home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



1

Сибіріада польська
коїсь травневої і винятково темної ночі люди з Палючого видивилися на протилежному, низинному березі Пойми далеку заграву. Заграва ясніла низько на небосхилі і весь час росла, поширювалася на очах, змінювала кольори, немов райдуга, від яскравої жовтизни до буряково-червоного кольору, щохвилини бризкала сяючими фонтанами, клубочилася, хвилювалася, немов штормове море. Дехто навіть подумав, що з’явилася полярна зоря, явище у цих холодних краях і околицях час від часу бачене. Однак більшість, а людей на високому березі Пойми сходилося щораз більше, не мала сумніву, що там, ген-ген далеко, щось горить.

— Тайга горить! — розвіяв усі сумніви бригадир, тутешній сибіряк, і з явною тривогою в голосі додав: — Пожежа в тайзі гірша від усякої зарази. А якщо ще, не дай Боже, вітер у наш бік повіє...

Тайга! То незвичайний ліс, до якого з дитинства звик поляк, у який лазить на недільні прогулянки, в якому збирають квітки, ягоди й гриби. Ліс, в якому заблукавши, у будь-який бік вирішиш піти, найпізніше через годину, після кількох кілометрів вийдеш на протоптану дорогу, дістанешся до найближчої садиби. Тайга — то споконвічні похмурі нетрі, які тягнуться сотнями, тисячами кілометрів, де порослі мохом засохлі дерева, доживши свого віку, падають на землю і створюють поплутані, важкі до переходу обвали. На порохняку впалих дерев виростають густі, хаотичні молодняки сосон, смерек, модрин і кедрів. Тайга спинається на стрімкі височини, спадає в долини повноводних рік, до яких поспішають численні притоки річок і струменів. У тайзі нерідко трапляються місця, особливо в давніх річкових залитих водою просторах, де кілометрами тягнуться похмурі, зарослі замшілим карликовим косодеревом і кучугурами сплутаного коріння «кочок», зрадливі болотні вири. Не дай Боже, коли в тайзі вибухне пожежа.

На вітер скоріше не збиралося. Ніч була тепла, тиха і жоден листок на полохливих прибережних осиках не зашелестів. Ніхто з поляків не мав поняття, як горить тайга. Тому ніхто стривоженим голосом бригадира не пройнявся. Тайги навколо більше, ніж моря, невелика втрата, як трішки згорить. А може, вогонь і дим трохи тих холерних комарів і мошок задушить? Люди хвилину постояли, половили ґав, дивлячись на далеку заграву, поговорили про пожежі й розійшлися по бараках. Лягли спати несвідомі небезпеки, яка наближалася до Калючого рухом швидкого поїзду.

Вже вночі до бараків у Калючому почав вповзати дим. Люди неспокійно пробуджувалися, гризучий гар горілого подразнював ніздрі, сльозоточив очі й змушував до сухого кашлю. Спочатку думали, що це вина баракових чавунник грубок, які часто диміли й підтрували гаром. Лише ті, які за ранковою потребою вибігли у двір, зорієнтувалися, що це не лише їхній барак, але ціле Калюче застелене густим, схожим на імлу, димом.

— Тайга десь горить, це, мабуть, від того.

Подібно до минулої ночі, ранок був безвітряний, ясний і теплий. Збиралося на черговий сонячний, майже гарячий день. Бувають тут такі дні в кінці травня. І винятково тихо було. Чули, як унизу дзюрчала Пойма, крутила вирами і оббивалася об каміння. На другому березі ріки зелена стіна тайги стоїть, як стояла. Не видно там ані сліду вогника. Мабуть, той дим протягом ночі приволікся звідкись здалека. Дивувало їх тільки, що з того берега над їх задертими головами надлітало над Калюче щораз більше крикливого птаства. Різного, від качок і рябчиків починаючи і закінчуючи дятлами, крикливими сороками і хриплими чорними воронами. Незважаючи на зростаючий день, навіть нічні сови кудись спішно над ними перепурхували. «Мабуть, від цього диму на чисте повітря тікають. Ти тільки глянь, які мудрагелі!»

Тим часом, як щодня, біля комендатури били вже в гонг, що викликав людей на роботу. Але у цей день бригади на зруб не виводили. Комендатура вже знала, що велика пожежа тайги, яка ще вночі здавалася такою далекою, охоплювала щораз більші простори і з неймовірною швидкістю наближувалася до Калючого. Комендант Савін наказав скликати людей на площу перед комендатурою.

— Тайга горить, граждане спєцпєрєсєлєнци. Самі відчуваєте, як нас дим кусає. А це означає, що вітер, хоч ще в нас не віє, гонить ту пожежу в наш бік. Бачите, як птахи летять? Невдовзі з того боку звірина почне тікати. А якщо тайга навколо Калючого загориться, ми з вами втекти напевно не встигнемо. Від пожежі тайги не втечеш. Вогонь галопує швидше від коня. Може бути в нас у будь-яку хвилину. Мусимо перед тим захиститися, бо інакше буде з нами погано! А на дощ не збирається. Наше щастя в нещасті, що пожежа йде з того боку ріки. Може, Пойма її до нас не пропустить. А якби так, бо таке вже бувало, або якби зірвався вітер... Мусимо бути готові на найгірше. Беремося за сокири, лопати й до роботи. Бригадири покажуть вам, що робити. Усі виходимо, навіть дітлахи й старі баби.

Тут, де стояло Калюче, берег Пойми був досить високий. Пожежа розгорілась на протилежному, нижчому березі. У невеликій віддалі від садиби з обох боків впадали у Пойму притоки. Не дуже широкі, але повноводні та швидкі. Весна все у тайзі озеленила, але для пожежі то не було жодною перешкодою. Голчатий молодняк, старі, високі минулорічні трави, роками скупчені вітроломи і сушняк горіли, немов сприснуті нафтою. З боку тайги навколо бараків розчищали до голої землі широкий охоронний пояс, вирізували молодняк, щоб вогонь не мав чим поживитися.

Тим часом гризучий дим густішав. Хоч сонце піднялося вже високо, майже не було його видно. Лише час від часу між хмарами, які низько клубочилися, з’являвся його червоний диск. Бували такі хвилини, що на крок нічого не було видно. Дим душив, затруднював дихання і затуманював чадом. У тій похмурій, повній жаху темряві з’явився в Палючому, рятуючись від вогню, дикий звір. Уплав через Пойму переправлялися могутні лосі, олені і сарни, куниці та зайці! У кількох місцях, грізно бурмочучи і випльовуючи воду, форсували ріку коричневі ведмеді. Плили вовки, тікали лисиці. Звірі піднімалися на спасенний високий берег, струшували воду і, не звертаючи уваги на остовпілих людей, зникали в тайзі.

Лише тепер люди з Калючого, які в дотеперішньому своєму житті навіть не чули про таку стихію, почали усвідомлювати своє загрозливе становище. У бараках зростала паніка. Люди скупчувалися з клунками на просторій площі перед бараком комендатури, голій та витоптаній землі. Сюди вогонь доповзти не міг. А великий вогонь наближався в напрямку Калючого все швидше. Спочатку його почули. Дотеперішню надзвичайну тишу, яку порушували лише голоси наляканих птахів і тікаючих звірів, перебило глухе дудніння, що наближалося. Нагадувало далекі громи або важкий поїзд, який мчиться. Хмари диму над Калючим почали клубочитися. Не було сумнівів, що десь там метали ними повітряні вири. А через Пойму продовжувало тікати все, що на тому боці ще жило. У повному симбіозі плили один біля одного вовки з зайцями, ведмеді, олені та сарни, смугасті бурундуки, лисиці, полохливі соболі, їжаки і навіть сліпі неповороткі кроти. Зручними зигзагами перемагали швидку течію ріки нешкідливі звичайні вужі та отруйні змії, яких у тайзі було чимало.

Незабаром глухе дудніння ще посилилося, а вітер подув на Калюче жаром, немов із печі. На другому березі Пойми з’явився вогонь. Йшов горою, стрибав, ковзав верхівками дерев. Рвався вперед, блискавично поширювався. Шпилькові крони сосон, смерек і модрин загорялися, шугали смолоскипами. Куди оком кинь, видно було полум’я. Пожежа наближувалася до Пойми завширшки у кількадесят кілометрів. Але коли вогонь дійшов до ріки, напроти Калючого, вона його затримала. Чи надовго? Розбурхані пломені, які раптом русло ріки відділило від жару, не думали піддаватися. Люди з жахом дивилися, як полум’я, обвугливши верховіття, сповзало гілками дерев униз, як підкріплювалося багатою тут сухою деревиною, кидалося зажерливо на густий молодняк, на сплутані з кущами й корінням минулорічні трави. Аж до самої води полум’я пожирало все на своїй дорозі, залишаючи після себе згарище, чорний попіл і задушливий дим. Вже, вже здавалося людям, що спасенна ріка ту жахливу стихію затримає. Але вогонь не здавався. Почав знов спинатися на високі недопалені дерева. Палив їх знизу і, як доведений до відчаю дроворуб, валив з гуркотом на землю. Гарячий вітер замінювався на ураган, крутив повітряні труби, розкидав далеко, стріляв палаючими трутами на другий, здавалося, недоступний берег. Люди бігли над Пойму, гасили жевріючі відламки гілляк, гасили, чим вдавалося, нові зародки пожежі вже тут, на їхньому березі. Тут погасили, а на крок далі запалювалося нове вогнище і повзло вперед. І так безперестанно тривало це увесь день. І всю наступну ніч. Лише на другий день на світанку на те розпалене димляче червоно-чорне пекло палаючої тайги упала несподівана злива. Злива весняна, густа, яка метала струмені води. На другому березі Пойми заварилося, забулькало, на величезному згарищі бухнули під небо клуби пари. Люди з Калючого, смертельно втомлені, п’яні від чаду, повертали до своїх бараків. І, о диво, повертали майже щасливі, як то звичайно повертаються до врятованого від стихії дому. А деякі, не вилучаючи бабусі Шайніної, за чудесний порятунок від того пекла дякували Богу.

Зі згарища на другому березі Пойми довго ще сповзав на Калюче туманний, надто насичений чадом і задушливий дим. Увесь час тліли там торфовища і залежалі повалені з корінням дерева. Куди не глянь, чорніла випалена, вкрита попелом земля. Після проходу величезної пожежі нічого живого на тому березі не залишилося. До коріння згоріли кущі й трава. Загинуло або втекло звідти все, що рухалося. Навіть змії відповзли. Мошки та комарі також на якийсь час зникли. Небагато птахів кружляло високо над згарищем, прилітало з далекої зеленої тайги у розвідку, але відразу, ніде не присідаючи, повертало. Інколи тільки відважний ворон присідав на останках осмаленого стовбура, затріпотів крилами цікавий усього, голосно скрекотіла сорока, але й вони відлітали. Із більшого звіра першими відправилися на згарище вовки й ведмеді. Ведмеді у пошуках барлогів, у яких раніше засиджувались і з яких сполохнула їх пожежа. Вовки поверталися до своїх улюблених місць лову і також шукали своїх літніх барлогів. Але в першу чергу тягнулися за жранням. Пожежа вбила, хоч іноді не зовсім спалила, багато польових звірів: особливо лосів, оленів і сарен. Гурмани падла відчули здалека легку здобич. Разом із хижаками винюхували на згарищі в пошуках їжі не менше від них зголоднілі люди з Калючого. Вистачило, що кілька сміливіших переправилися через Пойму і приволокли зі згарища надпалену тушу сарни, а вже на другий день шарило там майже все Калюче. Застереження фельдшера Тартаковського, що їжа падла може притягнути різні захворювання, зголоднілих людей не злякали.

— Що він нам тут буде розповідати! Свіже, добреньке м’ясо, навіть зовсім запаху не чути.

Люди нажералися впалою під час пожежі дичиною. Жінки сварилися за місця на грубці. Більш нетерплячі розпалювали перед бараками вогнища, вішали над ними казани й відра. Усі варили та їли дике м’ясо. І від непам’ятних часів тут у Калючому могли врешті наїстися досита. Знищена довготривалим голодом людина не знає жодної міри. Організм вже не може фізично сприймати їжу, але розпалені жадобою очі голодомора не дають йому спокою, плачуть від голоду. І зголоднілі люди їдять, їдять... На плачевні результати цих банкетів не треба було довго чекати. Жахливі кольки і смертельні скрути кишок. Атаки кривавого, винищуючого поносу. Це не відлякувало людей. Голод був сильнішим від розуму. Люди безупинно перешукували згарища, особливо бувало натрапляли на ще живих звірів, поранених, які не могли втікти. Невідомо, як довго це ще тривало б і чим закінчилося, якби не зустріч з ведмедем, яка спіткала двох розшукувачів падла.

У затишній котловинці, яка спадала до струмочка, мужчини помітили витоптане згарище і щось немов спеціально накрите скиртою обсмолених гілок, та ще й привалених солідним сосновим відземком. Підійшли, розгребли гілляки. Лежала там немала сарна, але вже смердюча. Навіть перемовитися не встигли, коли зі схилу із скаженим ричанням скотився до них величезний ведмідь. Швидкий, як блискавка, одним ударом лапи вбив найближчого, другого відкинув під сусіднє дерево з такою силою, що той відразу знепритомнів. І це його, мабуть, врятувало. Опритомнівши, мужчина зорієнтувався, що вже ніч, а він лежить прикритий гілками біля неживого односельця і смердючої сарни. Це запасливий ведмідь усю свою здобич прикрив оберемком гілляк і привалив важкою колодою. Хай собі та їжа дозріває на потім! Чоловік мав ще стільки сил і розуму, що як міг найобережніше й найшвидше з-під того обвалу вислизнув і смертельно наляканий добрався до Калючого.

Величезного ведмедя «шатуна» — волоцюгу — наступного ранку застрелив дідусь Федосій. Не мусив його навіть спеціально довго вистежувати. Досвідчений мисливець знав, що ведмідь свою здобич, спритно приховану, пильнує і прийде її зжерти або перевірити, чи її хтось не вкрав.

— З ведмедем, який один раз на людину лапу підніме, не даси ради, людиновбивцею стане. Вбити його треба, бо або він, або людина...


Тієї весни люди з Калючого уникнули епідемії тифу, зате масово атакувала їх малярія. Вже минулого року дехто на неї хворів, але то були поодинокі випадки. Тепер збиралося на епідемію. Переношувана комахами, а особливо комарами, малярія травила хворих високою температурою, наперебій з холодом, що охоплював до брязкоту зубів. Лікування хініном, а лише ці ліки були у розпорядженні фельдшера Тартаковського, приводило до того, що хворий жовтішав і ставав схожим на лимонну шкірку. Атаки малярії траплялися з людьми де попало, будь-якої пори дня і ночі. І знов люди вмирали, знов кладовище засланців над Поймою збільшувалося новими могилами, хоч не так часто, як тієї минулої тифозної весни.

Червень. Повнота буйної сибірської весни. Другої весни заслання. То що з того, що у природі все з весною розвивається, цвіте й рветься до життя. У засланській польській душі у таку весняну буйну пору стає ще більш тужливо, похмуро й безнадійно. Спогади не дають спати. Але як довго можна жити спогадами? У глухій тайзі не доходять до них жодні звістки, які можна перевірити, що там у Польщі, в далекому світі діється. Поволі все, що було, перетворюється немов у нереальний сон.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава