home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



17

Сибіріада польська
 далека війна все тривала й тривала. Навіть Астаф’єв, який фронт мав за собою і був чоловіком начитаним, недурним, не вмів на тему кінця війни нічого конкретного сказати.

— Недовго вже, баби, недовго! Терпіли вже стільки, потерпіть ще трохи: закінчиться та війна, закінчиться!

— Але коли, Іване, коли? Невже ти не бачиш, що людина так далі жити не може? Не видержить... Ми що, худоба якась, чи що?

— Худоба не видержує, падає, а ми, баби, мусимо. Мусимо. Потерпіть ще трохи.

— Ти був на фронті, розумієшся на цьому воєнному принципі, то скажи, просвіти нас, темних, коли нарешті то закінчиться?

— Німця, баби, треба добити. Аж до їхнього Берліна треба фрица загнати. Бо як інакше? Ну й гонять його наші солдатики, щораз далі на захід гонять. У газеті пишуть, що наші вже до України дійшли, у Білорусі воюють. Небагато ще, і до Польщі дійдуть, а там вже тільки рукою сягнути до Берліна. Недовго вже тієї війни, баби, недовго...

На згадку Польщі Сташек наставив вуха. Коли Астаф’єв збирався до від’їзду з поля, Сташек попросив:

— Дзядзя Ваня, позич мені газету.

— Маєш. Потішся, хлопче, ваші вже до твоєї Польщі дійшли. Мабуть, твій батько з ними. Листи пише?

— Давно вже...

— Не журись, хлопче, то ще нічого не значить. На фронті з листами різно буває. Ось я сам писав листи з фронту майже кожного тижня, а тут повертаюся і довідуюсь, що тільки кілька з них дійшло. І то часом по півроку запізнювалися.

Польські сім’ї на Вовчому хуторі відчували себе загубленими й забутими. Від весни сорок четвертого листи з фронту перестали до них надходити. Ніхто не знав, ніхто не вмів їм пояснити: чому. Жінки терпляче на польову пошту писали, а відповіді як не було, так не було. Що з поляками на тій війні діється? Сім’ї щораз частіше почали зажурюватися, у головах їм роїлося від підозрілих сумнівів: а може, знов наших, як отих до Ірану, за якийсь кордон вивели?

Сташек приніс газету на хутір, присів ввечері осторонь і почав повільненько читати. І вірити йому не хотілось, що те, про що читає, може бути правдою: «У важких переможних боях з гітлерівськими загарбниками героїчна Радянська Армія визволила чергові міста і райони Західної України: Львів, Тернопіль, Коломию, Чортків, Заліщики і вийшла на рубежі рік Дністер і Серет». Хлопець по складах читав ці речення ще раз і ще раз. Відчував, як серце в нього б’ється щораз сильніше. У голові клубочилися хаотичні слова й картини: Ворволинці! Червоний Яр! Лани золотої кукурудзи. Арбуз, кавун, такий солодкий, соковитий і червоний. Вапняний Дністровий берег. Бадьоре купання у швидкому півколі Серету. Виноградні грона на південному стоку глибокого яру над Тупою... «Визволила Заліщики!» Це значить, що їх село, їх дім є вже вільні! А може, батько вже там є? Сташек зірвався і, вимахуючи газетним полотном, влетів у кімнату. Броня також недавно повернулася з роботи, сиділа за столом і дивилася, як Тадек їсть суп, який принесла йому з їдальні.

— Мамо! Дивись, що тут пишуть: наші Заліщики вільні! — Розкладав газету так спішно, що ледве братові супу не вилив. Броня дивилася за його пальцем речення за реченням. Лише коли закінчив читати, усвідомив собі, що вперше назвав Броню мамою.

Не спали цієї ночі на Вовчому хуторі. По кілька разів мусив Сташек читати про те визволення від німців їх родинного Поділля, Дністра, Серету і Заліщиків. Надія на швидке повернення до Польщі, до дому пробудилася знову. Видавалося їм, що це все вже так близько, як ніколи доти. Нічого, тільки якнайшвидше мандрувати до Тулуна і там сісти у поїзд, який їде на захід!

А коли ще Сташек дочитав, що«... наші війська, у співучасті 1 армії Народного Війська Польського, в районі міста Холм перейшли ріку Буг і почали визволяти територію Польщі...» — позбулися в цьому ентузіазмі всяких сумнівів і визнали, що час повернення близький.

— Про польське військо у російських газетах недарма пишуть!

— То, мабуть, і наші там десь є?

— Польщу визволяють!

— А як же інакше? Мусять там бути. Адже разом з росіянами на тому фронті воюють, за Польщу б’ються.

— Боротьба там напевно, битви! Ісусе дорогий, щоб їх тільки там...

— А тут листів вже від півроку нема. Ні слуху, ні духу...

— Виплюнь ці слова, в Богові надія!

Баби радилися тої ночі і вирішили, що наступного дня виберуться з цією газетою до управляючого Астаф’єва, щоб, де треба, довідався: чи можуть і коли поляки з Булушкіно повертати до Польщі.

Управляючий уважно вислухав їх. Заки відповів, узяв газету і ще раз щось там собі тихо читав. А, може, тільки збирав думки, що тим схвильованим і повним надії полькам відповісти.

— Газета є газетою, а життя — життям... Баби мої дорогі, адже війна ще не закінчилася! Невже ви цього не розумієте? Там ще зона прифронтова. Хто вас туди пустить? Викиньте собі це з голови. Ну й що з того, що ваше польське військо вже там є? Але ж там все ще війна. Війна! Треба чекати. Закінчиться війна, тоді поговоримо. Не бійтеся, нікуди від вас та ваша Польща не дінеться. Треба чекати, мої любі, терпляче чекати!

Вересень. Осінь блукає по полях. Тайга жовтіє. Посівну цього року провели в радгоспі з запізненням, збіжжя виросло погане. Трактор зіпсований. Коні комбайна не потягнуть. Косили збіжжя кінною косаркою, сікли косами. Звозили снопи на радгоспний тік. Але як їх молотити? Навіть ціпів не мали, бо то підручне приладдя разом з куркулями загинуло. Собі лише відомим способом Астаф’єв викомбінував бочку нафти і на урухомлення комбайну для молотьби цього вистачило. Молотили, сипали збіжжя в мішки, підготували транспорт збіжжя для держави. Зінка-бригадирша все точно в зошиті записувала і закривала збіжжя в амбарі.

До Тулуна везли радгоспне збіжжя на десяти підводах. Астаф’єв назначив для цієї роботи, до якої всі пхалися на перегони, також Гонорку Ільницьку і Сташека.

Гонорку Ільницьку польські жінки вибрали своєю «делегаткою», бо не лише зі всіх була найвідважнішою і найкрасномовнішою, але ще була і вдовою фронтового солдата. Сташека взяла собі помічником, бо міг вільно по-російськи говорити і навіть читати російською мовою вмів. У Тулуні мали зорієнтуватись, коли можуть повернутися до Польщі.

Вози перевантажені мішками зі збіжжям. Лісні дороги через тайгу погані. Коні, спрацьовані протягом літа, слабі. Майже три дні волоклися до Тулуна. Збіжжя до елеватора здали швидко, і Астаф’єв дав Ільницькій та Сташеку додатковий вільний день, щоб усі польські справи могли собі спокійно в місті полагодити.

— Я також при нагоді, де вдасться, буду питати, що з вами робити далі. Який нетерплячий народ, ті мої поляки!

Наближався вечір. Гонорка зі Сташеком вирішили, що підуть спочатку до лісопильні і там порозмовляють, порадяться зі своїми.

Місто було похмуре і безлюдне через дощ, який по-осінньому йшов не вгаваючи. Скрипіли старі дерев’яні тротуари. Під мостом широким виром мчала швидка Ія. Сташеку пригадався Карий: ріка скована льодом, кінь тоне в ополонці, госпіталь і нахилене над ним обличчя Цині Біалерової.

У лісопильних бараках маленькі вікна жовто світили слабими відблисками свічок. Ввійшли у темний коридор. Смерділо затхлістю давно не провітрюваного приміщення. За тонкими перегородками чути було голоси, якісь розмови, сміх, поплакування дітей.

— Уже не пам’ятаю, в які двері стукати... — журилася Ільницька.

Раптом хтось відчинив двері. У відблиску світла пізнали пані Корчинську.

— Добрий вечір, пані Корчинська. Це я, Гонорка!

Вражена Корчинська мало відерка з рук не випустила.

— Що це! Гонорцю, а звідки ти тут?

У лісопильних бараках квартирували пані Корчинська з Сильвією, старі Майки і сім’я Гібали з Ворволинців, яка цією весною примандрувала з тайги.

— А Целіна все ще в тому госпіталі працює?

— Целіна? Ну так, то ви нічого не знаєте! У польське військо пішла разом з нашими чоловіками. Санітаркою, служити добровільно зголосилася.

— Але то саме ви нічого не знаєте, що наші там на фронті Янека Майку зустріли!

— Неможливо! А то допіру Майкові зрадіють! Нічого про нього не знають. Думають, що Янек з тією своєю буряткою в тайзі назавжди загубився.

— А старий Біалер загинув на фронті. І Янек Барський, Ясек Куриляк, Флорек Ільницький...

На жаль, тулунські поляки про Польщу, а особливо про можливість скорого до неї повернення, знали не більше від тих, з далекого Булушкіно.

— Нічого не зробимо, мусимо чекати кінця війни, бо раніше нас з того Сибіру не пустять. Ніхто собі тут нами голови спеціально не морочить.

— А якби так самому поволі на захід їхати? Адже наші території вже звільнені від німців. Що нам тут гайнувати, коли там наші доми на нас чекають.

— Саме чекають! Українці, мабуть, усе пограбували. А якби ти навіть хотіла рушити тепер на захід, то яким способом у поїзд сядеш? Хто тобі дасть дозвіл? Хто тебе з роботи звільнить, якщо за саме запізнення на роботу недавно з нашого барака двох жінок на півроку в таборі праці зачинили. Не пожаліли, що чоловік на фронті, діти без опіки залишаються.

Гонорка вперлася!

— Якщо ми вже тут є, то чому нам не полазити по різних відомствах, про повернення до Польщі позапитувати?

Почали від НКВС. Гонорка трохи боялася, щоб їх знов за будь-що не зачинили, але лише у всевладний НКВС вірила.

— Ті чорти нас з Червоного Яру вивезли, увесь час нас пильнували, руські паспорти нам всовували, то хто як не вони будуть краще знати? А хай вони згорять, ідемо, Стасю, хіба нас тут не пожруть.

Постукали у хвіртку. Вартовий прочинив віконце і слухав, як йому пояснювали, що вони поляки і конче мусять зустрітися з начальником, бо справа в них важлива. Казав їм чекати і ляснув віконцем. З півгодини чекали, заки їх впустив. Розмовляв з ними якийсь цивільний з нервовим тиком: щохвилини шарпав головою то в один, то у другий бік. Може тому ходив туди й назад по тісній, задимленій кімнаті. Гонорка говорила, Сташек трохи перекладав.

— Закінчили?

Цивільний зупинився і, о диво, його голова знерухоміла, тик вщух.

— Ну то я тепер скажу вам своє. Війна триває? Триває. Що тепер є найважливішим? Найважливішим тепер є добити фашистського звіра. І ми його доб’ємо. А лише тоді, після війни, усі інші справи будуть вирішуватися радянською владою. Ясно?

— Адже в газеті пишуть, що Червона Армія разом з нашим військом дійшла до Польщі. То чому ми туди не можемо повернутися?

— Правда! І далі наші війська йдуть, як таран! Незабаром до Берліна дійдемо.

— Мій чоловіку польськім війську служив, загинув на фронті, о, прошу, тут є «похоронка».

— Похвально це, жінко. Співчуваю вам... Але то нічого не змінює. Принаймні на сьогодні. Війна закінчиться, тоді радянська влада всім іншим займеться. Можливо, вами, поляками, також. Працюєте?

— Звичайно, у радгоспі «Сибіряк».

— Ну і дуже добре. Працюйте далі по-стахановськи, вносіть свою лепту до швидшої перемоги. Чекайте спокійно кінця війни, а про інше хай у вас голова не болить. І хай вам часом в голову якісь дурні задуми не приходять! Воєнний закон жодної самоволі не підтримує: наприклад, самовільне залишення праці або місця проживання, не кажучи вже про мандрівку до прифронтової зони. На це дозволу ніхто вам не дасть...

Ільницька так рознервувалася, що до військкомату вже не хотіла зайти.

— Як НКВС до Польщі повернутися не дозволить, то хто тут інший щось може?

— Але військкомат то є військо: НКВС на війні не воює, то звідки може знати, що там на фронті діється? А як військо дасть нам «розписку» і дозволить повертатися?

— Якраз! Як хочеш, то йди до них сам. Полажу собі по базарі і за годину, ось тут, біля цих воріт чекатиму на тебе.

Правду кажучи, Сташеку було незручно йти у військкомат самому. Але то була тільки його найпотаємніша справа. При вході затримав його злегка кульгаючий черговий сержант, з червоною пов’язкою на передпліччі.

— Чого?

— Я хотів запитати...

— Скільки тобі років?

— Ну, ну, шістнадцять...

— Тікай з-перед моїх очей. І то вже! Шістнадцять років! Скоро з дитсадків почнуть до нас зголошуватися. Я вже вас знаю, ніщо, тільки фронт вам у голові!

У цю хвилину підійшов якийсь офіцер з чорною пов’язкою на оці.

— У чому тут справа, Селіванов?

— Доповідаю, товаришу майоре, шістнадцять років тільки має, ну то його виганяю. Незадовго дитсадківці...

— Почекай, Селіванов... Чого хочеш, хлопче?

Сташек витягнув із-за пазухи фронтового листа від батька і подав майору.

— Вже півроку, як батько не пише... Він у польському війську, на фронті...

— Ти поляк?

Сташек кивнув головою. Майор оглядав листа, голосно читав номер польової пошти.

— Листи з фронту довго йдуть... Ти знаєш, де твій батько може вже бути? У Варшаві, ріку Віслу форсує. Вчора було найсвіжіше повідомлення з фронту. Незабаром разом з твоїм батьком цілу Польшу визволимо, до Берліна дійдемо... По польовій пошті не вдасться зорієнтувати, де є солдат. Не журись, хлопче, батько напевно напише. Матері, сім’ї скажи, щоб не журилися.

— Мати померла... Можна ще запитати, чи ми могли б дістати у військкоматі посвідчення, щоб повернутись у свої краї?

— Ні, хлопче, це ще неможливо. А походженням ти звідки?

— Заліщики, над Дністром...

— Західна Україна. Чудовий край. Нічого не зробиш, хлопче, там прифронтова зона, треба чекати кінця війни. Ще щось?

— Товаришу начальнику, хай пан мене візьме, нехай пан відправить мене до польського війська! Добровольцем піду. Я сильний, давно вже працюю, з кіньми даю собі раду, на полювання ходив, стріляти вмію...

— Вистачить! То з тебе такий фрукт? Листів від батька не одержує, заговорює, чи можливо повертати вже у Польщу, і тут раптом — мисливець! Ні, хлопче. Не починай мені навіть про фронт. Повертай, звідки прибув, це все!

Явно рознервований офіцер повернувся назад і відійшов. Знічений хлопець сховав листа в кишеню. Сержант вхопив Сташека за плече, цілком зрозуміло для чого, щоб викинути його за двері.

— Марш мені звідси і щоб я тебе більше вже тут не бачив! Війни йому захотілося.

Сташек вискочив на ґанок. Пронизливий вітер затинав дощем. «Ні, то ні, без ласки! Сам собі дам раду». Відчув себе приниженим і злим. Навіть плакати йому не хотілося. Насторомив шапку на голову попрямував до хвіртки.

— Гей ти, поляче, ану зупинись на хвилинку!

Сержант, який догнав його, всовував йому в руку буханку хліба і банку з консервами.

— Бери, бери... Майор казав тобі дати: «Дай йому це, Селіванов, говорить, бо якось слабо той наш польський доброволець виглядає, хоч поїсть собі, додому буде мати з чим повертати...» Ну то я за тобою...

Гонорки на умовленому місці не було. Сташек пішов полазити по базарі. Знав його, як свою кишеню. Нишпорив по ньому з Тадеком, коли жили в Тулуні. Небагато тут протягом цього часу змінилося. Базар як базар, вздовж і вшир, скрізь процвітала мінова торгівля. У Сташека було кілька рублів, але нічого за них не міг купити. Міг обміняти буханку хліба і консерви, які подарував йому майор, але на це Сташек не зважився. Знаючи можливості тутешніх злодюжок, міцно стискував мішечок зі своїм добром під пахвою. Видивлявся серед таких, як він, обірванців, які нишпорили по базарі, свого знайомого Саньку. У натовпі зустрів Гонорку.

Повернулися під елеватор. Астаф’єв підганяв до від’їзду.

— Перед ніччю мусимо до Паскотини доїхали, а тут саме на дощ збирається... А для вас в мене нема веселих звісток: так як говорив, треба на всі рішення чекати до кінця війни. Поляки, не поляки, влада не хоче про жодні виїзди на захід чути.

— Знаємо. Ми були у військкоматі. І в НКВС були.

— УНКВС?

— А ніби де краще знають? Адже НКВС нас сюди в Сибір привіз, адже це НКВС...

— А диявол з ними, з цим всім! — Астаф’єв перебив Гонорку, явно не мав бажання на тему НКВС довго розмірковувати. — Нічого не вдієш, будемо того кінця війни разом чекати. Дасть Бог, якось дочекаємося, а потім побачимо...

Повертали до Булушкіно. Заки дорога заглибилася у темну тайгу, немов на прощання з Тулуном долетіло до них хрипле, довге ревіння паровоза. Кудись мчався поїзд, якого звідси не було видно. Може, саме на захід, у напрямку Польщі? Сташеку аж душа застогнала: коли врешті настане та хвилина, що сидітиме у поїзді, а той поїзд буде мчати і не затримається, аж тільки в Польщі! Тим часом темна тайга поглинула дорогу, вітер між деревами притих, дощ ущух. Дарія заспівала:

Степ, да стєп кругом...

Решта приєдналася до неї:

А в стєпі глухой

Умірал ямщик...

Осінь. Поспішали з польовими роботами, тікали перед сльотою, копали картоплю, видирали із землі будяки та ріпу. Астаф’єв був добрим хазяїном. За час його управління покращало в радгоспі. Їдальня щодня варила обіди, пекарня пекла хліб, і кожен належні кількасот грамів за робочий день одержував. Тепер підготовлював радгосп до перезимівлі. Астаф’єв укомплектовував дві бригади: одну відправив до Золотушки ловити велику осінню рибу, другу в глиб тайги полювати і збирати м’ясо на зиму...

Сташека взяли помічником у бригаду мисливців. Здогадувався, що це завдяки дідусю Митричу. Було їх п’ятеро. Як Астаф’єву вдалося намовити старого відлюдника на цю виправу, залишилося його таємницею. Старого Панкратова вважали в Булушкіно найкращим мисливим. Навіть перед війною, коли в селі добрих мисливців не бракувало, ніхто Митрича у цій справі перевершити не зміг.

Йшли в тайгу щонайменше на тиждень, а може, навіть на довше. Усе залежало від того, як вдасться їм полювання. Вів дідусь Митрич. Йшла Дарія з важким мішком на спині і рушницею, перекинутою через плече.

Йшли ще дві баби: Мурашкіна, з якою Сташек був на сінокосах, і Капітоліна, спеціалістка із солення та копчення дикого м’яса.

Вели за собою двох в’ючних коней з притороченими бочками на м’ясо, мішком солі, фуражем, запасом харчів і всім потрібним для такої нагоди устаткуванням. Полювати мали у верхів’ї течії Золотушки. Ночували в тайзі біля вогнища і лише на другий день надвечір дісталися до мисливської напівдимної хатини.

Пощастило їм з погодою. Дощ ущух. Удень сонячно. Ночі були тихі, місячні. Осіння тайга — позолочена модриновою хвоєю. Червоніла гронами горобини. Годувала мисливців ягодами медяної «облепіхи» — рокитини, боровиками і дорідною брусницею. Тієї осені тайга була винятково родючою, особливо стосовно кедрових горіхів. Але вони приїхали сюди на лови, звірину на м’ясо добувати. Ролі в них були розділені. Митрич з Дарією полювали, дві інші баби займалися трофеями, четвертували м’ясо, підкопчували, солили і вкладали у бочки, чистили й сушили шкіри. Сташек був тут хлопцем до всього: дбав про коней, які спеціальними березовими волокушами стягували до зимовища тіла вбитих оленів і кіз, дбав, щоб не забракло сушняку на вогонь і свіжої берези для копчення м’яса.

Уже перші дні були для них вдалими. Блідим світанком по тропах до водопою Митрич застрелив двох оленів, серед них дорідного рогача з характерним багатим поріжжям. І немов цього йому було мало, наступної ночі пішов у тайгу сам, засів і при місячному сяйві застрелив ще одного. Дарія була не такою щасливою, але й вона застрелила непогане оленятко.

Баби варили жирні, багаті обіди. У казанку біля негаснучого вогнища завжди можна було виловити шматок копченої, пахучої рослинами дичини. Люди напихалися м’ясом, набивали зголоднілі шлунки. Навіть собаки, бо Митрич на цей раз забрав їх на лови, через кілька днів на підкинуті їм кості дивитися не хотіли.

Баби швидко насолили дві бочки першосортного м’яса, але ще дві порожні чекали. У диму коптилися жилаві голінки й голови. Окремо сушилися шкіри.

— Як так нам далі піде, то швиденько справимося.

Йшло так добре, аж тут раптом однієї ночі немов бритвою відрізало. Зірвався раптом холодний пронизливий вітер, небо затяглося густими хмарами і мрячило імлистою мжичкою. Недокопчене м’ясо, ослизлі шкіри сховали під дахом. Вогнище пригасло, дим волочився низько. Баби лускали з фіолетових шишок кедрові горіхи і виплітали з березового лика туяски. Митрич курив цигарку, підкладав до печі й споглядав у вогонь. Собаки дрімали біля його ніг. Сташек доглядав коней, приносив дерево до печі. Кілька днів так тривало. Якось після полудня Митрич вийшов перед хату і довго дивився в небо.

— Неначе трохи розпогоджується, мабуть, завтра буде погода. Пройдусь вечерком для впевненості по тайзі, кості випрямлю.

— Дідусю, я можу з тобою?

Хмари швидко зникали. Небо прояснювалось. Тайга була мокра після дощу. Сташек йшов крок за кроком за Митричем і намагався, як і той, йти безшумно, щоб жодна гілочка під ногами не тріснула. Митрич вів берегом ріки, потім повернув убік і почав спинатися на стрімку, порослу молодим сосняком височину. Біля її вершини Митрич приклав палець до рота. Сташек майже стримав подих. Пригинцем пройшли ще кілька кроків і присіли навпочіпки біля розкоріненої старої модрини. Звідси у просвічуванні місяця видно було широку галявину, яка поволі опускалася до ріки. А кільканадцять кроків від модрини — пошарпана вітрами скельова руїна. Митрич показав у напрямі прирічної галявини.

— Пасуться тут, солі шукають і до водопою сюди ходять. Може, сьогодні прийдуть.

Сховалися за великим стовбуром. Були з завітряного боку. Довго чекали мовчки і не рухаючись. Нічого й нічого. Раптом побачили. З-за скельової руїни повільненько висунувся і зупинився величезний звір.

— Сохатий! Самітник, мабуть, до водопою йде...

Митрич не торкався рушниці. Сташек зупинив подих, дивився і надивитися не міг. Лось був могутній. Сташеку видався вищим і дебелішим від коня. Звір підняв угору бородату голову з широко закривленою, лопатоподібною нижньою частиною голови і нюхав роздутими храпами.

— Старий. З десять пудів має, якщо не більше.

Лось продовжував стояти нерухомо, прямо у монументальній позі. Голосно втягував повітря, облизувався язиком. Раптом чи то застогнав, чи то хрипло заревів і, підносячи високо копита передніх ніг, повільненько попрямував униз до ріки. Сташек дивився за ним, мов зачарований, поки звір не сховався в густих заростях молодняка.

— Чому не стріляв, дідусю? Два кроки від нас...

— Ніколи, сину, у звірину без потреби не стріляй. А яка від сохатого нам користь? М’ясо вітром прошите, одне лихо. Дуже старий був, нехай спокійно своє доживе.

Наступного ранку в цьому ж самому місці дідусь з Дарією застрелили по гарній штуці. А Сташеку все більше кортіло, щоб самому заполювати. Але на його несміливі приставання Митрич все мовчав. Врешті Дарія не видержала і заступилася за хлопця.

— То навіщо ти йому берданку дав? Жартуєш собі з хлопцем? Як його з собою не візьмеш на полювання, то ще сьогодні зі мною піде.

— Бабська балакучість! — обурився дідусь на Дарію. Але ввечері довго пояснював Сташеку, якими набоями і на якого звіра заряджати берданку, як найзручніше з неї прицілюватися та попадати. Раненько підстерігали, коли сарни підуть видивленою стежкою до водопою. Коли нарешті показалися, Митрич вказав Сташеку на одного сарнюка і наказав стріляти. Було надто близько, щоб з такої відстані промахнутися. Сташек прицілився, стримав подих і вистрілив. Ще маючи на оці мушку дула, помітив, як влучений козлик підстрибнув угору, щоб раптом опуститися на коліна і поволі осунутися на траву. Стадце розбіглося, сполохане. Собаки, які мовчки стерегли ситуацію, раптом підняли гамір і кинулися до здобичі. Сташек за ними. Козлик ще жив. Навіть пробував устати, але собаки знов звалили його з ніг. Сташек відігнав їх і тоді побачив його очі. Козлик багато кривавив, гріб задніми копитами, безсило піднімав голову, а з його великих очей, які дивилися на людину, текли дзюрком сльози. Сташеку стало погано. Пав близький постріл. Вистріляна Митричем прямо в серце куля добила козлика.

— Нехай звір не мучиться. Як уже стріляєш, то так, щоб убити. Роги почав губити, тільки один йому залишився: олень губить роги напровесні, сарна-козлик тепер — перед зимою. Молодий, до котла буде якраз...

Тієї ночі по тайзі гуляв сильний вітер, скрипів і вив у дуплах та гілляках старих дерев. Собаки, які вночі спали разом з людьми в хаті, раптом тривожно загавкали і не давалися заспокоїти. Рвалися до дверей. Усі прокинулися і тривожно прислуховувалися. Вітер вив, дошки на даху тріщали. Непокоїлися про коней, які ночували у прибудові. Але, мабуть, усе було гаразд, бо коні не іржали. Налякані баби шепталися між собою.

Жодного сну до світанку не було. Але собаки вже більше тривоги не піднімали. Вранці, заки відчинили двері, довго й чутко прислуховувалися. Вночі вітер ущух. Було тихо. Коні за стіною хрустіли сіном. Озброїлися рушницями. Баби вхопили сокири. Крізь обережно відчинені двері випустили собак. А оскільки люди за ними не виходили, за хвилину повернулися, весело виляючи хвостами.

Тайга тонула у білизні першого, пушистого снігу. Жодного сліду навколо хатинки. А якщо навіть якісь були, то сніг їх засипав. Баби отріпували шкіри і дорікали одна одній за те, що на ніч залишили їх і тепер після того мокрого снігу мусять їх сушити. Раптом Капітоліна почала верещати.

— Баби, мабуть двох шкір нам бракує!

Перерахували ще раз, потім другий раз і справді двох оленячих шкір бракувало.

— Баби! У казанку майже зовсім м’яса не залишилося!

— Сокири нема! Добре пам’ятаю, ось тут, вбиту в пеньок я її на ніч залишила.

Занепокоїлися не на жарт. Але все-таки вночі тут хтось був. Митрич вирішив:

— Збираємося негайно в дорогу. Рушниць з рук не випускайте, розглядайтесь навколо. Я тим часом пройдусь з собаками по околиці. Держатимусь близько...

Митрич повернувся раніше, ніж його чекали. Біг від ріки і, задиханий, кричав здалека:

— Чайник з кип’ятком, якісь ганчірки давайте! Швидше, баби, швидше. І повернув. Сташек з усіх сил у ногах побіг за дідусем.

На березі Золотушки, у глибокій ніші під гіллям ялини, яка розрослася широко, лежав чоловік. А точніше те, що від чоловіка ще залишилося: кістяк людини, одягнений у неправдоподібне лахміття, майже босий, з запаршивілими долонями, з кігтями, мов пазурі, з обличчям у струпах, зарослий, з сивим волоссям. Чоловік лежав на оленячих шкірах заблюваний, давлячись непогризеними шматками м’яса. Ще давав ознаки життя. Його глибоко впалі, охоплені жахом очі нервовим тиком бігали вправо і вліво. Але не мав сили видобути з себе голосу. Баби обмивали йому обличчя теплою водою. Намагалися поїти, щось до нього говорили.

Не вдалося його врятувати. Важко було вгадати, в якому він віці. Не мав біля себе жодного клаптика паперу. Але напевно то був збіглий в’язень, клапті в’язничного одягу це підтверджували. Дві шкіри, сокира, що лежала біля нього, і зношений мішок з останками вареного м’яса легко довели, що то саме цей чоловік непокоїв мисливих минулої ночі.

— Чому ж бідолаха не постукав до нас, не попросив допомоги!

— Від голоду впав. Раптова їжа його задушила.

— Волі, видно, йому бракувало, тікав. Не видержав, не дійшов...

— Він, мабуть, з Аршана. Там якусь руду в’язні добувають і потім, мов мухи, від дивних захворювань гинуть...

— Буває, що з голоду в тайзі самі себе з’їдають мов людожери. Один другого без жалю раптом уб’є, зіжре і тікає далі...

— Золотушки держався, мабуть, до залізниці хотів дістатися. Тулун оминав...

— Що же не відважився, бідолаха, не постукав до нас. До чого то вже дійшло, що на цьому світі людина людини більше ніж дикого звіра боїться.

Поховали збіга там, де його смерть допала, на березі Золотушки. Могилу привалили камінням, щоб трупа ласі на всяке падло росомахи не вигребли. А на найближчій модрині, на знак, що тут людину поховали, дідусь Митрич висік православний хрест.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава