home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1

Сибіріада польська
ула тоді зима винятково сніжна й морозна. Нічна, надранкова пора. Червоний Яр, невелике подільське село, отулене тишею засніженої, глибокої котловини, спало ще сном праведників. Спало несвідоме тієї небезпеки, яка наближалася і поява якої неможлива навіть у кошмарних снах. Саме тому, мов грім з ясного неба, упала вона тієї ночі на людей з Червоного Яру.

Раптом по всьому селу залунало скажене гавкання собак, а якісь чужі, озброєні люди, в супроводі голосних вересків і прокльонів прикладами гвинтівок почали добиватися до хат. Іржання коней, ричання наляканої худоби, усе це змішане з жалісним голосінням жінок і дитячим плачем. А до того час від часу постріли з гвинтівок, які луною відбивалися в чистому, морозному повітрі.

Так людям з Червоного Яру об’явилася трагічна година вивозу на сибірську каторгу.

Для зацікавлених історією зазначимо, що відбувалося це точно 10 лютого 1940 року.


Обійстя Калиновських, найвеличніше й найбагатше у Червоному Яру, розташувалося на краю села, біля дороги з Товстого до Борщова. Мабуть тому до Калиновських у першу чергу вдерлися енкаведисти з місцевими українськими міліціонерами.

У Калиновських у дворику впав перший постріл і перша жертва: Британ, гірська вівчарка, яка, захищаючи господарську садибу, стрибнула на радянського офіцера у білому кожусі і до крові роздерла йому руку, в якій той тримав наган. Забурлило у дворику. Британ не пускав. Лише постріл з солдатської гвинтівки поклав край його собачій вірності. На той галас зі сну зірвався молодший з Калиновських, Янек, і підбіг до вкритого інеєм вікна. Дідусь Фелікс також прокинувся.

— Що там, Ясю?

— Британ когось термосить... Якісь люди... з гвинтівками.

— Стріляють! Мабуть — бандерівці! Не відчиняй, упаси Боже!

— Британа, мабуть, убили...

Рівночасний гуркіт до дверей і до вікон. Янек відстрибнув від вікна й вхопився за сокиру. У дверях кімнати став заспаний батько.

Гуркіт затих.

— Агей, Калиновський, відчиняй! Що там, повимирали всі ви чи що?

— А хто там? — батько, підстрибуючи на одній нозі, втягував штани.

— Це я, Борма, йдемо до тебе з міліцією. Не бійся, тут свої, відчиняй.

— Борма, Дисько Борма, по голосі його пізнаю. З міліцією, говорить... Треба відчинити, нікуди не дінешся... — бурмотів півголосом батько.

Накинув кожуха на плечі й вийшов до сіней. Калиновська також уже встала і тремтячими руками запалювала нафтову лампу.

Разом з холодом і клубами пару до кімнати вірвалося двоє червоноармійців з гвинтівками, на яких штики були, мов піки, а за ними Дисько Борма і молодий офіцер у білому кожусі.

— Рукі вверх, все под стєнку! Не рухатися! А ти, бабушка, чого ще чекаєш? Вставай! Бистро, бистро! — покрикував солдат над ліжком бабки Луції.

Бабка від півроку лежала паралізована. Дивилася на це, що діялося, наляканими очима, але ані рушитись, ані відізватися не могла.

— Паралізована,— заступилася за тешу Регіна Калиновська.

— Облиш її! Перешукай все,— наказав солдатам молодий офіцер. Наган сховав у кобуру, але все підтримував кровавлячу, покусану Британом долоню. Калиновська, не чекаючи, налила води у таз, подала офіцерові чистий рушник і пляшечку з йодом.

— Проклята собака...— офіцер засичав від болю, залив рану йодом і замотав долоню рушником. — Спасібо, пані.

З другої кімнати солдати привели двійку заспаних малюків.

— Нікого більше там нема! — доповіли.

— Всі? — офіцер у білому кожушку питально глянув на Борму, який разом з тутешнім міліціонером, Трофимуком із Ворволинців, стояв біля самого порога і дотепер не відізвався ані словом. Питання офіцера Борма підтвердив кивком голови.

— Всі. Ну, харашо, зараз це перевіримо, — офіцер вийняв якийсь папір. Розгладив його на коліні й наблизився до лампи. У кімнаті стало тихо, лише старий настінний годинник голосно тікав.

— Всі. Так, зараз переконаємося... Калиновський Юліан Феліксович — то котрий?

— Син Фелікса — це я... А то мій батько, Фелікс Калиновський, моя мати, Луція Калиновська, моя дружина Регіна, а то мої діти: Ян, той найстарший, потім Ромцьо, значить Роман Калиновський. Ну й Іринка, то та наймолодша.

Офіцер недогризком олівця відмітив щось на своєму папері, краєм ока поглядаючи на Борму, який кивками голови підтверджував слова Калиновського.

— Так, так... Ну, хорошо... А чужих у вашому домі немає? Біженців, колоністів, польських солдатів?

— Нема, пане товаришу офіцере, ми тут самі свої.

— А зброю маєте?

— Не маємо. Навіщо нам зброя, пане...

— Ну, ну, господарю, дивіться! Зробимо точний обшук у цілій садибі і якщо щось знайдемо, то тоді буде гірше. Ліпше віддати добровільно... — зупинився на мить і сягнув за черговим папером.

— А тепер, громадяни, об’явлю вам постанову радянського уряду, від якої, і це скажу вам відразу, немає жодного відкликання. — Наблизився до лампи і прочитав зміст одним подихом: — «Указом советского правительства граждане: Калиновский Юлиан Феликсович разом з цілою родиною переселяється в другую область на території СРСР...»

Несподіванка відібрала у Калиновського мову. На хвилину запанувала мовчанка. Першим озвався дідусь Фелікс:

— Як це, пане офіцере, будемо переселені? А ніби куди? Адже тут, від діда-прадіда є наш дім, наша земля, наша вся худоба. Усе!

Офіцер сховав папери, насилу застебнув рапортівку, поправив перев’язку на руці і глянув на годинника? який саме почав вибивати годину четверту ранку. До цього часу спокійний, підвищив голос:

— Там усе ясно було сказано: переселяється вас до іншого району Радянського Союзу. Невідхильно! Тепер,— знову зиркнув на годинника,— тепер є точно година четверта п’ять... За півгодини маєте бути готові в дорогу. Дозволено вам забрати речі особисті, багажу й їжі по мішку на особу. Ясно?!

— Півгодини? По мішку? А господарство? Як тут виїжджати? Бабуня хвора, діти маленькі, такий мороз! Пане офіцере, змилуйтесь над нами, пане офіцере!

Калиновська склала руки мов до молитви. Калиновський обняв її за плечі.

— Заспокійся, Реню, дай спокій... — розплакалася.

Офіцер відкинув закривавлений рушник, обкрутив долоню власним платком. Був явно збентежений.

— Пішли, Бормо. А ви, — офіцер наказав солдатам, — залишитесь тут і щоб мені так, як я сказав.

Повернувся від порогу до Калиновської.

— Дякую за перев’язку, хазяйко!.. А про хвору бабусю то ти не журися. Там, куди їдете, лікарі є. І лікарні, і школи. В нас, у Радянському Союзі, все є!

У широко відкриті двері вдерлася до кімнати нова хвиля гострого морозу...


Вікта Висоцька не втрачала надії, що її чоловік у будь-який день повернеться з війни. Якщо навіть находили на неї хвилини сумніву, ні перед ким цього не виявляла. А вже, борони Боже, перед своїми дітьми, які, не було дня, щоб про батька не згадували. Сусіди, Бєганський з Даниловичем, адже також були на війні й повернулися, то чому б саме її Степан не мав повернутися? А може, в неволі десь там бідолагу тримають? У німців або навіть у руських? А хіба ж не розповідав Юрко Данилович, як його совіти тримали в неволі, заки до Червоного Яру повернувся? То і її Степан повернеться. Мусить повернутися, бо що ж би вона без нього з тими своїми бусурманами робила? А до того ще господарство на її бабській голові. Повне щастя, що так трапилося і отих Долинів з Ворволинецької Колонії на квартиру пригорнула. Долина допоможе у господарстві, з Долиновою вечорами поговорять собі про життя, поплачуть, завжди якось-то разом більш жваво. Навіть і до того вже встигла Висоцька звикнути, що час від часу, в різні пори дня й ночі, вривалась до неї на обшук ворволинецька міліція. Питали, чи чоловік ще не повернувся, заглядали в усі кутки. І майже за кожним разом забирали з собою Долину на пост у Товстому, для допиту. Тоді обидві з Тосею Долиновою плакали. І чекали. Долина, найчастіше за день, за два, повертався, а її Степана як не було з тої війни видно, так і не було.

Тієї ночі Вікта Висоцька була особливо пильною, бо корова, новенька, будь-який день повинна була телитися. Долина вже другу ніч спав у стайні, пильнував, щоб худобі якесь нещастя не трапилося. Тому коли Вікта почула стук до вікна, дві думки їй блискавично одночасно майнули в голові: Степан повернувся! Ялівка телиться! Зірвалася з-під перини, хухнула у заквітлу морозом шибу. Хтось грюкав у двері.

— Відчиняйте, Висоцька! Це я, Тарас Гробельний, пізнаєте? Відкривайте, не бійтеся, ми тут до вас з міліцією. Маємо справу...

Розуміла й розмовляла українською мовою. Не мала сумніву, що то був Тарас, зрештою хрещений батько її наймолодшого, Пятруся, приятель Степана з дитячих років. Мабуть, знов по того бідного Долину прийшли, — подумала.

— Що так ніччю? Зараз, зараз же відкриваю, відкриваю...

Вклала гумовці на босі ступні, накинула старий халат на плечі. На порозі другої кімнати стояла Тоська Долинова.

— Що? Вже телиться?

— Ні. То міліція... Певно знов по твого прийшли.

— Матір Божа, коли то все закінчиться!

Висоцька відчинила. На порозі стояв Ян Долина з піднятими руками, двоє російських солдатів з гвинтівками, Тарас Гробельний і якийсь чужий чоловік у куртці, з кобурою великого револьвера при поясі. Увійшли до кімнати. Той невідомий викресав сірника, знайшов і засвітив лампу. Також без слова, за даним ним знаком, солдати розійшлися по хаті. Долина стояв при стіні з руками вгору.

Вікта дивилася на Тараса, немов шукаючи в нього якогось пояснення, але той явно уникав її погляду. Ввели Долинку з дітьми; старший, Сташек, ніс у руці запалену свічку, чотирирічний Тадек тер кулачками заспані очі, тримаючись матері за спідницю.

— Ви є Долина? — запитав цивільний з револьвером. — Ян Янович? Опустіть руки... Колоніст?

— Так.

— Легіонер?

— Я не був у легіонах. Замолодий...

— А на війні?

— Не встиг... Мобілізаційний бланк, звичайно, був у мене.

— Ну так, швидко та ваша панська Польща закінчилася... Зброю маєте?

— Не маю.

— Здайте добровільно, бо якщо знайдемо, то буде гірше!

— Не маю зброї, вже стільки разів тут обшукували...

— А ми знайдемо! — У цивільного було широке, монгольське обличчя, голос гострий, хриплий. Кривив лице негарною гримасою.

— Антоніна Долина то яка з вас буде?

— То я, — несміливо відізвалася Долинка.

— Леонівна?

— Не розумію?

— Мамо, пан питає, чия ти дочка? Яке ім’я мав дідусь,— пояснював матері Сташек, бо Долинова не дуже розуміла українську мову, не кажучи вже про російську.

— Так, так, я дочка Леона, з дому Капліта.

— Ваші діти, які це?

Долина вказав на Сташека й Тадека.

— А тепер, громадянине Долина, сповіщаю вам, що рішенням радянського уряду ви і вся ваша сім’я будете переселені на іншу територію Радянського Союзу. Переселення відбудеться зараз. І невідхильно! Маєте півгодини на пакування і поїдемо на станцію. По мішку багажу дозволено вам забрати на особу...

— Що ви кажете, пане? Стасю, що пан говорить? — гарячково допитувалася Долинова.

— Говорить, що мусимо збиратися, бо будуть нас зараз кудись вивозити.

— Святий Боже! Вивозити? Куди?..

Почула п’яте через десяте російське слово цивільного: «станція», і зрозуміла його по-своєму. Дорогий пане, навіщо нам інша станція? Ми вже тут, у пані Висоцької, якщо нас не вигонить, якось цю зиму перебідуємо.

— Мамо! Пана цілком не обходить «станція», тільки станція залізнична. Залізницею поїдемо!

— Ісусе святий! Матінко Божа...

— Нічого не вдіємо, пішли, Тосю, треба збиратися. Дітей одягни тепло, бо мороз лютий надворі.

Цивільний звернувся до Висоцької:

— А це ви Висоцька?

— Висоцька.

— Вікторія Петрівна?

— Так, дочка Петра...

— Чоловік Степан Йосипович Висоцький?

— Так.

— А де він зараз?

— Якби я знала. З війни ще не повернувся.

— А не ховаєш ти його часом десь під теплою периною?

— Я самісінька живу з діточками, пани Долинові можуть це підтвердити. І кум... І кум Тарас, адже також все знає, як мої справи.

— Кум, кажете? — цивільний не без іронічної підозри зиркнув на Тараса, який, щоб не глянути Вікті в очі, старанно поправляв на рукаві червону пов’язку міліціонера.

— Кум не кум... — продовжував далі цивільний. — Ваші діти то Юрій, Еміль і Петро?

Висоцька по черзі показувала хлопців.

— Ну добре... Отже так, громадянко Висоцька, ви також, разом з усією сім’єю, рішенням радянського уряду будете переселеною в інший район СРСР. Збирайтеся так, як ваші квартиранти. І швидко, бо маєте на це все півгодини.

Вікта впала перед цивільним на коліна.

— Пане товаришу начальнику, змилуйся над нами сиротами! Змилуйся! За що? Куди? Чоловік з війни не повернувся. Чекаю на нього днями й ночами, очі видивляю, батька дітям, сиротам, чекаю... А де він нас потім знайде? Пане начальнику, пане начальнику...— йшла на колінах, під ноги обняти хотіла. Один з солдатів відгородив Вікту гвинтівкою.

— Заспокойтеся, жінко! Заспокойтесь! Це є рішення радянського уряду і мусить бути виконане. Ніхто його не може змінити.

— Пане начальнику, чоловіка нема, як він нас там знайде?

— Знайде, знайде! Допоможемо йому знайти, як тільки тут з’явиться.

— Тарасе! Куме! — Висоцька, не встаючи з навколішок, повернулася до Тараса і благальним жестом піднесла руки вгору. — Куме, рятуй нас, заступись за нас, скажи добре слово, зроби щось, адже знаєш нас! Що я таке зробила, що ті мої бідні сироти комусь винні?

Гробельний не смів підняти очей, белькотів:

— Встань, встань, Вікто... Що я тут можу зробити... Адже бачиш... Встань, Вікто... Встань... що я тут...

— Ялівка кожну мить має отелитися! Ялівка! — Вікта перервала лемент у половині речення, зірвалася з колін і пригорнула до себе дітей. І раптом зміненим голосом скоріше засичала, ніж вимовила: — А хай вас усіх Господь Бог за мої кривди і за тих бідних сиріт покарає! — із розмахом плюнула Тарасові під ноги.

Ще минулого дня підвечір Флорек Ільницький зібрався гнати самогон. Цієї зими в цілій околиці селяни гнали самогон, що стало загальним явищем. Новий радянський уряд не досить ревно їм у цьому перешкоджав, бо не тільки, щоб сам за комір не виливав, але виходив з того розуміння, що з одурманеними п’яницями легше собі порадити. А селяни, як то селяни — одні гнали самогон, щоб собі попивати, інші з хитрості, на продаж. Ще інші знов, як звичай каже, на свята, на весілля, поминки, хрестини, іменини або на свинобій. Приказку нової російської влади, що «без горілки не розбєріош», не потрібно вже було нікому пояснювати.

Не дуже складну апаратуру встановив Флорек у стайні. Із заінтересованою ревністю допомагав Флореку у цьому горілчаному заході Бронек Шушкевич, уже дещо підтоптаний кавалер, пройдисвіт і забіяка, відомий гуляка й пес на баби.

Червоний Яр віддавна поговорював, що хто як хто, але Гонорка Ільницька мужчину, який зумів би їй догодити, напевно з-під своєї перини не викинула б. Навіть такого волоцюгу, як Бронек. Плітки-плітками, а правда була в тому, що Гонорка, баба гарна, зграбна, висока і будови, мов лань, погодилася взяти собі чоловіком Флорека, звичайно мужчину не з бідних, меткого й працьовитого, як мурашка, але від неї набагато старшого і такої нужденної фігури, що виглядав коло неї, як висушена гниличка. А крім того, хоч то їх не налагоджене одружене подружжя держалося вже гарних пару років, Ільницькі не могли дочекатися потомка. Не допомагали жертви, давані на меси, ані ліки, спроваджувані євреєм-аптекарем аж із самого міста Варшави, ані ворожба мандрівних циганок, ані замовляння сліпої Василиси з-під Гусятина; Гонорка і Флорек дитини як не мали, так не мали. «Безплідною мусить бути та Гонорка, і все, — зробили висновок місцеві баби,— бо дрочиться з ким будь-як, не примірюючи, дворняжа собака і нічого з цього! Безплідною мусить бути, безплідною і тільки!..»

Гонорка Ільницька мала всього досить! І того заздрісного розпускання пліток, і тих чоловічих улесливих поглядів, залицянь і поплескувань. Серед людей голову гордо задирала вгору, але на самоті, особливо у пусті та довгі безсонні ночі — закусувала губи до крові й виплакувала в подушку жаль за свою невдалу бабську долю. А те, що без гріха не була? Факт! Не лише з Бронеком валялася сплетена в любовній насолоді. Свідомо виходила на терло до тих, хто їй подобався. Відпускала собі гріхи тим, що від Флорека, від часу коли пару років тому простудився під час вивезення дерева з лісу, жодної чоловічої користі в ліжку не мала. Ну і та дитина, дитина, дитина! Боже! — як ця Гонорка хотіла мати дитину!

Тієї ночі довго не могла заснути, переверталася під розпареною периною. Раптом почула, як тихо скрипнули двері до сіней, підтягнула перину під саме підборіддя, у кімнатку тихенько, мов тінь, всунувся Бронек і нахилився над ліжком.

— Спиш, Гонорочко? — Був на підпитку, смердів стайнею і неперетравленим самогоном. На грудях відчула його жадобу пестощів, крижану з морозу долоню. Оскаженіло відкинула її з огидою.

— Геть мені звідси! І то вже! Бугаю запропащений!

— Що ти, Гонорочко, не бійся... Флорек спить у стайні, п’яний зовсім. Посунься, дай трішки зігрітися, не будь такою...

Відштовхнула його, звалила на підлогу.

— Іди геть звідси! А то вже, бо тобі лампу на тому дурному лобі розвалю!

І раптом розплакалася голосно, жалібно. Збентежений Бронек незграбно піднімався з підлоги і, бурмочучи щось під носом, винісся з кімнати. Чула ще тріск закриваних дверей і скрипіння його кроків на морозі, прямуючих до стайні.

У півсні, у напівсвідомості заскочив її міцний стукіт у вікно.

— Відчиняти, швидко, тут міліція з Товстого!

Видно, зорієнтувалися, що двері до дому незачинені, бо ледве встигла встати, вже вдерлися до кімнати і засліпили Гонорку ліхтариком.

— Рукі вверх! Не рухатись!

Не дуже знала, про що йдеться, чи це стосується її. Але колючий дотик штика позбавив її омани.

— Рукі, руки, руки вверх!

Підняла руки, короткувата нижня спідниця відкрила її голі, зграбні стегна. Струмінь світла, засліплюючи очі, просунувся з її обличчя крізь груди, живіт і досяг босих ступень. Осліплена, не розпізнавала облич, але зорієнтувалася, що в кімнаті є їх кілька.

— Де чоловік? Чи дома нема нікого чужого?

— Нема, нема, — відповіла і, опустивши руки, спішно натягувала спідницю.

Дряпнув сірник, хтось запалив лампу. Лише тоді побачила в кімнаті двох солдатів з гвинтівками й молодого офіцера у білому кожусі, в якого одна рука була забинтована, а в другій держав пістолет. Разом з ними був Дисько Борма, голова сільської ради у Ворволинцях. Гонорка подумала собі, що мабуть хтось доніс про гонку самогону. «То й що, що нам можуть зробити: всі гонять самогон! Щонайбільше нехай собі його забирають. Борму мушу якось відкликати вбік і поговорити!» Тим часом солдати встигли обшукати хату.

— Нема нікого, — доповіли тому в білому кожусі.

— Так, харашо, побачимо... Вас, громадянко, як звати?

— Ільницька, Гонората Ільницька... Адже ж Дмитро, пан Борма мене знає... — здивувалася Гонорка.

— Але я вас питаю! — перебив офіцер. — Гонората Станіславівна, так?

— Так, дочка Станіслава...

— Харашо, харашо... Чоловіка вашого звати Ільницький, Флоріан Якубович... Так?

— Так його звати, син Якуба.

Говорячи це, Гонорка, а здавалося їй, що робить це хитро, намагалася крок за кроком наблизитися до Борми. Прошепотіла:

— Флорек самогон у стайні гонить. Зроби щось... — Борма почув і знизав лише плечима.

— Не порозуміватися, громадянко! Відповідати тільки на мої запитання. Де ваш чоловік?

— А хіба я це знаю? З вечора кудись пішов, мабуть, у село і хіба ще не повернувся.

— До кого пішов?

— А звідки я можу знати, куди ті мужики лазять? Певно, десь у карти грає або самогон дудлить... — Говорячи це, краєм ока помітила, як Дмитро прошепотів щось солдатові; а той відразу вибіг з кімнати. «Зрадив, свиня!»

І цілком не помилилася. Не минуло багато часу, як солдат привів під гвинтівкою ледве тримаючогося на ногах, забрудненого сіном і немало наляканого Бронека Шушкевича.

— Там є ще один, але зовсім п’яний, товаришу начальнику, і аж ніяк розбудити його не вдається. Самогон гнали,— доповідав молодий солдат.

— Це ваш чоловік? — офіцер вказав на Шушкевича.

— Ще цього не вистачало! — обурилася Гонорка.

— Ні, ні. Це їх сусід, звати його Шушкевич Броніслав, — услужливо підказав Борма. І додав: — Його також маємо на карті...

Шушкевич протвережувався моментально, та й Гонората почала розуміти, що пришельців цілком не цікавить гонка самогону.


Не дуже великий дім Біалерів, з прибудовою, що служила господарю підручною майстернею, стояв на горбку, майже у самій середині хутора.

Рахеля розбудилась у середині ночі, мучена якимось сонним кошмаром, від якого тікала і втекти не могла. Не встигла ще добре отямитись, як почула за вікном навальний гавкіт собак, верещання людей та постріли. Почала термосити чоловіка, який спав біля неї.

— Йоселю! Йоселю! Прокинься, прокинь...

— Що таке, що? Що сталося?

Розісланий Йосель сів, протираючи очі.

— Слухай! Не знаю, що таке, але в селі щось діється! Може знов якісь бандити? Що нам робити? Що ми тепер зробимо?

— Цить, жінко, цить! Що має бути, то й так буде. А може, навіть нічого не буде...

— Мудрагель мені знайшовся. Розбуджу дітей, нехай краще в коморі сховаються.

Почали одягатися. Йосель в душі признав, що дружина має рацію. Добре пам’ятав, як незабаром після вступу росіян на їх дім напала банда різунів. І не відомо, що б сталося, якби не результативна відсіч сусідів. Янек Калиновський, за яким Циня видивляє очі, майже увесь Червоний Яр підірвав на рівні ноги. Піймали навіть одного з напасників, якогось Данилу Філіпюка з Ворволинців. Збили його і, зв’язаного мов портянку, в посторонках завезли вранці до Товстого. Однак там не дуже кому було його віддати, бо старої польської поліції вже не було, а нова, радянська міліція ще не була організована. А про того Філіпюка уся околиця знала, що «самостійник» з нього завзятий і вистачало, що запаморочився самогоном, як почав прилюдно викрикувати, що незабаром вже «буде різати євреїв та ляхів, як чорну свинину!» Біалер не стільки здивувався, як не на жарти налякався, коли через пару днів той самий Данило змінився з різуна на міліціонера в Товстому.

— Ще ти мене, єврейський парху, запам’ятаєш! Ти, польський шпигуне! — відгрожувався Біалерові.

Рахеля розбудила дітей і наказала їм одягатися. Циня, сімнадцятирічна панночка, вродлива й смуглява, з очима сполоханої сарни, і дев’ятирічний Гершель, понад свій вік вирослий і худий, як тріска.

— Цить! — утихомирив всіх батько.

Почули тоді характерний свист полозів на замороженому снігу, пирхання коней та людські голоси. Не підлягало сумніву, що ті назовні затрималися перед їхнім домом.

— Сховайтеся до комори! Вже, вже! Ні! Краще по драбині на горище. Ти також, Рахеля, разом з ними. Ну вже, вже!

— А ти, а ти! Пане Всемогутній, рятуй народ Ізраїля!

— Тату! Іди з нами, татку! — майже плакав наляканий Герш.

Йосель вштохнув їх до комори, звідки був вхід на горище. Заледве встиг відставити драбину, як почалося добивання до дверей. Після досвідів того нападу Біалер мав вхід до сіней, забезпечений солідною залізною штабою. Не реагуючи на навальне валення у двері, подався назад у кімнату, забарикадував комод і, готовий до всього, став із сокирою біля віконної ніші. Його не залишала надія, що й на цей раз сусіди не кинуть його в небезпеці. Прибулі перестали стукати у двері, чув, як якийсь паскудно вилаявся. Підійшли до вікна. Стукали в шибку.

— Відчиняй, Біалере, тут міліція з Ворволинців!

З жахом пізнав голос Данили Філіпюка. Міцніше стиснув держак сокири. Мовчав. За хвилину знову почали валити в шибку. І знову оскаженілий голос Данила:

— Знаю, що ти там є, єврею! Іменем радянської влади кажу тобі, відчини, бо інакше пожалкуєш. Вивалимо двері, і так тебе дістанемо.

— Почекай, Данило, я з ним поговорю, — Йосель пізнав по голосу Борму.

— Біалере, то я Борма! Пізнаєш мене?

— Пізнаю... Тебе, Борма, пізнаю. Чого ти хочеш злючі?

— Справу маємо до тебе: службову, порозмовляти треба.

— А не можна почекати до ранку? Дружину й дітей мені лякаєте.

— Видно, не можемо. А ти радянської влади не бійся. Відкривай!

— А то ніби чому я маю боятися влади? Але Філіпюкові не відкрию.

— Відкрий, відкрий, Йоселю, не опирайся. Тут з нами є сам товариш комісар з Товстого. То товариш комісар хоче з тобою поговорити, а не Філіпюк.

— Відкривай, гражданін Біалер, ми к тебе от імені советской власті, а советскую власть уважать нада! Откривай, не бойся.

— Зрозумів? — включився Борма.

— Нікому не відкрию, поки не приведете сюди якогось сусіда. Після того нападу не вірю вже нікому. Навіть тобі. А по-російськи то будь-хто може говорити...

Хвилину радилися. Подумав також Біалер і прийшов до висновку, що якщо є Борма, то певно не бандити. І зняв засув з дверей. Солдат, який стояв у порозі, ударом приклада гвинтівки повалив Біалера на землю. Розлючені його опором, дали йому на збір до вивезення лише п’ятнадцять хвилин. А до того ще загрозили судом за чинення опору радянській владі.

Йосель Біалер часом дорікав собі, що він не є достатньо побожним євреєм. Але цього ранку, вигнаний зі свого родинного дому, приказав своїм і сам з честю поцілував стару мезузу. Відірвав її з одвірка і сховав за пазуху. На порозі, вирушаючи у невідоме, нагадав сім’ї слова святого Письма: «Жодна людина внизу не поранить собі пальця, якщо цього не постановлено зверху»...


У дім Даниловичів енкаведисти вдерлися зміцненими силами. З мешканцями будинку поводилися з непоступливою суворістю, проводили дріб’язковий обшук. Юрія Даниловича тримали увесь час під стіною з руками вгору.

Капрал резерву, Юрій Данилович, тільки на самі Різдвяні свята повернувся з вересневої війни додому. Вимучений війною, втечею аж з-під Львова з радянської неволі, щасливо добрався до Червоного Яру. Дома застав свою кохану Наталку... «Дружино ти моя чорноброва, любов ти моя безупинна. Вірила ти, що з тої війни до тебе повернуся! Вірила!» — і обсипував її поцілунками. Наталка живіт мала великий, мов склепіння. Гладив, пестив його ніжно. Затримала на хвилину його долоню: «Чуєш? Рухається, штовхає вже... ось тут, збоку, тут штовхає. Відчуваєш тепер? Чуєш?»

У січні Наталка народила Даниловичу сина. Дали йому ім’я Андрій, але через ті морози і сніговиці ще його навіть не охрестили і зареєструвати в управі не встигли. Найважливіше, що малий був здоровий і Наталка, як і раніше, мала квітучий вигляд. Наталка Величко була українкою родом з Касперівців над Серетом. У Червоному Яру було декілька шлюбів польсько-українських. Поляки часто брали собі дружинами українок. То були вдалі родини, та єдиною турботою, яку мали, то щорічне відзначання подвійних свят: католицьких і православних. Зрештою, споріднені чи ні, усі на Поділлі цього подвійного святкування не оминали. Наталка була багатою одиначкою. А її батько правильно розраховував на те, що йому доброго, хазяйновитого зятя кохана донечка до дому приведе. Не бракувало красуні Наталці гідних українських кавалерів. Але серце — не слуга, доня ляха покохала...

Обшук у Даниловичів тривав довго. Наталка баюкала синка, отуленого подушкою. Теща сиділа поруч, перебираючи бусинки чоток. За столом розсівся знайомий Юрія, енкаведист з Товстого, комісар Леонов. Мовчав і курив цигарку. Юрій був упевнений, що вдома нічого не знайдуть, у крайньому разі можуть йому щось провокаційно підкинути. Мабуть, знов заберуть його на пост до Товстого на допит, і, як завжди, комісар Леонов почне йому ставити за провину приховування зброї, вступання в змову проти радянської влади. Ну і, невідомо в який вже раз, — каже йому розповісти автобіографію, а особливо той останній, воєнний епізод. Данилович брав тоді до уваги кожне слово, щоб не помилитися, бо приховав від комісара перебування у радянській неволі і свою втечу з-під Львова. Додержувався постійної версії про розгром його підрозділу німцями під Люблінським Томашувом, звідки, як багато рядових солдатів вересневої війни, помандрував до Червоного Яру...

— Відверніться і опустіть руки, Даниловичу,— голос Леонова вирвав Юрія із задуми.

Комісар встав з-за столу і наблизився до Юрія.

— Нічого не знайдено... Як завжди, правда, пане Даниловичу?

— Бо я ніколи ні з чим підозрілим не мав діла, пане комісаре.

— Так говориш? І думаєш собі, мабуть, що нас перехитрив, що можеш собі безкарно кепкувати з радянської влади?

— Мені навіть на думку не спало, пане...

— Вже сто разів тобі говорив, Даниловичу, що пани то були в панській Польщі! — перебив комісар. — Помиляєшся, Даниловичу. На цей раз ми тебе перехитримо! — говорячи це, Леонов витяг з рапортівки рішення стосовно вивезення і почав його оголошувати. — Зазначені особи мають півгодини на пакування, з собою можна забрати їм мішок багажу на особу. Це рішення остаточне і підлягає негайному виконанню! Ну, збирайтеся, збирайтеся, і так вже забагато часу згаяли, — підганяв Леонов.

Мати й Наталка безрадно дивилися на Юрія. Підійшов до них. Пригорнув Наталку.

— Вивозять нас... Мусимо збиратися... Про дитинку подбай, отули його тепло. І ти, мамо, добре одягнись, бо мороз.

— Як це, синку, вивозять? Куди?

— Не знаю, мамо, не знаю... Якось собі будемо радити. Малого, Наталко, ну, сама знаєш, що там треба... Степан, Крисю, одягайтесь, допомагайте мамі, Наталці. Зараз якихось мішків пошукаю.

— Хвилиночку, Даниловичу, — звернувся комісар, — бо щось мені здається, що не все тут у тебе в порядку.

Говорячи це, ще раз витягнув зловісний документ.

— Ну так, так! — вдарив у папір пальцями. — А ви, громадянко, ким тут, власне кажучи, є? — показав на Наталку.

— Я? — здивовано глянула на Юрія. — Я є дружиною.

— Дружиною, кажете? — буркнув Леонов. — А як вас звати?

— Наталія Данилович, дочка Василя, з дому Величко.

— Наталія Величко, донька Василя, — повторив розтягнуто комісар. — Українка?

— Українка.

— А ця дитина?

— Ця дитина? — здивувалася. — Ця дитина то моя, це наш синочок, Андрійко.

— Андрійко, кажете, гарне ім’я, — знов потряс папером, подивився на Юрія. — А я говорив, Даниловичу, що щось тут у вас не є в порядку! Вас, громадянко Величко, рішення про переселення не стосується. І вашого сина також не стосується. Ви залишаєтесь у Червоному Яру.

— Як це? — одноголосно здивувалися Юрій і Наталка. Охоплений жахом Данилович зрозумів, до чого прямує комісар. — Адже ж не розіб’єте мені сім’ї?

— Сім’я, сім’я!.. З документа не виникає. Нічого тут не зараджу, Даниловичу.

— Пане комісаре, вінчання ми брали в костьолі. А що це моя дружина, мій син, уся околиця може вам підтвердити.

— Але в документі цього нема! Не моя вина, Даниловичу. Але не журись взапас. Зайдеш на місце, полагодиш, що треба, і забереш дружину до себе. Ну, шкода часу, збирайтеся, збирайтеся!

Данилович пригорнув плачучу дружину, а безпомічна думка не вміла підказати йому жодного виходу з цього, здається, безнадійного становища.


Одна велика тривога висіла тієї ночі над Червоним Яром. Приголомшені раптовим нещастям люди рухалися, мов у жару. Разом зі світанком, що наближався, кріпшав мороз. Собаки охрипли від скаженого гавкання на чужих. Клуби пари валили з хат, повідкриваних стаєн, хлівів і курників. Солдати і українські міліціонери, залишені в проходах між плотами, пильнували, щоб ніхто з обведеного села не втік. На дорозі, що бігла крізь хутір, чекали запряжені сані. Коні трусили вкритими інеєм мордами, намагаючись виплюнути примерзаючі до губ вудила. Мерзли навколишні українські селяни, стягнуті з підводами до Червоного Яру. Дріботіли ногами, підстрибували, щоб розігрітися, оббивали рукавицями баранячі кожухи, димили закрутками тютюну, а в кого було — потягували самогонку. І говорили, говорили:

— З цілої околиці ляхів забирають...

— Ну і добре їм так, ляхам зарозумілим; розповсюдилися на нашій Україні, як на своєму.

— Настягували колоністів з цілої Польщі, землю нам забирали.

— Якраз у тебе забрали, голосрачнику якийсь!

— В мене, не в мене, але забирали!

— Правду Василь говорить! Польський колоніст міг землю з парцеляції купити, а ти, темний гайдамако, хоча б чистим золотом платив, ось таке б дістав!

— Тепер також таке дістанеш, як тебе в колгосп загонять!

— Я там колгоспу не боюсь: скрізь треба робити. Тебе як розкуркулять, то тоді заплачеш.

— А ти свого сивця їм віддалі?

— Кінь — це кінь, трохи шкода буде... А цікаво, що з тутешньою худобою станеться?.. Коні, корови, свині... Стільки тут добра всякого... Багатий той Червоний Яр...

— Не журися, тобі напевне не дадуть. Ти краще про людей подумай, що з ними станеться. Зима така, а тут старі баби, діти...

— Ляхи, не ляхи, але такі самі селяни, як ми, усе життя хребти на ріллі згинали...

— Сусіди, як би там не було, — не з одним дружилося, могорич у Товстому пилося.

— Ну, мабуть, так... Але «моя хата скраю», адже не наша вина, що їх вивозять.

— Навіть того єврея Йосека вивозять!

— Та хай вивалюється до тих своїх комісарів! Там у них, в Росії, єврей на єврею сидить, кривди йому не зроблять.

— Ти дурний, як чобіт, Миколо! Чим перед тобою такий Йосек провинився? Вікна сам тепер будеш собі склити або у Заліщики їздити.

— Цікаво, куди їх забирають?

— Кажуть, що віддадуть їх німцям, у стару Польщу, за Сан погонять...

— Або в Сибір! Хіба мало разів москалі ляхів у Сибір гнали?

— Українців також не жаліли!.. Недавно до Дмитрука родич аж з-під Жмеринки приїхав, а як собі добре поїв і попив, то такі речі розповідав, аж страшно говорити. Повірити важко, волосся дибки стає... Там у них, розповідав, у тридцятих роках в тих колгоспах голод такий був, що, чоловіче, до людожерства доходило! А як їх розкуркулили, то цілі українські села в Сибір гнали, живого-кривого, так, як тих з Червоного Яру.

— Господи, помилуй! Господи, помилуй, що за диявольські часи на цьому світі настали!

— Лише один Господь Бог знає, брате, що нас ще чекає! Один Бог тільки знає...

— Підводи! Давай підводи! Під’їжджати під хати! Під’їжджати! Бистро! Бистро!

Селяни бралися за поводи, густо проклинали і на конях, які грузнули в заметах, зганяли раптову злість.


Частина перша Люди з Червоного Яру | Сибіріада польська | cледующая глава