home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



16

Сибіріада польська
а переднівку на Булушкіно упало нещастя голоду. На всіх. На людей і на їхню худобу. Старі згадували, що такого голоду тут не було вже років тридцять, коли радянська влада, розкуркуливши селян, вимела з сільських комор збіжжя до одного зернятка.

На цей раз війна не тільки чоловіків у них забрала, але що тільки можна було з’їсти, з села реквізувала. З булушкінського радгоспу вивезли до Тулуна майже усе збіжжя, картоплю, віддавали худобу і свиней на заріз.

Баби проклинали, що Абрамов погано управляє, державі віддає все, а в радгоспі не залишає нічого. Погреби і амбари були порожні. Від осені коні вівса в очі не бачили. Проріджена доставаками на м’ясо череда корів, випасених протягом літа, тепер на скупих порціях лісного сіна ледве держалася на ногах. Свині без висівок і картоплі здихали з голоду. А ще гірше, що людям борошна на хліб забракло. Для польських сімей з хутора, які жили тільки з того, що одержували в радгоспі, то було справжнє нещастя. А тут навіть супу в радгоспній їдальні не було вже з чого варити.

Полякам пригадувався страшний голоду тифозних бараках у Калючому. Повернулася куряча сліпота. Люди, які ледве стояли на ногах, випльовували зуби з прожертих цингою, кривавлячих ясен. І подібно як у Калючому голодну слабість використала малярія. Дітлахи цілими днями блукали по навколишній тайзі у пошуках їстівних корінців сарадели й черемши. Люди лазили по заледве відтанутих радгоспних стернях і кожен наполовину гнилий минулорічний колосок з кількома зернятами був для них цінною знахідкою. Але ще комусь із зголоднілих прийшла думка, щоб на картоплиську після зими шукати картоплі. Викопані з промерзлого польового болота картоплинки були погані, промерзлі за зиму і підгнилі. Але це нічого! Аби їх тільки було більше. Розмерзла картопляна м’якоть чорніла й починала смердіти.

«Не будемо цього нюхати, тільки їсти!» — пробувала жартувати Броня. Промивала гнилички начисто, товкла сирими у відрі і пекла з них у печі коржики. Спечені біліли крохмалем, на смак були солодкуваті і хоч смерділи гнилятиною, голодний шлунок напихали.

Броню гнобили атаки малярії. Тадек терпів вічно голодний, з впалими великими очима, з головою, обсипаною струнами. Сташек ні про що інше, ніж про їжу не міг думати. Сам голодний, журився ще й з того, що не може добути їжі хоча б тільки для молодшого брата. У тайзі без зброї поляки нічого вполювати не могли. На рибу було ще завчасно.

У селі доведені до відчаю баби влетіли якогось дня до канцелярії, проклинали п’яного Абрамова, який не міг прийти до нормального стану, забрали у нього ключі і у пошуках продуктів спустошували всі радгоспні погреби й амбари. Крім поганих підметених кількох пудів збіжжя і кількох мішків підгнилої картоплі, не знайшли нічого.

— Як це? То навіть на сівбу нічого той п’яниця не залишив?

— Що будемо сіяти, що садити?

— Давайте сюди Зінку! Адже бригадирша і партійна до того, разом з Абрамовим радгоспом управляє.

Але Зінка, передчуваючи ситуацію, сховалася десь собі на щастя! З цієї люті повибивали шибки у хаті Зінки.

— Нехай знає, заразо! До управління рветься, заушниця. За Вєрку, яка через неї десь там тепер у в’язниці гниє!

Мало бракувало, а сплюндрували б сільський магазин, якби не Нінка, продавщиця.

— Ви що, баби, збожеволіли? Грабувати хочете? А зрештою, що я тут таке від вас ховаю? Решту солі? Ті кілька пляшок горілки? Прошу, прошу, входіть, роздряпайте все, щоб тільки потім не жалкували!

Баби охололи, явно засоромилися. І, може, спокійно б розійшлися по хатах, якби з боку хлівів не прибігла задихана Нюрка.

— Баби, рятуйте! П’яний Санька влетів з рушницею до стайні і корови вбиває!

— Боже мій! Санька корови вбиває?

— Нічого, тільки мужик збожеволів! Що йому ті корови винні, ледве бідолашні на ногах від голоду стоять.

— А де його Маруська?

— До неї, суки, нехай собі постріляє!

— Лети якась по Івана Астаф’єва, самі собі з п’яним навіженим не дамо ради...

Заки баби добігли до хліва, Санька Погребіхін встиг застрелити дві корови. І абсолютно, може винятково, не був п’яний. Баби стояли, мов остовпілі. Санька опирався на милицях, спокійно закручував цигарку з махорки.

— Ну що так на мене витріщили очі? Спеціально вибрав молоді ялівки, щоб не тільні...

Убиті ялівки лежали біля дверей. Хоч стріляв у них з рушниці, небагато крові з них стікало. У дверях став задиханий Астаф’єв.

— Саня, що ти тут найкращого натворив?

Погребіхін виправився на милицях, виплюнув недокурок.

— Не для того, Баню, на фронті наші булушкінські хлопці віддають життя, не для того ми з тобою проливали кров, щоб тут наші діти з голоду здихали. Я у всякому разі довше на це дивитися не мав сил...

Невдовзі після того управляючий Абрамов по-п’яному втопився у піднесених водах Золотушки. Коли тверезів, не міг справитися з нещастям, яке впало на його радгосп. Журився, що йде весна, а тут нема збіжжя на сівбу. Отже, задумав собі, що негайно поїде до Тулуна, може, там йому допоможуть. Так подумав і не дав себе від цього наміру відвести. Якось сонячного ранку ковтнув склянку горілки для бадьорості, сів на свою Буланку і на очах майже цілого села хотів пройти весняне піднесення води в річці вбрід. Біля самого другого берега підхопив їх могутній вир, і кінь разом з вершником пішов під воду. За хвилину Буланка виринула з глибини, але вже без вершника, і видерлася на другий берег. Так утонув Абрамов. А збожеволіла зі страху Буланка протягом кількох днів бігала іржучи на тому березі, поки повінь не опала, і перевели її до села назад.

Абрамова замінив фронтовик Іван Астаф’єв. Коли брід на ріці нарешті усталився, Астаф’єв привіз з Тулуна трохи збіжжя та картоплі на посів. Ну й борошна на хліб кілька мішків.

А другого фронтовика, Саньку Погребіхіна, за вбивство корів арештували. Враховуючи його тяжку інвалідність, фронтові заслуги, ну й те, що ані шматка м’яса не взяв собі, тільки все пішло в їдальню на прохарчування для цілого голодуючого радгоспу, дістав за ті ялівки два роки табору. До арешту конвоювало його двоє міліціонерів, серед них Ковальов, той самий, який дурів з його Маруською, коли Санька воював на фронті. Санька, хоча для бадьорості випив, говорив тверезо, поголився і на військову блузу причіпив дві фронтові медалі. Своїх незліченних малюків у біляві чуприни обцілував і без будь-чиєї допомоги зручно скочив до воза.

— Ну, земляки, до побачення! Не журіться про мене. Ми повернули з фронту, то й з каталажки також повернемося!

Баби схлипували. Діточки бігли за возом. А Маруська плакала на весь голос:

— Ой Санєчку, татуню ти наш, кормителю єдиний, як ми, сирітки, без тебе тепер будемо...

То знов проклинала, мішала з багном міліціонерів, а вже особливо завзято атакувала свого недавнього коханця. І ледве Ковальова з коня не зірвала. Той відганявся нагайкою, а потім дав спокій і вирвався вперед.

Новий управляючий скликав на збори всіх здатних до роботи. Зійшлися баби і малолітні хлопці. Після повернення з фронту Астаф’єв весь час держався по-військовому. Тепер також стояв перед прибулими у військовій блузі, у чоботях з халявами. Сташеку видався, як дерево, обтесане від гілок з одного боку: чорна пов’язка на сліпому правому оці, пустий правий рукав всунутий за пояс...

— Я знав, баби, що в нашому радгоспі погано, але як собі все докладно оглянув, то сьогодні знаю, що є ще гірше... Про трактор можемо забути: заржавілий, без частин. А якщо його навіть відремонтувати, то нафти не маємо. А які коні? Циган кращі продає: сили в них жодної, а мають плуги тягнути, землю орати... Весна, баби! Якщо навіть щось засіємо, то біс знає, чи буде у жнива, що збирати, бо вже зо два тижні ми запізнилися. А й зерна для сівби, як кіт наплакав. Чотири мішки картоплі на садіння... Що то є? Нічого, тільки сісти і плакати. Та ще від мене яка допомога, самі гляньте, що від мене після тої війни залишилося? Навіть розпірки сам собі застебнути не можу.

— Розпіркою не журись, Іване, найважливіше, те, що в розпірці, тобі залишилося!

Баби сміялися. Іван скривлював в усмішці покалічене, стягнене шрамами обличчя.

— Ти, Іване, тільки добре нами управляй. Говори, від чого маємо починати, а ми вже якось самі дамо собі раду.

— Недооцінюєш нас, Іване Івановичу. Ти, мабуть, найновіших наших частушок не знаєш:

Я і лошадь,

Я і бик,

Я і баба,

І мужик...

Хлопцям Астаф’єв дав коней. Сташек дістав Сєрка, працьовитого і спокійного чалого коня. За Сташековим плугом ходила Нюрка. І майже безнастанно випитувала його про Бронека Шушкевича.

Так як його просила, написав за неї листа до Бронека на фронт. А що не мав адреси його польової пошти, поставив номер такий, як до батька. Але тиша. Відповіді від Бронека не було.

За того листа Гонорка Ільницька його атакувала:

— То правда, Стасю, що ти листа тій Нюрці до Бронека Шушкевича писав?

— Просила мене, бо хотіла польською мовою, ну то написав.

— А то ще руська б..! По цілому селу літає і вибовтує, що того свого найдуха буцімто має по нашому Бронеку... Що саме тобі до нього казала написати?

— Пані Ільницька! Що мені казала написати, то я і написав. Просила, щоб я нікому не говорив, ну то як я тепер!

— То навіть мені не скажеш?

— А що я повинен говорити. Зрештою, що мене то все обходить!

— Але тільки скажи мені: про ту дитину йому писала?

— Пані Ільницька!.. Ну писала, писала!

— Ти дивись, яка зараза! Я вже їй напишу! Гляньте на неї, дитину від Бронека має!.. А з тебе то також кращий фрукт, щоб будь-якійсь там листа писати, Бронеку на фронті морочити голову...

Ночами треба було пасти коней. Хлопці пасли їх по черзі. Виганяли коней у присмерку, а приганяли в село разом зі сходом сонця, щоб встигли на роботу. Пасли коней найчастіше на запущених, зарослих зерновими самосійками і соковитим пирієм радгоспних полях.

Напрацьовані вдень, зголоднілі коні охоче бігли клусом на нічні пасовиська, нетерпляче покусуючи по дорозі випадкову траву. На місці, заки заспокоїли перший голод, паслися спокійно. Лише від півночі добиралися групами, клали на себе голови і ситі дрімали. Часом тільки, налякані якимись відгомонами з поблизької тайги, форкали і застерігаюче іржали. Перед ранком знов паслися. Гірше, коли ніч була темна й дощова. Або туманна. Тоді табун, який пасся, немов втрачав орієнтацію, неспокійно мандрував туди й назад, майже не дрімав і легко міг загубитися в околиці. Найгірше, коли починало гриміти, блискати і зривався вітер. У таку ніч наляканий табун дичів, а траплялося, що своєчасно не опанований галопував наосліп, розпорошувався по околиці, губився і калічився у тайзі...

Та ніч була винятково тепла і ясна. На великому сонячному диску Сташек легко видивився казкові силуети пана Твардовського. Сумно всміхнувся на згадку тої легенди. Сидів у заглибленні прилісної ущелини, роздував тліюче вогнище. Коні паслися спокійно. Біля нього скубав траву Сєрко. Сташек і його кінь тієї ночі чергували. У першу таку самітню ніч біля коней Сташек почував себе ніяково: відгомони нічної тайги, форкання коней, стукіт копит у темряві. Але поволі до всього можна звикнути. Лише зі сном Сташек усе ще не міг дати собі раду. Час від часу ловив себе на тому, що саме задрімав. Зривався наляканий, дивився, чи табун пасеться на місці, і щоб струсити з себе сон, робив невелику пробіжку.

Та ніч, як вже згадувалося, була ясна й тепла. І тільки починалася. Від недалекого Булушкіно долинали знайомі відголоси вечірньої возні. Баби щось собі співали. Але поволі все затихло. Тріскав вогонь. Біля вогню вночі людина дещо сміливіша. І коні також. Люблять пастися поблизу і біля вогнища подрімати. Раптом Сєрко коротко заіржав, підняв голову і стриг вухами у напрямку тайги. «Що ти, конику, там видивився?» Вовки влітку не грізні. Ведмеді, правда, у нічній тайзі часом волочаться, але поблизу Булушкіно вже давно їх не бачили. «Може, якийсь кінь відбився від табуна? Треба буде порахувати». Прислухався у тому напрямку. «Мабуть, хтось йде!» Занепокоєний встав на всякий випадок і у ясному місячному сяйві пізнав... Любку!

— Хотіла налякати тебе, тому з тайги виходила, а той саме мусив заіржати! Я бачила, як ти вчора гнав через село коней, тому подумала, що, жартуючи, піду й тебе полякаю. Не заважаю?

— Таке питаєш!

Сташек зробив їй місце на брезентовому плащі. Зручно розсілася, мимовільно простягла руки до вогнища. Сташек докинув жменю сушняку. Хоч ніч була світлою, полум’я півтінню блукало дівчині по обличчі.

— Хоча й ніч, а видно, як удень. Любиш місяць?

— Волію, коли світить, коні тоді не погубляться.

— Дурний! Я не про це кажу, що тоді краще видно, лише про нього, про місяць. Саме про нього, про те велике колесо. Яке зараз над нами по небі котиться. Бо я люблю місяць. Коли світить, просипаюся часом серед ночі, підходжу до вікна і дивлюся.

— То, може, ти лунатичка?

— А що це таке?

— Лунатиків буцімто місяць може навіть на дах вивести. А вони собі сплять. Ходять собі по тому даху і самі про це не знають.

— Дурний! Лунатичка... Може собі думаєш, що то місяць мене до тебе привів?

— Нічого собі не думаю. Зговорилися про цей місяць і тільки. Зрештою, якщо хочеш знати, то й мені місяць подобається.

— А знаєш, чому я так направду до тебе прийшла? Не вгадаєш. Попрощатися прийшла, Стасю.

— Попрощатися!?

— Виїжджаємо з мамою з Булушкіно. Назавжди... Якщо Астаф’єв дасть нам підводу, то вже, може, навіть у неділю. Дядько Коля забирає нас до Іркутська. Він там є директором госпіталю. Написав листа, щоб до нього приїхати. Для мами якась робота у госпіталі знайдеться. А я, пише дядько, могла б там вчитися. Іркутськ — велике місто, не той світ, що тут... Ну й мама вирішила, їдемо. Мама каже, що робить це для мене. А я собі про неї, про її здоров’я думаю. Будь-що-будь, Стасю, виїжджаємо. Ну то я подумала собі, що піду попрощатись з тобою, бо невідомо, чи інша нагода трапиться. Зрештою мені соромно так по селі бігати і спеціально тебе шукати. І так вже дівчата з мене сміються, що я буцімто за тобою ганяюся.

Говорили тої ночі про все, наговоритися не могли. Коні паслися спокійно. Великий місяць котився до заходу. Від сходу небо міняло кольори, сповіщало вчасний світанок. Вогнище пригасло. На траву осідала бадьора роса.

— Холодно мені стало.

— Невдовзі світанок, вранці так завжди.

— А тобі буцімто не холодно? Присунься ближче, разом укриємося.

Укрилися з головами, заслонились брезентовим плащем від світла. Грілися приспішеними подихами. Несміливо, немов мимоволі і неохоче, щораз ближче тулилися одне до одного. І невідомо чому, розмовляли уриваним шепотом.

— Стасю, скажи мені правду... Ти вже цілувався коли з якоюсь дівчиною?

— Один раз... Якось так вона мене поцілувала. Подруга тільки.

Сташеку пригадалася Здіська. Любка зітхнула:

— А я ще не цілувалася. Ні з ким...

Притулила розпалене обличчя до його обличчя і мимоволі, лоскочучи його волоссям, незграбно шукала його губ. Відповів так само жадібно й незграбно, зштовхнувся міцно з її губами, аж відчув злегка солонуватий смак крові з розбитих ясен. Цілувалися довго, до втрати подиху. Тулилися одне до одного усім тілом. Сташек відчував, що з ним діється щось дивне, щось, чого зовсім не вмів опанувати, щось, що трапилося йому з дівчиною вперше...

Ще цього самого ранку Астаф’єв назначив Сташека до бригади, яка вирушала на сінокоси аж на далеку Козацьку Галявину. Про минулу ніч, проведену з Любкою, думав з соромливим здивуванням, перемішаним з радістю. Отже, то справді так є між жінкою і мужчиною.

На Козацьку Галявину відправили їх шістьох: чотири баби, дідусь Микишка і Сташек з конем. Бригадиром косарів Астаф’єв назначив буркотливу бабу Соболиху, якої Сташек майже не знав. Зрештою так, як слабо знав двох інших баб: Фєклу Мурашкіну і Катерину Стеблову. Знав лише наймолодшу з них, молоду солдатку-вдову Анюту. Добре пам’ятав, як Анюта в минулому році після одержання «похоронки» ледве не збожеволіла. Але поволі отямилася, поводила себе нормально, від людей не тікала, хоч продовжувала носити цілком чорний, жалобний одяг.

Попереду йшов дідусь Микишка, через тайгу дорогу назначав. За ним баби одна за одною, а вкінці Сташек, який вів Сєрка за узду. Всі, від коня починаючи, навантажені були косами, вилами, продовольством, одним словом, тим, що їм там до роботи й багатоденного проживання могло знадобитися.

Тайга умлівала в спеці. Запахи живиці і буйних трав змішувалися з сонним поганим запахом поширеної над берегами ріки квітучої черемухи. Чим глибше входили в тайгу, тим настирливіше атакували їх невичерпні хмари мошок і комарів, густі сітки на головах трохи людей від тої ненажерливої гидоти захищали. Найбільше терпів кінь, який мало того, що надмірно нав’ючений, крім хвоста не мав жодного іншого захисту. Сташек час від часу зупинявся, зривав жменю трави і витирав Сєркові заліплені мошкою, порізані до крові очні ямки, чистив вуха та ніздрі.

На Козацькій Галявині стояла стара закопчена хатина, у якій кожного року під час сінокосів затримувалися косарі. Баби почали поратися, наводячи в ній порядок. Дідусь зі Сташеком ремонтували огорожу з жердин, щоб там коня на ніч безпечно помістити.

— Бабів я не хотів лякати, але ведмідь тут буває. А не дай Боже, ведмедиця з малими. А як їй в голову вдарить конячиною поживитися? Треба буде Сєрка пильнувати. Заряджу рушницю і посидимо хвилину... — говорив Микишка.

Погода сприяла косарям. Вставали блідим світанком і всі хапалися за коси. По ранковій росі косити легше. Першим у ряді косарів йшов дідусь Микишка, за ним баби, як котра уставилась. Сташек косив вкінці. А що без досвіду не завжди встигав, баби над ним насміхалися. Тільки Анюта захищала його, що ще більше підбурювало його хлопчачу амбіцію. Всі долоні були у пухирях і мозолях, надвечір ледве волік ноги. А крім цього, мусив дбати про коня. Микишка був твердим, витривалим старцем. Косив без передишки до полудня. Лише коли з трави падала остання крапля роси, коси цілком затупіли, а косарі під пекучим сонцем не могли відігнати хмари мошок — відставляли коси. І лише тоді був час, щоб щось перекусити на сніданок, відпочити і хвилину подрімати в тіні. А потім перевертали, сушили вчорашній покіс.

Коли сонце схилялося до заходу, розпалювали вогнище і баби варили якусь їжу. Найчастіше то була ячмінна крупа. Часом варили уху з дрібної риби, яку витягували із заставленого на ніч кошика. А коли Микишці вдалося вполювати пару рябчиків, тоді обгризали пташині кості. Протягом дня докормлювалися при нагоді суницями або «клубнікою» — дикими полуницями, яких у цьому році на Козацькій Галявині не бракувало. Не бракувало також часникової черемши і цибухів дикої цибулі.

Вечорами баби купалися в ріці, прали своє ганчір’я. Сташек купав Сєрка і сам не нехтував нагодою, щоб у воді поплескатися. Незважаючи на втому, баби сиділи довго біля вогнища: розпускали плітки, жартували та поплакували, коли до них приходили спогади. Часто співали:

Розлілась Волга широко,

Мілий мой тепер дальоко...

Над Козацькою Галявиною піднімався медовий запах висихаючого сіна. Прийшла пора стягувати його в одне місце і скласти у великі стоги. Порозкидані по галявині маленькі стіжки сіна накладали на березові волокуші, й Сташек звозив їх під скирту. Сіно треба було скласти рівно, міцно втоптати, щоб вітри скирт не розвалили, проливні дощі не розмочили. Незважаючи на гарну погоду, дідусь Микишка боявся приходу раптової бурі і підганяв, щоб скирту протягом одного дня поставити.

У середині ночі хтось розбудив Сташека.

— Чуєш, як кінь дуріє? Трохи стіни копитами не розвалить. Микишка вже туди з рушницею побіг.

Всі вибігли з кімнатки. Ніч була світла, місячна. Побачивши людей, Сєрко поволі заспокоювався. З-за рогу вийшов Микишка з готовою до пострілу рушницею.

— Ну що?

— Тиша, нічого не видно.

— То чому кінь дурів?

— Налякався. Факт. Може, росомаха до нього підійшла?

— А може, ведмідь?

— Баби! А може, якийсь дух?

— Перестань, дурна, і без цього боюсь, а вона дух!

Коли вранці вийшли на покіс, нічна таємниця з’ясувалася. Сліди на галявині не викликали сумніву, хто коня налякав вночі. Ведмідь! До того, для забави чи з якоїсь злості, порозвалював їм майже всі копиці сіна, які залишилися ще до складення. Та ще й порвав березову «волокушу», якою Сташек стягував сіно, у шматки розшарпав фуфайку, яку одна з бабів під копицею сіна забула. Микишка походив по слідах і сказав, що на галявині волочилася ведмедиця з малими.

— Чого вона тут шукала?

— Мабуть, зголодніла.

— А може, зі злості, що надто довго вже тут сидимо і заважаємо їй. Стільки роботи нам додала! А сьогодні ми мали закінчити.

Минуло вже два тижні, баби затужили за домом, дітлахами. Тільки Анюту ніхто не чекав. Сташеку також вже тут тягнувся час, думав про Тадека, непокоївся долею батька: може, лист від нього чекає, а не дай Боже... Ні! Чорні думки відганяв від себе якнайдалі, хоч не завжди це йому вдавалося... Часто думав про Любку. Не міг забути прощальної ночі. Коли купався в ріці, пригадалася йому Здіська, їх спільне купання у Бірюсі. Від тої дивної ночі з Любкою щораз частіше інтересувався самим собою. Раптом здивований помітив, що під носом і на підборідді сиплеться у нього ніжний пух. Якесь волосся крутиться йому під пахвою, поширюється у промежині. Щораз частіше ловив себе на тому, що справляє йому дивну приємність, коли підходив до баб, які купалися і блискали білою голизною. Ті зрештою вважали ріку банею і зовсім його не соромилися. Кликали, приваблювали до спільного купання, кололи вульгарними жартами. Баби мали спалені сонцем обличчя, чорні від дьогтю руки. Зате усе тіло було біліше від білого. Худі та згорблені, пустували у воді, а їх обвислі груди колихалися смішно і дратуюче. Тільки Анюта, невисока на зріст чорноволоса дівчина, по-бурятськи скісноока, мала груди невеликі та свіжі, мов яблучка. Від того спільного з бабами купання Сташек спочатку відмовлявся, як умів, але кілька разів їм удалося стягнути його з коня, вкинути у воду і там гратися з ним, давити й лоскотати. З часом такі вечірні купелі робили йому щораз більшу приємність. Дивувався тільки, що Анюта інколи цих забав у ріці уникала. Виходила раптом на берег і одягалася за кущами.

Після смерті чоловіка на війні Анюта мала в селі репутацію неврівноваженої. Але на сінокосах вела себе нормально. Тільки те, що завжди одягалася в чорне, не любила жартів, рідко всміхалася та інколи на якийсь час зникала в тайзі, мов кіт, ходила власними стежками. Часто також сідала самітня над берегом Золотушки і задумана вдивлялася у воду. То знов сплітала вінки з лісових квітів і вкладала їх собі на ебеново-чорне волосся. Бувало, коли співала разом з іншими, а співала Анюта справді гарно, сльози раптом текли у неї з очей. Баби Анюту любили і явно їй співчували:

— Переживає баба, все ще «похоронку» переживає!

— Яка там з неї баба! Дитина ще. Ледве шістнадцять годиків мала, як її за Баню видали. Ще бабського життя добре не скуштувала, а вже для неї закінчилося.

Втомлений цілоденною тяжкою працею, Сташек лягав спати і майже негайно заглиблювався у кам’яний сон. Ночі були теплі. Спалося без прикриття, без переодягання. Часом тільки баби якусь спідницю або плаття на ніч міняли. Анюта одна переодягалася на ніч у довгу до п’ят рядняну сорочку. Спати лягала пізно, коли Сташек вже давно хропів. А коли вставав, Анюти вже не було: бігла раненько до річки, вмивалася і приносила у відерку води на ранковий чай. Але бувало, що Сташек прокидався вночі під переможним враженням, що хтось до нього приглядається. Обережно відхиляв повіки і бачив Анюту, що схилилася над ним. Лежав тоді без найменшого руху, чув її подих і не на жарт боявся. Тривало це хвилину, Анюта тихо зітхала і вкладалася на своє лігво. Сташек не спав уже до світанку. Щодня Анюта Сташека не уникала, ані також спеціально його не вирізняла. Як усі баби, любила прислухатися, коли розповідав біля вечірнього вогнища про Польщу. Часто з ним працювала, особливо при стягуванні сіна. Якогось вечора, коли вже сполоснув коня в ріці і сидів собі на березі, витріщивши очі у воду, підкралася до нього і закрила йому руками очі.

— Анюта! — злегка наляканий, пізнав її відразу.

Усміхнена, що траплялося їй рідко, наклала йому на голову вінок з жовтого осоту.

— Гарно тобі!.. А як пізнав, що це я?

— Ну... по твоїх долонях.

Почала розглядати свої долоні, крутила ними так і сяк.

— А що в них такого, в моїх долонях?

— Вони малі, інші...

— Ааа! Сидиш тут так один, думаєш... Про що?

— Хіба я знаю? Ось так, про все.

— Я також так часом замислююсь. А про ту свою Польщу думаєш?

— Думаю... Про Польщу найчастіше.

— І що в тих думках бачиш?

— Що бачу? Всяке... Але найчастіше бачу сад. У Польщі в мого дідуся був великий старий сад. Усе там було: черешні, груші, яблука! А як це все весною зацвіло!

— Сад, кажеш, яблука! А я ще в житті своїми очима яблука не бачила. Спека сьогодні страшенна, комарі жити не дають.

Зірвалася і швидко відійшла. Сташек зняв з голови вінок, поворожив на квітках і кинув його в ріку.

Заки усунули шкоди, нароблені ведмедями, зібрали повторно сіно, склали останній стіг, зійшло їм ще кілька днів. Останніми ночами Микишка на зміну зі Сташеком наглядали з рушницею назовні, щоб в разі повторного приходу пробувати звіра налякати.

— Як один раз вже сюди прийшов, то й другий раз може спробувати. А як оскаженіє, то на коня нам кинеться. Треба пильнувати... А ти, хлопче, в разі чого, як тільки мішку побачиш, не чекай, аж близько підійде, тільки стріляй! Для острашки, вгору. Повинен відійти. Бо якщо б у нього попав, а не вбив, ну то нам кінець: хату нам розвалить як ніщо!

Сташек зарився в сіно і наглядав. Біля нього Сєрко спокійно пережовував сіно. Ніч була тепла. Місяць новий, отже темнувато. Трохи та темрява бентежила Сташека, бо ведмедя міг своєчасно не помітити. Розраховував на коня, його слух і нюх. Сто разів продумував, як поводитиметься, коли з темряви винирне звір. Присовував рушницю ближче, витріщував очі в темряву. В кімнатці давно вже всі заснули. Навіть тут чути було голосне хропіння дідуся Микишки. Сташек задрімав мабуть на секунду, а може тільки задумався? Пирхнув кінь, зашелестіло сіно. Немов біла примара постала біля нього Анюта.

— Духа налякався? А це я... Посунься трохи.

Всунулася до його теплого сінного лігва. З розпущеним на ніч волоссям, у довгій білій сорочці. Напівлежали тісно одне біля одного. Сташек поволі опам’ятовувався. «Що їй знов у голову прийшло, чого тут хоче...»

— Якось спати не можу... Подумала, піду до Сташека, разом того ведмедя припильнуємо. Не гніваєшся, що я прийшла?

— Ти що...

Мовчали. Вклалася більш зручно, дивилася на небо, по якому мчали легкі хмари. Било від неї жаром. Почував себе дивно. Присів, щоб у такий спосіб придушити чоловічу жадобу, яка раптом починала йому про себе нагадувати. Сягнув за рушницею.

— Микишка говорив, щоб у разі чого спочатку для острашки стріляти. Але я стріляв би прямо у ведмедя, трах! І вже його нема...

— Дай спокій з ведмедем. Віянь краще на небо... Зірка саме впала, мабуть, людина вмирає, так говорять... Скільки тих зірок нападало, а все їх незліченна кількість на тому небі. Зірка падає, людина вмирає...

Анюта раптово піднялася, взяла його під підборіддя.

— Скільки тобі, власне кажучи, років?

— А чи це має значення? Ну, ну шістнадцять уже минуло. Я також невдовзі піду на війну.

— Боже, який ти ще малюк! Не смій при мені більше так говорити: «На війну піду!» Гляньте на нього! Він, і на війну...

Обняла його й міцно притулила. Пахла полином і свіжим молоком. Сташек чув, як б’ється її серце, відчував твердість грудей. Цілувала його по всьому обличчю. Її нетерплячі шершаві долоні зсунули йому з плечей сорочку, зсовували штани. Дихала важко, уривчасто. Схрещувала відірвані слова разом з солоними поцілунками. Поплакувала.

— ...смерть на війні, смерть... кулька в білий лоб попаде, серденько заб’є... ручку, ніжку відірве... уб’ють тебе на війні, любонько... а тобі тільки життя писане... що маємо з тобою з того життя, яблучко ти моє неспробуване...

Здерла з себе сорочку. Її гаряча долоня торкнулася до Сташекової властивості, яка віддавна була вже тверда, готова. Спочатку пасивно піддавався її пристрасній шаленості, щоб через хвилину включитися до того поспіху взаємного жадання. Голі сплелися, скотилися в сінну обкутину, а тоді, забувши про цілий світ, Анюта раптово ввела його набухлу пульсуючу чоловічість між свої широко розставлені стегна...

Проснувся напівпритомний, заритий у сінних бебехах. Вразив його ясний світанок.

Протер очі, чуприну, виплюнув крихітки сіна. Анюти біля нього не було. Опритомнював. Почував себе по-дурному, неприємно і навіть налякано. «Мабуть, мені це все приснилося...» Але ні. Був голий і дивно наболілий. У поспіху, боючись, що будь-якої хвилини хтось вийде з хатини і побачить, у якому він стані, відшукував і натягав на себе одежу. Ще змагався з сорочкою, коли вийшов дідусь Микишка і за рогом довго справляв ранкову потребу.

— Ну як ніч? — запитав Микишка, але не чекав на відповідь, тільки заслонив рукою очі і дивився на сонце, що сходило. — Червоно сходить. Якраз своєчасно ми закінчили, бо, як не дивись, кожну хвилину лине дощ. Може, навіть сьогодні. Треба збиратися додому.

З хати почали вилазити заспані, скуйовджені і позіхаючі баби.

— Що, Анюта води ще не принесла?

— Мабуть, за нею пішла. Нема її в хаті...

Микишка порався, розпалюючи вогнище. Сташек вивів Сєрка з обійстя.

— Іду напоїти коня.

— То поквап її там з тою водою.

«Поквап, поквап...» Після такої ночі Сташек не дуже міг собі уявити першу зустріч з Анютою. Ніч ніччю, день днем: що їй сказати на привітання, як глянути в очі?

Ріка диміла ранковою імлою. То тут, то там плескалася риба. На другому, ледь видному березі попискували кулики, квакали скандальні качури. Анюти над рікою не було. Може, розминулися? Кінь пив воду довго, кількома заходами. Сташек зняв сорочку і вмився до пояса. Губи в нього були опухлі, підкусані.

Коли повернувся, баби кинулися до нього з претензіями, питаючи про Анюту.

— Я думав, що іншою стежкою повернулася. На водопою її не було.

Якась із баб помітила, що на нарах лежить одяг Анюти.

— А то божевільна! В одній сорочці, мабуть, по тайзі літає.

— Видно, знов божеволіти починає.

— Щоб тільки своєчасно повернулася, бо незабаром додому вирушаємо...

Чекали на Анюту майже до полудня. Лише потім занепокоєні почали її шукати і голосно гукати. Дідусь Микишка вистріляв на віват майже всі патрони. Тим часом Анюта зникла, немов під землю провалилася.

Два дні й дві наступні ночі ще на неї на Козацькій Галявині чекали. Вночі палили великі вогнища і наглядали. Удень шукали її в околиці, перевіряли береги ріки. Не знайшли ані сліду.

— Ну, нічого не вдієш, збираємося, баби, додому. У тайзі різне з людиною трапляється. А що, то не завжди довідаєшся. Часом через кілька років лише. А буває, що і ніколи... Може, ще живе десь там? Може, сама до села повернеться? А якщо її вже нема серед живих, то ми їй і так допомогти вже не зможемо, світи, Господи, над її душею. Рухаємося, баби, рухаємось!

Напівпритомний, переповнений почуттями вини, але все зберігаючий таємницю ночі, Сташек взяв нав’юченого коня за узду і поволікся слідом за тими, хто відходив. Усі, поки Козацька Галявина не зникла їм з очей, за кожним кроком оглядалися з тихою надією, що десь там у віддалі замайорить їм чорноволоса Анюта.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава