home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



19

Сибіріада польська
ташек Долина повертався до Булушкіно не тільки з добрими вістями, а й з мішком, набитим різним ганчір’ям, яке подарували їм у СПП. Але, мабуть, сам диявол його спокусив, щоб по дорозі зайти ще на тулунський базар і там спробувати обміняти консерви згущеного молока на шматок копченого сала. З мішком під пахвою, з консервами в руці, повільно проштовхувався крізь густий натовп і видивлявся у бабів шматка сала. Навіть не зорієнтувався, як раптом навколо нього заклубочився натовп хлопців-обірванців, а шарпнутий мішок вислизнувся у нього з-під пахви. Так витріщити очі, так по-дурному дати себе піддурити! На щастя, знав цей базар і звичаї місцевих злодюжок з власного досвіду. Не гаючи часу, встрибнув на пустий прилавок і з тієї висоти встиг ще помітити двох хлопців, які тікали з його мішком. Про те, щоб їх догнати, не могло бути й мови, тим більше що пропали йому з очей між ларьками. Що робити? «Нічого, тільки треба пошукати Саньку, той йому допоможе. Щоб тільки його відшукати». Сташек зіскочив з прилавка і з тими нещасними консервами в руці поспішив у напрямку найближчого залізничного полотна, де серед напіврозвалених рундуків було звичаєве місце для злодіїв. Пам’ятав, що тут «шпана» звикла вкрадений на базарі товар передавати своїм шефам — «паханам». Там також сподівався зустріти Саньку і його банду. «Якщо мішок вкрали в мене хлопці від Саньки, то нема проблеми, напевно мені його повернуть, хоч треба буде їм щось підкинути. А якщо інші, то Санька, мабуть, буде знати, хто...»

Перед старим напіврозваленим рундуком Сташека затримали троє похмурого вигляду хлопців. Не було серед них втікачів з його мішком.

— Чого тут шукаєш? — гаркнули, а один стрельнув ножем на пружині.

— У мене є діло до Саньки.

Хлопці, немов на хвилину втратили у собі впевненість, і щось між собою пошепотіли.

— А ти хто такий?

— Ну, Сташек. Санька мій знайомий, буде знати.

— Але ми тебе не знаємо... Кличка в тебе є?

— Скажи йому, що... Поляк!

Двоє залишилися біля нього, третій зник між рундуками. Через хвилину повернувся.

— Усе гаразд, Санька сказав його привести.

Санька оцінив справу як важку, але не безнадійну.

— Це не мої хлопці. Напевно, це справа людей Аміра. Ніс! Гони негайно до Аміра. Чув про що тут йдеться? Ну то скажи, що Санька його сюди запрошує, бо має діло. Тільки миттю. Ніс, миттю! А ти, Стасю, видно став справжнім «всьоком», щоб так дати з себе будь-кому «видру» зробити! Що це за консерва? Молоко? Не п’ю молока від часу, як мене небіжчиця мама від грудей відставила. М’ясної консерви в тебе нема? На закуску найкраща «свіная тушонка». То навіщо ти аж до того Іркутська приперся?

Не говорили довго, бо у рундук увійшов чорний, гарної статури хлопець у компанії ще двох йому подібних. Один із них держав Сташековий мішок.

— Привіт, Сань.

— Привіт, Аміре. Гарно, що тебе бачу.

— Хіба справа в цьому барахлі. Твій мішок?

Сташек мовчки кивнув головою. Амір блиснув білими зубиськами у кислій зневажливій легкій посмішці. Санька продовжував переговори.

— Друг мій «людина»... Прізвисько має «Поляк». А насправді-то також поляк. Так як ти, скаче тут навколо ментів у нашому Сибіру. А цей мішок, що його твої знайшли, в село ніс, для сім’ї. З Іркутська через базар повертався. Ну то така справа в мене була до тебе.

Амір засміявся на весь рот і щось гаркнув тому з мішком незрозумілою для Сташека мовою. Той мовчки кинув його Сташеку під ноги.

— Перевір.

— Що ти! Шарфик там маю, хочеш? Закордонний!

Амір зневажливо махнув рукою, подав долоню і зі своїми вибіг з рундука.

— Не руський, мабуть, той Амір. Грузин?

— Також кавказький чоловік, тільки що чеченець. Так як і ти зі «спєцпєрєсєлєнців«. Свій хлопець, але шалений, як сто чортів. Зо три рази із в’язниці тікав, поки в Тулуні не затримався. Я не хотів з ним битися, хлопців шкода, ну то заключив з ним договір. У Бодайбо, у тамтешній карній колонії, як мент побив його молодшого брата, то Амір прогриз йому горло і мент тільки п’ятками подригав. Чеченець, брате, без сім’ї і без ножа не може жити на цім Божім світі. Амір головне про їжу для своїх тут на нашому базарі старається. Назвозили сюди тих чеченців до холери, і тепер цілими сім’ями від холоду й голоду здихають. Тряпки Аміра не інтересують.

Звістками, які приніс на Вовчий, втішилися всі. «Невдовзі вирушаємо до Польщі! Тепер то вже напевно. Невдовзі, невдовзі!» І почалося на Вовчому одне велике очікування, коли то нарешті з Іркутська прийде до них звістка, що надійшов час повернення в Польщу.

Через ту іркутську експедицію майже місяць Сташека не було на роботі. Коли зголосився до канцелярії, управляючий Астаф’єв не мав для нього веселої новини.

— Погано з тобою, хлопче... Я тут ризикую, даю йому кілька днів вільних, а його майже місяць немає! Забув, хай йому грець, що за прогули садять у в’язницю? Зінка, б.., донесла і міліціонер відкрив на тебе справу. Власне кажучи, то я повинен тепер спутати тебе як порося, всадити до воза і везти в міліцію. Але чорт з тобою, і так свого дочекаєшся. Бери Сєрка, запрягай і поїдеш за першими возами картоплю возити. Копаємо сьогодні, треба поспішати, щоб встигнути до першого снігу.

— Дякую, Іване Івановичу.

— Дай спокій! А принаймні щось там полагодив? Довідався щось про батька? То коли до тої Польщі повертаєшся? Аж у Іркутську здається побував?

— Про батька далі нічого... Але в Іркутську мені сказали, що вже скоро пустять нас у Польщу. І повідомлять нас тут, у радгоспі.

— Якщо тебе раніше міліція не забере. Ну то до роботи, синку, до роботи: наледарювався, вистачить. Дивіться на нього, дивіться, а то ще герой, аж до самого Іркутська вибрався. Ну, ну!


Картопля цієї осені у радгоспі уродилася і баби тішилися, що на зиму вистачить. А взагалі-то, ходили злі і роздратовані, як оси, яким зруйновано гніздо. Ну, бо як це так? Війна вже давно закінчилася, а в їхньому бабському житті жодної зміни на краще не видно: голодна безперервна важка праця від світанку до ночі в радгоспі. І дома також усе на їхній голові. Вже давно забули баби про ту спонтанну радість, яка оволоділа ними на звістку про закінчення війни. Коли, немов наївні діти, вірили, що якщо закінчилася війна, то негайно, як рукою зняло, закінчаться також їхні муки й турботи. З дня на день повернуться чоловіки з війни, займуться полем, тайгою та радгоспом, потурбуються домом, який валиться, харчами для зголоднілих дітлахів, а їх пригорнуть, вислухають бабських жалісних скарг і розповідей. А їх Булушкіно заміниться від того часу на країну одного великого щастя. Але коли час летів, а в радгоспі нічого такого не сталося, мужні доти жінки, щораз більше розчаровані і розжалені, втрачали ініціативу, віру в свої сили і з опущеними руками чекали того, що їм доля принесе.

І якось лише тепер, після війни, Булушкіно почало рахувати, хто з села пішов на війну, хто з неї повернувся, кого все ще не видно, а хто з неї не повернеться вже ніколи. Рахунок був трагічний. Більшість тутешніх чоловіків загинула на війні. Кілька повернулося інвалідами на все життя. Лише шість із тридцяти, яких призвала війна, повернулося до Булушкіно здоровими і цілими. Але й вони, отруєні війною, все не могли отямитися: пили без міри, бешкетували з бабами, ревіли охриплими від перепою голосами фронтові пісні, плели про свої геройські переваги, про далекі країни, дивні та буржуйські, де в селі нема колгоспів і радгоспів, де кожен селянин сам собі «цар, Бог і військовий начальник». Такий спосіб життя колишніх фронтовиків нічиєму здоров’ю не сприяв.

А до того нова війна з Японією викликала повторний переполох у селі. Баби не могли зрозуміти: як це то ціле життя будуть ці наші чоловіки воювати? Недавно якийсь там німець і Гітлер, а тепер знов якогось косоокого японця чорти підкинули. А чоловіки, як чоловіки, вже й на цю війну повертати вибиралися. «Всьо для фронта, всьо для победи!»

— Ледарі, п’яниці проклятущі, як їм та війна уподобалась! А ти, бабо, страждай тут, сраки дітлахам підтирай, а вони підуть воювати, ордени собі чіпляти, горілку дудлити і за чужими бабами літати: мало їм там було різних німок, японок ще не пробували!

І так прийшла до Булушкіно перша, повоєнна зима. Заки сніг засипав тайгу, а ріку скували льодом суворі морози, Сташек двічі мусив ховатися в тайзі від міліціонера. На щастя, той не виявляв зайвої настирливості, щоб хлопця піймати.

Як кожної зими, у радгоспі така ж сама робота. Сташек зі своїм нерозлучним Сєрком їздив у тайгу по дерево, возив сіно зі скирт на прирічкових галявинах. І знов, як кожної зими, ніч його з Вовчого виганяла, ніч приганяла. Робота, щоденні зусилля на те, щоб додому принести хоч трішки чогось поїсти, спричинялися, що мав менше часу на сумні роздуми: коли? Ну коли врешті з Тулуна прийде до Вовчого виклик: «Посадити всіх ваших поляків, які там у вас є, на підводи і негайно відправити на станцію до Тулуна! Додому, до Польщі, ті всі ваші поляки повертаються». Але такого виклику як не було, так і не було. Боже! Щоб ця весна прийшла якнайшвидше, бо вже тоді напевно. Напевно!..

Того ранку кількома саньми їхали вгору Золотушки. Ледве розвиднювалося. Дорога вилася течією ріки і була надзвичайно важкою. Снігопади, які тривали до кількох днів, заволокли ріку глибокими заметами. Але в радгоспі не стало сіна і, незважаючи на погану погоду, треба було його привезти. Паруючі потом коні через силу форсували глибокі сніги. Сташек волікся передостаннім, з цього був навіть задоволений, бо Сєрко мав дорогу трохи протерту. Хлопець був голодний, клацав від холоду зубами і, сидячи спиною до їзди, був захищений від хльостаючого снігу. З замислення, а може, з раптової дрімоти вирвав його Павлик, який їхав за ним.

— Не спи, бо тебе обкрадуть!

— Що, що? Чому стоїмо?

— А чому стоїмо, цього якраз не знаю. Пішли, подивимося, що там діється, що через ту диявольську сніговицю ні на крок не видно.

У перших санях правив Віктор Богатулін, фронтовик, мабуть, один, який, повернувшись недавно з війни, не напивався до божевілля, тільки взявся в радгоспі до роботи. Коли хлопці до нього підійшли, стояв біля саней і показував у напрямі видимої за деревами галявини. Розвиднювалося. Сташек подумав про вовків, але коли трохи вихилився із-за засніженої ялини і глянув у вказаному напрямі, завмер від подиву. Бо на галявині роїлися... люди! З цієї віддалі важко було розгледіти, хто вони. Горіло кілька вогнищ. Люди стояли навколо них, сиділи на снігу або ставали навпочіпки. Хлопці почали ділитися здогадками. Заки встигли порадитись, що робити далі, як із-за сосни вистрибнув конвоїр із рушницею. Солдат був молодий, у білому кожусі та високих валянках. Із суворим обличчям.

— Хто ви. Що тут робите?

— З радгоспу. Їдемо по сіно. Там на галявині наші скирти стоять.

— По сіно чи не по сіно, але далі не можу вас пустити: наказ є наказ! — солдат немов виправдовувався! Богатулін, мабуть, це відчув.

— Думаєш, я не знаю, що таке наказ? Недавно сам з фронту повернувся, дійшов аж до Берліна. Але худоба без сіна жити не може. А ти сам звідки? З села, з міста?

— З села, а що?

— Ну то знаєш, як то без сіна. Довго ще тут будете?

— Нічліг був... Мабуть, невдовзі зрушимо.

— А як не зрушите? Може, покликати старшого?

— Зміна ось, ось. Зараз, мабуть, прийде...

— Закуриш?

— Що ти! Мені з вами навіть говорити не можна.

— То залиш собі на потім. Адже розуміюсь на цьому... В’язні?

— Японці, воєнні в’язні, як так вже дуже хочеш знати...

— Японці? А звідки тут японці?

— Що ти такий, чоловіче, цікавий? Кажу вам, повертайте! Далі не можна! — конвоїр почав раптом голосно кричати, мабуть, щоб його чула зміна, що саме наближувалася.

Ні розводящий пости, ні командир конвою не дозволили їм наблизитись до галявини. Вивели коней за лісову гущавину і вирішили чекати: адже не можуть повертатися без сіна. Хлопцями аж вертіло, щоб отих японців побачити. Вблагали Богатуліна, щоб дозволив їм видертися на скелястий схил ущелини, звідки сподівалися глянути на в’язничне таборище.

— Тільки уважно, не лізьте конвоїрам у вічі, бо такому в людину вистрілити, то стільки, що плюнути, — остерігав Богатулін, який залишився біля коней.

Причаїлися між сніговими ялиновими наморозями й дивились. Японців було близько сотні. Невисокі на зріст, кремезні та смуглошкірі. Носили мундири піщано-оливкового кольору. Шапки клаповухі, з довгими козирками, подібні до червоноармійських «будьоновок». Взуті були в черевики, з обмотками до колін на пемзових штанах. Збиралися саме у штрафних чергах перед двома котлами. Підставляли куховарові баклаги. Казани парували. Японці спішно відходили від казана і відразу підставляли баклаги до рота.

— Збираються, мабуть... — засичав якийсь із хлопців. І справді. Конвоїри сідлали вкритих інеєм коней. Полонені чистили снігом засмалені казани. Залунали різкі свистки, вигукування конвоїрів, і японці почали ставати у трикутну колону.

— Дивіться, хлопці! Що ті перчені самураї там тягнуть? Колоди якісь чи що?

Справді: із-за скирти сіна виходило по двоє японців, і кожна така пара несла на плечах, один спереду, а другий ззаду, щось, що нагадувало коротку колоду. Хлопці нарахували сім пар таких носіїв. Але коли почали приглядатися до них уважніше, побачили, що це замерзлі японські трупи.

Спереду колони, що вирушала в дорогу, — двоє конвоїрів на конях. Далі кілька запряжених саней, завантажених казанами і ще чимось. За саньми трикутна колона японців. Наприкінці носильники з трупами і кінні конвоїри з завершальної варти.


Весна прийшла швидка, тепла і сонячна. Швидше також вийшли з плугами на радгоспні поля. Астаф’єв навіть слухати не хотів, щоб поляків випустити з радгоспу до закінчення весняних робіт.

— Змилуйтесь, люди добрі, допоможіть нам ще трохи; адже весна цілий рік кормить. Куди так поспішаєте? Ніхто ще про вас не нагадує, жодного знаку не подає. В разі чого, перший знатиму. Що ви, якісь цигани, що так по світі без потреби хочете волочитися?

Така була правда і то дуже неприємна: справді, про поляків з Булушкіно все ніхто не згадував. Далека і така довгождана Польща мовчала, мов зачарована. Навіть листів від своїх уже давно не одержували.

Закінчили ту посівну. Але відразу після цього почали збиратися до виїзду. Астаф’єв, людина добра й вибачлива, звільнив їх всіх з роботи, виписав на від’їзд по додатковій буханці хліба, виплатив з каси заробіток.

— Ой, влетить мені через вас, влетить, що без наказу начальства випустив вас з радгоспу. Але нічого не вдієш, совість не дозволяє мені вас тут довше затримувати. Щасливої дороги, і погано нас у тій своїй Польщі не згадуйте.

Перед канцелярією, звідки вийшли, прийшли попрощатися майже всі булушкінські баби. І майже кожна їм щось у дорогу принесла: та пару млинців, та варене яйце, інша шматок хліба.

— Щасливої дороги!

— Що було, то було, але погано нас не згадуйте.

— Що свої краї, то свої.

— Пошта там, мабуть, у вас є, подайте якийсь знак, напишіть...

Дарія шмагнула Сєрка віжками, і віз рушив. Баби кінчиками хустин протерли очі. А булушкінська дітвора цілою юрбою бігла за поляками аж до переправи через Золотушку.

Сташек прощався з усіма ще вчора. До Нюрки також зайшов. Перед порогом грався з собакою товстощокий малюк. Побачивши чужого, налякався і почав голосно кликати маму. Вибігла Нюрка. Малий заспокоївся і всунув брудний великий палець до рота.

— Але виріс, правда? Поляк з нього, як дракон! Бронечок, мій синочок коханий, угм, угм! — стискувала і цілувала малюка, аж не могла отямитися. — А приглянься до нього, Стасіку, добре, щоб міг його батькові розказати, якщо його там колись у Польщі зустрінеш, як його єдиний, як його Бронек, малий поляк, виглядає; ангел очок той мій, картинка, на яку дивишся і надивитися не можеш. Шкода, фотокарточки йому не можу зробити; ти показав би його батькові, подивився би на свого сина і, може б, його батьківське серце заговорило. Пригадав би собі нас, сиріток, яких тут у безутішнім болю і тузі залишив. — Нюрка не закінчила, голосно розплакалась.

Але Нюрка як Нюрка, в неї завжди від плачу до сміху недалеко. Витерла сльози і затягла Сташека на прощальний чай, склянку брусничного квасу.

— А в тебе нема, Стасю, якоїсь польської пам’ятки? Може, якась картинка, щоб на ній ту вашу Польшу було видно? Нема? Шкода... А може, інші ваші щось таке мають. Прошу тебе, запитай. Не для себе прошу, для мого Бронуся, для синка. Ну бо розумієш, ви виїдете, відізветесь до нас колись чи ні, всяке буває. А він, сирітка, рідного батька поляка також ніколи може не дочекатися. А якби я якусь польську пам’ятку мала, якусь дрібничку, то коли мій синок виросте і все зрозуміє, показала б йому тоді. Або навіть обдурила б його: «Ось тобі, синку, це пам’ятка по твоєму батькові з далекої Польщі». А може б навіть тоді таку оману на свою материнську совість взяла. Коли б йому сказала: «Ось тобі, сину, це єдина пам’ятка після твого батька, поляка, який під час тої жахливої війни геройськи загинув на фронті».

Сташек повертався на Вовчий хутір і думав, щоб йому таке польське Нюрці на пам’ять залишити. Нічого йому на думку не приходило. Адже материнську стару куховарську книжку, єдину після неї пам’ятку, Нюрці не залишить. Раптом ударив себе по лобі: орлик! Польський військовий орлик, подарований йому інвалідом, солдатом Адамом Вродою. Подарує орлика Нюрці, хай має для синка-поляка пам’ятку. У хаті нікого не було, виліз на піч, де під стелею ховав материнську книжку і того орлика. Так, не пожалкує і подарує орлика Нюрці.

«Найновіша кухня варшавська, до якої входять понад 1200 рецептів різних страв, від найскромніших до найвишуканіших». Ця стара знищена книжка незмінно нагадувала йому померлу матір. Навіть пахнула її запахом, запахом свіжосмажених пончиків, горами попудрених вергунів, пряним ароматом кориці і гвоздики... Який же то рефлекс, коли в Червоному Ярі їх заспаних підірвали до вивезення і він казав мамі взяти в руки саме цю книжку? Або чим керувалася, про що думала, коли на останній цієї ж книжки сторінці своїм чітким старанним почерком, пером, замоченим у фіолетовім чорнилі, написала:

Відважним у житті треба бути,

Зі страхом в серці важко жити —

І мужньо в житті зводити бій

За правду і за честь свою.

Мамо, мамо! Звідки ти взяла ці слова? Хто їх так склав? А може, сама їх придумала? Бо пам’ятаю, що казки мені і малому Тадеку ти розповідала й розповідала. І то такі, яких я у жодних книжечках не міг прочитати. Чому саме ці слова: «Відважним у житті треба бути... за правду і за честь свою». Я напам’ять, матусю, ті твої слова вивчив. Напам’ять.

Переправилися через Золотушку. Дорога глибоким яром стрімко видиралася вгору. Сєрко, охоплений хомутом, ледве справлявся з важким возом. Допомагали йому, штовхаючи віз, як тільки могли. Коли видралися вгору і заглибилися в тайзі, Сташека спокусило, щоб повернутися і ще раз глянути на Булушкіно, розташоване в галявині за рікою.

З високого берега бачив детально все село. День був сонячний, травневий. Ранній ранок. Дідусь Микишка, бо у цьому році був пастухом, збирав по селу корови на пасовисько. «Куди пожене? Мабуть, у напрямку Козацької Галявини... Доярки, ведмеді, Любка, Анюта, полювання з Митричем, очі застреленого козлика, мертвий бродяга, втеча від вовків на Вовчому, японці, болотистий вир, дідусь Митрич, гнила картопля на переднівку, кінець війни, Нюрка...» Сьогодні раненько, коли біг запрягати Сєрка, постукав у її вікно. Заспана відчинила двері.

— А, Стасю!

— Ти просила про якусь пам’ятку з Польщі для малого, ну то я тобі приніс. Лише це знайшов.

— Ой, Стасю, дякую тобі, дякую! А що це таке? Мабуть, якийсь птах чи що?

— Так. Орел! Польський герб. Наші солдати його на шапках носять, так як ваші червону зірку.

— Ааа! Тепер розумію... Поясню колись моєму Бронечку, що то його батько, як був на фронті, такого польського птаха на своїй шапці носив. Дякую тобі, Стасю. Дай, поцілую тебе в далеку дорогу.

Дивився на Булушкіно. З-під стайні хлопці виїжджали на поля. Череда корів прямувала берегом Золотушки до Козацької Галявини. А там, біля тої дороги, прощався з батьком, який ішов на фронт. Де він зараз? Здоровий, живий?..

Вже другий день поляки з Вовчого волочуться тайгою до Тулуна. Дарія дає часто коням відпочити. Сташек увесь час доглядає з Сєрком, годує його і поїть.

— Ще мені його до Польщі забереш, — жартує Дарія, але відразу долучається до жінок і вступає з ними у безустанну бабську балаканину.

Коли вчора затрималися ночувати в Осинівці, Дарія половину ночі проговорила з Гоноркою Ільницькою, сухої нитки на Нюрці та Бронеку Шушкевичу не залишили. Гонорка все не хотіла вірити, що того малюка Нюрка сплодила разом з «її» Бронеком.

— Матрацом я не була, а що знаю, те знаю: малюка Нюрці той ваш поляк змайстрував. Як тоді піднаймачем у неї квартирував, заки ваші на війну пішли.

— А то тобі ще бугай! Як він так міг? А тепер власного малюка в тайзі на призволяще залишив.

— Що ти, Гонорко, чоловіків не знаєш? Аби їх тільки допустити, а про решту хай потім у дурної баби голова болить...

У Тулуні Дарія завезла їх прямо під лісопильні бараки. Пані Корчинська зраділа, побачивши їх.

— Якраз своєчасно ви приїхали! Як треба, дорогі. А ми вже журилися з Сильвією, кого тут за вами послати, бо будь-який день перший транспорт у Польшу підготовлять.

— Їдемо у Польшу! Їдемо у Польшу! — верещали Тадек і малюки Ільницької і від радості підстрибували навколо воза.

Сташек гладив Сєрка. Кінь, немов намагався зрозуміти, що це їх прощання, тихенько іржав і шовковими губами хапав хлопця за рукав...


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава