home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



2

Сибіріада польська
когось червневого ранку всі бригади, що йшли на зруб, повернено з дороги й терміново направлено на площу зборів перед комендатурою. Навіть російські бригадири не знали причини: наказ коменданта і все.

Засланці губилися в догадках.

— Може, втік хтось із наших?

— Мусить бути щось важливе, коли стільки народу від роботи відірвали.

— Тихо там, комендант іде, зараз довідаємося.

Тим часом Савін вийшов до них в оточенні цілого свого почту, що йому до цього часу траплялося лише при нагоді урочистих заходів. Усі були в мундирах, з пістолетами при поясі. Вийшли на підвищення з дощок. Два солдати, мов на почесній варті, стали по боках, з гвинтівками біля ніг. Здивовані люди замовкли, приготувалися слухати. Комендант зробив крок уперед, голосно відкашлявся і скоріше крикнув, ніж сказав лише два слова:

— Війна, громадяни!

Несподіваність була повна. У юрбі засланців закипіло. Війна! Яка війна? Хто з ким воює? Де, що? Розгарячкована уява блискавично підказувала різноманітні рішення: Америка за нас заступається? А може, Японія на Росію напала? Адже не вперше, ну і звідсіль, з Сибіру, цілком-таки знов до тої Японії недалеко! А може... «Тихо, тихо!» Люди чекали на деталі. Перерва тривала стільки, щоб Савін встиг випрямити на своїй службовій папці зім’ятий аркуш.

— Війна, громадяни! — повторив на цей раз спокійніше, без крику. Потім прочитав з аркуша:

«Вчора, то значить 22 червня 1941 року, точно о четвертій годині перед ранком згідно з московським часом, фашистська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз!»

— Німці! Німці! — зашепотіли в натовпі.

Далі говорив власними словами, збуджувався і кричав щораз голосніше:

— Фашисти напали на нашу радянську вітчизну боязливо, по-бандитськи, без оголошення війни. Бомблять наші спокійні села й міста. Наша героїчна Червона Армія чинить ворогам завзятий опір і вже від перших годин завдала фашистським собакам величезних втрат. Знищено сотні німецьких танків і літаків, вбито та взято в неволю багато тисяч гітлерівських бандитів. Нема такої сили у світі, яка б нас перемогла! Товариш Сталін особисто керує всіма воєнними заходами. Під його геніальним командуванням напевно переможемо! Смерть гітлерівським фашистам! Хай живе товариш Сталін! Ура!

— Ура, ура, ура! — вигукнули люди коменданта, усі функціонери і бригадири. Захоплений зненацька натовп засланців мовчав.

Потім комендант, пункт за пунктом, оголосив нові розпорядження, які від цієї хвилини, у зв’язку з вибухом війни, є обов’язковими у Калючому. Робочий час подовжується на дві години. Нема вільних днів від роботи. Обов’язкові до цього часу норми праці будуть відповідно збільшені. Воєнним примусом праці будуть охоплені всі, починаючи від чотирнадцятилітніх. Кожне невиконання норми, ухилення від праці, самовільні перерви будуть суворо карані, включно до судового покарання. За свідомий саботаж, виходячи з воєнного закону, загрожує смертна кара. Така сама безжалісна кара зустріне всіх поразників і ворогів радянської влади, які б відважилися на контрреволюційну діяльність або на розпалювання ворожої пропаганди. На сто грамів будуть від сьогодні зменшені щоденні порції хліба.

— Війна має свої залізні, суворі закони, громадяни пєрєсєлєнци. Думаю, що добре мене розумієте... Цілий радянський народ у цей історичний момент стоїть стіною за свою більшовицьку партію. І всі свої сили присвятить перемозі над німецькими фашистами. Вірю, що своєю стахановською працею і ви до тої недалекої перемоги спричинитеся. Тут, у далекому фронтовому тилу, маєте нагоду реабілітуватися. Від сьогодні, так само, як у цілій країні, у нас в Калючому обов’язковим є лозунг: «Усе для фронту, все для перемоги!»

Бригади вирушили в тайгу з запізненням, волоклися поволі, балакучі, як ще ніколи. А єдиною темою була німецько-російська війна. На зрубі робота не клеїлася. Навіть найсуворіші бригадири збирали навколо себе групки людей, мішечок з махоркою пускали по руках і вдавалися до бесіди про війну. Адже знали, що поляки війну з німцями пережили на власній долі. Для росіян же звістка про німецький напад, про віроломство їх дотеперішнього союзника, разом з яким у вересні 1939 року наїхали на Польщу і блискавичними перемогами майже над цілою Європою так у тутешній пропаганді раділи, була справжнім шоком. А крім цього, кожна війна є війною і чого, як не усякого нещастя, можна від неї сподіватися? Навіть якщо для Радянського Союзу це буде війна переможною! Мобілізація, розлука із сім’єю, загроза смерті та каліцтва. З чого тут радіти?

Того вечора після роботи, особливо в бараку, де пліч-о-пліч жили люди з подільського Червоного Яру, ні про що інше, як про німецько-російську війну, не розмовляли, тут усі один до одного мали довіру, тому ніхто не приховував своїх думок. Мужчини обсіли довгий стіл, диміли закрутками з махорки і політиканствували. Зрідка вмішувались до їхніх розмов більш відважні баби. З розкритими від цікавості ротами прислухалася до дорослих більш кмітлива малеча, а особливо підростаючі хлопці.

— Пам’ятайте, люди, що там, де двоє б’ються, то третій має користь! Згадаєте мої слова, — ударив кулаком по столу Мантерис, явно збуджений і немов веселіший, ніж щодня.

— Хвилинку, хвилинку, то значить ти, Людвигу, вважаєш, що ми, поляки, щось буцімто з цієї війни скористаємо?

— Так у мене виходить. Польща скористає, а як Польща, то й ми.

— Чоловіче, як це ти собі видумав? Байдуже, хто в цій війні виграє, німець чи руський, то й так нам нічого з того. Як неволя була, так і буде. Жоден з них Польщі не уступить.

— А ми також тут, так чи так, у цьому холерному Сибіру життя закінчимо.

— Тільки те, що у зв’язку з цією війною то так нас тут притиснуть, що поздихаємо скоріше, ніж пізніше... О, вже від сьогодні й норма більша, і хліба менше на цілих сто грамів.

— Заспокойтеся, хлопці! Спокійно! — задав тон Мантерис. — Самі тепер бачите, яка завірюха у світі через ту війну піднялася. Якщо ми тут стосовно неї сперечаємося, то що тільки діється між політиками? А я вам ще раз повторюю, що саме ми на цій війні не маємо нічого до втрати. І байдуже, якби вона закінчилася. Так чи не так, світ уже не буде такий самий, як тепер. А як світ такий не буде, то й наша доля мусить змінитися.

— Щоб не на гірше, щоб не на гірше.

Через кілька днів прийшли до Калючого перші мобілізаційні виклики. Забирали на війну кільканадцятьох російських працівників ліспромгоспу, зокрема двох бригадирів. Призвані «гуляли» до убивства і майже не тверезіли. З адміністративного барака до пізньої ночі чути було гармонію і співи. Разом із прибулими «бійцями» дуріли продажні жінки. А серед них Ірина Пуцова. Цій не щастило якось з російськими коханцями, бо що з яким надовше зв’язалася, після якогось часу зникав. Молодий комендант транспорту залишився в Канську, горбатий заступник Барабанов помер у Калючому через тиф, а тепер бригадир Буковський йшов на війну. Ірина вирішила, що робить це для дітей, не дасть їм померти з голоду. А з людською думкою вже давно перестала рахуватися. Буковський був добрим і щедрим коханцем. Опікувався Іриною в праці, де було можна, норму дописував і дітям продуктів не жалкував. Отже, коли тепер прощався з нею, йдучи на фронт, Ірина заливалася тужливими сльозами. Плакала за ним і над собою. У Буковського в останню хвилину сумління, видно, зрушилося, а може, вже нічого не побоювався, бо переказав Ірині важливу звістку для Сильвії Краковської.

— Скажи їй, що Пашка Сєдих я випадково бачив. Пам’ятаєш, коли я був у Тайшеті? Ну, то тоді я його зустрів. Працює під конвоєм при вкладанні залізничних накатів. Здоровий. Питав про неї. Цікавився, чи вже народила дитину. Народила чи ні? Навіть не знаю.

— Вже, мабуть, незадовго. Товстувата ходить.

— Жалівся, говорив, що листи до неї пише, але немає відповіді. Ну й тільки, бо конвой нас роз’єднав. Дурень той Пашко, немовби не знав, що комендатура жодного листа нікому з вас не вручить. Цілі скирти їх у Савчука в шафі лежать. Ти також на мої не чекай, бо тобі не вручать. Навіть якби я написав з війни...

Ще у цей самий день Ірина поспішила з цією звісткою до Сильвії. Любила цю дівчину і навіть порівнювала її долю зі своєю, бо Сильвію в Калючому також вважали російською замазурою. Сильвія сиділа на нарах і щось штопала. Крихка, як соломинка, вапняно бліда на обличчі, глянула на Ірину здивованими коричнево підведеними очима. Великий, як бубон, живіт спадав на її худі, розчепірені стегна. Ірина присіла на нарах і подала їй шматочок цукру.

— Що ти, Ірино! Дітям своїм залиш.

— Бери, бери! Дітей не скривджу. Дістала від Буковського. На війну сьогодні пішов. На роботу вже не ходиш?

— Адже бачиш. Фельдшер мене звільнив.

— А коли сподіваєшся?

— Звідки я можу знати? Бабуся Шайніна говорять, що то вже будь-який день.

— Крижі в тебе болять?

— Вже другий день, час від часу так, що рухатися не можу.

— То справді вже незадовго. А як судороги почнуться і слизом почнеш спливати, то клич на допомогу. А є хтось, щоб тобі допоміг?

— Мама є... Бабуня Шайніна обіцяла допомогти. Боюсь...

— А чого ще? Родити — бабська справа. Трохи поболить, це правда. Але не такий чорт страшний. Знаю щось у цій справі, пару вродила. Народити легше, гірше потім виховувати. Особливо самій... Маєш від того свого Пашка яку звістку?

— Краще не нагадуй... Ніби звідки?

— З мужчинами то так завжди, дівчино. Найкраще то в них виходить розстібування розпірки. Своє зроблять, сраку в жменю, а ти, дурна бабо, справляйся потім, як хочеш.

— Адже його арештували. Не його вина.

— Так собі, Сильвочко, взагалі говорю. Гірко мені, часом жити мені не хочеться. Якби не ті мої дітлахи... А прийшла я до тебе, дівчино, з доброю звісткою! Живе той твій Пашко! Вітання тобі передає. Чи ти вже народила, запитував.

— Боже! Ірино! Що ти говориш? Звідки знаєш? Бачила його! Може є тут?

— Заспокійся, божевільна, бо мене задушиш. І зашкодити тобі це може. Сідай зручно, зараз тобі все по черзі розкажу...

Роди почалися вночі. А разом із сонцем новонароджений Сильвії подав голос.

— Зі сходом сонця народився! То добрий знак, — спророчила бабуня Шайніна, яка приймала роди. — Сина народила! І то якого! Важить, як добре поросятко. Мабуть, з п’ять кілограмів цього мужчини буде. Ну не кричи так, не кричи.

Бабуня Шайніна, якщо вже за щось бралася, доводила справу до кінця. Ще цього самого дня розпорядилася стосовно хрестин.

— То що таке, що нема ксьондза і свяченої води? Язичника хочете виховувати? Сама його охрещу. А як повернемо у Польщу, то врешті-решт ксьондз поправить. Стасю, добре, дитино, що ти під рукою, візьми цю пляшку і набери з Пойми води. Миттю, одна нога тут...

Хрещеними були Гонорка Ільницька і сусід з нар, Ян Долина.

— Яке ім’я йому вибрала?

— Я хотіла б, щоб... може Павло? Павлик.

— Павло! Чому ні. Разом зі святим Петром будемо іменини відзначати, — схвалила бабуня, але їй у голову не прийшло, що це було ім’я відсутнього на цьому заході батька дитини, Пашка Сєдих. — Гонорко, візьми малого на руки. Обережно, обережно, адже не клунок. Сташек, давай пляшку. З Пойми?

— З Пойми, бабусю.

— Не обманюєш часом? Святого Яна також водою з ріки Йордану хрестили. Чиста? Чиста, ну то починаємо, в ім’я Боже! Перехрестимося всі. Так. Ближче, Гонорко, ближче, відкрий йому трохи більше того лобика. А тепер я тебе хрещу,— тут бабуся хлюпнула на малого водою,— в ім’я Отця і Сина і Духа Святого, — полила водою ще раз, аж малий зморщив ніс і заскиглив від страху, — і даю тобі ім’я Павло. Амінь!

Комендант Савін майже не відходив від радіостанції, кидався на інформації, що надходили з головного управління, до шматків зачитував газети, які привозили з Канська і Тайшета. Усі відомості стосовно війни, які доходили до Калючого, а особливо ті з газет, були значно запізнілими. І майже всі похмурі, навіть трагічні.

Не минув ще перший місяць війни, а німці вже захопили Литву, Латвію, Білорусію, Молдавію і майже цілу Україну! Їх броненосні загони наближувалися до Ленінграда і Смоленська. До Смоленська! Адже ж від цього міста лише крок до Москви! Радянська Армія відступала на всьому фронті, зазнаючи поразку за поразкою. Старому чекісту це все не могло вміститися в голові. Не міг знайти інших причин тих поразок, окрім однієї: контрреволюційний саботаж і зрада! Напивався, скреготав від люті зубами, що НКВС занадто мало витовк тої офіцерської банди Тухачевського, тих польських і німецьких шпигунів і буржуазних прислужників. Що, невже не виявили цього довоєнні процеси і прокурорські промови товариша Вишинського? Підбадьорений у такий спосіб, майже завжди, хоч наступного ранку перепитий лоб його лопав від болю, вливав у себе склянку горілки, викликав свого заступника і незмінно починав:

— Порадитись мусимо, Савчуку.

— Так точно, товаришу коменданте!

— Так точно, так точно! А відповіді на твій рапорт ще нема. Видно, таких героїв, як ти, мають на фронті достатньо. Змиваються, як зайці, чорт би їх забрав! Ти собі, Савчуку, це уявляєш? Зайняли цілу твою Україну. А ті все тікають. Зрадники, боягузи, недобита контра! Вип’єш бокал?

— Коли я саме, товаришу коменданте...

— Пий, Савчуку, панночкою тут мені не прикидайся. На фронт рвешся, а склянки горілки, як справжній мужчина, випити не можеш. Пий! Ну, тепер доповідай, що там у тих твоїх «ясних панів» чути. Що тобі там твої «стукачі» надоносили? Що про війну поляки говорять? Якісь там контри готуються?

— Контри як контри, але про війну ведуть дискусії увесь час.

— Ну й що говорять?

— Різне. Але в цілому то цією війною спеціально не журяться, а деякі навіть тішаться нею.

— А то панська контра! Брати таких, Савчуку, чого ти ще чекаєш? До стіни таких! Як війна, то війна... А, зокрема, цікаво, чим ті поляки тішаться? Хотять, щоб німці виграли, чи що?

— Такі також знайшлись би. Але більшість з них вважає, що вибух війни щось у їх долі на світі змінить. Може, знов Польща повстане, а вони повернуться до своїх домівок. Розраховують на Англію, на Америку...

— На Англію, на Америку... І завжди тільки та їх Польща! Надто велика для мене й тебе, Савчуку, політика. Налий ще по одному...

— Але, товаришу коменданте, є й такі, які питають, чи поляків на фронт будемо мобілізувати. Деякі навіть добровольцями охоче б згодилися.

— Говориш? Ну, я їх уже бачу на фронті! При першій-ліпшій нагоді половина з них до німців утекла б. Не вірю їм, Савчуку, ані трішки не вірю. Їм, брате, головне лише одне, щоб звідси вирватися! Байдуже під яким приводом. До тих «добровольців» ти особливо придивляйся. І опиши мені все у рапорті.

Савчук вийшов «після відправи» від коменданта злегка заморочений випитим майже на порожній шлунок алкоголем, але не настільки, щоб над цим, що почув від Савіна, не замислитись. І не відчув загрожуючої йому від цього старого битого пройдисвіта небезпеки. «В разі чого Савін усе звалить на мене. І так мені влаштує, що замість на фронт, розжалований на Колиму причалю. Адже війна. Воєнний закон зобов’язує, а ми тут з тими поляками, правду кажучи, задуже панькаємося. З вибухом війни політикують, в роботі воловодять. А може, навіть саботують? Адже я з часів того Даниловича жодної нової політичної справи у Калючому не виявив! Не вистачало, щоб такий Савін, вбогий п’яниця, забив собі голову нісенітницями і почав підозрювати, що сприяю тим польським панам».

Ще цієї ночі Савчук затримав у «каталажці» Мантериса за контрреволюційну пропаганду. Наступного дня арештував Дереня, який представлявся польським комуністом і зголосився добровольцем у Червону Армію. Закинув йому, що хоче під цим виглядом дістатися на фронт, а звідти перебратися до німців.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава