home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



10

Сибіріада польська
аліка-солдат Адам Брода вже більше до тайги не повернувся. На станції в Тулуні кинувся під поїзд, що мчався з великою швидкістю.

Самогубством солдата були всі шоковані. Жінки не допускали близько дітей, щоб не дивилися на цю закривавлену людську вичавку. Одна милиця Броди лежала на пероні, друга стояла сторчми між полотнами.

— О Ісусе, о Ісусе! Що йому таке у голову вдарило, адже до матері мав їхати, — з розпукою говорили жінки.

— Принаймні вже не мучиться на тому холерному світі. Невдовзі нам, мабуть, доведеться перехреститися, заплющити очі і стрибнути під найближчий поїзд...

По невдалій експедиції до представництва опинилися у безвихідному становищі: зима надворі, а тут ані даху над головою, ані роботи, ані що у рот покласти. Витрусили з кишені та клунків найдрібніші крихітки, вигребли останні рублі, на базар не мали що винести. Малюки простуджені, хворіють. Дорослі з голоду ледве ногами волочать. Та ще й черговий раз на засланні позбулися надії. А так обманювали себе, що коли нарешті дістануться до представництва польських властей, то небо їм відкриється. А тепер? Як жити, що тут робити?

— Що то за люди, ті поляки! Одні тільки клопоти з вами. Через вас то ще мені влетить. Кочують на вокзалі, немов якісь цигани! А той мені ще вночі під поїзд стрибнув, — нарікав покликаний у зв’язку з випадком вокзальний міліціонер, старшина Климов.

Мужчини разом з міліціонером позбирали із залізничних полотен посмертні останки солдата, загорнули їх у великі ганчірки старого брезенту.

— Поховати його треба було б по-людськи, але не знаємо, як і де.

— Ось вам «справка» до управляючого кладовища, без цього поховати не дозволить. Порядок у нас...

— Далеко те кладовище? Домовини нема...

— Одні тільки клопоти з вами! — Міліціонер подумав, подумав і послав їх до комунальних властей міста. — Товариш Рудих є там начальником, може виділить вам пару дощок на домовину.

Шукати того товариша Рудих пішов Долина з Юзеком Шайною.

Пішли і не пожаліли. Рудих виявився доброю людиною. Не тільки дістали від нього підводу й готову домовину для поховання Броди, але й з руки запропонував їм роботу. Обіцяв також, що всім кочуючим на вокзалі полякам допоможе влаштуватися у Тулуні. Адже зима йде...

А зима у переході сорок другого року на третій була незвичайно сувора. І то на цілому величезному євроазіатському континенті. У Східному Сибіру шаленіла винятково. Тутешні від років не пам’ятали такого рясного сніжного насипу і таких суворих морозів.

Дім у Тулуні, в якому Янові Долині з синами виділили одну кімнату, був великий. До революції мусив тут мешкати хтось багатий, бо дім був не лише великий, солідно збудований, але і його зовнішній вигляд на це вказував. Всі вікна, одвірки, навислі піддашшя, віконниці були гарно вирізьблені з дерева. Обхід щільно огороджений палісадом з модрини, з широкими в’їзними воротами і окремою хвірткою для пішоходів. В обійсті амбари, а може, купецькі склади, стодола, стайня і баня: та остання, зрештою, наполовину розвалена. У дім входилося високими дерев’яними сходами, через оббитий дошками ґанок.

Коли за наказом Рудих вселилися до цього дому Долина й численна сім’я Шайнів, застали там інших квартирантів: вчителя Сьомкіна, сліпуватого туберкульозника з юрбою дітлахів, а також самотнього холостяка, єврея з Польщі. То був пан Мечислав Шахницький, що походив з Гродна. Пана Шахницького, юриста за освітою та адвоката за професією, той самий Рудих працевлаштовував юрисконсультом. Шахницький опинився в СРСР, тікаючи з Гродна після нападу Гітлера на Радянський Союз.

Долина дістав роботу відкатника у Рудих. Кінь, яким мав звідси правити, мав свою стайню на місці, біля дому.

Замерзлі, зголоднілі, кинули клунки в кутку великої кімнати з двома не дуже щільними вікнами. Пусто. Піч холодна.

— Ну, хлопці, тут тепер будемо мешкати! — повідомив батько. — Розглядайтеся тут поволі, а я піду, коня випряжу і якогось дерева для підпалу пошукаю, то собі щось тепле зваримо.

«Коня випрягти!» Сташеку зазвучало це у батьківських вустах, як колись вдома, коли батько повертав кіньми з поля і гукав до мами, яка виглядала його: «Хвилиночку, Тосю, тільки коней випряжу».

— Але де його стайня?

— Тут, у нашому дворі, завтра вам усе покажу.

Батько вийшов. А малий Тадек стрибав від радості по пустій кімнаті й вигукував:

— Коня маємо, коня маємо, коня!

Кінь був молодий. Не такий маленький скуйовджений сибірський «монгол», а гарний високоногий карий, з білою зіркою на лобі й цього ж кольору шкарпеткою на правій бабці. Сташек бігав до Карого щодня і не міг ним натішитись. У морозній, вкритій інеєм стайні притулювався до коня так, як колись у Ворволинцях до гнідої Зулі, на спині якої галопував подільськими ярами. Карий, спочатку недовірливий, вже на другий день пізнавав хлопця і, роздуваючи рожеві храпи, злизував з його долоні солоні на смак крихітки хліба, які Сташек від рота свого відривав. Якщо кінь був карий, отже так його кликали, бо ніхто не міг їм сказати, яку дотепер мав кличку. Дотеперішній конюх і водій пішов на фронт. Заки перейняв його Долина, Карий возив воду, запряжений випадковими візниками, найчастіше жінками. Нічого дивного, що кінь був занедбаний: шию мав натерту хомутом і хребет, відбитий шершавим сідельцем, яке підтримувало дишло.

Долина любив коней. Вже після кількох днів під його оком Карий явно ожив. Підкормлений, вичесаний скреблом, кінь поблискував смолистою шерстю. Побачивши Сташека, голосно іржав, бив переднім копитом і витягував шию.

Батько зривався задовго перед світанком, бо зимовий день короткий. Одягався втемну, майже нічого не їв, поспішав до стайні і запрягав Карого до саней, на яких була прикріплена кількасотлітрова обледеніла бочка для води. З тією бочкою батько їхав до ріки. Там з великої ополонки, яку разом з такими, як він, возиводами мусив кожного ранку на лютому морозі наново пробивати, черпаком наповнював бочку водою і розвозив її по місту, куди Рудих йому говорив. І так протягом цілого Божого дня.

Хлопці вставали пізно, як тільки було можна: не мали куди і по що поспішати. Кімната протягом ночі так вихолоджувалась, що вода у відерку замерзала. До їжі харчів також не було надто багато. На цілий день батько залишив їм по шматку хліба, часом трохи супу в горщику, що якимось дивом залишився з учорашнього вечора. Дома було спокійно, тільки з самого ранку дружина вчителя Сьомкіна верещала на чоловіка і неслухняних дітей. Від Шайнів усі, за винятком бабуні, йшли на роботу. Вуличка, на якій стояв дім, також була тихою. Міста не було тут чути. У кімнаті було майже пусто. З меблів мали тільки кульгавий стіл, стару табуретку і вішалку на стояку. Не було ліжка. Щоб не спати на підлозі, від якої тягло морозом, батько змайстрував нари з дощок, а з набитих сіном мішків — сінник. З давнього домашнього вогнища залишилися їм вже тільки подушки, бо навіть перину мусили продати в Тайшеті, щоб купити щось попоїсти. Прикривалися, чим вдалося. І так само одягалися. Найгірше було малому Тадеку, бо вже з усього, у чому приїхав з Польщі, виріс. Мами забракло, не було кому щось нового пошити, підібрати. Отже, носив те, з чого Сташек виростав і чого не пошарпав на клаптики. Усе на цій дитині було завелике, не підібране. Сташеку з одежою було легше, бо швидко ріс і що було можна, одягав після дорослих: від старих валянок, ватяних штанів до фуфайки. То нічого, що надто простора, можна було обвитися нею і перев’язати мотузкою. А що рукави задовгі? То дуже добре: було принаймні куди замерзлі кулаки сховати. Ну й шапка-вушанка величенька, спадала на очі, але тепла, бо з заячих шкірок, подарунок від тітки Бурмакіної з Шиткіно.

До міста хлопці виходили без певної мети, ось так, щоб тільки полазити, аби тільки день не був таким довгим. А при нагоді пізнати Тулун, щось побачити, поволочитися серед людей, а особливо по базарі. Базар дуже собі уподобали. Протягом цілого дня клубочився по торговиці натовп місцевих лоточників, прибулих з близької околиці колгоспників і мисливців. Тут можна було все продати, все купити та обміняти. І вкрасти. Бо як на кожному шануючому себе базарі, тут не бракувало справжніх злодіїв, не говорячи вже про юрби голодних, бездомних обідранців, які використовували кожну нагоду, аби тільки добути будь-що до їжі. У тулунських магазинах не було майже нічого для купівлі, окрім того, що за карточками. Зате на базарі було майже все: від м’яса, шматків сала, дичини, птаства і риби, а також молоко, масло, сир і сметана, бочки квашеної капусти і квашених огірків, грибів і брусниці. А крім цього, повні стільниці коржиків «лепьошок», булок з ягодами, пирогів, начинених м’ясом і рибою. То нічого, що це все, виставлене на сорокаградусний мороз, було промерзле на кістку! Зрештою то тут, то там коптіли кмітливо з бочок зроблені грубки. Саме на них баби варили сибірські пиріжки — пельмені, які смачно пахли на кілометр, або капустяні «щі». А хто хотів, без труднощів міг купити на базарі міцної бражки або смердючої на відстань самогонки.

У хлопців не було ані гроша, але тулунський базар притягував їх, як магніт. Їжа, їжа, їжа! Хоч би на неї тільки подивитися, понюхати. Подібні до них тутешні малі обірванці часто жебрачили:

— Тітонько, змилуйся, дай хоч крихітку. Два дні нічого не їв.

— Бон мені звідси, злодію такий, бо зараз міліціонера покличу!

І товста розлючена торговка грізно махала на голодуючого заздалегідь підготовленою палицею. Але бувало, що інша жаліла бідолашного і щось йому там відчіпного капнула.

Сташек не жебрачив. Коли був свідком такої жебрачої сцени, якнайшвидше відтягував брата і відходив. І не крав. Хоч не був цілком без гріха. Бувало, що ватага доведених до відчаю малих голодуючих, створивши спочатку штучний натовп навколо наміченої торговки, кидалася на її стійбище, вивертала його, і все, що на ньому було, розліталося у радіусі кількох метрів. Торговка зчиняла ґвалт, а малюки збирали, що на льоту встигли, і ще швидше зникали, розсіювалися у базарнім натовпі. Сташек вже знав, що в такій ситуації треба брати ноги за пояс, бо дитина, піймана розлюченими бабами, хоч у цьому не брала участі, не мала шансів виправдатися перед ними. Ну й траплялося, що у таких випадках Сташек встигав щось там до їжі підібрати зі снігу. Якось був то пиріг з рибою, кілька разів — сирі пельмені, а колись жменя перемішаної з брудним снігом квашеної капусти.

Лише один раз усвідомив собі, що допомагав у крадіжці, але то було вже після факту. Йшли з Тадеком на базар. З гори вузькою вуличкою з’їжджало швидкою риссю кілька саней. То на базар їхали укутані кожухами колгоспники. Хлопці відсунулися на узбіччя, коли раптом під ноги їм покотилися кружалки замерзлого на лід молока.

— Хапай, б.., і тікай за ріг! — верещав до Сташека якийсь обірванець, який це молоко з саней колгоспниці викидав. Сташек задіяв, мов автомат: вхопив кілька кружалець молока й прожогом тікати. Тадек за ним. За рогом вулички зупинилися. Незабаром з-за наріжного будинку вибігло троє хлопців, тягнучи за собою товстий мішок. Той, який кричав до Сташека, наказав:

— Ушиваємось далі!

Побігли всі разом і зупинилися лише за високим плотом, який заслоняв їх з боку вулиці.

Хлопець розпорядився:

— Вивалюй, що там у кого є.

Сташек кинув кружалки молока на сніг. Інші також щось там мали при собі. Хлопець заглянув до мішка.

— От, б.., капуста! Перчені мужички, придумали, що до міста привозити.

І тільки тепер уважно оглянув братів з ніг до голови.

— А ви хто такі? Я вас у місті не бачив.

— Бо ми тут недавно. Поляки...

— А! Поляки. Чув про таких, але очима не бачив. Я є Санька, це Борис, а то Банька. А ти?

— Сташек. А це мій молодший брат.

— Адже бачу, що не твій дідусь. Де мешкаєте?

— На Підгорній. Батько по місту воду возить. А мама наша померла...

— Так. Ясно. Беріть дві кружалки молока і дві головки капусти. А як підведеш, то... — хлопець витягнув із-за халяви валянка довгий фінський ніж.

Зимові вечори були довгі. У темній кімнаті миготіло полум’я з печі або карбідної лампи. Поляки відвідували одне одного рідко. Часом приходив Мантерис, а по-сусідству забігали Юзек Шайна і Шахницький. Грілися біля грубки, палили махорку, сьорбали гіркий малиновий кип’яток і політикували, політикували. Тадек засинав на брудній постелі, а Сташек прислуховувався. Важко їм політикувалося, особливо стосовно справ Польщі. Навіть Мантерис, дотепер непоправний оптиміст, після останніх досвідів з тулунським представництвом польського уряду похнюпив носа. Уважно прислуховувалися до висновків адвоката Шахницького, бо він один цілими днями вертівся серед радянських юристів, мав доступ до радіо і до преси.

— Панове, у цій ситуації, яку тепер маємо, коли наше військо з якихось там політичних точок зору вивели до Ірану, залишається нам терпеливо чекати закінчення війни. Завжди після всіх воєн світ з початку упорядковує свої справи. Будемо надіятись, що на цей раз про Польщу не забуде.

— Тільки чи дочекаємося? Зрештою, біс його знає, коли та війна закінчиться.

— І питання, хто ту війну виграє? — Долина втрутився у слова Мантериса. — Німець на Кавказі, Сталінград будь-який день упаде... видержать совіти цю війну чи не видержать?

Шахницький махнув руками, немов цього не хотів слухати і диявола з рогами відганяв.

— Ви, пане, мабуть, не уявляєте собі, що нас чекало б, якби Гітлер переміг! Знаю щось стосовно цього, знаю... Бог змилувався, що я встиг від нього втекти. Навіть у Сибір. А вся моя сім’я? Для Гітлера єврей, то не людина. А чи ви знаєте, що в нашій Польщі під гітлерівською окупацією діється з поляками? Вивезення, шибениці, концентраційні табори. А з совітами світ після війни домовиться. Вже тепер маєте, пане, союз совітів з Англією, Францією. Навіть з самою Америкою. Ну і з нашим урядом, з генералом Сікорським. Те, що військо наше вийшло з Росії саме зараз, погано, навіть дуже зле. Але на цьому світ не закінчується. Союзники мусять перемогти того антихриста Гітлера. У цьому наша вся надія, пане Мантерисе. Вся наша надія. А коли та війна закінчиться?!

Пану Шахницькому велося непогано. Може навіть краще, ніж російському вчителеві Сьомкіну з його багатодітною сім’єю. Шахницькому вистачило клієнтів, які платили за послуги харчами. Не було дня, щоб адвокат не приніс до своєї маленької хижки торби продуктів. Холодно було в нього, як у собачій конурі, бо Шахницький рідко палив у печі. Продуктами порядкувала бабуня Шайніна, яка йому щось варила. Долині з діточками також часом підкидав шматок сала, трохи цукру або макаронів.

Товариство адвоката Шахницького особливо подобалося вчителеві Сьомкіну. Ним володіли дві явно видимі пристрасті: політика і гра в шахи. Сьомкін, єдиний у домі, мав на проводі радіоапарат-гучномовець, який називали тут «колхозніком». Пан Шахницький, якому підходило це його прізвище, грав у шахи досить добре, щоб мучений частими матами вчитель Сьомкін не шукав нагоди на реванш. Часто грали в кімнаті Долини, бо тут вечорами було трохи тепла, а особливо спокою. А граючи, політиканствували. Актуальною темою був Сталінград, воєнна доля якого вирішувалася буквально з кожним днем.

Якогось темного лютневого ранку «колхознік» заревів зі всією силою в квартирі вчителя Сьомкіна. А Сьомкін, ошалілий від радощів і гордощів, бігав від дверей до дверей, будив своїх сусідів поляків і гукав:

— Товаріщі полякі, вставайте, слушайте! Ми побєділі в Сталінградє! Ура! Ура! Ура!

Долина одягався до роботи. Сьомкін влетів, кинувся йому на шию, почав його стискати й цілувати.

— Ура, Яне! Перемога! Перемога! Слухай, Москва щойно повідомила, що в Сталінграді сотні тисяч фріців узяли в неволю, на чолі з самим фельдмаршалом Паулюсом! Яне! Ти розумієш, що сталося? Що це значить?

Зі своєї кімнати виглянув заспаний Шахницький. Сьомкін і йому кинувся на шию:

— Мат, мат Гітлеру під Сталинградом, товаріщ юрист! «І на нашій вулиці буде свято», сказав товариш Сталін! І є! Ура, ура, ура!

Диктор московського радіо Левітан своїм характерним голосом читав повідомлення ТАРС про тотальну поразку німців під Сталінградом.

Сталінград! Сталінград! Сталінград! Тієї суворої зими назва цього міста над Волгою була на устах усього світу. «І на нашій вулиці буде свято!» Ці слова Сталіна гукали з червоних ряден транспарантів, вплетені у воєнні марші плили з вуличних гучномовців. Факт, що від часу розгрому німців під Сталінградом росіяни були майже певні, що цієї війни програти не можуть.

Тим часом щоденна праця воєнного часу в далекому сибірському тилу була більш ніж важкою: голод, понад сили праця жінок, старих і дітей. Та ще й окрім цього щораз молодших невпинно призивали до зброї. З фронту масово припливали «похоронки». З війни починали повертатися тяжкопоранені, покалічені солдати. «Всьо для фронта, всьо для победи!»

На цьому тлі присутність в тилу війни поляків, здорових молодих мужчин, особливо кидалася у вічі. Особливо російські жінки, вдови і самітні солдатки не приховували подиву і обурення.

— А ви чому не на фронті?

— Там наші кров проливають, гинуть, а ті тут, чоловіки, як бугаї, в тилу тиняються!

— Сорому жоден не має, Бога не боїтеся!

Розжалені, не розуміли, не сприймали до відома пояснень: «Ми поляки, нас на фронт не беруть, не наша вина!»

— Хай йому грець! Вчора в бані мало мене ті відьми мітлами не затовкли! Де там їм щось пояснити...

У Тулуні міська баня була спільна: милися там усі разом, без розрізнення статі і віку. Долина боявся вошивості, і один раз на тиждень цілою трійкою йшли в баню. Роздягалися в дожидальні, лахи здавали у парівку — пункт очищення від вошей, брали відерця і березові «вєнікі»-мітелки — і входили до тонучого в клубах пари залу, де приймали ванни.

Сташек подібну міську баню пам’ятав ще з транспорту, коли конвоїри зігнали там усіх разом — від малого до старого. Соромився тоді. Очей не смів підняти, бо навколо всі знайомі з вагона, з Червоного Яру. Усі голі: прекрасна, як статуя, Циня Біалерова і згорблена від старості, з опухлими, мов балки, ногами, зі звисаючими грудьми — бабуня Шайніна. Вмивалися тоді охоплені мовчанкою, принижені соромом. У тулунській бані всі були один для одного чужі. А серед чужих і сором буває інший. Зрештою мало тут хтось кимось особливо цікавився. Люди прийшли викупатися, випарити в жарі промерзлі кості. А якщо у натовпі голяків заплутався збочений, придуркувтий або підпитий свинтус, який неспроможний був стримати своєї похоті, тоді йому біда: жінки, бо саме вони тут повсюдно переважали, піднімали вереск, кидалися на такого з кулаками, обливали відрами крижаної води, до крові хльоскали березовими мітлами. Якщо не брати до уваги таких випадків — у сибірській бані панував повний ввічливості загальний симбіоз.

— Помий мені, голубчику, спину, бо ніяк туди дістатися не можу.

— Хлюпни, прошу, гарячої води з цебрика так, щоб на ціле тіло пішла.

— Туалетного мила трошечки позичиш?

— Сильніше, сильніше бий, спину і мітелки не жалкуй. Видержу! О, жіночки, как харашо!

— Пари, пари! Зробіть там більше пари, не жалійте!

— Пари, пари! Нема кращих ліків, ніж гаряча пара.

У лазні били в ніздрі, душили горло нестерпний сморід і запахи сірого мила, людського тіла, відходів, гнилого дерева, розпалених до червоного кольору лопаючих і сичащих клубами гарячої пари каменів, коли хлюпали на них крижаною водою. У бані було розлінююче тепло, а коли думали, що там, на дворі, мороз доходить до сорока градусів, не хотілося з неї виходити...

Долині цієї зими надокучувала куряча сліпота, яка знов поверталася до нього. Мучила його особливо ввечері, коли треба було ще підвезти кілька останніх бочок води. Нічого не вдієш: залишали малого Тадека самого в кімнаті, а Сташек їхав батькові допомагати. Хлюпаюча з бочки вода негайно замерзала, обліплювала сани, коновку і одяг шкаралупою льоду. Батько, недобачаючи, дозволяв Сташеку поводити Карим. Кінь після перших спроб, коли не дуже довірливо лупав очима у напрямку малого візника, незабаром підкорився йому повністю. Овес для Карого одержував батько з зернових складів. А час від часу в неділю, коли не розвозив води, їхав у колгосп по сіно.

— Нічого не вдієш, Стасю, мусиш зі мною завтра поїхати по сіно. Повертати треба ввечері, а я щораз менше через ту курячу сліпоту бачу. А Тадзя Броня догляне...

Було ще темно, коли виїхали з міста.

Незважаючи на поспіх швидка зимова ніч упіймала їх у дорозі назад. А до Тулуна було ще далеко. Кінь бухав паром і безсилий щохвилини зупинявся, тим більше що дорога крізь тайгу щораз частіше спиналася вгору. Разом з темрявою батько осліпнув зовсім і віддав віжки Сташекові. Не хотів сідати до саней, щоб коня не мучити. Зрештою на морозі, що посилювався, погано одягнена людина, сидячи нерухомо, швидко замерзла б до кісток, отже, Долина волікся ззаду за саньми. А оскільки нічого не бачив, щоб не загубитися, прив’язався мотузкою до рубля.

— Впораєшся, Стасю?

— Не журись, тату, Карий мене слухає!

— Ну саме... на щастя, дорога не завіяна, заведе до міста.

До Тулуна доволоклися пізно вночі. Броня чекала. Відкрила ворота, допомогла Сташеку випрягти Карого. В кімнаті було тепло. Тадек уже спав. Броня поставила перед ним миску картопляного супу, що смачно пахнув. «З чого вона це зварила?» — здивувався не без радості Сташек, передчуваючи щось смачне.

— Я вже журилася, так довго вас не було...

— Я сліпий, як кріт... Якби не Стась, то не знаю, як би ми справилися.

Броня пригорнула Сташекову голову до своїх грудей. Була тепла, по-домашньому пахла димом. На цей раз Сташек не рвався від неї, як то було колись у Каєні, а навіть подумав собі: «Як то добре, що Броня є разом з нами: Тадзя доглянула, суп зварила, в печі напалила...»


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава