home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



12

Сибіріада польська
ише наступного дня перед вечором тулунський НКВС звільнив від арешту всіх поляків. Не допомогли погрози й умовляння. Поляки видержали солідарне рішення і радянських паспортів не прийняли. Кожному звільненому замість паспорта вручали «справку» — посвідчення про те, що такий-то і такий «громадянин СРСР» є прописаний тут і тут. І тільки. Або всього стільки.

— Не хочете паспортів, ваша втрата. Але без такої справки у нас жить нельзя: ані роботи, ані хліба не дістанеш, не кажучи вже про прописку.

— Правда, що це не паспорт,— погодився дідусь Майка. — Що там така газетка. Беріть, люди.

Сталося однак щось, що потрясло затриманих, а особливо людей з Червоного Яру.

Перший випадок, який розігрався на їхніх очах, був стосовно Станіслава Мантериса. То він перший прилюдно й голосно відважився кинути в обличчя НКВС, що він поляк, громадянин польський і радянського громадянства не прийме. Люди бачили, як НКВС виволік Мантериса із залу, відчували докори сумління, бо дивилися на це безвільні та безсилі. Лише на другий день шеф НКВС коротко повідомив.

— Той громадянин,— тут офіцер зиркнув на клаптик паперу,— той громадянин, його прізвище Мантерис, який у вашій присутності не тільки вчинив опір рішенням радянської влади стосовно паспортів, але публічно проводив ворожу пропаганду і ставив під час затримання фізичний опір міліціонерам, є арештований і невідкладно засуджений на десять років суворого табору праці.

Другий випадок стосувався Владислава Домбровського. Домбровський не вдавався в дискусії і суперечки — брати паспорти чи ні. Прогулювався по залу, прислуховувався, що говорять люди. Сам не говорив нічого. Часом тільки кивав головою, ні то так, ні то сяк, що по-всякому можна було розуміти. На другий день, вже після арешту Мантериса, викликали Домбровського з камери, до якої не повернувся. Ті, що сиділи з ним, даремно сушили собі голову, що це може означати. Не мусили довго чекати. Довідалися ввечері від шефа НКВС, коли той оголосив людям похмуру звістку про засудження Мантериса на каторгу.

— Маю переказати вам ще одну важливу звістку. Не бракує також серед вас людей розсудливих, які шанують закон і довіряють радянській владі. Отож хочу довести до вашого відома, що одержати паспорти вирішило троє ваших земляків. — Тут знов зиркнув у картку. — Це є громадяни: Лапот, Штерн і Домбровський. Знаєте, мабуть, їх? Ну бачите. Я хотів би цих громадян поздоровити з одержанням радянських паспортів, а вас усіх заохотити піти за ними вслід. Більше розуму, громадяни, більше розуму. Ну а тепер прошу по паспорти. Ага! Я міг забути. Звичайно, всі троє громадян, які взяли паспорти, були негайно звільнені додому...

Мантерис, Мантерис, Мантерис, це прізвище було на устах усіх. І Домбровський, бо Лапота і Штерна люди з Червоного Яру не знали.

— Але з того Домбровського то допіру кусок скурвисина! Чоловіче, хто б міг від нього такого свинства сподіватися.

— Хто? А пригадай собі, у чому ще у Калючому Сташек Мантерис його підозрював!?

— Думаєш, що він є донощиком?

— Не думаю, тільки після того, що тепер зробив, я у цьому впевнений...


Коли збожеволілий зі страху, галопуючий кінь впав до ополонки і важкі сани з обледенілою бочкою в одну хвилину заштовхали його під лід, баби заціпеніли від жаху. Пам’ятати, що останні два дні цим конем правив малий хлопець, поляк.

— Баби, в ім’я Отця і Сина, мені здається, я бачив, як майнув разом з тією бочкою під льодом!

— От, проклята війна, щоб дітей до такої роботи гнати.

— Перестаньте бідкатись, краще розгляньмося навколо. Я там хлопця не бачила. У такому галопі легко з саней випасти.

Баби порозбігалися в пошуках малого візника.

Тадеку пощастило. Стояв на полозі ззаду бочковозу. Коли Карий поніс і бочку на крутім повороті раптом вивернуло, малюка відкинуло далеко, у глибоку сніжну кучугуру. Заки з неї видерся, встиг ще побачити, як кінь разом із саньми зникає в ополонці. Не бачив брата. Розглядався безпомічно, похлипував і повний жаху біг, кружляючи у напрямі ополонки.

— Стасю! Стасю!

У бігу наштовхнувся на брата. Сташек лежав у борознах льодяних стежок, увесь закривавлений, непритомний. Малюк захлинувся голосним плачем. Смеркало. Той плач почула одна із баб, а слідом за нею прибігли всі інші. Непритомного Сташека негайно завезли до міської лікарні.

Долину випустили з тулунського арешту пізно ввечері. Шайни пішли прямо додому. Долина, щоб потім уже не виходити на холоднечу, вирішив зайти ще у стайню і влаштувати Карого на ніч. Непокоїло його, як Сташек справився з конем і возінням води. «Холера, не треба було мені на це погодитись. Також мене якийсь диявол спокусив». Погане передчуття ще зросло, бо на подвір’ї не було бочковоза. Шарпнув промерзлі двері. Стайня була порожня. Не було Карого! Долина завмер: адже ніч, що з ними сталося? Влетів миттю у дім. Кімната темна, холодна, порожня. Дітлахів не було. Побіг до Шайнів. Бабуня Шайніна також нічого не знала.

— Зо дві години перед тобою я повернулася, як мене тільки ті антихристи випустили, дітей не було. Думала, що вони, може, є у вчителя, але там також їх нема. Адже ж ще сьогодні вранці я з ними говорила.

— Коня, саней нема. Може, воду возить? — губився у здогадках Долина.

— Але ж ні! Воду возив вчора, навіть хвалився мені, що йому там десь шматок хліба за це дали, але сьогодні зранку сидів дома. Що тому хлопцеві до голови стрельнуло!

Долина побіг через темне місто, втертим шляхом на ріку. Не пробіг далеко. Біля кінотеатру, де вулиця повертала до ріки, зустрів Целіну Біалерову, яка йшла напроти нього і вела за руку малого Тадека.

Від хвилини зустрічі земляків з Червоного Яру Циня Біалерова ожила. Відчула себе майже щасливою. Ну бо як можна інакше: знайомі з дитинства обличчя сусідів з рідного села, спогади, спільні теми, коли вистачить одного слова, жесту, погляду, а вже розумієш і тебе розуміють. І посміятися, і поплакати можна разом. І рідний Червоний Яр, і Польща разом з ними немов знов до неї наблизилися. Однією тінню, яка падала на цю зустріч, є брак відомості про батька й брата. Де вони тепер, що з ними, чи ще живуть, де їх шукати і чи ще колись їх побачить?

Після звільнення з НКВС Циня пішла прямо до лікарні, бо цього вечора мала вночі чергування. «Загляну, може саме на мене чекають. А якщо ні, то ще краще, повідомлю їх, що я є, і побіжу до Марії Іванівни, бо старенька напевно там журиться про мене». Лікарняні бараки були слабо освітлені. Йшла довгим коридором до свого відділу. Минала кімнату-приймальню, перед якою метушилося завжди чимало людей з міста, бо лікарня виконувала одночасно функції швидкої допомоги. Двері до добре освітленого перев’язочного залу були прочинені, швидким поглядом помітила, як лікар з медсестрою пораються біля перев’язочного стола. Під дверима стояла купка грубо одягнених баб, жваво про щось дискутуючих. Целіна, мабуть, пройшла б мимо, якби раптом не почула дитячого схлипування. Глянула жінкам через плечі. І, здивована, пізнала в малюку, отуленому в пошарпану фуфайку, немилосердно витираючому ніс рукавом, Тадзя Долину. Енергійно розштовхала баб, стала навколішки перед хлопцем і поклала йому руки на плечі.

— Тадзю, це ти! Що тут робиш, дитятко? Пізнаєш мене? То я, Целіна!

Малий перестав схлипувати, відкинув рукав від носа і глянув на неї з-під лоба.

— Пізнаєш? Це я, Целіна. З Калючого. А Гонка нашого пам’ятаєш?

— Агаа, так... — Целіна притиснула його до грудей. Баби-водивози, бо саме це вони були, одна через одну почали їй про все розповідати...

Сташек опритомнів на лікарняному ліжку. Коли вперше підняв повіки, побачив обличчя схиленого над ним батька.

— Я не хотів, татусю, я справді не хотів...

Батько поцілував його в щоку. Підборіддя мав колюче, неголене і вологе...

Нещастя валилися на Долину одне за другим. Вранці пішов до директора Рудих. Нещастя з конем сталося вчора ввечері і директор ще ні про що не знав. В міру як Долина своєю безпорадною російською розповідав йому, що сталося, Рудих бліднів, присів на стілець і нервово почав припалювати цигарку. Потім обоє довго мовчали. Долина чекав на якесь рішення, рудих не дуже знав, що йому сказати, тим більше що у глибині душі відчував себе винуватим, бо адже це він послав дитину по ту нещасну воду. Зім’яв недокурок.

— Ну, Долина, то тепер нам кінець... Мабуть, собі, чоловіче, усвідомлюєш, що це значить, у воєнний період утопити державного коня, та ще й з цілою запряжкою? Згідно з воєнним законом то явний саботаж, шкідництво або ще гірше. За якусь дурницю, за відлучення на хвилину від роботи люди тепер по десятці дістають, а тут кінь, запряжка! Проси Бога, щоб це на шибениці не закінчилося. Що це саме з нами мусило статися... Що з хлопцем?

— Якраз йду прямо з лікарні. Вибереться з того.

— Щастя в нещасті... Ти часом не орієнтуєшся, чи міліція вже знає?

— Прямо до пана директора я прийшов. Не забивав собі тим голову. Але в лікарні міліції ще не було.

— То щохвилини буде. Від них тепер нічого не скриється. Зрештою я сам мушу їх офіційно повідомити, бо державний кінь — то не голка. Сідай, Долино, мусимо подумати...

Як не радилися, а власне кажучи, як директор Рудих голосно над цією справою не думав, завжди виходило йому од-не — найкраще буде, як Долина негайно вибереться з Тулуна. І можливо найдалі звідси. Просто звідсіль... втече.

— Треба справу перечекати. Я вже їх знаю. Не буде тебе під рукою, то й справа з часом розпливеться, засохне. А як тебе тепер піймають, то вже не випустять. Нічого не допоможуть всілякі пояснення. Аби була людина, то параграф знайдеться. Нема людини — нема справи. Заки зберуть ті твої папірці, повияснюють...

Ще в цей день перед обідом Долина упакував клуночок, узяв Тадека за руку і скрився у лісопильні, на протилежному боці ріки. Сташеком, який все ще лежав у лікарні, опікувалась Целіна, і вона також була посередницею між ним і його батьком. А у найближчу неділю, коли саме на базар до Тулуна з’їжджались люди навіть з далекої околиці, під бараки з лісопильні під’їхали подвійні сани, на яких розсівся Долина з хлопцями. Разом з ними їхали Ільницькі, нерозлучний з сім’єю Бронек Шушкевич і один з братів Шайнів.

Їхали у далекий радгосп, на південь від Тулуна. Порекомендував Долині те місце директор Рудих, бо саме там командував його добрий знайомий.

— Радгосп в середині тайги, то факт, але ніхто тебе там шукати не буде. Земля, збіжжя, картопля, проживеш там з дітьми краще, ніж у місті. А крім цього жоден чорт тебе там не знайде.

— Дякую за все, пане директоре. Якби не ви...

— Успокійся, Долина... нещастя не ходить по тайзі, тільки по людях...

Радгоспними саньми правила молода жінка у білій вовняній шалі на голові, короткому баранячому підкожушку, у білих валянках виглядала майже елегантно. Ім’я мала Дарія. За містом, коли в’їхали у похмуру й тиху тайгу, Дарія розговорилася. Цікавилася поляками, бо ніколи до цього часу з такою нацією не зтикалась.

— А то допіру в Булушкіно люди здивуються, коли їм поляків привеземо. Бо наше село називається Булушкіно. Навколо тайга, ріка. Але родючих полів і лук нам також в околиці не бракує. До війни ми постачали збіжжя, що го, го! До елеваторів у Тулуні зо двадцять возів їхало. А тепер? Війна, краще не говорити. Одні в нас діди, баби й дітлахи. Але якось ще дихаємо. Пригодитеся нам, пригодитеся. Особливо чоловіки. Бо в нас баби то все забули, як справжній мужчина виглядає. І що, окрім роботи, виконує!

Дарія вишкірила у голосному сміху свої білі великі зуби і коротким батогом стрельнула у зад дрібочучого під пагорбок «монгола». Чоловік Дарії був на війні від самого початку. Часом писав. Дітей не мали.

— То, може, ціле наше щастя, бо скільки сиріт вже через ту війну залишилося. Ось хоча б той тут Павлик. «Похоронка» недавно їм прийшла. А окрім нього ще четвірка в хаті, і то один від другого менший.

Дарія посерйознішала. Хлопець, про якого розповідала, правив другими саньми.

— А ви не гнівайтесь, що запитаю: чоловіки як бугаї, чому це не на війні?

Пояснювали їй, як вміли. Слухала, хитала головою буцімто із розумінням, але було видно, що це для неї надто складне.

— Я на політиці не розуміюсь. Але нема того злого, яке б на добре не йшло: у нас принаймні живими війну перечекаєте. Якось влаштуєтесь, погано вам не буде. О, весну вже чути в повітрі, незадовго в поле треба буде виходити, орати, сіяти, худобу виганяти. А то баби зрадіють, коли їм таких робітничків божих привезу. Та ще й поляки! Буде так, немов у село цигани приїхали. Або ще дивніше, бо поляків до цього часу в нас не було. А вже недалеко, коні стайню чують. Віо, кобилочко, віо!

Булушкіно мало всього з тридцять домів, не рахуючи господарських будівель радгоспу. Село розмістилося в долині невеликої ріки Золотушки, оточене з трьох боків високими, зарослими тайгою височинами. Лише в один, південний бік відкривалися просторі радгоспні поля.

Було вже темно, коли в’їхали в село, але незважаючи на це, на голосний гавкіт собак перед будинком управляючого радгоспу, де Дарія затримала сани, злетілася групка цікавих. Управляючий, високий бородатий чоловік, явно кульгавів, мабуть, тому не забрали його на війну.

— Мене звати Абрамов, Микола Кузьмич, управляючий. Вітайте в Булушкіно, люди добрі, вітайте! — До справи підійшов по-діловому, видно було, що тут має послух і авторитет. — Після дороги найважливіше — відпочити. Скільки вас є? Дві сім’ї з дітьми і двоє чоловіків окремо. Так, де тут вас на сьогоднішню ніч розмістити? Я не сподівався, що вас аж стільки, хоч знадобилося б більше. Завтра вранці дамо собі усім раду. Гой, баби, не прийме якась гостей на цю одну ніч?

— Баби, не будьте для них скупими, беріть людей до себе, не держіть дітей на морозі! Я беру цю трійку з моїх саней. Може, ти, Петрівно, хату маєш велику, як царські кімнати! — Дарія взяла ініціативу в свої руки.

— А чи я говорю, що ні?! — жахнулася Петрівна і забрала до себе Ільницьких.

— А тих двох елегантних кавалерів ніхто не хоче? Ну, баби, вирішуйте, бо за хвилину буде пізно. Сама б їх під периною зігріла, якби моя любима свекруха з кочергою на мене не чекала.

— Ой, Даріє, Даріє, кошлатий в тебе язик, ти як вже щось скажеш, то...

— А що, Нюрко, може, маєш до чоловіків чутливість? Відколи це?

— Добре, добре, баби, тут не базар і не сміх. Тих двох то я до себе на ніч беру, а завтра все уладнаємо, як слід.

— То є управляючий! Ну й маєте, баби, запізнилися і чоловіча шпонка пройшла вам біля носа. Віо, кобилко, віо, ще тільки кілька кроків додому...

На другий день рано у радгоспній канцелярії Абрамов розпитав, що хто вміє, і, не зволікаючи, виділив їм квартири й роботу.

— Кожна чоловіча рука нам знадобиться. Самі бачите, тільки старі, баби й діти залишилися. Напровесні треба терміново будівельне дерево на весняні ремонти підготувати, дощок на тартаку протерти. Цим спочатку будете займатися. А прийде весна — вийдемо в поле. Ви є селяни, землероби, на землі розумієтесь. А праця на ріллі скрізь однакова. Заробітки, пайки на харчі, картки на хліб будете мати такі, як усі. Думав, де вас розквартирувати, може наших людей потіснити, по хатах у селі повпихати. Але дійшов до висновку, що краще, як кожен з вас матиме якусь свою хатину. Завжди то людині вільніше. Є тут у нас недалеко від села хутір. Стоїть там кілька порожніх хат, де літні бригади задержуються. Їдемо, побачимо, якщо вам сподобається, там поселитесь.

До хутора було з п’ять кілометрів. Від села відділяв його великий шмат орних полів, плавкі болота й тайга. Хутір називався Вовчий. Стояло там кілька старих хатин. На даний момент одна була заселена. У кожній лише одна кімната, чималу частину якої займала велика російська піч.

— Спати, на ній можна,— вихваляв Абрамов. — Побачимо, чи добре тягне, не димить...

Піч не диміла. Полум’я весело миготіло, тріскали іскрами смоляні поліна, приємне тепло гріло задублі долоні прибулих мешканців.

— Я тут залишаюсь,— вирішив Долина. Абрамов зрадів.

— Добре. Ну то пішли, побачимо, як інші хати виглядають.

Гонорка Ільницька вирішила поселитися в сусідній. Шайна кував залізо, поки гаряче.

— Товаришу управляючий, що ви скажете, якщо я привезу сюди свою сім’ю?

— Сім’ю? Велика? Нам потрібні тут робочі руки...

— Разом нас, окрім матері, ще четвірка до роботи!

— Чоловіче, про що питаєш! Хоч сьогодні повертай до Тулуна і привозь тих своїх поляків, скількох можеш. А тепер повертаємо до села, дам вам аванс, одержите картки, забезпечитесь продуктами. Маєте день на улаштування, а потім — до роботи.

Сташек, завчасно забраний з лікарні, поволі одужував. Бували запаморочення, до звихнутої руки ледь повертала колишня справність, повільно загоювалося поранене обличчя. До того не міг позбутися почуття вини, а утопаючий в ополонці Карий увесь час стояв перед його очима. Батько до цієї справи не повертався. Вечорами замінював синові бинти, промивав рани відваром з якоїсь кори.

— Гарно загоюється. Незабаром усе буде гаразд, хоч шрами, мабуть, залишаться. А рукою увесь час рухай, пальцями перебирай. Знаю, що болить. Мусить боліти...

Російська піч у їх хаті нагрівалася швидко, в кімнаті було тепло. Сташек з Тадеком спали на печі. Батько змайстрував собі нари, які вимостив сіном. Збив стіл з неоструганих дощок, підставив до нього довгу лаву. Мали тільки один горщик для варки всього, що вдалося, і старий, закопчений мисливський казанок. У Булушкіно були ситі, як ніколи. Управляючий виділив їм півмішка картоплі, кілька кілограмів ячмінної крупи й борошна. Та ще й батько, повертаючи з роботи, приносив щоденну порцію хліба. А часом навіть трохи цукру і шматок м’яса. Після останніх подій Долина заспокоївся. Поки що ніхто його тут не шукав. І мабуть не знайде.

У Булушкіно не було радіо, а про телефон то вже краще не нагадувати. Листи й газети привозили в село один раз на місяць або з якоїсь нагоди. Міліціонер з району з’являвся тут рідко.

Долина лежав горілиць, з руками під головою, вдивляючись у темну стелю.

— Татусю, спиш?

— Не сплю ще, сину. А що, знов болить?

— Ні, тату. Я хотів тільки запитати...

— Питай.

— Не гнівайся, татусю, але я так часом думаю, що ми то вже мабуть ніколи до нашої Польщі не повернемось.

Сташек чув, як батько ворухнувся, може, повертався в його бік. Заки відізвався, хрякнув, відкашлявся, немов йому раптом у горлі засохло.

— Що тобі таке сьогодні в голову прийшло! Не думай так, синку. Ніколи такої думки навіть до себе не допускай. Повернемося у Польщу, напевно повернемося! Щоб не знаю що, повернемось. Але мусимо кінця цієї війни дочекатися. То через війну ті всі наші нещастя. А як війна закінчиться, настане на світі спокій, тоді до Польщі повернемося. Стасю, чуєш?

— Так, татусю, чую.

— Обіцяй мені одне, бо ти вже великий і сам розумієш, в житті може бути ще по-різному. Дай мені слово, сину, що якби так, не дай Боже, зі мною щось сталося, то ти ніколи, ніколи про Польщу не забудеш! Повернешся до Польщі і Тадзя до неї забереш. Розумієш мене, сину? Цей мій наказ краще, ніж десять заповідей, запам’ятай собі!

За тиждень приїхало до Булушкіно кілька сімей з Тулуна, а серед них Грубові, Барскі та Баликові. Усі поселилися у Вовчому хуторі. Лише Бронек Шушкевич переселився до села, де знайшов куток, харч і дарове прання, а, мабуть, й щось більше у молодої солдатської вдови, Нюрки. Після повернення з Тулуна Шайна відкликав Долину вбік.

— Маю для тебе два повідомлення. Присохла та твоя справа з конем. Мама говорить, що навіть міліціонера в стайні не було. Ніхто про тебе не допитувався.

— Ну й слава Богу. А друге повідомлення?

— Ти допіру здивуєшся! Домбровський видав себе за українця!

— Що? Домбровський, державний лісничий?

— Ну бачиш, який то був балагур? Так, чоловіче. Може, цим самим хотів якось виправдати прийняття радянського паспорта? Але лишився ні з чим. Ледве видав себе за українця, а вони хап його за сраку і до Червоної Армії, на фронт!

— Що ти кажеш! А що Домбровська, діти?

— Що вона бідна винна. Збожеволів, мабуть, чоловік, і все. Стільки, що наш «січовий стрілець» Домбровський десь там тепер в окопах макітру під німецькі кулі підставляє.

— Мантерис, бідолаха, мав рацію: завжди Домбровського у підлому характері підозрював. А про Сташека Мантериса нічого там не чув?

— Що там у когось почуєш. Погнали чоловіка на каторгу, і камінь у воду...

— А стосовно наших польських справ нічого там нового не чути?

— Нічого, чоловіче, мертва тиша.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава