home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



20

Сибіріада польська
ільки весною 1946 року для польських засланців настав час повернення на батьківщину. Хоча сибірська тайга довга й широка, але навіть до її найбільш диких і віддалених кутків, де тільки були польські засланці, раніше чи пізніше, часто найнеправдоподібнішим випадком, доходили звістки, що почалася офіційна, організована репатріація в Польщу. Кожен із засланців, який хотів повернутися до Польщі й мав на це право, повинен був звернутися до найближчого НКВС, де його перевіряли і вписували у репатріаційний список. Той, хто дізнався про репатріацію, як тільки були сили, ні на що не дивився, кидав усе і у гарячковому поспіху, щоб встигнути вчасно, щоб його тільки не залишили в тайзі, власними силами проривався до транссибірської залізниці. А що від залізниці відділяло їх найчастіше сотні кілометрів через пущу і бездоріжжя тайги? Ну що ж, тих людей жорстока засланська доля вже давно не балувала...

Тої весни з усіх глухих закутків сибірської тайги прямували поляки до станційних селищ, міст і містечок. Від Омська, Томська, Новосибірська, Красноярська аж ген-ген далеко по Іркутськ над Байкалом, Улан-Уде, Читу, Бодайбо і ще далі, аж до китайського кордону і Владивостока над Тихим океаном, не було такої зупинки або залізничної станції, до яких тої весни не добрався хоч би тільки один польський засланець, якого вела надія на повернення до батьківщини.

У Тулуні в лісопильні, де знаходилося найбільше у цьому місті зборище польських засланців, було дуже тісно. Поляки, які прийшли сюди з тайги, після прибуття до незнаного міста, шукали серед співвітчизників якщо не короткочасного притулку, то хоча б тільки точної інформації: коли і як до тої Польщі. Тут довідувалися, що віднедавна працює в Тулуні спеціальна радянсько-польська спільна комісія в справах репатріації. Саме там слід улаштувати усі необхідні для повернення формальності.

Люди з Булушкіно не мали стосовно цього зайвих турбот. Усі сім’ї послали своїх чоловіків на війну. Що легко було підтвердити не лише «похоронками» або листами з фронту, але посвідченнями після відвідання тулунського військкомату. На цій підставі усіх без винятку вписали у тулунський репатріаційний список. Тепер залишилося їм тільки чекати на сигнал до від’їзду. На жаль, коли той виїзд настане, ніхто в Тулуні не міг їм сказати. У забитій кімнаті уповноваженого натовп репатріантів клубочився зранку до вечора. Навіть уночі люди кочували поблизу, щоб — борони, Боже — чогось пов’язаного з виїздом не проґавити.

— Не знаємо, люди, справді не знаємо! Це може бути вже завтра, а може тільки через тиждень. Або навіть ще пізніше. Транспорт, до якого наші тулунські вагони причеплять, лише починає організовуватись у Іркутську. Чекаємо на звістку з Іркутська. Кого вже закваліфікували, той встигне; транспорт — то не експрес, зо два дні в Тулуні постоїть. Зрештою перед самим виїздом і так кожен мусить у нас одержати спеціальне посвідчення, яке дасть йому право зайняти місце у вагоні.

Пані Корчинська, яка від часу експедиції до Іркутська включилася до діяльності Союзу Патріотів, поверталася цими днями з бюро повноваженого дуже пізно, надзвичайно втомлена, та ще й не завжди з радісними звістками... Віддавна також мешкала з Сильвією Краковською та її маленьким Павликом, сином росіянина, Пашка Сєдих, який загинув на фронті. Павлик ставився до паші Корчинської, як до своєї бабуні, а вона любила його, як онука. Того вечора Павлик як завжди не міг бабуні дочекатися. І тільки коли малюк заснув, Корчинська відважилася переказати похмуру для них усіх звістку:

— Тільки не хвилюйся, Сильвочко, але я мушу тобі сказати щось важливе. Наш уповноважений відкликав мене сьогодні убік і під великою таємницею сказав, що НКВС є проти твого повернення у Польщу.

Сильвія безвільно присіла біля сплячого синка.

— Я думала, що мені серце лопне... Хотять тебе тут разом з Павликом задержати. Боже, я, мабуть, цього не переживу!

— Але чому? Чому?

— НКВС винюхав, що прізвище не Краковська, а Сєдих по законному чоловікові тебе звати. Паспорт у тебе російський, воєнну допомогу по чоловікові, який загинув на фронті, одержуєш, отже Павлик згідно з тутешніми законами є росіянином і радянським громадянином. З тобою ще може бути по-різному, але Павлика в Польщу вивезти тобі не дозволять.

Майже цілу ніч проплакали. Сильвія здрімнула перед ранком з похмурою рішучістю, що якщо її з синком у Польщу не пустять, то вона!.. Аж боялася навіть подумати про це слово, не тільки вимовити. Пані Корчинська приплющила очі, втішаючи себе іскоркою надії на допомогу Зярнецького, який всесильно командував СПП у цілій Іркутській області. При кваліфікації репатріантів рішуче слово однак належало представнику НКВС. Капітан Куликов з тульського НКВС сидів, як правило, у кваліфікаційній комісії знуджений і немов усе просипав. А коли кидав у бік засланця лише два слова: «Ваші документи?» — його маленькі оченята намагалися просвердлити його наскрізь. Добрими документами Куликов вважав видане НКВС засланцям амністійне посвідчення комендантів селища, начальників гулагів і листи військкоматів. Добре було такі папери підтвердити «довідкою» з останнього місця проживання або роботи. До польських документів Куликов ставився не дуже довірливо, а посилання на свідків не признавав узагалі.

— Знаємо тих ваших свідків... Дияволу ви б продали душу, щоб тільки повернутися в Польшу! Документи, документи, прошу.

Траплялося, що документи засланця були нормальними, а капітан Куликов, переглянувши їх, коротко казав: «Нєт!» Або ставив додаткові запитання:

— То якої ви національності?

— Українець.

— Нет!

— Але ж ми є польськими громадянами! До 1939 року жили в Польщі, з Польщі нас у Сибір привезли.

— Нет!.. Там, зрештою, ніколи не було Польщі, тільки Західна Україна. А тепер тим більше Польщі там нема. Ви є українцями, радянськими громадянами. Радянський Союз є тепер вашою батьківщиною, а не Польща, то буцімто куди ви хочете їхати? Нет!

— ...Білорус. Але я із Гродна, польський громадянин!

— Нет!

— ...Литовець, з Нової Вілейки, польський громадянин, у польському війську служив.

— Литва — то союзна радянська республіка. Нет!

— Жид, по-вашому єврей. Аж з міста Львова, товаришу начальнику, я тут опинився цілком випадково.

— Львів тепер на Україні, у нас. Навіщо тобі до Польщі їхати. Хочеш, щоб тебе там знов жидом називали?

— Яка для мене різниця, жид чи єврей, пане начальнику? Але так, між нами кажучи, на тій Польщі то я, товаришу начальнику, просто трохи краще розуміюсь... І то вже від самого мого народження. Польський я жид, товаришу начальнику, то вже краще хай так залишиться.

Жидів, польських громадян до 1939 року, капітан Куликов хоч і не хотів, якщо документи мали нормальні, мусив пускати у Польщу, бо це явно виникало з польсько-радянського договору...

Сташек цілими днями волочився по Тулуні в надії, що вдасться йому дістати щось до їди. А з цим по-різному бувало. Обміняли вже на базарі, що в них кращого з одежі залишилося. Сташек навіть свій піджак, який одержав у Іркутську, і шнуровані чоботи, якими був такий задоволений, обміняв у колгоспників на небагато картоплі і кілька млинців. Чалапав тепер по Тулуні у старих валянках дідуся Майки і пошарпаній фуфайці. Красти йому не хотілося, тому на базарі намагався уникати Саньки та його банди.

Не було дня, щоб під час тих блукань по місті не заглянув на залізничну станцію. Окрім того, і тут розраховував на якусь харчову нагоду, сподівався довідатись про щось стосовно очікуваного транспорту. Залізничники знали своє: «коли буде, то буде, а як буде, то довідаєшся. З’їжджай, хлопче, звідси, не волочись по залізничних об’єктах, бо міліцію на тебе нацькуєм...»

Врешті якогось дня на віддаленій вітці тулунського вокзалу з’явилося кільканадцять великих вантажних вагонів, явно пристосованих до довготривалого перевезення людей. У таких саме вантажних вагонах, з характерними короткими чавунними коминками, напівкруглими дахами і отворами в підлозі, що замінювали санітарні пункти, віддавна транспортували по цілому Радянському Союзі засланців різних національностей, «ворогів народу», в’язнів, а під час війни — солдатів, поранених і воєнних полонених. Сташек видивився, що біля вагонів пораються два замазури, які постукують по колесах молотками, намащують осі і щось комбінують біля гальм. Присів на узбіччі й чекав. Закінчили, а старший із них пішов через гущавину залізничних полотен і зник за вагонами. Молодший, коротко стрижений хлопець, з великою маслянкою в руці повільно йшов у напрямку вагонного комутатора.

— Ти почекай хвилинку, хочу тебе про щось запитати.

Хлопець зупинився.

— Що тобі треба?

— Ти часом не знаєш, для кого ці вагони підставили?

— А тобі яке діло? Зрештою, якби я навіть знав, то нам говорити не можна.

— Запалиш? — Сташек витягнув дві цигарки. Сам не палив, але коли вдавалося, торгував тютюном на базарі.

— Поклади мені сюди, у верхню кишеню. Лапи в мене обліплені мастилом, потім собі запалю... Ті вагони? На сто процентів не знаю, але тут мені говорили, що якихось поляків будуть у них вантажити.

Сташек аж підстрибнув на радощах і вштовхнув хлопцеві решту цигарок.

— А ти чому так радієш?

— Бо я поляк, тепер розумієш? Додому повертаюся, у Польщу!

Сташек помчався з цією звісткою до лісопильних бараків. А там уже про все знали. Рознервована Броня не могла його дочекатися.

— Завтра виїжджаємо, вечір наближається, а тебе нема й нема...

— Біжу зі станції, бо довідався, що вагони вже нам підставили. На власні очі бачив!

— Посвідчення нам дали, без якого ніколи у вагон не пустять. Сім’ї військових мають першість. Держи, подивись: «Польсько-радянська спільна комісія у справах евакуації осіб польської та єврейської національності на підставі договору від 6 липня 1945 р.

Посвідчення № БЕ-04641

Громад. Броніслава Барська, дружина, Долина Станіслав і Долина Тадей, сини солдата ВП Долини Яна (облік військкомату Тулун, № ВП-2112-1929) відправляються на постійне перебування до Польщі».

Ще там якісь дати, підписи й печатки. Сташек не дочитав усього до кінця.

— То правда, мамо? У Польщу, у Польщу...

— Мені самій ще не віриться. Але якщо наказали нам пакуватися і завтра вранці вийти перед бараки з клунками, то, мабуть, однак їдемо...

А у кімнаті пані Корчинської справжня розпука: Сильвія Краковська з синком не тільки не одержала посвідчення на завтрашній виїзд, але НКВС взагалі не дозволив включити її в репатріаційний список у Польщу. Не допомогли усякі можливі прохання і старання Сильвії, пані Корчинської і доброзичливих для них з місцевої репатріаційної комісії — капітан Куликов залишився непохитним. Що робити? Що робити?

У подібному становищі, тільки трохи з іншої причини опинилася пані Розалія Домбровська з двома дітьми: Анею і Сташековим ровесником — Ольгердом. Їм також відмовлено право повернення до Польщі, бо признали їх українцями! Коли Домбровська стала перед комісією і після представлення всяких можливих документів почула від капітана Куликова його коротке: «Нєт», — зомліла. Трагедія Домбровської та її дітей почалася в Тулуні. Коли місцевий НКВС арештував усіх поляків і змушував їх прийняти радянські паспорти, Домбровський зламався і не тільки взяв паспорт, але на подив усіх, хто його знав ще з Польщі, заявив, що він і його сім’я є українцями! Яка похмура таємниця за цим відступницьким рішенням Домбровського приховувалася, ніхто не знав. Невдовзі після того його призвали у Червону Армію, послали на фронт, де загинув. Пані Домбровська затуркана, тихенька, яка рішенням чоловіка була найбільше збентежена і засоромлена, дістала службову «похоронку«. Усе це разом гірко оплакала і тепер уже тільки одне в неї було бажання: повернутися з дітьми у Польщу! А тут тобі маєш: «Нєт, нельзя!» Аня, дівчинка гарна й моторна, ні на крок не відступала від повністю зламаної психічно цим нещастям матері. Ольгерд похмуро затявся в собі, уникав усіх з барака, навіть від Сташека пробував тікати. А такі були друзі ще в Калючому і потім під час спільних мандрівок їх сімей до Каєна, Шишкіно й Тулуна. Разом також вчилися польської мови у пана Корчинського, разом мріяли й розповідали один одному про Польщу.

Сташек знайшов Ольгерда над берегом її. Мовчали, кидали каміння у воду. Сташек вирішив почати:

— Знаєш, Ольгерде, я так собі думаю, що ти міг би ризикнути і поїхати разом з нами. Найважливіше — добратися до Польщі, а там напевно якось тобі допомогли б. Я був сьогодні на станції, знаю, де ті вагони стоять. Лазить біля них вартовий, але ввечері можна десь сховатися, а потім стрибок до вагона. Допоможу тобі, Ольгерде, вдасться. Напевно вдасться.

— Мені, може б, навіть удалося. Мабуть, так... А моя мама, а сестра? Ти залишив би тут свою маму? Ну скажи, залишив би?

Рано-вранці під’їхали під лісопильню дві розбиті вантажівки. Люди наввипередки кидали у них свої клунки, діти залізали на скрині, кожен хотів бути першим.

— Спокійно, люди, спокійно, бо повбиваєтесь! Нема чого нервувати, хто є у списку, того не залишимо.

Сташек втягнув Тадека, і сиділи втиснуті в кут забитої вантажівки. Броня прощалася з Сильвією і з пані Корчинською, яка прийняла остаточне рішення, що залишиться тут разом з Сильвією і малим Павликом.

— Мій Кароль помер. До Товстого, до власного дому адже ітак не повернуся, то що я там буду самітня, як палець, на старість робити? Сильвія і Павлик — то тепер моя сім’я. Серце не дозволяє мені їх тут одних, без жодної надії залишити. Зрештою, це тільки перший транспорт. Будуть, мабуть, наступні, а може, якраз чудо якесь станеться? Може, пан Фількенштейн нам щось у Іркутську влаштує... Залишаюся! А ви їдьте, їдьте з Богом!

Сташек видивлявся Ольгерда, але від Домбровських ніхто прощатися з від’їжджаючими не прийшов. Вантажівки зрушили з місця. Лісопильня, бараки залишилися позаду. Сильвія з малим на руках і сивенька пані Корчинська кивали їм на прощання. Міст на її. У віддалі вулиця Підгірна, кінотеатр, поліклініка, дитсадок... То так повертається до Польщі?

При в’їзді на станційну вітку — тіснота. Вантажівки, кінні вози і сварливий натовп обірванців, які галасують перед воротами.

— Боже! — вирвалося в Броні. — Тільки в такому натовпі видно, як ми тепер справді виглядаємо.

На пероні чекають порожні вагони. Ті самі, які Сташек вчора наглянув. Паровоза нема. Назовні огородженого перону кружляють енкаведистські пости, які пильнують, щоб хтось не записаний до транспорту не проліз до вагона зайцем. Бабуні Шайніній явно це не подобається, недовірливо бурмотить:

— Знов з тими штиками солдати біля нас лазять. Боже, борони, щоб їм часом щось у голову не прийшло і замість до Польщі...

Не закінчила, бо вантажівка раптово шарпнула і затрималася тільки у воротах. А те, що тут діялось, описати важко. Нетерплячий, сповнений емоції натовп засланців безустанно напирав до виходу. Люди сперечалися, щось вигукувати, кликали один одного, доказували свою рацію й права, проклинали й плакали. Відразу за воротами перевіряли документи, наявність у виїзному списку та ідентифікацію осіб.

— Ця вантажівка до вагона номер п’ять, — вирішив офіцер.

— Ну й слава тобі, Господи! — бабуня Шайніна зітхнула з полегшенням.

Вагони, у яких тепер розмішувалися, нічим не відрізнялися від тих, якими кілька років тому везли їх у Сибір. Такі самі двоповерхові нари з дощок, «буржуйка» — чавунна грубка — на середині та смердючий карболкою, нічим не прикритий отвір туалету в підлозі. І ще два відерця, потрібні в дорозі для води, гарячої їжі, вугілля або чого там ще хочеш.

Заселили всі вагони до обіду. Ворота на перон закрили. Солдати пильнували пліт. Людей перед воротами стало трохи менше, але все вертілося біля них, хотіли хоча б подивитися, як ті щасливці вже до Польщі виїжджають, а вони все ще чекають невпевнені у завтрашньому дні...

У вагонах також щораз більше втрачали терпець.

— Ну коли ми врешті зрушимо?

— Ще навіть нашого паровоза не видно.

— Делегат говорив, що до іркутського транспорту наші вагони причеплять і лише тоді зрушимо.

Дочекалися іркутського транспорту ще перед вечором. Люди товпилися у широко відкритих дверях, біля віконець: кожен хотів хоч трішки зиркнути на Тулун у момент від’їзду.

Сташек міцно тулив до себе молодшого брата і відступав від віконця. Стукіт буферів, один раз, другий, третій.

— Уже нас приєднали! — верещать хлопці, які спостерігали останні маневри паровоза. Паровоз реве. Один раз, другий. Для Сташека це характерне ревіння, якого так налякався, коли вперше почув його в Шепетівці, тепер здається йому голосом ангельської сурми. Шугають клуби пари, локомотив пробує кілька разів свої сили і транспорт зрушується!

Люди обнімаються, цілуються, сміються, плачуть, проклинають, голосно моляться і хвалять Бога... Сташек приглядається до натовпу біля воріт. Стоять там сумні, рідко хто прощається з від’їжджаючими помахом долоні, жінки труть очі, деякі чоловіки знімають з голови шапки-вушанки. А Сташек усе видивляється, видивляється. Є! Ольгерд Домбровський ховався за залізничною будкою і звідти проводжав поглядом від’їжджаючий до Польщі транспорт.

— Ольгерде! Ольгерде!.. — Сташек висунув голову з віконця вагона і верещав, як божевільний. Мабуть, почув його, бо раптом відстрибнув і зник за тою будкою. А паровоз із ревом набирав швидкості.

На трасі не затримувалися довго, тільки стільки, щоб причепити наступні вагони, які чекали на транспорт у Нижньоудінську, Алзамаї і Тайшеті. Тільки у Канську затримали їх на цілий день, де транспорт сформували остаточно і позначили транзитним номером ТП-2564.

— Прошу цей номер добре запам’ятати, бо як хтось на трасі десь дінеться, повинен негайно звернутися до коменданта станції, повідомити про номер свого транспорту і лише тоді має шанс догнати нас. Але раджу не загублюватися, бо всяке може бути із цим доганянням. А транспорт ні на кого чекати не буде.

Так людям з транспорту ТП-2564 представився в Канську його комендант, лейтенант НКВС, Борикін. Він і польський делегат від репатріаційної комісії, пан Гродецький, відповідати у цьому транспорті за все і мали відпровадити його аж до польського кордону. Борикін захотів, щоб у кожному вагоні був назначений комендант. У п’ятому не було стосовно цього проблеми, бо добровольцем зголосився Гічол.

Гічола звали Фелікс, але Юлька, його молоденька й гарненька дружина, називала його Фелюсь. Гічол був застарий, щоб його взяли на фронт, а їхав у першому транспорті, бо на фронті мав двох синів. Законна дружина Гічола померла ще в Калючому, а коли синів послали на фронт, старий Гічол зійшовся з Юлькою. Юлька також сама залишилася, бо всю її сім’ю захопив тиф, то жила собі з Гічолом і всіх мала на десь. Коли баби допікали їй старим до живого, огризалася їм нахабно:

— Вам аж так там свербить, що мені заздрите на мужика? Кілком собі повиляйте, а від мене відчепіться. Старий! Старий, але бадьорий. Дивіться на них, які монахині мені знайшлися.

У вагоні Юлька вела себе пристойно, але Гонорці Ільницькій не сподобалася від початку і на сам її вид сичала, мов змія:

— Мабуть, Бога нема на цьому світі і жодної справедливості, щоб така повія їхала собі до Польщі, а наша Сильвія чи хоча б така Розалька Домбровська з дітьми в Сибіру залишилися.

А вже зовсім Гонорка втратила всяку віру у Господа та людську справедливість, коли хтось приніс звістку, що у вагонах, приєднаних у Тайшеті, повертає у Польщу Ірина Пуц.

Вагони на трасі між Тулуном і Канськом чіпляли спішно, далеко ззаду, деякі вночі, отже важко було зорієнтуватися, хто в них і звідки їде, чи нема там когось із знайомих. Тому ледве об’явили, що транспорт у Канську простоїть майже цілий день, люди висипалися на перон з надією на зустріч із земляками. Вздовж довгого транспорту клубочився натовп. Люди лазили з кінця в кінець, розглядалися, голосно викрикували назви місцевостей, а часом прізвища:

— Є тут, може, хтось із Копичинців?

— ...зі Скалата?

— ...Гусятина?

— ...Яремчи?

— ...Коломиї?

— ...Заліщиків?

— ...Борщова?

— ...Городенки?

— ...Бучача?

— ...Товстого?

— ...Якубівки?

— ...Ворволинців?

— ...Червоного Яру?

З Товстого відізвалася пані Дерень. З Ворволинців пані Гібалова, сусідка Долинів з Колонії. Поверталася до Польщі з двома дітьми: Гібала загинув під Леніно. А із Червоного Яру не відізвався ніхто. Сташек спробував інакше: вишукував людей з Калючого, Каєна, з Шиткіно. З вагона вихилилася жінка:

— Ми з Каєна, хто тут питав?

Сташек аж підстрибнув від радості.

— То я, Сташек! Пані Земнякова, не пізнаєте мене?

— Звідки ж я могла тебе сподіватися. Але ж ти, Стасю, виріс! Здісю! Едеку, вигляньте тільки, подивіться, хто сюди до нас прийшов.

Здіська стала у дверях вагона.

— Сташек? Сташек! — зістрибнула до нього, обняла і завертілася з ним, як вертуха. Тільки через хвилину немов дещо знітилася, почервоніла. — В якому вагоні їдеш?

— У п’ятому.

— Стасю! Залазь сюди до нас на хвилинку, розкажеш, що там у вас чути...

А в цьому вагоні одні знайомі, люди з Каєна, з Червоного Яру. Були там Станіші, Куриляки, Малиновські, Зонтки, Томашки, Дудові, Ніські, Зельки, Чарнецькі, Чуляки, Нємчики... Люди, з якими було прожито геєну вивезення, пекло Сибіру, Калюче і Пойму, Бірюсу і Каєн. Боже! Як мало їх поверталося до Польщі. Де решта, де погубилися? Багато, багато, особливо старих, жінок і дітей, спить вічним сном на загублених у тайзі, засланських, забутих Богом і людьми кладовищах. Багато, в основному мужчин, батьків, синів і братів, загинуло на війні, на яку вирвалися з Сибіру з Андерсом, а потім з Берлінгом, усвідомлюючи, що без жертвування життям не лише для їхніх сімей повернення з заслання, а й Польщі, може не бути...

Хаотично перегукувалися розповідями й запитаннями, радістю і раптовим сумом. Поплакувала добра пані Земнякова, чоловік якої, батько Здіськи і Едека, загинув на фронті. Загинули два брати Куриляки, Ян і Станіслав, батько Люсі й Тадека. Вбито на війні двох Шайнів, Станітів, Малиновського, Сташека Коня, Баліка, всіх одним подихом не порахуєш. А про скількох з тієї війни ніякої звістки, так само як про Сташекового батька?

Сташек повертав до свого вагона приголомшений цим усім, але й втішений. Тішився, що віднайшов Здіську, своїх друзів з мандрівок до тайги, над Пойму і Бірюсу: Едека, Тадека Куриляка, Геньку Станіша...

Транспорту часом давати довгу вільну дорогу і затримувався лише, коли треба було замінити паровоз, набрати води і завантажити вугілля у тендер. Іншим разом знов зштовхували його на залізничну вітку і ніколи не було відомо, як довго на ній простоїть: годину, цілий день чи навіть цілу добу. Окремо враховувалися заплановані стоянки, під час яких людей з транспорту ТП-2564 постачали харчами або відправляли у баню. Коли люди у транспорті вже по-справжньому усвідомили, що справді повертаються в Польшу, почали задумуватися над тим, що ж їх там чекає:

— Цікаво, приїдемо до польського кордону, ну й що далі? Що з нами зроблять, куди нас повезуть?

— Як це куди? Що це я в Польщі свого дому, хазяйства не маю? Повернуся до Якубівки, бо там усе моє.

— Бабусю, до якої знов Якубівки? Чи ви не знаєте, що після тої війни Совєти ціле наше Поділля забрали? Тераспіль, Заліщики, Львів, ваша Якубівка, Товсте, Червоний Яр, все їм тепер попало. Нема там уже, бабусю, нашої Польщі, вашого дому нема.

Бабуня Шайніна спочатку довго не могла в це повірити і не погодилася з цим ніколи.

— Що ви мені тут дурниці вибовтуєте? Як то нема там уже Польщі? Адже Польща завжди там була. Ну то ніби куди нас везуть?

— У Польщу, бабуню, у Польщу. Тільки, що не до тої колишньої над Дністром, але до тої нової, над Одером... На нові землі, які наші у німців після тої війни відібрали.

— Що це я якесь дерево чи що, щоб мене так з місця на місце пересаджувати? А що з моїм домом, що з полем?

Бабуня Шайніна не могла цього всього зрозуміти. І не тільки вона. Правду кажучи, ніхто з тих, хто повертався, не міг собі уявити Польщі без місця, на якому появився на світ, ходив у школу, де від поколінь жила його сім’я, звідки в лютому сорокового року вивезли їх у Сибір. Кожен із них, починаючи від малого, який заледве щось пам’ятав, до старого — через усі роки Сибіру — якщо носив у своєму серці Польщу, то завжди і незмінно асоціювалася вона йому з його сімейним домом, полем, садом, селом або містечком, костьолом і річкою, яка протікала поряд. І таку саме вітчизну від найранішого дитинства аж до смерті любив... Їдуть у Польщу, радіють цим, убити себе за Польщу дали б, але тієї нової Польщі, без їх родинних місць, без тих усіх Ворволинців, Заліщиків, Гусятинів, Теребовлі, Якубівок і Червоних Ярів нізащо уявити собі не можуть. А вже цілком безрадісно почуваються ті сім’ї, які на засланні або на війні своїх близьких назавжди втратили.

— Сибір, було відомо, замордовуйся, чоловіче, милості не чекай, але тепер? Як я собі там, на тому новому місці, з цими сиротами дам раду? Тобі добре, чоловік твій війну пережив, займеться усім, все підготовить, а я?

— Таке говориш... Рік листа, жодної звістки я від нього не мала, навіть не знаю, чи живий? А навіть як Бог був для нас милосердний, то не знаю, де я його тепер повинна шукати?

День за днем летить, кілометрів убуває, транспорт ТП-2564 вже на Уралі.

— Люди, люди, кінець з тим нашим Сибіром! Європа!

А та «Європа» з обох боків залізничного полотна лише тим відрізнялася від Сибіру, що такої тайги, до якої протягом цих років встигли звикнути, тут немає. Пагорбки чи не пагорбки, цілі шматки ледве зеленіючого степу, білі соляні озера і ріденькі березово-вільшані проліски. Хатини бідні, зліплені з будь-чого, не те що сибірські доми з першосортних модринових балок.

У Свердловську довша стоянка, транспорт йде в баню. Найліпший час зішкрябати трохи бруду, та ще й у деяких вагонах воші людям не дають спокою. Йдуть у баню всі разом, без різниці чоловік чи баба, молодий чи старий. Нікому навіть у голову не приходить, щоб у бані соромитися голизни. Адже знають російські звичаї. Хіба мало у сибірських спільних банях накупалися, випарились, березовими мітелками тіла насікли? Купаються, як хто хоче, хтось під душем, хтось хлюпається у відерці, хтось з відра поливає сусіда водою. Густі клуби пари, важко в них відшукати одне одного. Сташек сопить під душем від задоволення, вишоровується, плює водою і приплющує очі від пекучого сірого мила.

У цьому самому Свердловську на дальній вітці видивилися подібний транспорт з людьми, двері якого були наглухо зачинені і стеріг його конвой НКВС.

— Цікаво, кого в ньому везуть? Пам’ятаєте, як нас везли в Сибір?

Конвой не дозволив підійти ближче. Хлопці помітили, що з одного, ледве відхиленого віконця хтось виглядає.

— Звідки ідете? Хто ви?

— Ми литовці. Що це за станція?

— Свердловськ. Куди вас везуть? За що?

— Хіба ми знаємо? Мабуть, у Сибір. Куркулями нас називають, цілі сім’ї тут їдуть.

Ще кілька подібних транспортів, які конвоювали НКВС і прямували на схід, зустрічали: їхали ними кримські татари, калмики з Елісти, що недалеко від Каспійського моря, молдавани з-під Дністра, того самого, що через Заліщики протікав...

А в Воронежі вперше побачили німців. Загін німецьких військових полонених ремонтував залізничні полотна, розчищав руїни розбомблених станційних будинків. В обшарпаних мундирах, у будь-що взуті, худі, з землистим кольором обличчя, з кількаденним заростом, німці виглядали жалісно і скоріше викликати співчуття, ніж жах. Пильнувало їх двоє червоноармійців, але тільки так, для форми, бо весь час, поки транспорт стояв, бійці передражнювалися з польськими дівчатами. Конвоїрам допомагав наглядати за полоненими якийсь поважний німець, мабуть офіцер. У пілотці на голові, у чистому мундирі, поклепував патиком по халявах і щохвилини щось до полонених викрикував. На вогнищі грівся казан води, а може, кави. Полонені підходили, гасили спрагу.

Побачивши німців, Едек Земняк зблід і заскреготав зубами.

— Може, це саме якийсь з тих фріців нашого тата вбив? Чекайте, я вже їм влаштую!

І побіг до свого вагона. Повернувся з кишенями, повними гострих гвинтівочних патронів.

— У руїнах назбирав... Зараз мені тут, фріци, потанцюєте.

Вичекав, коли біля вогнища нікого не було, і загріб патрони в попіл. Хлопці відскочили й чекали за напіврозваленим стовпом. Патрони почали тріскати з швидкістю кулемета, потім ударив один великий розголос і казан полетів угору. Дим, пилюка, сичання води, що розливалася на вогнище. А німці, як годиться фронтовим солдатам, виконали ударне «лягай» і довго не підводили голови. Найближче до вогнища, облитий водою, обсипаний попелом, лежав той їхній офіцер.

Прибігли налякані конвоїри, і тільки повні тріумфу крики хлопців дали їм зрозуміти, що тут сталося. Розголос був сильний, але ні з ким нічого не сталося. І можна було б цю всю хлопчачу дурість вважати жартом, якби раптом не зірвався німецький офіцер і, оскаженілий, не вдарив патиком найближчого від себе хлопця. У цей самий момент один із конвоїрів випустив німцеві під ноги довгу чергу з ручного кулемета.

— На кого руку підняв, фашистська твоя морда? Поляків бити захотів?

— Може, такий як він мого тата на фронті вбив!

— Твого батька на фронті вбили?

— Вбили.

— Держи, хлопче, рубони того фріца!

Один із конвоїрів, світлий блондин, який хвилину тому грав дівчатам на балалайці, вштовхував Едикові в руки свій ручний кулемет. Знічений хлопець спочатку відступив зі страхом, а потім повернувся і щосили в ногах втік до вагона...

В міру просування транспорту на захід сліди війни видно було скрізь. Спалені села, руїни міст, люди гніздяться в землянках.

Довго стояли в Києві, а точніше в Дарниці. Майка і Гічол пам’ятали, що у цій самій Дарниці мали стоянку, коли їх у сороковім році везли в Сибір. Тепер була вже справжня весна. У Києві, куди не глянь, цвіли блідо-рожеві каштани, пахнув бузок. Україна! Яка ж близька серцю подоляків була сама назва цієї країни. І той знайомий з дитинства український співучий говір...

Сташек без мети лазив за Здіською по залізничних полотнах. Подобалася йому та дівчина щораз більше, і коли тільки міг, шукав її товариства. Вона його також не уникала. Гарно їй було у пептоновій сукні. З білим бантом, вплетеним у товсту косу пшеничного волосся. З другого боку дороги, біля самих полотен, Сташек побачив квітучий кущ білого бузку і побіг нарвати їй його. Уже пригнув гілку з найгарнішою китицею, коли помітив, що бузок росте на кладовищі. Знітився, відпустив гілку.

— Кладовище тут якесь...

Полотнами підійшов старий залізничник.

— Ви з отого транспорту? — запитав.

— З того.

— То ви, мабуть, також поляки... А на цьому кладовищі ваші солдати лежать. Ось там, навіть звідси їх могилки видно. Там, де ті католицькі хрести стоять... У сорок четвертому році, саме на Великдень це сталося, німці вчинили наліт на Дарницю. Ціла хмара літаків налетіла. А тут на станції транспортом, військом, боєприпасами всі полотна забиті. Пекло на землі розбушувалося. А ваші солдати саме тут проїздом на фронт стояли. Війська протиповітряні, так трапилося. Гармати, кулемети були поставлені на залізничних платформах і з тими бомбардувальниками вступили в бій. Багато, багато поляків тоді в Дарниці загинуло. Ну а потім похоронили їх саме на цьому кладовищі... Пішли, покажу вам ті могилки. — Нарахували сорок березових хрестів. Але жодного на них напису. Жодного прізвища.

Ще тут, у Києві, дехто мав трішки надії, що станеться якесь чудо і що направлять їх транспорт у Житомир, Шепетівку й Тернопіль, у родинні подільські сторони. Але дива не трапилося і транспорт ТП-2564 відправили на Коростень, Сарни і Брест.

Сарни — то перша велика станція за довоєнним польським кордоном. Була гарна сонячна неділя. Об’явили, що транспорт постоїть тут до вечора. Відставили його на бокові полотна. Недалеко було до костьолу. Вірив хтось у Бога, не вірив, молився хтось гаряче чи заледве перехреститися вмів, але до першого зустрінутого на їхній дорозі назад польського костьолу колективно кинувся цілий транспорт!

Запах кадил, вогники свічок, уквітчаний вівтар, перші звуки органів, дзвінки міністратів і старий ксьондз у сріблистій ризі, який вносить золотисту ікону. Стукіт падаючих на коліна людей і один великий голосний плач. І той молитовний подячний спів після меси:

Боже, який Польщу стільки віків

Оточував блиском могутності і слави...

Перед твоїми олтарями молимося,

Вітчизну вільну благослови, Пане!

Від Сарн вже недалеко до нового польського кордону. Тому з кожним кілометром, що минали, з кожною годиною у людей з транспорту ТП-2564 зростало збудження, нетерпляче очікування на зустріч з Польщею. А тут ще одна стоянка, у Ковелі. Через перон мали сусідів — транспорт поляків, репатрійованих з Волині до Польщі. Для сибіряків все, про що розповідали їм волиняни, було новиною, в яку часто не хотілося повірити:

— Вам то добре! У Сибір вас не вивезли, війну на своїм пережили, а тепер цілим добром у нове їдете. А ми тільки воші до Польщі веземо.

У волинському транспорті ревіли корови, іржали коні, навіть кури кудкудакали. Волиняни сумно кивали головами, бо знали своє:

— Не маєте знов-таки чого завидувати... Ну то що, що саме нас Совіти у Сибір не встигли вивезти? А ви знаєте, що у нас на Волині, а зрештою і на вашому Поділлі, діялося, коли прийшли німці? Спочатку всіх євреїв до ноги вибили або в газ послали. А потім взялися за поляків: облави на роботу в Німеччину, концентраційні табори, екзекуції... А найгірше, що українців, таких різних січовиків, упівців і бульбівців, на нас нацькували: сусід сусіда мордував. У нас на Волині цілі польські села з димом пускали, різали поляків косами, рубали сокирами, у криницях топили. Не було «змилуйся» ні для кого.

— Люди, бійтесь Бога, що ви наговорюєте! Адже то неможливо, щоб так людина на людину. А як це так сталося. Що ви живете?

— Чудом, чудом уціліли. Поляки ховалися у містах, містечках, у різних схованках. Польські партизани допомагали. Самозахист організовували. Ну і Совіти ввійшли, війна закінчилася. Бо якби так, не дай Боже, та війна ще з рік потривала, напевно ми б тут не зустрілися... Не завидуйте нам, нема чого. І ми тепер замість плакати, що нас з родинного гнізда на блукання виганяють, радіємо. Що з того пекла голову винесли.

Зрушили з Ковеля вночі. Вранці були в Бресті, а звідси до кордону на Бузі — рукою подати. На станції в Бресті перші видимі польські сліди: маневруючий польський локомотив посвистує, а не реве. То він з Бреста потягне транспорт у Польщу. Польські залізничники у своїх характерних конфедератках.

— Коли рухаємося, панове?

— Як тільки ваші «опікуни» з прикордонними формальностями справляться.

Важко видержати. Особливо те, що радянські прикордонники тісним кордоном оточили транспорт, щоб від цієї хвилини ніхто не записаний у нього не проник. І вагон за вагоном обшукують, перелічують людей згідно з власними списками, перевіряють документи, з’ясовують сумніви.

Закінчили! Яке полегшення. Перший і останній раз в дорозі назад, з Сибіру, стукнули двері у вагоні, зачинені російським солдатом. Люди, щоби щось бачити, душилися з цікавості у малих віконцях.

— Що там видно, говоріть, говоріть!

— Ріка якась.

— До моста під’їжджаємо.

— Совіти зістрибують, мабуть, зараз наш кордон!

Поїзд явно уповільнив рух. Шарпнули дверною рамою.

— Прикордонний стовп, біло-червоний...

— Дошка з орлом «Реч... реч...»

— Речпосполита Польща!

— Польський солдат у конфедератці...

— Усміхається, віддає честь...

— Люди, адже то вже Польща!

— Ми в Польщі!

— Нарешті, нарешті, Ісусе, Свята Маріє!

— Польща.

— Польща... наша любима Польща...

У всіх вагонах несподівано запанувала тиша, яку нарушали лише притишувані похлипування жінок. У такій захоплюючій тиші люди з транспорту ТП-2564 після років сибірського заслання віталися з Батьківщиною.


Жешув, 199З—1997


предыдущая глава | Сибіріада польська | Про автора