home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



4

Сибіріада польська
асланці все ще не хотіли вірити, що це все, що почули, може бути правдою. Десь там, у далекому Лондоні, діє польський уряд. У Росії постає польське військо. А в Калючому — амністія.

Минулої ночі випустили з «каталажки» Мантериса і Дереня. Отже, стосовно цієї амністії — то правда! Але де є те польське військо, якесь польське представництво, посольство? Як до них дістатися, куди звертатися? Саме тому, незважаючи на вільну неділю, замість того щоб іти по гриби та ягоди, із самого ранку люди вироїлися з бараків, вирушали під комендатуру, голосно домагалися зустрічі з комендантом.

Очікуючи з непокоєм приїзду комісара Давидова, комендант Савін сподівався найгіршого, навіть того, що його можуть карно відкликати, і навіть послати на фронт. Але те, з чим Давидов справді приїхав, а особливо це, що об’явив полякам, Савіну прямо в голові не вміщалося. Амністія для всіх поляків? Якийсь там польський уряд, якесь польське військо? Вчорашні вороги народу, польські націоналісти, куркулі та буржуї мають від сьогодні бути нашими радянськими союзниками? Що це все означає? Давидов не був охочим до ведення з підлеглим дискусій. Показав Савіну текст декрету про амністію і дав вказівку, як її виконувати в Калючому.

— Маємо під арештом двох підозрілих поляків. Один за антидержавну пропаганду, другий за шпигунство,— доповів Савін.

— За шпигунство? А яким він тобі тут шпигунством займався?

— Ну, тут то мабуть ще ні. Але був у ПКП і зголосився добровольцем у Червону Армію, буцімто на фронт...

— Дурний ти, Савін! Ти забув, що то вже не тридцять сьомий рік. Звільнити!

— Обох?

— Обох. І то ще сьогодні.

— То значить, я маю розуміти, що на підставі тієї амністії будуть звільнені також усі ті поляки, які раніше були засуджені і тепер покарані сидять у таборах?

— А в тебе тут були такі?

— Було кілька...

— Усі поляки будуть звільнені. Не нам про це думати, товариші Берія і Сталін знають, що роблять. Наше з тобою завдання чітко виконувати їхні накази, а деталі зараз обговоримо.

Комісар НКВС Давидов переказав Савіну та Савчуку додаткові, секретні інструкції: амністію виконувати і полякам спеціально нічого не утрудняти. Але від спостереження за ними з боку органів НКВС не відмовлятися. Війна продовжується, і не можна, незважаючи на амністію, допустити того, щоб поляки стихійно якогось дня покинули дотеперішнє місце перебування, наприклад Калюче, і розповзлися по цілому СРСР. Поляків навіть після амністії, так само як усіх, зобов’язує декрет дотримувати дисципліни праці, з усіма наслідками, що з нього випливає. Хто з поляків захоче виїхати з Калючого, мусить отримати від коменданта посвідчення про амністію, розрахуватися з роботою, пояснити, куди і з якою метою вибирається. Польське посольство знаходиться в Куйбишеві, можуть туди писати, але всі листи без розголошення справи контролювати. Тих, які будуть запитувати про польське військо, відправляти за інформацією у військкомати, нехай там довідуються про деталі. У кожному випадку не можна занедбувати оперативну роботу серед поляків. Тут Давидов глянув на Савчука.

— Уважно переглянь свої агентурні реєстри. З кожним агентом окремо порозмовляй, візьми у письмовій формі додаткові зобов’язання. Це вже твоя турбота, щоб жодного з мережі не випустити. Раніше чи пізніше звернемося до них... А тобі, Савчуку, буцімто на фронт спішно?

— Я склав рапорт, товаришу комісаре.

— Похвально! Але на війну ще встигнеш.

У понеділок вранці, разом зі сходом сонця, як дотепер покваплювані ударами молотка у шмат рейки, бригади вирушали рубати тайгу. На перший погляд нічого у щоденному способі життя в Калючому не змінилося: «Кто нє работаєт, тот не кушаєт...» Політика політикою, Польща Польщею, але то саме сьогодні треба щось з’їсти.

— Якщо Польща має бути, то й так буде. Не нам це вирішувати. До цього є світ і велика політика. А коли будемо Польщі потрібні, то вона сама нас знайде.

— То що, Польща має тебе у тайзі шукати, так? Бо я ані хвилини довше не маю наміру тут чекати! Є амністія? Є! Збираюсь і йду шукати наше посольство й польське військо.

— Я там у Калючому почекаю, баба слабка, дітлахи малі. Берімся, мужчини до роботи, бо зараз же, що зробимо, то в рублях рахується.

— Бачу, Домбровський, що сподобалося тобі командувати? Цікаво, звідки ти маєш у тих більшовиків таку довіру?

— Знаєш що, Мантерисе? Відстань від мене! Заздриш мені? Розуміюсь у лісі, то мене і взяли. Треба було в Польщі на лісничого вчитися... А як тобі в моїй бригаді не подобається, то можеш з неї тікати!

Не тільки Мантерис, але чимала група поляків з Калючого, особливо тих молодих, не думала пасивно чекати. Якщо трапилася така нагода, як амністія, то треба вирватися з цього проклятого місця, тікати з тайги, щоб тільки ближче до світу й людей. Отже зверталися до коменданта за посвідченням про амністію, щоб вирушити на пошуки посольства і польського війська.

Caвін, як тільки міг, ускладнював їм ці наміри. Боявся сліпого наслідування і масового відходу поляків від роботи.

— Зупиніться, люди, куди так поспішаєте? Як буде потрібно, то вас і тут знайдуть. Чи ви задумувалися над тим, де те ваше посольство? Аж у Куйбишеві. За Уралом, над Волгою. А від нас лише до самої залізниці добрі два тижні дороги. А тут зими тільки виглядай. Напишіть листи до посольства і спокійно чекайте.

— Як довго маємо чекати? Адже ми хочемо у польське військо, на фронт! Адже ви самі увесь час пояснювали, що «все для фронту, для победи!».

— Саме так! Адже сам приїжджий пан комісар нас до цього заохочував, союзниками назвав. Ну то як це, пане коменданте?

— А хіба я говорю, що ви не наші союзники? Усі на фронт! На фронт! Але для фронту і тут можна попрацювати. Що ви за люди, граждане полякі! Не знаю навіть місця знаходження того вашого війська, то куди ж маю вас скерувати! Країна наша величезна! Що, по цілому Радянському Союзі будете волочитися, того вашого війська шукати?

— Нічого не вдієш, як треба, будемо. Ви, пане, не знаєте, але може ваша військова влада знає? Адже мобілізує людей на війну?

— Який впертий народ! Ну добре, найближчий районний військкомат, якому підпорядковуємося, знаходиться в Шиткіно. Виберіть делегацію, двох, трьох людей, дам їм пропуск, хай ідуть у військкомат, хай вашого війська шукають.

У Шиткіно вибралися втрьох: Янек Майка, Болєк Вжосек і Юзек Шайна. Усі холостяки, вільні птахи. Тільки найстарший з них, Вжосек, служив у польському війську і мав чин капрала. Дороги до Шиткіно не знали. Мандрується тут найчастіше вздовж рік, а якщо через тайгу, то майже звірячими стежками.

Старий Федосій порадив їм так:

— До Шиткіно, яке аж над рікою Бірюсою лежить, треба йти спочатку через Усольє, потім через Ширбан, Каєн і Бурундуки. А там вже й Шиткіно. З Калючого до Усолья берег Пойми вас доведе. А в Усольї до Шиткіно дорогу вам покажуть. Буряти, але можна з ними домовитися.

— А далеко буде до того Шиткіно?

— Пішки? Залежить від того, кому як йдеться. Одному тиждень, другому і два не вистачить. Адже тайга...

У бурятському Усольї легко відшукали дім Оноя, з яким поляки вже давно подружилися. То в нього таємно бували Данилович і Долина. На жаль, Оной, так само як майже всі молоді мужчини з села, був уже на війні.

Його старий батько прийняв їх гостинно, частував звареним жінками м’ясом, пихкав димом з люльки і повільно, насилу цідив крізь зуби руські слова:

— Война, не хорошо... Оной, син, война... Танма, дочка, дорогу вам покаже...

Вирушили на світанку. Танма одягнена була у вичинені оленячі шкури. Зграбна куртка, штани опущені в легкі мокасини, зшиті зі шкурок бурундука. На воронячо-чорному поблискуючому жиром волоссі соболева шапка. Злегка скісні чорні очі дівчини дивилися на них з підозрою, хоч при будь-якій нагоді блискали бісиками, веселими іскорками. Через плече мала перевішену стару рушницю і мисливський ніж за поясом. На слова скупа — але по-російськи говорила непогано. Випереджувана двома світло-рудими лайками вела швидко. По дорозі, немов мимоходом, дівчина вполювала кількох рябчиків. Перед вечором розпорядилася:

— Тут будемо ночувати! — і вправно запекла впольованих птахів у попелі з вогнища.

— Далеко ще до Ширбана?

— Завтра дійдемо. Держіть вночі вогонь і тут спіть. Вранці йдемо далі.

Сказавши це, дівчина свиснула до собак, які гризли кості, і, мов примара, зникла у нічній тайзі. Думали, що відійшла на хвилину. Ламали ялинове гілля, рубали сушник для підтримки вогню. Але дівчина не поверталася. Почало їх це непокоїти.

— Хлопці, а як та чорна чортиха нас тут залишила, а сама взяла ноги за пояс?

— Я цілком не дивуюся їй. Зачіпаєш, витрішуєш на неї очі, як кіт на мишу. З таким як ти дівчині в лісі самій ночувати... то я дякую...

Танма, немов нічого не сталося, повернулася на світанку і заварила в казанку води на чай із брусниці.

— Де ти всю ніч пропадала?

— Пильнувала, щоб вас не обікрали, бо хропіли так, що навіть найголодніший ведмідь «шатун» налякався б! — і голосно засміялась.

До Ширбана, лісного бурятського села дісталися надвечір. Вже здалека вітали їх гавкаючі собаки і юрба босоногих дітлахів. Танма привела їх до старого із сивою, козлиною борідкою і щось йому по-бурятськи пояснювала. Старий приплющеними оченятами придивлявся до прибулих, гладив бороду і слухав дівчину. Ні про що не питав, нічого не говорив, потім приплющив повіки, розклав широко руки, щоб скласти долонями до себе і притиснути до грудей. Після чого, схилившись перед прибулими, говорив досить довго. Схилився ще раз і відійшов. Нічого не розуміючи, дивилися на Танму.

— Старий Дамба вас привітав, в гості до свого села запросив. Завтра вранці хтось з тутешніх вам дальшу дорогу покаже.

— А ти, Танма?

— Повертаю додому.

— Як тобі маємо подякувати, дівчино?

— Не треба. Повертайтесь щасливими, з добрими звістками.

Свиснула на собак, поправила рушницю на плечі. Тоді, як треба, проявив себе Янек Майка. Вигріб з дорожнього мішка червону хустину в квітках, яку ніс на обмін.

— Візьми, Танмо, прошу. Це від нас подарунок...

Танма зарум’янилася, прийняла хустину і окутала нею шию, мов шалем.

— Спасіба!

Усміхнулася на прощання і рушила додому. А бурятські жінки з Ширбана ще довго голосно цмокали, захоплюючись хустиною, і одна через одну тягнули мандрівників, пропонуючи їм нічліг у своєму домі.

До Каєна, просторого російського села на рікою Бірюсою, протягом наступних двох днів довели їх двоє кмітливих бурятських підлітків. А вже від Каєна, через Бурундуки аж до Шиткіно, радили собі самі. Сподівалися побачити районне місто, у своїй уяві подібне до знаних їм з Польщі повітових Заліщиків, Борщова чи хоча б навіть Товстого, з ринком, ратушею, магазинами і ресторанами. Тим часом Шиткіно не дуже відрізнялося від великого села. Одноповерхові, дерев’яні, вкриті гонтою будинки, з нарядними різьбленими віконницями, ховалися за великими плотами з дощок. Кілька вузьких вуличок із дерев’яними хідниками з обох боків. На високому березі Бірюси стояла колись велична біла церква, тепер напіврозвалена. Магазинів було тут небагато, називалися «складами». Замість ресторану була «столовая», а замість готелю «Дом колхозника», який розміщувався у непоказному бараку. День був вітряний, похмурий, хмари пливли низько, щохвилини затинало чи то дощем, чи то снігом. Перехожих на шиткінських вуличках було мало, найчастіше замотані товстими хустинками жінки й діти. І саме такий кмітливий вуличний хлопчик привів їх до будинку військкомату.

Прийняв їх старший за віком, зморщений, мов гниличка, військовий з двома прямокутниками на чорних вилогах коміра. Вжосек не розбирався у радянських чинах, не знав, як його титулувати. Але військовий показав їм на крісла, сів за стіл, заплямлений чорнилом, і сам представився.

— Я є начальником тутешнього військкомату. А ви, з того що мені доповів черговий, я зрозумів, що ви поляки?

— Так точно, громадянине начальнику, ми поляки. І прийшли сюди, щоб про щось довідатися...

— ...про то ваше польське військо?

— Так точно, громадянине начальнику! Ми примандрували сюди аж з Калючого. Там є багато поляків. Молодих, здатних іти на фронт. Нас послали, щоб про щось дізнатися. Отже просимо, щоб громадянин начальник проінформував нас, де то наше польське військо формується. А найкраще, коли б громадянин начальник нас туди відразу відправив, може, відразу на фронт.

— Ти закінчив?

— Так точно, громадянине начальнику!

— Відповідаєш, як старий солдат. Мені подобається. Може, служив у війську? Чин?

— Капрал польського війська, зв’язківець.

— А я артилерист... Слухай мене, солдате, уважно. Знаю про амністію для поляків. Знаю також про той союзний договір з урядом вашого генерала Сікорського. І про те, що на нашій території буде формуватися, а може, навіть вже організовується польське військо. Знаю. Але це все. На сьогоднішній день не Маю стосовно цієї справи жодних конкретних розпоряджень, жодних виконавчих наказів. А ти сам, капрале, знаєш, що у війську без наказів ні кроку... Прикро мені, господа поляки, що на сьогодні нічим не можу вам допомогти. Не знаю, де то ваше військо шукати, отже не можу вас до нього призвати. Ясно?

— То що нам тепер робити?

— Чекати! Прийде наказ, то вас призвемо. Не журіться, зволікати з цим не будемо. Адресу і прізвища залиште в моєї секретарки.

У Шиткіно довго не затримувалися. Знали, як нетерпляче, з якою надією чекають на них у Калючому. Було їм прикро, що нічого конкретного не улагодили, нічого нового не довідалися. Мала втіха, що в такому самому становищі, як вони перебували, всі польські засланці з навколишніх районів. У Шиткіно зустріли кількох таких самих обідранців, як вони, які у цій самій справі до району примандрували. Ніхто з поляків не знав, що стосовно амністії робити, куди звертатися і де те польське військо шукати. Повертали до Калючого тією ж самою дорогою, минали ті самі села і лісні селища.

Сталось так, що в Каєні мусили затриматися на довше. Зірвався пором на Бірюсі, і тутешні жінки не могли з ним упоратися, щоб привести в дію. А чоловіків навіть на ліки, усі на війні. Шарпалися з тим поромом довго, клопоталися з перетягуванням сталевої важкої линви на другий берег, заки його відремонтували. Вдячні за допомогу баби поселили їх у своїх хатах, чим мали, годували, поїли, парили у бані, сікли по голім тілі березовими віничками. Прощалися із ними з жалем, обдаровували на дорогу, чим могли. А голова сільради, інвалід, сліпий на одне око, нічого, тільки намовляв їх, щоб переселилися з Калючого до Каєна.

— Трохи в нас колгоспу, трохи ліспромгоспу. Платимо непогано. Жити можна. Забирайте своїх і приїжджайте до Каєна. Та й до світу від нас немов ближче...

В Усольї знов ночували в домі старого Оноя Єгорова. Танма, явно втішена їх поверненням, витягла зі скрині Янекову барвисту хустину і не знімала її з плечей. Старий пихкав люлькою, нарікав на війну, жалівся, що ніякі відомості від сина з фронту не приходять.

— Зима йде, не харашо... Син нет, соболя нет, м’яса нет. Война не харашо... Баба молода сама, не харашо...

Нарікав, але пригостив поляків вечерею, не знехтував поставленою ними пляшкою горілки.

Вночі, коли у сморідному чаду хропіла вся кімната, під ведмежу шкіру до Янека Майки всунулася Танма. Була гола, жадібна і проворна, як молода тигриця. Відвела їх на другий день майже до самого Калючого. Затрималася на згині Пойми. Підійшла до Янека і втиснула йому в руку маленьку фігурку, вирізьблену з рогової кістки.

— Шаман амулет... На щастя!

Як козуля стрибнула між деревами, зникла в тайзі, навіть не встиг їй подякувати.

За їх відсутність багато чого у Калючому змінилося. Оголошена амністія вплинула приголомшливо на поляків. Люди з Калючого розлазилися по ближчій і дальшій околицях. Савчука, заступника коменданта, відкликали до Канська. Самотній комендант Савін немов махнув на все рукою і, чекаючи на скоре відкликання, розпився не на жарт.

Перший барак у Калючому продовжували заселяти люди з подільського Червоного Яру. Ці завжди держалися разом. Тому нічого дивного, що після повернення Майки і Шайни майже всі вирішили виїхати до Каєна. Майже всі, бо в Калючому хотіли залишитися пані Корчинська і Сильвія Краковська з новонародженим, заледве кількамісячним синком. Пані Корчинська вирішила тут чекати на свого сина, Кароля, який з гулагу не повертався.

— На Бога надія, що десь там ще живе. А якщо живе і вийшов за амністією, то матері буде шукати. Де мене в тому Сибіру знайде, якщо я звідси виїду? Дякую вам, дорогі сусіди, залишуся, почекаю тут на мого сина. Не журіться в разі чого про мене, я вже стара. Як Бог дасть, так буде.

Зате Сильвія Краковська хотіла дістатись до Тайшета, бо там відбував покарання батько її дитини, Пашко Сєдих. До того ж дідусь Феодосій обіцяв їй у цьому допомогти.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава