home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



7

Сибіріада польська
орчинський вмирав. Відходив з цього світу свідомо, хоч з надзвичайним жалем. Саме жалем. Бо фізично, що мав витерпіти, то вже мабуть усе на цьому світі витерпів. Лежав нерухомо, з приплющеними очима на баракових нарах, худий, мов скелет, і такий ослаблений, що не міг підняти руки, щоб витерти лоб, який заливав піт, або відігнати нав’язливу муху. Нічого йому не боліло. Не хотілося йому їсти. Часом тільки відчував спрагу і насилу облизував засохлі синіючі губи. А тоді мати, яка наглядала за ним, вливала йому до рота ложечку малинового відвару і витирала скроні. Уже тиждень перебував у такому жару з маяченням, який не дуже відрізнявся від небуття, хоч мозок продовжував працювати справно. Тільки вже навіть іскринки волі не міг з себе викресати. А коли людині забракне волі, то вже нічого і ніхто не в змозі їй допомогти. І про це Корчинський також знав, хоч би з власного каторжного досвіду. Але тепер сам здався і визнав, що наближається його кінець. Мучили його спогади з табору. Мав докори сумління, що то він спричинився до нещастя, яке впало на молоденьку Циню Біалерову і небагато від неї старшого Владека Лютковського. Якби тоді у Калючому не намовив їх до навчання дітей! Лютковський після страшних мук загинув у гулагу. А яка доля зустріла Біалерову? Того вмираючий Корчинський не знав.

Корчинського з Лютковським після заочного засудження НКВС на 20 років табору на початку квітня 1940 року перевезено з Канська до тайшецького гулагу. Видержати тут чверть віку? Тайшецькі гулаги мали погану славу. Розповідали про них у Канську, в’язниця там виконувала пересильно-розподільчі фунцкії. То з Канська вели численні каторжні шляхи по цілому Красноярському краю, до Іркутська, Тайшета, до північної країни евенків і якутів, на Таймир і Колиму. «Колима, Колима, вєсьолая планета, двенадцать месяцев зіма, остальное лето...» Сиділи напхані у кількадесятиособовій камері. Перемішання людських типів, національностей з цілого Радянського Союзу, політичних в’язнів зі звичайними бандитами, часто багаторазовими рецидивістами. Панують, управляють у камері «блатниє», які за вказівкою свого «пахана», безпощадного ватажка, готові на все. Люди, що відбувають покарання вперше і за будь-що, політичні, почуваються серед них, як овечки у зграї вовків. Вони є звичайними «наївними». «Людьми» зате є вони, рецидивісти — «блатниє». То вони за тихої підтримки табірної адміністрації установлюють у в’язницях і таборах обов’язкові вовчі закони.

Корчинський та Лютковський, яких взяли прямо з тайги, не мали у себе нічого цінного. Але й так вовняний шарфик Лютковського став здобиччю блатних відразу після вштовхнення новоприбулих до камери.

Вже у Канську Корчинський довідався, що це таке, ті тайшецькі гулаги. В’язні займалися в них в основному виробництвом дерев’яних залізничних шпал. Там також виконували просочення тих шпал. В цілому йшлося про те, що шпали, які виходили з лісопильні, для зміцнення їх витривалості на вологу і порохняк пересилували спеціальною сумішшю креозоліту, дьогтю і нафти. Це була суміш убивча навіть для найздоровішого людського організму, не кажучи вже про зголоднілих в’язнів, що працювали без будь-якої профілактичної охорони. Отруйні випари нищили дихальні шляхи, діставалися до легенів, очей, фарбували шкіру й насичували не лише одежу, а й людське тіло, немов губку, тривалим непереносним смородом. З Канська взяли їх на етап. Куди? Цього ніколи в’язням не говорили. Але коли казали їм виходити з вагона, по тому характерному смороду зрозуміли, що вони у Тайшеті.

Кілька місяців працювали з Лютковським при насичуванні залізничних шпал отруйливим, випаровуючим мастилом. Стільки вистачило, щоб просякли тим смородом на ціле життя. А Лютковського привело це до скоротечних сухот. Хлопець вмирав у муках. Плював кров’ю, гнив при житті, як зжертий цингою «доходяга».

Коли Корчинський після амністії добрався до Калючого, вже не застав нікого з Владекової сім’ї. Усі Лютковські померли від тифу... Не застав також Біалерів. Біалерова померла, а старого разом з усіма польськими євреями кудись з Калючого вивезли. Зрештою не мав би багато чого розповідати Біалеру про його доньку Циню, бо розділили їх уже в канській в’язниці. Що з нею тепер? Була рідкої вроди і інтелігентності дівчина. «Моя вина, моя вина, що тих двоє малюків я на таке пекло наразив!» Мучився Корчинський докорами сумління. Що з Цинею? Щоб тільки не спіткала її доля Владека Лютковського...

В’язнична лікарня в Канську була не найгіршої репутації. В’язень, якщо йому пощастило сюди потрапити, міг розраховувати навіть на окреме ліжко, чисту постіль і краще харчування. Лікарська опіка також була не найгіршою, бо етапами до Канська потрапляли засуджені лікарі різних спеціальностей.

Циня — Целіна Біалер потрапила в канську лікарню прямо з етапних саней у зв’язку з виявленням у неї важкого запалення легенів. Мала напади високої гарячки, непритомніла, кидалася в жару, викрикувала. Опритомнівши, побачила нахилене над собою обличчя старого сивого пана, з товстими склами окулярів на носі. По білому фартуху і стетоскопові здогадалася, що то лікар. Не помилялася. Це був лікар. А як пізніше довідалася, звали його Ісаак Левін, професор-терапевт, засуджений через сталінські репресії в Ленінграді після вбивства Кірова.

— Не спимо вже? Харашо, харашо... Ну то порахуємо пульс, легені обстукаємо, послухаємо, що серце нам скаже. Так... Харашо, харашо... Ну, мабуть, найгірше вже позаду. Прошу тепер багато спати, відпочивати. Усе буде добре.

Доктор Левін з’являвся біля її ліжка щоденно. Під час ранкового обходу його супроводила цехова вільнонаймана баба — скнара, буркотлива і груба. Санітарки і жінки, які їм допомагали, були в’язнями. Целіна відчувала, що лікар ставиться до неї дбайливо. Поверталася до здоров’я. Пробувала навіть вставати з ліжка.

— Лежи, дурна! — покартала її ув’язнена, яка лежала поруч. Була після операції шлунка, хворіла, мабуть, на рак, бо дуже страждала і цілими ночами крутилася від болю. — Лежи, дурна, поки самі тебе з ліжка не згонять. Що тобі тут, погано? Видно, що ти ще є «наївною». Ой, Боже, Боже! Я вже довше цього болю не видержу, а та б... цехова крихти морфію людині перед смертю жалкує.

На детальні огляди Левін викликав одужуючих до свого лікарського кабінету. Целіну викликав раптом. Цього дня щодо неї винятково сухий, навіть суворий. Оглядав її довго, ретельно. Щось там бурмотів під носом. Припинив огляд і послав санітарку за чимось, аж у другий відділ. Коли залишилися самі, доктор Левін, перевіривши, чи хтось не підслуховує, виголосив захоплюючий монолог.

— Знаю, що пані є польською єврейкою. Ви про мене не знаєте нічого, але я також — єврей. Тільки що російський. Хочу пані допомогти. Але не тільки тому, що ви єврейка, ви є ще дуже немічною, а я держати пані довше в лікарні не можу. Якщо зараз потрапите до гулагу, нема у пані жодних шансів вижити. Я подумав, що зараз є шанс, щоб ви залишилися в лікарні лаборанткою. Хімію пані вивчала?

— У польській гімназії... латину також. На курсах Червоного Хреста перед війною нас навчали...

— Чудово! Вистачить. Бачу, що розуміємо одне одного. Мусимо ризикнути. Завтра при обході скаже мені пані, що є санітаркою-лаборанткою, і запитає, чи не могла б у нас працювати. Скажу цеховій скерувати вас із рапортом до коменданта лікарні. Все інше, то вже на мою голову.

План старого професора видався Целіні нереальним, але поступила, як казав. І яке диво, вдалося. Професор Левін користувався безсумнівним авторитетом у коменданта. Як санітарка-лаборантка Целіна цілі дні проводила в лікарні, а на ніч її закривали у спеціальній камері, призначеній для ув’язнених, які працюють у в’язничній лікарні. Її обов’язки не були складними, тому якось з ними справлялася. Колись використала відповідний момент, насмілилася і поставила Левіну запитання, яке її інтригувало:

— Пане професоре, перепрошую, а як ви пізнали, що я єврейка?

Левін сумно всміхнувся, протер окуляри.

— Боїшся, мабуть, що з вигляду? Бо по цьому нібито нас пізнають? Ні, дитино. Вигляд — то нісенітниця. Багато націй на цьому світі виглядає ідентично або подібно. Ти майже дві доби була непритомною. Кидалася, маячила у сильній гарячці. Я заглянув до тебе вночі. Ти щось говорила, викрикувала. Мабуть, польською мовою. Але кілька слів навело мене на слід. Тоді я зрозумів, що ти єврейка.

— Вибачте, а що я таке говорила?

— «Маме», «тате», «варум?»... Віталася з кимось: «Шалєм алейхем»... Ми, російські євреї зі старого покоління, ще трохи юдиш пам’ятаємо. Молоді вже нічого не розуміють.

— Соромно мені, пане професоре, але я також юдишем майже не розмовляю. Народилася в Польщі, виховувалася, по-польськи думаю, говорю. Зрештою, ніколи над своїм єврейством не задумувалася.

— Не журись з приводу цього, дитино... Адже бути євреєм — то не гріх. Хоч часом важко. У Радянському Союзі часом навіть дуже...

Було їх у камері кільканадцять. Політиків мало. У більшості так звані «побутові», засуджені за звичайні злочини. Переважали молоді росіянки, лікарки, санітарки. Канська в’язнична лікарня мала свого «опікуна», «кума», як жаргоном гулагу називали службовців НКВС. Був ним якийсь Красильников. Мав у лікарні спеціальну кімнату, до якої час від часу викликав намічених засуджених. І майже кожного намагався завербувати до співпраці. Від його думки і рішення залежало, хто із в’язнів працюватиме в лікарні, а хто потрапить етапом до гулагу.

Красильников погодився, щоб Целіна працювала з двох причин: просив про це професор Левін, якому завдячував життям, бо той врятував його від майже безнадійного запалення очеревини. І по-друге: останнім часом у лікарню щораз частіше потрапляли поляки, отже Целіна могла йому пригодитися як перекладачка і... донощиця.

У камері Целіна подружила з Вєрою. Гарна, весела дівчина, походженням з Пензи. Дістала вирок на п’ять років за підроблення лікарського посвідчення для свого хлопця, який не хотів йти в армію. Вєра була «стукачкою» і до того коханкою Красильникова. Целіна не тільки ні про що не знала, але стосовно Бери не мала навіть тіні підозри. А Вєру через одну тільки думку, що може потрапити на етап, охоплював жах. Отже, старанно доносила Красильникову, старалася у всьому йому сподобатись. А крім того, як коханка, була зависницею. І та її зависть спрямувалася на Целіну, коли та почала розповідати, як це Красильников часто її викликає і випитує, чи був у неї в Польщі свій хлопець, чи кохалися з ним, як вихваляє польок за їх елегантність і вроду.

— «Ти тоже польская красавіца», — говорив. А як на мене дивився! Вєра, знаєш, боюсь його... Та ще й на «стукачку» явно мене намовляє. Що мені робити?

— А то б...! Ти знаєш, Целіно, скільки він тут у лікарні має коханок? Мабуть, тільки зі «скупердягою» ще не спав. Але вона його сама колись зґвалтує. Хоча ні, бо наша начальниця воліє дівчат.

— Ти що?

— То до тебе ще не доходить? То стара баламутка, яких мало! А як би так Красильников часом до тебе добирався, то ти його в морду і все. І відразу верещи. Вони цього бояться. А то старий козел! «Стукачка», польська красавіца... В разі чого, то ти його в морду і все. Спимо, сєстрьонка, ранок мудріший від вечора.

А вже наступного дня Красильников одержав від Вєри донос, що Целіна проводить у камері ворожу пропаганду, вихваляє серед ув’язнених панську Польщу, а радянський лад їй не подобається, що хворим полякам постачає додаткові ліки. А окрім всього, ця сама Біалер цілком не є полькою, тільки єврейкою!

— Ти збожеволіла, Вєрка, чи що? — Заскочений Красильников оскаженів. Це все не було йому на руку. — Підтвердиш це як свідок?

— А навіщо? Відправ її звідси першим етапом і будеш мати спокій. А я тобі нічого не говорила. Хочеш, щоб мене в камері задушили? Відправ її звідси, Женю, навіщо вона тобі.

— Не лізь, Вєрка, на мене, не тепер, не тепер. Ну, ну, але з тебе зіллячко... Почекай, нехай ключ у дверях перекручу.

З доносу заздрісної Вєрки «кум» використав одне: політично ненадійна, польська спєцпєрєсєлєнка не може далі працювати в лікарні, бо нема гарантії, що її контакти з іншими ув’язненими польками не принесуть шкоди радянській владі. Переговори з нею довели — нема надії, що стане донощицею.

Ув’язненому нічого тут не пояснюється, нічого не тлумачиться. Якось вранці Целіну не пустили до лікарні, наказали їй забрати всі свої речі з камери, і цеховий відвів її на територію суворої в’язниці. Найближчої ночі групу ув’язнених жінок, а серед них і Целіну, під посиленим конвоєм відвели на залізничну вітку в Канську, де їх було завантажено у «вагон-зак», спеціальний вагон для перевезення в’язнів. «Вагон заключонних» — заґратований, затемнений, щільно ізольований від зовнішнього світу. Два виділені купе для конвою, решта вагона — то прозорі на простріл, міцно заґратовані клітки. Вздовж тих кліток вузькі проходи. Куди прямує етап, цього ніхто, крім коменданта конвою, не знає. На цей раз то був «вагон-зак» для обох статей. Дві клітки для жінок, дві для мужчин. Велика тіснота. Перевага блатних. Вони тут розпоряджаються. Ледве поїзд зрушив, конвоїри ще раз перелічили в’язнів у окремих клітках і пригасили карбідну лампу. У вагоні закипіло, мов у вулику. Жінки й чоловіки разом в однім вагоні! Правда, відділяють їх ґрати, але бачуть одні одних, відчувають, розмовляють. Взаємне, придушуване довгою в’язничною ізоляцією жадання зростає з хвилини на хвилину. Слова, вульгарні жести стають вільними. Пари підбираються на відстань, перегукуються взаємно, розпалюють пристрасті, оголюються, онанізують, пожираючись поглядом. У повітрі плаває важкий сморід немитих тіл, сперми й сечі. «Пахан» блатних, витатуйований навіть по обличчю, хрипло гукає до жінок:

— Баби, а что, єжелі нам «трамвайчик» сообразіць? Один раз живемо, баби, а?

Відповідає йому одне велике схвальне виття.

— Ну, то в такому разі робимо зчіпку. Всі!

Целіна охоплена жахом, сидить скулена в куточку. Ще не знає, до чого це все прямує, але відчуває, що збирається на щось жахливе. Не має ще стільки в’язничного досвіду, щоб знати, що «трамвай» мовою блатних означає спільне пияцтво і сексуальні оргії. Треба тільки зм’якшити конвой, щоб він заплющив очі або щоб сам сів у такий «трамвай».

«Пахана» поважали, і він мав голову не для параду. Незабаром домовився з командиром конвою. На найближчій стоянці у вагоні з’явилася горілка. Конвой узяв своє. Заки повідкривав клітки, кожен з конвоїрів вибрав щось для себе. Целіна сподобалася самому комендантові. Втягнув її до свого купе, силою влив їй до рота горілку, ґвалтував і забавлявся з нею протягом цілої ночі.

Етап п’яного «вагон-заку» закінчувався в Черемхові, недалеко від Іркутська. Конвой і напівсвідомі в’язні привели себе в якийсь порядок. Вечір у Черемхові був холодний, порошив дрібний сніг. В’язні витягли з вагона трупи трьох жінок. Не витримали колективного ґвалтування. Смерть серед в’язнів не бралася до уваги, головне, щоб рахунок погоджувався. А померти адже людина завжди може. І від будь-чого. Хто в гулагу цим спеціально проймався... Целіна, тремтячи від холоду й болю, виходила з вагона, минаючи коменданта.

— На, пані, вазьмі.

І сунув їй в руку консерви «свиної тушонки». Взяла!


Корчинський помирав. Минуле галопувало в думках... Не мав ще вісімнадцяти років, а вже як доброволець боровся за Польшу. Київ, важке поранення ноги, майже ампутація. Герой-«клишонога». Що йому від «Віртуті»? «Клишонога», «клишонога». Йшло за ним. Це було в ньому. Може тому не одружився? Ксеня Малинич, чорноброва красунечка з Ворволинців. Українка. Знав, що його кохала. І він її кохав. Лідка Кусьмерська, подруга, вчителька зі школи в Товстому. То вже було пізніше. Мама за нею пропадала. Але також нічого з олтаря, бо він не вирішив. Обидві потім вийшли заміж. Вчив їхніх дітей. «Клишонога», «клишонога»...

На станції в Канську зібралася група молодих, здорових, наскільки після гулагу можна бути здоровим і сильним, і не зважаючи ні на що, поїхали по Росії польське військо і Сікорського шукати. Боже, як він їм заздрив! А тим навіть у голову не прийшло, щоб хоч отак, для пристойності запропонувати: «Пане Корчинський, їдьте з нами. То що, що нога? Порадили собі в гулагу, а на війні пан собі не порадить?» Справлявся в гулагу? А може, йому трохи пощастило. Або організм мав витриваліший, ніж інші?

— Ану давай, давай, й... каліка! Не думай, що через тебе ціла бригада буде страждати. Не виробиш норми, як собаку цією палицею тебе затовчу. Польський пан, контра...

І бив його тією палицею за будь-якої нагоди. І без нагоди. То було вже в Богучанах, при зрубі тайги. Готували балки для залізничних шпал. Бригадиром був Олейніков, криміналіст із Казані: напівтатарин, напівросіянин. Бив не лише Корчинського. Але над ним особливо знущався.

— Бистрєй, бистрєй, й... каліка!

Бив за те, що кульгавий Корчинський волікся повільніше від інших по глибокому снігу. Бив, коли той присів на хвилинку перевести дух. Бив, коли трапилося йому стати першим за мискою супу. Це Олейніков відбив Корчинському нирки. Подібно, як добив свого земляка, казанського татарина — Османова.

— Не думай, сукин сину, що якщо ти з Казані, то можеш вештатись...

Серед в’язнів обов’язковими є принципи, яких треба суворо дотримуватися: нікого ні про що не запитувати, поки сам тобі не скаже. Ну й той, що всі є невинні. Від найжорстокіших убивць, «варов в законе», до політичних. Бригадир Олейніков інстинктивно розпізнавав інтелігентів і особливо знущався з них. Ілінський, росіянин з Омська, подібно до Корчинського був учителем. Арештували Ілінського на підставі доносу, що він читає та розповсюджує антирадянську літературу. А пішло через проклятого радянською владою Івана Буніна. Одна бригада, одні нари, одна палиця бригадира, цей самий голод, ця сама «цинга». Розговорилися з Ілінським про... Міцкевича. Схематично, як це в поляка і росіянина, коли починають розмову про літературу, про поезію, почали саме від Міцкевича і Пушкіна і звичайно шукали збіжності: той найбільший для поляків, той найбільший для росіян! Згода: генії! Ніхто з ними пізніше не зрівнявся.

— Пушкін, Міцкевич... До речі, чи ви знаєте, що Іван Бунін також перекладав Міцкевича? Геніально. Послухайте:

Виходім на простор степного океана,

Возтонєт в зєлєні, как челн

В равнінє вод...

— «Степи акерманські»?

— Нехай пан слухає далі:

То ухо звука ждьот, что можна

би разслишит!

І зов Літви... Но в путь, нікто

Нє позовьот.

Ілінський у задумі повторив кілька разів: «Нікт нє вола, нікт нє вола»... Саме цього Ілінського застав Олейніков зачитаного в книжку і безправно убив...

Лише у Калючому Корчинський довідався про арешт, про трагедію цілої сім’ї Даниловичів. Що тепер з Даниловичем?..

Першим етапом арештованих поляків з Калючого був завжди Канськ і його прославлена «пєрєсилочная тюрма». Туди також потрапив Юрій Данилович. Після смерті синка і коханої Наталки йому завалився дотеперішній світ, а те, що його ще чекало, було йому зовсім байдужим. Залишався у стані такої абсолютної прострації, що навіть про самогубство думати йому не хотілося. Психічно настраждався, був клубком нервів, ненависті та агресії.

Перша авантюра вибухнула, коли сторож тріснув засувом і вштовхнув його до багатоособової камери. Місцевий «пахан» звичаєм блатних хотів увійти відразу у свої права і почав ставити новоприбулим запитання. Данилович, не відповідаючи, відшукав очима вільне місце на нарах і присів. Здивування «пахана» і його підлеглих було таке, що на хвилину притихли. Але тільки на хвилину, бо відразу оскаженілий «пахан» наказав своїм помічникам відібрати у нового клуночок «для перегляду». Перший, який по нього сягнув, ударений ногою Даниловича у підчеревину, відлетів під стіну. Наступний бризнув кров’ю з розквашеного носа. Але за хвилину клубочення тіл у камері досягло надзвичайних розмірів і тривало доти, поки у камеру не ввійшов піднятий шумом сторож. Побитого, стоптаного ногами Даниловича вштовхнули на п’ять днів у карцер. Мокро, холодно, навіть щурі не видержували. Один раз на день миска помийного супу. Три кроки туди, три назад. Після карцеру покликав його місцевий «кум».

— Якщо погодишся, Даниловичу, на співробітництво, переведемо тебе до іншої камери, кращий етап тобі виберемо, в гулагу будемо тобою опікуватися.

Окрім злості на все і всіх, Данилович затявся в мовчанні. Якщо відповідав, то лише на обов’язкові запитання про ім’я, прізвище, статтю, за якою був засуджений. Ставився з презирством до всіх, хто його взяв, може з більшим, ніж до тих примітивних «паханів». На запитання і пропозиції «кума» також не хотілося йому відповідати.

— Мовчиш? Ну харашо. Ми також помовчимо, а твою впертість візьмемо до уваги. Ще п’ять днів карцеру, а потім марш до цієї самої камери...

У кожній в’язниці, в кожному гулагу безумовно діє телеграф без дроту. Тут, без винятку, всі про всіх знають. Коли Юрій знов з’явився в камері після відбуття подвійної кари в карцері, той самий «пахан», побачивши його, зігнав з нижніх нар одного зі своїх і призначив це місце Даниловичу. У камері також мовчав. І цю його мовчанку шанували. Але з поголосок, які ходили у Канську, виникало, що готується численний етап на Колиму. Чув також, що про Колиму розповідали. Був упевнений, що його Колима не обмине.

Надійшла зима. Навіть як на сибірські умови винятково сувора. Мабуть, тому колимський етап відклали до весни. Але нема чого тримати у в’язниці до весни стільки дармоїдів, марнувати стільки робочої сили. В околиці Канська гулагів також було чимало. Почалися етапи. Данилович потрапив до Тайожного над Каном. Це була ріка, яка впадала до Єнісею, величиною нагадувала Пойму. З Канська гнали їх пішою колоною, яку стерегли вартові з собаками. «Крок вправо, крок вліво і стріляю без попередження». І траплялося, що конвоїри стріляли. Ось так, для профілактики. Або навіть для розваги. Наприклад, хворого на понос доходягу, якому один вартовий великодушно дозволив відійти на обочину, другий, який йшов позаду конвою, застрелив. Труп кинули на сани, що їхали за колоною, бо конвоїрів рахунок мусив узгоджуватись.

Гулаг у Тайожному був скоріше невеликим сезонним підтабором. Три нужденні бараки з одноповерховими нарами. Їдальня. Склад для знаряддя. Навіть бані не було. Фельдшер приїжджав з недалекого селища. Лише будиночок комендатури був солідним, модриновим, теплим. Ціла в’язнична зона огороджена плотом з колючим дротом. Чотири сторожові башти. Собаки. Робота при зрубі тайги. Підхід до зрубу з кожним днем все дальший. Харчування гидке з найгидкішого. Бригада, блатні — обкрадали в’язнів, як тільки могли. Комендант, бочкоподібний комісар НКВС Сідорін, жив у селищі, а гулаг інтересував його настільки, що постачав його сім’ю краденими продуктами, а як треба, дармовими робітниками. Ну й пильнував, щоб норма була виконана, бо інакше начальство у Канську не буде ним задоволене.

Гулагом щодня розпоряджався «кум». А був ним комісар НКВС Лопухін, пристойний тридцятирічок, з бездоганним силуетом професійного військового. Принаймні створював такий вигляд. Унтер-офіцери і вартові уникали його, як могли, бо, незважаючи на присутність в’язнів, Лопухін вимагав від них ставати струнко, салютувати і чимось подібним гратися у військо. Але відбувалося це тоді, коли Лопухін був тверезий. А це бувало рідко. Траплялися з ним навіть типові для закоренілих алкоголіків кількаденні запої. Але і тоді не покидав його дух енкаведиста-слідопита. Табірна поголоска повідомляла, що Лопухін, у якому бачали чудового енкаведиста, був за якісь провини покараний переведенням до Тайожного. І ще дійшло до Даниловича, що Лопухін з якихось причин особливо відіграється на в’язнях-поляках. А що не були це тільки поголоски, Данилович незабаром переконався.

Кожного з новоприбулих «кум» викликав на розмову. Переглядав папери в’язня, приглядався до нього і попередньо класифікував, для чого той міг би йому тут стати у пригоді. Під час першої розмови з Даниловичем комісар Лопухін був похмурий і роздратований. Данилович увійшов, затримався біля порога. Комісар зиркнув на нього з-під лоба і продовжував перегортати папери. Через хвилину відсунув, навіть відкинув їх з явною злістю.

— Поляк?!

— Поляк.

— Ну, ну... — дивився на Даниловича похмуро й грізно. — Ти знаєш, що мені тут про тебе пишуть? — показав на папери.

Данилович знизав плечима.

— Пишуть про тебе: «Данилович, возможно, польскій офіцер...» Ти є офіцером?

— Я не є офіцером.

— Не є, говориш? А це ще буде видно... Всьо! — зі злою гримасою показав Даниловичу двері.

І перед його відходом докинув:

— Вважай, пане поляче, що зі мною то ти собі краков’яка не потанцюєш.

Як у всіх гулагах, так і у Тайожному можна було зустріти представників усіх національностей і племен Радянського Союзу. Поляків було кільканадцять, а брали переважно з таких, як Данилович, «спєцпєрєсєлєнцев». Було серед них двоє військовополонених з вересневих боїв, які, додатково засуджені, потрапили до сибірських гулагів. Такого голоду, який панував у Тайожному, Данилович до цього часу не пережив. При каторжній роботі виснажені голодом люди падали, як мухи. Вранці миска водянистого супу. З цією мискою треба було витримати до вечора. Ввечері знов трохи супу, а часом оселедець, якого хрумали відразу, з хвостом, головою і кістками. Щоденна, ледве-ледве двістіграмова порція темного, кислуватого хліба. Хліб їли окремо, щоб тільки продовжити смакування. А сильніший та відважніший в’язень ховав його старанно за пазуху, щоб потім на самоті, сховавшись, всосати його в бараку. Голод і тільки голод, є тим надлюдським паном, якому опертися неможливо. Людина, виснажена голодом, з часом перестає бути подібною до людини. Немає в неї ні для кого ані крихітки жалості, серця, милосердя. Щоб тільки заспокоїти голод. Свій голод, голод, голод...

Суботній вечір. Завтра вільна неділя. Траплялася їм часом така. Данилович лежав на нарах і поглядав на мигаючий у грубці вогонь. Якщо навіть про щось у цю хвилину думав, то, мабуть, про те, що завтра не мусить іти на роботу і майже протягом цілого дня може на цих нарах пролежати. Виспатися досхочу. Може, Наталка йому присниться? Хоч останнім часом, щораз частіше й настирливіше, снилися йому тільки величезні калачі, які мама щотижня пекла в Червоному Яру.

До нар підійшов посильний і шарпнув задуманого за плече.

— Ти Данилович?

— А в чому справа?

— Ти маєш прибути до «кума». Але зараз же, бігом, бо не любить чекати.

Викликає, то викликає. Байдуже навіщо. Після тої першої розмови Данилович зустрічав комісара Лопухіна рідко. Той вже більше не викликав його. Але, видно, добре запам’ятав його, бо при будь-якій зустрічі запитував його з іронічною посмішкою це ж саме:

— Ну як там, пане офіцере? — Останні два слова розтягував і надмірно акцентував. І відходив, не чекаючи на відповідь.

Мабуть, тому серед блатних Юрій мав прізвисько «офіцер». Трясучись від холоду, волікся вузькою стежкою між заметами. Мороз під вечір був лютий. Вогник у кімнаті «кума». Постукав.

— Вхаді!

Вже з першого погляду було видно, що Лопухін на підпитку. На столі стояла почата пляшка горілки, відкрита жерстянка «свіной тушонкі», шматок хліба на газеті, цибуля. У кімнаті було тепло, майже жарко. Мабуть, це тепло, а може запах їжі запаморочили Юрію голову. Зняв шапку і витер іній з обличчя.

— З’явився згідно з наказом, пане комісаре.

— Оце справжній рапорт! Відразу видно, що то прийшов польський офіцер. Якби так ще дати тобі червоні чоботи з халявками, штани рейтузи... Сідай, пане Даниловичу, — показав табуретку. — Тут ближче до столу присунься.

Лопухін встав, сягнув до шафки по другу склянку, наповнив її та поставив перед Даниловичем.

— Ну, вип’ємо, пане офіцере, щоб розігрітися. Мороз, мабуть, на дворі диявольський?

— Мороз. Але я не є офіцер.

— Ну то до дна.

Лопухін пив горілку. Смакуючи, дрібними ковтками. Мозок Даниловича працював на повних оборотах. Чого він хоче? Яке лихо надумав? А біс з ним! Узяв склянку, рука його тремтіла, так давно не пив горілки. Підніс склянку до рота і вихилив її кількома ковтками.

— Закусив ай, — показав комісар на стіл, а сам сягнув по цибулю і кусав її, як яблуко. Данилович зробив це ж саме, але з ясен, прожертих цингою, почала сочитися кров. Злизнув її та ковтав разом з пекучим смаком цибулі.

— То кажеш, Даниловичу, що ти не офіцер?

— Не офіцер, пане комісаре. Я тільки унтер-офіцер, капрал.

— Капрал... У тридцять дев’ятому на війні був?

— Був.

— З нами воював?

— Ні. Німці взяли мене в неволю, а потім пустили додому, я повернувся на Поділля.

— Скажемо, що це правда... А ти їж, їж, не соромся, сьогодні ти мій гість.

Лопухін грубо намазав скибку хліба консервами і подав Юрію. Узяв майже автоматично. Звірячий голод домагався їжі. А хліб був уже в його руці. Їв. Цю скибку пожер би миттю, але останком сили волі кусав повільно, по малому шматочку. Лопухін щораз більше п’янів, видно раніше чимало випив. Знов налив у склянки.

— А ти знаєш, Даниловичу, що я у тридцять дев’ятому визволяв Західну Україну? Ти звідки за походженням?

— З Поділля, Заліщики...

— А місто Львів знаєш?

— Я ніколи там не був, — на всякий випадок збрехав.

— Жал куп. Пірне місто. А які дівчата!.. «Прашу панєнкі, цалує ручки...»А ти знаєш, що я на війну з поляками пішов добровольцем? Не знаєш, бо й звідки... Ненавиджу вас, поляків! Ти розумієш мене? Ненавиджу!.. Гівно, розумієш. Боїшся мене тепер, і тільки... Не бійся, Лопухін не такий, в нього своя честь є. Пий, їж, сьогодні ти мій гість... Пий, пий!.. А знаєш, чому вас ненавиджу? Ви вбили мого батька!.. Йшов разом із Будьонним у двадцятім році. То ваші улани закололи мого батька списами... Ми залишилися з матір’ю сиротами. Мені тоді було дев’ять років. Був найстаршим. Біда, голод... Через вас, через поляків! Дурниці говорю? Ти не був сиротою, то не знаєш: голод, сморід і убогість... — Лопухін протер очі рукавом. Наливаючи, хлюпнув горілкою по столі. Пив сам, не оглядаючись на Даниловича. І виголошував монолог: — Мстити вам, білополякам, до кінця життя я заприсягся за батька і за мою вшиву сирітську долю... Ти знаєш, Даниловичу, скількох я ваших... оцими руками!.. ти був у Львові? Не був. Ну й х... з тобою. А я був! І тих ваших елегантних офіцериків цілими колонами, як худобу, ми гнали під штиками... А я тільки їх питав, який з нами у двадцятому році воював... Оцими руками таких скурвих синів, мов вошей, я душив... Ти є офіцером чи ні? Ну, говори! Говори, Даниловичу, бо тобі зараз кулю в лоб всаджу...

Лопухін почав мацати, шукаючи пістолета, але не мав його при поясі. Встав, щоб сягнути до шафи, але п’яний зсунувся на крісло. Данилович не знав, що робити. Лопухін опер голову на руки і буцімто дрімав. Раптом подивився жахливо-тверезо і спокійним, тихим голосом сказав:

— Іди вже звідси, Даниловичу. І нічого собі по сьогоднішньому вечорі не обіцюй. Мені захотілося з поляком поговорити, ось і все. Поки що не можу тебе ні на чому упіймати, вмієш мовчати. Але я тебе ще колись упіймаю. А тоді, Даниловичу, май претензію тільки до себе. Ну йди вже, йди!

Тим часом зима минула. Даниловичу не хотілося вірити, що йому вдалося її пережити. З численного канського транспорту, з яким прибув до Тайожного, залишилося кільканадцять осіб. Настала сибірська весна з розливами, комарами і мошкою. Робота, робота, робота... Вісті з зовнішнього світу до Тайожного не доходили. Але чи то таке важливе для умираючої з голоду людини, що десь там на світі діється? Раптом пішла чутка про вибух радянсько-німецької війни. Це до Даниловича дійшло. Але що з того виникало? Байдуже, яка сторона переможе, для Польщі і так погано, і так зле. На однім ранковім зборі опухлий від перепиття Лопухін говорив до в’язнів коротко, але зрозуміло і круто:

— З цієї хвилини тут обов’язковим є один закон, закон війни. «Всьо для фронта, всьо для победи!» Не будемо тут потурати найменшому порушенню дисципліни праці. Хто не виробляє норм, той є саботажником. А за саботаж — розстріл! Кожне самовільне віддалення від місця роботи, навіть щоб висратися в кущах, то втеча, дезертирство. А за дезертирство — куля в лоб! І запевняю вас, що я особисто того допильную.

Можливо тоді у розм’якшеному алкоголем мозку комісара народився дивовижний план: Лопухін наказав усіх поляків зібрати в одну бригаду, призначену для зрубу тайги. Норми встановили їм найбільші з можливих. А бригадиром назначив Даниловича. Про згоду його не питав. Перед виходом бригади на назначену ділянку Лопухін підійшов до Даниловича.

— Ну що, пане офіцере, чув, що я вчора говорив?

— Чув. Але офіцером я не є.

— Нічого! Але тепер, панове поляки, покажіть, на що ви спроможні. А ти, Даниловичу, як бригадир, перший за всіх і за все відповідаєш головою.

Тим часом назбиралося зо двадцять поляків. Компанія від старого до молодого. Наймолодшому, Янеку Заворотньому, щойно минуло п’ятнадцять. Найстарший, Роман Ромпала з Чорткова, доходив до сімдесяти. Виснажені голодом, цингою, дизентерією. Ходячі людські уламки суден, які насилу тримали в руці сокиру і пилу. Данилович бачив у чорному кольорі це все починання. Пригадалася йому нічна розмова з п’яним Лопухіним: «Ось, цими руками скурвих синів...» Бачив також, яких назначив полякам конвоїрів: одурманених службистів, охочих до ударів ногою, цькування собаками і полювання на в’язнів з провокацією.

— Панове, — говорив Данилович до своїх, — якщо я вже є тим бригадиром, то скажу вам, що думаю. Або призначені норми виконаємо, або з нами кінець. Не маємо виходу. А ще придивіться до конвою і пригадайте собі, що говорив на площі комісар Лопухін. Хто хоче тут вижити, не може дати себе спровокувати. Ну і один за всіх, всі за одного. Може, нам удасться.

Яким чудом виконували ці норми? Але виконували. Не могло бути зачіпки, що поляки працю саботують. Але й так двох поляків конвоїри вбили. Дерецького, атакованого раптовим нападом поносу, який кинув сокиру й побіг у кутці. І Клюску, наївного, мов мала дитина, який вернувся з маршируючої до бараків колони по забуту сокиру. Сили убували з кожним днем.

І, мабуть, тоді сталося чудо. Бо того, що найближчими днями з поляками сталося, жоден з них не міг собі навіть пояснити. Те чудо, яке їх врятувало, то союз Сікорського зі Сталіним. Амністія!

Лопухін стояв біля воріт, коли Данилович виходив на волю.

— Вітаю, вдалося тобі, Даниловичу. Буцімто ми зараз союзники. Тільки мені там добре воюй, пане офіцере.

— Я не є офіцером.

— Як собі хочеш. Тепер це мене вже гівно обходить. Але й так вам, полякам, не на гріш не вірю. І якби від мене залежало...

Данилович добрів до Канська, а там першим поїздом, у який вдалося йому пробратися, вирушив шукати війська польського. До Калючого не мав уже чого повертатися.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава