home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



9

Сибіріада польська
айшет. Невелике місто на шляху транссибірської залізниці, розташоване між Красноярськом на заході та Іркутськом на сході. Наші мандрівники знали про Тайшет лише стільки, що це є від Шиткіно найближчою залізничною станцією. Мало хто із них запам’ятав скупе оповідання Корчинського про Тайшет, як про великий центр, з похмурою славою гулагу, що виробляв руками в’язнів насичені отруйним креозотом залізничні шпали. Нікого в Тайшеті не знали, не мали жодних адрес і контактів. Мандрували всліпу і спеціально тим не турбувалися: доберуться до залізниці, а там буде видно. Ніхто з тих поляків, які вирішили покинути Шиткіно, не мав наміру затримуватися в Тайшеті надовго. Метою всіх було дістатися до поїзда, що прямував на захід, і їхати далі, куди тільки вдасться. А при нагоді шукати по дорозі якогось польського представництва. Якщо б це вдалося, намагатися добратись аж до Куйбишева, до посольства пана генерала Сікорського. У Сікорського всі вірили, як в одкровення, бо завдяки йому була амністія, завдяки йому розвиднювалася в них надія повернення до Польщі.

— Для того є польське посольство, для того генерал Сікорський домовився зі Сталіним, щоб нам допомогти. Кажу вам, люди, що не треба дивитись ні на що, тільки, за всяку ціну треба пробиватися до наших представників, — Мантерис безустанно додавав мандруючим бадьорості.

Шиткінські візники висадили їх недалеко від станції. Люди безпорадно розглянулись навколо, позабирали свої нужденні клунки і цілою юрбою поволоклись через залізничні полотна до станційного будинку.

День був холодний, похмурий і сльотавий. Вологе тайшетське повітря смерділо паровозним димом і мазутом. Люди йшли мовчки. Злегка заржавілі на вітці рейки плуталися залізничними полотнами у нескінченність. Довгі склади вантажних вагонів стояли по цілій станції. Так давно не бачили поїздів! Який же приємний був для них зараз характерний рев російських паровозів.

По сусідньому полотну мчав товарний поїзд. Локомотив грізно ричав, бухав хмарами пари й диму. Вітер з розгону ледве людей не поперевертав.

— Поїзд! Поїзд! Увага, люди, поїзд! — Кричали всі разом і раділи з цього виду, немов маленькі діти. Хоч саме малі діти, які таке створіння, як локомотив, бачили вперше або ледве-ледве собі пригадували, були справді дуже налякані. Тадек судорожно стискав руку Сташека.

— Не бійся, дурний, це локомотив, поїзд! У Польшу таким поїдемо.

Будинок залізничного вокзалу в Тайшеті тягнувся вздовж перону одноповерховою брудно-сірою глибою. Мав два зали чекання, з яких один під час війни доступний був тільки для військових. Обидва забиті, особливо для цивільних, які тижнями чекали можливості дістатися до поїзда.

У тому хаосі кочуючого на станції різноманітного натовпу мандрівників поляки присіли навпочіпки під станційною стіною. Після багатоденної мандрівки через тайгу добре й це. Недалеко від них у станційному будинку було приміщення, в якому протягом цілої доби можна було зачерпнути вареної води, кип’ятку. Отже попивали той кип’яток, закусували рештками сухарів, промивали очі, масирували наболілі ноги й голосно радилися, що далі? Спочатку треба зорієнтуватися, чи у Тайшеті нема якогось польського представництва. Потім, чи можна купити квитки і як дістатися до поїзда, який іде на захід. А взагалі, то треба полазити по місту, розглянутись, може щось вдасться на якомусь базарі обміняти, продати, щоб добути чогось поїсти. Адже з часу, як залишили Шиткіно, не мали продовольчих карток, а без них про легальну купівлю хліба чи будь-яких продуктів не могло бути мови.

Гонорка Ільницька з Бронею мандрували по місті. Шукали базару. На продаж або можливий обмін мали небагато: барвисту циганську хустку Гонорки, яку так любила, бо почувалася в ній гарною і молодою, а також лляну в чудові маки вишивану скатерку. Тайшет виявився містом дерев’яним, переважно одноповерховим. Вулиці не бруковані, повні дір і болота. Тротуари з дощок. Кінні запряжки, часом якась вантажівка. Перехожі сірі, вбого одягнені, щулячись від пронизливої осінньої мжички, штовхалися на вузьких тротуарах. Довгі черги за хлібом. Ціле місто смерділо смолою і характерним смородом залізничних шпал.

— То, мабуть, смердить той табір НКВС, у якому наш Лютковський помер. — Броня пригадала розповідь Корчинського.

Гонорка байдуже знизала плечима. Було їй холодно, журилася, що мусить продати улюблену хустину. А крім того, була голодна і голодні діти чекали на станції:

— Тут усе смердить, — махнула рукою.

Проходили повз будинок якогось ресторану чи їдальні. Наближувалася обідня пора, запах вареного капусняку вкручувався в ніздрі. Гонорка зупинилася.

— Зайдемо?

— Адже карток не маємо.

— До біса з картками! У крайньому разі нас вигонять. Заходимо!

Увійшли. І першою особою, яку помітили в ресторані, була... Ірина Пущ. Так, ця сама Ірина Пуц, про яку все Калюче знало, що була коханкою офіцера НКВС. Видно, працювала тут прибиральницею, а може навіть кельнеркою, бо ходила по залу з ганчіркою і збирала зі столів посуд.

— Вона?

— Вона!

Жінки обмінялися здивованими поглядами і обидві впевнилися.

— А то курва! — зачитала Гонорка. — Така то завжди зуміє влаштуватися. Виходимо, Броня, ми тут зайві.

Повернули до дверей запізно. Ірина була біля них.

— Ісусе, Свята Маріє, баби, кого я бачу? Яким дивом?

Була явно втішена ними, і тільки неприхильна міна Гонорки стримала її в останню мить кинутись їм на шию.

Ірина небагато втратила зі своєї ангельської вроди, може тільки трохи потовстіла і обличчя її стало одутловате від зловживання алкоголю. Притягла їх до службового столика і принесла по мисці гарячого супу. Душилися трохи від сорому, трохи, бо суп був кип’ятком, але голод був сильнішим.

Виявилось, що Ірина Пуц була тут не будь-хто, а помічницею куховарки. Все дивувалася зі збігу обставин, випитувала про їхні долі, розповідала про себе. З Калючого виїхала майже останньою. Росіянин, з яким там зв’язалася, виявився людиною порядною, забрав її разом з дітьми до Тайшета, допоміг знайти квартиру й роботу. Навесні забрали його на фронт, ну й тепер сама не знає, що з нею буде далі.

— Знайде собі пані іншого. Не першина, — відрубала Гонорка. Броня ледве супом не захлинулася.

Ірині в інтелігентності не можна було відмовити. Посерйознішала, хвилину мовчала, але очей не опустила.

— А може, незважаючи на все, ви мене дещо суворо оцінюєте? Ще у транспорті в Сибір я заприсяглася, не знало що, та мої діти з голоду тут не помруть. І знаю те, що до Польщі повернуся. А що нічого іншого не маю, торгую тим, що ще деяким в мені подобається. Зрештою, не я одна... Я принаймні за руського не вийшла, як, наприклад, ота ваша подруга.

— Сильвію маєте на увазі?

— Її. Зрештою, тут є більше таких. А та ваша Сильвія, то вже навіть вдовою по своїм москалю встигла стати.

— То Сильвія є тут, у Тайшеті? А не знаєте, де живе?

Ірина знала лише, що Сильвія працює, обіцяла її відшукати і повідомити, що люди з Червоного Яру кочують на тайшецькому залізничному вокзалі. Обіцяла також знайти їм доброго купця на хустину і скатерку, а перед відходом відшукала десь чималу банку і налила їм повну густого капусняку.

— Для дітей! А ввечері заскочу до вас на хвилину. Якби там не було, тягне людину до своїх...

Поверталися в бік вокзалу. Гонорка явно розвеселилась.

— Знаєш, Броню, так собі думаю, що я, мабуть, була несправедлива до тої Ірини. Ну бо глянь, чоловік від вересня в неволі, діти маленькі, вона сама міська, завжди випещена, виняньчена, до жодної важкої роботи не призвичаєна, то ніби як тут мала собі порадити?

— Але шпигувати своїх не мусила! — на цей раз Броня була більш принциповою.

— Звичайно, що не мусила. Але хто то знає, моя дорога, як то було з цими її доносами? Не знаєш наших людей? Плетуть часом, що їм слина на язик підкине. А може, та Ірина хотіння має? Адже є такі баби, що їм без чоловіка ні так ні сяк.

Мужчини повернулися невеселими. Про польське представництво ніхто в Тайшеті не чув. А у військкоматі, коли довідалися, що вони поляки і в якій справі прийшли, комісар взагалі не хотів з ними розмовляти. Лише черговий офіцер, чи то їх інформуючи, чи то у формі докору, сказав:

— Пороги даремно не оббивайте, чоботів шкода. Від часу як те все ваше військо польське дезертирувало до Ірану, ми перестали інтересуватися поляками. І без вас дамо собі раду, зрадники нам не потрібні.

А їм немов хтось у пику стрельнув. Однак в однім упевнилися:

— У Шиткіно і тут, у військкоматі, говорять одне й теж: нема вже в Росії нашого війська, відправили його до якогось Ірану.

— Але наше посольство, мабуть, десь є? Туди мусимо їхати.

На всякий випадок зайшли ще до військового коменданта вокзалу: ті все знають найкраще, стільки війська, транспортів і солдатів через вокзал перевалюється. У вокзальній комендатурі натовп. Коменданти військових транспортів сваряться стосовно черги від’їзду, інші вимагають забезпечення, представники службових делегацій і відпускники ставлять тут штампи на своїх документах, дістають квитки. Тут озброєні військові патрулі, які ходять по вокзалу, відводять підозрілих, перевіряють документи і накази стосовно від’їзду.

Долина з Шайною були єдиними цивільними у тім військовім, крикливім натовпі, може тому звернули на себе увагу старшого за чином і віком військового. Військовий махав якимись паперами і проклинав «матом» молодого офіцера, який дріботів услід за ним з рукою на темляку.

— Черговий, що тут за задрипані цивільні мені плутаються? А ви хто такі?

— Поляки. Ми хотіли про польське військо запитати.

— А вон мені звідси! І негайно, бо накажу вас у міліцію відвести. Досить мені вже того морочення голови поляками! Шукайте своє військо в Ірані.

Коли вийшли з комендатури, наздогнав їх старший за віком солдат, забинтований, у гіпсовім комірі.

— Почекайте хвилину. Я бачив вас у комендатурі, чув, як комендант на вас верещав. Не маєте часом запалити?

Шайна подав йому мішечок з махоркою. Солдат скрутив цигарку, жадібно втягнув дим.

— Дякую, брате, без махорки гірше, ніж без баби... а я бачив ото ваше польське військо. Не знаю, чи воно там ще є, але весною повно його було в Ташкенті. Далеко звідси, аж в Узбекистані. Мундири в них були дивні, не наші, на шашках замість зірки якогось птаха носили...

— Орла!

— Може, і орла, — охоче погодився солдат. — У госпіталі я з вашими солдатами лежав. Вони там залишилися, а мене перевезли до Красноярська. Тепер відпустку мені дали, буцімто на оздоровлення. Їду додому, до Ангарська.

Ірина Пуц дотримала слова і ввечері привела на вокзал Сильвію.

— Ви виїхали з Калючого, а я сиділа там і не знала, що з собою зробити. Все чекала, що, може, Пашко відізветься. Ну й дочекалася. Якось прийшов дідусь Феодосій і говорить, що Пашко просив мені передати, щоб я їхала до Тайшета. «То що, Пашка випустили з в’язниці?» Але дідусь знав лише стільки, що повинен мене з дитиною довіреним візником відіслати до Тайшета, а тайм хтось мною займеться. І саме так було. Виявилося, що тут у Тайшеті в Пашки є стара тітка. Я спочатку в неї затрималася. Його тітка знала про Пашка трохи більше, що сидів у тайшецькому гулагу і що я маю туди з’явитися на побачення з дитиною. Дала мені карточку з написаною адресою і прізвищем, на яке я повинна посилатися. Так нарешті я побачила мого Пашка, а він уперше побачив свого синка. Яке то було побачення: вартовий, ґрати, я увесь час плакала, а Пашко мене втішав. Просив, щоб я ще трохи видержала, бо в нього є надія, що невдовзі вийде. Не минуло тижня, двері відкриваються, входить Пашко! «Амністія, говорить, мене випустили умовно. На вас, поляків, також дивляться трохи по-іншому, ми союзники, ну то можемо офіціально одружитися». І питає, чи я не передумала. «Адже то твій син, повинен мати прізвище батька, чи ні?» Ну і зареєстрували наше одруження у відомстві. Не минуло багато часу, як Паніка призвали на фронт! Стільки було того мого з ним одруження. Ну і весною прийшла «похоронка»... Вбили, вбили мого Пашка на цій війні. Мама була зі мною. Все шкодувала, що через мене з людьми з Червоного Яру розлучилася. А через пару місяців після того померла. Навіть не було когось, щоб допоміг мені її поховати. І якби не Ірина Пуц, то не знаю, як я з цим усім справилась би. На додаток до злого тітка Пашка з квартири мене викинула. Тільки Ірина мені допомагала. Люди, благаю, не залишайте мене тут саму. Куди ви, то і я з вами. Як залишусь тут одна, то вже до Польщі, мабуть, ніколи не попаду!

Минали дні, а юрба поляків усе кочувала, на тайшецькому вокзалі. Дотримувалися наміру поїхати до Куйбишева, шукати польського посольства, але не могли купити квитків. Щоб купити квитки і сісти до поїзда, що прямував на захід, треба було мати службове відрядження або спеціальний дозвіл НКВС. У людей з Червоного Яру не було таких документів. І практично не мали ніяких шансів їх дістати. Були втомлені, голодні, стали сварливими і нетерплячими. Деякі шкодували, що поквапливо покинули Шиткіно, інші почали розглядатися по Тайшеті за якоюсь роботою і квартирою. Діти були здані на долю і рішення дорослих. Привчені до блукання і біди, справлялися, як вміли, на тайшецькому вокзалі. Деяким навіть дуже тут подобалось.

Долина увесь час десь пропадав, ходив по місту, намагався добути щось попоїсти. У Сташека був обов’язок держатися станції, пильнувати клунки і молодшого брата. Вже на другий день тайшецький вокзал і його околицю знав з усіма закутками. А було й на що подивитися і що почути. Тут майже наочно можна було переконатися, що десь там далеко на заході йде кривава війна. На забруднених сажею стінах станційного будинку великі червоні транспаранти: «Всьо для фронта — всьо для победи!» Численні портрети Сталіна. Карикатури стікаючого кров’ю Гітлера. Плакати із закликом добровольців на фронт. Станційні гучномовці не замовкали цілу добу. Повідомлення з фронту. Патріотичні та воєнні пісні:

Вставай страна огромная,

Вставай на смертный бой...


На позицию девушка

Провожала бойца!..


Темная ночь, только пули свистят...


Артиллеристы, Сталин дал приказ!

На захід однією низкою прямували вантажні поїзди: накриті брезентом танки, гармати, польові кухні, фюзеляжі літаків. І «тєплушкі» з солдатами. Коли такий транспорт з солдатами зупинився на залізничній вітці, негайно обліплювала його хмара тайшецької дітвори, обірванців і голодоморів:

— Дядя, киньте шматок хліба!

І солдати кидали шматки хліба, тверді як камінь військові сухарі, а бувало, що й військові консерви «свіную тушонку». Таку консерву вдалося один раз Сташеку піймати на льоту і тільки завдяки власним ногам уникнути погоні станційних хлопців й залишитись нетравмованим.

Зате на схід прямували транспорта, які вивозили в глиб Росії цілі фабрики і санітарні поїзди з пораненими. Один з таких транспортів розвантажили в Тайшеті. Сташек бачив, як з вагонів виносили поранених: без рук і ніг, людські тулуби, загорнуті закривавленими бинтами, сліпих, які безпорадно витягували перед собою руки. Стони страждаючих, густі прокльони. І той гострий запах ліків, гниючого тіла...

Найцікавіше відбувалося на вокзалі вечорами. В цей час відходила з Тайшета більшість пасажирських поїздів. З цього приводу проникали на станцію всякі міські покидьки і злодюжки. Перед вечором злазилися на вокзал ті, які на ньому змушені були ночувати, пасажири в очікуванні на свій поїзд. Люди намагалися здобути місце в теплому залі чекання, готували собі щось поїсти. Солдати з наказами на виїзд, легко поранені, одужуючі, одні з фронту, інші на фронт, не хотіли втратити жодної нагоди, щоб напитися горілки, побути з жінкою. Тут навколо аматора-гармоніста, а таких не бракувало, збирався гурток охочих поспівати «частушки» і потанцювати. Тут засапаний міліціонер гнав шмигляючого у натовпі злодія. В іншому місці воєнний патруль шарпався з до гарячки п’яним солдатом, проклинаючим матір, Бога, цілий світ і всіх по черзі. А в темних закутках випадкові пари, яких не дуже бентежили зіваки або незнайомі свідки, займалися швидкою любов’ю.

День був надзвичайно похмурим. Захльостував пронизливий вітер, порошив дрібний сніг. Підходило до обіду і батько послав Сташека, щоб приніс кип’ятку, може, чогось теплого на обід собі приготовлять. Тадек поплентався за ним. До крану з кип’ятком черга: холодно, ковток кип’ятку і людині стає трохи тепліше. Сташек став у довгій черзі. Розглядався за братом, який десь подівся. Малий знайшовся сам, простягнув до Сташека закопчені солдатські судки.

— Один пан просив, щоб йому кип’ятку набрати.

— Де волочишся, гівнюк! Скільки разів маю тобі говорити, щоб ти з чужими не починав і нічого від них не брав. Який то пан?

— Отой, там під стіною сидить. Кульгавий. Без однієї ноги. Говорить по-польськи.

— По-польськи? А що тобі сказав?

— Сказав спочатку по-руськи, а потім тільки по-польськи: «Гей, кавалере, принеси мені трохи води, бо я кульгавий». Ну то я...

— Добре, вже добре, давай ці судки.

Набрав кип’ятку й пішов до того чоловіка. І тільки побачив, що той мужчина має на собі дивний військовий плащ оливкового кольору. А на шапці польського орла!

— Прошу. — Сташек подав мужчині судки.

— Дякую, кавалере, бо важко мені встати. Нога... — показав на милиці, а потім на ногу. Була підігнута в коліні.

— То ви, пане, поляк?

— Поляк, поляк... А ви що тут робите?

— Ми з татом. Більше тут поляків. Чекаємо на виїзд нашого війська, польського посольства шукаємо. Перепрошую, це військовий мундир? Орлика має пан на шапці.

— Орлика польського... — Мужчина важко зітхнув, зняв пропотілу шапку-вушанку і немов цього орлика побачив уперше, довго приглядався до нього. Відстебнув його і подав Сташеку.

— На, хлопче, візьми його собі на пам’ять.

Мужчину звали Адам Брода, походженням був з-під Теребовлі. В Сибір потрапив у лютому сорокового року. Тепер сидів на тайшецькому вокзалі серед людей з Червоного Яру і розповідав їм про своє життя:

— Завезли нас до глухої тайги в Куйтуні, так звати район, від Тайшета ще треба їхати в бік Іркутська. Морози, тайга, голод, це все знаєте. Люди падали, як мухи. Раптом війна. І та амністія, немов чудо. Сталін домовився з Сікорським, наше військо постає. Я був холостяком, стару матір у Куйтуні на призволяще залишив і вйо, того нашого війська шукати. Кілька таких, як я, одчайдушних зібралося і їдемо на захід. Руські радіють, по спині нас поплескують, «союзнікі, союзнікі» говорять, будемо разом бити німця. Їжею допомагають, горілкою частують. Рік тому буде, як нарешті ми знайшли те наше улюблене військо аж у Бузулуку, за Уралом. Тайги там нема, куди оком кинути — рівнина, степи. Але зима й морози там є ще гірші, ніж тут, у Сибіру, бо безустанно по тій рівнині гуляє вітер. Польський наш прапор біло-червоний... Ксьондз богослужіння проводить. А як військовий оркестр «Єще Польска нє згінела» заграв, ну то що я вам тут більше буду розповідати. Генерала Сікорського на власні очі бачив. Андерса також. Зовсім зблизька, на параді. Генерал Сікорський тоді до Сталіна приїхав. То було в грудні. Сікорський іде перед нашими підрозділами, в очі солдатам дивиться, Андерс з такими вусиками на крок за ним. Війська багато, йдуть довго, я боявся, що мені гвинтівка від того холоду з лап випаде... Потім Сікорський виголосив промову, аж слухати хотілося. Обіцював, що як тільки разом з Совітами переможемо Німеччину, то всіх нас, з сім’ями, які в Сибіру залишилися, до Польщі забере. А ми гукаємо: хай живе — віват, кричимо на все горло: «Хай живе, хай живе! Сікорський, веди нас до Польщі!» Сікорський разом з Андерсом від’їхали. А ми вправ ллємось. А нашого люду з’їжджається щораз більше. Деякі з цілими сім’ями, ось так, як ви тут тепер. Квартирувати нема де: їжі, мундирів, укривал — всього бракує. Те, що я маю зараз на собі, то все англійське, лише весною ми одержали. Палива також бракує, адже навкруги степ... не знаю, як там було, досить, що несподівано пішла чутка, що наше військо переноситься з Бузулука до Узбекистану. Там, кажуть нам, клімат є кращий, цілий рік літо, там швидко підготуємося і на фронт. Мене протягом того часу вивчили на водія, на вантажівці їздив. Прийшов наказ, збираємо манатки у тому Бузулуку. Вантажимося у вагони, ідемо до того Узбекистану. А там моя частина квартирувала у місцевості Гузар, недалеко від Ташкента. Узбеки — народ косоокий, що до тебе говорять, не розумієш, бо не по-російськи говорять. І одне справдилося, що там цілий рік літо! Гарячо, парко, сорочка день і ніч липне до тіла. Польські сім’ї, хоч не всі, також за військом прибули. І знов не мають, де дітися. Одного там не бракувало: фруктів! Такого винограду, кавунів і динь то навіть у нас на Поділлі я не бачив. Як та наша зголодніла братва на це все кинулася, ну то відразу дизентерія, понос — вибачаюсь, тиф, малярія. Люди вмирали, аж страшно говорити. Але як хто має в житті терпіти невдачу, то її терпить. Зі мною саме таке сталося, хоч жодна дизентерія мене не чіпала. Ударила по війську звістка, що генерал Андерс недавно повернувся з Англії, а ми вже не йдемо, як говорить Сікорський, разом із росіянами на фронт, тільки Андерс забирає нас до Ірану, бо буцімто ми там англійцям є дуже потрібні. Солдат є солдатом, його справа дбати про гвинтівку, а не політикувати. Тішимося, що їдемо, бо в цьому Узбекистані незадовго всі поздихаємо без жодної користі. Тільки, з іншого боку, замість до Польщі ближче, то ми від неї все далі. Я возив на станцію різну військову екіпіровку. Спека спекою, але як вранці почне лити! Болото, дороги роз’їжджені. Цілу ніч їздив. Втомлений, звичайно, був, а може, задрімнув і влетів у струмінь. Вантажівка перевернулася на бік, привалила мене, ну і нога трах... Наше військо пішло до того Ірану, а я залишився в госпіталю. Лежав у місті Ташкенті, ледве мені там ногу зовсім не відрізали. Руські й тамтешні узбеки мене лікували. Нічого не скажеш, старалися... А може, жаль, що мені її не відрізали? Що мені з того, що ніби маю ногу, коли навіть стати на цю ногу ніяк не можу. Ціле життя мушу на милицях... Ну то пішло це наше військо з паном генералом Андерсом у Іран, а нас, таких як я, нікому непотрібних, залишили. А скільки польських родин, що йшли за військом, там залишилося! Один великий плач і скрегіт зубів... Я то навіть такого пана генерала розумію. Для панів генералів поодинока людина на війні не має значення. Значення має військо і все. А який з такого каліки солдат? Підлікували мене, з госпіталю виписали, ну то що я мав у тому Ташкенті робити? Вирішив, що повертаю, аж мені самому сміятися хотілося, знов у Сибір! І то добровільно! Їду саме до матері, до того холерного Куйтуна. А як її там не застану? Може, так, як ви, по Сибіру мандрує...

Солдат закінчив. Усі мовчали. Люди відчували себе збентеженими, навіть мали тихий жаль до солдата-каліки, що той своїм болісним оповіданням лишав їх надії стосовно польського війська, швидшого повернення до Польщі. А Мантерису, який був найбільше до нього недовірливим, показав своє солдатське посвідчення, в якому по-польськи і по-російськи було написано, що капрал Степан Брода виконував службу в Польській Армії в СРСР, у шостій дивізії. Кругла печатка та підпис генерала Михайла Токажевського. Все було, як треба. Мав навіть посвідчення з госпіталю в Ташкенті, що поранений військовий інвалід Степан Брода, «боєц Польської Армії в СРСР», відправляється до свого місця проживання: «Ліспромгосп Кедровий, район Куйтун, Іркутської області».

Що робити далі? А треба було вже вирішувати. У вокзальному залі чекання сибірської зими не проживеш. Квитків не можуть купити. Гроші закінчуються. Діти починають хворіти.

— Люди, нема чого обманювати себе, що десь там польське військо, посольство. Чули, що чоловік говорить? Був там. Бачив... Такими, як ми, ніхто собі голову не морочить. Я маю вже досить того витирання бетону на станції. Завтра вранці піду до Тайшета шукати якоїсь роботи. Зима йде...

Солдат невпевнено втрутився:

— Наше посольство буцімто є ще в Куйбишеві. І якісь польські представництва, ніби консульства. У Красноярську я навіть був у такому, бляшанку кави мені дали... Але Красноярськ на заході. У Тулуні також, здається, є. То у тому напрямку, куди я іду, недалеко від Іркутська.

— Пане, то ми перлися на захід, аби ближче до Польщі, а тепер маємо знов відступити? І то аж десь під Іркутськ, на кінець Сибіру?

— Облиш, чоловіче, що у нашому становищі кілька кілометрів туди чи сюди. То говорите, пане, що в тому Тулуні є польське представництво?

— Так мені в Красноярську сказали. «В разі чого звернетесь туди за порадою та допомогою».

— Їдемо до того Тулуна! А що ми маємо до втрати? А якщо там є польське представництво, то нема навіть чого розмірковувати.

Насилу всіли до нічного поїзда Красноярськ — Іркутськ. В останню хвилину приєдналася до них Сильвія Краковська з дитиною. Вагони забиті понад можливості, без купе, з двоповерховими полицями, на яких перемішані з клунками гніздилися пасажири. Темно. Тіснота. Невідомо, де чий клунок, де голова, де нога. Характерний сморід бродяжництва, невимитих тіл і біди. Але зате тепло! Ті, які їдуть довше і вже якось умістилися, проклинають, захищають свої місця від прибулих. Але вистачило, щоб поїзд зрушив, як поволі все утряслося, заспокоїлося.

— Разгон, Алзамай, Ук, Нижньоудінськ, Будагово, а наступна станція вже той ваш Тулун. А я ще трохи далі, до Черемхова, — пояснював полякам сліпий на одне око інвалід, що повертався з фронту. — А ти, — питав Броду, — висаджуєшся з ними чи в Куйтуні?

— Мабуть, однак вийду в Тулуні. Може, про щось у тому нашому представництві довідаюсь? Може, мені в чомусь допоможуть. Бо з Куйтуна повертатися мені не захочеться.

— Якраз тобі допоможуть. Ноги тобі не відремонтують, так як і мені цього ока. Не волочись, солдате, даремно, краще давай галопом прямо додому.

— Ну так, ти то маєш свій дім, а мій де? У тайзі? До матері їду.

Фронтовик із розумінням хитав головою, а на прощальний почастунок вигріб з дорожнього мішка сухарів, відкрив консерви «тушонку».

— Їжте, люди добрі, бо біс його знає, що вас у тому Тулуні чекає. А як щось, то всідайте у поїзд і до Черемхова. Місто в нас робітниче, вугілля копаємо, роботи вистачить. А мене знайдете легко, навпроти вокзалу живу, такий двоповерховий дерев’яний барак, назелено крашений. Вистачить тільки запитати про Івана Дронова. А ще як додасте: того, який щойно з фронту повернувся, сліпого, то напевно кожен вам покаже. Про сліпого я не ображусь. От шкода, що скляночки на прощання забракувало.

— Не забракувало, не забракувало. З такої нагоди крихти не пожалкую. Зі свата повертаю, з весілля.

Обмотана хустками баба погребла в клунку і витягла товсту пляшку. Вирвала міцними зубами ганчір’яну пробку.

— Бражка власної роботи, зміцнена! — похвалилась і голосно засміялась. Міцний запах самогонки вдарив людям у ніздрі.

— Ой, добра жінка. Нехай тобі Матір Божа дітьми винагородить!

Сліпий солдат підставив закопчений казанок. Баба хлюпнула самогонки, не жаліла. Солдат хильцем ковтнув чималу Дозу.

— Ну як? — жінка домагалася оцінки, а передусім похвали.

Солдат через силу ловив повітря.

— То не бражка, то не спирт, то небо в пиці!

Пили по ковточку. Говорили. Та увесь час і на різний манер лише про одне: війна, війна, війна!

Ту лун. Вивантажились з поїзда раннім вересневим ранком. Солдат Брода разом з ними. Світ припорошений першим снігом. Сонечко і легкий мороз. Рух тут менший, ніж у Тайшеті. Перон і вокзал менш гостинні. Зал чекання менший, холодний, хоч також забитий натовпом. На щастя, кип’ятку і тут можна було дістати досхочу. Після теплого, засидженого вагона розіслані, голодні діти тремтіли від холоду. Зібралися в кутку залу чекання. Принесли кип’ятку, вигребли з клунків залишки хліба і млинців, куплених на тайшецькому базарі, попивали кип’яток. Говорили мало. Ну бо про що? Знов сидять у брудному вокзальному залі чекання, і ніхто не знає, що їх чекає в Тулуні.

Підійшов міліціонер. Приглядався до них хвилину. Їли мовчки. Міліціонер зупинився поглядом на Броді, мабуть тому, що одягнений був у англійський мундир, якого міліціонер у житті ще не бачив.

— Документи, громадянине.

Брода відставив судки з кип’ятком, сягнув за пазуху і подав госпітальне посвідчення. Міліціонер довго думав над папером.

— Але тут Тулун, не Куйтун. Ти не надто завчасно висадився, солдате?

— Я висадився саме, де треба. До польського представництва мушу зайти тут, у Тулуні. Ви не знаєте, де це є?

Міліціонер віддав посвідчення.

— Ви всі поляки?

— Всі.

На щастя, буркотливий міліціонер знав, де в Тулуні шукати це представництво. Дозволив також усьому натовпу залишитися в залі чекання.

Мантерис тріумфував:

— А я не говорив! Якщо є тут наше польське представництво, то будьте певні, загинути нам не дадуть.

До міста шукати представництво вибрались всі мужчини. Навіть каліка-солдат Брода. І ще Гонорка Ільницька, яка вважала, що в разі чого більше там полагодити зможе, ніж той її недотепа, Флорек.

Від залізничної станції до міста досить далеко. Саме місто, дерев’яне і одноповерхове, лежало у розлогій улоговині, над берегом показної ріки. Ріка називалася Ія і десь там далеко на півночі впадала в Ангару, Тулун мало чим відрізнявся від Тайшета: подібні будинки, вулиці, в центрі дерев’яні тротуари. Лише повітря тут було зовсім інше, чистіше. Не було чути потворного тайшецького смороду.

Вказівки міліціонера були точними, і у польське представництво потрапили відразу. Воно було на головній вулиці, в окремому будинку, огородженому пофарбованим у зелений колір плотом. А перед тим будинком з невисокого флагштока звисав на безвітрі вже дещо побляклий, але наш, наш польський біло-червоний прапор! Стали мовчки біля хвіртки і довго, набожно на цей прапор дивилися. Гонорка перехрестилася і щось там собі шепотіла. Мантерис тер повіки. Долина не міг проковтнути слину. Опертий на милиці солдат Врода зняв шапку. За його прикладом другий, третій...

На дверях будинку висіла стругана дощечка з грубо випаленим написом: «Представництво Посольства РП». А нижче по-російськи: «Польское прєдставітєльство». В будинку було тихо, невеликі вікна з вулиці злегка заслонені фіранками. Мантерис постукав і натиснув на клямку. Коридор, одні двері вправо, другі вліво. Постукав. Не було відповіді.

— Нікого тут нема, чи що? — прочинив двері.

У ніздрі вдарив міцний аромат кави. Тепло добре натопленої печі. Крізь прочинені двері до другої кімнати побачили двох пані і мужчину, які сиділи за столиком з чашками кави. Повернена до них обличчям, трохи старша, сильно напомаджена блондинка, зі смаком одягнена в бурякового кольору вовняну кофту, неохоче піднялася з крісла. Стала на порозі, причинила за собою двері.

— Слухаю вас?

Голосом і величною поставою дала їм зрозуміти, що справу слід викласти коротко, бо вона поспішає.

Зніяковілий Мантерис ледве підбирав слова:

— Бо ми, прошу пані, саме, бо ми... хотіли б зустрітися з паном представником...

— З паном представником уряду! — звисока поправила його блондинка. — На жаль, пан представник є дуже зайнятий. У якій ви, панове, справі?

— Ми приїхали здалека, з тайги. Шукали польське військо. Хотіли у посольство... А коли довідались про наше представництво у Тулуні...

— Про представництво уряду РП!

—...про представництво уряду РП, то саме ми приїхали, ми є тут...

— Але конкретно. Чого від нас очікуєте? Конкретно, бо ми тут...

Долина рознервувався не на жарт. Відштовхнув Мантериса. Став перед самою блондинкою, від якої несло задушним запахом духів, і гаркнув голосом, що не терпів заперечення:

— Або пані пустить нас до того представника, або самі до його кімнати ввійдемо. То ми стільки кілометрів на голоді й холоді, а пані нас тут перед дверима держить!?

— Але ж прошу пана, що ви собі думаєте, що тільки ви...

— Нічого собі не думаю, нехай пані відсунеться!

Блондинка відстрибнула убік. Долина відкрив двері до сусідньої кімнати. Видно, там чули підвищені голоси, бо коли цілим гуртом увірвалися, представник стояв біля письмового столу, а та друга пані, молодша, гарна шатенка, гарячково згортала кавовий сервіз зі столика. Блондинка поспішила з обуреним поясненням.

— Цей пан, — показала на Долину, — почав скандалити. Вибачте, пане консуле, це щось нечуване, щоб так...

— Добре, вже добре, пані Стеню. А ви, панове, заспокойтеся. Чим можу вам служити? Уважно слухаю.

За столом представника висів орел і портрет генерала Сікорського.

— Пане консуле!

— Я не є консулом. Я тут є представником нашого уряду. То так для порядку. Перепрошую, слухаю вас.

— Моє прізвище Долина. Пане представнику, прибули сюди до вас з далекої тайги. Як побачили тут наш прапор, то... Чого хочемо? А чого ми можемо хотіти від представника Польщі? Ви самі якнайкраще знаєте. Не ми перші тут, мабуть... Якоїсь поради, допомоги, хоч би трошки надії.

Представник попросив, щоб присіли. Це був у віці, доброї статури, непогано доглянутий пан. Слухав їх уважно, не перебивав. Говорили всі. Коли закінчили, зацікавився Вродою. Не без інтересу оглядав його солдатське посвідчення. А потім довго й складно пояснював:

— Нам, полякам, зараз тут не є добре. Клімат навколо Польщі та поляків погіршився. Наше військо під командуванням генерала Андерса виведено до Ірану, бо така була політична й стратегічна необхідність. За Польщу можна битися скрізь. Мусимо довіряти нашому урядові. А втім про наше військо пан Врода знає, мабуть, більше від мене, бо там був. Співчуваю панові, що так нещасливо це склалося. Навіть не знаю, як довго ще наше представництво в Тулуні утримається. Хазяям це все не дуже подобається. Розумієте мене, панове? Контактів з нашим посольством у Куйбишеві — майже жодних. Матеріальної допомоги вже давно не отримуємо, рештки зі складу вимітаємо, бо як, мабуть, здогадуєтесь, не ви тут перші... Пані Стеню, загляньте, будь ласка, до складу, може, щось там ще пані для наших гостей найде... Просите поради? Боюсь, що мої поради занадто вам, панове, не знадобляться. В мене тут нема жодних можливостей. Особливо, що останнім часом місцева влада явно мене уникає, щоб не сказати гірше. Прикро мені дуже, справді.

Представник підвівся з-за письмового столу. Зрозуміли, що розмова закінчена. Гонорка не витримала:

— Пане, то що ми маємо зараз з собою зробити? Адже там, на тулунському вокзалі, чекають наші сім’ї, голодні дітлахи валяються на паркеті?!

Представник безпорадно розвів руками.

— Прикро мені... Мабуть, ви повинні звернутися до міськради, до тутешнього управління праці. Недалеко звідси, пані Стеня дорогу покаже. У Тулуні з того, що знаю, праці не бракує. А як ні, то треба буде в навколишніх радгоспах і ліспромгоспах шукати. Справді, дуже мені прикро, але мусите самі якось давати раду...

— Прошу до мене! — покликала з другої кімнати, рятуючи представника, надійна пані Стеня.

Держала картонну коробку і вручала кожному якусь жерстянку. Витягували руки, як по милостиню. Приголомшені тим, що почули у представництві, навіть не зорієнтувалися, що знов стоять на вулиці. Лише істеричний сміх повернув їх до реальності. То кульгавий солдат Врода ненатурально голосно сміявся, а може, плакав, рубонувши перед тим у дерев’яний тротуар жерстянкою американської кави.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава