home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



15

Сибіріада польська
сінь у тайзі. Дні стають коротшими, вечори холоднішими, ранки біліють делікатним інеєм, небо і річкові води робляться прозорими, мов скло. Тайга з кожним днем набирає кольору мідної циганської сковороди. Стає коричневою вічно налякана осика, жовтіють берізки, сіріють голочки модрини, гілки кедрів згинаються під тягарем гранатових зернистих шишок, червоніють горобина і глід, а серед моху й відцвілого вересу кармінними гронами ховається брусниця. Останні келихи білих рижиків, останні витривалі на заморозки коричневі польські гриби. Білки й бурундуки працьовито збирають і ховають, де вдається, зимові запаси. Птаство відлітає у теплі краї. Лисиці поглиблюють нори. Вовки тягнуть за собою однорічний приплід і маскують барлоги. Бурі ведмеді, які влітку нагромадили під шкірою немалі запаси жиру, волочаться тайгою сонні й роздратовані у пошуках безпечного і теплого зимового барлога. Як відрізало, зникають комарі і кошмарна мошка.

Люди тайги не гірше від всякої стихії відчувають наближення зими й пораються перед її приходом, щоб до неї як слід підготуватися. Хто живий, як вміє громадить зимові запаси. До останньої бараболі, до останнього зернятка збирають люди те, що самі весною посадили, особливо капусту й картоплю. Сибіряки капусту квасять у дерев’яних бочках, картоплю ховають у хатах, у погребах, кмітливо прихованих під підлогою. Замерзла на кістку картопля також не пропаде, лише зварена чорніє і смак має прісно-солодкий. До бочок, до кмітливо споруджених «туясків» з березової кори, збирають брусницю, болотяну кислицю, солять білі рижики. Збирають зілля, всякі трави на ліки. Сушать гриби й саранку. Квасять черемшу з часниковим смаком і запахом. Квасять горобину. Сушать чорні ягоди черемухи, які змелені в жорнах, потовчені в ступі, змішані з мукою пригодяться на паляниці. Ну й кедрові горіхи струшують з дерев, оббивають, лущать з шишок і сушать. Сибірський кедровий горіх має солодкий смак, оліїстий, багатий вітамінами й поживний. А хто більш упертий і знає способи, може з кедрових горіхів олії витовкти. Користуючись з того, що осінні ріки стають лінивими, менш повноводними, а несуть води такі прозорі, що видно крізь них до дна, люди добувають рибу на зиму. На плоскодонних човнах, на плотах зі смоляною реєю, установленою на носу, пливуть ночами по течії і з остенем полюють на дрімаючі великі риби.

Сибіряки з діда-прадіда про це все знали, все це вміли. Поляки, люди нетутешні, якщо хотіли зиму пережити, мусили тільки цього всього навчитися, до цього звикнути. «Привикнеш, привикнеш,— часто звертався до поляків комендант Савін і з іронічною посмішкою додавав: — А не привикнеш, здохнеш...»

Засланці з Калючого використовували осінь, готувалися до зими. Добре знали, що їх тут взимку чекає, встигли пересвідчитись у цьому. Йшла зима, а вони не мали ватних штанів, курток-фуфайок, шапок-вушанок, рукавиць, не говорячи вже про необхідні тут валянки, чоботи з халявами, спеціально товчені з овечої вовни. Одяг, в якому сюди приїхали, непристосований до клімату, знищився, пошарпався. У що вдягнутись, що взути, особливо що нема за що і де того одягу купити. Продовжували гніздитися у забитих, заклоплених, погано огріваних і непристосованих до зими бараках. Харчування весь час скупе, залежало від виділення хліба і супу з їдальні. Табірний магазинчик світив пустотою. Отже, як уміли до тої чергової засланської зими підготувалися. Особливо ті, які бралися з долею за руки, брутальну дійсність трактували реально, не піддавалися оманливим чуткам і бажанням.

Мрії. Надії. «Побачите, що ще на Різдво будемо в Польщі!» — «Світ про нас не забуде, не дозволить!» — «Ви чули, люди, що одній пані з шостого барака Матір Божа Ченстоховська виявилася? Така вся жалобна, в чорне одягнена з маленьким Ісусом на руках. Появилася їй біля кладовища, над Поймою. Та пані з шостого барака стояла на колінах, уся в молитвах, над могилою свого синочка, що від тифу в травні помер. Раптом дивиться, а від тайги Матір Божа на такій білій хмарочці піднімається. Жіночка налякалася, перехрестилась і подумала, що, мабуть, їй це все здається. А Матір Божа таким сумним голосом відізвалася такими словами: Не бійся мене, добра жінко. Ти пізнаєш мене? Пізнаю тебе, Найсвітліша Панночко, ти наша Королева Польщі, Матір Божа Ченстоховська! Так, то я є, ваша королева й заступниця. Велике нещастя упало на Польщу й на поляків. Плачу над вами, жалобу по вас ношу, одягаюсь у чорне. Але я є разом з вами. Скрізь! І як бачиш, навіть тут у Сибіру. І разом із вами молюсь до Бога Отця і Сина і Духа Святого, щоб це ваше страшне пекло невдовзі закінчилося! Може, навіть на Різдво... Може, ще більше б сказала, але та пані з шостого барака не видержала, тільки з плачем зірвалася з колін, щоб Матері Божій руки поцілувати, а та зникла, над тайгою в блакитній хмарі розплилася»... — «Чудо! Чудо! Чудо!» «Що там, саме Чудо! Якась святоша дурниці вигадує, Бога гнівить!» — «До зими краще підготуймося, бо без чудес замерзнемо або з голоду подохнемо» — «Зрозумійте, люди: Франції нема, Голландії, Норвегії нема! Біс його знає, чи Англію не проковтнули, а ми тут, як ті дурні, на допомогу світа розраховуємо! Люди, викиньте собі з голови, що хтось на світі нами проймається, що про нас пам’ятає!»

«Має рацію» — «Ну то що будемо робити?» — «Що хто може: шукати одежу, їжу на зиму збирати, бараки отеплювати, паливо готувати, щоб потім у снігу не тонути, у бурульку льоду не замерзати». — «Два нові бараки закінчують, декого будуть там поселяти». — «До нових бараків? Ніколи! Вони лише на те чекають, щоб ми тут на постійне проживання влаштувалися. Волію, щоб мене блощиці зжерли, а у новий барак не переведусь». — «Люди, опам’ятайтесь, стільки нещастя, стільки клопотів навколо, не будемо сваритися».

Юрій Данилович, який хотів урятувати вмираючого синка, зважився на розпачливий крок. У суботу ввечері наказав Наталці взяти малого на руки, відчепив човен з комендантської пристані й поплили до Усолья. Знав, чим ризикує, віддаляючись без дозволу коменданта, не кажучи вже про те, що забрав човен. Дитина, дитина була найважливішою! Плив з надією, бо під час останнього перебування в Усольї довідався про бурятського шамана-цілителя.

— Зіллям лікує. Кожну хворобу заговорює і виганяє з людини. Привези синка, вилікуємо, — радив йому Оной.

Тепер плив до бурятів по допомогу. Наталка сиділа у плоскодонному човні, малий, отулений великою хусткою, спав у неї на колінах. Юрій стояв на кормі і довгим веслом рулював, прискорював його рух. Течія була швидкою, надвечір’я — тихе, холодне. Мовчали. Наталка не спускала очей з малого. У Юрія немов нова надія настала, усміхався і питав:

— Ну як він там?

Наталка відповідала йому або давала знак, що малий спить. Плили, поки спадаюча над рікою темрява дозволяла безпечно держатися течії. Потім Юрій підплив до берега. Тут переночують. Були більш-менш у половині дороги до Усолья. Витягнув човен на берег. Відшукав сухе місце під низькою розчепіреною вітром сосною. Зібрав сухих гілляк на вогнище. Зачерпнув у казанок води. Варили юшку з крихт хліба. Наталка поралася біля малого, отулювала його, чим могла, бо ніч передбачувалася холодна. І темна, як сажа. Хукала на ложку, пробувала кормити синка юшкою. Тихенько постогнував, кривився, не хотів. Але відразу заснув.

— Ну і як?

— Не хоче їсти. Нічого, тільки спить і спить. Мабуть, ріка його так заколисала.

— Хай спить, бідненький, на здоров’я, — присунув паруючий котелок ближче до дружини. — Попробуй хоч ложку теплого. І не вдавайся так дуже у відчай, Наталочко. Щось мені підказує, що знайдемо там для малого порятунок.

— Дай Боже! Нехай би нарешті над нашою дитиною змилувався. Що воно кому винне? У мене нема вже більше сил, нема...

— Не плач, кохана, прошу тебе.

Сидів опертий о сосну, підтримував вогонь. Дружина, охороняючи синка від холоду, скупилася поряд. Тішився, що хоч на хвилину заснула. Свідомість забита думками, які клубочилися в голові, серце наповнене любов’ю до Наталки, турботою про дитину... Без його волі ява змінилася сном. Думки заплуталися із сонними міражами. Звідкись падав. Кудись біг задиханий і немічний, від чогось кошмарного тікав. Розбудив його раптовий незрозумілий страх. Відкрив очі. Був уже ранок, над рікою сходило сонце. Наталка стояла навколішках біля вигаслого вогнища. Держала дитину на руках і монотонно колихала, схиляючись до землі й назад. Не кричала. Не плакала. Ритмічно киваючись, вила ненатурально й дико, мов вовчиця. Її погляд був пустим. Юрій зрозумів, що сталося найгірше.

Повертали. Останки синка, загорнуті в хустину, лежали на дні човна. Наталка, немов все не вірила у те, що сталося, увесь час щось там біля них поправляла, турбувалася про їх вигоду. Не плакала. Лише її губи рухалися у беззвучному шепоті. Повертали під течію. Човен сунув насилу і повільно. Юрій, який стояв на кормі, все з більшою силою змагався з течією. На кам’янистих спінених течіями водоспадах мусили подірявлений човен покинути. Йшли берегом Пойми. Після того як висадилися з човна, Наталка взяла дитину на руки і несла її безустанно. Юрій час від часу пробував узяти від неї синка, щоб хоч трішки відпочила. Не давала. Гнівно ухилялася від допомоги і волоклася далі. Страшно і жалко було на неї дивитися. Скуйовджена, зіпріла від зусилля, перла вперто вперед, спотикаючись об коріння та вітроломи.

До Калючого доволоклися пізно вночі. Сусідки заметушилися біля Наталки. Відібрали останки дитини, помили, переодягли і свічку запалили. Наталка байдужа, з блукаючим поглядом, мовчала. І, на обурення деяких баб, не плакала. Данилович дочекався світанку і разом з Долиною пішов у столярню склеїти домовинку. Долина поспішав на роботу, Даниловичу було все одно.

— Малого поховаю. Дружину саму не залишу.

— Шукали тебе вчора увесь день. Човен зник із пристані. Підозрювали тебе, що ти втік із цілою сім’єю. Савчук у бараку випитував. Будуть турботи...

— У разі чого Наталку візьміть під свою опіку, допоможіть.

Похоронили малого по сусідству з бабусею Даниловичевою.

Неподалік були могили брата та сестри Юрія. «Ціла моя сім’я»... День був робочий, людей у траурі мало: старі люди, малюки і хто міг з Червоного Яру. Помолилися зі словами «Вічний відпочинок» і відійшли. Наталка розплакалася, коли на домовинку впали перші грудки землі. Потім довго стояла на колінах біля могили у мовчазному отупінні.

Даниловича затримали відразу після похорон. Допитував його Савчук.

— Нещастя на вас звалилося, Даниловичу, дитина. Співчуваю. Але закон мусить бути законом, пане Даниловичу. Прикро мені. Думаю, що здогадуєтесь, за що обвинувачуємо вас?

Данилович байдуже знизав плечима. Мовчав.

— Нічого не кажете? Як собі бажаєте. А доведеться Всім відповідати не менше, як за два злочини. І заздалегідь попереджую, за дуже серйозні, суворо карані злочини! Перший — то спроба втечі з місця спеціального переселення. Другий — то крадіжка човна, а значить, державного майна. Признаєтеся?

— Можу попросити цигарку?

— Прошу.

Савчук підсунув коробку «Казбека» й сірники. Юрій запалив.

— До жодного злочину не признаюся. Не мав наміру тікати. Як, куди, з вмираючою дитиною? Човна також я не крав. Взяв його самовільно, це правда, але мав намір на ньому повернутися. Віддалився без дозволу комендатури, це все. Я хотів врятувати дитину.

Савчук розгладив листок протоколу, перевірив перо і вмочив його у чорнильниці.

— Ну добре, пане Даниловичу, розкажіть це все для протоколу. Тільки попереджаю, для вашого добра — це має бути правда. І тільки правда! З деталями...

Ніч Данилович провів арештований у комендатурі. Ледве зачинили двері камери, упав на нари і запав у важкий хворобливий сон.

Уранці розбудило його якесь смикання. Напівпритомний, розпізнав Савчука, який стояв над ним. Юрій присів на нарах. У камері був також комендант Савін. Він також похмуро повідомив йому:

— Ось так, Даниловичу: сьогодні вночі померла твоя дружина.

Від смерті синочка Наталки в реальному світі не існувало. Жила лише своїми думками. Ні з ким, навіть з чоловіком, не хотілось їй розмовляти. До нескінченності повертала до тих спогадів, думок і образів. У центрі всіх її думок був синок. Рухалася як лунатичка. Мимовільно робила, що робити було треба, але немов її тут не було. Нічого її не обходило. Мудра бабуня Шайніна, видно, розуміла, що діється у душі в Наталки, бо намагалася бути близько до неї, охороняти її від надмірної цікавості плетух, втягувати до щоденних занять. То бабуня Шайніна витягла Наталку після похорон над Пойму робити прання.

Вже після смерті Наталки Шайніна розповідала: «Пере завзято, валить тим праником, б’є. Раптом перестала, хустину на голові поправила, очі рукою прислонила і ловить ґав у небі, ловить. Що вона там бачить, думаю собі. Подивилася і я. А по небу саме ключ журавлів у теплі краї летів. Журавлі, кажу до неї, у теплі краї летять. Може, навіть до нас, над Дністер, на Поділля. А вона за тими журавлями дивиться, очима їх проводжає і мої слова повторює: на Поділля, над Дністер, над Серет. І знов взялася за праник і б’є у ті лахи, аж бризки летять. Я дивувалася, звідки мала стільки сили? Знов перестала. Стоїть навколішках на тому камінні, у воду задивилася. Нічого не говорить. Довго нічого не говорить. Не пере, лише у ту воду дивиться і дивиться. Цікаво, що вона там у ній бачила? А я не дуже знаю, як її тут втягнути в розмову. Раптом сама до мене заговорила. Спочатку подивилася на мене, як побита собака, і тихесенько запитує, що я ледве почула: бабусю, питає, чи мій синок є вже в небі? Я на хвилину немов трохи здуріла, але відразу розібралася і кажу їй: звичайно, доцю, що є, напевно. Навіть трохи всміхнулася або мені так здалося. А я кажу далі: такі малюки гріху жодного не мають, то навіть у чистилище не йдуть, тільки Господь Бог їх відразу до неба кличе. Святому Петру без запитання до небесних воріт впускати їх каже і ангелочками їх собі бере. Не журись, доню, твій синок у небі біля самого Господа Бога ангелочком собі пурхає. Добре йому там. Напевно, він уже є в небі. А як же то інакше? Так немов це її втішило, заспокоїло. Ми закінчили прання, повернули до барака. А тоді та скорботниця довідалася, що ті з комендатури арештували Даниловича. Нічого не говорила. Але як дивилася, як дивилася! Шарпнула з голови хустинку і так як стояла, з розпущеним волоссям, вилетіла з барака. Я кричала за нею, просила, хотіла її затримати, але де там! Така стара і така дурна! Якби то я знала, що у цю бідну голову впаде».

Наталка побігла прямо у комендатуру. Бігла рятувати чоловіка. На бігу бачила позмінно їх обличчя: синочка і чоловіка, чоловіка й синочка. Завзято стукала кулаками у хвіртку. Вартовий зиркнув крізь оглядове віконце.

— Що сталося? До кого?

Кричала, давилася сльозами, нескладно, хаотично пояснювала, плутаючи слова і мови. Вартовий не міг її зрозуміти, ледве допитався прізвища. Наказав почекати, захлопнув віконце. Довго, довго чекала перед воротами, з тим безперестанним, зростаючим хаосом у наболілій голові. Вартовий повернувся, відчинив хвіртку.

— Є такий в нас. Але ж то не ваш чоловік.

— Як це не мій чоловік? Юрій Данилович, мене він цікавить? Може, ви помилилися прізвищем?

— Данилович, — погоджується. — Я нічого не помилився. Ми тут не помиляємося. Данилович, але це не ваш чоловік.

— Пане, впустіть мене до комісара Савчука, він мене знає, він усе знає.

— Саме так. Я з ним розмовляв, з комісаром Савчуком. Сказав, що Данилович не є вашим чоловіком, щоб пані собі звідси пішла і голову йому не морочила.

— Савчук? Пустіть мене до нього, мушу з ним порозмовляти. Пане, впустіть мене!

— Уже я пані говорив: нема розпорядження. Зрештою, що я там знаю: нема дозволу, то нема!

— Нехай пан мене впустить, благаю!

Хвіртка глухо тріснула. Наталка кинулася на неї з кулаками, але в останню мить передумала. Пройняв її холодний дрож. Темніло. Була тільки у сатиновій блузці, у черевиках на босу ногу, з голою головою. Постояла ще хвилину біля воріт і побігла берегом Пойми в напрямку кладовища.

Наталія Даниловичева повісилася на березі, що затіняла могилу її синка. Не залишила жодної звістки. Наступного дня вранці знайшли її люди, що йшли на роботу, і повідомили комендатуру. Юрія Даниловича випустили під конвоєм з арешту і дозволили йому похоронити дружину. Хреста на могилі навіть не встиг поставити, бо арештували його повторно. Через кілька днів його відвезли до Тайшета і вироком НКВС засудили на десять років суворих таборів праці за «спробу втечі і крадіжку державного майна». Березовий хрест на могилі Наталки поставили люди з Червоного Яру.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава