що тугу неволі сиділи. Чимало, чимало їх було. Казарм не вистачало, то тих ваших офіцерів навіть по школах держали. Але то справді були панове! Мундири елегантні, гарні чоботи з халявами... В одного то я навіть годинника собі купив. А куди їх звідсіль повезли, також не знаємо.

Російські вагони були значно більші, обширніші. А що найважливіше — мали нари! Двоповерхові, збиті з дошок. Перші сварки почалися в транспорті про місце на нарах. Найкращі були наверху, біля самої стіни. Гірші внизу, особливо при дверях. Найгірші близько клоачної труби. Нічого не вдієш, хто перший, той кращий, і люди з цим правилом погодились. Але незважаючи на це зробили два винятки: для матерів з дітьми при грудях. Для Наталки Даниловичевої і колоністки Ганки Зелькової місця на верхніх нарах знайшлися.

Найважливіше, що були нари!

Найважливіше, що було трішки води!

Найважливіше, що могли в грубці розпалити вогонь!

Найважливіше, що в темряві карбідний ліхтар, свічку або поліно можна було засвітити!

Поділили нари. Потім ділили воду. Мало її було на стільки людей, але хоч чаю могли всі напитися. Адже ж від пару днів не милися. Сварки сварками, але й в цьому випадку жінки дружним хором признали, що немовлят купати належить. Отже, виділено молодим мамам додатковий горщичок води. Їм також поступилися першістю, щоб собі цю воду в грубці зігріли. Але вже про наступну чергу поставлення горщичка згоди завеликої не було. Сварилися, де зібрати багажі, бо кожен хотів мати їх близько від себе, кому скільки місця належить на нарах, хто з ким хотів би бути в сусідстві.

Ніч, транспорт — все стоїть. Назовні шум проїжджаючих поряд поїздів, порикування російських паровозів. У вагоні люди якось повкладалися, місця для себе знайшли, сплять. Але не всі. У проході поміж нарами жевріє розпалена до червоного кольору грубка. Цілюще тепло розпливається кругами по вагону. Не скрізь доходить, але завжди до грубки можна підійти, витягнути долоні і хоч на мить огрітися. У відкритих дверцятах грубки переливаються, миготять золотисто-червоні смуги полум’я. Вогонь! Дає тепло і притягає, мов магніт.

Навколо грубки зібралися чоловіки. Коптять подільський тютюн-самосійку і неголосно, щоб не розбудити сплячих, говорять, говорять.

— Ну й якось помаленьку всі повкладалися, — Мантерис порився в грубці, порухав іскри і тріскою припалив закурок. — Ще трохи, а в отих вагонах мабуть ми б подушилися. Тут також не дуже просторо, але все-таки...

— То я вам, мужчини, скажу, що з тим просторо чи не просторо, це таке, як то було з одним євреєм, що мав сварливу дружину і купу дітей, рабином і козою... — Біалер грів закостенілі руки і розповідав їм цей анекдот. Пореготали хвилину.

— То не примірюючи, з тим твоїм єврейом і козою було те, що тепер є з нами; радіємо, як дурні, що вагон маємо більший.

— Тільки шкода, що нема такого рабина, щоб нам у цьому нещастю щось мудрого порадив.

— Хай йому біс, ви, євреї, то все вмієте якось собі пояснити.

— І скрізь вам добре.

— Ну так! Ти такий, Йосеку, ніби мудрий, то чому дав себе вивезти? Не міг своєчасно у тих твоїх єврейських комісарів у Товстому або навіть в Заліщиках поради пошукати? Напевно допомогли б тобі, як це єврей — єврею.

— А бо то може неправда? Як тільки совіти до нас увійшли, то хто їх у Товстому вітав? Тільки євреї й українці!

— Я там нікого не вітав,— захищався Йосек,— ні при Польщі, ні при Совітах. Бог дав жити, то собі жив. Бог дозволить жити, буду собі жити. Все в руках Найвищого!.. Нехай кожен сам за себе відповідає. А почуте не можна порівняти з баченим! Чи ти мене, Мантерисе, бачив, щоб я когось у тому Товстому вітав. Ну?

— Має рацію! Що то, мужики, не знаєте Йоська? Йому так до комісарів, як мені до княгині Любомирської! Євреї, євреї! А що це, може, не було у Товстому таких поляків, які також совітів вітали?

— Кого маєш на думці? Дереня?

— А хоч би і його! А Домбровський то ніби не вітав? Навіть промову на ринку виголошував.

— Засрані діди й комуністи! А чи мало то той Дерень перед війною насидівся в поліції? За комунізм його тягали.

— Комуністи чи не комуністи, але поляки і все! То як це ворогів, що на Польщу напали, вітати?

— Але й так червоні банти гівно їм допомогли! Ось обидва тепер їдуть, як ті кролики, у цьому ж самому транспорті, що й ми.

— Неможливо! То їх також забрали?

— Особисто у Шепетівці я розмовляв з Деренем, отак як тепер з вами.

— Так-то часом у житті буває. Мужчини, а пам’ятаєте ту Балікову німецьку вівчарку?

— Лютий як чорт, ледве мені колись штанів не пошарпав.

— Вишколений! Кароль його від поліцейських у Товстому купив.

— Ну то тепер собі подумайте, що той собачка від самих Ворволинеців летів за нашим поїздом аж до Тернополя! Там, де ми небіжчицю Яворську залишили.

— Не розповідай!

— Бігме, що так було... Знайшов Кароля, вив, гавкав перед вагоном, а якийсь долбаний боец застрелив його...

— Вірний собачка.

— Як то собака. Адже так говорять: «вірний, як собака...

— А ви чули, що дідусь Калиновський померли?

— Світи, Пане, над його душею!... Як, коли?

— Ясен Калиновський біля насоса мені говорив... Відразу другої ночі, коли ми з Ворволинців вирушили, то як дідусь заснули, так вже й не проснулися.

— За бабусею пішли.

— І так, як нашу Яворську, винесли дідуся Калиновського з вагона і десь там на снігу залишили.

— Без ксьондза, без християнського поховання...

— Бабуня Калиновська, Яворський, Яворська, дідусь Калиновський, з малим Владеком також невідомо, що діється.

— Заледве пару днів минуло, а вже стільки наших з Червоного Яру ми загубили.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава