home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



15

Сибіріада польська
істі зі світу про те, що діється на фронті, доходили до Булушкіно із запізненням. Перед самим Святвечором 1943 року, коли Сташек зайшов у канцелярію запитати про листи, управляючий Абрамов показав йому газету.

— Приємно читати, хлопче. Молодци поляки! Газета «Правда» про ваших пише. І то як! Візьми її собі на хутір, прочитай там своїм. А листів, на жаль, нема.

Сташек простяг руку за газетою, але не встиг на неї глянути, бо у канцелярію увійшло кілька жінок, серед них Дарія. Внесли з собою гомін, повіяли морозом, голосно тупотіли, струшуючи з валянок рештки снігу.

— Що скажеш, Кузьмичу, листи є? Котра з нас сьогодні потанцює?

— Зачиняйте швидше, морозу сюди мені не пускайте. Якраз потанцюйте... Нема сьогодні листів!

— Але газети прийшли. А що ти, Стасіку, там вивчаєш?

— Вивчає, бо якраз має що: на фронті поляки з Гітлером бій звели! Тому вивчає,— вирулив хлопця Абрамов.

— Ану покажи, Стасіку, де про це пишуть. Зараз, зараз, о, є! «На западном фронте, в боях под Леніно недалеко от Смоленска, 1-я Польская Пехотная Дівізія ім. Тадеуша Костюшка провела кровопролітний побєдний бой з гітлєровскімі захватчиками...» — Дарія припинила читання і без більшого ентузіазму віддала газету хлопцеві: — кров, смерть, каліцтво, чим тут тішитися? То кажеш, Кузьмичу, що листів сьогодні нема?

— Нема, баби. Листів нема. Але нещастя і на цей раз нас не обминуло.

— Кого?

— На Митрича Панкратова на цей раз випало...

— То, значить, іхній Пєтька загинув!

— Боже ти мій! Одного тільки синочка стара Анфіса мала, вискребла з-під серця, єдину надію на старі літа...

Сташек запихав газету за пазуху фуфайки. Жаль йому було дідуся Митрича, до якого за літо прив’язався як до когось близького.

— Знає вже? — запитала Дарія.

— А ніби звідки? Пошта тільки при нагоді прийшла, а тепер надвечір хто на Вовчий волоктися буде? Завтра вранці треба буде з цим нещастям якось справитись. Мабуть, щоб... Ну так, адже ти, Стасіку, живеш на хуторі! Занеси Панкратовим «похоронку».

Абрамов немов цією нагодою втішився і простяг руку з «похоронкою» до Сташека. Дарія зі злістю вирвала конверт.

— Ти збожеволів, Абрамов? Совісті мабуть не маєш, щоб хлопця таким нещастям обтяжувати. Це твій службовий обов’язок. Запрягай коня до саней і їдь. А якщо тобі не хочеться сраки на мороз рушити, сама Митричу «похоронку» занесу. А що сталося, то вже не відстане. Війна проклята...

Невеселий був цьогорічний Святвечір на хуторі. Газета, принесена Сташеком, також нікого особливо не порадувала. Хто вмів думати, той знав, що після такої кривавої битви, в якій поляки десь там під Леніно взяли участь, не одного забракло. «Не дай, Боже, мого!» — думали собі потайки жінки. Але голосно втішали одна одну, як могли.

— Ого, ого, коли там та битва була! Адже газета стара, з-перед кількох місяців. Якби так, не дай, Боже, з нашими якесь нещастя, то адже ж повідомлення прийшло б.

Якось, повертаючи з роботи, Сташек здобувся на відвагу і зайшов до дідуся Митрича.

— Я подумав, дідусю, що може тобі треба щось допомогти? Холодно, може дерева...

— Дякую, синку, якось собі раджу. Тільки старуха моя після того нещастя занедужала, не встає. Дам тобі картки на хліб, то якось часом по дорозі принеси.

Зимою роботи в совхозі було менше. Може тому деякі неділі були вільними. У такі дні Сташек зі своїм дружком Казіком Грубою вибиралися до навколишньої тайги у пошуках заячих слідів, щоб закласти на них тенети. Петлі робили із заржавілого дроту або сплітали з кінського волосся. Зайців-біляків не бракувало. І, можливо, хлопці частіше добували б їх із тенет, якби не лисиці та вовки. Особливо ті останні жодної поваги до молодих мисливців не мали. Справа полягала в тому, щоб вночі встигнути по здобич перед диким звіром. Цієї зими вже кілька разів бувало, що замість задубілого на морозі заячого тільця знаходили біля петлі сліди крові і шматки шерсті. Швидко також навчилися розпізнавати, хто їм тої шкоди наробив.

Уночі попорошив свіжий сніжок. Це було завжди добре для заячих ловів. Коли на світанку прибігли переглядати тенети, два заячі тільця стали їхньою здобиччю.

— Справа ясна! — радів Казек. — А що буде, як решту перевіримо. Головне, що вовки не встигли.

Сонце встало. Засніжена невелика галявина іскрилася срібними кристаликами. Хлопці шмигляли вздовж заячої стежки, яка бігала молодим сосняком. Стріпуваний з галузок сніг обсипував їм обличчя, влітав за коміри. Вже мали допасти до лісової галявини, коли раптом... На галявині, навколо старої самітної сосни гуляли кілька вовків і щось там розривали на шматки. Мабуть, зайця витягли з петлі. А може сарну допали? То щось мусило бути свіже, бо серед оскаженілого гарчання вовків криваві плями розбризкувалися на сніжній білизні. Найобережніше, як тільки вміли, відступали в глиб молодняка. А вибравшись звідти, щосили в ногах тікали у напрямку хутора. З цього страху зробили якусь помилку, бо вибравшись на поля, які тягнулися аж під хутір, помітили, що вовки ними заінтересувалися. Вовча зграя вилетіла з молодняка і повільно прямувала по їхніх слідах.

Сніг був сипкий, хлопці западали в нього глибоко. Зграя прискорила рух. До хутора було ще далеко. Хлопці явно підупали силами. Все частіше оглядалися на вовків.

— Кину їм зайця... — вирішив Сташек. Казек свого біляка двигав далі. Вовк у голові колони зацікавився покинутим зайцем. Зупинився. Порився лапою. Підкинув зубищами тільце зайця вгору і, клацнувши кілька разів пащею, розірвав його на шматки. Вовки на хвилину зупинилися. Але тільки на хвилину. Сташекового зайця вистачило їм на одне ікло. Казек без слова залишив їм свого.

— Повертаємо у тайгу! Вліземо на дерево...

До краю тайги їм було близько. Тим часом вовки сховали по дорозі Казекового зайця і явно поміняли тактику. У той час коли зграя обходила втікачів півколом, щоб відрізати їх від лісу, могутній головний самотньо мчав прямо за ними. Сташек, знесилений, зупинився. Скутий жахом, дивився, як могутній звір мчить крізь замети довгими стрибками, зіяє роззявленою пащею. «Кінець нам...» Тоді гримнув постріл. Вовка кинуло вгору, звалило у сніг. Другий постріл. Зграя після втрати провідника зробила раптовий поворот і тікала у напрямі молодняка.

Хлопці стояли з дідусем Митричем над поваленим вовком. Звір був потужний. Червоні баньки. Гострі великі зубища.

— Стара знайома! — Митрич перевернув вовка на другий бік і серед густої шерсті відшукав глибокий шрам. — Минулої зими я у неї стріляв. Думав, дурний, що вже сюди не повернеться. Забув, що тутешні болота, то її родинні місця.

— Це вовчиця, дідусю?

— А що, не видно? Завжди найсильніша самка вовчим стадом верховодить. Вона найкраще знає, як поживу здобути. А так, правду кажучи, то я на рябчиків вибрався, для хворої старої за поживною їжею. Кулі в останню хвилину встиг перезарядити.

Зима була важка. Голодна. Та ще й тривожна. Броня працювала в тайзі. Сташек їздив на далекі галявини за сіном. А як було треба, до тайги по дерево. Увечері після роботи Сташек з Казеком мали ще повертатися на хутір. Але перед цим заходили до їдальні. Належала там їм миска гарячого супу. Зголоднілим на морозі навіть у голову не прийшло, щоб від неї відмовитися. Цілий день мріяли про ту хвилину, коли в теплі їдальні відчуєш гарячу миску в окостенілих від морозу пальцях, будеш вдихати роздутими ніздрями шугаючу з неї смачну пару, дерев’яною ложкою вливати суп до засохлого від голоду шлунка, поволі смакувати і жаліти, що його так швидко забракло. Потім заходили по хліб до магазину. І лише тоді марширували на хутір.

Зимою Сташек завжди розминався з Любкою. Якоїсь вільної неділі повинен був зранку чергувати біля коней. У неділю Абрамов дозволяв бабам радгоспним конем привозити собі трохи дерева на опалювання. Любка прийшла по підводу. Одягнена у зграбний підкожушок, окутана білою вовняною шаллю, виглядала гарно. Мабуть, навіть підросла. Удавала ображену.

— Ти ще живий? Гарний з тебе фрукт, не відвідаєш, не поговориш...

— Ну, знаєш, Любко, так якось...

— «Так якось, так якось...» Дай мені краще сильного коня, по дерево в тайгу поїду.

— Сєрка тобі запряжу: спокійний і найсильніший. А як хочеш, то можу з тобою по то дерево поїхати... — запропонував несміливо.

— А конюшню на кого залишиш?

— Шурка Кулік на зміну зараз прийде і можу їхати.

Сушняку в тайзі не бракувало. Назбирали смолистих соснових гілляк і повернулися в село задовго перед кінцем короткого зимового дня.

— Може, ще раз обернемо? — запропонував Сташек. Мати Любки рішуче була проти цього.

— Не встигнете до ночі. Вистачить нам цього дерева на довго. Ідіть, діти, у дім, гарячих щі з’їжте, замерзли, мабуть.

— Дякую, пані... Коня мушу відвести, ну і...

— Бачиш, мамо, який той твій поляк? «Ні, дякую...» Соромливий, як панночка... Загони коня в конюшню і негайно повертай.

Просидів у них до пізнього вечора. Мати Любки почувалася краще, не кашляла. Розпитувала його про Польщу, просила, щоб говорив польською мовою, повторювала за ним деякі слова і щиро журилася, що сама по-польськи вже майже все забула.

— Твій батько часто пише? — поцікавилася пані Альбіна.

— Один раз тільки написав. Уже давно, ще перед новим роком.

— Наш Ваня також уже давненько звістки про себе не дає... А її батько, то вже... — пані Альбіна махнула рукою.

— Мамо, чому ти замовкла? Скажи йому, мамо, хай знає, що то означає: «без права пєрєпіскі...» За що мене з піонерів викинули, чому в комсомол не приймають, немов зачумлену. Скажи, хай знає...

Довідався тоді Сташек, що батька Любки арештували перед самою війною за те, що як радгоспний зоотехнік допустив до масового помору телят. Визнали його саботажником і засудили на десять років важких робіт, з додатковою карою: «без права на всякі побачення і на кореспонденцію».

— Від того часу чутка про нашого годувальника пропала. А ті бідні телятка просто з голоду поздихали. Як та війна вибухнула, думала, що якась амністія буде. Нічого. Коли Ваню, її брата, забрали на фронт, також собі думала, що змилуються над ними...

— Вистачить вже, мамо.

— Адже ти сама хотіла, щоб я йому все розповіла.

— Хотіла... Але не хотіла, щоб ти жалілася.

Тільки у січні дійшла до Булушкіна нова пересилка листів з фронту. І дві службові «похоронки«. Обидві польським сім’ям з Вовчого хутора. З них виникало, що в битві під Леніно загинули: Флоріан Ільницький та Ян Барський.

Така «похоронка» — то півсторінки друкованого паперу з графами для відповідного заповнення власним почерком. Вистачило тільки вставити прізвище і дані загиблого. «Ізвєщеніє-повідомлення: Ян Барський, 18 років, поляк, загинув на фронті під м. Леніно, 12.10.1943. Повідомлення є документом, що дає право на пенсії та пільги для сім’ї загиблого». Це все. У лівому верхньому кутку печатка по-польськи: «Командування 1 Піхотної Дивізії ім. Т. Костюшки в СРСР». І підпис командуючого, нерозбірлива закрутка хімічним олівцем...

Бабуня Барська спочатку надовго заніміла. А протягом наступних днів, не розуміючи, що діється навколо, безустанно перебираючи чотки, поплакувала:

— Ясеньку ти мій, Ясеньку... Ясеньку ти мій...

Наймолодший, Янек, загинув під Леніно. Середній, Юзек, пішов з Андерсом і слід по ньому загинув. Про найстаршого, Владека, який з вересневої кампанії не повернувся, також бідна матінка нічого не знала. Броня й молодші сестри поплакували.

Гонорка Ільницька у смерть свого Флорека нізащо не хотіла повірити.

— Мій Флорек загинув? Він, який нікому ніколи не заважав? Адже був кухарем у тому війську, ополоник в руці держав, а не гвинтівку. Е, де там саме Флорека вбили б. Якась помилка мусить бути й тільки...

Долина прислав два листи, зокрема один із них адресований Сташеку.

«Любий сину мій, Стасю!

У перших словах мого листа повідомляю тобі, що, слава Богу, я здоровий і цілий. Була тут велика битва з німцями. Ми завдали ворогові важких травм. А як то на війні, і наших чимало загинуло за Польщу. Майже на моїх очах вбили Земняка. Служив разом зі мною в артилерії. Нашого Янека Барського вбили. Про нього окремо до Броні пишу. Флорека Ільницького і Біалера, бо віднайшовся, також вбили. І ще Яська Куриляка. Багатьох поранено. Зі мною нічого не сталося. Але того німця напевно переможемо і до нашої Польщі дійдемо. Тоді заберу вас до себе. Тішуся, Стасю, що ти там є розсудливим і чемним. Що допомагаєш Броні. Тепер вона бідна, бо її брат Янек загинув. Як там Тадзьо? Турбуйся про нього, бо він ще малий. І завжди пам’ятай, що ми собі удвох говорили. Напиши мені на польову пошту 63-409. Я також, як тільки зможу, то напишу до вас. А тепер вже прощаюсь з тобою і Тадзьом.

Ваші батько Ян Долина».

Довго морочив собі голову відповіддю. Ніколи ще не писав листа. Броню про допомогу соромився просити. Але якось кілька речень надряпав і віддав листа у канцелярію. А коли вже його віддав, подумав, що замість описати батькові, що тут у Сибіру чути, морочив йому голову, якимись нісенітницями: скількох німців батько вбив, чи мають там польські мундири, які носять шапки, чи тільки одні шоломи і чи є на них польські орлики...

А життя бігло вперед. Булушкінські баби мали не будь-яку плетунську сенсацію. Бо ото Нюрка Шишкіна, солдатка і воєнна вдова, народила сина! Хлопець був як на підбір, здоровий та ненажерливий. Видно, у маму вдався, бо Нюрка вже два дні після пологів встала з ліжка і пішла на роботу. Її чоловік, з яким дітей не мала, загинув відразу на початку війни, ще восени 41 року. Над чимось іншим морочили собі голову баби: хто був батьком новонародженого? Адже у Булушкіно чоловіка навіть зі свічкою не знайдеш. Абрамова баби виключили. Приїжджий міліціонер міг бути підозрілим, але того увесь час тримала під спідницею Маруська Погребіха. Поза радгоспом Нюрка не висовувала носа, щоб якийсь самець при нагоді живіт їй надув. Ну, отже, хто є той батько? Баби взялися в жменю, подумали й легко на пальцях порахували, що рівно дев’ять місяців тому Нюрка взяла собі квартирантом одного такого поляка. І пішла чутка по селу: Нюрка Шишкіна малого поляка народила!

Управляючий Абрамов також не приховував зацікавлення і нетерпляче чекав, коли нарешті та Нюрка прийде до канцелярії, щоб згідно з законом нового громадянина зареєструвати. Навіть її до виконання цього обов’язку при нагоді підганяв.

Нюрка зачепила Сташека, коли той повертався з роботи й затягла до свого дому.

— На хвилиночку, Стасю, маю до тебе справу. При нагоді побачиш, як мешкаю. Адже ти в мене не був.

Дім Нюрки був солідний, з ґанком і прибудовами, і як усі сибірські доми огороджений високим плотом з дощок.

— Наш сімейний дім. Дідусь у мене тільки залишився. З ним живу. Старий та глухий, як пень. На печі увесь час тільки грівся би, жер і махорку палив. А дим моєму синочку шкодить.

На ліжку обкутане подушками, що ледве голову йому було видно, смачно спало немовля. Нюрка знизила голос до шепоту:

— Спи, моя крихітко, спи... Гарний, чи не так?

Ні так, ні сяк — кивнув головою. Все не здогадувався, навіщо Нюрка його до себе затягла. Хазяйка посадила його за столом, сягнула до печі по казанок, налила йому в миску густого круп’яного супу і наказала їсти. Дідусь ворухнувся на печі, отже і йому миску подала.

— Нібито глухий і підсліпуватий, але їжу відчуває відразу. А справа в мене до тебе, Стасю, така.— Нюрка підсіла до столу.— Я буду говорити, а ти їж, їж, не заважай собі. А справа в мене така більш особиста... Я могла б, власне кажучи, якусь з ваших польських баб запитати, але не так добре їх знаю. А зрештою баби, як баби, відразу все рознесли б. Вже зараз у селі всіх собак на мене вішають. Мабуть, ти чув?

— Мені так ніхто нічого не говорив.

— А у Вовчому польські баби про мене не говорять?

— А що ніби таке мають говорити?

— Що про мене говорять? Ціле Булушкіно аж трясеться, що мій синок — то поляк! Розумієш тепер?

— Не дуже. Як це... Поляк?

— Ну ніби то що я його з поляком сплодила! Розумієш? І скажу тобі відразу, що це свята правда! Чи то якийсь гріх? А знаєш, хто з ваших поляків є його батьком? Одній тільки Дарії у таємниці я сказала. Не знаєш? То тобі скажу: Бронек Шушкевич!

— Бронек Шушкевич?!

— Він самий! І жодного гріха в цьому не було. Була любов, ось що! Коли тут у мене Бронек поселився я від двох років була вдовою. Мого Льоню, нібито мого чоловіка, забрала війна. Добрий був чоловік, світи, Господи, над його душею. Майже два роки минуло. А з Бронеком ми зійшлися як то баба з чоловіком... Потім і Бронека війна покликала, а мене від нього Бог синочком порадував... А в мене до тебе є справа ось така: бажаю до Бронека на фронт написати листа, про народження сина його повідомити. Мушу той батьківський обов’язок виконати, щоб потім, коли наш синочок, дай, Боже, йому здоров’я, виросте, не мав до своєї родительки претензії, що його в немовлячому віці перед рідним батьком утаїла. На жаль, як тут написати, коли адреси Бронека на фронт не знаю і по-польськи жодного слова не вмію. Бронек у російській мові також слабий. Напиши мені, Стасіку, лист до Бронека на фронт! Напишемо йому в тому листі радісну звістку, що синок йому народився. І що він здоровий, і подібний до батька, як ті дві краплі води. Що у службових документах скажу записати йому батьківське прізвище. Напишемо, що ім’я дам малому Бронек, батьківське. І що він поляк, так малому в свідоцтві про народження запишу. Ну й напишемо ще в тому листі, що я, то значить Нюрка, нічого від нього, то значить від Бронека, не хочу: жодних якихось там аліментів або чогось подібного. Щоб з приводу цього не журився. І ще напишемо йому, що тільки Бога про одне разом з маленьким синком просимо, щоб на тій проклятій війні кулі його обминали. Ну й щоб якщо буде така його воля, пам’ятав, що тут, у Булушкіно в Сибіру, народився у нього й тужить за своїм рідним татусем його маленький синочок.


До цього часу ще не траплялося, щоб у Булушкіно хтось із фронтовиків повернувся: хоч би каліка або воєнний інвалід, бо про відпустки навіть подумати ніхто не насмілювався.

Лише напровесні сорок четвертого року до села повернулися з війни двоє воєнних інвалідів. Першим повернувся Іван Астаф’єв, довоєнний управляючий радгоспу. Невдовзі після нього Олександр Погребіхін, радгоспний механік — золоті руки. Астаф’єв втратив на війні одне око та руку. Погребіхіну ногу відірвало на міні...

Привітати Астаф’єва примчало все село. Кожний був цікавий всього: як виглядає, що то за війна, коли врешті закінчиться, ну й чи там часом Астаф’єв когось з булушкінських свояків не зустрів. Астаф’єва, чоловіка ставного і не старого, явно бентежило його каліцтво: пустий рукав, засунутий за пояс військової обвішаної медалями блузи, і чорна пов’язка на пустій очній ямці. Діти, дві дочки-близнючки, не давалися відігнати від батька. Вєра, радгоспна бухгалтерка, помолодшала і щаслива ставила на гостинний стіл, що тільки мала. Зрештою, за тутешнім звичаєм гості також наприносили, що могли. Пили, згадували, співали, плакали...

На привітання Саньки Погребіхіна також гостей не бракувало, бо Саньку всі любили. Лише деякі баби душилися зі злосливим задоволенням, як ця волоцюга Маруська гляне тепер в очі чоловікові. А Маруська, немов нічого, виконувала роль гостинної хазяйки. Голосно сміялася і частенько з Санькою чаркою стукалася. А щоб усім показати, як радіє з повернення чоловіка, пхалась до нього з підлесливим щебетом і поцілунками.

— А то з неї зрадниця, а то сварлива баба! — сичали між собою обурені жінки, які добре пам’ятали, як то Маруська під час Санькової фронтової відсутності безсоромно з приїжджим міліціонером дуріла. Тим часом Санька, нічого не свідомий, втішений і щасливий поверненням, вливав у себе смердючу самогонку буз усякої міри:

Бродяга Байкал пєрєєхал,

Навстречу родімая мать!..

Лише через пару днів, відправивши малюків до своєї невістки, Санька зачинився з Маруською в хаті і бив точно і нахолодно так, що одну лікарняну милицю цілком на ній поламав. Маруська тільки важко стогнала, але плакати і звати на допомогу не відважилася. Лише її домашній собака метався, наляканий у сінях, і не дуже знав — вити чи гавкати...


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава