home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



16

Сибіріада польська
ибірська зима настала вже у жовтні, відразу сніжна і морозна. Протягом однієї ночі можуть скуватися льодом ріки, а тайга по пояс засипатися пухнастим снігом. На початку зими час від часу зриваються завірюхи, вируючи снігом, немов у диявольському млині. Така морозна сибірська завірюха — «пурга», як її називають тутешні, наносить величезні кучугури, засипує людські оселі по самі дахи, туманить смертельно мандрівників, скидає з дерев птахів, заморожує у бурульку льоду слабкішого звіра. У кінці листопада зима стабілізується, заспокоюється. Сніговиці затихають, грубе снігове покривало утрушується, твердіє. Цілими тижнями буває тихо, безвітряно. Небо над тайгою блакитно-сріблисте, сонячне вдень, зоряне вночі. Мороз тримається міцно і рівно, найчастіше нижче тридцяти градусів удень. Уночі сильнішає і гарматним гуркотом лупить у тайзі вікові дерева.

Зимові дні у Калючому були один до одного схожі, як близнюки. Від світанку до ночі однакові. На самому світанку, незалежно від погоди й пори року, бригада вирушала на вирубку тайги. Подібно як минулої зими пиляли щоглові сосни, стягували на берег Пойми, укладали в сажені і підготовляли до весняного сплаву. Засланці набули досвіду, легше давали собі раду в тайзі. Були також трохи краще одягнені. На порозі зими одержали ватну одежу, а деякі навіть вимріяні валянки. Поволі звикли до сибірського клімату і дещо краще переносили сувору зиму. Навіть годували їх у цю зиму краще. Збільшено на сто грамів порцію хліба, їдальня видавала більш поживні страви, часом навіть зі шматком м’яса. У магазинчику, окрім комендантських пайків, час від часу можна було купити солі, чаю, консерви з риби і махорку. А з урочистих нагод — трохи цукру, цукерок і пляшку горілки! Купити мали за що, бо, починаючи з осені, тайшецький ліспромгосп платив засланцям за одержану лісову обробку. Не були то великі гроші, але завжди мали під рукою свої кілька рублів. Норми праці були обов’язковими й високими. Не всі були спроможні їх виконати. Таких, яких визнавав нагляд «лодирями»-забіяками, було позбавлено заробітку і додаткових продовольчих пайків. «Лодиря», що не виконував норми, вистежували і безжалісно затавровували. Зрештою, не тільки з огляду на обов’язковий в радянській державі принцип: «Хто не працює, той не їсть». Саме під кінець сорокового року з’явився урядовий декрет про «посилення радянської дисципліни праці». Комендант Савін, який особисто засланцям цей декрет об’явив, не упустив їм погрозити:

— ...Ітак, граждане спєцпєрєсєлєнци, від сьогодні жарти закінчилися! За кожне порушення дисципліни праці під суд! Жодного, найменшого навіть, саботажу, і забіякам не буду потурати. Бригадирів я суворо попередив, щоби наглядали за вашою роботою без жодної поблажливості. І щоб мені щодня про таких саботажників доповідали. А тих, які вирізняться в праці, перевищують норми — будемо нагороджувати. Для таких буде в нас усе: і честь, і пайок у магазинчику. А для стахановців квартира в нових бараках!

Два нові житлові бараки збудували руками засланців минулого літа. Третій, призначений на клуб і школу, спішно закінчили перед зимою. На тлі старих бараків, сірих і прогнилих, нові відрізнялися білизною свіжообтесаної сосни, міцним запахом живиці. У нових бараках не було вже спільних нар. З довгого коридору був вхід до окремих перегородок, призначених лише для однієї сім’ї. Для кого ці нові бараки? Кому таку самостійну кімнату дадуть?

— Пам’ятаєте, що нам весною комендант говорив? Стахановці там будуть мешкати. Найменше двісті процентів норми треба виконати, щоб туди вселитися.

— А я чув, що мають нових засланців до Калючого привезти: литовців чи естонців якихось?

— А звідки ж вони тут?

— Ти що, не чув, що Литва, Латвія і Естонія «добровільно» до Радянського Союзу ввійшли?

— Чув, чув! У Румунії також Молдавію «добровільно» забрали. Тільки та наша дурна Польща завжди проти руських протистоїть.

— А я вам кажу, що комендант там своїх підлесливців поселить. Шпигів і зрадників, які про Польшу забули. Кажу вам, мужчини, що це їх хитра політика: оманити, отуманити, залишити нас тут назавжди. О, ні! Вважаю за краще, щоб мене у старих бараках клопи захлистали.

— Дурниці верзеш, Мантерисе. Весною при загонах також людям голову морочив. Якщо б я тебе, дурний, тоді не послухав, тепер мав би кілька відер картоплі на зиму. Якби так мене в новий барак вселили, то ані хвилини я не задумувався би, ані хвилини. Подумай тільки, нарешті людина мала би свій кут. А так, то навіть з власною бабою нема де проспатися.

Справа заселення нових бараків з’ясувалася на початку листопада, у саме свято більшовицької революції. Але спочатку була урочиста вечірка саме з цієї нагоди. У новому бараку, призначеному на клуб, зібрали людей з усіх бригад. На стіні великий портрет Сталіна. Гіпсовий Ленін на етажерці. На сцені, за столом, вкритим червоним полотном, сів Савін зі своїми помічниками. Над президією транспарант: «Хай живе XXIII річниця переможної Жовтневої Революції!». Другий транспарант на стіні з боку: «Хай живе вождь світового пролетаріату Й.В. Сталін!». Люди тіснилися на низьких, довгих лавах. Не дуже знали, що тут буде відбуватися і як себе поводити. Комендант встав.

— Громадяни спєцпєрєсєлєнци. Дозвольте привітати вас з нагоди великого свята світового пролетаріату — двадцять третьої річниці великої соціалістичної жовтневої революції!

І тут, на подив засланців, комендант голосно гукнув: «Ура-аа!». Це підірвало на ноги всю президію — його помічників, які також тричі гукнули: «Урааа!». Потім хвилину були оплески, і знов сіли. Схоже на президію повелися росіяни, які сиділи в перших рядах, службовці табору. Засланці сиділи непорушно. Комендант був цим явно незадоволений, про що неодмінно негайно висловився:

— Граждане спєцпєрєсєлєнци! Думаю, що ви, поляки, як народ культурний, повинні вміти поводитися на таких торжествах. У нас, радянських людей, є такий звичай, що, для прикладу, коли звучить на подібному заході ім’я товариша Сталіна, то всі присутні встають і б’ють оплески, кричать браво. У цей спосіб радянські люди віддають честь геніальному вождеві пролетаріату, організаторові всіх наших успіхів і перемог, вождеві нашої партії і держави, товаришеві Йосипу Віссаріоновичу Сталіну! А ви мені тут що? Щоб мені тут більше нічого такого не повторилося. Ясно? Ну то що, тепер оголошу урочисту доповідь, а ви, громадяни пєрєсєлєнци, ведіть себе так, як культурним людям годиться.

Комендант виступав довго, Сталіна прикликував щохвилини. Щохвилини президія вставала, кричала: «Урааа!» І — оплески. Зал відтепер також, радий чи ні, вставав, плескав задубілими руками і сідав. Тільки «Урааа!» не кричав. Правда, один раз хтось вирвався з цим «Урааа!», але шарпнутий сусідом за капот вже більше того бойового руського заклику не повторив. Комендант закінчив ефектно:

— Доказом, як радянська влада турбується про людину праці, нехай будуть наші нові бараки в Калючому, цей наш клуб, в якому будете культурно проводити час, в якому незадовго почнуть вчитися ваші діти. А в нових бараках вже від завтрашнього дня зможуть поселитися ті з вас, які вирізнилися працею і виявилися справжніми радянськими стахановцями. Зараз буде прочитаний список їхніх прізвищ.

Із людей з Червоного Яру у списку були: Болєк Драпік, старий Малиновський із сином і, несподівано для всіх, Флорек Ільницький.

— Той баламут! Дивіться, дивіться, такий злидар і стахановець!

А потім, потім показали фільм «Світ сміється». Голосно гаркало створююче струм динамо, кручене позмінно двома хлопцями. Механік замінював у перервах фільмові стрічки, намотані на великі шпулі, а на білому простирадлі екрана блондинка Любов Орлова весело поспівувала й танцювала дику чечітку.

Саме того вечора щось дуже важливе трапилося між Сильвією і Пашком: призналися в любові і вперше залишилися разом на цілу ніч. А кілька днів згодом бригадир Пашко Сєдих попросив коменданта Савіна вислухати його й об’явив, що має намір одружитися з Сильвією Краковською.

Комендант глянув на бригадира, як на особу що не сповна розуму:

— Ти що, Пашко? Ти не збожеволів? А може, ще після свята не витверезився? Може, клин тобі потрібний?

— Не маю після чого витвережуватися. І здається мені, що з розумом у мене також усе гаразд. Просто, одружуюсь і все.

— Чи ти, чоловіче, подумав? З ким, з полькою хочеш одружуватися?

— А яка то різниця: полька, росіянка чи бурятка? Є в нас інтернаціоналізм чи його нема?

— Політик, бачу, з тебе, Сєдих, я навіть не знав... Ну, скажімо, що біс з ним, що то полька. Але, зрозумій, чоловіче, адже то спєцпєрєсєлєнка! Політично ненадійна!

— Яка там політична! — Сєдих знизав плечима. — Дівчина працьовита, старою матір’ю опікується. То що, товаришу начальнику, коли нас зареєструєте?

— Аж так тобі спішно? Може, той, того вже?..

Савін значуще моргнув і плеснув себе в живіт. Сєдих похмуро глянув на нього, встав з крісла, терся о стіл і його могутня фігура зловороже нахилилася над комендантом.

— А ви так собі зі мною, Іване Івановичу, не жартуйте. Даєте нам шлюб чи не даєте?

Савін став серйозним, піднявся із-за стола.

— Не дам! Викинь це собі з голови. І ще комсомолець з нього. А взагалі, Сєдих, від сьогодні перестань зв’язуватися з цим елементом. Ти бригадир? Бригадир! Це твоє комсомольське завдання — давати продукцію, норму виконувати. А він мені тут... Пригадаю тобі ще, що та твоя полька за Калюче не має права носа висунути. Усі поляки, як спєцпєрєсєлєнци, як елемент ненадійний політично, не можуть звідси на крок віддалятися під судовою карою. А він мені тут про одруження буде говорити... Попереджаю тебе, Пашко, швидко кінчай з цим, щоб біди на себе не накликав. А не послухаєш, май претензію тільки до себе.

Сєдих, похмурий і розжалений, без слова грюкнув дверима. Савін постояв хвилину, подумав, похитав головою і спішно викликав до себе Савчука.

У новий барак перша поселилася Гонорка Ільницька. Згорнула з нар манатки, звалила Флореку на плечі. Зробила знак хреста і у всі чотири сторони барака низько кланялася сусідам з Червоного Яру.

— Дякую Всім, куми, за все. І що лихе, то не я. Якби не ті мої малі сироти, то ніколи б вас не покинула.

Гонорка голосно цим не хвалилася, але в душі була горда з того свого материнства. «Навіть мені малюки не хворіли! Мамусю, мамусю, кличуть на мене, немов я їм була рідною. Бідні малі сирітки. Але, мабуть, Бог так хотів, змилосердився наді мною, хоч таким способом материнством обдарував».

Що там про Гонорку люди з Червоного Яру тихо говорили, то говорили, але як про опікунку над сиротами по Яворській поганого слова ніхто не сказав. Гонорка небо й землю ворухнула б, щоб тільки здорові були й мали що до рота покласти. Сама себе не щадила і Флореку відпочивати не дала. А Флорек, як Флорек, тихий, нікому не заважав. Жив у своєму світі, ніколи ні на що не скаржився. Але Флорек знав своє. Своє знав і по-своєму то все переносив. Навіть те, що його Гонорку з Шушкевичем від років з’єднувало. Той Бронек був, то був. І все. Але то не до нього мала Маруся витягнула ручки, не до Бронека Адась голосно звав «тато», тільки до нього, до Флорека.

На Різдвяні свята бригадир Пашко Сєдих і Сильвія Краковська мали одружитися. Багато навколо цього було балаканини в цілому Калючому. «Як то? То вона за руського виходить? За більшовика "безбожного? Ірина Пуцова то інша справа. Та змушена була курвитися, щоб її діти з голоду не поздихали, а ця? Щось нечуване! Така то вже ніколи до Польщі не повернеться, зрадниця така. Люди здихають, а тій женитьби з совітом захотілося. Бога не боїться, людей не соромиться. Що та її мати робить».

Раніше ніж мати про це, що Пашко Сєдих хоче з Сильвією одружитися, довідалася Гонорка.

— Порадь мені, Гонорцю, що мені з цим усім робити.

— Ой ти дурна, дурна! Також порадницю собі знайшла. Сама собі у цих справах не вмію порадити. Плутається мені у подружжі віддавна, а щастя ніякого... Але одне знаю напевно, і це тобі, дівчино, пораджу: ніколи, ніколи в світі не зв’язуйся з мужчиною без любові! Порадься зі своїм серцем і тільки його слухай. Не так, як я, дурна...

— Коли люди навколо такі речі про мене вибалакують, навіть наші, з Червоного Яру.

— На людську балаканину плюнь. Не їх справа. Краще хай власні смороди повивітрюють.

— До Польщі, кажуть, мене не пустять, бо я зрадниця через те...

— Якраз Польща їх запитає, кого до неї пустити! Не журись, щоб тільки то наша Польща знов була, то й тобі мачухою не стане.

— Недійсним, кажуть, шлюб буде, бо без ксьондза, без Бога.

— А звідки тобі тут ксьондза візьмуть? Бог є скрізь і без людської балаканини краще знає, що є добре, а що гріх. А Болєк Драбік з Марусею то де одружилися? Комендант їх записав і все. Тоді так не горланили. Найважливіше, чи ви кохаєтесь. Чи вам разом добре. Сильвусь, а тільки признайся мені, проспалася ти вже з ним, попробувала того подружнього меду?

— Гонорко! Перестань, я серйозно, а ти починаєш!

— А починаю, починаю... Думаєш, що так собі з бабської цікавості? Якщо так думаєш, то грубо помиляєшся. З мужчиною мусить бути бабі добре. І то від першого разу, бо потім то вже все не годиться. Тільки муки, сором і відраза.

Пашко й Сильвія планували, що поселяться разом після офіційної реєстрації шлюбу. Тим часом Савін не уступав і реєструвати шлюбу не думав.

— Над комендантом є вища влада. Поїду до Шиткіно, у районну раду і там усе полагоджу. Кінець кінцем не працюю у Савіна, тільки в ліспромгоспі. А при нагоді до матері вишлю листа, про наше весілля її повідомлю. І фотокартку твою, ще з Польщі, ту, у світлій сукні, їй пошлю, хай побачить, яку гарну невістку їй колись привезу.

— Зажуриться, мабуть, поплаче так, як і моя. Яка з нас пара, Пашо? Я полька, ти росіянин.

— Усі матері однакові. Однаково плачуть, однаково люблять. Не журись, з ким, з ким, а зі своїми мамами напевно домовимося. Пишного весілля не буде, але скромний прийом мусить бути.

Пашко почав підготовку; полював на рябчиків, у дідуся Федосія випросив меду, кілька пляшок горілки від крамаря вициганив.

Перед одруженням ще раз пішов до коменданта.

— То як остаточно з тією моєю реєстрацією, Іване Івановичу? Запишеш то моє одруження чи не запишеш?

— Остаточно, Сєдих? Дуже прошу, остаточно кажу тобі, мабуть десятий раз, — не зареєструю твого шлюбу з тією полькою!

— Не зареєструєте?

— Не зареєструю!

— Нічого не вдієш, якось собі і без вас зараджу. Поїду в район і полагоджу.

— Не полагодиш, я тобі це кажу.

— Полагоджу.

— Оце, сибіряк з діда-прадіда, впертий «чалдон». Я добре тобі, Пашко, раджу не перетягуй струни! Чоловіче, відмовся. Невже ж то мало бабського добра на цьому світі? Мені шкода тебе. Ти навіть не знаєш, яку біду на себе накличеш. Попереджую тебе, Пашко, хоч, до речі, не повинен цього робити.

— Дякую за добре слово. Але ви знаєте своє, а я своє...

Наступного дня бригадир Сєдих приніс комендантові листок з написаним на ньому проханням про тиждень відпустки і згоду на виїзд до Шиткіно «з метою полагодження термінових особистих справ». Слово: «Згоден» Савін написав зі злістю, мало листка не подірявив!

НКВС арештував Павла Сєдих, бригадира з Калючого, в будинку шиткінської районної ради. Коли туди прийшов, секретарка чемно запитала його прізвище, записала на листочку, занесла його в кабінет поряд, повернулася і сказала йому спокійно чекати. Довго не чекав. Прийшов міліціонер з цивільним і забрали його до місцевого НКВС.

На основі доносу Савчука закинуто Пашку, що у «змові з польськими спєцпєрєсєлєнцами займався контрреволюційним саботажем, потурав бригаді поляків, якої був начальником і яка систематично не виконувала норми, добувала неякісну деревину. Надто зловживаючи даними йому правами, звільнював від праці, дописував їм неналежні грошові ставки і виписував талони на продукти — чим діяв на шкоду радянській армії».

Коли минув тиждень і Пашко не повертався, Сильвія почала непокоїтись. А може, йому в дорозі щось погане трапилося? Тайга, зима, морози й пурга. Але те найгірше навіть їй крізь думку не пройшло.

Повертали з Гоноркою з роботи. Недалеко від кладовища вийшов із-за дерева дідусь Федосій. Обидві знали його, а Сильвія з Пашком були навіть один раз у дідусевому відлюдді на медовій гостині. Дідусь Федосій ставився до життя суворо, волів грубу правду, ніж гладкі слова.

— Дівчино, Пашка арештували... «Якби що, то дай їй адресу моєї матері і тих трохи грошей, які я заощадив». Так мені перед вирушенням у район сказав.


Різдво! Перший сибірський засланський Святвечір. Не збулися мрії засланців стосовно швидкого повернення до Польщі, розпалися надії на чудо. Продовжувалася груба дійсність Калючого, смердячих, забитих блошицями бараків, недолі.

Люди з Червоного Яру вирішили вечеряти за спільним столом. І спільними зусиллями у Святвечір стіл заставити. Перед святами від рота голодні порції собі віднімали, збирали, що вдалося, на святковий стіл.

День перед Святвечором. Лютий сорокаградусний мороз. У тайзі щоденна норма зрубу. Що більш старанний бригадир не дає жодного полегшення: стежить за нормою, точно вимірює сажені, часу в праці не скоротить ні на хвилину. Усі бригадири добре знають, за що Пашко Сєдих, який кумкався з поляками, дістав ті свої десять років каторги. Кінець роботи. Нарешті! Як жодного іншого дня люди поспішають до бараків. Деякі тягнуть вибрану вдень ялинку. Навіть їдальню сьогодні оминають, бо все з неї раніше забрали сім’ї. Жовтим відблиском мигають розписані морозом віконця бараків. Дим з баракових коминів пнеться у зоряне небо. Яка з цього зоряного рою є тією першою — зіркою Святвечора?

Якби хтось у той Святвечір після довшої відсутності увійшов до першого барака, де зібралися свояки з Червоного Яру, той уже на порозі зупинився би від подиву! Середина старого барака дихала святковим настроєм. Було тепло. Чисто. Пахло ялинкою, капустою з грибами. Вичищений до білизни стіл, довгий, через цілий барак, прикрашений ялинкою й сінцем. Посудина на ньому вбога, кожна миска і горнятко з іншого буфета, від іншої хазяйки, але у той вечір — всі повні! Була на столі риба з Пойми. Був вівсяний кислий жур з грибами. Грибний суп. Солоні рижики, білі та червоні. Густа каша з їдальні, по-домашньому приправлена. Для кожного по дві картоплини в лушпинах. І по скибці хліба кожному. Сира брусниця, морожена. Доволі компоту із сухих ягід, літом у тайзі зібраних. Для малюків по цукерці і твердому прянику з магазину. Ну й кедрові горіхи для всіх, бо чимало їх восени у тайзі натрусили. Майже неймовірно, але подільська кутя також була! Лише не з подільської неповторної стосовно смаку пшенички, а з убогого натовченого у ступі сибірського вівса. Замість волоських були в ній вилущені кедрові горіхи. Лише маку й меду в ній бракувало. Тільки замість освяченої проскурки шкуринки хліба мусили ділити між собою.

Ялинка стояла біля головної стіни барака. Вбрана чудово! Чого тільки дітвора на ній не повісила! На вершечку зірка з білої березової кори виплетена. Солом’яні ланцюги і фікусні павуки. Багатокрилі ангели, чим вдалося, пофарбовані. І ще великі кедрові шишки, аж гілки під ними згиналися.

Ну й люди, люди з Червоного Яру, адже ж ці самі, а того святкового вечора інші, урочисті та достойні.

Стіл накритий. Заставлений. Люди чисто одягнені. Сидять на своїх нарах, шепчуть, чекають. З нового барака прийшли зі своїми Ільницькі, Малиновські і Драбікові.

Найстаршим серед людей з Червоного Яру був Ян Малиновський. Згідно зі звичаєм йому довелося почати вечерю, сказати перше слово. Малиновський взяв у руку шматок хліба і голосно почав хреститися.

— В ім’я Отця... І Сина... І Духа Святого... Амінь... Люди добрі, сусіди! Христос нам народився! А нас, а нас, Господи Боже, на це його народження щораз менше і щораз менше! Але так, як колись у нас... у Червоному Яру, як одна сім’я, поділимося цим чорним хлібцем, буцімто білою проскуркою, щоб ми вже наступні свята в Червоному Яру, Червоному...

Не закінчив, розплакався старий Малиновський. Усі плакали, згадували своїх, бачили їх обличчя: стільки їх на кладовищі над Поймою, стільки їх десь далеко, у Польщі, в німецькій та російській неволі.

Ламали шкуринку хліба, ділилися усі з усіма. Підходили одне до одного, обціловувалися, взаємні образи і кривди забували. Вечеряли.

Ісус малесенький лежить голесенький.

Плаче від холоду, не дала йому матусенька суконки...

Виспівали всі незабуті колядки. І майже всі у ту святу ніч жили надією, що це їх перші та останні Різдвяні свята на засланні. Вірили, хоч усе вказувало скоріш на те, що увесь світ давно вже про них забув. Польща розірвана на клапті, окупована. Ціла Європа переможена Гітлером. Сталін, крім половини Польщі, приєднав до Радянського Союзу Литву, Латвію, Естонію та Молдавію.

Мужчини політикували.

— Кінець з нами, чоловіче! На самого Гітлера нема на світі сили. А до того ще Сталін.

— Дві собаки з одного двору також можуть покусатися. Одна в одної почне кість відбирати і авантюра готова. Кажу вам, мужчини, що в наступне Різдво і Польща буде, і ми будемо дома!

— Казки розповідаєш, Мантерисе, як той бородатий віщун Вернигора, чи як там його, що його Сенкевич описував.

— Вернигора, не Вернигора, але щось вам, чоловіки, прочитаю. Тільки таємниця, хай його біс, щоб я часом за цей папір у тюрмі не висадився, як наш Кароль Корчинський, допоможи йому там, Господи!

Мантерис пішов на свої нари і через хвилину повернув зі сторінкою старої пожовклої газети. Обережно розклав її на столі. Мужчини оточили його густим віночком.

— «Ілюстрований Щоденний Кур’єр», я підписував цю газету. Листоноша з Товстого додому мені її приносив. А знаєте, з якого року ця газета? Точно від 27 березня 1939 року! А чому я її так держу? Бо в ній записане давнє пророцтво, що з нашою Польщею станеться! Так, так, панове. Послухайте. Називається це так: «Пророцтво з Тенгобожи».

У два десятки літ настануть ті часи,

Коли з неба вогонь бризне,

Здійсняться тоді пісні Вернигори,

Світ увесь кров’ю захлинеться.

Польща повстане зі світа пожежі,

Два орли впадуть розбиті,

Але довго ще доля її зловорожа,

Мрії завжди нездійсненні...

Але чорний орел увійде на роздоріжжя,

Коли очі на схід поверне,

Хрестоносні ширячи свої звичаї,

Зі зламаним крилом поверне.

Хрест опоганений разом з молотом паде.

Загарбникам нічого не залишиться,

Мазурська земля знов Польщі припаде,

А у Іранську наш порт встане...

Мантерис підняв голову. Навколо нього стали ще більше товпитися. Люди з Червоного Яру слухали пророцтва у набожній тиші. Мантерис продовжував читати:

Повстане Польща від моря до моря,

Чекайте на це піввіку,

Охороняти нас буде завжди милість Божа,

Тому терпи і молися, людино...

Закінчив. Старанно склав пожовклу газету і сховав її за пазуху. Приголомшені пророцтвом люди розходилися мовчки по бараку.

Ян Долина вийшов перепочити на свіжому повітрі. Надранковий мороз щипав ніздрі, запирав подих у грудях.

Споконвічна тайга таємничо шуміла. Тріскали заморожені дерева. Чужий, зловорожий світ навколо. А ще так недавно була Польща, була Тося, діти раділи від подарунків під ялинкою, був свій теплий і затишний дім. Калюче ще не спало. З бараків, дещо приглушені, доносилися відголоси колядок:

Підніми руку, Дитя Боже,

Благослови Вітчизну милу...

Долина мимоволі глянув у небо. На сході просипалася несмілива зоря досвітку. На заході непрозірна темрява. То десь там, за тисячі кілометрів від Калючого, є Польща. «Повстане Польща від моря до моря, чекайте на це піввіку»... Сон, примара, віра в Бога, пророцтва, ворожба... Але ці слова: «піввіку, піввіку, піввіку» болісно тиснули його і безнадією морочили голову.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава