home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3

Сибіріада польська
оїзд набирав швидкості. Колеса ритмічно підстрибують на зчепах рейок: так-так, так-так! Локомотив важко пихтить під гору. Посвистує на роз’їздах, уповільнює перед семафорами. Поволі затихають, вигасають набожні пісні, сповнені жалю, віри й надії. А коли затихли, не було серед засланців такого, який би цієї миті не думав про одне: куди їх везуть, яка доля їх чекає?

У вагоні нема нар. Стіни, підлога й дах. Високо під дахом два малі віконця, тепер наглухо іззовні закриті. Засунуті, зачинені двері. Вантажний вагон, пристосований до перевезення ящиків з товарами, мішків зі збіжжям, мукою, цукром. Або худоби. Темно.

Посвистування промерзлих дверей. Тріск зовнішнього засуву. З білості снігу, з ясності червоного призахідного сонця — та раптова вагонна тіснота і темрява! Дотепер вільні люди, що виросли від сповитку з природою, землею, сонцем, вітром, повітрям й водою, з хвилини зачинення на засув у темному товарному вагоні відчули себе як звірі в клітці.

Перемерзлі протягом дня, таяли поволі в теплі власних тіл і подихів. Примиренність, піддавання себе долі, сила сонного безладдя охоплювали їхні душі й тіло. Тут, де зараз стоїш, повалитися і спати, спати, спати! Нічого не знати, нічого не чути, впасти в сонне забуття і звільнитися хоча б на хвилину від цього раптового кошмару.

Люди кликали одне одного, розглядалися за кусочком вільного місця, де б можна вимостити якесь лігво для плачучих дітей. Шукали десь задітих клунків з їжею і постіллю. Світили сірниками. Часом блискав на хвилину кишеньковий ліхтарик, ще рідше свічка, яку хтось передбачливий забрав з дому.

Природа має свої права. Дорослі ще не позбулися сорому, деякі навіть запитати не наважувалися, отже терпіли до межі витривалості. Діти голосно просили вивести їх за потребою. В кутку вагона люди знайшли спеціально для цієї мети пристосований отвір у підлозі. Не закритий. Для всіх на виду — малий отвір у підлозі вагона. Вкритий інеєм, тягнучий морозним протягом...

Ніч. Задуха у вагонах густішає з кожною хвилиною; сохнуть баранячі шапки, кожухи, перини, онучі, смердить потом, калом і сечею. Щасливі, хто приспав. Більшість дрімає у зачаділому напівсні. А є й такі, які з натовпом думок не можуть справитись, до яких сон не приходить. Неспокійна нічна тиша. Хтось там крикне крізь сон, заплаче дитина, сухий кашель когось мучить.

Юрія Даниловича сон оминав. З приплющеними повіками сидів опертий о стіну вагона і бився з думками. Мав бажання на цигарку, але боявся поворушитись, щоб не розбудити дружину, яка заснула притулена до нього. Синок спав у її обіймах, насичений материнськими грудьми. Поряд дрімала решта сім’ї. Юрій думав про них усіх з великою чутливістю і, що найдивніше, був у цей момент майже щасливим: «Що буде, то буде, але найважливіше, що ми всі є разом». Не хотів навіть думати, що сталось би, якби так Наталки з синком разом не пустили. Що має бути, то буде — найважливіше, що ми всі разом. Найважливіше, найважливіше...

Куди нас везуть? Понапихали людей, як худобу. В таких умовах далеко не заїдемо. А може, з німцями домовилися і у центральну Польщу нас транспортом довезуть? Дурниця! Леонов чітко читав: «Пєрєсєлеєни в другую область Советского Союза!» Отже, везуть нас у Росію! У Росію, у Росію... У Сибір? Це не була б першина для поляків... За царя дідусь Теофіль був у Сибіру, наручниками дзвенів у шахті, де добували золото. На царя дідусь нарікав, але тамтешніх людей, сибіряків, завжди хвалив.

Коли Юрій потрапив до совітської неволі під Львовом, комісари обіцювали їм, що всіх рядових і всіх унтер-офіцерів позвільняють, додому їм повернутися дозволять. А замість цього до таких самих скотських вагонів їх під усиленим конвоєм вштовхнули і в дорогу! Також на схід їх везли. У Дубні Юрію вдалось втекти з совітської неволі, а тепер знов у ній опинився, та ще й з цілою сім’єю... Сьогодні знов його везуть... Від мобілізації протягом усього того нещасного воєнного часу про Наталку журився найбільше. Вагітною залишилася. Сварки в її домі, впертість батька, який дочці не хотів дозволити вийти заміж за ляха. Війна! «Ґудзика від плаща не дамо нікому!» А потім той страшний хаос, бойня під німецькими бомбами, те постійне відступання і безнадійний, хоч і геройський опір війська. В кінець застигла, добила соладтів вістка про вхід у Польшу радянських військ. Стройові командири, найчастіше без зв’язку і залишені самі на себе, не дуже знали, як перед лицем цієї нової навали поводитись. Ставити опір, боротися? Не до всіх дійшов незрозумілий наказ маршала Сміглого: «З советами не воюємо». Юрія навіть рана так не боліла, коли осколок німецької шрапнелі роздер йому плече, як та хвилина, коли під Львовом здавалися росіянам, мусили віддати зброю і йшли в неволю. Здавалися слухняні наказам своїх командирів, а не тим пропагандистським листівкам, якими з літаків з червоними зірками засипували їх совіти:

«Солдати! Протягом останніх днів польська армія була остаточно розгромленою. Солдати міст: Тернопіль, Галич, Рівне, Дубно, чисельністю понад 60 000 осіб добровільно перейшли на нашу сторону. Солдати! Що залишилося вам? За що і з ким боротися? Навіщо наражаєте життям? Опір ваш є безрезультатним. Офіцери гонять вас на безглузду різню. Вони ненавидять вас і ваші сім’ї. То вони розстріляли ваших делегатів, яких ви послали з пропозицією, щоб здатися. Не вірте своїм офіцерам. Офіцери й генерали є вашими ворогами, вони хотять вашої смерті. Солдати! Бийте офіцерів і генералів. Не підпорядковуйтесь наказам ваших офіцерів. Гоніть їх з вашої землі. Переходьте сміливо до нас, до ваших братів, до Червоної Армії. Тут знайдете увагу і турботу. Пам’ятайте, що тільки Червона Армія визволить польський народ від нещасливої війни і отримаєте можливість розпочати мирне життя. Вірте нам! Армія Червона Радянського Союзу — це ваш єдиний приятель.

Командир Українського Фронту, С.Тимошенко».

Сміялися з цієї провокації, проклинали погано, двоповерхово:

— Навіть по-польськи не навчилися, сукини сини!

— Обманюють, аж їм з морди куриться.

— Затвердий папір, щоб ним сраку підперти!

— Гарна мені допомога.

— Ніж у спину!

— А своїм порядком, то ті наші пани сенатори гарно нас виховали.

— Науправлялися. На поталу долі нас залишили.

— Сраку в пута і у Румунію.

— Мосьціцький там буцімто з якимось посланням до народу звернувся.

— Нехай мене поцілує...

— А Ридз де зараз? «Ґудзика не дамо»...

Багато солдатів плакало з безсилої люті й жалю, кидаючи зброю, оточені радянськими танками. Росіяни відлучили офіцерів від самого початку, ставлячись до них особливо суворо.


«Жодна людина не поріже собі пальця, якщо цього там, вгорі, Всемогутній не вирішив». Йосель Біалер кивав головою і більше в цих кивках було сумніву ніж віри. Йому також не вдалося заснути. Думав собі про все, так як йому у заклубоченій нещастям голові пригадувалося. А що не про все думалось йому найкраще, то що вдієш, адже це також не від нього залежить. Є причина, то й результат мусить бути. Може, праві побожні євреї, що Всезнаючий — то дуже добрий бухгалтер і людські рахунки завжди йому там на горі погоджуються? Але щоб знов для кожного єврея таку точну Книгу Життя вести? Адже це не магазинчик змішаних товарів, щоб усіх боржників собі хімічним олівцем записати для пам’яті! А втім, щоб Він тільки таких, як я, жидів мав до записання! Що я знов такого зробив, щоб мені це за гріх вважати? Або ця ж моя Рахеля? Або той малий мені це за гріх вважати? Або ця ж моя Рахеля? Або той малий мій Герш? Або навіть така моя Циня? Така, бо вона є іншою, ця моя Циня, вчена! Рахеля журиться, що з неї виросте. А що ніби має вирости? Вчиться добре, а як вивчиться, то ще змудріє. Як вивчиться... Про що ти зараз думаєш, про що ти говориш, Поселю? Ти спочатку, Йоселю, обміркуй. Адже ж ти навіть не знаєш, куди тебе везуть. Не знаєш, що з тобою буде!

Не було в околиці кращих склярів від Біалерів! Не було! Вітражі в синагозі ставили? Ставили! А в костьолі в Товстому хто ставив? Біалери! А в Чорткові? Навіть у Трембовлі. Ну й що, що то в костьолі. «Бог є один! Пан є нашим Богом». Заробіток? Який там ще заробіток! Що там у тих селянських хатинах або в євреїв у містечку є великого до засклення? А в такому Товстому? Ну, мабуть, перед святом Кучки, як ті хулігани євреям вікна повибивали. Але краще, щоб цього не робили. Ну й ще перед самою війною, коли колоністи почали приїжджати, нові доми собі будували. О, тоді — то так! Доми будували гарніші від міських, під черепицею, з великими вікнами. А деякі колоністи то навіть у стайні склили собі вікна більші від тих, що є в сільських хатах. Такий, наприклад, Долина. Ну й що той Долина має тепер від цього нового дому, від цих великих вікон? Насамперед з Колонії перед українцями мусив тікати до Червоного Яру, а тепер також їде з Йосеком у цьому ж самому вагоні. Є гої, які не люблять євреїв. Є євреї, які гоїв за ніщо мають. Але є також гої, які не любляться з гоями. А євреї з євреями хіба так вже любляться? Українці не люблять поляків, поляки не люблять українців, а всі вони враз не люблять євреїв. Всі? Не всі. Щось у тому є? Росіяни також не дуже люблять євреїв. А чи не розповідали то старі євреї, як це під час першої світової війни руські козаки погроми євреям влаштовували, ґвалтували єврейських жінок, а старочернечим бороди й пейси обривали? Чому так на цьому світі діється? «Усі євреї мають запевнену участь у вічному житті, бо є паростком, мною прищепленим»,— сказав Пан. А він знає, що говорить! Лише що мені з цього, коли тут виривають мені бороду. Тепер. А ті німці? Що ті німці зробили зі своїми євреями, коли ще навіть тої війни світові не змайстрували? А що роблять зараз? Синагоги руйнують, богобоязливих євреїв переслідують, убивають. «Людина сьогодні є, завтра її нема»... Рахеля вертиться, спати не може, мабуть, знов про Циню питатиме.

— Йоселю? Не спиш? Де та наша ледаща донька ділася? Снилось мені, страшно...

— Заспокійся, жінко, цить! Тихо, до тебе говорю, бо хто тобі тут тепер допоможе? А Циня, не бійся, не загине.

— Як ти можеш так говорити? Невже добрий батько може так говорити, коли його дитини з ним нема?

— А що я знов говорю таке погане? Говорив тобі Герш, бачив власними очима, як Циня в інший вагон сідала. Бачив!

— Але ж там молодий Калиновський їде!

— Ну їде! А чому має не їхати? Їде молодий Калиновський, Циня їде, ми їдемо. Ти подивись, жінко, скільки людей їде.

— І це каже єврейський батько! І це говорить єврейський батько про свою єдину дочку? Як ти можеш! Як ти можеш так негарно думати про свою доньку, що вона там самісінька з тим молодим Калиновським їде! Так мені страшно снилося. Ой, ой...

Як ніколи дотепер, турботливо вкрив дружину баранячою ковдрою, бо йому стало її шкода. Знав, що Рахеля тепер тихенько плаче, про Циню журиться. А хіба він про дочку не журиться? Чи він про них усіх не журиться? І про Рахелю, і про Терша, і про Циню. Хіба за останню копійку не послав своєї доньки в гімназію? Не найняв їй кімнати в Заліщиках, у добрій єврейській сім’ї. У цих самих Заліщиках, куди сам пан маршал Пілсудський з’їжджав на аеропорт, над Дністром в шезлонгу відпочивати. Циня не могла бачити маршала, бо помер, заки вона до тих Заліщиків вчитися поїхала, але він, Йосек, пана маршала на власні очі бачив! Їхав собі маршал Пілсудський через ті Заліщики в такому гарному відкритому авто. Поліція відганяла людей, бо пхалися один через одного, щоб пана маршала оглядати. Йосек також ледве прикладом від поліцейського не дістав: «Де ти, паршивцю, пхаєшся, де!» Паршивцю! Навіть не «єврею», тільки відразу «паршивцю»! А Йосек хотів тільки зблизька подивитися на пана маршала. О як то жаль, що Циня не могла тоді бачити пана маршала: гарно виглядав з тими вусами, з такою блискучою шаблею, що на неї спирався. Йосек часто про ту заліщицьку гімназію дочку розпитував:

— А чого мудрого тебе там вчать?

— Усього, тату, — Циня заплітала коси перед дзеркалом, поправляла білий викладаний комірець на гранатовій матроській блузці.

— А що ти будеш вміти?

— Тату! Тільки як закінчу гімназію, після іспитів, як здам наукові дослідження, то лише тоді буду щось уміти.

— Лише після наукових досліджень? А скільки це грошей коштуватиме? І де це буде? Може ще, наприклад, у Львові або навіть у Кракові?

— А може у самій Варшаві? Ой, тату, потім будемо журитися. Ну то я лечу! Скажи мамі, що я пішла до Товстого, до Ганки Розенблат, — і поцілувала батька в бородату щоку.

Ой, Циню, Циню... А та Ганка Розенблат то скоріше називалася Янек Калиновський. Йоселя то не журило так дуже, хлопець був чемний і також в гімназії вчений. Тільки Рахеля часами зітхала, що той гой — то молодий Калиновський.

— Так якби не було для неї добрих єврейських кавалерів! Такий, наприклад, Куба Ліпшиц, син адвоката! Або такий син доктора Камінеса, на ім’я Мойше... Чи то не могли б бути добрі колеги для нашої Цині? Ну, Йоселю, чому нічого не говориш? Чи тебе наша донька не інтересує? Чи ти, Йосеку...

— Рахеля! Жінко! Адже Циня то ще дитина! Сама знаєш. Що мені тут говорити, що?

— То ти собі думаєш, що я не знаю, що наша донька є ще дитиною? Як ти погано думаєш про власну дочку!

— Жінко! Дай мені святий спокій, я вже собі краще нічого не думаю...

«Такою вона є ця моя Рахеля, що любить собі багато поговорити. А навіть посваритися любить. А тепер, наприклад, вдає, що вона собі спить, а я добре знаю, що вона плаче. Журиться. А невже вона не має чого журитися? Мали щось, не мають нічого. Куди їх везуть? А може, не дай Боже, німцям їх віддадуть? Усе в силі Всемогутнього! Тільки що Він може мати проти такої бідної єврейської сім’ї, як наша, щоб аж таке нещастя на неї спроваджувати? Ну що Він може мати? Що? О Всемогутній! Якщо наша Книга Життя є там у Тебе нагорі справді ведена, то ти краще припильнуй, щоб жодного шахрайства в ній не було... І щоб ті наші терпіння були там точно записані... Слухай, Ізраїлю! Пан є нашим Богом! Пан є один»...


У протилежному куті вагона вмирала Яворська. Непритомна моталася у гарячці, несвідома, де є і що з нею діється. Чоловіка кликала. Діточки не вміли матері ні в чому допомогти. Наймолодша Маруся, тихенько поплакувала. Адась, небагато від неї старший, також плаксиво потягував носом. На Владеку, найстаршому, трималося все. Мама непритомна, татка нема... Думали з мамою, що татко там де є, між саньми, селянам допомагає. Але де там! Коли сніговиця зупинилася, коли стали перед станцією і росіяни з міліціонерами почали перевіряти людей — татка ніде не було. Мама так цим усім рознервувалася, так зажурилася, що знов той страшний кашель вхопив її, і почала плювати кров’ю. Владек знав, що мама хвора на туберкульоз, а коли починає плювати кров’ю, то найкраще холодне їй допомагає. Вхопив пригорщу чистого снігу і на хвилину якось допомогло. До вагона вштовхнули їх останніми, бо увесь час була у відчаю і нізащо без татка не хотіла їхати.

— Дальше, дальше, сідай, жінко, не перешкоджай! А чоловіка тобі знайдемо. В нас люди не гинуть! Дожене вас, дожене!

У вагоні люди маму втішали.

— Не журись, Ядвіго, що це Томаш, дитина чи що? Сама бачила, який розгардіяш був при тому завантаженні. Напевно в останню хвилину до іншого вагону стрибнув. Напевно встрибнув. Зупинимося на якійсь станції, то пересяде до вас.

Маму знов той страшний кашель вхопив і знов кров їй пішла. Крові було щораз більше. Владек не міг знайти жодної ганчірки, і тільки Долинка дала йому рушник, який відразу ж просяк кров’ю. Мама просила пити, але ж нічого до пиття не було, бо звідки люди в вагоні могли мати щось до пиття? Владек нашкрябав у жменю трішки інею біля дверей, нічого не допомогло. Потім це все заспокоїлося і мама навіть немов заснула. Молодші дітлахи трохи марудили, бо хотіли їсти. Ну то Гонорка Ільницька дала всім по шматку хліба з ковбасою. Мама дихала важко, але увесь час спала. Владек кріпився, як міг, хоч і його щохвилини брав сон. Темрява у вагоні немов дещо порідшала, посіріла. Поїзд увесь час їхав. Владек спочатку подумав, що певно очі в нього звикли до темряви, а це світло. Від розісланий холодний дрож пройняв його спину. Навколо густо стовплені, порозділювані клуночками лежали або сиділи люди. Майже всі спали або дрімали напівсонні, що з мамою? Мамо! Яворська лежала горілиць і ненатурально широко відкритими очима дивилася у стелю вагона. Владек доторкнувся до льодяного лоба, підняв застиглу нездатну до руху материнську долоню.

— Мамо! Мамо! Маамооо!...

Гонорка Ільницька відтягнула Владека від матері. Вона також примкнула Яворській повіки, на обличчя померлої накинула хустинку.

А поїзд усе мчав у зимову далечінь, безпристрасно вистукуючи своє так, так-так, так. Не було жодного способу, щоб його затримати. Не допомогли голосні зови, не допомагало биття в стіни вагона; ніхто їх не чув. А може, не хотів чути? Спроби відсунути залізні заслони маленьких віконець під стелею також їм не вдавалися. Люди були на межі розпачу, коли поїзд почав уповільнювати рух і нарешті зупинився. Не мали уявлення, де стоять: на станції чи під семафором. Знов одним великим голосом гукали, били, чим могли, в стіну вагона. Притихли, коли назовні почули голоси:

— Тихо, там! Тихо! А то стрелять будем! Что там у вас?

Почали гукати, кричати, один через другого:

— Відчиніть! Відчиніть!

— Людина померла!

— Подушимося тут!

— Жінка померла в нашому вагоні!

— Води! Води нам дайте!

— Діти води просять.

— Трупа маємо в вагоні!..

— Заспокойтеся там! Хай один говорить, бо зрозуміти важко. Що ви хочете?

Данилович пізнав по голосу комісара Леонова. Звідки він тут, подумав. Але відповів:

— Вночі жінка померла. Трупа маємо в вагоні, пане комісаре.

Леонов також його впізнав.

— То ти, Даниловичу?

— Я, пане комісаре.

— То слухай мене уважно, а те, що тобі скажу,— поясни людям. Не відкриємо дверей, підготовте того небіжчика до винесення. А хто це помер?

— Яворська померла, з Червоного Яру.

— Яворська, говориш... Трупа зараз же заберемо... Повідом заздалегідь людей, щоб мені не сміли з вагона вилазити, бо солдати стрілятимуть. Ти зрозумів?

— Зрозумів.

У відсунуті раптово двері вагона разом із морозним, чистим повітрям ударила по очах ясність сонячного дня. Конвоїри широким півколом оточили вагон. Транспорт стояв на далекій вітці якоїсь великої станції. У віддалі диміли комини, видно було кам’яниці великого міста. «Мабуть, Тернопіль»,— здалося Даниловичу. Не помилився. На пару полотен далі, з боку, стояв вантажний поїзд, біля якого крутилося кількох залізничників.

Загорнуті в ковдру останки Яворської подали конвоїрам.

— А що з дітьми? — запитав Данилович.

— Нічего... На місці вирішимо.

Навіть кількох кроків солдати, які несли Яворську, не встигли відійти, як з вагона вискочив Владек і підбіг до них. За ним скотився на полотно залізниці малий Адась. За Адасьом, щоб його рятувати, небагато думаючи, вискочила Гонорка Ільницька. А за нею вискакували інші, один по одному. Одні бігли до Яворської, інші намагалися назбирати хоч крихту снігу, інші присідали біля вагона за своєю потребою.

— Куда? Куда? — Леонов і солдати намагалися загородити людям дорогу і загнати їх назад до вагона.

Ситуація ставала щораз небезпечнішою для конвою, бо раптом ожили, дотепер мовчазні, сусідні вагони. В одній хвилині — від кінцевого вагону аж по локомотив — чути було добивання до дверей, розпачливі крики і кликання. Люди домагалися повітря й води. Леонов кілька разів стріляв у повітря і підганяв до більш енергійних дій. Від голови транспорту постійно надходила допомога.

— Всідати до вагона! Всідати! Бистреє! Давай, давай!

— А що з дітьми? — кричала до Леонова доведена до відчаю Гонорка.

— Забирайте їх назад до вагона! До вагона! Но вже, вже!

— Куди ті сироти самі поїдуть? Матір треба похоронити...

— Всідай, Гонорко! Адася мені подай!

Заки захлопнули двері, Данилович встиг ще помітити, що кілька польських залізничників наблизилися до транспорту і зупинилися за декілька кроків від останків Яворської. Отже, крикнув щосили.

— Ядвіга Яворська звати її! Яворська!

Двері вагона засунуто з такою силою, що відбилися на мить, заки знов повернули на своє місце. За хвилину поїзд рушив. І лише тоді помітили, що у вагоні нема Владека Яворського. Втік? Залишився при матері? З цілої сім’ї Яворських залишилися в вагоні п’ятирічний Адась і наймолодша Маруся.

Люди довго не могли заспокоїтись. Найбільш звинувачувала себе Гонорка, що зайнята маленькими — Владека не доглянула. Баби не переставали лементувати:

— Мати вмерла, батько десь заподівся, а тепер ще той найстарший загинув. Що ті бідні сироти тепер робитимуть?

— Сироти! Сироти! А чи мало нещасних випадків навколо? Перестали б розпускати плітки! — знервувалася Гонорка.— Краще якась би з вас хоч ковток чаю, води або чогось для пиття їм знайшла.

Пізньою післяобідньою порою поїзд знову зупинився. Назовні було тихо. Не чути було таких характерних станційних звуків.

— Мабуть, десь у полі або під семафором стоїмо...

— Давайте почнемо бити в стіни, може, нас хоч у бік випустять. Адже тут людина навіть висратися добре не може..

— Тихо, тихо! Чуєте? Щось якби сусідній вагон відкривали.

— Тихо! Йдуть у наш бік.

Брязнув засув. Відсунули двері. Конвоїр об’явив:

— Хто хоче, може вийти з вагона за своєю потребою. Але тільки на кілька хвилин! І не пробувати тікати, бо стріляємо без попередження! Ясно? Ну давай, давай! Бистреє вихаді, бистреє!

Поїзд стояв на роз’їзді невеличкої станції, в чистому полі. Конвоїри відкривали враз тільки по два вагони. Вільно було відійти лише кілька кроків від вагона; усі разом на один бік. Конвоїри не випускали нікого за густий кордон. Єдиним способом на відособлення було взаємне прислонювання або соромливе закриття очей... Не було води. Збирали сніг. Люди пробували заговорювати з конвоїрами:

— Куди нас везете?

— Ані води, ані їжі...

— Задушимося у цій тісноті.

— Дітей хоча б пожалійте! Дітей...

Конвоїри, молоді солдати, мовчали. Старший конвою, професіональний унтер-офіцер, видно був у доброму настрої, бо часом відповідав:

— Куди вас веземо? Як приїдете, то дізнаєтесь. Невдовзі будете мати те, що потрібне. І воду, і чай, і тепло — всьо будет! В нас нічого не бракує. А тепер сідати у вагони, бо інші на свою чергу чекають. Ну, давай, давай! Бистреє, бистреє...

Транспорт рушив, їхали далі. Ділилися догадками, спостереженнями, кріпились взаємно надією, обмінювалися звістками, почутими від людей з сусіднього вагона. Найсумнішу встиг переказати Даниловичу Янек Куриляк з Якубовки, який ще на станції в Ворволинцях дізнався від знайомого українського міліціонера, що Томаш Яворський повернувся до Червоного Яру й у стайні повісився.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава