home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



8

Сибіріада польська
оховали Корчинського на високому березі Бірюси.

«Вічний відпочинок» відспівали йому, березовий хрест на могилі поставили. З високого берега Бірюси видно було далеко. Десь там над тайгою заходило сонце. Мужчини усілися під соснами, запалили махорку. Дим відганяв комарів. Слухали дзюркотання могутньої ріки. Мовчали похмуро, як то після похорон. Стільки своїх уже в цьому Сибіру поховали, стільки смертей бачили, але однак кожен по-своєму про неї думав. Замислювався над власною долею.

Мовчанку нарушив Мантерис.

— Панове, ви робіть, як хочете, але я кидаю тут усе до чорта і тікаю звідси якнайшвидше.

Мужчини поглядали один на одного, то знов на Мантериса. — Ну, на що, на що ніби маємо тут чекати? Аж усі тут поздихаємо і воші нас у тих засраних бараках з’їдять? У світі стільки діється, а ми тут сидимо, як ті дурні на запічку, і чекаємо, що нам доля принесе... Ні, чоловіки, я завтра починаю звивати манатки і вже мене тут нема!

Знали Мантериса, знали, що в гарячій воді купаний, але в тім, про що зараз говорив, був сенс.

— Тільки чи нас звідси випустять?

— З Калючого випустили, то й звідси випустять. А зрештою є амністія, до «союзників» зараховуємось.

— Мусять випустити, адже ми наше військо хочемо шукати.

— Пам’ятаєте, як відразу після цієї амністії стільки було балачок про Сікорського, Сталіна, про польське військо? А тепер минув рік, а тут ні слуху, ні духу. Мантерис має рацію, нема тут на що чекати!

Пора на мандрівку була відповідна. Липень. У тайзі сухо, ріки опали, ягоди, гриби по дорозі. Ну й переночувати біля вогнища можна. А до того мали в себе трохи рублів, зароблених на сплаві.

Щоб зрушити в дорогу, повинні були мати дозвіл НКВС, «справку» від комісара Сабурова.

Долину з Шайною відправили до комісара. Застали його, як після ранкового полювання на рябчиків чистив двостволку.

— З чим прийшли, господа полякі?

Доповіли йому про свою справу. Здивований їх проханням, не здавався.

— Думаєте, що деінде буде вам краще? Війна, скрізь це ж саме...

— Не кращого життя хочемо шукати, пане комісаре. До залізниці хочемо, може, там те наше військо десь знайдемо. Ви самі нам газети читали.

— Читав, читав. Ну що ж, маєте рацію, час летить. Хочете щастя шукати, шукайте. Але пропуски дістанете тільки до Шиткіна. Там є наш район, там є військкомат, далі не можу.

Протягом цього року в Каєні Сташек Долина змужнів, став дорослішим. Іншими очима дивився на цей світ. Безтурботне хлоп’яче дитинство залишилося там, у Польщі. А після смерті матері вже майже зовсім про нього забув.

Вибралися з батьком на ніч ловити рибу. Прикріпили кошик на бистрині. Закинули ропуху в лінивій заточці, може, рано-вранці сом на неї спокуситься, назбирали сушняку, розпалили вогнище. Тадек незабаром скрутився клубочком і заснув. Батько дбайливо накрив його ватником.

— А ти, Стасю, не приляжеш? Ніч довга, проспись трохи.

— Спати мені не хочеться, посиджу з тобою.

Ріка грізно булькотить вирами. Шумить тайга. Батько докинув у вогонь, підгорнув вуглики патиком, густий сніп іскор шугнув високо.

— Ніч темна, як сажа, парко, може щось піймається. Завтра неділя, у Польщі пішли б до костьола... Цікаво, що там тепер в дідусів у Калиновій, що з нашим домом у Ворволинцях? Але той час летить! Уже третій рік тиняємось. Два роки, як мама нам померла. Думаєш, Стасю, що я не бачу, як без мами мучитесь? Тадзьо малий, має потребу в опіці.

Сягнув по патика, знов порився у вогнищі, і новий сніп іскор вистрілив у темряву. Довго мовчав, ще раз поправив вогнище і хриплим голосом запитав:

— А що б ти, сину, на те, якби я так одружився?

У Сташека не було на це відповіді, без слова зірвався і стрибнув у тайгу. Осліплений темрявою, бився об дерева, болісно дряпався кущами. Відчував у роті солоний смак сліз і гіркий смак хвої. Батько не доганяв його, не кликав. Але коли, виплакавшись, хлопець несміливо повернувся, чекаючи біля вгасаючого вогнища, батько пригорнув його до себе.

— Ой сину, ти мій сину...

Батько вже до теми стосовно одруження не повертався. Але то цілком не означало, що перестав інтересуватися Бронею. А Сташек з кожним днем упевнювався, що якщо батько думав про нове одруження, то тільки з нею. Броня також все частіше, хоч найделікатніше, як уміла, вмішувалася у справи їхньої сім’ї. Сташек, набундючений, внутрішньо збунтований, не піддавався її тихій доброті. Тадека зате купила собі цілком: провадила малого за руку, чим могла докормлювала, ластила до себе. А незабаром стало вже звичкою, що їм прала, латала зношені штани і сорочки. Сташек не мусив навіть спеціально підстерігати та підслуховувати по кутках, щоб почути розпускання пліток бабками, яка та Броня добра, яка хазяйновита, як вона опікується «тими Долиновими сиротами, немов рідна мати!» А ще, що така молода, а так з вдівцем і його сиротами зійшлася.


Бірюса диміла надранковою імлою. Виїжджали з Каєна і Стєша перевозила їх поромом на другий берег ріки. Пором пришвартувався. Стєша зручно закріпила швартову линву на прибережному стовпі.

— Ну, вивантажуйтесь з Богом! Дорога перед вами далека.

Люди Червоного Яру, які все ще трималися разом, вирушили з Каєна у невідоме. Бабуня Шайніна підібрала спідницю, вмочила два пальці в Бірюсі, перехрестилася, голосно помолилась:

— «Під Твій захист звертаємось, Свята Божа Родителько», — і скоментувала: — З Богом, люди, рухаємось!

Сташек увесь час стояв біля Стеши. І увесь час ламав собі голову над тим, якби то з нею попрощатися. Любив Стешу. Ніколи його з порома не виганяла і дозволяла переправлятись через Бірюсу. Після одержання «похоронки» Стєша явно стала сумнішою. Своїх дітей не мала. Роботи на переправі чимало, але коли траплялася вільна хвилина і залишалися самі, Стєша просила польських дітей, щоб розповідали їй про... Польшу. Все її цікавило. Часто з чогось дивувалася і допитувалася про деталі. Лише після смерті чоловіка на війні Стєша немов мимохідь довірилася Сташеку.

— Питаю вас про оту вашу далеку Польщу, бо мій чоловік походив з давніх польських засланців. Ще за царя його батьків сюди до нас, в Сибір заслали. Походили з Варшави. Велике то якесь польське місто.

— У нас Варшава, то так, як у вас Москва, наша столиця.

— Ти не був часом у тій Варшаві?

— Не трапилося, замалий був.

— А я ніколи в житті жодного міста не бачила, залізницею не їхала. Від народження лише Каєн, Бірюса й тайга... Островський Владислав Казимирович, мій чоловік, мого чоловіка звали Казимирович по батькові, поляк...

Вози з поляками віддалялися від Бірюси. Стєша, немов статуя, стояла на поромі оперта на весло і, прикриваючи очі, дивилася їм услід. У цій від’їзній возні, мабуть, навіть Сташека не помітила. Здригнулася, коли хлопець відважився врешті і взяв її руку, поцілував.

— Стасіку! Синку! Що ти, не треба, що ти, синку... — Нахилилася, взяла його щоки у шершаві, спрацьовані руки і цілувала його в лоб, в очі. — Прощай, синку, прощай, Стасю! А тепер біжи, біжи, синку, бо вже далеко від тебе від’їхали. І з Богом, Стасю, з Богом! А не забудь там у Польщі Варшаву відвідати! І Бірюсу, Стешу з Каєна не забудь!

— Не забуду, тітко Стєшо, не забуду!

До Шиткіно волоклися довго. Дорога через тайгу важка. Село від села на багато верств. Найчастіше ночували над берегами ріки, під голим небом. Не падав дощ, ночі були теплі. Майстрували курені з гілок ялини, розпалювали вогнища, варили ввечері гарячу їжу, найчастіше назбирані по дорозі гриби. Заїдали ягодами. А якщо до того вдалося часом зловити рибу, варили «уху», що пахла дикою цибулею.

У Шиткіно трохи розгубилися. Навіть таке непоказне сибірське містечко їх, сільських людей, своєю відмінністю лякало і явно бентежило. Де і чого в ньому шукати? А тут кількадесятьом полякам потрібно: квартири, щось тепле поїсти, хоч на ті перші пару днів якось влаштуватися. Візники вивантажили їх перед «Домом колхозніка» і від’їхали. Що тут робити? Радилися, радилися — вирішили, що перші кроки скерують до військкомату. А якщо там про польське військо щось знають, то тоді вирішуватимуть, чи залишитися в Шиткіно і тут шукати роботу, чи помандрувати далі.

До військкомату пішов Шайна з Долиною. Комісар був ще той самий, контужений фронтовик з-під Хан-Хін-Голу. Пам’ять мав добру, бо Шайну пам’ятав. Але на відміну від першої зустрічі, на цей раз до поляків був настроєний похмуро. Навіть їх сісти не запросив. Отже, стояли біля дверей, з шапками в руці. А військовий комісар, не випускаючи з руки телефонної трубки, немов мав саме кудись терміново телефонувати, гостро й коротко їм повідомив:

— Запізнилися. Не беремо вже у це ваше військо. Казали призов поляків припинити. Чому? Наказ є наказ. Я не міністр, щоб усе знати. Читайте газети — там довідаєтесь. Це все! — комісар зайнявся телефоном, стукав в апарат, голосно кричав: «алло, алло».

Долина відважився:

— Громадянине комісаре, йдемо прямо з тайги. Де там якісь газети... то що з тим нашим військом сталося? Де його зараз шукати?

Комісар поклав трубку. Видно, жаль йому їх було, бо і голос дещо став лагіднішим.

— Де того вашого війська шукати, питаєте? А якби я це знав, де воно тепер є те ваше ціле військо. Формувалися в Бузу-луку, за Уралом. А тепер буцімто взяли сраку в жменю і якийсь ваш пан генерал аж до Ірану їх вивів. Андерс чи як там його? Ви чули таке прізвище? Ні? Ну й нема вам чого жалкувати... Тут німець на Кавказ нам пхається, Сталінград штурмує, а той забирає військо і в Іран! Союзник, й... його мать!

Вийшли з військкомату з безнадійним хаосом у головах. То є це наше польське військо в Росії, чи його нема? Найгірше, що знов утратили надію вирватися з сибірської матні. Що робити, що робити? Залишитися в Шиткіно чи мандрувати і шукати щастя далі?

Місцевий міліціонер заінтересувався поляками:

— Хто ви такі? Звідки, куди, навіщо? Пропуски у вас є? — Оглянув папери й вирішив: — З цього виникає, що як спєцпєрєсєлєнци і поляки підпорядковуєтесь НКВС і туди ви повинні звернутися. Або дадуть вам дозвіл на побут і прописку в Шиткіно, або мусите повертати до Каєна.

І забрав усіх мужчин до НКВС. Міліціонер увійшов в будинок, а їм наказав чекати. Це тривало недовго. Але можна собі уявити їх здивування, коли двері відчинилися, вийшов міліціонер, а відразу за ним... Савін, комендант з Калючого у власній особі! У декотрих волосся стало дибом, немов злого духа побачили. Савін широко всміхнувся:

— А, старі знайомі! Здраствуйтє, здраствуйтє. Як то по-польськи говорять: «гора з горою?» Бачу, що все на одному місці всидіти не можете? Носить вас по світі, щастя шукаєте, як цигани мандруєте? А можна знати, куди дорога веде?

Коли отямилися від несподіванки, хоч це й дивно прозвучало, навіть зраділи, що це Савін, що не кажи, але знайомий! Один по одному почали йому пояснювати. Дав їм виговоритися, щоб повідомити:

— Так, правду кажучи, то ви вже НКВС не інтересуєте. Була для поляків амністія, маєте тепер такі самі права, як усі радянські громадяни. А воєнний закон говорить, що кожен громадянин мусить бути десь прописаний, а кожен спроможний до пращі — працювати. З ваших паперів виходить, що ви прописані в Шиткінському районі, отже тільки по вашому районі вільно вам рухатися.

— Розуміємо, пане коменданте, але що ми тепер у незнайомому місті маємо робити? Ані житла, ані роботи. Нехай наїм пан, по старому знайомству, допоможе, щось наїм порадить.

— Не було так у Калючому, чи не так? — Савін не відмовився від дрібної злостивості. — Але так, по старому знайомству, як кажете, то маєте два виходи: пошукати собі роботи тут, у Шиткіно, то й квартира якась знайдеться. Або повертати до Каєна. Раджу вам залишитися в місті. Міліціонер заведе вас зараз у міську раду, а я, «по старому знайомству», зателефоную голові, може, тут щось для вас знайдеться.

Головою шиткінської ради виявилася жінка, яка явно їх приходом утішилася:

— Хоч від сьогоднішнього дня можете приступати до роботи. Людей до роботи не вистачає, особливо мужчин. Маємо тут лісопильню, бойню, млин, пекарню, різні ремісничі верстати, міські служби.

Отже, залишилися в Шиткіно. Незважаючи на шок, який опанував ними унаслідок поганих відомостей, що таке вимріяне ними польське військо, а разом з ним Польща знов віддалилися від них, треба було якось жити. Особливо що закінчувалося літо, надходила зима.

Долині пощастило винятково, бо дали йому роботу в пекарні. Пекарня! Щоденний запах свіжого хліба! Додатковий пайок. Ну й не без нагоди, щоб у праці не проковтнути хоч би шматочок. Гірше було з житлом, бо пекарня у своєму розпорядженні квартир не мала. Усі вже розквартирувалися, а Долина все не міг знайти житла. У «Доме колхозніка» пекарня полагодила йому тимчасову комірчину на піддашші.

З самого ранку носив мішки з борошном, висипав їх вміст у велике сито. Баби, напудрені борошном, виглядали, як білі примари. Працювали біля сита весело, з жартами, ущипливими словами. У перерві зробили чаю, розламали буханку гарячого хліба. Долина в розмови не вмішувався, бо з російською постійно не дуже справлявся. Але жінки не дали йому спокою, чіплялися, випитували. Гаду-гаду і довірився їм у своєму вдівстві, у клопотах у пошуках житла.

Після роботи наздогнала його одна із них. Ледве її пізнав: вмита, переодягнена, чорноволоса, з довгою косою. Зграбна, непогана і з цілої четвірки, мабуть, найсерйозніша, навіть якась дещо сумна.

— У який бік йдеш? — запитала.

— До «Дома колхозніка», діти чекають...

— Мені по дорозі, на Набережній живу, з моїх вікон Бірюсу видно. Живу з матір’ю і сином. Йому тринадцять, гультяй...

— Так як мій старший, Сташек.

— Мого звати Вєнька. Сирота... Батька його під Москвою вбили. У минулому році я «похоронку» одержала.

Хвилину йшли мовчки. Відізвалася перша:

— Як хочеш, можу з матір’ю поговорити, якщо погодиться, то ми могли б прийняти вас на квартиру. Матері дім, сам розумієш.

— Я не хотів би нікому завдавати клопотів.

— Які там клопоти! Дім маємо великий, потіснимося трохи і окрему кімнату для вас вигосподарюємо.

— Дуже був би тобі вдячний, але...

— Яке там але. Поговорю з матір’ю і завтра дам тобі відповідь.

— Заплачу, скільки скажете, біля дому щось допоможу...

— Добре, добре, завтра домовимося, аби тільки моя старуха погодилася. Ну то до завтра.

Витягнула руку на прощання. Долина машинально поцілував її в руку. Спалахнула рум’янцем.

— Що ти, що, не треба! У нас раніше тільки попів у руку цілували...

— У нас, в Польщі, жінок в руку цілуємо...

— А як тебе, власне, звати? Я по чоловікові є Бурмакіна, Ніна Петрівна. Але говори мені Ніна.

— Добре, Ніно... Мене звати Долина, а на ім’я Ян.

— Ян? А по батькові?

— Також Ян.

— То значить Ян Янович Долина. Запам’ятаю. Ну то до завтра, Яне.

— До завтра, Ніно! І ще раз тобі дякую...

Наступного дня Долина поселився на квартирі в Ніни, а точніше в її матері, Василиси Долгих. Бабуня Василиса погодилася здати в найми Долині окрему кімнату за невелику плату, але додатково хотіла, щоб квартирант рубав дерево для опалювання, пліт, що розвалювався, забудував штахетами, отеплив на зиму баню і двері у прибудові посадив на завіси.

Після животіння в бараку, у тісноті на спільних нарах, вошей, клопів, бруду і смердючої голодної нужди, опинилися раптом у іншому світі. Замешкали у нормальному домі, де кожен куток для його мешканців був від народження освоєним, де на подвір’ячку гребли курки, погавкував собака, а в кімнаті на теплім припічку час від часу мурчав кіт, де все від покоління до покоління мало своє місце, час і призначення.

Сім’я Долгих, чисто сибірська, на що вже саме прізвище, яке закінчувалося на «их», вказувало, в Шиткіно проживала від завжди, як розповідала Василиса. Дім був солідний, модриновий, на одвірках і віконницях багато різьблений, огорожа від вулиці висока і щільна, подвір’я забудоване чим треба: прибудова на свинку й курей, комора і навіть своя баня, лазня, без якої корінні сибіряки ніколи не обходяться.

З тієї саме бані почали у Василиси квартирування. Василиса, розряду «баба-чоловік», своє про життя знала і з необхідних слів букетів не наряджала.

— Без бані до дому вас не пущу. Не ваша вина тиняння і біда, але відомо, що за бідного й бродягу кожна балаканина найохочіше держиться. Ви у баню, а ваше лахміття до кип’ятку!

Сташек у по-справжньому корінному російському домі був уперше. До всього приглядався, багато що його тут дивувало, бо було інше, не таке, як у Польщі, у його родинному домі. У першу ніч довго не міг заснути, лежав викупаний на чистому ряднинному простирадлі і з непам’ятних часів наївшись майже досита.

Вранці першою починала поратись бабуня Василиса. Спала одна в найбільшій кухонній кімнаті, на великій руській печі. Були ще дві невеликі кімнати. В одній спала Ніна з сином, у другій замешкали Долини. Батько також просипався рано, крадькома проникав до сінців, щоб помитися. Повертаючись, приносив глечик кип’ятку і, поспішаючи на роботу, покусував шматок хліба. Виходив з дому разом із Ніною.

Згідно з наказом батька Сташек поводився в цьому домі як кролик, пильнував малого Тадека, щоб нічим хазяям, а особливо бабуні, не перешкоджати. З’їдали, що їм батько залишив, виходили у дворик, бігли на Бірюсу ловити рибу, часом вешталися по містечку. До обідньої зустрічі з батьком час їм тягнувся, Шиткіно — то не Калюче, Каєн або бараки, де всі поляки були разом. Тут навколо росіяни, буряти, а свої люди з Каєна живуть розкидані по цілому містечку, навіть невідомо де.

Вєнька Бурмакін, ровесник Сташека, вчився в шостому класі. Був від Сташека трохи нижчий, коренастий і добре годований. Першого вечора навіть словом один з одним не обмінялися. Лише наступного ранку, коли Сташек з Тадеком у дворику гладили собаку, який ластився до них, Вєнька вийшов з дому. Хвилину приглядався до них з-під лоба, потім свиснув на собаку. Собака слухняно побіг на виклик. Вєнька взяв патика і відкинув аж під комірчину.

— Жучко, апорт!

Собака охоче приніс йому патика до самих ніг.

— Жучко, лапу! Жучко, стрибок! Жучко, голос!

Собачка весело крутив хвостом і охоче виконував всі накази. Вєнька зиркав, чи ті нові приглядуються до цього з належним подивом.

— Вчена! — похвалив собаку. — Коли ще з татом ми ходили на полювання, то Жучка дві качки разом уміла з озера на берег прибуксувати.

— Ми також у Польщі мали такого собаку, який вмів пасти корови, навіть додому їх приганяв.

— Як тебе звати? Бо мене — Вєнька.

— Сташек, а мій брат — Тадек.

— Якось не по-нашому... У школу ходиш?

— Тепер ні. Але в Польщі ходив...

— В який клас?

— Пройшов у четвертий.

— Е, я вже у шостий ходжу. А де так російської навчився?

— Так якось сам... Але читати ще не дуже вмію.

— Хочеш, то тобі допоможу? А ти мені польські букви покажеш. Згода?

— Згода.

Сташеку бракувало людей з Червоного Яру. А особливо Здіськи і Едека Земняків, бо їх старі не зрушилися з Каєна. Ну і, беручи в цілому, хотілося йому поговорити по-польськи, бо з малим братиком яка може бути розмова?

Гелю Грубів ну зустрів з кількома дівчатами. Вона витріщеними очима оглядала афішу на фільм. А якогось дня на місцевому базарі наткнулися на Броню Барську.

— А що ви тут робите? — явно зраділа.

— Були у тата на обіді, ну й так собі ходимо...

— А я повертаю з роботи. На три зміни разом з Ільницькою і Баліковою у міській пральні працюємо. О, глянь, які в мене руки від того прання? — Долоні в неї були фіолетові та поморщені. Порилася в гребінній торбі, витягла коржик, мабуть, щойно куплений на базарі, переламала його і частувала. Тадек кинувся на свій шматок, немов зо два дні нічого не їв. Сташек не хотів узяти.

— Дякую. Я був на обіді. Тато працює в пекарні, щодня нам хліб приносить.

— Знаю, знаю, сам мені це говорив. Дякувати Богу, що йому, що вам так пощастило. Але візьми, Стасю, прошу! Попробуй, як на базарі лепьошка смакує. Не бійся, для мене також вистачить, купила того досить.

Відвела їх під самі ворота. Пояснила, де разом з Баліками мешкають і де та пральня, в якій працює. На прощання поцілувала Тадека. А Сташек на всякий випадок волів держатися осторонь.

— То тепер уже знаєш, Стасю, де мене шукати. Приходьте у відвідини, запрошую. А якби вам треба було щось випрати, не соромся, зв’яжи у вузлик, принеси. Адже я у пральні працюю!

— Дякую. Але не треба, бо та тітка Ніна, в якої живемо і яка разом з татом працює у пекарні, сама нам усе пере. А навіщо гладить? І млинцями нас почастувала. Баню тут також маємо, купаємось. А тітка Ніна є добра! Тато також її хвалить і говорить, що піклується нами буцім, буцімто... рідна мати.

— Так говорить? Та тітка Ніна вами піклується, пере. Тато її хвалить... То добре, Стасю, добре... Ну, але якби, незважаючи на це, я була вам потрібна, то знаєте, де мене шукати.

Ще раз постискала Тадека і відійшла серйозна, явно посмутніла. А Сташек, який хвилину до того брехав, як найнятий, про ту «тітку Ніну, буцімто рідну матір», лише тепер дещо збентежився і стало йому ніяково. Бо так, правду кажучи, Броня була завжди для них доброю і нічим перед ним не завинила. Лише те, що від тата не може відчепитися.

Долина зустрічався з Бронею в місті. У їх взаєминах нічого не змінилося. Але до своєї нової квартири не осмілився її запросити. І, мабуть, лише через Ніну. Не був би мужчиною, якби від першої хвилини не зорієнтувався, що Ніна обдаровує його явною симпатією. Зрештою, з кожним днем щораз виразніше дає йому це відчути. Вдома чим може догоджає його дітям. Коли може, намагається не відступати від нього ні на крок. Чекає на нього часто допізна, запрошує посидіти на лавочці перед ґанком, коли діти сплять, ставить самовар і частує чаєм з малиновим варенням. Подруги з праці також помітили зміни в її вигляді: повеселішала, почала дбати про себе, навіть бордову стрічку до товстої коси вплела. Долина ставився до Броні серйозно, тому не хотів кривдити Ніну обманливими надіями. Все це разом прирікало його на журбу: був мужчиною, а постійно присутня при ньому Ніна справді була гарною і вартою гріха жінкою.

У суботній вечір домовилися на рибалку: Долина, Мантерис, Чуляк і Шайна. Долина, який їх всіх сюди покликав, рішуче висловлювався за дальшу мандрівку до залізниці.

— Мужчини, кажу вам, що нема чого тут довше сидіти.

Шайна був холостяком і йому було байдуже.

— Ян має рацію! Зиму переждати переждемо, але чого тут дочекаємось? До залізниці! А може, якраз нам вдасться?

Чуляк був рішуче проти зрушення з місця.

— Інша справа — Калюче, навіть Каєн — інша справа: там була глушина, де диявол добраніч сказав. Але тут? Район, містечко, є пошта, телефон, радіо, газета, військкомат. Не бійтеся, тут не погубимося! Як Польща захоче, то нас знайде. А чого ніби маємо шукати? Нашого війська? А хай його... то наше військо, про нас не подумало. Посольство? Де його знайдете? Як туди доїдеш із сім’єю, з малими дітлахами? А крім того, зими тільки чекати. Ні, чоловіки, я в це не вписуюсь. Як хочете, їдьте, але не гнівайтесь і на мене не розраховуйте!

Мантерис ледве не кинувся на Чуляка з кулаками.

— А сиди собі тут до засраної смерті. Дивіться на нього, який важний знайшовся: «як Польща захоче, то його знайде». Через таких саме як ти, що їм усе до сраки, так у Польщі перед війною сталося. Панове, Долина має рацію, треба звідси вириватися, добратися до залізниці, шукати польське посольство. А чорт знає, як справді є з тим нашим військом? Що такий тутешній комендант військкомату може знати? То є політика, панове! А може військкомат спеціально ввів нас в оману? А чому би ні? Я не вірив і не вірю тим усім совітам не на копійку. Дали нам трохи волі, відхилили у клітці хвірточку, то пурхаймо звідси, панове, можливо якнайшвидше, щоб нам її знов перед дзьобом не захлопнули!

Стало на тому, що виїжджають з Шиткіно, щоб тільки скорше, до зими. Помандрують до Тайшета, до залізниці.

З-над ріки Долина повернув пізно. Дома було темно, мабуть, усі вже спали, тільки в Ніни миготів вогник підкрученої лампи. Не встиг доторкнутися до скоби при дверях, як йому відчинила.

— Перепрошую, що так пізно перешкоджаю.

— Нічого, Яне. Я і так не спала.

— Ми засиділися на рибалці. Дріб’язок такий піймали. Може, на уху пригодиться.

— Завтра про це подумаємо... заглянеш до мене на хвилину, чаю нап’ємося?

— Пізно вже, не хочу тобі заважати, Вєнька мабуть, спить, бабуня...

— Поїхали до сім’ї картоплю копати. Я не говорила тобі. Тільки в понеділок повернуться. А твої вже давно хропуть, я перевіряла. Ввійди, прошу.

Вийшла до сіней. Сидів за столом і розглядався по кімнаті.

Був тут уперше. Дві постелі, для неї та для сина. Шафа. Комод зі склом і столовим сервізом. Якісь художні цяцьки на комоді. Будильник біля дивана. На стіні килим. Рушниця з патронташем. Обрамована фотографія молодого мужчини, оперезана в розі чорним крепом. Увійшла тихо. Видно піймала його погляд.

— Йому було тільки тридцять чотири роки, як загинув...

Роздула вуглики в самоварі. Поставила чашки. Салатник з варенням. Вийняла з буфета графин з барвистою настойкою і невпевнено запитала:

— Вип’єш зі мною, Яне? Якась хандра сьогодні в мене бовтається...

— Вип’ю!

Заки присіла, пробувала налити у чарки.

— Дозволь, в нас цей обов’язок винятково мужчинам належить.

— Перепрошую... Я зовсім обабіла у цій самотності.

Налив потрошечку і хотів відставити графин.

— О, ні! — запротестувала. — Може, я і обабіла, але в нас, сибіряків, перший тост п’ється з повної чарки. І до дна! Твоє здоров’я, Яне.

— Твоє!

Сиділи довго. Графин поволі висихав. Розповідала Ніна. Розповідав Ян. Про все. Про своє життя, долю, вдівство.

— Піду вже, Ніно, незабаром світати почне.

Встав. Піднялася неохоче.

— Дозволь Яне, хильнемо прощальну чарку.

Підійшла до нього з чаркою в руці. Стукнула склом о скло. Било від неї гарячим, захмеліла, говорила поволі, хрипло.

— За твоє щастя, Яне!

— За твоє, Ніно!

— Поцілуй мене, Яне, поцілуй!

Губи мала вологі, гарячі. Її воронячо-чорне волосся пахло березою. Долині запаморочилося у голові...

У понеділок як завжди йшли разом на роботу. Розмовляли собі будь про що, до подій суботньої ночі не поверталися. Перед самою пекарнею Ніна затримала його на хвилину. Дивилася йому прямо в очі.

— Яне, я хочу, щоб ти про мене погано не думав. Я не така... Дякую, що помітив у мені жінку. Нормальну, спраглу мужчини бабу. Якби той світ не дурів, я хотіла б, щоб ти зі мною залишився, але я все знаю, розумію.

— Я тобі також дякую. Ти чудова жінка, Ніно.

Поцілував її в руку. На цей раз не вирвала її у нього, так як у перший раз.

Два тижні згодом Долина і деякі люди з Червоного Яру покидали Шиткіно. Мандрували з надією, що мусять врешті знайти десь польський слід, який давав їм надію. Тяглися до Тайшета, до залізниці. Дозвіл на виїзд в інший район за солідного алкогольного хабара полагодив їм «по старому знайомству» Савін, колишній комендант Калючого. З транспортом на цей раз не мали великих клопотів: з Шиткіно до Тайшета час від часу їздили підводи по забезпечення.

Стосовно старої Василиси Долина справився зі всіма обов’язками: нарубав дров на цілу зиму, отеплив баню, штахети вставив до плоту, двері на завіси насадив. А ще додатково, бо сам цього не вмів, попросив Флорека Ільницького, щоб їм дома струхлявілу піч підмурував і глиною обліпив.

Вєнька подарував Сташеку патрона з патронташа батька. Стара Василиса наварила їм в дорогу «туясок» — сибірських пельменів. Ніна не говорила нічого, плакала.

Від виїзду, майже в останню хвилину, відмовився Чуляк і ще кілька сімейств з Червоного Яру, з якими разом з Каєна вирушили. Журило це всіх, і тих, які мандрували далі в невідоме, і тих, які залишилися.

Ось так, волею засланської долі люди з Червоного Яру, зжиті між собою назавжди, часто поріднені і солідарні, як рідко, почали у цьому незміреному сибірському краї розпорошуватись і губитися. А що найгірше, жодної певності не могли мати, що ще колись їхні земні дороги схрестяться...


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава