home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



6

Сибіріада польська
ід на Бірюсі зрушив вночі. Людей з бараків розбудили глухі відгуки, подібні до далеких гарматних пострілів. А коли цікавіші зірвалися з нар і вибігли перед поріг, з боку ріки почули дудіння, схоже на біг важкого поїзда. Чути було тріскотню, скрегіт, немов десь там у віддалі ламалися могутні старі дерева або зі скель сипалася кам’яниста лавина.

— Люди, Бірюса зрушила!

— Лід іде!

Довго тривало, заки лід сплив Бірюсою, стала велика вода і ріка повернула до свого постійного русла. Воду постійно несло високу, каламутну, повну комишу і соснової кори. А у початках ріки, куди дісталася весняна повінь, довго ще з-під намулу виринали виривані з корінням дерева, лахи піску, на луках висихали озерця, які виникли від повені і в яких бовталася відрізана від головної течії риба, вилуплювалися густі суспензії жаб’ячої ікри.

Малюки цілою юрбою відправлялися на рибу, збирали щавель на луках. Колись наштовхнулися на невелике, заросле молодим ситником озерце. На гладкій водяній глибині, над якою піднімалися хмари мошок і комарів, щохвилини показувалася чорна риб’яча мордочка. Риби полювали на комах або жадібно черпали повітря. Озерце виявилося мілким і болотистим, а в ньому аж роїлися коричневобокі золотисті карасі! Втіхи від багатого улову малюки мали чимало, користі менше, бо бідні карасі були такі худі, що залишилися на них сама тільки золота луска і ості. Худі, як тріска, золотисті карасі неймовірно смерділи болотом, але посолені, натерті черемшею і спечені в попелі можна було схрумати разом з остями. І зі смаком...

Коли Долина повертався з роботи, сини вже чекали на нього в бараку.

— Ну, як там сьогодні було?

— Нормально, тату,— відповідав Сташек, а малий Тадек щиро йому підтакував.

— Ну, то може б ми щось з’їли? Є там щось, Стасю?

На цей сигнал Сташек виймав згорток зі щоденною порцією хліба і подавав батькові. Від смерті мами батько завжди ділив хліб однаково, стільки ж для себе, скільки й для синів.

Батько ділив хліб, а Сташек біг до печі по казанок з супом, який сам зварив. А в тих Сташекових супах можна було знайти все, що саме хлопцеві вдалося добути. Було добре, коли в казанок міг всипати жменю крупи або виділених на пайок макаронів. А якщо цього не було, то в казанку найчастіше булькотіла риба з цибухами болотної цибулі, гриби, молода кропива, лобода або щавель. Таку гарячу, посолену юшку можна було їсти, а з покришеним до неї хлібом смакувала, що гей! А коли попадався шматок м’яса, то вже банкет був справжній. Сташек приносив закопчений, паруючий казанок і ставив перед батьком. Той набирав першу ложку, дув, сьорбав і схвально кивав головою.

— Добрий! Ну, хлопці, то до роботи!

Не треба було їх двічі намовляти. З’їдали все, а Тадек довго ще шкрябав у пустому казанку і до суха вилизував свою ложку.

— Слухай, Стасю, на сплав мушу плисти, на наступному тижні плоти будуть готові. Не хотять мене від цього звільнити. Будете змушені залишитися на якийсь час тут самі, без мене.

Про плоти та їх сплавлювання по Бірюсі в бараках говорили вже зимою. А весною, ледве зійшов лід, почалася підготовка до сплаву. На відстані кількох кілометрів від бараків невелика притока Бірюси створювала природну заточку, яка з трьох боків була заслонена високими, скелястими берегами. На тих скелястих скидах протягом цілої зими згромаджували не обстругані від кори, готові до сплаву щоглові сосни. Уставлені великими пірамідами колоди чекали, коли їх скинуть у заточку і з’єднають у плоти.

Наставав час, і зі стрімкого берега летіли колоди в ріку. Хвилювали воду, ставали сторчма, поринали в глибину, щоб через хвилину виплисти. Гірше, якщо відразу зривалося кількадесят колод. А й так траплялося. Тоді на воді наставала справжня плутанина накопичених колод, з якою люди довго не могли впоратись. І це загрожувало лихом. Плаваючі по затоці колоди стягували баграми, розкладали в певному порядку, допасовували і з’єднували міцними гілками з розпарених, скручених, мов линва, молодих берізок. Плоти треба було ще витягти на Бірюсу, щоб їх вхопила головна течія і понесла до мети. Робили це вручну, мов галерники стягували буксирні линви. Портом призначення плотів був далекий Єнісейськ, де будівельне дерево вантажили на далекоморські судна.

— Довго триває така дорога? — допитувалися поляки.

— То залежить,— по-філософському відповідали місцеві,— залежить, як нам вдасться. Щасливо — не застрянемо на мілині, на Чорному Камені не розіб’ємося, то через місяченько, півтора найпізніше, повинні бути знов дома.

— У той бік відомо: пливемо за течією. А як звідти повертаємося?

— А це вже від Бога залежить: нагодою або пішки, брате, пішки через нашу тайгу-матінку.

Вирушаючим на сплав видавали харчі на цілий місяць.

— Місяць, півтора? Задовго для нас,— пробували бунтуватися поляки. — А як прийде виклик до польського війська? На фронт?

— Не журіться передчасно. Будьте певні, що за цей час, коли будете на сплаві, війна напевне не закінчиться. Встигнете ще повоювати, встигнете...

Пліт Долини відпливав уранці. День передбачався погідний, сонячний. Сташек з Тадеком попрощалися з батьком ще в бараку, а тепер сиділи на високому березі Бірюси і сумно дивилися, як відпливає батьківський пліт. Вперше так надовго залишалися самі. Сташек уже в перший день не дуже знав, що робити. Із від’їздом батька, крім опіки над молодшим братом, не мав жодних обов’язків. Навіть щоденної юшки не мусив варити. Повернулися до барака, а оскільки батько залишив їм частину своїх дорожніх харчів, взялися за їжу. Хоч Сташек сам себе закликав до здорового глузду, спокуса, а особливо голод, виявилися сильнішими, і після кількох днів з батьківських запасів не залишилося сліду. Задоволений чи ні, мусив у зв’язку з цим Сташек повернутися до щоденного добування харчів і варіння тих своїх юшок. Лише по хліб вибирався до Каєна два рази на тиждень.

Тадек не відступав від старшого брата ні на крок. А якогось дня вперся, що піде з ними до Каєна.

— Ти знаєш, як то далеко? Через купки треба стрибати, комари тебе будуть гризти. Не справишся. — Малий розплакався. — Ну вже добре, добре, йдемо. Але спробуй мені потім нарікати.

В селі малюк був уперше і поводився там як дикун: боявся всього й всіх. До того у магазині тітка Вєра і жінки, які тайм зібралися, голосно й жалісно плакали. Виявилося, що вчора тітка Вєра отримала «похоронку», службове повідомлення, що її чоловік і батько трьох дітей «поліг на фронті смертю хоробрих». Вєра, опухла від плачу, скуйовджувала розпатлане волосся і голосно плакала:

— Ой, Ванюша, Ванюша, чому ти нас не пожалів, чому залишив нас сиротами?

Діти з бараків тихенько стояли в куточку. Вєра припинила плач, потягнула носом і обтерла сльози подолом фартуха.

— Давайте картки, видам вам, що там належить. — І мов виправдовуючись перед бабами, показала на дітей: — Щоденно зимою, влітку по ту крихітку хліба приходять. Мушу їх обслужити, щоб перед вечором повернулися. Що вони, бідні, винні, що мене саме таке жахливе нещастя спіткало.

Діти ще не встигли добре зачинити за собою дверей, як голосний плач знов почався.

— Як то добре,— сказала Здіська,— що мій і твій тато не є на тому всьому фронті. На тій війні нічого, тільки люди вбивають і вбивають один одного.

— Дурна! Фронт і є для того, щоб люди гинули. З ворогом б’ються. А наші не є на фронті, бо ще нашого польського війська не знайшли. Я також пішов би на війну...

— То ти сам дурний, щоб на якусь війну вибиратися!

Присіли недалеко від поромової переправи через Бірюсу, щоб хвилинку відпочити. Гризли шкірки хліба і дивилися, як пором причалює до пристані.

— О! — здивувалася Здіська. — Дивися, баба цим поромом керує!

— Знаю. Стєша її кличуть. А якось навіть, як я був з Едеком, то нас на цьому поромі перевезла. Вона добра... Її чоловіка також на війні вбили.

— За жодні скарби я не хотіла б, щоб мого тата на ту війну взяли.

— А я хотів би, щоб мій пішов.

— Дурний ти і все!

— Дурний? То ти, мабуть, не слухаєш, що люди в бараку говорять. Або, може, ти до Польщі не хочеш повернутися?

— Хто б не хотів? А ніби то що таке говорять?

— Ну то знай, що поки наші того польського війська не знайдуть і не підуть на фронт, то ми з цього Сибіру вже ніколи до Польщі не повернемося...

Здіська така трохи синьоока діва, з золотим волоссям, схожим на дозрілий колос подільської пшениці. З такою тільки коней красти. Сташек любив її, хоч найчастіше з нею сперечався і дражнив. А тепер, коли батько був на сплаві, Здіська добровільно допомагала йому опікуватися Тадеком. Ну і її мати, запобіглива й добра, пані Юлія Земнякова.

На рибу ходив Сташек в юрбі з хлопцями, але найчастіше з Едеком, Здіськи братом. Часом любив вибиратися самотньо на заздалегідь намічене місце лову. Так було особливо від часу, коли вигріб з прибережного намулу маленького витесаного човника, якого приволокла звідкись весняна повінь. Знахідку держав у великій таємниці від хлопців, очистив човен від намулу, висушив на сонці і ховав у густих комишах.

Цього ранку Сташек вирішив човен пустити на воду. Вибігаючи з барака, наскочив на Здіську.

— Обережно, дурнику! Куди так мчишся стрімголов?

Не вдалося йому від її надмірної цікавості викрутитись. А може, навіть не дуже старався, бо хотів врешті перед кимсь своїм човном похвалитися. Домігся тільки від Здіськи обіцянки, що нікому не викаже таємниці, навіть Едеку, і побігли на Бірюсу.

Пробували човен у малій, спокійній затоці, прикритій від головної течії великої ріки півостровом, густо зарослим кущами білої верби.

— Доплиньмо туди! — зажадала собі й показала рукою на піщаний мис півострова.

— Як хочеш, то можемо навіть на другий берег, до чувашів переплисти. Гарний човен, правда?

— Гарний. Ой! Не хитай так...

Запізно, бо вже були в воді, а човен плив догори дном! На щастя вода була тут мілка і до берега близько. Мокрі, замурзані в намулі, виглядали жалюгідно.

Здіська сатаніла не на жарт.

— Боже, як я тепер повернуся до барака? Як я виглядаю!

Нічого не вдієш. Треба було все, що мали на собі, прати й сушити. Мало того, соромилися одне одного, то ще й атакували їх цілі хмари мошок і комарів. Здіська надумала, що зроблять так:

— Підеш ось за ті кущі й заплющиш очі. А я стягну з себе лахміття, виперу і повішу на сонечку сушити. А потім ось там, де той пісок, увійду в воду. Аж по шию! Тоді вийдеш. Але лише тоді, коли тебе покличу. Тільки щоб мені не підглядав!

— Якраз, підглядав! Не маю нічого кращого робити. Ну гаразд. Ти сховаєшся у воду по шию, а що зі мною?

— Відвернусь, дурнику. Не бійся, я також не буду дивитися на тебе.

Як вирішили, так зробили. І хоч вода в затоці була спокійна і нагріта сонцем, вже через хвилину, занурені в ній по шию, посинілі від холоду клацали зубами. Коли повертали до бараків, Здіська пригрозила:

— Запам’ятай собі, що якби ти часом хлопцям виляпав язиком, що бачив мене голу, то я їм скажу, де той твій човен спрятаний.

— Якраз, вже лечу розповідати... Але ж ти сама це вигадала.

— Буцімто що?

— Ну те, щоб роздягатися до голяка.

— Свиня!

— А ти мене ніколи голого не бачила?

— Я тебе? Навіть мені не снилося!.. Ого, на щоб це я мала дивитися?

А нещасливим човником довго Сташек не тішився. Навіть весло, яке собі вистругав з дранки, не дуже було придатне. Човник був хиткий та нестійкий. Колись признався про нього Едеку Земняку, бо той був його невідступним приятелем. Щось їх спокусило, забрали до човника малого Тадека і виплили на Бірюсу. І ледве там на виру не втопилися. Насилу перелякані причалили до берега, з витріщеними очима, тим часом човна вхопив швидкий вир і тільки його бачили.

Якось надвечір, коли люди повернулися з роботи, дітлахи влетіли з криком, що під бараки хтось під’їжджає. Кілька цікавих вийшли за поріг. Під стрімким пагорбком з боку каєнських боліт маленький гнідий «монгол» ледве тягнув візок.

Раптом хтось заверещав на повний голос.

— Адже ж це Янек Майка!

А ще більше здивувалися, коли з візка, важко шкутильгаючи кривою ногою, почав злазити... пан Корчинський! Той самий Кароль Корчинський, якого за те, що вчив у Калючому польських дітей, НКВС арештував і засудив на чверть віку суворої каторги. Приїхала також пані Корчинська, його мати, а також чорноволоса, скісноока молода бурятка. Тієї люди не знали, але це була Танма з Усолья, яка в минулому році після амністії служила полякам з Калючого провідницею по тайзі.

Бабуся Шайніна перехрестилася, немов духа побачила, і з плачем кинулася пані Корчинській на шию. Ахи, охи, здивування, радощі і бабський плач. Корчинський, тільки шкіра й кості, згорблений, поморщений на обличчі, усміхався беззубо та сумно. І весь час мовчав. Майкова плакала, тулячись до сина, якого давно не бачила. Бурятка, оточена надто цікавими малюками, витирала коникові очі, вижерті до крові комахами.

Це не був уже той давній, повний життя і охочий до людей Корчинський. Розповідав про свою долю скупо. У Канській в’язниці відокремили від них Циню Біалерову. Що з нею зараз діється, не знає. А Кароль Лютковський, на жаль, не видержав, помер у богучанському гулагу. Амністія застала Корчинського у тих самих Богучанах, над рікою Ангарою. Потім протягом кількох тижнів разом з іншими поляками волоклися бездоріжжям до Канська. Тут; на залізничній станції розпорошилися. Більшість поляків кинулася до першого-ліпшого поїзда, щоб тільки на захід. Одні хотіли якнайдальше втекти з Сибіру. Інші, особливо молодь, вирішили шукати військо польське. Корчинський був калікою, до війська не годився, отже вирішив повернутися в Калюче, де сподівався застати матір. Не помилився, стара мати чекала. Але Калюче майже цілком опустіло. Комендатуру НКВС відкликано. Ліспромгосп, коли забракло рабської робочої сили, втратив інтерес до цього селища. Хто живий з поляків, тікав з того проклятого місця над Поймою, куди очі глянуть. Сильвії Краковській дідусь Феодосій допоміг виїхати до Тайшета, де її чоловік сидів у таборі. У Калючому після амністії залишалися лише ті, які не мали шансів, щоб власними силами звідти вибратися. То були безпорадні вдови з малими дітьми, самотні старі, інваліди та важко хворі. Ніхто ними не інтересувався. Не мали хліба. Навіть солі їм бракувало. Всякі харчі мусили добувати собі самі. Тільки тайга і Пойма їх годували.

— Я думав, що всі помрем там у Калючому з голоду. Але Бог милосердний. Дідусь Феодосій, дай йому Боже здоров’я, уполював великого лося і приволік його нам під барак. Це нас минулої зими врятувало,— розповідала пані Корчинська. — Дехто ходив за харчами до Усолья.

А там, в Усольї неділимо царював Янек Майка! Звичайно не сам, а разом зі своєю чорноокою, швидкою і проворною, як білка, буряткою Танмою, дочкою старого Єгорова. Старий бурят підтримав поляка без великого опору, віддав йому дочку, а за звичаєвим серед бурятів «калимом», тобто викупом за наречену, став йому кусок спресованої махорки. Розохочений тесть хотів навіть Янеку додати другу дочку, Онойку, але зять спромігся з тієї незвичайної пропозиції якось виплутатися. Мешкали з Танмою лише удвох, у спеціально виділеній їм хаті-юрті. Танма займалася полюванням на соболів. Але коли була потреба, постачала цілий рід Оноїв усякою дичиною. Янек, один в обезлюдненій війною оселі, справний дорослий мужчина, робив усе, що вимагало чоловічої руки. Танму любив. Жилося йому в Усольї як у Бога за пазухою, хоча були хвилини, коли охоплювала його дика туга за всім, що польське. Напровесні Янек дізнався про повернення Корчинського. Не зволікав з відвідинами. А коли тайга після весняних розливів трохи підсохла і можна було вибратися з Калючого, привіз Корчинських до Каєна, а сам відвідав батьків.

У Каєні Танма, яка по-польськи не розуміла, не відступала від Янека. Слухала незрозумілу мову, дивилася на різні рухи та жести поляків, яких у співплемінників не зустрічала, розглядалася по бараку, немов дике полохливе звірятко. Янек час від часу тулив її до себе і пестливим рухом долоні гладив її блискуче чорне волосся. Її вільна, довга туніка, пошита зі строкатих шкурок бурундука, не могла приховати, особливо від надто цікавого бабського зору, її піднятого вагітного живота.

— Цікаво, до кого те новонароджене буде подібне? Майкова, а ота ваша невістка, то хрещена чи ні? Бо буцімто ті тутешні люди з розкосими очима, буряти чи як їх там, то повністю язичники ще є? — журилася бабуня Шайніна.

Танма не хотіла ночувати в бараку. Спали разом з Янеком у возі, вкриті попоною з оленячих шкур. Були тільки два дні й знов повернулися до Усолья. Стара Майкова поплакувала.

— Не плачте, мамо, не загину. Самі бачите, що не можу її одну в такому стані залишити. Адже це моя кров... І нехай мені хтось повідомить, коли наших до польського війська будуть брати.

Танма, щаслива, що повертається до рідного Усолья і забирає Янека з собою, мовчки вклонилася Майковій до пояса.

Минув обіцяний місяць, а Долина зі сплаву не повертав. Повернулися вже навіть екіпажі, які пізніше виплили з Каєна, а Яна Долини все не було видно.

— Не журись, повернеться. Не він один ще не повернувся. Може, на мілині сиділи? Ріка велика, берегів майже не видно, то як там когось зустрінеш. Або по дорозі десь затримався...

Утішали хлопця ті, що були на сплаві. І починали згадувати сплав, розповідати про нього несамовиті речі. Про те, яка та ріка Бірюса зрадлива, повна вирів, несподіваних мілин і кам’янистих грізних водоспадів, на яких менш досвідчені плотарі могли навіть плоти потопити. Ну а потім те повернення зі сплаву переважно пішки, берегом ріки або по бездоріжжі тайги.

Сташек почав журитися, чи з батьком щось погане не трапилося. А крім цього, вже кілька днів не мали з Тадеком у роті ні шматочка хліба. Тому що календарний місяць закінчився, закінчилися в них картки на хліб. У ліспромгоспі Сташеку карток не дали.

— Нема вас у списку. Є Ян Долина плюс дві особи на його прохарчуванні. А звідки я можу знати, що це саме ви?

— Люди в бараку знають, можуть посвідчити...

— Люди, люди! Люди все можуть посвідчити! Картки належать лише годувальнику, а ви є «іждівєнци». Повернеться батько, то хліб заберете, не пропаде.

Про свої клопоти Сташек не розповідав нікому. Навіть Здісі. А благати ласки у когось не хотів і не вмів. Мав ще кілька жмень крупи і нею прикрашував рідкі супи, варені з лободи й кропиви. А коли впіймав рибу, то вже був справжній банкет. Що тільки не зварив, з’їдали з Тадеком вранці, а потім виходили з барака і протягом цілого дня волочилися над Бірюсою, по навколишній тайзі. Що при цій нагоді знайшли, з’їдали: щавель, черемшу або іншу дику зелень. До барака поверталися у сутінках і відразу лягали спати, бо вві сні легше голод обманути.

Та ще й через кілька днів почало падати. Стало холодніше, мрячив дрібний докучливий дощ. Густа імла вкрила ріку, вповзала у тайгу. Хлопці, голодні, промоклі та промерзлі, волочилися по прибережних луках, де найлегше можна було знайти купини кислуватого щавлю. Тадек, босий і погано одягнений, клацав зубами від холоду, поплакував і вже другий день жалівся, що болить його живіт. Під вечір повернулися до барака. Сташек уклав малого на нарах і пішов зварити щось гаряче. Мав тільки лободу. Навіть сіль закінчилася. Не хотів нічого позичати у сусідок, боявся, що почнуть його випитувати, що варить. Зелений суп з лободи був нудотний, не смакував. Тадек пік губи і не випив ані ковтка. Сташек хотів дати йому добрий приклад, змусив себе, узяв до рота зо дві ложки, але, незважаючи на голод, цього свинства без солі їсти не можна було. Ліг біля брата, що поплакував, і закутав до сну. Вранці Тадек прокинувся розпалений гарячкою, плакав і кликав батька. Маячив. Сташек заварив кип’ятку і пробував його ним поїти. Малий душився, плював, не пив. «Якби так цю воду трошки посолити?» — подумав Сташек і на цей раз вирішив піти до пані Корчинської і позичити ложечку солі.

Щось його змусило перед нею виявитися: може, червоні від невисипання очі, які бігали, а може, тремтячий голос, але пані Корчинська за хвилину з’явилася біля їх нар. Одного погляду на розпалену гарячкою дитину вистачило, щоб зорієнтуватися у ситуації. Малий, напоєний малиновим чаєм, нагодований мискою поживного супу, принесеного панею Земняковою, вже надвечір почувався краще. А другого дня батько повернувся зі сплаву!

Долина повернувся явно перемінений. Щоправда, трохи схудлий, почорнів, відшмаганий вітром, водяними бризками і сонцем, але здався Сташеку міцнішим і немов молодшим. Став більш лагідним в обходженні, частіше усміхався, навіть часом жартував. І піклувався про себе більше. Щодня шкрябав підборіддя старою бритвою, зачісував волосся, латав просмоленою дратвою зношені чоботи і частіше прав сорочки. Від смерті мами батько був скоріше відлюдником, уникав людей. Тепер шукав з ними контактів. Особливо втішався поверненням Корчинського, не нехтував політиканствуванням, а у теплі вечори виходив з усіма перед барак. Часто на березі Бірюси розпалювали велике вогнище, навколо якого збиралася молодь, приходили старші. Хтось розтягував стару гармошку, інший брякав на балалайці, починалися жарти, розмови, спільні співи і навіть танці. Видно, така хвилина розрядки потрібна була людям. Батько повертався до барака пізно, довго не міг заснути, зітхав і крутився на нарах. Цю зміну в батькові Сташек помітив ще під час привітання.

— Сташеку, твій батько повернувся зі сплаву! — заверещав на ввесь барак Юзек Жепка, хлопець трохи старший від Сташека, батько якого був також на сплаві. Крім Жепки та російського штурмана, були там також дві дівчини: Жуцідлова Сташка і Броня Барська.

Батько, широко всміхнений, кинув дорожній мішок, вхопив Тадека, підняв високо вгору, пригорнув, поцілував. Пригорнув також Сташека, поплескав по худій спині і зарекомендував Броні, яка стояла поруч.

— Це саме є мій старший, Стась. Разом собі господарюємо. Ну, а це молодший, Тадзьо. Я говорив уже тобі про них.

— Але ж я їх знаю, знаю їх обох. А зі Сташеком то навіть колись у Каєн ми йшли разом по хліб.

— Тату! — вклинився у її слова Тадек. — А нам то хліба в Каєні не дали, і я був голодний, навіть хворий! Пані Земнякова дала нам супу. І пані Корчинська...

— Зараз буде хліб, татко тобі привіз.

Батько розв’язав мішок із хлібом. Броня тим часом витягнула руку й хотіла погладити Сташека по чуприні. Той, незвичний до подібних жестів, відхилив голову і долоня дівчини повисла в повітрі.

Броня справді йшла колись з дітьми до Каєна і всю дорогу передавала їм короткий зміст «Вогнем і мечем». З цілої трилогії мали в бараках тільки «Потоп». Обіцяла навіть, що при нагоді розкаже ще «Пана Володиєвського», а може і «Хрестоносців». Але така нагода доти не трапилася. Сташек навіть по-своєму ту Броню любив, але то ще не привід, думав роздратований, щоб робити йому такий сором, поводитися з ним, як з малою дитиною і при всіх гладити по голівці. Але навіть у думку йому не прийшло, що незадовго після цього саме через цю Броню поб’ється до крові з Казеком Грубою.

А було так. Йшли з хлопцями на рибу, минули Броню, яка поверталася від річки з оберемком прання.

— Добрий день!— чемно вклонився Сташек, бо ще мама навчила його, що з кожним знайомим належить так вітатися.

— Добрий день, Стасю, добрий день,— відповіла усміхнена Броня і пішла своєю дорогою.

— Хі, хі, хі, який мені чемний хлопчик! «День добрий, пані!» — перекривляв Казек.— Але маєш рацію, підлизуйся до неї заздалегідь, придасться тобі, як знайшов.

— Що ти маєш на увазі?

— Не вдавай дурня, що буцімто нічого не знаєш.

— А що таке я маю знати?

— Далі дурника вдаєш? А справа в тому, що та Броня незабаром буде твоєю мачухою. Ось що!

— Як це, моєю мачухою? Які ти дурниці плетеш?

— Я плету? Цілий барак про це знає, що та твоя Броня і твій старий давно вже мигдаляться, ще на сплаві...

Не докінчив, бо Сташек стрибнув до нього з кулаками, і лише Едек, який ішов разом з ними, ледве-ледве їх у запеклій бійці розділив.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава