home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



3

Сибіріада польська
ибірське літо коротке. Цього року надзвичайно сухе й жарке. У Калючому навіть мошок і комарів немов було дещо менше. Може, величезна весняна пожежа тайги до цього спричинилася? А може, поляки до тої сибірської біди поволі звикли? «Привикнеш, привикнеш, а не привикнеш — здохнеш!..»

Разом із вибухом радянсько-німецької війни для польських засланців настали ще важчі часи. Усі дотеперішні побутові негаразди і труднощі значно загострилися. Зменшено порції харчів. Збільшено норми праці та посилено нагляд за дисципліною. Комендатура НКВС стала ще більш недовірливою і репресивною. У Калючому не було дня, щоб комендант Савін і його люди не обшукували бараків, не виловлювали «нероб і симулянтів». До роботи при зрубі тайги гнали «живого, кривого». У бараках залишалися лише немічні старі, малі діти та безсилі тяжко хворі. Оскаженілий комендант викликав до себе фельдшера Тартаковського, лаяв його за видачу лікарняних звільнень і погрожував поданням до суду. Припинили будувати нові бараки. Комендант давно забув про обіцювану школу для дітей і корчування тайги на дитсадки. «Всьо для фронта, всьо для победи!» Зрубували тайгу, стягували сажені щоглових сосон до Пойми, нехай підсохнуть до наступнорічного сплаву.

Мобілізація забрала майже всіх росіян, постійних працівників ліспромгоспів: бригадирів, лісничих, майстрів. Не було ради, мусили замінити їх польські засланці. Комендант наказав Савчуку підібрати відповідних людей.

— Кількох таких спеціалістів треба нам. Тільки, вважай мені, Савчуку, якщо якийсь саботаж чи щось подібне, головою за них відповідаєш.

— Усе буде гаразд, товаришу коменданте! Я вже за ними доглядатиму. У кожній бригаді маю своїх людей.

Домбровський походив з-під Борщова, де був лісником у маєтках княгині Любомирської. У Калючому нічим особливим не вирізнявся. Мабуть, тільки доля сприятливіша була для нього, ніж для інших, бо його сім’я, а мав дружину та двоє дітей, до цього часу збереглася у цілості. Трапилося, що комісар Савчук, зрештою випадково, піймав Домбровського, коли той з мішком харчів повертався з Усолья. Це було вже після арешту і засудження за таку саму провину Даниловича. І саме тоді наляканий наслідками, що його очікували, Домбровський погодився на співпрацю з НКВС і підписав відповідне зобов’язання. Відтоді таємно зустрічався із Савчуком і доносив. То на підставі його донесення Савчук арештував Мантериса.

Комісар Савчук відразу відкрив карти і вже на першому допиті закинув Мантерису ведення «антирадянської пропаганди і сіяння пораженства в тилу фронту». Якщо чимось з цього всього Мантерис був вражений, то поведінкою комісара, бо не так уявляв собі офіцера НКВС в дії. Савчук поводився з Мантерисом коректно, не бив, не кричав і навіть спеціально йому не погрожував. На допитах дозволяв Мантерисові сидіти і вів з ним довгі бесіди. Протоколи писав короткі та ретельні. Ну й знав про нього майже все. Знав про пророцтво, яке Мантерис читав людям у бараку в пам’ятний Святвечір. Знав, і саме у найдрібніших деталях, про баракову дискусію щодо звістки про вибух радянсько-німецької війни. З цього всього Мантерис упевнився, що Савчуку доніс на нього хтось з баракових сусідів. Але хто? Обвинуваченням Савчука спеціально не заперечував, тільки пояснював йому їх по-своєму. Але газети з пророцтвом не видав. Впирався, що газетний папір від постійного утримання в кишені знищився вже давно.

— Брешеш, Мантерисе, по очах бачу. Віддаси мені її, раніше чи пізніше. Часу маємо багато... А тепер скажи мені для протоколу, що це пророцтво оголошувало?

— Адже ви, пане, знаєте? Донощик переказав вам його зміст. А може, навіть написав?

— А може, навіть написав... Але я від тебе хочу те почути.

— Шкода часу, пане комісаре. Покажіть мені той донос, тоді щиро скажу, чи той ваш плетун написав правду.

— Тобі не сором, Мантерисе. Ти що, маєш мене за дурня? Хто тут веде слідство? Був донос чи не було, що я знаю, то знаю, а ти повинен свідчити до протоколу. Ну що там у тому пророцтві було? Було, наприклад, що та ваша Польща знов повстане?

— Було.

— «Від моря до моря»?

— Було.

— І ти в це віриш?

— Більше, ніж у себе самого.

— І читав те пророцтво людям у бараку?

— Читав.

— Читав людям, що Польща буде від моря до моря? Читав. То що? Кордони Радянського Союзу хочеш змінити?

— Польща була завжди. Не я те пророцтво написав. А стосовно кордонів, що я можу, пане комісаре?

— А з вибуху війни то ти може не радів?

— Якби то вам пояснити?

— Що тут ще пояснювати, тут факти враховуються. Фашисти злочинно нападають на люблячу мир Країну Рад, бомбардують її спокійні міста й села, убивають старих і дітей, а той цим тішиться! А крім цього, ти ще сіяв серед людей невіру в нашу перемогу. Хвалив фашизм, Гітлера тобі захотілося? О ні, Мантерисе, це не пройде тобі безкарно! У нас воєнний закон є суворим, Мантерисе. Дуже суворим.

Мантериса держали у комендатурській «каталажці». В сусідній комірчині сидів Антон Дерень. З Мантерисом були знайомі ще в Польщі, бо Дерень походив з Товстого, де працював у цегельні. Мав репутацію порядного мужчини, хоча запідозрювали його в комунізмі. А повітова поліція час від часу мучила його допитами й затримувала на поліцейському посту. Буцімто заледве від Берези захистився. Щось з тим пропагуванням комуністичних ідей мусило виходити, бо коли у вересні ввійшли росіяни, то Антон Дерень, разом з кількома місцевими євреями й українцями, засів у новому уряді у червоній раді гміни. Але незабаром його звідтіль викинули, а 10 лютого вивезли в Сибір. Більш злісні, зокрема й Мантерис, не один раз тим комунізмом Дереню докоряли й жартували, що завдяки йому лишився ні з чим. Дерень, мужчина мовчазний, своє знав, закрився сам у собі, на ущипливі слова не реагував. А коли епідемія тифу забрала у нього дружину з двома дітлахами, залишився самотній, як палець. То правда, що коли вибухнула радянсько-німецька війна, вирішив зголоситися добровольцем на фронт. Не він один. У Калючому зголосилося кільканадцять поляків з проханням взяти їх на війну. Це були переважно холостяки, які зважувалися на будь-який ризик, щоб тільки з тутешньої каторги у світ вирватись.

Серед таких добровольців Дерень був найстаршим, та, окрім того, довоєнний польський комуніст. Комендант Савін ані трохи не сумнівався.

— Це точно, Савчуку, той Дерень — то німецький шпигун! Ну, ти що так рот роззявив?

— Шпигун? Німецький? Товаришу коменданте, у мене перевірені дані, бо тут люди його знають, що Дерень — то справді довоєнний польський комуніст! Польська поліція за ним ганялася.

— У цьому, власне кажучи, справа! Ой, Савчуку, Савчуку. Де ти, чоловіче, схоронився? Що, може, тебе не вчили в «чека», за що Комінтерн Польську Комуністичну Партію розпустив? Адже там агент на агенті і шпигун на шпигуні сидів! Швецький, німецький, яких хочеш, цілі скирти там їх було. Нічого дивного, що товариш Сталін наказав це все провокаційне товариство розігнати. А скільки то польських процесів у нас було? Тільки гляньте, як така сволоч у нас притаїлася. Яку кришу собі знайшов. А тепер відшукав нагоду і думав, що нас перехитрить. Беремо, Савчуку, гада! Ще цієї ночі!

Від першої хвилини ставилися до Дереня дуже суворо. Савін особисто включився до важких, довготривалих допитів. Вночі зривали його зі сну, держали під вартою, мерзенно годували і часто посилали у карцер. Дерень, захоплений зненацька арештом і абсурдним обвинуваченням, не мав у чому признаватися. Спочатку виправдовувався, як умів, пробував вивести їх з помилки, але зорієнтувавшись, що це нічого не дає,— замовк, відмовляючись від усяких свідчень. Савін казився, що не може ніяким способом переламати його опору, тим більше що справою Дереня явно зацікавилося головне управління НКВС у Канську.

Люди в Калючому держалися останками сил. «Всьо для фронта, всьо для победи!» Але щораз менше про ту далеку війну знали. Комендатура на вісті з фронту була скупою, а власних джерел на відомості поселенці не знали. Зрештою то не була їхня війна і цікавила їх настільки, наскільки на власній шкірі відчували її результати. Початкове пожвавлення, ця іскорка надії, що може разом з її вибухом у їхній засланській долі щось зміниться на краще, поволі пригасало. Каторжна праця, голодування, постійне залякування комендатурою суворим законом воєнного стану. І не лише залякування, бо адже ж арештували Дереня та Мантериса.

Комендант Савін відволікав, як міг, відсилку конвою з арештованими до Канська. Головною причиною була справа Дереня. Разом із Савчуком тиснули на нього до останнього моменту, розраховуючи на те, що примусять його до якогось зізнання. Але Дерень терпів і продовжував відмовляти у будь-яких зізнаннях. Савін тепер морочив собі голову, як у письмовому рапорті виправдатись перед Головним Управлінням з цієї справи. Не боявся закиду за безпідставний арешт Дереня. Боявся закиду, що він, старий та досвідчений чекіст, не вмів справитися з тим непокірливим поляком.

За цією роботою заскочила його нова, термінова телеграма з Головного Управління. Абсолютно не міг пояснити собі її змісту: «Стримати відправу конвою — стоп — терміново їде до вас Давидов — стоп — має всякі повноваження та директиви — стоп — Ритвін — стоп!» Покликав заступника.

— Ну й як тобі це, Савчуку?

— Не дуже розумію, товарише коменданте. Мабуть, якась інспекція? Ну бо що інше може бути?

— Інспекція, кажеш? Так раптом? А поясни ти мені, Савчуку, що можуть означати слова: «має всякі повноваження та директиви...» А знаєш, хто такий Давидов? Права рука шефа! А помітив, хто телеграму підписав? Ритвін! Сам шеф особисто! Ой, Савчуку, відчуває моя голова, що добре з цього всього не вийде. Але як інспекція, то інспекція! Ми також зуміємо до неї підготуватися. Особливо держи міцно того Дереня. Мусимо його ще до приїзду Давидова зламати, що б то не було. Ну й оглянь все навкруги, а я навколо себе. З бригадирами треба поговорити, бараки провідати. Робота, порядок у Калючому має бути, як в годиннику.

Серпень, все сухий і жаркий, наближувався до кінця. А разом з ним поволі збігало коротке сибірське літо. На білокорих берізках жовтіли вже перші листочки. Настала пора ягід, грибів і кедрових горіхів. Довготривала суша спричинилася до того, що в цьому році їх було менше, ніж завжди, та ще й люди, яких гнали до роботи від світанку до сутінок, без вільних неділь, не мали часу, щоб їх назбирати, зробити запаси на зиму.

Тому якоїсь суботи їх радісно заскочило оголошене бригадирами рішення комендатури, що завтрашня неділя є вільною від праці. Це був їхній перший вільний день від вибуху війни. Незважаючи на втому, бажання відпочинку і стільки інших справ до полагодження, більшість людей домовлялася завтрашнього ранку йти по ягоди та гриби. Бригади поверталися до бараків збудженими, балакучими. Яке приємне відчуття, коли завтра увесь Божий день є виключно у твоєму розпорядженні й можеш з ним робити, що тільки тобі подобається. Тому всі хотіли якнайшвидше опинитися у своїх бараках і вже відразу займатися лише своїми справами. Тим часом біля воріт селища чекав один з помічників коменданта і рішуче скеровував усі бригади на площу зборів. Людям не дозволено розходитися по бараках. Так само як у день, коли вибухнула німецько-радянська війна. Щось знов таке надзвичайне сталося.

Разом з комендантом Савіним на підвищення піднялося двоє чужих, яких люди ніколи до цього часу в Калючому не бачили. Один був у цивільному, в окулярах, із гребінним портфелем під пахвою. Другий був офіцером НКВС. У підібраному мундирі, начищених чоботях з халявами, високий, на тлі неохайного, запухлого п’яниці Савіна новоприбулий презентувався чудово. По тому, як Савін підскакував до нього, легко було здогадатися, що то мусить бути якийсь великий начальник і що він тут є тепер найголовніший. Новоприбулий почекав, аж люди зберуться, а може для більшого ефекту, і почав:

— Граждане полякі!

Сказав ці слова голосно, тоном спокійним, лагідним. Але людей не стільки цей голос наелектризував. «Як він сказав: Громадяни поляки?!» Адже до них інакше, ніж «спєцпєрєсєленци», до цього часу не зверталися.

— Граждане полякі! — повторив офіцер, на тлі легкого гомону в натовпі. — Мене звати Давидов, і я приїхав сюди до вас згідно зі спеціальним дорученням радянського уряду. Тому прошу, щоб ви мене насамперед уважно вислухали, а коли закінчу, відповім на всі ваші запитання та сумніви. Згода?

— Згода! Згода! — вирвалися з натовпу поодинокі голоси.

— А прислали мене сюди спеціально до вас, граждане полякі... І то зі спеціальною, надзвичайно важливою місією і подією. Ця звістка є дуже істотною для вас, поляків, але також і для нас, для всіх радянських людей. Як знаєте, триває Велика Вітчизняна війна, в якій героїчна Червона Армія, увесь радянський народ під керівництвом товариша Сталіна бореться з гітлерівськими ордами, що хотять поневолити і підкорити усі вільні народи. Отже, нічого дивного, що увесь прогресивний світ не лише підтримує героїчну боротьбу Радянського Союзу з німцями, але з’єднується з ним у воєнні союзи, щоб спільними зусиллями перемогти Гітлера, цього запеклого ворога всього людства. Разом із нами є вже Англія. І Америка нам допомагає. А віднедавна, граждане полякі — про що саме хочу вам повідомити — у союзі з Радянським Союзом, в одному з нами ряду проти німців є також... ваша Польща, граждане полякі! — Натовп на коротко занімів, потім раптово захвилювався, розговорився, але майже негайно став тихішим, замовк.— Так, правильно почули! Зараз ми є союзниками! Польський уряд в Лондоні, уряд вашого генерала Сікорського, підписав недавно з радянським урядом союзницький договір!.. Це і є та важлива місія, граждане полякі, з якою мене до вас прислали. Звістка, яка і нас, радянських людей, тішить, так само, як вас, поляків. Вітайте, союзники! Вітаю вас щиро і радію разом з вами, граждане полякі!

Люди не вірили власним очам і вухам. Дехто плакав. Давидов давав знак рукою, щоб заспокоїлися, бо хоче ще говорити.

— Це ще не все, про що маю вас повідомити. На території Радянського Союзу організовується військо польське! Польське військо, яке пліч-о-пліч з героїчною Червоною Армією буде боротися з німцями! До того польського війська зможете вступати. І це ще не все, граждане полякі! Президія Верховної Ради СРСР декретом від 12 серпня 1941 року дала вам усім амністію, що я сьогодні всім оголошую! Це означає, що від сьогодні всі, як тут стоїте, всі полякі на цілій території СРСР, чи то засуджені судами, чи так як ви, спєцпєрєсєлєнци — є вільними людьми. Усі від сьогодні маєте такі самі права, як радянські люди. Від сьогодні ви на волі, граждане полякі! Від сьогодні маєте право вільно рухатися по території цілого СРСР, за винятком прифронтової зони, що є зрозумілим. Ви тепер, граждане полякі, товаріщі полякі, наші союзники й боєвиє друз’я! Ви тепер люди вільні...

Не дозволили йому закінчити. Мужчини, які стояли близько до підвищення, завдаючи жаху Савіну, вдерлися на це підвищення і почали підкидати Давидова вгору. Люди вигукували «Сто літ! Сто літ!» А коли вже врешті притихли, у натовпі почувся спочатку несміливий, потім щораз голосніший заспів: «Ще Польща не загинула...»

Такого могутнього співу, який проймав до сліз кожного поляка, сибірська тайга над Поймою ніколи раніше ані пізніше не чула...


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава