home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



13

Сибіріада польська
оли люди з Тулуна приїхали на Вовчий хутір, а з ними Броня Барська, Долина вирішив, що нема чого далі грати в хованки. Тадек був ще надто малий, щоб щось з того всього зрозуміти, тому голосно говорив до Сташека.

— Я хотів тобі, сину, сказати, що завтра після роботи прийде до нас пані Броня, ну, знаєш, Броня. І, як би тобі тут сказати, буде мешкати разом з нами. То буде означать таке, що я немов з нею одружився... Ксьондза тут нема, щоб брати шлюб, весілля якесь або щось подібне... Це тобі, Стасю, я хотів сказати; треба, щоб ти це знав. Розумієш мене, сину?

— Розумію, чому маю не розуміти.

— То добре. — Батько плеснув Сташека по плечу, даючи цим зрозуміти, що розмова закінчена.

Хлопець, злегка приголомшений раптовою звісткою, зсунувся з нар і невідомо чому почав хтиво пити воду. Батько щось ще собі пригадав.

— І Тадзеві також це якось поясни, скажи, щоб був чемний, ну, щоб Броню слухав, сам знаєш...

— Добре, татусю. Але як ми маємо до тої Броні, пані Барської, звертатися?

Заскочений батько хвилину мовчав, хрякнув і не надто впевнено запропонував:

— Як маєте до неї звертатися? Ну, якось треба, справді... Як вам там подобається, так звертайтеся. Але чемно треба, бо то не ваша подруга, ну й не чужа особа... Як звертатися? Пані — годиться... А може бути навіть мама! А бо що? Броня буде з нами, мабуть, назавжди. Так чи не так, треба чемно. Рідної матері вам не замінить, але то добра жінка, не буде вас кривдити.

Сташек цілий день порався на обході. Нарубав дров про запас. Позамітав, протер ганчіркою підлогу і навіть закопчений казанок вишарував. Тадека одяг у чисту сорочку і сам, як міг, також прибрався. «Як сюди прийде, то хай не думає, що ми без неї собі не радимо. Мама! Ніколи в житті!» Ввечері батько привів Броню. Тадек явно втішався. Сташек грів спину біля печі. Випустила Тадека з обіймів, підійшла до нього.

— Вітаю, Стасю! Ну що, приймеш мене на своє хазяйство?

Не знав, що відповісти, потупив очі і знизав плечима.

— Ну, хлопці, якщо маємо такого дорогого гостя, то сідаємо до столу. Стасю, є там у тебе трохи вареної води на чай?

— О ні! Сідай, Стасю, за стіл, від сьогодні я, жінка, буду в цьому домі горщиками займатися.

Сташек одужував. Вивихнута рука набирала колишньої справності. Зникали головокрути. Загоїлися рани на обличчі, зійшли присохлі струпи. Тільки синюваті шрами інколи свербіли, а коли мерзли від вітру, нагадували про себе пекучим болем. Дні були сонячні, а сонечко робило Сташеку добре. Вставав вранці, брав Тадека, і цілими днями волочилися по навколишній тайзі. Тутешня здавалася Сташеку не такою грізною, ніж та, з околиці Калючого. Виходили також на Золотушку, яка протікала поблизу, і з нетерпінням чекали хвилини, коли нарешті спливе хвиля поводі і можна буде ловити рибу. Обсервували лісне птаство і всяку звірину, якої і тут не бракувало. А при нагоді накопали бульб солодкої сарадели, нарвали часникової черемши, попили солодкого березового соку. І так їм пролітав день за днем.

Того ранку Сташек узяв сокиру і відправився в тайгу за деревом на опалення. Вже раніше на близьких болотах наглянув собі суху сосонку. Тадек невідступно подріботів за ним. Хлопець взнав, що болото після зими ще не ожило, пробрався до сосни і почав її підрізувати. Робота йшла йому мляво, бо від ударів і здригання сокири боліла хвора рука. Сушняк, падаючи, розбився на кілька кусків. Почав виносити обломки на берег. Раптом, тягнучи пеньок між сухими земляними клаптиками, провалився спочатку по пояс, а відразу після цього раптово утонув у багні по самі плечі. Зрозумів, що діється: живий вир багниська всосав його в глибину. Рятував його несений ним шматок зрізаної сосни, міг на ньому зависнути плечима. Але не міг однак з виру вибратися. Наляканий малюк, який стояв на березі багниська, не дуже міг йому допомогти.

— Тадзю, лети на хутір, поклич когось, щоб мені допомогли.

Болото глухо булькотіло у глибині, смерділо гнилими яйцями. У гілочках почорнілої, вкритої інеєм і мохом ялини скрекотіла цікава всього сорока. Розбуджена велика сова дивилася на нього величезними витріщеними баньками. Час збігав страхітливо. Хлопцеві убувало сил, від ніг до пояса не відчував уже власного тіла.

На допомогу прибіг дідусь Митрич, йшов саме у тайгу перевіряти тетерячі токи, коли зустрів малюка, який біг плачучи. Закріпив гілляками ґрунт під ногами, закинув Сташеку посторонок під плечі і насилу видобув його з глибини.

— Якось раніше цією весною глибина проснулася. Ти, хлопче, мав щастя. У минулому році в цьому місці два лосі утонули.

На Вовчому хуторі дідусь Митрич був одним росіянином, який тут жив. Коли його зустрічали, буркотливо відповідав на привітання, не задержувався і йшов у своєму напрямі. Явно уникав людей. Ніхто із поляків про нього нічого не знав. Помітили тільки по-сусідськи, що коли сонечко пригріє, біля дідусевої садиби порається якась стара, мабуть, його дружина.

— Пішли до хати, бо холоднеча вас затовче,— скомандував дідусь і завів хлопців до свого дому.

У кімнаті було світло й тепло. У ніздрі бив запах вареної капусти. Сивоволоса старенька, яка жердиноподібному чоловікові досягала ледве до пояса, заломила руки.

— О Боже ти мій! А що це таке сталося?

— У чортовій глибині викупався. Треба хлопця спорядити, бо посинів і ноги йому відняло.

Бабуня налила гарячої води до цеберика. Принесла з комори якийсь одяг, навіть валянки йому позичила, бо свої в болоті втопив. Налила миску капусняку і посадила їх за столом. Дідусь мовчав, сидів біля печі і курив закрутка із махорки. Зате бабуня була зацікавлена поляками, випитувала їх про все.

— Ой бідненькі ви, поляки, бідні. Так далеко від родинного дому вас загнали, чортяки! То так як наш Пєтєнька, також там десь на тій війні проклятій, далеко від дому, невідомо навіть де. Зима минула, весна йде, а ми звістки від нього чекаємо й дочекатися не можемо.

Бабуня кінцем фартуха сягнула очей. Дідусь буркнув незадоволений.

— Заспокійся, Ніколаєвна. Не мороч дітям голови нашими бідами, своїх полякам вистачить...

Коли на другий день Сташек відніс позичений одяг, бабуня залишила йому валянки.

— Носи собі, синку, ці валянки на здоров’я. Адже свої втопив? А як мій Пєтєнька поверне з війни, то вже цілком нові на нього чекають. Валянки тільки в мого Митрича замовляти, справжній з нього майстер. А чортового болота здалека уникай! — Бабуня перехрестилася з набожним страхом.

З чим, з чим, але з землею поляки поводитися вміли. Люди з Червоного Яру ходили мов п’яні. Від кількох років знов стали на свіжій орній землі, відчули її споконвічний запах. Але жодному при цій нагоді болісних спогадів не вдалося оминути: що там діється з моїм домом? З моїм полем? Як озимина, як там мій сад? Вулики? Коні, корови, добро? Хто тепер є їх паном? Що там тепер, цієї весни, у Червоному Яру?

Управляючий Абрамов не міг нахвалитися поляками. То завдяки їм радгосп, вперше від вибуху війни, солідно і своєчасно справився з весняним посівом. Нічого дивного, що на свято 1 травня знайшов для них кошти на додаткове виділення продуктів і по пляшці горілки. Але то було одноразово і на свята. На кожен день переднівок у радгоспі щораз більше допікав усім. Навіть небагаті порції хліба треба було зменшити. Діти бігли по тайзі шукати сарадели й дикої цибулі, ловили у Золотушці рибу.

Якогось вечора до Долинів хтось постукав, відхилив двері і запитав за російським звичаєм:

— Можна?

На подив усіх то був дідусь Митрич. Сташек блискавично перелічив усі ймовірні хлоп’ячі гріхи, але нічого не міг собі пригадати. Дідусь зняв шапку, пригладив біле волосся, став біля порога і, незважаючи на запрошення, не сів.

— Не турбуйтеся мною, люди добрі, я тільки на хвилинку... Може, не знаєте, але я вже багато років є у Булушкіно радгоспним пастухом. Пасу корови від весни до осені. Саме надійшла пора вигону, травка як слід підросла. Пасу завжди з помічником. Ну й так собі подумав, що ваш хлопець підійшов би мені до цього. Що ви на це скажете? Завжди то пару грошиків заробить, сам молока досхочу нап’ється і ще часом вам додому крихту принесе. Що ви на це?

Заскочений пропозицією батько мав сумніви.

— Не знаю, чи справиться? Ніколи ще не працював. Замалий мабуть...

— Тату! Адже мені вже майже чотирнадцять років!

— То що, хочеш йти тим пастухом?

— Хочу, татусю. Не бійся, дам собі раду. І молоко буду вам приносити.

— Молоко, молоко... Така робота, сину, то не жарти: від світанку до ночі, сльота, холод чи жара.

— Тату, прошу!

Розмовляли по-польськи. Коли замовкли, дідусь запитав:

— Ну то як? Порадилися?

— Хлопець хоче, але в мене є сумніви, чи справиться.

— Як хоче, то значить, що справиться. Ну, то від завтрашнього дня починаємо. А як тебе кличуть?

— Станіслав, Сташек.

— Станіслав, значить Стасік по-нашому. Ну то, Стасіку, підготуйся. Завтра перед світанком застукаю тобі у вікно, бо разом зі сходом сонця мусимо бути в Булушкіно і виганяти череду. Такий в нас звичай: перший раз виганяється череда рівненько зі сходом сонця.

Коли дороги після весняних розливів дещо підсохли, управляючий Абрамов запряг найкращого коня до двоколесного легкого візка, другого припряг вільно і вибрався у службових справах до далекого Тулуна. Його повернення чекали нетерпляче. Було відомо, що при нагоді привезе з району газети й листи. Газети газетами, але листів з фронту ціле село чекало як спасіння. Адже ж у Булушкіно не було дому, з якого хтось не був би на фронті. Але з фронту приходили не тільки листи. Приходили офіційні, урядові повідомлення про смерть солдата. Нічого дивного, що на пошту чекали з надією і важкою до висловлення тривогою. На жаль, і цим разом, окрім радісних листів, Абрамов привіз дві «похоронки». Рвала волосся мати трьох дітей, хвороблива Алефтіна. Затялася у розпачливій мовчанці, майже розум втратила молоденька, ледве вісімнадцятилітня Анюта. Поляки листів не сподівалися, питали управляючого, що там на війні, може в газетах про Польщу пишуть.

— Які там можуть бути відомості! Війні кінця не видно. Жах думати, але мабуть ще не одну похоронку одержимо... Про газети питаєте? От, холера, про газети на смерть забув, на пошті залишилися. Голови до газет після тих похоронок не мав.

У цей день сіяли за селом овес. Наближувався південь. Люди нетерпляче виглядали куховарки, яка привозила їм у поле по мисці супу. Сьогодні явно запізнювалася. Коли нарешті з’явилась і почала наливати вистиглий капусняк, баби кинулися на неї з докорами:

— Мало того, що запізнюєшся, то ще нас якимось холодними помиями кормиш.

— Тільки не помиями, тільки не помиями! Цариця мені знайшлась. Я запізнилася, тому трохи вистигло. Я вже на віз сідала, щоб до вас їхати, коли Абрамов мене повернув, щоб негайно міліціонерові щось до їжі приготувала.

— А чого міліціонер у Булушкіно шукає? Слава Богу, ніхто тут нікого не вбив ані пограбував...

На звістку, що до Булушкіно приїхав міліціонер, Долина чутко наставив вуха. Охопив його жах, що справа з утопленням коня виказалась і міліціонер шукає його.

— А звідки я можу знати, чого він тут шукає? Може, як завжди поп’є горілки, з Погребіхою подуріє, мішок жратвою наповнить. А може, щось інше його цікавить, біс їх там знає. Хочеш доливки?

— Якщо можна.

Куховарка налила Долині додатковий ополонок супу.

— А може, стосовно вас, поляків, його щось цікавить? Я чула, як питав Абрамова, скільки поляків у нас є в Булушкіно. Не знаю, що ще, бо пішли в канцелярію. Міліцію, як відомо, різні справи інтересують.

Долина присів на самоті на лавочку під ноги сівалки і почувся як отруєний. Того б йому ще не вистачало, щоб тепер, коли зійшовся з Бронею, коли якось життя почало йому складатися, закували його в кайдани і кинули до каземату. Різні думки почали входити йому в голову. Може тікати? Куди? Адже не мав жодних шансів. Залишити дітей? Важко, що доля принесе, то й буде.

Повертали після роботи весело, щоб коней загнати до стайні. Долина розглядався навколо, немов злодій. Але нічого не відбувалося. Люди міліціонером не цікавились. Іншими справами були забиті голови. Темніло. З хати, яка стояла на узбіччі, долинали якісь співи і звуки гармошки. Баби, які йшли разом з Долиною, скоментували:

— Маруська Погребіха гуляє з тим своїм міліціонером.

— Нехай тільки Санька повернеться з фронту, то він вже їй погуляє!

— Повернеться, не повернеться, а що собі баба використає, то її!

Справа стосовно приїзду міліціонера з’ясувалася наступного дня. Після роботи Абрамов викликав усіх поляків у свою канцелярію. Тьмяне світло керосинової лампи заледве роз’яснювало темряву. За столом сидів міліціонер. Підстаркуватий, невисокий на зріст, з широким монгольським обличчям. Маленькі оченята блищали з-під підпухлих від вчорашнього пияцтва повік. Усі? Міліціонер кашлянув, попив води з графина.

— Харашо! Як не дивитися, то майже дружина. Ну то як, Абрамов, ти перший їм про справу повідомиш чи я?

— Що там я. То вже ви, товаришу комісаре, скажіть, з якими відомостями до громадян поляків приїхали.

— Ну харашо, скажу,— міліціонер встав, поправив пістолет за поясом і ще раз попив води. — Громадяни поляки! Від імені радянської влади приношу вам важливу звістку. Отож і для вас настала пора виконання почесного обов’язку, пора іти на фронт!

Міліціонер ковтнув води. До Долини нахилився Губа.

— Холера, знов починають, то радянські паспорти, а тепер Красная Армія!

Але тут міліціонер заскочив повністю поляків.

— Польське військо, то значить польська армія постає, граждане полякі! Ось, яку важливу відомість я вам привіз!

Жахнулись, недовірливі. Яке там знов польське військо? Невже Сікорський зі Сталіним удруге домовилися? Ісусе Христе! Серця засланців стукотіли розбудженою новою надією.

— Управляючий, дай сюди газету, прочитай людям, хай собі послухають.

Абрамов узяв у руку зім’яте газетне рядно, одяг дротяні окуляри, наблизився до лампи.

— Газета називається «Ізвєстія», за 9 травня 1943 року, то так для ясності. А пишуть у ній так: «Радянський уряд вирішив задовольнити прохання Союзу Польських патріотів у СРСР стосовно створення на території СРСР польської дивізії імені Тадеуша Костюшки, з метою спільної з Червоною Армією боротьби проти німецьких загарбників. Формування польської дивізії вже почалося...» — Абрамов з похмурою міною зім’яв газету і кинув її на стіл.

— Формування дивізії почалося! Чуєте! Чоловіки, то що ми ще тут робимо? Як не будемо поспішати, то знов опинимося на льоду, як з тим Сікорським і Андерсом.

— Спокійно! Спокійно, громадяни поляки. Зараз собі все по порядку з’ясуємо...

Хата Шайнів була найбільшою, там ввечері зібралися. Усі. Навіть дітей ніхто не відганяв. Довго мовчали. Ніхто не наважувався почати. А всі разом найбільше боялися одного, щоб ті заново розбуджені надії стосовно війська польського знов не виявилися даремними. Коли нарешті розговорилися, одні сумніви і питання їх гризли: що то за військо? Що то за Союз Патріотів його організовує? А деякі навіть про Костюшку з історії забули. Але знов усі в це військо повірили. Ну бо як же не повірити? Чи є якась інша дорога до Польщі?

Протягом останніх кількох днів перед відходом чоловіків на війну мала польська колонія з Вовчого хутора немов затихла. Кожен тримався родинного гурту. Лише тепер, коли настав час прощання, засланці почали усвідомлювати те, що, як їм не було, так було, але сім’ї завжди держатися разом. Хіба що смерть когось вирвала. А тепер? Чоловіки йдуть на фронт, на війну. Нікому не бракувало уяви, щоб знати, чого від війни можна сподіватися. А жінки й діти залишаться тут, у Сибіру. Війна, фронт, відомо, що там може трапитися. Хіба мало «похоронок» до Булушкіна приходять? Нічого не вдієш, що має бути, то буде. Долі не відміниш. Для сибірських поляків, від малого до старого, іншого шляху до Польщі, ніж разом з польським військом не було...

Булушкіно прощалося з поляками, які йшли на фронт за тутешнім звичаєм. Управляючий Абрамов витратився на порцію додаткових продуктів з радгоспної комори. Куховарки насмажили млинців, наварили жирного капусняку. Баби-солдатки також якусь там їжу з собою принесли. Поляки зібрати складчину на горілку.

Першу склянку горілки підняв у прощальному тості Абрамов.

— Не гостювали ви у нас довго, товариші поляки. А я, дурний, так радів, що наш радгосп при вас оживе. Дивіться, баби, як нам у цьому році сівба удалася! Це заслуга поляків. Коли влітку будемо починати жнива, напевно добрим словом вас згадаємо. Правда, баби?

— А як же інакше?!

— Порядними чоловіками вони були.

— Щоб щастя їм у цій війні сприяло.

— Тост, Абрамов, тост, бо рука тобі задеревіє, горілка зігріється! За здоров’я фронтовиків!

— Хвилиночку, Даріє, хвилиночку. Не будь такою у гарячій воді купаною. Ще тільки два слова мушу сказати... Перше слово то таке, що воюйте на фронті щасливо, про свої сім’ї не журіться, якось тут собі разом дамо раду. А друге і останнє моє слово до поляків буде таке: щоб ви усі з тієї війни здоровими й щасливими повернулися.

Сташек Долина пас з дідусем Митричем велике стадо худоби. Кожного дня починали від того, що йдучи через село, зганяли випущені з обійстя корови і долучали їх до радгоспного стада. Стадо найчастіше паслося на прибрежних луках — галявинах Золотушки, на краях тайги, рідше біля села, в осиково-березових прилісках. Сташек одержав брезентовий плащ, який мав охороняти його від дощу, а від дідуся Митрича — довгого батога, сплетеного з кінської шерсті.

Перші дні хлопець ходив недоспаний. Вставав задовго до світанку і біг з Вовчого до Булушкіна. Протягом цілого дня бродяжництво за стадом, а вечором поворотна дорога до Вовчого.

На звістку, що батько йде у польське військо, Сташек зреагував щенячою радістю! Нарешті! В його хлоп’ячій свідомості польське військо нерозлучно асоціювалося з Польщею. Хіба ж мало чого протягом того засланського часу наслухався? Не все ще розумів, але від якогось часу одне знав напевно: якщо є польське військо, то й Польща мусить бути. Це польське військо їх з Сибіру забере. Тільки воно про них не забуде.

— Тату, татусю, як я тішуся! — кинувся батькові на шию.

Батько був серйозний, заклопотаний.

— То війна, сину... різно там може бути.

Лише тепер хлопець усвідомив собі, що також щось на війні може і з батьком статися. Адже бачив «похоронки», які приходили з фронту, пригадав собі солдата-каліку Броду, який у Тулуні кинувся під поїзд. Поверталися з села на хутір.

— Розумію, Стасю, чому ти так зрадів. Думаєш, що я ні? Адже лише у такий спосіб Польща до нас наближається. Пам’ятаєш, що я тобі завжди говорив: буде наша Польща! Щоб не знаю що! І буде, сину, буде. Треба для неї йти на ту війну. Тільки як ви тут без мене дасте собі раду? Це мене найбільше гризе. Якби та ваша мама жила... Тадзьо ще такий малий...

— Татусю, не журись, дамо собі раду. Побачиш. Я вже працюю, заробляю, молоко кожного дня буду йому приносити.

— Ой, сину, сину, добрий з тебе хлопець. Пам’ятаєш, Стасю, що я тобі недавно вночі про Польщу говорив?

— Пам’ятаю, татусю.

Батько зупинився, видивився вітролома біля стежки.

— Присядьмо на хвилину, бо не знаю, чи потім матимемо нагоду так собі тільки удвох поговорити. Іду, сину, на ту війну, бо так треба. Якщо Бог дасть і переживу, то заберу вас у Польщу і знов будемо разом. Скрізь вас знайду. А якби, не дай Боже, щось там зі мною сталося, то тільки на тебе, сину, розраховую: маєш мені у Польщу повернутися і свого брата з собою забрати. Тільки там є ваше місце, ваш дім. На Поділля не їдь. У нас там нема нікого. Якщо доберешся до Польщі, їдь прямо до дідусів, у Калинову. Потрапиш туди, сину?

— Потрапило, татусю. Адже все пам’ятаю. І дідусів. І Калинову. Усе... А ти повернешся до нас з тої війни, напевно повернешся!

— В Богу надія! І ще одне, Стасю... тримайся Броні. То добра, мудра жінка. А разом завжди живіше. Знаю, що мами вам не замінить. Їй також з вами не буде легко. Шлюбу з нею я не брав. Моєму слову честі повірила. Постарайся її зрозуміти, допоможи, коли треба. Писатиму вам листи, пам’ятай... Ну то що, сину, ми зрозуміли один одного?

— Так, тату.

— Ну, давай руку.

Батько вперше стиснув Сташекові долоню, буцімто дорослому чоловікові...

Останньої ночі на Вовчому хуторі ніхто не заплющив очей. Сташек здрімнув перед ранком, тому прокинувся наляканий, що запізниться на вигін. Одягався поспіхом. Батько вже не спав, стояв і дивився у вікно. Броня поралася біля печі. Тільки малий Тадек смачно хропів. Сташеку хотілося плакати, бо то були останні хвилини разом з батьком. Погонять стадо на далеке пасовисько і вже батька не побачить. Соромився своїх сліз і хотів якнайшвидше вибігти з хати. Вхопив ще похапцем пляшку на молоко.

— То я вже лечу, татусю...

— Лети, сину! І пам’ятай, що я вчора тобі говорив.

Батько відвернувся від вікна, голос його звучав хрипло, ненатурально. У півтемряві не видно було його обличчя. Сташек вибіг і тріснув за собою дверима. Крізь шибку ще раз майнув йому силует батька... Коли біг у напрямку села, лише тоді Сташек розплакався. А що нікого окрім шумливої тайги поблизу не було, не соромився сліз. Коли дещо запізнений прибіг до обійстя, баби закінчували доїння. Дідусь Митрич відганяв величезного бика, який невідомо чому мав кличку Ластівочка, і який рогами пер у ворота.

— Ти дивись на нього, як йому спішно, наглюці. Відкривай ворота, Стасіку, виганяємо.

— Дідусю, а куди сьогодні гонимо?

— Імла низько сідає, жару сповіщає... Думаю, що аж на Три Галявини треба гнати, щоб нам з першим сонцем, коли ґедзь почне кусати, корови не згедзилися.

— Дідусю, а може б так сьогодні влаштуватися біля дороги?

— А в дощ де будеш пасти? Зрештою біля дороги травка не підросла.

— Дідусю, прошу тебе, попасемо сьогодні біля дороги.

— Що ти сьогодні так уперся в ту дорогу? Гонимо на Три Галявини і все.

У цю мить підійшла Дарія з повним відерком свіжонадоєного молока.

— А чого тут не розуміти, дідусю? Що, ти забув, що поляки сьогодні на війну ідуть? Дурна в тебе макітра, Митрич, ось що. Давай, Стасіку, пляшку.

Сташек відкоркував пляшку. Дарія підняла відерце, здула піну, тепле молоко наповнило зеленувате скло.

— Дякую, Даріє.

— Пий на здоров’я.

Митрич підсунув Дарії казанок.

— То й мені при нагоді хлюпни крихітку.

— А води, діду, напийся! Корінь нелюб’язний. Навіть у такий день хлопця не пожаліє. Його батько на фронт іде, а той дідуган...

Митрич шарпнув казанок, незважаючи на те, що Дарія вже йому молоко почала наливати.

— Тьфу, зараза! Що ж той язик тобі кілком колись стане. А подавись тим своїм молоком. Гонимо, Стасіку. Відкривай широко ворота. Відкривай!

У розкриті навстіж ворота натовпом ринуло з ревом стадо. Митрич хльостав батогом Ластівочку і бик слухняно повів стадо вліво. Сташек не знав, що цього ранку будуть пасти біля дороги.

Стадо паслося дуже спокійно. Імла диміла в долині Золотушки, клубочилася і осідала в тайзі. Червоне сонце викотилося із-за соснових верхівок. Сташек стояв опертий об пень старої модрини і дивився на дорогу. Вози з від’їжджаючими на війну поляками виринули несподівано.

Помітивши стадо корів, Долина догадався, що його син мусить десь тут бути. Зістрибнув з воза, став і розглядався за ним навколо. Сташек давно вже батька помітив і спостерігав за ним, ховаючись за модриною. Все, незважаючи на бажання, не вистачало йому відваги, щоб підбігти до нього. Соромився, що біля батька почне ревіти. Боявся, що як допаде до батька, то вчепиться у нього і нікуди, нікуди його від себе не відпустить... Тим часом батько продовжував стояти, а вози віддалялися щораз далі. Сташек дивився зі схованки, як батько знімає шапку, витирає чоло і згорблений поволі рухається їм услід. Тоді не видержав.

— Татусю! Татусю! Я тут, почекай мене, почекай!

Батько зупинився. Повернувся. Сташек підбіг, затримався перед ним на півкроку, вирвав з брезентової торби пляшку молока.

— Візьми, татусю, може, в дорозі пити тобі захочеться.

Батько закусив губи. Пляшка з молоком тряслася в його руці. Хотів, мабуть, щось сказати, але Сташек вже ні на що не чекав.

— О! Знов мені в тайгу тікають, зарази. Куди, Білянка, повертай, куди!

Біг, не оглядаючись, найшвидше, як зумів, щоб скритися у гущавині сполоханого стада.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава