home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



14

Сибіріада польська
очинаючи з весни сорок третього року майже всі польські засланці, особливо чоловіки, здатні носити зброю, пішли на війну. Одні вже раніше встигли дістатися до Ірану з військом Сікорського і Андерса, інші весною цього ж року включені були до армії Василевської та Берлінга. Хоч так між Богом і правдою, яке там тоді для тих вимучених у тайзі і таборах каторжників мали значення Сікорський, Андерс, Берлінг або Василевська! Вважалося, що йдуть у польське військо і разом з ним визволяються з цього пекла. Через військо і фронт світила єдина реальна надія на повернення до Польщі. Навіть ціною солдатської смерті і усякого сподіваного воєнного нещастя. «Загину на фронті я, але моя сім’я повернеться...»Іншої дороги до Польщі не було. І всі польські засланці достеменно про це знали.

У Сибіру залишилися тисячні юрби обтяжені сім’єю жінок, старих і дітей" А також ті з поляків, які забуті Богом і людьми, не знаючи, що у світі діється, позбавлені самоволею НКВС амністії, продовжували страждати у важких гулагах.

А де та війна зараз була? Жителі сибірської тайги не дуже про це знали. Радіо у лісових селищах не було. Ледь діставали запізнену газету, на яку зрештою завзято полювали курці, щоб було у що закрутити махорку. Мало хто знав, що фронт повільно-то, повільно, але безупинно просувався на захід. Перервано блокаду Ленінграда. Відвоювали в німців шмат території, зокрема місто Харків. Червона Армія наближалася до Дніпра, а там уже недалеко була Польща.

Сташеку Долині бракувало батька. Коли тільки залишався сам на сам з думками, відразу бачив батьківську згорблену фігуру, яка віддалялася за возами з пляшкою молока в руці. На цьому образ, що запам’ятався, зникав. Сташека це мучило, бо ніяк не міг собі уявити, де тепер є батько і що там на війні поробляє.

Кожен день хлопцеві починався задовго перед світанком. Зривався з печі, бо там разом з братом мав вимощене лігво, і поспішав до далекого обійстя в тайзі, щоб разом зі сходом сонця встигнути на вигін корів. Добре, коли була погода. Гірше, коли небо затягували низькі хмари, розхлюпувався дощ. Мокро, холодно. Та ще й болотні кочки між Вовчим хутором і Булушкіном утруднювали переправу.

Пасли череду цілий день. На полуденний удій баби приїжджали з банками в умовне місце, найчастіше на одну з лучних галявин на берегах Золотушки. Вже майже в темряві, з однією пляшкою молока для Тадека, другою для дідусевої старенької, Сташек біг на хутір. Біг клусом по всій дорозі, бо то і час і шумлива навкруги тайга його підганяли. Неприємно так самому в тайзі, та ще коли темно. На хуторі заходив спочатку до Миколаївни. Бабуня переливала молоко до глиняного глечика, щоб Сташек вранці не мусив заходити по пляшку. Часом питала його про Митрича, чи на суботній вечір має старому баню приготувати. Але не було дня, щоб не запитала, чи Сташек не приніс їй листа від сина з фронту. І кожного разу бачив сум на її старому поморщеному обличчі.

— То не було листа від мого Пєтєньки, говориш? Пошта з Тулуна не приходила? Може, завтра буде, як гадаєш? А твій батько пише?

— Не пише, бабуню.

— Напишуть нам, напишуть... Тільки ти, синку, щоденно про ті наші листи в канцелярії допитуйся. Щоденно!

Від бабуні Сташек спішив додому. Броня завжди на нього чекала з чимось теплим до їжі.

Якогось дня Броня запитала Сташека, чи може до їхньої хатини спровадити свою сім’ю.

— Тиснуться там разом з Грубами, а тут ми були б усі разом. Ну й коли ми ходимо на роботу, то бабуня Тадзьом опікувалася б. Помістимося якось. Що ти, Стасю, на це скажеш?

— А мені що? Нехай приїжджають...

— То дякую тобі, Стасю, бо що не кажи, то ваш дім.

Сташек знизав плечима і хоч не мав такої потреби, вибіг перед дім. «Тільки батька забракувало, а вже починає розгортати крила. Сім’ю собі привозить. А привозь собі, кого хочеш, яке моє діло. У бараках по сто осіб разом замешкувало і також давали собі раду. Питає, немов просить моєї поради, а сама робить, що хоче». Зі своїми відносинами стосовно Броні Сташек все ще не вмів упоратися. А вже категорично не вмів визнати за нею права, щоб біля його батька, у їхній малій сім’ї, Броня мала зайняти місце, колись приналежне його мамі. Мама — то була мама: єдина, незамінима і неповторна. А Броня? Знайома дівчина з бараків, жінка, яких навколо чимало. Був лютий на себе, бо навіть назвати, звернутися до неї не вмів. Мама? Ніколи в житті! Пані? Яка вона пані, так на щодня, в однім домі? Броня? Ну, вона йому не подруга, хоч тільки на кілька років від нього старша. Отже, уникав безпосередньо звертатися до неї, ніяк її голосно не називав, белькотів щось там загалом і безособово. У Броні, видно, таких проблем не було, бо завжди зверталася до нього по імені, завжди зменшено й лагідно: «Стасю». Зате Тадек, як тільки Броня у них замешкала, почав кликати її «мама». Коли Сташек почув це вперше, хотів сильно побити брата. Але подумав хвилинку і заспокоївся. «Ще задурний, малий, плете, як папуга. А може, тато йому так казав? Підросте гівнюк, сам усе зрозуміє. Мама, мама, та хай йому там. Від мене цього напевно не дочекається». В думках називав її Бронею.

Бабуня Барська, висока й худа, була по характеру неговірка і в’їдлива. Янек, молодший брат Броні, пішов цієї весни разом з усіма на війну. Старший, Юзек, ще з Каєна помандрував шукати війська польського і пропав безвісти. Були ще молодші сестри: Стефа і Геля. Обидві працювали у радгоспі. У хаті стало тісно, але Сташека мало це вражало, бо цілими днями був з чередою, а бувало, що й на ніч не повертався. А малий Тадек мав постійну опіку...

Дідусь Митрич... Дивний то був чоловік. Мовчазний. Таємничий. Бували такі дні, що словом ні до кого не відізвався. Навіть до Сташека. На запитання тоді не відповідав, немов глухий і німий. Сташеком командував жестами, а з чередою домовлявся довгим батогом, який волікся за ним. То знов ставав надмірно лагідним і легко доступним. У такому настрої відповідав на Сташекові запитання, прикликував його, давав роз’яснення стосовно тайги, зустрінутого звіра, незнаного птаха, трави, грибів. Вчив, як орієнтуватися в околиці, таємничих лісних слідах. А часом ставив хлопцеві несподівані, часто дивні запитання. Про себе і свою сім’ю не розповідав. Часом тільки, коли довго не був на Вовчому хуторі, коротко запитував:

— А як там моя стара?

— Питала, чи на суботу підготувати вам баню. Ну й про листи з фронту завжди питає.

— Баню хай підготує. У цю суботу сам на базі з чередою залишишся. Листи, листи, хто там на фронті листами голову буде собі морочити...

У середині літа черговий раз треба було поміняти літню базу. Відремонтували стару огорожу, щоб корови не розлазилися. Доярки освіжили лісну кімнатку, в якій залишилися ночувати, а до села поверталися тільки з ранковим удоєм. До Булушкіно було звідси далеко, а до Вовчого хутора ще далі.

Сташек не міг, як ще недавно, бігати кожного дня з молоком на хутір. Разом з Митричем і доярками ночували на базі. На хутір бігав рідко, а тоді, щоб встигнути назад, цілу ніч мав забиту голову.

Минали місяці, а поляки з фронту не писали. Кільканадцять їх пішло з Булушкіно і від жодного ні слуху, ні духу. Польки з Вовчого, подібно як росіянки, чекали тепер пошти нетерпляче і з здриганням серця.

Сташек, потрапляючи до канцелярії, боявся прямо запитувати про листи від батька. Тому питав, щоб приховати, про листи від Петьки Панкратова, сина Митрича. Листів від поляків усе не було. Тим часом до Булушкіно надійшли чергові «похоронки». Одна до Марфи Залигіної, друга до Наташки, молодої бездітної доярки. Марфа голосно плакала, рвала волосся, руки простягала до неба:

— Сирітки ви мої, сирітки, чому доля вас так жорстоко скривдила? Чому татусенька вашого забрала? Васенька, Васенька, чому мене самітненьку на цьому світі залишив. Що я без тебе тепер робитиму.

Наташка, отримавши «похоронку», оніміла. Стояла мов стовп солі перед канцелярією. Дарія пробувала притулити її до себе. Наташка випустила з долоні зловіщий папір, відштовхнула Дарію, зірвала з голови хустину і з жахливим криком побігла до поблизької тайги.


З убогої хати, яка стояла біля самого берега Золотушки, приганяла корову до череди одна й та сама дівчина. Мала мишачого кольору коротке волосся з падаючою на очі гривкою, товсті губи і білі зуби. Якось зачіпила Сташека:

— То ти той поляк з Вовчого?

— Я, а що таке?

— Нічого такого. Я хотіла почути, чи говориш по-російськи.

— Стараюсь.

— А як тебе звати? Бо мене Любка.

— Сташек... Станіслав.

— Сташек, Стасік? Може бути. Ціле літо пастимеш корови?

— Як мене Митрич не вижене.

— Може і вижене. З тим дідуганом ніколи нічого не відомо... А я поки що не працюю. У школу також не ходжу: батька дома нема, брат на війні, мама хвора.

На кілька днів небо затяглося сльотавою імлою, отже пасли череду у приліску. Імла висіла над Золотушкою. День немилосердно продовжувався. Митрич роздував гаснучий вогонь, дим стелився низько і сльозив очі. Сташек збирав смолистий сушняк, а при нагоді жовті клейкі маслюки. Митрич зібрав декілька, набивав їх на кий і припікав на вогню.

— Тьфу! — Плюнув.— Без солі ніяк не смакує.

— То може заскочу в село і позичу? — запропонував Сташек.

— А то може і заскоч. До Бєлькових найближче.

Не встиг застукати у двері, коли в хаті загомонів собака.

— Тихо там, собако. А кого в таку негоду несе? — Любка стояла на порозі. Прибирала, а може змивала, бо мала на собі фартух у квіточки, підкачені рукави. Здивована здула неслухняну гривку з-над очей.

— Я прийшов позичити солі. Гриби з дідусем печемо, а без солі...

— Добре, добре, заходь до кімнати.

— Я увесь мокрий. Тут почекаю.

— Влазь, кажу тобі!

Почав стріпувати вологу, витирати траву і болото з босих ніг. Дві малі кімнатки. Білі стіни. Чистенько. Тепло. Вогонь бухав у печі. Відерце з намоченим пранням. Любка сягнула за сільницею, знизила голос.

— Бачила, що сьогодні тут пасете. Мала навіть прийти до тебе, але мама щось гірше стала почуватися. — Любка головою показала на кімнатку.

А там хтось сухо закашляв.

— Хто там у нас, донечко?

Любка притишеним голосом до Сташека:

— То мама! — і відразу голосно: — То той поляк, мамо, Стасік, що з Митричем корови пасе, я говорила тобі про нього. Прийшов солі позичити, гриби собі печуть.

— Поляк, кажеш? А покажи мені його тут на хвилинку.

— Чуєш? Ну йди туди, йди. Адже тебе не укусить.

На високих подушках під головою лежала стара жінка. Сиве волосся, обличчя мов вапном побілене, худі долоні нервово перебирали пальцями по одіялі. Великі блідо-блакитні очі. Сташек вклонився і сказав:

— Здраствуйтє.

Хвора пробувала всміхнутися. Голос в неї був лагідний.

— То ти той поляк? Люба мені розповідала. Як тобі тут?

— Привик уже.

Хвора опанувала атаку кашлю. Махнула рукою. Любка потягла Сташека в кухню. Вхопив у загорнуту ганчірку сіль і побіг до Митрича. А коли біг, усе чув тихий голос хворої і голову дав би собі відрізати, що мати Любки слово «поляк» вимовила не так, як це говорить росіяни: «поліяк», тільки нормально: «поляк»!

Любка підкормлювала його час від часу. Найчастіше приносила смажені коржики. Насміхалася зі Сташекових відмовок, що зовсім він не є голодним.

— Говори собі на здоров’я! А зрештою мама мені казала, маєш це з’їсти і все!

— То може з Митричем поділюсь?

— А що тут ділити? Їж, їж, про нього не журись, він тутешній, завжди собі дасть раду...

Їв. Любка сиділа біля нього. Якщо не поспішала додому, щось йому розповідала. Але найчастіше розпитувала його про Польщу. Все її цікавило, все непомірно дивувало.

— По-руськи говориш як руський, а читати по-нашому вмієш?

— Трохи читати по складах... Я не ходив у вашу школу.

— Хочеш, книжку тобі принесу?

— Не справлюсь з книжкою...

— Справишся, справишся! А в разі чого, то тобі підкажу.

А що за характером Любка була купана в гарячій воді, вже на слідуючий день принесла йому свою шкільну читанку і радила, щоб спочатку ознайомився з алфавітом. Сама запитувала про польські слова, дивуючись їх подібному звучанню.

— Як твою маму звали?

— Антоніна...

— А знаєш, як моя? Альбіна!

— Альбіна?

— Дивуєшся? І маєш рацію. Альбіна — це не російське ім’я. А знаєш, яке мама мала прізвище? Врублевська!

— Врублевська?

— Щось тобі ще скажу, тільки дай чесне піонерське слово, що мене не видаш? Даєш?

— Слово можу дати, але піонером то я ніколи не був.

— Не має значення. Аби тільки кому не вибовтав. Пам’ятаєш, коли ти по сіль до нас прийшов? Ну, то ввечері присіла я біля мами перед сном, а ця спочатку тебе згадувала, що ніби такий бідний, бо сирота. Ну й що ти тут є серед чужих, далеко від Польщі... Так над тобою розчулилася, аж заплакала. А потім раптом звірилися мені під великою таємницею, так як я зараз тобі, що її батьки також були поляками! Ти уявляєш собі? Ну й у зв’язку з цим вона також є полькою: Альбіна Врублевська! То мабуть, і у мене трошки польської крові тече. Ніколи раніше мені про це не говорила. Ніколи... Мабуть, тільки мій батько про це знав. А моїх дідусів, тих Врублевських, то ще за царя в Сибір з тої твоєї Польщі вивезли. Журиться, що вже польською мовою розмовляти не вміє. Лише кілька слів у її пам’яті вертиться. І до молитви хреститься якось інакше, ось так, один хрестик на грудях робить. Навіть не вмію тобі цього добре показати.

— Мабуть, так, — Сташек поволі перехрестився.

— О так, саме так! А ти молишся?

— Інколи...

— Бо я то ні. У школі нас вчили, що Бога зовсім нема. Стасю, прошу тебе, мусиш колись знов до нас забігти, з мамою поговорити. Може якраз собі щось по-польськи пригадає. То як польською мовою буде школа?

— Школа.

— Тайга.

— Тайга. Нема у Польщі тайги, але називається так само, бо тайга, то тайга.

— Ой караул! Мушу вже летіти. Але тобі сьогодні наговорила. Стасю, якщо ти перед кимось вибовкаєш, то не знаю, що тобі тоді зроблю.

— Не бійся, камінь у воду!

Коли перебралися разом з чередою на ту далеку базу, майже з Любкою не зустрічалися. Читанку, яку йому подарувала, носив у торбі і у вільну хвилину щось там собі читав по складах.

Пізнє літо було сухе, гаряче. Навіть ночі не давали холоду. Тільки ранок бадьорив тайгу, людей та худобу. Того вечора доярок дуже довго не було видно. Корови з повним вим’ям сумно ревіли, очікуючи на доїння. Сташек також нервував, бо саме сьогодні хотів побігти з пляшкою молока до Вовчого. Лише Митрич спокійно варив, помішував у горщику грибний суп. Вже зовсім посутеніло, коли Сташек піймав з віддалі туркіт воза і побризкування порожніх банок на молоко.

— Митрич! Баби їдуть! — гукнув і побіг їм назустріч. Майнула йому думка, що їх налякає. Причаївся за деревом, а коли під’їхали, раптово вискочив. Кінь налякався і баби трохи з воза не попадали.

— От дурний чорт, але нас налякав! Думала що то «мішка», трохи мені серце не вискочить! — нарікала Дарія.

— А зі мною не привітаєшся?

Любка! Тепер Сташек був вражений. У темряві не помітив дівчини.

— А що ти тут робиш?

— У відвідини до тебе приїхала. А що, не можна?

— Не жартуй.

— Налякався такого гостя, що?.. Мамі стало краще, зате Наташка захворіла, ну то доярки мене взяли, може їм придамся.

— Придатися, придатися! — Дарія впала їй у слово. — Берись зараз за ганчірку, відерце води, і протирай банки, щоб на удій чистенькі були.

Того вечора Сташек не побіг на хутір. Невпевнено виправдовувався сам перед собою, що дуже пізно, уже майже ніч. Та насправді, про Любку йому йшлося. У проблисках вогнища поглядав на неї з цікавістю, здавалося йому, що немов протягом цього часу змужніла, погарнішала. Цікаво, де буде спати!? Мабуть, як і всі баби, на спільних нарах в кімнатці. На цих самих нарах Митрич зі Сташеком мали своє лігво. «Як то добре,— думав Сташек,— що прийшло мені в голову свіжої сосни і папороті на нарах постелити».

Доїння закінчили. Заспокоєні корови повкладалися покотом в обійсті, дрімають, пережовують. Доярки розсілися навколо вогнища, сьорбають суп з грибів, окрашений молоком, хвалять дідусеве кухарювання. Ніч така темна, що нема темнішої. Хоч і безвітряна, тайга все одно шумить, говорить щось по-своєму. У глибокому скелястому каньйоні Золотушка булькотить, шипить піною, обвивається вирами об каміння. Погукують сичі та сови занепокоєні, що відблиски вогнища порушують їхнє нічне життя. Баби довго не лягають спати. Говорять, жартують, плачуть. Невже багато потрібно в такий час, щоб при бабських спогадах і жалях переплітався сміх з плачем?

— Ой ви, баби, мої баби! Може вистачить на сьогодні тої тяганини? Витріть носи, заспіваємо краще. Дарія, починай!

Коли йшлося про танець та спів, Дарію не треба було два рази просити. А голос мала чистий та звучний, як струна.

На позицію девушка

Провожала бойца,

Тьомной ночью простіліся

На ступеньках крильца.

Голоси інших баб гарно приєдналися до Дарії.

Глухий відлунок нічної тайги не встигав відзиватися за їх співом. Сумні, тужливі пісні перепліталися з веселими безсоромними частушками. Обурений дідусь Митрич плюнув і пішов спати.

— Старий козел! — зробила висновок Дарія. — Ой, баби! Давай, потанцюємо. А що нам тепер кращого залишилося?

Я і лошадь,

Я і бик,

Я і баба,

І мужик!

Плеснула в долоні. Тупнула ногою. Викинула високо вгору руки, сплела їх на потилиці та почала вибивати у попелі біля вогнища темпераментну чечітку. Недовго тривало, а навколо пригасаючого вогнища танцювали всі. Не звертаючи уваги одна на одну, підспівували собі під носом. Спів перетворився у какафонію слів і мелодій. Ноги вибивали одержимий ритм. Баби вирували. Любка і Сташек сиділи під старою сосною і мовчки витріщували очі на це нічне видовище.

Нероздуваний вогонь пригасав. Одна за одною, вкрай втомлені, напівпритомні жінки відходили з танцювального кола. Деякі мов неживі падали на землю. Інші в темряві оббивалися о поблизькі дерева. Лише невтомна Дарія все ще танцювала, танцювала, танцювала...


Наближалася осінь. Присохла, пожовтіла трава. Падало листя. Настали прохолоди. Небо вкрилося хмарами, було вітряно. Щоранку іней вкривав землю, а легенька паморозь осідала на деревах. Митрич поглядав на хмари, які мчалися по небі, і щораз частіше провіщав, що незадовго прийде час загнати череду до стайні.

Для Сташека це була найгірша пора. Мерзнув. Не багато мав, чого одягти, бо те, що одягав на себе, пошарпалося протягом літа. Броня роздобула десь мішок, пошила йому штани і пофарбувала у коричневий колір у лушпинах з цибулі. «Не соромно виглядати як паяц, важливо, щоб голою сракою не світити», втішала його бабуня Шайніна. Лапті також порвалися на шматки. Хоч влітку по тайзі стопи калічилися, але то півбіди, бо можна було бігати босоніж. Але тепер? Обвивав ноги ганчірками, закріплював, щоб не падали, вербовим ликом. Коли так рано-вранці волікся за чередою вкритими інеєм вертепами, стопи втрачали відчуття і дубіли від холоду. Не було ради, виглядав паруючого коров’ячого лайна, ставав у ньому, поки приємно й тепленько гріло.

Тільки з першим снігом загнали череду до зимових стійбищ. Для дідуся Митрича закінчився пастуший сезон, повернувся на Вовчий хутір. Сташек не дуже знав, де тепер у радгоспі зачіпитися і що далі робити.

— Порозмовляю з Абрамовим, щоб тебе в нас у стайні залишив. Якось перезимуєш, щоб тільки до весни... — вирішила за нього непосида Дарія.

Абрамов зареєстрував його у радгоспній канцелярії як робітника і Сташек вперше одержав нормальні карточки на хліб. А у стайні, як то в стайні, що було треба, Сташек робив. Молока додому вже не носив. Часом тільки якась з доярок давала йому потайки ковтнути половину горщичка. Кошарами розпоряджалася Зінка Студіліна, баба владна і зла. То вона влітку донесла Абрамову, що Ленка Карпова забрала додому поділ вівса, щоб у ступці дітям крупи натовкти. А що Зінка прилюдно, на зборах, той донос зробила, в Абрамова не було іншого виходу, тільки мусив повідомити міліцію. Міліціонер приїхав, попив собі як завжди з Абрамовим, переспав з Погребіхою, а нещасну Ленку забрав під конвоєм до Тулуна.

— Воєнний декрет говорить, що кожного злодія державного майна слід карати, як воєнного саботажника. А громадянка Карпова вкрала державний овес? Вкрала! Ну то справа ясна, нема про що говорити!

І за цю мізерну жменю радгоспного вівса Ленка дістала два роки табору праці.

Через ту Студіліну Сташек також наївся страху. Повертав після роботи втомлений і голодний. Проходив саме біля великих погребів, де на зиму складали радгоспні овочі. Їдальня варила з них обіди. А в надзвичайному випадку управляючий Абрамов виписував комусь як нагороду кілька кілограмів картоплі, головку капусти або кілька морквин. Картопля і овочі гнили, тому час від часу баби їх перебирали. Нюрка помітила хлопця, який проходив біля погреба і прикликала його до себе. Підійшов. Вхопила його за плече і мовчки затягла до погреба. Ударило в ніс тухлиною, вологим теплом. У темряві миготіло задушне полум’ячко карбідної лампи.

— Гляньте, кого вам сюди привела! Я подумала, поки Зінки немає, нехай цей хлопець трохи «допоможе». Що, баби!?

— Покушай, Стасю, морковки, тільки швидко, бо як тебе та заушниця тут застане, то всі разом не позбираємося.

Сташек пізнав по голосі Дарію. Нюрка засичала йому в ухо:

— Понапихай картоплі, де тільки зможеш, і тікай! Тільки поспішай, Стасіку, поспішай.

Не треба йому було два рази повторювати. Вже навіть не пам’ятав, коли Броня варила йому дома картоплю. Тільки її смак відчували у водянистому картопляному супі з їдальні. Спішно навантажував картоплю, спочатку в кишені фуфайки, потім за пазуху, а коли вже не мав куди, у свої мішкуваті штани, у ногавиці. Раптом двері заскрипіли, до погреба вдерся холод, а разом з ним слабке світло надвечір’я. Наляканий хлопець засунувся за високу картопляну призму.

— Це що, літо? Закривай швидше, не бачиш, який холод валить?

— Не верещи, Даріє, закриваю, закриваю... Ну то закінчуйте на сьогодні, баби, я прийшла погріб закривати.

Баби одноголосно запротестували:

— Як це закривати? Адже надто рано.

— А що ви такими роботящими стали?

— Ще з півгодини треба, кошики не наповнені.

— І соломи зо дві в’язки до стайні треба принести, бо там ззаду діра, аж небо видно. Морози йдуть...

— Ну то йди, Нюрко, по ту солому. Закриваю сьогодні раніше, бо Абрамов партійні збори скликав.

Нюрка зі Студіліною вийшли. Сташек ледве виліз з-за призми.

— Але нам страху нагнала. Ледве вдалося її обманути. А то зараза, та ще й партійна, дивіться на неї! А коли то вона у партію встигла записатися? Побачите, баби, що Зінка ще того клишоногого Абрамова вигризе і управляючою в радгоспі стане, сука така...

— Не говори стільки, Даріє, тільки швидко виглянь, чи її там десь не видно. Хлопця треба тихенько випустити.

— Не бійся, вже її там Нюрка припильнує. Ну, котись, Стасіку, тільки вважай, щоб тобі картопля яєць не роздавила. Жаль було б, бо на племінного мужчину мусиш вирости!

— Перестань, Даріє, молоти язиком. Тікай, хлопче, тікай і канцелярію здалека оминай.

Листи з фронту! Нарешті до Булушкіно прийшли перші листи від поляків. І то в усі сім’ї відразу, немов зговорилися. Тільки Бронек Шушкевич нікому не написав. Не міг, не хотів, не мав до кого? А хто там його знає. Гонорка Ільницька, хоч одержала листа від шлюбного Флорека, була відсутністю звістки від Бронека явно обманута. «А може, замість до мене до тої руської Нюрки написав?» Любила його завжди Гонорка, незважаючи на всякі Бронекові зради і зловживання її довірою.

Сташеком оволоділа радість, перемішана зі злістю і жалем. Лист від батька! Отже, живий! То найважливіше. Ну й це, що нарешті є з ним контакт, можна буде до нього написати. Не загубиться, Сташека з Тадеком також не загубить, а коли війна закінчиться, приїде по них і забере у Польщу. Сташек був злий, бо листа з канцелярії забрала Броня. Вона перша, втішена й щаслива, сповістила про це Сташеку, коли пізно ввечері повернувся з роботи. Мав жаль, що батько не написав йому, тільки їй, Броні. То до неї лист був адресований.

— Стасю, татусь до нас написав! Нарешті, нарешті, бо я вже... Ось, маєш, подивись...

Сташек з побожністю держав у руці трикутник листа із фронту. Здалека прийшов? Пізнав невправний почерк батька. «Гражданка Броніслава Барська...» Глянув на зворотний бік: «Ян Долина — Польова Пошта 63-409». І все? Де то є, що означає цифра: «63-409»? Яка околиця, яке місто за нею скривається? «Броніслава...» До неї листа адресував. Не до мене.

— Читай, Стасю, читай,— заохочувала Броня. Сташек розкладав трикутник. «Кохана Броню! У перших словах мого листа доповідаю тобі...» Сташек віддав листа Броні.

— Не дочитаєш? Чому?

Без слова грюкнув дверима, вибіг за ріг хати і притулив голову до стіни.

Ще цього самого вечора зібралися всі у бабуні Шайніної і до пізньої ночі розповідали собі про фронтові листи.

— Щоб тільки знов їх за якісь далекі кордони не вивезли, так як з отим нашим військом зробили. Нас у Сибіру залишило, а само до якогось Ірану чи кудись там ще пішло, за якимсь генералом пішло.

— Боже, борони, Боже, борони, того то я мабуть не пережила б.

— Щоб тільки, бідолахи, нам на тій війні пережили. Видно, на велику битву їх готують, тільки що написати про це не вільно. Цензура!

— Моєму то аж майже півлиста вимазали!

— Багато наших з Червоного Яру там зустріли. Янек пише, що зустрів там Земняка, Малиновських, обох Куриляків, Станітів, Чуляків, Дуду, а з дівчат, то Вандзю Малиновську, Зонтківну, Гелю Шайнову, Целіну Біалерову. Ну і, не повірите кого? Даниловича!

— Ісусе, Маріє, матір Божа! То кажеш, що навіть Данилович знайшовся? Це справжнє щастя.

— А наш Сташек пише, що разом з Янеком Майкою служить!

— З Янеком Майкою? То з цього виходить, що він ту свою бурятку десь там під Калючим у тайзі залишив.

— Залишив, залишив! А нас хіба не залишили? Чи мало бабів і дітей навколо? Війна є війною.

— Щоб тільки Господь Бог їх там, бідолах, мав під своєю опікою.

— Дай, Боже, дай, Боже. Ну й щоб до тої нашої Польщі якнайшвидше дійшли і нас з цього дому неволі забрали.

Коли в хаті були тільки самі, Броня вийняла листа з кишені і поклала на столі.

— Не будь дикуном, Стасю! Це лист з війни від твого батька, отже держи його і прочитай... Жалкуєш, що написав до мене? Я справді вважаю тебе дорослим хлопцем. І накидатися тобі, вважати себе твоєю матір’ю без твоєї волі не думаю. Залишаю тобі листа на столі і якщо хочеш, читай. Зрештою, не лише до мене твій батько там пише. До тебе з Тадзьом також.

На цей раз Броня зопалу вийшла з хати, хоч дверима не грюкнула. Сташек відчув себе ніяково. Стояв якийсь час на середині кімнати, потім підійшов до стола і простяг руку за листом...


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава