home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



5

Сибіріада польська
вітало. З ночі тримав заморозок, густий іній сріблив пожовклу осінню тайгу. Над теплішими водами Пойми парувала імла. Перед бараком стояло кілька кінних запрягів, готових у дорогу. Коні, хвостаті та довгогриві, здавалося, ще дрімали. Навколо возів поралися люди, впихуючи свої небагаті багажі.

Час рушати! Тим часом бабуня Шайніна щось там перед дорогою ще чародіяла. Перехрещувала і спльовувала по черзі на всі чотири сторони світу.

— Зроби, добрий Боже, щоб у цьому проклятому місці вже ніколи більше наша ані жодна польська ступня не стояла. Їдемо, в ім’я Боже! Тільки як зрушимо, щоб мені ніхто назад не оглядався, щоб не зурочити, бо лихо не спить.

Зрушили. Заскрипіли розсохлі колеса. Сташек Долина йшов, тримаючись біля воза. І так, як бабуня наказала, назад на Калюче не оглядався. Видержав так аж до кладовища. Вчора ввечері були з батьком і Тадеком біля могили матері, щоб з нею попрощатися. Може, назавжди? Батько довго молився. Тадек бігав по кладовищу, гнався за бурундуком. Сташек згортав з могили жовте березове листя, а мама стояла перед його очима як жива, у своїй улюбленій, золотисто-заквітчаній суконьці. Не міг уявити собі, що мама тут сама залишається. Обводив поглядом материнську могилу, поки йому її тайга не заслонила. Не плакав.

Засланці насилу усвідомлювали собі, що вперше від вивезення з Польщі рухаються самі, без енкаведистського конвою. Нема покрикувань, команд, гвинтівок і штиків. Де хотять, там можуть затриматися, відпочити. Дві ночі ночували в тайзі. Палили великі вогнища і розкладалися навколо них табором. Ночі були вже холодні, а останньої засип сів їх перший сніг. А коли після довгої мандрівки зупинилися на березі Бірюси, по річці густою суспензією пливли великі шматки криги. Порівняно з Поймою, Бірюса була рікою широкою та повноводною. На другому, високому березі видно було село, до якого прямували: Каєн. Ріка кидала пором немов лушпайку, шматки криги обтиралися об борт. Люди разом тягли поромову линву, щоб тільки швидше дістатися берега. На носі порому стояв місцевий перевізник і довгим багром не дозволяв йому збочувати з полотна. Було темно, неприємно. Сташек тримав брата за руку і боявся, що можуть утопитися. Лише коли щасливо добралися до пристані, зорієнтувався, що перевізником на поромі була жінка.

Сліпоокий голова завів їх до їдальні, де куховарка нагодувала їх досита густим картопляним супом. Першу ніч у Каєні провели у колгоспному клубі. Вранці виявилося, що в селі може залишитися лише кілька польських сімей. Голова підібрав собі потрібних фахівців і ті сім’ї, в яких переважали справні до праці дорослі.

— Не журіться, — втішав голова, — для всіх робота в Каєні знайдеться, лише кілька кілометрів звідси, у ліспромгоспі.

Ще цього самого дня їх везли берегом Бірюси униз її течії. Насилу подолали зарослі купинами болотяні вири і затрималися перед двома старими бараками. Бараки стояли на високому правому березі Бірюси, півколом оточені тайгою.

— Отже, люди добрі, все виглядає мені на це, що ми попали з дощу під ринву,— висловилася бабуня Шайніна, перехрестилася, бо бабуся це робила, треба чи не треба, однак зараз плюнула лише один раз, але густо і зі злістю. Окрім двох старих бараків, у присілку не було більше нічого. Не було бані, їдальні, магазину. Лише один з бараків був уже частково заселений. Також поляками, які працювали в ліспромгоспі.

Люди з Червоного Яру зайняли разом порожній барак. У середині було похмуро, смерділо карболкою і застарілою затхлістю. Так, як у Калючому, дерев’яні нари тягнулися вздовж стін. Не було столів і лав. Шибки в маленьких вікнах повибивані, будь-як заткнуті дошками. Темно, холодно. Навіть грубки не було, щоб напалити, трішечки нагрітися, води на чай заварити.

Цієї ночі майже не заплющили очей. Не досить, що було голодно і холодно, то ще кинулися на них цілі хмари зголоднілих клопів. Не бракувало таких, які жалкували, що із засидженого Калючого зрушилися.

Вранці на гнідому «монголі» приклусував до бараків ліспромгоспу бригадир. То був високий, бородатий мужчина, якого звали Митрофанов. Ще не встиг добре прив’язати до берізки коня, як люди оточили його з претензіями. Митрофанов закручував махорку в газету, запалив і слухав усе зі стоїчним спокоєм, а потім продиктував полякам свої умови.

— Є у нас, як є. Чудес вам не створю. Робота в нас цілу зиму лісна. А весною, коли льоди з Бірюси спливуть, вирушаємо звідси плотами на сплав. Завтра дам вам сокири і пили, назначу десятників, норму, покажу, де й що маєте робити. Заробіток плачу два рази на місяць. Що заробите, то ваше. З цього самі мусите утримуватися. Бараки від ліспромгоспу маєте безплатні. Тут, у цій сумці, у мене є гроші і відразу, як вас запишу до роботи, виплачу працівникам по 10 рублів авансу. Картки на хліб та інші продукти дадуть вам у нашій канцелярії в Каєні. Скільки хліба в нас дають? Нормально: півкілограма на працівника, чверть для тих, які працювати не можуть. За хлібом, за всім треба ходити в село. Тут нема нічого. Це були бараки для каторжних і сезонних робітників. Нема печі? Яка справа, самі її собі поставите: каміння і глини навколо чимало. В Каєні є все, що треба: наша канцелярія, радянська влада в сельсовете, фельдшер і міліція. Ну то підходьте тепер до мене по черзі, буду записувати вас до роботи. І відразу розпишетеся мені за аванс. Ще сьогодні можете йти до Каєна по забезпечення. А завтра до роботи. І про найважливіше заледве не забув: зараз війна, тому й жартів немає. Мабуть, знаєте? Дисципліна в нас при праці обов’язково залізна, за будь-що можна зараз в тюрму попасти.

Не всі стали до запису. Перший збунтувався запальний Янек Майка.

— Презираю таку забаву! То вже в Калючому було краще. Кращі бараки, їдальня, баня. І поляків більше, в разі чого. А тут що? Два старі заклоплені бараки і наших людей, як кіт наплакав. Повертаюся до Калючого!

А зараз після нього ще троє: Владек Журек, Болєк Вжосек і один з Бирських, Юзек. Ці, незважаючи на те, що наближалася зима, вирішили мандрувати аж до Тайшета, до залізниці, і самі шукати військо польське, польські представництва, які буцімто генерал Сікорський за домовленістю зі Сталіним у Росії встановив.

Були холостяками, отже могли собі ризик такої мандрівки дозволити. Більшість, обтяжена сім’ями, таких шансів не мала. Ці, скрегочучи зубами від розчарування і злості, підписували список бригадира Митрофанова і залишалися в Каєні. Але всі стверджували, що залишаються тут лише на цю одну зиму, яка вже давала про себе знати. Не було виходу, треба було влаштовувати собі життя на новому місці.

Щоденно, разом зі світанком, дорослі вирушали на працю в тайгу. Нікого не треба було до неї підганяти, бо кожний хотів заробити, а особливо отримати продовольчі картки. Це означало багато, бо внаслідок невдалого переїзду не мали на цю зиму риби, грибів і сушених ягід. А крім того, повністю вже все, що мали з Польщі, попродавали. Цієї зими засланці залишилися вже тільки в тому, що мали на собі. Одяглися в старі валянки, казенні заяложені ватні штани й фуфайки. Дорослі виходили до роботи, кільканадцятилітні дітлахи вирушали до Каєна по забезпечення. І майже щоденно перемірювали ті десять кілометрів туди й назад. Коли Бірюса зупинилася, дорога по льоду дещо стала коротшою, але й так дітвора поверталася до бараків лише надвечір.

Так у нужді та безнадії дочекалися наступних Різдвяних свят. У коловороті одноманітних днів і ночей, серед снігу, морозу, недоїдання, простуд і нужди, заледве ці свята помітили.

Нічого дивного, що той святий Різдвяний вечір був для них винятково сумним і голодним. День був як щодень: старші пішли на роботу, а дітлахи до Каєна по хліб. Мороз аж тріщав. Сташеку Долині було холодно. Мерзли йому руки, які безнастанно забивав, хухав у долоні та ховав їх у рукави старої фуфайки. Крім цього, холод стинав стегна, бо штанці мав тонкі, полатані і протерті. Щохвилини то підстрибував, то знов пробігав кілька кроків, зупинявся, протирав стегна і, мов лякаючи горобців, розводив руки і міцно бив себе по боках. Усі малюки поводилися подібно і рятувалися від суворого морозу, як уміли.

— Три, три ніс, бо тобі біліє!

А якщо нещасливець, в якого саме білів і замерзав ніс, не відчував цього або не мав уже сил і волі, щоб ним зайнятись, інші дітлахи не панькалися з ним дуже, тільки, незважаючи на його опір, натирали його снігом до червоності. Гірше було, коли мерзли ноги. Цього не було видно. А взуття вся та братва мала погане: найчастіше старі валянки, ликові або шкіряні лапті, ще польські знищені черевики, пообвивані ганчірками, обв’язані мотузками.

У Каєні, не відповідаючи на зачіпки місцевих хлопців і собак-приблуд, малі поляки марширували прямо до магазину. Лише там могли трішечки зігрітися та купити на картки щоденну порцію хліба. Продавщиця, весела і з добрим серцем тітка Вєра, бо «тіткою» російським звичаєм називали тут кожну жінку, незмінно вітала їх:

— Прівалілі полячішкі-волчишкі! Ну що, не замерзло мені там якесь? — І відразу, надаючи голосові грізне звучання, що насилу їй вдавалося, кричала: — А замикайте швидше двері, бо мені тут північний полюс зробите. І сніг, сніг з ніг пооббивайте!

— Здравствуйте, пані Вєра! — хором скандували дітлахи.

— Здравствуйте, здравствуйте, ребята.

Тітка Вєра любила, коли поляки обдаровували її чудним титулом «пані», а горіла мов півонія, коли якийсь з більш галантних цмокнув її у пухлу, фіолетову від холоду руку.

— Что ви, что ви, — захищалася тоді, але видно, що було їй дуже приємно. Якщо в магазині було саме кілька місцевих жінок, тітка Вєра відразу їм таке незвичайне вітання пояснювала:

— «Пані», знаєте, баби, то по-їхньому, означає те саме, що в нас: «тітка або товаріщ». Ну то діти мене так по-польськи вітають. Чемні діточки, поганого слова не скажеш. Щоденно з бараків у таку холоднечу мандрують.

Баби із розумінням кивали головами, зжалювалися над польськими дітьми, проклинали ліспромгоспне начальство, яке само то возить ті свої жирні задниці на конях, а полякам до бараків продуктів не доставляє. І майже завжди пропускали дітлахів без черги. А взагалі то приємно було постояти в магазині. Тепло. Пахне якоюсь корицею, оселедцями, керосином. На полицях товару небагато, але завжди є на що подивитися: кольорові банки з-під чаю, цукерок, трохи рибних консервів, свічки, мішки з крупою, макаронами, на пеньку під стіною порубані шматки м’яса. Ну й ті полиці з хлібом! Хліб чорний, подібний формою до цегли, печений на листах. Або білий, така одна буханка важить два кілограми. Сташек добре пам’ятає, але для впевненості витягує з кишені картку й перевіряє: так, сьогодні дістане цілу буханку! Бо братиме за два дні. Цілу буханку! Це добре і не добре. Добре, бо в бараку тато його поділить і кожному більше дістанеться. Гірше для Сташека тепер, бо як ціла буханка, то тітка Вєра навіть важить її не мусить, але й не буде навіть шматочка дорізаного. А такий шматочок Сташек міг би собі відразу тут або найкраще по дорозі з’їсти. Усі діти з бараків тільки про це мріяли, щоб трапилася їм така лафа.

— Не спи, парень, давай картки, зараз побачимо, що тобі тут сьогодні належить. Два кілограми хліба, кілограм ячмінної крупи і кілограм макаронів.

Вийшли з магазину. Сонце високо. Мороз трохи полегшав. Здіська Земнякова зжалилася над Сташеком і поділилася з ним своїм додатковим шматочком хліба. Любив Здіську, хоч нікому в цьому не признавався. Яка небесна розкіш почути в роті смак хліба! Злегка підмерзлий, тає на язику поволі і смачна м’якоть разом зі слиною спливає мальвазією у шлунок! Сташек хліба не кусає, продовжує смакування... Дорога через Каєн пуста, проходять біля школи.

— Та ну, така звичайна хата! У нас в Товстому то була школа: мурована, класів, мабуть, десять. А який ми там мали спортивний майдан!

— Ну так. У велику перерву летіли до єврея по морозиво. Найбільше смакувало мені малинове.

— Цікаво, як там всередині, чого тут вчаться?

— Пишуть, читають. Рахування, мабуть... Сташеку, скільки буде дев’ять помножити на дев’ять?

Від часу, коли в Калючому пробував їх вчити пан Корчинський, Сташек не думав про школу. Часом тільки, щоб не забути польських букв, перегортав мамину куховарську книжку. Але швидко її відкладав: занадто нагадувала йому маму, а тоді йому ставало сумно. А крім того, як можна спокійно читати про телячий шніцель або бульйон з курки, коли не маєш, що в рот покласти і найбільше можеш встромити зуби у старі нари. Лише коли «Потоп» пана Сенкевича в когось знайшовся, почалося цікаве читання! «Потоп» читали разом, голосно, для цілого барака. Під час читання сідали навколо печі і було тихо, хоч мак сій.

Часом, коли давали на картки оселедці, тітка Вєра загортала їх у старі газети. Мужчини з бараків користувалися газетним папером, хоч і смердів, для скручування цигарок з махорки. А Сташек на тих газетах пробував читати по складах по-російськи. Хоч російською мовою говорив вже цілком непогано, нічого йому в цьому читанні не розумілося. Букви російської азбуки, хоч часто ідентичні з польськими, означали щось інше. Не міг у цьому всьому зорієнтуватись.

Відразу за школою стежка, яку вранці протерли, збігала зі стрімкого берега на Бірюсу. Замерзлою річкою повертали до бараків. Коли світило сонце, а день був безвітряний, тихий, йти було веселіше, легше і швидше. Гірше, коли сипав густий сніг, тоді губили стежку, завірюха зіштовхувала їх у глибокі замети. А ще коли за такої погоди починало темніти... Волоклися звивинами і тримались одне одного. Бувало, коли наставала темрява, а діти запізнюватися, хтось з бараків виходив їм назустріч.

У Святвечір обійшлося без перешкод. Сонце заходило червоно, коли малюки дістались до бараків. У цей же час дорослі поверталися з тайги після роботи. Малеча здивувалася, бо один мужчина тягнув на спині дорідну ялину.

— Ну що так дзьоби пороззявляли? Деревця не бачили? Адже сьогодні Святвечір! Що, забули? А то ще безбожники якісь! Марш до бараків і братися мені негайно за наряджання ялинки. Має виглядати так, як минулого року в Кал юному. Пам’ятаєте?

Пам’ятали. Але в Каєні не було у що одягти зелену ялиночку. Не мали також, що зібрати на спільну Святу вечерю. Лише коли бабуня Шайніна почала ходити від одного до другого і ділитися шкоринкою хліба, мов проскуркою, барак немов відтанув.

Ісус малесенький, лежить голесенький,

Плаче від холоду, не дала йому

Матінка суконки.

Бо убогою була...

Зима продовжувалася нескінченно. Не тільки з огляду на люті морози, до яких встигли вже звикнути. Так, зрештою, як до непроторованих снігів, по яких у тайзі під час зрубу треба було бродити по пояс. Продовжувалася та зима, бо зрушитися з Каєна в цих умовах було неможливо. Люди знов відчули себе у цій дірі забутими Богом і людьми. Ну, бо як це? Оголошено для них амністію, Сікорський зі Сталіним дійшли до порозуміння, буцімто військо польське десь там у Росії організовується, а ними, за винятком вовків, які виють по ночах, ніхто не інтересується.

Були здивовані, коли перед самим новим роком відвідало бараки аж три представники місцевої влади: директор ліспромгоспу, голова ради і комісар НКВС Сабуров. Це була уже друга інспекція. Перша відбулася з нагоди 7 листопада, свята революції. Люди з бараків одержали тоді святковий пайок м’яса та по пляшці горілки. А всі троє розповідали полякам, як то в Москві, на Червоній площі товариш Сталін прийняв могутній військовий парад! «І на нашій вулиці буде свято!» — оголосив.

Обіцяли також, що як тільки будуть поінформовані стосовно війська польського, то про поляків не забудуть і негайно їм про це повідомлять.

Новорічний візит пройшов подібно. І знов був додатковий пайок лосиного м’яса, трохи оселедців і традиційна пляшка горілки.

— Щоб мали, товариші поляки, чим новорічний тост за спільну перемогу випити.

Звичайно мовчазний комісар Сабуров на цей раз розговорився на тему недавньої перемоги радянських військ у битві за Москву.

— Так як об’явив товариш Сталін, і на нашій вулиці починається свято! Велика перемога героїчної Червоної Армії під Москвою є найкращим доказом цього. І ще про одне, товариші поляки, хочу вас поінформувати. А я впевнений, що цю звістку з радістю привітаєте... — Тут комісар на хвилину стримав голос. — Отже, на початку грудня ваш генерал Сікорський наніс візит до Москви і був прийнятий самим товаришем Сталіним! З цієї нагоди видали спільну декларацію, що разом, пліч-о-пліч, будемо боротися з німцями аж до остаточної перемоги. Генерал Сікорський виголосив по радіо промову. У вас тут нема радіо, важко, такі умови. Але я пам’ятав про вас і привіз вам газету «Правда», яка то все, про що тепер говорю, описує. І то як пише, послухайте лише фрагмент: «Ми знаємо польського солдата і будемо щасливі, маючи можливість укласти з ним братство зброї — на погибель ненависного ворога!»

У якусь вільну неділю з другого берега Бірюси прийшло до бараків кілька молодих жінок. Привезли м’ясо і замерзле молоко — продукти на обмін. Виявилося, що на другому березі Бірюси, майже навпроти Каєна, осіло невелике село чувашів. Довідавшись про поляків, жінки відважились і вибрались до бараків на обмін. За м’ясо, заморожені глиби молока, рибу та мед диких бджіл хотіли дістати трохи одежі. Домовлялися російською мовою, якою чуваші, подібно як і буряти, користувалися слабо. Чувашки були веселі, милі, торгівля вдалася, і обидві сторони були нею задоволені. Відтоді, поки лід на Бірюсі не попустив, з бараків до Кочок, бо так називалося лісне селище чувашів, стежку топтали в обидва боки.

Під кінець березня з’явилися перші ознаки провесни. Дні стали довші, сонце пригрівало, потроху топило сніг на південних схилах височин і лісних галявинах. Широка долина Бірюси, особливо опівдні, вражала очі сріблястою, заледенілою шкаралупою снігу.

А заки ще зрушила Бірюса й весна на добре вступила в свої права, у Каєні трапилось таке, що серед тутешніх сибіряків тільки найстарші пам’ятали. Люди з Червоного Яру не зіткалися з чимось таким ніколи в житті, навіть про таке не чули.

А трапилося це все у тихе, погоже надвечір’я, коли сонце щойно зайшло, але темрява ще не наступила. Раптом на східному, чистому дотепер і безхмарному небосхилі почало діятися щось дивне, прямо несамовите. Тим, які помітили це явище першими, здавалося, що ген, удалині, величезною пожежею спалахнула тайга. Але пожежа в тайзі взимку? Однак то не була пожежа, бо це все, що спостерігали власними очима, відбувалося високо в небі. І з кожною хвилиною все вище. Людям здавалося, що все небо горіло, і то від обрію до обрію! Доти чисте й безхмарне, заволоклося раптом подібним до вогняного полум’я брудно-жовтим кольором, який клубочився на всі боки. Кольори раптово змінювалися. А з того великого полум’я, яке клубочилося, почали стріляти в небо світлисті ракети, які раптом змінювалися на різнокольорові широкі пояси, справляючи враження, що хтось там у небі випрямляв райдугу, то знов ставив її сторчма. Потім знов усе закрутилося, немов хтось крутив величезні візерунки на небі, а від тих кольорів зовсім оніміли, від подиву людям крутилося в голові.

Хто живий, покидав бараки. Люди у тривожній тиші витріщили баньки на небо. Яке страхіття!

— Точнісінько, кінець світу! — винесла безапеляційний вирок бабуня Шайніна і там, де стояла, впала на коліна. — Молімося, люди, бо ось надходить кінець нашої земної мандрівки. «Під Твій захист звертаємось, Свята Божа Родителько...»

Старші баби спішно робили знак хреста і приєднувалися до Шайніної. Чоловіки не дуже знали, на що зважитися. Однак тишу порушено, почався загальний гомін і безлад. У цій метушні мало хто слухав пана Бжозовського, переведеного на пенсію вчителя гімназії з Чорткова, який пояснював:

— Який кінець світу? Це справжня дурниця. Люди, адже це полярне сяйво! Явище природне, майже у цілій Польщі незнане, не кажучи вже про наше Поділля, але тут, у Сибіру, час від часу полярна зоря з’являється. З’являється, зникає і нічим нам ані світові не загрожує. Нема чого боятися. А з іншого боку, яка красота! Яка незвичайна сила в тій природі. Яка енергія майбутнього. Кінець світу, який там кінець світу! Та це тільки звичайна полярна зоря...

Бабуся Шайніна неохоче піднялася з колін, але не виглядала переконаною.

— Зоря, зоря, якраз. Кажу вам, люди, що це якийсь знак, даний нам Богом!

— Щось у цьому може бути. Старі люди розповідали, що у давні часи, коли на небі такі дивні знаки появлялися, то або війна одразу потім була, або помір і велика зараза йшла через світ.

— А я вам, чоловіки, кажу, що бабуся має рацію, то, напевно, були якісь знаки, тільки розшифрувати їх ми неспроможні.

— Розповідаєш дурниці! А ніби хто мав ті знаки давати?

— Зараз тобі скажу. На сході почалося?

— Ну, на сході!

— А як на сході, то ніхто інший, тільки японці нам ті знаки дають. Ось так!

— А відчепись, чоловіче, з тими твоїми японцями.

— А я вам кажу, що японці! Письмо в них також інше, тому їх не розуміємо. А бачили, які викрутаси на небі малюють?

— Ти смієшся, а бабуня говорить, що на тому небі виразно фігурку Матері Божої бачила. Королеву Польщі в короні...

— Бабуня Шайніна завжди щось там бачить, але щоб мені той японцями сраку морочив...


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава