home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

Сибіріада польська
онце на сході з’явилося над Червоним Яром лише на хвилину, а його пурпурний диск сповіщав сніжні заметілі. Другий конвой саней, який насилу продирався крізь непроторовану від снігу дорогу на станцію до Ворволинців, щохвилини грузнув у глибоких ярах і ущелинах. Вкриті інеєм, шугаючі парою коні не справлялися з дорогою і тягарем перевантажених саней. Темні хмари закрили небо, зірвався вітер, сипонуло густим снігом. Видно було стільки, що на протягнуту руку. Конвоїри погубилися у цій розшаленілій стихії і в боязні, щоб не повтікали люди, щохвилини палили з гвинтівок у повітря.

Данилович був по-своєму щасливим у тому цілому нещасті, бо майже в останній хвилині йому вдалося ублагати комісара, щоб дозволив забратися разом з ними Наталці з синком. «Що буде, те буде, але головне, що ми є всі разом». Отулений периною синок смачно спав, захищений дбайливими материнськими обіймами. На усмішку Наталки Юрій погладив її рум’яну щоку, поправив матері ковдру на колінах і крокував біля саней, захищаючи їх від самоскиду і перехилів.

Відразу за Даниловичами волоклися сани з сім’єю Калиновських. Їх знов, коли прощалися з домом і виносили паралізовану бабуню за поріг, спіткала ще одна біда: бабуся Калиновська померла. Що тепер діяти, що з похованням?

— Дозвольте, пане начальнику, завеземо бабусю на кладовище до Товстого, похоронимо по-християнські, а потім вже поїдемо, куди там кажете.

Комісар Леонов, який управляв повністю дією виселення Червоного Яру, не погодився на це.

— То тут попрощаєтеся. А з похороном самі дамо собі раду. Гміна це уладнає. Радянська влада з усім справиться. Не вперше. Ну, прощайтеся з бабкою, довше не буду через вас стримувати цілого конвою.

«Вічний відпочинок благоволь дати їй, Пане».

Ставали на коліна у сніг Калиновські, ставали на коліна сусіди. Перед величчю смерті українські візники також знімали з голів високі баранячі шапки.

Комісар дозволив закінчити молитву, але відразу після цього сани з останками бабуні Калиновської рушили у бік Товстого.


Шаленіючу сніговицю використав Янек Калиновський. Присів в ущелині під сніговою навісою, а коли останні сани його минули, помчався полями у бік Ворволинців. У Янека було дві справи до улаштування: потурбуватися про поховання бабусі Луції і попрощатися з Оксаною. А потім хай везуть, куди хотять. Зрештою і так утече.

Ворволинці — розлоге українське село. Знайома хата Олійників. Зупинився. Почув запах диму, мабуть, уже встали. Де тепер може бути Оксана? Певно ще спить. Скільки ж то разів стукав у це вікно умовним знаком, скільки ж то разів втягували його до кімнатки спраглі пестощів дівочі руки. Не встиг застукати в шибку, як почув скрип дверей у стайні. Оксана вийшла зі стайні з дійницею молока. Квітчаста хустина на голові, бараняча безрукавка на плечах. Покликав її тихим голосом:

— Оксано! Оксано!

Налякана, упустила дійницю; біле молоко всякло в білий сніг. Огорнув її рукою і втягнув до теплої стайні.

Оксана не знала ні про що. Тепер лише зрозуміла, куди батько вночі був забраний на підводу.

В Червоному Яру його не було. Мабуть, у Ворволинецьку Колонію або до Якубівки поїхали.

— Куди вас вивозять? Чому?

— Куди, чому?.. Думаєш, що тобі скажуть? Ой, дівчино ти моя... Усіх поляків вивозять і все.

Гладив її вороняче волосся, зціловував зі щок сльози.

— Пам’ятатимеш про мене?

— Пам’ятати? Я повернуся сюди, Оксано, повернусь! Втечу і повернуся до тебе, навіть з кінця світу втечу їм! Щоб ти тільки про мене пам’ятала!

— Ой Янеку, Янеку, соколику мій рідний...

З поспіху губилися в хаосі слів, присяг, прощальних поцілунків. Розпачливо відірвався від неї і стрибнув за двері. Густа сніговиця поглинула його, вкрила й вихором погнала у бік містечка.

Костьол у Товстому стоїть на горбочку, у самій середині містечка. Попівство поруч. Але поліцейський пост також недалеко. Тепер службові обов’язки виконують тут НКВС і українська міліція. Роз’їхалися по цілій околиці вивозити поляків, це точно, треба вважати. Руслом Дубної Янек прокрався під костьол, зупинився за каштаном.

Перед постом стояли сани, а на них по картатому укривалі пізнав, присипані снігом, останки бабусі Луції. Димлячий парою кінь потряс мішком з фуражем. Візника, міліціонерів нема. Недавно приїхали, вони, мабуть, на посту. Вихор крутить сніжним туманом. Темнувато, на крок не видно. Стрибнув до саней. Кінь пирхнув і лупнув закривавленою банькою. Тіло бабусі Луції, туге від смерті і від морозу, було дивовижно легке. Янек закинув його на плече і побіг до костьолу. На головному олтарі миготіла червона маслинова лампочка. Костьол був пустим. Прокрадався бічним нефом, бо там був вхід до різниці. Оминаючи сповідальню, помітив священика. Ксьондз Бохенек нібито дрімав, прикривши очі єпитрахиллю. Янек поклав останки бабуні біля сповідальні, перехрестився і став навколішки, як до сповіді. Заки встиг щось сказати, ксьондз Бохенек делікатно постукав у ґрату.

— В ім’я Отця і... Говори, сину, що тебе до мене в цю пору приводить. Ти, мабуть, Калиновський з Червоного Яру?

— Так, прошу ксьондза...

Ксьондз Бохенек вже знав, що в околиці з поляками щось погане діється. З Товстого також вночі вивозили людей. Але в нього в костьолі, у попівстві, ще не були. Ксьондз довірився Божій волі, хоч також готовий був до найгіршого.

— Якщо по мене зараз не прийдуть, якщо встигну і Бог дозволить, то у свяченій землі святої пам’яті твою бабусю Луцію поховаю. Молитов також не поскуплю, побожною була жінка. Буде тобі це колись Богом зараховане, мій синку.

Вийшов зі сповідальні, і разом з Янеком занесли останки у різницю.

— А що ти, бідолахо, із собою зробиш?

— На станцію у Ворволинці поїду. Адже там уся наша сім’я...

— Так, так, сім’я... Ну то з Богом, з Богом, мій сину. Ані нічим допомогти, ані нічого іншого порадити тобі я не спроможний. Нехай діється воля неба.

— Стільки турбот ксьондзу я причинив.

— Йди вже, синку, йди! Християнський вчинок стосовно бабуні ти виповнив: «Вмерлих поховати»... А про мене не журися, усе на цьому земному падолі в руках Господніх.


Конвой засланців з Червоного Яру поволі наближувався до Ворволинецької Колонії, яку перед самою війною почали заселювати селяни, що прибували сюди з глибини Польщі. Княгиня Любомирська парцелювала своє подільське добро і продавала його полякам. Виключно полякам. На колонії в Ворволинцях встановлювала своє нове гніздо сім’я Долинів, яка походила аж з Жешувського. Створено умови для Ворволинецької Колонії між Товстим, Каролівкою і Ворволинцями, біля самого державного шосе з Чорткова до Заліщиків. На чорноземній рівнині у певному порядку ставали зграбні, червоною черепицею вкриті доми польських колоністів. Перед війною не всі були заселені. Хазяйські садиби, стайні, клуні колоністи будували собі самі, згідно з хазяйською потребою та можливістю. Самі копали криниці, загороджували плоти й садили сади. Костьол і школу мали в поблизькому Товстому. «Колоністи», або «мазури», так їх місцеві українці називали і так було прийнято на Поділлі: «Дідькові мазури прийшли нашу українську землю забирати!»

Це грізне незадоволене бурмотання українських сусідів часто доходило до колоністів. Ян Долина також його не раз чув. Запитав навіть колись про це Мартинюка, світлого українця, сусіда з Ворволинців.

— Скажи ти мені, Петре, за що ви, українці, за що ти до мене, як селянин до селянина, маєш претензії? Адже бачиш, як живу? Живу так, як ти і твоя сім’я, ти і я тяжко працюємо під одним і тим же сонцем, згинаємо хребет від світанку до ночі. А ви нічого, тільки увесь час нам докоряєте, що якусь землю вам забираємо? За свою тяжку працю ті пару гектарів я в Любомирської купив.

Петро скрутив цигарку, припалив і показав рукою в напрямку Ворволинців.

— Бачиш там мою хату, пізнаєш?

— Ну, пізнаю.

— То добре знаєш, що поля пані княгині Любомирської, на яких тепер стоїмо, на яких стоїть твій новий дім, прилягають через межу до мого поля. Не переливається мені, але трохи грошей заощадив, дочку пора заміж видавати... Я подумав собі, коли ті ваші доми почали тут ставляти, землю парцелювати, що добре б було докупити собі кусок землі. Підходили мені ті пару моргів по-сусідськи, ну й для Ксені, дочки, було б на придане. Небагато думаючи, я пішов до Товстого, до війта, щоб його запитати, як це треба полагодити. І в кого. Війт, Дзєнгєлевський, казав почекати хвилину, але не скажу, прийняв мене, чемно вислухав. Потім устав, хлопнув мене навіть по плечу і сказав так: «Дуже жалкую, пане Мартинюку, але ви тієї землі купити не можете». «Чому, пане війте? Підходить мені дуже, саме біля мого дому поле парцелюють? Хоч зі два морги». «Прикро мені, Мартинюку,— повторює війт, відкриває двері, одягає капелюха й кудись поспішає, — з парцеляції землі українцям не продаємо». Тепер розумієш, Долино? Українцям землі не продаємо. З цього виходить, що поляк є кращим. А що хіба я не є польським громадянином?

Долинові, селяни з діда прадіда, походили з Калинової. Є таке село неподалік Жешува, у мальовничих лісових просторах Диновського Підгір’я. Не були з найбідніших. Ян з Антоніною відразу після шлюбу ненайгірший дім у Калиновій збудували. Землі, правда, забагато не мали, але для них і для двох дітей хліба ніколи не бракувало. Що їх на Поділля з рідних місць погнало?

Ян Долина, коли в думках сам про це запитував — незмінно відповідав: «Земля! І то яка! Чорнозем. Більше її там буде, ніж у Калиновій. Про дітей, коли виростуть, треба думати!» Долина не міг забути враження, коли вперше тут саме, під Ворволинцями, нахилився й узяв у жменю подільської землі. Було саме парко, після короткої весняної зливи. Земля була тепла, волога, жирна й чорна, мов сажа! А пахла росою й корінням. Ця допіру буде родити!

З невеселими думками волікся Ян Долина за саньми. А на цих санях, заледве у двох мішках, швиденько й будь-як зібране ціле добро його селянського життя. «Земля, земля!» Тося держить на колінах чотирирічного Тадека. Старший син, десятирічний Сташек, спотикаючись у глибокому снігу, витривало марширує біля батька. Коли виїжджали на Поділля, то саме Сташек з цілої сім’ї справді радів; уперше в житті мав їхати поїздом! А крім того, ще десь там на далекому й таємничому Поділлі дозрівають величезні, подібні до дині, — кавуни, м’якоть мають червону, а смачнішими є від найсмачнішого яблука! І ще є там виноград, якого до цього часу ніколи не куштував і не дуже навіть міг собі його уявити. Отже, чому нібито мав журитися цим виїздом? Разом із мамою й татом їдуть, не кажучи вже про те, як йому хлопці заздрили на той виїзд. Лише Трота було йому жаль; задушилося псище, нізащо не хотіло йти за возом на ланцюгу, не хотіло відійти від своєї Калиновської буди... Мама розплакалася і визнала смерть вірного собаки за злий знак. Зрештою мама найбільше за цей виїзд на Поділля переживала. Плакала і прощалася з усіма, немов назавжди.

Долинка, Тося — так її у Калиновій кликали, була жінкою рідкої вроди. Смугляста, рум’янощока, кароока, висока і по-дівочому струнка, не підходила до нелегкої, селянської безперервної тяжкої праці. Мала в собі щось, що явно відрізняло її від калиновських ровесниць; любила поводитися по-міському, а увесь навколишній світ цікавив її без решти. А може, саме ця жадібна цікавість до світу й людей спричинилася, що Тося остаточно погодилася вирушити сім’єю з Калинової на Поділля?

Долинові, мешкаючи в колонії, біля самої заліщицької траси, важко пережили вибух вересневої війни. А за вхід росіян мало не заплатили життям. Натовпи втікачів з глибини країни перевалилися крізь їхній дім, з яких більшість, перед самим приходом совітів, встигла втекти через Заліщики до Румунії.

Долинові також були якийсь крок від рішення, щоб тікати у Румунію. А власне кажучи, то навіть вже зважилися. Майно, яке вдалося, упакували, коні були запряжені до воза. Тося з дітьми вже сиділа у возі. Долина віжки держав у руці, ногу спер об колесо, щоб на віз заскочити... але не встрибнув. Не зрушили. Не втекли до Румунії, бо саме у цей момент у стайні заревла корова. Ян Долина рішуче зістрибнув з колеса і... без слова почав випрягати коней. Селянину з діда-прадіда не містилося в голові, що можна корову-годувальницю залишити на поталу долі.

Діялося це все в суботу після обіду, а в неділю підвечір, у Ворволинецькій Колонії, з боку Товстого заявилася перша розвідка совітських кавалеристів. А вже в понеділок вранці Яна Долину і двох польських пілотів, поранених у сутичці з українськими диверсантами, — інший совітський патруль, на цей раз піший, ввів до акаційного приліску недалеко від Якубівки — на розстріл.

З Тадеком на руках, зі Сташеком при боці бігла за чоловіком повна відчаю Долинка. Не встигли солдати розстріляти їх. Коли вели засуджених по заліщицькому шосе — над’їхала легкова автомашина, яку охороняли солдати на двох вантажівках. З них висів якийсь совітський командир в оточенні цілого почту. Долинка кинулася перед ним на коліна. Сташекову потилицю пригнула до землі. Офіцер, старший ставний пан, з безліччю червоних зигзагів на рукавах, наказав їй встати, а командиру конвою доповісти, про що йдеться.

— Нехай пані не плаче. Червона Армія нікого не скривдить. Візьміть дітей та повертайте додому. Чоловік ваш також вільний.

Поранених льотчиків совіти забрали на вантажівку. Сказали, що це солдати і беруть їх у неволю.

У Колонії не було спокою ані вдень, ані вночі. Заліщицьким шосе тяглися колони совітських танків, табуни кавалерії й таборів, незчисленні батальйони піхотинців у довгих до землі сірих шинелях. Удень в небі дзенькали ескадрильї літаків, які літали низько, немов на показ. Ще кілька разів за Яном Долиною приходили солдатські патрулі, погрожували розстрілом, жадали видачі зброї та польських офіцерів, про переховування яких його безнастанно підозрювали. Пару днів після входу совітів на Колонії почалася густа стрілянина. Окопані вздовж заліщицького шосе червоноармійці вогнем кулеметів обстрілювали польську вкриту лісом височину, де перебувало кількадесят оточених польських солдатів. Поляки час від часу відповідали вогнем. Кулі, які схрещувалися, свистали в Долинів у дворику. Лопнула шибка у вікні. Почав палитися стіг зі збіжжям.

— Тосю, бери дітей і тікай! — голос Долини не терпів заперечення.

— Куди? Як щось має статися, то хай вже разом...

— Нема ані хвилини часу! Тікай ущелинами до Червоного Яру. Не журись про мене... Дітей рятуй, себе... Я до вас приєднаюсь, добро треба доглядати.

Виштовхнув її з дітьми до зарослої бур’яном канави. Повзла, заслоняла Тадека власним тілом, тягла Сташека за руку. Боялася куль, що свистіли над їхніми головами, дрижала від думки, що станеться, якщо помітять, допадуть до них. Що там діється з Янеком, чи його ще живого побачить. Коли наступного дня Ян Долина щасливо добрався до Червоного Яру і знайшов сім’ю у пані Висоцької, воронячо-чорне волосся його дружини було припорошене густою сивиною.


Залізнична станція, а точніше зупинка у Ворволинцях, розташована на залізничній лінії Заліщики — Чортків — Тернопіль, мала лише одну вантажну вітку. Глуха занепала невеличка станція, на якій навіть не всі пасажирські поїзди затримувалися. Зупинка була на безлюдді, з одного боку Якубівка, з другого — Ворволинці. А крім того, обростали її густі акаційово-черешневі проліски. Можливо, тому НКВС вибрав цю зупинку під один з пунктів етапної лютневої вивозки навколишніх поляків. Завозили сюди людей з Устечка, Якубівки, Тараского, Каролівки, Бересток, Ухринівців, Харламівців, Хінківців і Ворволинців.

Перед півднем сніжна завірюха полегшала. З-за пернатих низьких хмар час від часу виглядало почервоніле сонце. Мороз не уступав. Біля ворволинецької вітки стояло кілька десятків вагонів, таких, якими зазвичай перевозили худобу. Станцію оточував кордон червоноармійців, не враховуючи спеціальних міліцейських постів, розташованих на доїзних дорогах. Їх завданням було запобігати втечам депортованих і не допускати до збіговиська навколишнього населення. Штаб операції «вивезення» на час завантаження розмістився у невеликому будинку на станції. Сніговиця спричинилася, що колони саней з виселеними приїжджали на станцію із запізненням. З кожною хвилиною зростав пануючий тут хаос. Столочені на малій засніженій площі десятки завантажених клуночками саней, коней та людей створювали важке до впорядкування місце. У небо бив людський гомін, плач наляканих і промерзлих дітей, лементування жінок і прокляття чоловіків.

Досвід комісара Леонова при таких переселеннях дав знати про себе. Бачучи, що діється на привокзальній площі, комісар затримав конвой з Червоного Яру перед станцією. Тут наказав перевірити реєстри конвойованих, щоб після прибуття на станцію передати їх, розрахуватися зі штабом. Енкаведисти проходили від саней до саней і згідно з реєстром перевіряли особу по особі. Незабаром також викрили відсутність молодого Калиновського. Бракувало також Томаша Яворського, статечного господаря. Його дружина і трійко малих дітей були на місці в конвої. Що сталося з Калиновським і Яворським, куди поділися, про те ані їхні сім’ї, ані місцеві міліціонери, не кажучи вже про візників, — не вміли нічого конкретного сказати. «Втекли, сволочі!» Леонов діяв швидко і нещадно, здаючи собі справу з турбот, які впадуть на нього, якщо з’явиться в штабі з неповним реєстром виселенців. Після короткої наради з місцевими міліціонерами вислав два кінні патрулі: один дорогою назад до Червоного Яру, другий до Ворволинців, до хати Оксани Олійник. Цей останній слід підказав комісарові візник, молодий Тарас Балабан, сусід Олійників, завзятий суперник Янека Калиновського. Розлючений Леонов приступив до допиту сімей. Почав від Яворської, виснаженої хворобою, третируваної життям туберкульозниці.

— Як мені не скажеш, де твій чоловік, то сина тобі заберемо! — говорячи це, Леонов підняв вгору бороду вирослого понад свій вік, п’ятнадцятирічного Владека, що дивився на нього з-під лоба. — І ти також, сину, не знаєш, що з твоїм батьком сталося?

— Не знаю! — відбуркнув хлопець.

— Не знаємо, пане, не знаємо. Ісусе святий, щоб йому тільки чогось злого не сталося! Йшов увесь час за саньми...

Яворська, зі впалими неприродно зачервонілими щоками, з великими палаючими очима, не закінчила, раптово і сухо закашлялась, витираючи кінцем хустки краплі крові у кінчиках потрісканих губ.

Томаша Яворського вважали в Червоному Яру відлюдком, навіть диваком. До найбагатіших також не належав. А бували і такі роки, як хоча б відразу після одруження, коли діти, одне за одним, почали з’являтися на цей світ. А до того дружина на туберкульоз запала, коли не мали, що в рот вкласти. Маломовний, замкнутий у собі, з почуттям власної гідності — не тільки не пожалівся нікому, але й допомоги не просив. Часом лише якась милосердна сусідка за його спиною пожалкувала Ядвігу, допомагаючи їй ріскою молока для дітей. Землі мав небагато, дім поганий, обхід вітром підшитий. До Червоного Яру прийшов з-під Копичинців на сезон, шукати роботи. Потім одружився тут. Ядвіга жила в Червоному Яру зі старою матір’ю, яка незабаром після їх шлюбу померла. Якщо сусіди чогось Томашу заздрили, то прямо надлюдській працьовитості. Рік за роком, крок за кроком, той приблуда з-під Копичинців ставав самостійним господарем. Власними руками впорядкував садибу, яка розпадалася, купив пару поросят, породисту корову. На цій своїй парі моргів урожаї мав добрі і, на подив сусідів, взявся за годівлю свиней. І за ці підсвинки саме Томаш Яворський купив собі першого коня! Від тої пори став незалежним від сусідів, закінчилося ходіння на відробіток. Мабуть, то тоді закохався в коней! Ніхто з Червоного Яру не мав від нього гарніших і більш подбаних коней. На війну не пішов, але військо мобілізувало у нього Гнідого: гарного, витривалого п’ятилітка, здатного і під сідло, і під плуга. Зі сльозами в очах переболів цю втрату: війна! Залишилася йому Маленька. Кобила золотисто-гніда, з білими бабками і білою зірочкою на лобі. «Вйо, Маленька, Вйо!» Томаш не пригадував собі, щоб колись хоч один раз вдарив її віжками по спині. Вистачило що цмокнув: «Вйо, Маленька, вйо!», а та жили з себе з працьовитості й слухняності випорювала. Маленька тепер була високожеребною і будь-який день, будь-яку годину мала ожеребитися...

Коли почалося вивезення, енкаведисти застали Томаша в стайні. Наглядав там від пару ночей, щоб, борони Боже, з Маленькою якогось лиха не сталося. Не дуже розумів, чого від нього хотять, чим перед кимось завинив, куди ніби має збиратися? Але нічого не вдієш, отже почав пакувати в мішки, що вважав у подорожі за найважливіше, найпотрібніше для сім’ї. Не просив, не благав ні про що, тільки ще раз, немов не вірячи власним вухам, запитав комісара Леонова, який здався йому найважливішим:

— А що з моїм хазяйством? Що з худобою? Кобила моя, пане, має ожеребитись, кожну хвилину повинна...

Леонов подивився на Яворського, як на божевільного, а потім закричав:

— Про дітей, чоловіче, краще подумай, а не про кобилу! Про перину для них не забудь, жратви в дорогу не забудь. А той мені тут верзе про якусь кобилу! Не журись, твоєю кобилою радянська влада також займеться! І поспіши краще, дурню якийсь, бо сани на морозі чекають!

Ні про що вже більше Томаш нікого не питав. У завзятій мовчанці збирав, що йому під руку впало, але його думки були безпорадними. Як це? Усе, що його, цю хату, це ліжко, ту святу картину на стіні, цю упряж, хомути і недоуздки латунню вибиті, що їх недавно власними руками задіяв, корови, свині, пшеницю в коморі, кукурудзу, до посіву підготовлену, він, хазяїн, має це на призволяще залишити? До того ще Маленька кожну мить може ожеребитися. В голові йому гуділо, мов у млині, самого себе вже не чув, нікого не розумів, людей мов не впізнавав, щораз більше втрачав порозуміння з навколишнім світом.

Мали вже їхати; Грицько Тукан, знайомий українець з Ворволинців, тріпонув коня поводом. Томаш, замість за саньми, рішуче попрямував до стайні.

— А ти куди, чоловіче? Повертай до саней, радянської влади не слухаєш? Вже й так згаяли через тебе стільки часу. Рухайся, рухайся, ціла колона чекає. Що за людина, нічого, тільки якась кобила голову йому задурила, — казився зі злості Леонов.

— Ідіть, тату, йдіть, бо вони...— Владек просив батька, до якого прямував червоноармієць з гвинтівкою. Томаш послухався сина. Але якщо ще щось у цей момент спостеріг, то тільки відхилені, бухаючі парою двері до стайні, якщо щось чув, то тихе, неспокійне іржання Маленької. А може, йому лише так здавалося?

Даремно комісар Леонов мучив і лякав Яворських. Бо справді ніхто з них не помітив, у який момент забракувало батька. Навіть Владек, який протягом довгого часу не залишав його ні на крок. Потім зашаленіла така заметіль, що майже стало темно; то тут, то там переверталися сани, рвались посторонки, западали в кучугури коні. Люди бігали, збирали порозкидані клуночки, промерзлі діти допомагали.

А Томаш Яворський повертав до Червоного Яру. Байдужий до всього, продирався крізь сніговицю, тонув по пояс у непроторованому снігу. Отямився, протверезився від замислення, коли помітив перші проходи між плотами на хуторі. Інстинктом загнаного звіра намагався уникнути пастки. Прокрадався в бік дому, визирав людей. Покинуті садиби, порозкидане в безладді домашнє устаткування, відхилені двері до хат, повідкривані стайні. В Бєганського вив собака, прив’язаний біля буди. Від Даниловичів з хліва вислизнула якась скулена фігура. У мішку поквікувало порося. З хати Ільницького лунали шум, гамір, співи. Томаш зачаївся за самим плотом, бо якраз хтось вийшов звідти на ґанок. Розхристаний, у розіп’ятому кожусі, українській міліціонер Іванко Смирний, хитаючись від самогонного угару, справляв потребу й підспівував:

Ой десь гуде, ой десь грає,

Скрипка вилинає, скрипка вилинає,

Скрипка...

До власної садиби Томаш прокрався з боку глибокого яру. Виглянув з-за рогу стодоли, хвилину розглядав метелицю, нікого не бачив і не чув. На вхідних дверях до своєї хати помітив чужий висячий замок. Міцний. Отуманений, втомлений, мимоволі присів навпочіпки на сходах. Завірюха била йому в обличчя гострим, морозним снігом. Думки знов не хотіли його слухати і не давалися розумно порозмірковувати. Що тут робить, навіщо сюди прийшов, чому так сидить на цьому холоді? Собака! Бурек, втішений видом хазяїна, радісно скавчав і присів, замітав хвостом біля буди. Томаш устав. У дровітні сокиру вирвав з пенька і розрізав ланцюга. Наляканий Бурек відстрибнув убік, але відразу ж після цього припав хазяїнові до чобіт. Томаш відкинув сокиру й увійшов до стайні. Став на порозі і заки освоївся з півтемрявою, почув тихе ржання Маленької. Пізнала його! І немов хотіла хазяїнові похвалитися. Лошатко! Маленьке, ще не цілком висохле після ожереблення, хиталося на тремтячих ногах, смішно помахувало хвостом і завзято сосало материнське вим’я. Яворський став на одне коліно, гладив довірливу морду Маленької, провів долонею по мокрому, теплому хребті жеребця.

— Також лошичка, також. Гніда, гніда!

Маленька стригла вухами і косила очними білками в бік хазяїна. Знову легко заіржала. Томаш встав, ніжно поплескав її по шиї.

— Не бійся, нічого йому не зроблю. Не бійся, не бійся. Зараз тебе напою, фуражу підкину.

Протер пекучі очі й сягнув по відро. Зачерпнув води з бочки, яка стояла під сходами. Маленька пила жадібно й багато. Фураж мав під рукою: кукурудзяний корм, змішаний з буряками. Насипав щедро у жолоб. Два оберемки сіна з конюшини за драбинку заклав. Хвилину постояв, подивився: Маленька, косячи очима на хазяїна, хрупала фураж, лошичка увесь час тормосила матір за вим’я. Можливо, Томаш на цей вид навіть усміхнувся. Потім двері до стайні примкнув на внутрішній крючок. Підняв сокиру з-під порога, зважував, приміряв держак до руки, але за хвилю відкинув її. Бурек стеріг біля драбини і вірно не відривав очей від пана. Томаш, немов собі щось пригадав, ще коровам конюшини за драбину поклав. Лише для кувікаючих поросят не мав приготованого корму: картоплю треба було б тільки пекти. Отже насипав їм отрубів, скільки мав у стайні під рукою. Знов довшу хвилину стояв як окам’янілий. Потім уповільненим рухом зняв посторонок з крючка, важко зіп’явся на щаблях підставленої до засторонка драбини, закріпив мотуз на балці, петлю заклав на шию і стрибнув. Маленька голосно заржала, Бурек підібрав хвіст і завив...


Мешканців Червоного Яру вантажили у вагони пізньою пообідньою порою. Протягом цілого дня тримали їх на морозі, не дозволяли відійти від саней хоча б на крок. Чекаючи на завантаження на морозі й сніговищі, люди почали щораз ясніше здавати собі справу з похмурої долі, яка їх чекає.

На станції у Ворволинцях почали скупчуватися українці з навколишніх сіл. Комісарові стало легше, бо молодий Калиновський сам зголосився до транспорту і хоч не признался, де був і що робив, у комісара реєстр збігався, і того йому вистачало. Особливо, що його посланці повернули з Червоного Яру й доповіли про шибеничну смерть Томаша Яворського. Так! Головне, що підрахунок комісарові сходився!

Люди з Червоного Яру завантажувалися у транспорт останні. Майже всі вагони були вже зайняті. До двох ще вільних понапихали людей, скільки тільки вдалося.

Ні ладу, ні складу, підгонювані викриками конвоїрів — видиралися до вагонів, подавали собі з рук до рук хворих, старих і дітей. Своє небагате добро: клуночки, мішки, чемодани вкидали будь-як і будь-куди. А солдати підганяли:

— Бистрей, бистрей! Давай, давай!

— У цьому вагоні нема вже куди пальця встромити!

— Як з худобою якоюсь з нами поводяться!

— Мішок, мішок! І тюк з перинами, ось там лежить!

— Марисю, дитино, куди ти ділася?

— Циня! Циня! Циняяя!

— Бронеку, допоможи там бабуні!

— Господи, ще до нас нових набивають!

— Адже ми тут всі подушимося!

— Нічего, нічего. Всьо уладіться. Давай, давай! Бистреє! Места много. Давай, давай!

Енкаведисти підганяли, упихали повільних, вкидали до вагонів останні клунки. Густий кордон червоноармійців насилу тримав у безпечній відстані від транспорту купку українок, які перегукувалися з від’їжджаючими. Кучери також не дуже знали, як поводитися. Одні підривали коней батогом і галопом, якнайшвидше від’їжджали, аби тільки подалі від цього всього. Інші все стояли, немов на щось чи на когось чекали. Деякі знімали баранячі шапки і м’яли їх у руках, немов перед церквою.

Комісар Леонов, знервований, наказав прогнати візників, відсунути налягаючий натовп.

— Закривай вагони! — крикнув.

Скрегіт, свист примерзлих дверей. І грюкіт! Грюкіт! Ще міцна скоба із зовні, щоб ті у вагоні не могли їх відсунути.

— Готово!

— Закрито!

— Всьо! — підсумував свою вдалу дію комісар Леонов.

Вагони закриті. Дзенькання, яке поволі доходило з їх середини, подібне до голосу бджіл, які рояться у вулику, почало затихати. Чути було лише посапуючий парою, готовий до дороги локомотив. Червоне сонце схилялося до заходу. Раптовна тиша настала на маленькій, загубленій у снігах подільській станції Ворволинці. Свист локомотива. Один, другий. І тоді лише почалося. В якому вагоні? Невідомо. Факт, що після раптової тиші гукнув спів і котився від вагону до вагону, поки не охопив увесь транспорт:

Боже, який Польщу стільки віків

Оточував блиском могутності й слави...

Локомотив засвистів, бухнула пара, колеса буксували, крутилися на місці, але через якусь хвилину транспорт із засланцями рушив.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава