home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



11

Сибіріада польська
ише в середині квітня зима полегшала. У сонячні довші дні тулунськими вуличками спливала післяснігова вода. Сани жолобили глибокі колії у розгрузлім бруднім снігу, ховаючи сліди кінського гною і решток розкиданого по вулицях сіна. Але надвечір повертався ще солідний мороз і стинав усе льодяною поволокою. А коли ще й припорошував сніг, тоді по місту ані пройти, ані проїхати.

У такі теплі дні з новою надією чекається весни і навіть голод переноситься легше. Сташек з братом витоптали тулунські стежки. Щоденно майже ті самі: дім, базар, біля кіно, лісопильня з другого боку її, бо там мешкало багато знайомих поляків, залізнична станція, де можна половити ґав на поїзди, тротуар перед будинком польського представництва, щоб хоч польським прапором очі натішити.

Лазиш так собі, лазиш, буцімто нічого, але завжди щось навколо тебе діється: щось там побачиш, щось почуєш, з кимось новим познайомишся.

У той день брати поверталися з околиці залізничного вокзалу. Сташеку було якось маркітно, бо поїзди, які мчали на захід, у бік Польщі, все були не для нього, та ще й до цього пригадував пошаткований на залізничному полотні труп солдата-каліки Броди. Тадек, явно підмерзлий, не встигав за братом, марудив і покашлював. Так доволоклися до будинку польського представництва. Задуманий Сташек, мабуть, цього разу пройшов би не затримуючись, якби не вигук малюка, що йшов за ним.

— О! Нема?

— Чого нема?

— Того, отам...

Тадек, який все частіше немилосердно плутав польські слова з російськими, забув як це «О» назвати, отже показував у тому напрямі пальцем. Сташеку вистачило кинути оком, щоб зорієнтуватися, що малий має на увазі: на будинку представництва бракувало польського прапора! Не було також інформаційної таблички біля хвіртки, зачиненої солідним висячим замком.

У будинку представництва Сташек ніколи не був, хоча страшенно його туди тягнуло. Невідомо чому уявляв собі, що за тим зеленим плотом з дощок в будинку, на якому висить польський біло-червоний прапор, мусить бути... Польща! Не заходив за ту огорожу, бо люди з Червоного Яру розповідали і все не могли забути, як погано їх тут прийняли. Адже не так уявляли собі Польщу та її представників. Але завжди, коли хлопець туди проходив, уповільнював ходу, зупинявся, щоб хоч на мить поглянути на той польський біло-червоний... Бачив при таких нагодах, як до будинку представництва входили поляки такі, як він, зголоднілі обірванці. Бачив, як звідти через хвилину виходили збентежені і немов ще більше безпомічні, довго стояли біля хвіртки, не дуже знаючи, що з собою у незнайомому місті робити.

А сьогодні на представництві не було вже польського прапора! Тадек ловив ґав на Сташека, очікуючи мабуть якогось пояснення.

— Прапора нашого нема, що? — упевнився Сташек, чи малий саме це мав на увазі.

— Ну, — сказав Тадек і на додаток похитав головою. — Флаг не тут.

— Не «флаг», тільки прапора, знамена нашого польського нема. Так по-польськи говорять. Знамено! Флаг, то по-руськи. Скільки разів маю тебе, гівнюка, вчити, щоб ти зі мною по-польськи розмовляв.

Тим багатослів’ям і покрикуванням на брата заглушував свій неспокій і незнання.

— Ну, нема польського прапора. Ну й що? Може саме до прання його зняли? Адже ти бачив, який був брудний. Кольори важко було розрізнити. Пішли, йдемо, бо вже пізно. Завтра знов сюди прийдемо, то буде видно...

Повертали додому. Малюк, видно, вражений зауваженням, що погано говорить по-польськи, почав декламувати під носом, але настільки голосно, щоб його старший брат чув:

— Кто ти такій, поляк мали. Какой знак твуй? Ожел бялий...

Сташек зі сміхом посмикав брата за чуприну.

— Ой ти, кацапе такий-сякий! Повторяй за мною. Тільки точно, слово в слово: «Хто ти такий? Поляк малий...» Як тебе тато вчив?

На другий день пішли спеціально перевірити, що з цим польським прапором. Прапора не було. А пустий будинок представництва був наглухо зачинений.

Якогось вечора адвокат Шахницький чекав на вчителя Сьомкіна, щоб пограти в шахи, і про щось собі там з Долиною поговорювали. Запізнений Сьомкін влетів до кімнати, вимахуючи газетою, і від самого порога викрикнув:

— Ну, господа поляки, того я від вас не сподівався! Щоб так йти на гачок гітлерівської провокації. І то тепер після нашої сталінградської перемоги контактуватися з фашистами!? Ні, цього я від вас не сподівався...

Вчитель нервово бігав по кімнаті. Шахницький намагався його заспокоїти.

— Але що таке сталося, товаришу Сьомкін? Не розумію, що ви хочете?

— Що я хочу? В чому справа? То ви ще нічого не знаєте? О, прошу! — Сьомкін підійшов до світла каганця і розклав газету. — Ну то прошу, послухайте «Правду», господа поляки! Гм, гм... Зараз вам цей шматок прочитаю: «Гебелівські наклепники від певного часу розповсюджують підлу наклепницьку брехню, буцімто весною 1940 року в районі Смоленська радянська влада масово розстрілювала польських офіцерів. Німецькі фашистські бандити не відступили від найпідлішої брехні. Скрізь відомо, що польські полонені влітку 1941 року потрапили до рук німецько-фашистських катів і були ними по-звірячому повбивані. Тим часом польський уряд у Лондоні негайно підхопив гітлерівські наклепи. Такою діяльністю польський уряд виявляє існування якогось порозуміння між польським і німецько-фашистським. Польський уряд зійшов тим самим на шлях порозуміння з Гітлером. Тут закладено коріння ворожої кампанії проти Радянського Союзу, яка проводиться одночасно урядом Польщі і Гітлера...»

Схвильований Сьомкін припинив читання. Махнув рукою і важко сів за столом. Шахницький сягнув по газету і, водячи пальцем рядок за рядком, читав безголосо рухаючи губами.

— Не вірю! Просто не вірю і все! — Шахницький відсунув газету від себе.

— Як це? У що, чому пан не вірить? Адже ж це «Правда» пише! Що, може «Правді» пан не вірить? Ленінській «Правді»?

— Пане Сьомкін, я не газету маю на увазі... Я стосовно самого факту.

— Ніби якого факту? Які ви маєте тут сумніви?

— А хоча б такі, пане Сьомкін, що не вірю, щоб наш польський уряд поступав так нерозсудливо, як тут описується. А вже напевно ніколи не буду вірити в жодні якісь порозуміння польського уряду з Гітлером. Що, невже не знаєте, а може забули, пане Сьомкін, що Польща вже у 1939 році перша стала проти Гітлера? А трагедія є фактом, масові розстріли польських офіцерів. Це мені до Гітлера підходить...

Того вечора у шахістів гра не клеїлася. Шахницький неуважно переставляв фігури і швидко дістав мата. Сьомкін на цей раз не запропонував реваншу, сухо попрощався і вийшов. «Правду» залишив на столі. Після його виходу Шахницький з Долиною довго мовчали. Адвокат кілька разів заглядав у газету, немов усе ще не довіряв власним очам. Встав із-за стола.

— Пізно вже, пане Яне, пора спати...

Тримаючи руку на клямці, повернувся ще:

— Так чи не так, пане Янеку, ця звістка то для нас тут справжня трагедія. І то з кожної точки зору. Ой видовжується та наша дорога назад до Польщі, видовжується. Спочатку Андерс з тим своїм Іраном, тепер Катинь... Добраніч.

Батько важко зітхнув і вже мав задути каганець, коли помітив, що Сташек ще не спить.

— Гашу, синку, завтра раненько на роботу...

— Тату, то погано для нас, про що Сьомкін розповідав?

Батько присів на краю постелі. Хвилину мовчав.

— Як би це тобі пояснити... Люди, які управляють Польщею, наш уряд десь там в Англії, посварилися з Росією. Наш уряд говорить, що здається росіяни вбили наших польських офіцерів, яких у тридцять дев’ятому році взяли в неволю. Пам’ятаєш, як наших солдатів у Ворволинцях Совіти до неволі брали? З того акацієвого ліску біля Якубівки на шосе їх вивели? Як мамочка боронила мене перед розстрілом?

— Пам’ятало. Потім ми тікали з мамочкою ущелиною до Червоного Яру, а вони за нами стріляли.

— Ну, та сварка між Росією і Польщею, то саме щось таке... А це для нас недобре. Ти чув, як Сьомкін з Шахницьким сварилися. Такі-то справи, синку. А для нас це погано, бо знов кривим оком на нас будуть тут дивитися. І знов та наша Польща з-перед носа від нас тікає.

Батько задув каганець. Гострий сморід карбіду розійшовся по кімнаті.

— Татку.

— Ну що там ще?

— А знаєш, що на тому нашому представництві вже нема польського прапора? Таблички також нема. А ворота, ті від вулиці, на висячий замок зачинені.

— Не волочіться аж так далеко. Зачинені, кажеш? Прапора нема? Це також для нас погано. Ну, але вже спимо, синку: «Сон — примара, Бог — віра...»

На другий день Долина вибрався ввечері на лісопильню, де у польському бараку мешкала більшість людей з Червоного Яру. Зібралися в тісній кімнатці Мантериса. Кожен вже щось там чув, що останніми днями говорило про Польщу і поляків московське радіо і писали газети. А говорили й писали погано. Про уряд, генерала Сікорського не інакше, як про «фашистський», підозрювали його у змові з Гітлером, про провокацію, в якій запідозрювали Радянський Союз у вбивстві під Смоленськом польських офіцерів, взятих у 1939 році до неволі. На цьому тлі докоряли полякам виведенням армії Андерса на Близький Схід, і то в період, коли вирішувалась доля Сталінграда.

— А найгірше, панове, що Росія розірвала з урядом Сікорського дипломатичні відносини. У сьогоднішній «Правді» про це писали. Зле то для нас, дуже зле!

— А чому? Як це?

— А так то, чоловіче, — терпеливо пояснював необізнаним Мантерис, — що якби Сікорський зі Сталіним у сорок першому не порозумівся, то ми сиділи б у Калючому по сьогоднішній день.

— Або там уже давно поздихали б.

— А так,— продовжував Мантерис, — що порозумілися, зав’язали дипломатичні відносини, то була для нас амністія, було в Росії наше військо, польське посольство у Куйбишеві. А тепер? Розрив дипломатичних відносин означає, чоловіче, що знов залишилися у тому Сибірі на милості і немилості Совітів. І що з нами тепер буде, то лише один Пан Бог знає. Чорне бачу, панове, чорне.


Третій день минав, як адвокат Шахницький не повертав додому. Бабуня Шайніна, яка час від часу прибирала в кімнатці адвоката, прала йому сорочку або щось варила, перша забила на сполох.

— Людоньки! Такий порядний чоловік, може, з ним щось погане трапилося? Не сидіть так, мужчини, тільки треба кудись йти та шукати людину.

Правда. Тільки де його шукати, якщо не дуже навіть знали, де Шахницький працював. Ніколи про це детально не говорив, збував їх розповідями про свою юридичну, вільну професію. Може, з вчителем Сьомкіним порадитись? Але Сьомкін явно уникав поляків, хоч ще недавно не було вечора, щоб не кидався до Шахницького з невеличкою партією шахів. Тепер навіть не запитав про Шахницького. Простежили за Сьомкіним, коли той повертав зі школи. Сьомкін удавав здивованого.

— Де пана Шахницького шукати? А звідки ніби маю це знати? Він ваш, поляк, хоч, до речі, то єврей, але польський, тому ви повинні знати, де така людина може обертатися. А я? Що я, кілька разів в шахи з ним зіграв. Не знаю чоловіка. У міліцію треба заявити і тільки...

Долині не сподобався той Сьомкін, пригадав собі його останню сварку з Шахницьким. Треба буде остерігатися, в політику з ним не вдаватися, подумав.

В міліцію не пішли. Долина звернувся до директора Рудих, бо пригадав собі, що Шахницький як юрист давав Рудих якісь поради. Директор нічого про Шахницького не знав, але обіцяв, що спробує про нього розпитати. Це тривало недовго, бо вже на другий день, коли Долина заїхав під будинок адміністрації з бочковозом, вийшов до нього Рудих. Зупинився біля Долини буцімто мимоходом.

— А з тим вашим Шахницьким погано, НКВС ним заінтересувався. А як НКВС кимось цікавиться... Недобре... А до мене вже більше у цій справі не приходьте.

Ввечері прийшов до Долини дільничний міліціонер і наказав, щоб наступного дня прибув до НКВС.

Цей самий міліціонер був також у Шайнів з дорученням, щоб від них прибули до НКВС усі дорослі, з бабусею Шайніною включно. Їм також не сказав, у чому справа.

— Мабуть, у справі Шахницького хотять нас допитати. Чоловіки, в разі чого нічого не знаємо і все! — розпорядилася бабуня на всякий випадок.

— Не знаємо, не знаємо! Але щось мені здається, що тут не про Шахницького йдеться: адже Сьомкіна не викликають, тільки нас, поляків.

— А нібито навіщо цього шпига мають викликати? Вже раніше їм усе про Шахницького виспівав. А може, він і про нас щось наговорив? НКВС, то не жарти!

Ввечері влетіла до них налякана Броня. Вона і всі дорослі поляки з лісопильного барака також одержали виклик до НКВС. Отже, тут йшлося не про справу Шахницького. А тоді про що?

У щоденному розвозі води Долину не було кому замінити. Сташек знав, куди батько возить воду. Карим умів поводити. Із запряганням коня також справлявся.

— Даш собі раду, Стасю? Хоч би тільки зо дві бочки до полудня обов’язково треба довезти. Решту розвезу, як повернуся. Мабуть, довго нас там держати не будуть? Попрошу їх, скажу, що на роботу поспішаю. Тільки чи даси ти собі раду?

— Тату?! Побачиш, що дам собі раду, Карий мене слухається.

— Ну добре. Тільки будь уважним особливо біля ополонки: надто близько не під’їжджай, бо там страшенно слизько. І коли будеш черпати воду — будь обережним. Набирай потроху, стільки, скільки піднімеш. А Тадзьо хай в той час сидить дома.

— Не бійся, тату, дам собі раду.

— Ну то пішли, запряжемо Карого.

Будинок тулунської міліції був огороджений високим плотом з дощок. Нагорі плоту — колючий дріт. Солідні, оббиті жерстю ворота і хвіртка з рухомим візіонером для вартового.

Долина трохи запізнився, і коли вартовий без зайвих церемоній відчинив йому хвіртку, аж зупинився від здивування: перед входом до будинку метушилася чимала юрба жінок і чоловіків. «Аж скільки поляків є у Тулуні?» Люди шукали знайомих, скупчувалися в групки і збудженим придушеним голосом ділилися здогадками, навіщо їх сюди скликали.

Долина пошукав очима людей з Червоного Яру. Стояли трохи осторонь, оточували когось щільним кругом, голова біля голови. Поки зорієнтувався, що їх так зацікавило, почув збуджений голос бабуні Шайніної:

— Святий Боже! Гляньте тільки, люди, хто б міг цього сподіватися! Хто б сподівався: «Гора з горою, гора з горою».

Протиснувся ближче і побачив, як бабуня Шайніна тулить до грудей плачучу... Циню Біалерову! Так, цю саму Циню, дочку Йосека Біалера з Червоного Яру, яку всі гукали Целіна і яку разом з Корчинським і Владеком Лютковським арештував НКВС ще в Калючому за те, що польських дітей у бараку вчила.

— Йосек також тут є?

Балік повернувся, знизав плечима.

— Не знаю, чоловіче. Якась із наших баб Целіну тут помітила, ну й почалося! Нічого, тільки плачуть... Хай йому дідько, Яне, як думаєш, для чого вони нас сюди викликали? Стільки людей? Говорять, що наче Англія за нас заступилася. Як той генерал Андерс з нашою армією пішов за кордон, ну то буцімто англійці сказали росіянам, щоб і нас туди відтранспортували. Інші знов говорять, що після того Андерса руські так оскаженіли, що візьмуть нас тепер за сраку і віо, назад у тайгу. Як думаєш, про що тут йдеться?

— Холера їх знає! Від них всього можна сподіватися.

Долина не встиг пропхатися до Целіни, щоб з нею привітатися, коли на ґанок вийшов офіцер НКВС.

— Увага, громадяни! Запрошую вас усередину і там про все довідаєтеся.

Люди розсілися в залі. Ті, з Червоного Яру, як завжди держалися разом. За столом президії сіла трійка: міліціонер, сивий цивільний і знаний вже їми офіцер НКВС. Він саме почав:

— Граждане полякі! Ми запросили вас сюди, щоб відповідно до найновішого розпорядження радянського уряду виконати необхідні формальності, які дозволять вам відтепер стати повноправними громадянами Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ще сьогодні ви одержите відповідні посвідчення, а найближчим часом радянські паспорти.

Так само як на початку в залі була повна цікавості тиша, так після останніх слів офіцера присутні голосно, неспокійно загорланили.

— Прошу дотримуватися тиші, громадяни. Прошу, тихо! Тепер даємо слово коменданту районної міліції, який пояснить вам деталі. А якщо щось буде неясно, дуже прошу, запитуйте.

— У мене є запитання! Можна вже тепер, відразу? — вирвався уперед Мантерис. Усі голови повернулися в його бік. Офіцер хвилинку вагався.

— Ну, харашо, запитуйте.

Мантерис спішно, нервово шукав чогось у кишенях, врешті дістав якийсь зім’ятий папір і підняв його вгору.

— Ось тут маю посвідчення, видане НКВС, в якому ясно написано, що я є польським громадянином. Отже, прошу мені пояснити, навіщо мені тоді радянський паспорт?

Мантериса підтримало чимало голосів:

— Усі маємо такі посвідчення!

— НКВС нам видав відразу після амністії.

— Ми є польськими громадянами.

— Спокійно! Спокійно, громадяни. Не будемо тут мітингувати. Але якщо так починаєте, то і я мушу вам кілька слів правди сказати, щоб у вас не було жодних сумнівів. І жодного обману. Так, справді, радянський уряд повірив буржуазному урядові Сікорського, хотів з ним союзу, дав вам амністію, дозволив і допоміг організувати на нашій території польську армію. Ну і чим той так званий «уряд польський» відплатив нам? Чорною невдячністю, зрадою та провокацією! То ваше військо замість на фронт, під Сталінград, втекло до Ірану, до англійців. Останнім часом виявилося співробітництво польського уряду з Гітлером, зведення наклепів на Радянський Союз про якийсь там вигаданий злочин стосовно польських офіцерів. Або ті імперіалістичні територіальні претензії до нашої Білорусії та Західної України, які після століть пансько-польської неволі раз назавжди повернулися до радянської батьківщини. Органи НКВС виявили, що поляки займалися шпигунством. Ми тут, у Тулуні, також щось стосовно цього знаємо. Це не таємниця, чим то ваше представництво тут займалося. Вистачить? Ну то тепер не дивуйтеся, що уряд СРСР розірвав усякі дипломатичні контакти з буржуазно-фашистським урядом Сікорського. То не завдяки Радянському Союзу, а завдяки тому уряду Сікорського ви опинилися у такому становищі. Однак радянська влада черговий раз виявляє вам, полякам, свою великодушність: даємо вам наше радянське громадянство. Це повинно бути честю для кожного, а ви мені тут якісь протести оголошуєте. Зрештою, за походженням ви всі із Західної України або Білорусії і фактично є радянськими громадянами від вересня 1939 року. Тому одержання зараз паспортів — просто звичайна формальність. Ну то прошу, щоб тепер комендант міліції пояснив вам додаткові подробиці.

Комендант говорив коротко, обмежився формальностями і поясненням обов’язкового закону. Оголосив, що від сьогодні їхні старі посвідчення не є ідентичним документом, а без важливих документів обійтись не можна. Хто цього важливого ідентичного документа не має, підлягає суворій карі, навіть ув’язненню. Треба здати старі посвідчення, заповнити анкету для паспорта і одержати нові документи.

— Паспорти будуть видавати ось там, у тому приміщенні. Не пхайтесь, громадяни, для всіх вистачить,— жартував офіцер НКВС, виходячи з маленького залу.

Вказані ним двері відчинилися, у них став міліціонер і заохочував:

— Ну заходітє, граждане, поки нема черги. Дуже прошу, хто перший?

Люди сиділи на своїх місцях, але до відчинених дверей ніхто не підходив. Чимало осіб поглядало на Мантериса. Мабуть, не видержав їх питальних поглядів, бо раптом зірвався з крісла.

— Ну, що так на мене витріщили очі? Кожен з вас має свій розум... А я, а я можу вам тільки за себе сказати, що хай, хай що хоче діється — радянського паспорта не візьму і все! — Поблідлий сів і тільки руки в нього тремтіли, коли ховав у кишеню дотеперішнє ідентичне посвідчення. У залі знов закипіло. Люди збиралися групами, дискутували, радилися.

Долина не уявляв собі, як у цій ситуації поводитись. Усе знов ставало похмурим, просто безнадійним. А до того ще непокоївся за Сташека, якого залишив з конем і бочковозом. Підійшов до вихідних дверей.

— Куда, гражданін? Ану назад!

За дверима стояли два солдати НКВС з гвинтівками.

— Я на роботу, діти самі залишилися...

— Назад, назад, громадянине. Вихід лише через оте приміщення, де видають паспорти. Там свої права пояснюйте...

Підвозячи батька в міліцію, Сташек не міг дочекатися, коли той віддасть йому віжки і він сам не лише зможе правити Карим, але поїде на Ію по воду.

Кінь слухняно тягнув сани. День був сонячний, теплий. Ранковий заморозок поволі відступав, колії ставали м’якими, сани сковзали на заворотах.

На ріку з’їжджалося стрімкою, вузькою вуличкою. Біля самого берега Ії був різкий поворот, і зимова дорога вела по льоду майже на середину широкої ріки. Там було кілька великих ополонок, з яких черпали воду в бочки.

Коли Сташек під’їхав, усі ополонки були вже заставлені бочковозами. Зупинився збоку, чекаючи на свою чергу. Возиводами були одні баби. Вайлуваті, неповороткі, у ватніх штанах і фуфайках. Черпаючи воду з ополонок, перекидалися голосними розмовами, сварилися, сипали вульгарними жартами.

— Дивіться, дивіться, баби, який новий возивода нам тут з’явився!

— Кінь того поляка з управління міста, від Рудих.

— Ти, може, поляк?

— А де твій батько?

— Поляк. А батька... ну батька в міліцію викликали.

— А в чому він там провинився, що його у міліцію? Може, щось украв, або когось убив?

— Облиш, дурна, чіпати малого. Міліція, міліція! Мало кого сьогодні міліція викликає? Краще допоможемо дитині води набрати. Ану під’їжджай сюди, малий, на моє місце.

Першу бочку води Сташек завіз у дитсадок. Куховарка накричала на нього, що спізнився.

— Теж мені, возивода! Мало того, що запізнюється, то ще відра не може піднести. А що з батьком?

Куховарка гарчала на Сташека, але погнала своїх кухонних помічниць носити воду. Коли закінчив, покликала його всередину і хлюпнула у миску ополоник гарячої крупи, підкрасила олією і наказала йому їсти. Сташекові паморочилася голова від смачних кухонних запахів. Кашу вихлебтав жадібно і жалкував, що малий Тадек не може ходити до такого дитсадка, а тепер сидить сам, голодний, в холодній хаті.

Другу бочку Сташек завіз під якесь управління. Тут вже було гірше, бо ніхто навіть ним не поцікавився. Тільки старий воротар, не рухаючись з нагрітої сторожки, пояснив йому, де стоїть бочка, в яку повинен перелити воду. Довго двигав коридором відерце за відерцем. Навколо нього проходили зайняті своїми справами, байдужі до його тяжкої праці службовці і якісь ділові відвідувачі.

Але додому повертав задоволений, зробив усе, що йому батько наказав. В’їхав у ворота. Тадек вибіг йому назустріч. Батька ще не було. Не було також нікого від Шайнів. Зняв упряж з Карого і довго витирав його насухо. Кінь терпляче піддавався цій процедурі, хоч час від часу тихо іржав і лупав баньками у напрямку решток сіна. Вівса вже давно не було. Вівсянка, яку часом варив, була з фуражу, украденого у Карого. То нічого, що висушений овес був трохи у батьківських долонях викришений, що при їжі плювали і душилися лузгою: вівсянка була смачна і хоч трохи заспокоювала голод.

У кімнаті було холодно. Напалив у печі. Заварив води, налив у горщички. Посолив. Сягнув на полицю, де батько залишив їм щоденну порцію хліба. Переламав скибку рівно, але пригадав собі, що їв у дитсадку крупу, отже віддав хліб Тадеку.

Лише пізно ввечері повернулася з міліції бабуня Шайніна. Сама.

— Держать наших у міліції. З цілого Тулуна зігнали поляків. Тільки таких старух, як я, погодилися випустити на ніч. Тьфу! Хай їх пекло забере, допоможи мені в цьому, Пане! Якісь російські папери мають полякам вручити, а ті наші дурні чоловіки вперлися і не хотять їх брати. Бояться, що як ті руські папери візьмуть, то вже ніколи звідси до Польщі не повернемось. Так немов папір має якесь значення. Можна собі ним найбільше сраку підтерти. Ой, дитино, дитино, що з нами, бідолашними, на цьому світі твориться, то тільки один Господь Бог може зрозуміти і змилосердитись над нами грішними... А ви щось їли обоє? Ти справився з тою водою, бо батько там хвилювався. Не журись, Стасю, адже стільки народу відразу у тюрмі не зачинять: подержать наших, подержать і випустять.

Тулунський НКВС утримував поляків у малому залі. Нікому не було дозволено вийти з будинку. До уваги не приймалися жодні прохання ані пояснення. Навіть за своєю потребою виводили людей з конвоєм. Не давали води, не говорячи про їжу. Час від часу відчинялися відомі двері і міліціонер відновлював запрошення на одержання паспортів. Ніхто туди не заходив. Надвечір у залі знов з’явився той самий офіцер НКВС у шапці з гранатовим обідком, комендант міліції і якийсь старший сивуватий цивільний. Того офіцер НКВС відрекомендував як районного прокурора.

— Мені можете не вірити, міліції можете не вірити, але прокурор на праві розуміється. Послухайте, що представник радянської прокуратури вам скаже.

Прокурор відкрив кодекс і довго складно пояснював зібраним, які саме кари їм грозять за брак радянських паспортів, а надто за неслухняність і опір владі. Говорив про кару тюремну, табори праці і заслання. Мовчали. Ні про що його не запитували. Офіцер НКВС дав зібраним у залі дві години для остаточного розміркування.

Коли визначений час минув і ніхто за паспортами знов не звернувся, двоє солдатів НКВС демонстративно витягнули з залу Мантериса. І хоч той зовсім не опирався, тягнули його під руки, брутально штовхали прикладами. А ще через хвилину відділили жінок від чоловіків: лише кільканадцять стареньких жінок звільнили «на ніч додому». Затриманих загнали до підвального арешту.

Циня Біалерова потрапила до камери разом з Гоноркою Ільницькою і Сильвією Краковською, яка безнастанно плакала за своїм синком.

— Не реви так, Сильвіє, адже пані Корчинська не дасть дитині зробити кривди.

— Але ж знаю, знаю. Але, не дай Боже, як нас знов кудись у тайгу вивезуть або у в’язниці зачинять, то що з ним буде, сиротою...

— Лякають тільки, щоб ми на ті їхні паспорти наважились. Побачите, що завтра, а найпізніше за кілька днів нас звідси випустять. Стільки людей враз не закривається. Повірте мені, трохи розуміюсь на їхніх способах, своє в тутешніх тюрмах відсиділа! — Втішала їх Циня. — Але про Мантериса то я направду боюсь. Не дарують йому...

Циня Біалерова дочекалася амністії Сікорського, бо так її між собою польські засланці називали, у черемховській тюрмі. Умови були там надзвичайно важкі, бо в’язнів змушували працювати у місцевих вугільних шахтах. Ув’язнені жінки працювали нарівні з в’язнями-чоловіками, внизу. Темрява, вузькі, вологі штольні, низькі, зі ссувом виробітки. Потрапила у бригаду рецидивісток, яка займалась вивозом вугілля безпосередньо з підземельних шахт. Праця убивча, харчування гидке, гігієни ніякої. Лише один раз на тиждень вели жінок у баню. На баракових нарах тісно, брудно, воші. Циня не шукала ні у кого підтримки, нікого ні про що не просила, майже ні до кого не відзивалася. Адміністрації та наглядові відповідала на питання, коли була змушена. А крім цього, протягом перших місяців не могла викинути з пам’яті та уяви прискіпливих відчуттів, коли той п’яний солдат ґвалтував її багаторазово і брутально. Бридилася сама себе. Не лише свого тіла, але навіть своєї уяви і душі. Не хотілося їй жити. У такі хвилини, особливо коли вночі будив її той кошмарний сон, який повторювався, думала про самогубство. Тільки як це зробити, щоб воно було результативним? Боялась, безпорадно плакала, занурювала голову в брудне лахміття твердого лежака. Замучилась би, мабуть, до смерті або упала від праці понад сили, якби не випадок, а точніше — нещасний випадок.

У шахті стався завал. Підземний удар був таким сильним, що дві копалини з працюючими там в’язнями роздавило повністю, а у тій, де саме працювала Циня, багатьох повбивало і покалічило. Коли громовий розголос стих, зупинився обвал, осів задушливий вугільний пил, один пронизливий людський стогін і кликання на поміч лунали навколо. Циня, хоч оглушена, була ціла. Поблизький стовп чудом захистив дівчину від роздавлення. Допомога зверху не надходила. Минуло дві довгі доби, заки нарешті рятівники до них докопалися. Циня, стара рецидивістка «паханка» Нюрка і визвольний штейгер Панюхін допомогли пораненим, як вміли і могли. Лише в цьому колективному нещасті щось у Цині добре знов відізвалось. Це завдячувала штейгеру Панюхіну, що комендатура перевела її до праці у в’язничній лікарні. Там, зовсім в інших умовах, Циня помаленьку ожила.

Ординатором відділу, в якому працювала, був визвольний лікар, доктор Панкратов. То він перший приніс їй звістку про генерала Сікорського і про загальну амністію для поляків. Від щастя не хотіла вірити власним вухам.

Кілька днів згодом викликав її лікарняний «опер» НКВС, капітан Самсонов.

— Маю для тебе добру звістку, Біалер!

— Слухаю, громадянине капітане,— відповіла згідно з регламентом.

— Наш уряд і товариш Сталін амністію для поляків об’явив! Що ти на це скажеш?

Не хотіла зраджуватись, що вже про це знає, зробила здивовану міну.

— Неможливо!

— Можливо, можливо. Ми тепер союзники, разом німця будемо бити. Ти чула про такого польського генерала Сікорського?

— Чесно кажучи, ні... Ніколи військом не цікавилася. Тільки Пілсудський...

— Не шкодить. А Пілсудського краще собі подаруй. Так, є для поляків амністія, Біалер. Але в мене є деякий, що так скажу, маленький сумнів,— замовк на хвилину, перегортав якісь папери. Циня здогадалася, що це її в’язничні документи. Врешті підняв голову і витріщив на неї очі. — Скажи ти мені, Біалер, ким ти справді є: полькою чи єврейкою?

Не була надто заскочена таким питанням. Знизала плечима.

— А можу бути польською єврейкою?

Самсонов був у доброму гуморі. Усміхнувся.

— От, хітрая ти, хітрая.

— Але, безсумнівно, я польського походження і є польською громадянкою.

— Що правда, то правда. В амністії написано ясно, що вона охоплює «громадян польських з Західної України і Білорусії...» Щасливиця ти, Біалер! Ну то що ж, готуйся на волю. Завтра звідси виходиш.

А у Тулун Циня потрапила випадково. Виходячи з черемхівського гулагу, не дуже знала, що з собою зробити, куди дітися. Може до Калючого повертатися, батька і брата шукати? Перед самим виходом ублагала її Таня, в’язничниця, дівчина з Тулуна, щоб зайшла до її матері зі звісткою про неї.

— Целіна, зайди до моєї старенької, порадуй її, розкажи про мене. Тулун тобі по дорозі, благаю!

Зайшла. І так уже залишилася в Тулуні. Мати Тані жила одна і прийняла Циню, як когось близького. А до Калючого Циня не їхала, бо від поляків, яких зустріла, знала, що після амністії люди з тайги, з лісних селищ негайно роз’їжджалися по Сибіру, куди хто міг. Не знала, де їй тепер шукати батька й брата. А що роботу дістала у міській поліклініці, то сиділа в Тулуні і як усі польські засланці чекала на те, що їй доля подасть.

Коли раптом викликали її до НКВС, налякалася і подумала, що, мабуть, знов для неї якесь арештантське пекло починається. Тому можна собі уявити її здивовану радість, коли за міліцейською огорожею серед натовпу балакучих поляків зустріла свояків, сусідів з її родинного, вимріяного Червоного Яру! Радість, а відразу після неї сум: від них також довідалася про долю батька й брата, про смерть пана Корчинського і Владека Лютковського.

Настав ранок, а батько все не повертав. Сташек пішов у стайню дати Карому сіна. Не дуже знав, що йму далі робити: розвозити сьогодні воду чи ні?

Бабуня Шайніна вибралась у міліцію, бо адже її тільки на ніч звільнили. Їсти не мали чого. Навіть вівса, який у Карого підкрадали, забракло. Нічого не вдієш, поголодують, не вперше. Наближувався південь, коли на подвір’ї з’явився директор Рудих.

— Що тут у вас діється? Де батько, чому воду не розвозить? Дитсадок життя мені не дає, від ранку води не мають.

— Батька вчора міліція затримала.

— Що? Міліція, батька? За що?

Сташек пояснював, як умів.

— А тої води до дитсадка то я можу зараз привезти.

— Що ти мені, хлопче, якісь казки розповідаєш, адже не справишся з цим!

— Справлюсь! Вчора навіть дві бочки я привозив: одну до дитсадка, а другу в те бюро недалеко від кіно. Батько мені наказав.

Рудих недовірливо похитав головою. Але врешті-решт примирливо махнув рукою і погодився. Постояв тільки ще хвилину, мабуть, щоб подивитись, як хлопець впорався з конем. А відходячи, ще раз упевнився:

— То кажеш, що всі поляки є в міліції?

— З нашого дому всі і з міста також.

— Ну побачимо, побачимо... А ти, малий, завези одну бочку води до дитсадка і повертайся додому. Тільки поспішай, бо мені завідуюча голову одірве.

Поляків набили у кілька камер, без будь-якої селекції. Люди з Червоного Яру опинилися разом. Тільки Мантериса з ними не було. Майже протягом цілої ночі не заплющили очей, ламаючи собі голову, як вибратися з ситуації, в якій опинилися. Передбачували два виходи, але обидва погані: візьмуть радянські паспорти, прощай тоді надіє на повернення до Польщі. Не візьмуть, найпевніше потраплять тоді за кару до гулагу або знов загонять їх кудись до глухої тайги. А окрім цього, в кожного були якісь особисті справи й клопоти: сім’ї, малі діти. Що робити, що робити?

— Холера, і так зле, і так недобре! Пане Майку, ви тут найстарший із нас, що ви про це все думаєте?

Старий Майка сидів у кутку камери з приплющеними очима, мовчав. Зібралися навколо нього.

— Ви цікаві, що я собі думаю? Не знаєте, на що зважитися? Я також не знаю. Обидва виходи собаці на буду можуть придатися. Але одне знаю напевно: важко передбачити, що з людиною за хвилину може статися, а що допіру колись там, після війни. Всіляко ще на цьому світі може бути. З нами також. І то з тими руськими паспортами або без них...

— То що тоді радите?

— Анічого. Чекати. Вони також там, мабуть, радяться, турбуються, що з нами робити. А може, тільки на передержання нас беруть?

— А як нам не уступлять?

— Кажуть, важко! Тільки нерозумна нетля сама у полум’я летить.

На цей раз Сташек вирішив забрати з собою Тадека, не мав його біля кого залишити, ну і про себе розраховував на те, що коли завезе воду до дитячого садка, то може дістануть там щось поїсти. Поставив малого на полоз саней ззаду бочки і наказав йому міцно триматися. Сам, правлячи Карим, сів спереду. З допомогою знайомих баб набрав води з ополонки. Сонце пригрівало сильно вже кілька днів. Довкола ополонок лід поволі починав кришитися. Вода збиралася в глибоких упадинах, розливалася по льоду великими калюжами. Баби остерігали Сташека наввипередки:

— Уважай, синку, надто близько до ополонки не підходить, борони, Боже, не під’їжджай. Бачиш, який лід став крихкий?

У завідуючій дитсадка не розчарувався. Не тільки накормила їх густим круп’яним супом, але на додаток ще по шматку хліба дала. Була явно у кращому настрої, ніж учора, бо підсіла до них, коли їли, і розпитувала про все. Вже від’їжджав з порожньою бочкою, коли завідуюча вибігла на ґанок.

— Знаєш що, хлопче, а може б ти сьогодні привіз мені ще одну бочку, щоб я завтра вранці не мала з водою клопоту? Зможеш?

— Добре, прошу пані, привезу.

— Ну то дуже добре. А батькові скажи, що твого брата можу прийняти у дитячий садок. Шкода, що раніше ти мені про це все не сказав.

— Добре, прошу пані, скажу. А воду зараз привезу. Віо, Карий, віо!..

Сонце схилялося до заходу. Як завжди перед вечором вхоплював раптовий, гострий приморозок. Хрустіли заледенілі стежки, водяні калюжі замерзали під морозом. Слизько. Сташек радів, що йому сьогодні все так удалося. Тадек накормлений і, може, навіть до того дитсадка буде ходити. А коли цю додаткову бочку води привезе, то, може, завідуюча ще їм щось дасть? Директор Рудих буде задоволений. Тато також. Але ж здивується, що він з усім справився. І навіть Тадека до дитсадка влаштував.

— Віо, Карий, віо!

Карого не треба було підганяти. З пустою бочкою дорогою з горбика бігти йому було легко. Тільки що було надто слизько, особливо, що вже давно позагублював підкови, а ніхто своєчасно не завів його до коваля. Та окрім цього, саньми погано завертало на слизьких стежках, шарпало хомутом, било посторонками по боках. Стрімкий з’їзд до ріки біля кінотеатру. Мабуть, Санька зі своєю бандою там стоїть. Санька! Напевно Санька. Дивиться, бачить і певно Сташеку заздрить, як той конем справно поводить.

Різкий поворот до ріки. Бочка небезпечно захиталася на слизькому ПІВКОЛІ.

— Держись, Тадзю, міцно держись!

Наляканий Сташек з усією силою потягнув віжки. Але Карий вже зірвався у галоп.

— Тпрри, Карий, тпрри. Стій, Карий!

Кінь галопував. Явно наляканий хропів, іржав. Копита задніх ніг, витягнуті в галопі, ритмічно били в бочку спереду. На мить Сташек побачив ще відкритий простір обледенілої ріки, кілька бочковозів і прірви ополонок у віддалі. Сильний удар бочки у високий схил, хлопець стрілою вилетів із саней і упав обличчям на обледенілу стежку. Заболіло, запаморочилося в голові, зірки в очах. «Тадзю, Тадзю, Тадзю». Пробував підвестися. Щось тепле заливало йому очі, на губах відчув солоний смак крові! Карий! Карий! Сташек дряпався рачки, витріщував баньки у напрямі великої ополонки. Крізь сльози і кров, з шумом у розболілій голові встиг ще помітити, як тоне в ріці обледеніла бочка, як втягує за собою Карого, який дико іржав, розпачливо бив копитами об край ополонки. А потім уже тільки темрява...


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава