home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



14

Сибіріада польська
е щастило останнім часом Юрію Даниловичу. З усіх лих і нещасть, які торкалися засланців, йому та його сім’ї доля не ощадила жодного. Епідемія тифу забрала йому матір і сестру. Крися заледве кільканадцять років пожила на світі. Мати померла два тижні пізніше, коли епідемія тифу вже майже вгасала. І немов цього всього нещастя було мало, важко захворіла Наталка. Била її висока гарячка напереміну з дошкульною малярією, напади якої не могли заспокоїти жодне укутування, ані гарячі припарки. Після епідемії висипного тифу рої комарів затягнули до Калючого малярію. Наталка була однією з перших її жертв. Фельдшер Тартаковський прописував хінін, але хвороба тягнулася довго. Наталка тратила сили і мучилася додатково турботою про дитину. Гарячка відібрала їй корм. Малий гнівно тормосив, прикусував дряблі соски. Дитина плакала з голоду, мати від безсилля та жалю. У Калючому не було молока? У фельдшера вже давно закінчилося молоко в порошку, навіть не було на ліки. Юрій метався у безсилій немочі. Повертав з роботи, порався біля хворої дружини, пробував, чим міг, кормити малого.

Лише він сам знає, як тішитися народженням сина. Який був гордий, що йому Наталка наступника подарувала. Чергове подільське покоління Даниловичів! Дитина була здорова, міцна, бадьора. А тепер? Андрійкові йшов восьмий місяць і малюк гас на очах. Глибоко впалі очі, неприродно велика голова, а ручки й ніжки як патички, вздутий животик. Радісно реагуючий на вид батька, витягуючий до нього ручки, тепер лежав, поплакуючи, або байдуже дивився в стелю. Сьорбав зажерливо, що йому давали, то знов усе випльовував з плачем. Даниловича мучили докори сумління. Чому не передбачив у ту лютневу ніч, коли їх виганяли з Червоного Яру, що далі може діятись? Сибіру важко було сподіватися, але ж ясно говорили, що вивозять їх «в другую область». Навіщо впирався, навіщо тягнув за собою Наталку, навіщо щойно народженого синка дозволив тягнути на тиняння? Якого дідька скавчав, мало за коліна того Леонова не обіймав, щоб Наталці дозволив разом з ним виїхати? Якби залишилася на Поділлі, була б здоровою. Здоровим був би їх синок. А тепер?

Під час таких мученицьких роздумів Даниловичу прийшов у голову один задум. Якщо б удався, Наталка й синок могли б вирватися з сибірського заслання! Вирішив, не відтягуючи, втаємничити в це все дружину.

— Коли Савчук прочитав нам про капітуляцію Франції, я усвідомив собі одне: якщо на світі не станеться щось надзвичайне, ну не знаю, якась нова світова війна, якесь чудо, то нам кінець! Не маємо жодної надії на швидке повернення до Польщі. А якщо навіть колись, то роки, десятки років можуть минути. А може, назавжди тут залишимося, і наші кості побіліють у Сибіру. — Наталка уважно слухала його, інколи тільки важко зітхала. Погладив, поцілував її волосся: — І знаєш, я подумав собі, що невідомо як, мусимо пробувати звідси вибратися, мусимо звідси втекти!

Захоплена зненацька, піднялася, оперлася на лікоть.

— Втекти? Як? Адже це неможливо!

— Майже неможливо. Але є також якийсь шанс. І ми мусимо його використати. Хоча б, зважаючи на Андрійка. Послухай мене уважно, а потім разом вирішимо.

Кілька днів згодом Наталка Даниловичева зголосилася на аудієнцію до коменданта Савіна, де дала донесення на саму себе і на свого чоловіка. Допитана після цього Савчуком дала показання до протоколу, що з Юрієм Даниловичем живе без законного шлюбу, звати її Велічко, вона українка і жодному засланню з Поділля не повинна підлягати. У транспорті та у Калючому опинилася у зв’язку з випадковим збігом обставин. Як повноправна громадянка СРСР, домагається права повернення на Західну Україну, де народилася і де до сьогоднішнього дня проживає її найближча сім’я, яку радянська влада не рушила і нікуди не переселяла. Тут дала Савчуку детальні персональні дані стосовно своєї сім’ї та її точну адресу.

Савчук писав протокол російською мовою, але в розмові з Наталкою переходив на українську. Хотів упевнитись, чи допитувана володіє українською. Закінчив протокол, наказав їй підписатися.

— Мусимо це все перевірити. Але чи не жаль вам того Даниловича? Спільне життя, маєте дитину. Мабуть, уявляєте собі, що якби навіть вам дозволили повернутися на Україну, то його звідсіль не випустять. Поляк, спєцпєрєсєленєць, офіцер...

— Офіцер? Мій чоловік, то значить Данилович, ніколи не був офіцером.

— Чоловік не був офіцером? Захищаєте його. Але ми й так своє знаємо. Розумію, це батько вашої дитини. А буде змушений тут залишитися. Можливо, навіть назавжди...

— Пане комісаре, не мучте мене. Що мене єднає з Даниловичем, то моя особиста справа. А правда є така, що я вирішила боротися за повернення, бо мені тут дитина гине! Навіть краплі молока не можу для малого дістати. Допоможіть мені звідси виїхати! Благаю! А Данилович є батьком дитини, мусить це зрозуміти. Усі нам говорять, що влада радянська є справедливою, ну то я вірю в її справедливість. Допоможіть мені, благаю.

— Не плачте. Як росіяни кажуть: «Москва слєзам не вєріт»... Перевіримо, побачимо. Закон є законом. То добре, що ви довіряєте радянській владі. Чекайте спокійно. Таке рішення залежить не від мене, не від коменданта Савіна. А поки що про свої старання нікому не говоріть.

Наталка в комендатурі додержувалася версії, узгодженої з чоловіком. Пан Данилович в основному надіявся на те, що якщо б вдалося звільнити Наталку з дитиною із заслання, як незаконно вивезену, тоді він колись підніме старання стосовно його повернення, а у найгіршому разі втече звідси. Наталка довго не хотіла на це погодитись. Не вірила, що вдасться. Але турбота про життя єдиної дитини вирішила, що ризикнула...

З головного управління НКВС у Тайшеті прийшла радіограма. Один з її пунктів коротко говорив: «Справу Н.В. перевіримо. Відповідь відволікати, використати Н.В. оперативно». Савін покликав Савчука і показав йому телеграму.

— Ясно?

— Ясно, товаришу коменданте! Попрацюємо.

— А ти думаєш, що та Велічко сама до цього варіанта здогадалася?

— Сумніваюсь, так як ви. Придивляюся до того Даниловича. Розмовляв з ним. На війні не був. Говорить, що лише з німцями. А біс його знає, чи не з нашими? Має світ не лише в своєму бараку. На політиці розуміється. До дружини й дитини прив’язаний. Інтелігентно це придумав. Бо як формально підходити до справи, то ту Велічко держать тут незаконно.

— Ти молодий, Савчук. А уяви собі на хвилину, що ми її звідси випустимо і вона з’явиться там, у тій Західній Україні. Ну? То як ти гадаєш, про що вона там людям буде розповідати? Про твої гарні очі, про добре серце і справедливості радянської влади? Від першого речення почне радянській владі на тій території шкодити, розповідати про тиф, про воші, голод. Законно, незаконно... Ти краще, Савчук, ще раз телеграму з головного управління собі прочитай і перестань мені тут базікати про якесь там беззаконня.


Сибірське літо заскочило засланців. Не лише тим, що було сухе, тепле й сонячне. Але перш за все великою кількістю різноманітних дарів природи, які пропонувала їм тайга та рибні ріки. Коли це все виросло, коли в такому короткому періоді зуміло дозріти? Суниці і «клубніка», що нагадували полуниці. На трав’янистих нагрітих сонцем галявинах дозрівали у величезній кількості. На берегах Пойми та її приток розросталися кущі дикої порічки, червоної і чорної. Чорну тутешні називали «смородіною». Не бракувало й малини. Росла в тайзі чорна ягода або, як люди з Червоного Яру воліли її називати, — чорниця. Ну і гриби! Люди збирали ті дари природи, їли, запасалися ними, сушили, квасили. Особливо гриби. Першими з’явилися зморшки, розміщені на спорохнілих стовбурах коричневими бородавками, відразу після них підберезовики чорняві, біляві й ті у червоних капелюхах, які найкраще почували себе у підмоклих осичинах і узлісках. Далі були маслюки на зарубах і у молодих сосонках, польські гриби, звані «синяками», і гриб грибів — білий гриб! Таких дорідних білих грибів, як над Поймою, ніколи не бачили. Ну й рижики.

У літній тайзі не бракувало іншої поживи. Могло її дати дике птаство, особливо прибережне, і численна звірина. Від сірого самітника ведмедя, великого, мов кінь, лося «сохатого», оленя по сарну, білку, бурундука і зайця. Були тут індикуваті, під час весільних розваг забуваючі про все на світі тетереви, фазани, рябчики, куропатви, дикі гуси й качки. На все вільно було полювати. Ніхто тут у тайзі не знав поняття охоронного часу. Мисливці були тутешні, вони мали зброю. Що було робити беззахисному засланцеві, інколи ледве живому від голоду, не маючи доступу до зброї. Засланці пробували ловних способів дикої людини: петлі, пригнуті гілляки, вовчі ями, набиті голками для шпигування, влучний кидок дрюком або кілком. Шукали пташиних гнізд, вибираючи з них яйця і напівголих пташенят. Різними способами пробували ловити рибу. Пойма була на подив рибною. Не мали сіток, неводів, вудок. Тому виплітали сачки зі шнурків, з березового і лозинового лика. Плели спеціальні корзини, які нагадували величезні груші і були настільки хитро сконструйовані, що риба, яка впливала всередину, видобутися звідти не могла. Вишукували відповідне місце, вбивали кілок у дно ріки, до якого прив’язували корзину, і залишали його на ніч.

Літо, дари природи, тепло і сонце оживили людей. Навіть доходяги, якщо перенесли зиму, набирали сил. Провітрювались затухлі, повні блошиць бараки. Незважаючи на докучливе лихо комарів і мошок, люди розлазилися по навколишній тайзі у пошуках лісового руна і звірини.

Комендатура не могла багато чого стосовно цього зробити. Обмежувалася тим, що у кожному випадку попереджала засланців про покарання, які їм загрожують у разі спроби втечі або відвідування навколишніх селищ. Втечі з Калючого ще не було. Але контактів з місцевими не бракувало. Головне обмінно-торговельних. Що відважніші засланці, особливо молоді, щораз частіше діставалися до сіл, де обмінювали одяг на поживу. Влітку місцеві також підходили до Калючого, найчастіше мисливці. Але не тільки. Трапилося декілька разів, що засланці зустрічали у тайзі засуджених із навколишніх карних таборів, яких у басейні рік Пойми та Бірюси не бракувало. Ці нічого до обміну не пропонували. То були грізні, доведені до відчаю криміналісти, які тікали або виходили на ловлю, грабіж і жінок. Кружляли навколо Калючого, підстерігали, винюхували нагоду.

Якогось дня з роботи в тайзі не повернулася Срочинська з третього барака. Бригада давно розійшлася, стемніло, а її все не було. Жінка середнього віку, мати дітям, не якась там непосида. Чоловік ходив до людей з бригади, випитував. Усі дивувалися, що її ще нема. Протягом дня все було нормально, звичайно. Після роботи Срочинська повертала разом зі всіма. І як усі по дорозі через тайгу до бараків, підбирала за пазуху, що попало: гриби з моху вилущувала, жменю чорниць відсмикнула... Лише тоді могла відійти або залишитися на хвилину ззаду. Ніхто не пам’ятав, чи разом з бригадою повернулася до селища. Може, заблудилася? Адже тайга! Ніч минула в тривозі. Вранці про те, що Срочинська загинула, бригадир повідомив комендатуру.

Савчук сів на коня, поїхав на місце, де бригада працювала вчора, розставив людей у цеп і крок за кроком перешукували місця, де Срочинська могла загубитися.

Знайшли її після кількох годин пошуків, недалеко від стежини, якою вчора повертала бригада. На слід привели людей розсипані гриби, потоптані чорні ягоди й малина. На кутці зачеплена хустина, кільканадцять кроків далі стоптаний полуботинок, а ще кілька метрів далі, у глибокім яру, лежала вбита Срочинська. Була оголена і зґвалтована. Захищалася, видно, розпачливо, все навколо було стоптане, а небіжчиця держала в жмені жмуток волосся. Савчук докладно оглянув усе, сказав прикрити тіло; забрати його в комендатуру. З кількома людьми пішов по слідах. Вели яром до берегів Пойми і там, чіткі на піску, обривалися у воді. Схоже було на те, що бандити переправилися на другий берег або чимось попливли вниз ріки. Сліди вказували, що їх було щонайменше двоє. Уже повертаючи до місця випадку, знайшли на сучку шматок сірого полотняного халата.

Комендант Савін уважно вислухав Савчука, оглянув шматок знайденого матеріалу.

— Такий матеріал то лише з одягу в’язня. Зараз з’єднайтеся з Тайшетом, вони знатимуть, чи хто не втік і не блукає в околиці. Рухаємось у погоню, Савчук!

— Слухаю, коменданте!

— Але сам нічого не зробиш, не знаєш території, у трясовині втопишся. Знайди негайно Сєдих, нехай він приведе до мене діда Федосія з собаками.

— А хто це той Федосій?

— Сєдих тобі скаже, а тепер кожна хвилина дорога, рухайся!...


Майже кожної неділі Пашко Сєдих вставав трохи пізніше, брав рушницю і вирушав у тайгу. Не мав що робити в Калючому. Не хотілося йому без перерви грати в карти, пити горілку, дуріти з приємними у співжитті бабами, дерти горло й тупати навприсядку під гармошку, як це робила у вільний час більшість залежних від виконання обов’язків. Бродив собі Пашко тайгою, щоб трохи полювати, бо мисливський інстинкт людини тайги ніколи не залишав його, ну й щоб сам на сам побути з природою. Іншого світу окрім тайги не знав. Лише віднедавна, коли доля зіткнула його з поляками, Пашко Сєдих пізнав інших людей, прибулих з іншого, незнаного йому світу. Слухаючи їхні розповіді, почав над тим іншим світом, який існував десь там ген-ген далеко, розмірковувати. І дивуватися. А тих поляків, хоч їх не дуже розумів, було йому шкода, бо у тому його сибірському світі, такому звичайному й гарному, поляки відчували себе від початку загубленими і безпорадними. Боялися зими, тайги, усього. Дивувався з цього. Намагався зрозуміти їх. Вчив тутешнього життя, де міг, допомагав. Одного лише ніхто не вмів йому пояснити: хто, чому і навіщо тих поляків вирвав з їхньої землі? Те, що стосовно поляків комендант Савін перед відправленням розповідав, що це буржуї, куркулі та контра, Сєдих не переконало. Ну бо що ж спільного з контрою мають ті бідні малюки? Або ці старі бабусі, дідусі, жінки? Хоча б така Сильвія Краковська. Пашко щораз частіше думав про ту дівчину. Подобалася йому ця мала, несмілива полька. Не бракувало в Калючому гарних дівчат, і сміливіших, і веселіших, охочих до жартів і залицяння. Але йому подобалася вона і тільки вона! Любив дивитися на неї, підглядати у праці, як під час перерви відпочиває, як цікавить її кожна незнана квітка, стукаючий в дерево дятел, перестрибуючий з гілляки на гілляку смугастий бурундук, налякана падаючим деревом сарночка, яка ховається у високій траві. Сильвія! Що це за ім’я? Не наше. Але гарне.

«Який ти дурак, Паша, з такими думками плутаєшся: Сильвія, Сильвія, а ти ще сам на сам з Сильвією не поговорив, руки її не доторкнувся. Звідки знаєш, чи хотіла б з тобою говорити. Полька вона, пані. А ти хто такий? Боїться певно тебе, бригадира, сибірського ведмедя. І навіть не додумується, що ти до неї відчуваєш, що собі про неї в голові плетеш.

Заслуханий у власні думки, Сєдих раптом зорієнтувався, що від Калючого відійшов чимало. Стояв на схилі високого узвишшя, порослого сосновим бором. Зорієнтувався, що йому звідси недалеко до садиби дідуся Федосія. «Мабуть, загляну до старого по дорозі».

Федосій, про його прізвище Пашко ніколи не допитувався, був мисливцем. Жив з цього, що вполював і продав у Шиткіно або в Канську. Полював на куниць, дорогих соболів, більш рідко на білок і бурундуків. Вичинював шкірки, м’ясо кидав собакам. Влітку полював рідко, щоб тільки прокормити себе і зграю лайок, собак мисливських і відважних. Мешкав у віковій хатині, скритій у гущавині тайги. Влітку дідусь Федосій збирав лікувальне зілля і займався бджільництвом. Пашко не тільки не знав прізвища мисливця, але не знав, звідки походить і чому зашився в цьому безлюдді. А сивоволосий, патріархального вигляду дідусь не поспішав розповідати про себе. Уникав людей, наскільки міг. Сєдих знав звичаї тайги настільки, що Федосія ніколи ні про що не питав. Живе собі в тайзі людина, хай собі живе. Влада про Федосія знала, але також його не чіпала.

Сєдих наштовхнувся на Федосія в процесі вештання по тайзі. То було минулою весною, коли підходив до токуючих тетеревів. Пашко оскаженів, бо сполошив йому їх собака. Звідки тут собака, що заходився гавкітом. Пашко прикрився рушницею за деревом з боязні не перед лайкою, але перед її власником, якого сподівався будь-якої миті побачити. Коли побачив сивого старика, відразу знав, що то не якийсь бродяга, тільки мисливець. Пашко вийшов із-за дерева з рушницею, повішеною через плече. Мисливець зробив це ж саме і прикликав собаку до ноги. Це був саме Федосій.

— Від Калючого лізу і нічого! — Пашко показав пустий пояс, без здобичі. — А тетерев у цьому році токує, що аж-аж! — Старий скрутив закруток, відстрашив димом мошку і мовчав. «Німий, хай йому біс?» Пашко не наважився зав’язати розмову:

— У нас, над Байкалом, весна трохи пізніше приходить, то й тетереви трохи пізніше починають залицятися. Як це так? Здається, така хитра птаха і мудра, а коли починає весільну розвагу, то цілком дуріє?

Дідусь уважніше глянув на Пашка, усміхнувся, затягнувся димом, недокурок точно розтер на долоні, здув попіл, встав і без слова відійшов. А Сєдих хвилину ще стояв на місці і, правду кажучи, почував себе прямо по-дурному. Кілька разів Пашко ще зустрічав у тайзі Федосія, заки той відізвався до нього. А ще довше тривало, заки запросив його до свого відлюддя і куском меду почастував.

Під кінець зими привезли до Калючого поляків. Дивувався цим людям Пашко, коли старому про поляків розповідав. А Федосій не дивувався. Вмістив усю свою сентенцію в кількох словах:

— Кожна людина — Боже створіння! Поляки, поляки, поляки! — поклав на столі пластирі з медом і голосно перехрестився перед маленькою святою картинкою: — Господи Боже, благослови раба Господнього Павла і мене грішного раба твого Федосія. Амінь.

Пашка ні свята картинка, ні дідусева молитва не дивували, бо добре пам’ятав, як молилася його бабуся. Відламав шматок пластиря.

— Поляки також моляться. Але хрестяться інакше, не по-нашому.

— Бог, Пашо, є один!

— А звідки ж то відомо, що він є, цей Бог? Поляки, наприклад, моляться і моляться, а вмирають як мухи. Якби той Бог був...

Старий розгнівався.

— Не богохульствуй, Пашко! Не гніви Бога. Прийде час, сам усе зрозумієш. Заки від Бога почнеш вимагати, почни з людей, сам до себе придивися.


Слідопитів було п’ятеро: Савчук, Сєдих, двоє молодих солдатів, з яких один вів двох в’ючних коней, та дідусь Федосій. Були також дві дідусеві лайки, які, один раз піймавши слід, вже його не відпускали.

— На дикого звіра полюю, а не на людину! — рознервувався старий, коли Сєдих від імені коменданта прийшов просити його допомогти у вистежуванні утікачів.

— Вони гірші від дикого звіра! Матір дітей холоднокровно убили. Трійко сиріт залишилося.

— Жалю в мене не викликай! А звідки та впевненість, що то вони? Той твій комендант за різними людьми по тайзі женеться.

— Він такий мій, як і ваш. Але на цей раз женеться за тими, що треба. Я б їх сам, ось цими руками!

— Схаменись, Пашко. Ніколи не заміщай Господа Бога.

Телеграма з Тайшета повідомляла, що з карного табору в Солянці втекло двоє грізних рецидивістів, покараних за грабежі та вбивства: Носов і Глибін. Убили вартового, забрали в нього гвинтівку. Готові на все, походять з центральної Росії і захотять дістатися до залізниці. Були подані також їхні описи.

Федосій почав розшуки від берега Пойми. Там були найвиразніші сліди. І то не лише людських ступенів, але також надломаних кущів і гілок. Покликав собак і дав їм понюхати шматок халата, знайдений на місці убивства. Нюхали завзято, відштовхувались взаємно, погавкували, потягували носами по слідах, споглядали на свого пана, сигналізуючи йому про свою готовність.

— Шукати, Крошко, шукати! Пішли, мої любі!

Собаки рушили! Крошка, чорно-біла сучка, висліджувала перша і впевнено вела по слідах. Страхував її брудно-сірий Пік, омітаючий зигзагами всілякі відскоки. Люди насилу за ними встигали. Сліди вели у верхів’я ріки, у невеликій віддалі від берега. Втікачі, видно, боялись заблукати в тайзі, воліли держатися ріки, яка могла запровадити їх аж до Тайшета. Собаки вистежували витривало і затрималися тільки на березі притоки, яка впадала у Пойму. Це була досить широка річка, глибока, з мутними вирами. Не було способу переправитися через неї на ходу, треба було робити пліт або йти вгору з надією, що траплять на брід. Сліди вказували, що висліджувані зважилися на це останнє і пішли у верхів’я ріки. Річка називалася Болотна. По обох її берегах кілометрами тяглися зарослі кущами болотяні вири. Собаки зяяли від втоми, сліпли від мошки, яка вижирала їм очі, але послушні ловецькому інстинктові — все йшли по слідах. Наближувався полудень, на болотах було парко і жарко. Федосій признав, що треба дати собакам відпочити. А при нагоді порадитися. Затримав собак, повитирав їм закривавлені, обліплені мошкою баньки, кинув по шматку сушеного м’яса із лося. В’ючні коні відганялися хвостами, терли лоби об дерева, тягли до води. Люди присіли в тіні. Мовчали. Чекали, що скаже Федосій. Відізвався більш ніж за хвилину.

— Все це пізно! Третій день йде. Щось мені здається, що вони цих місць не знають. Не повинні цими напрямками йти. Тут нема жодної дороги. Йдуть у верхів’я Болотної, а там непрохідні мочарі, через які тільки птах перелетить. А вони йдуть. Ну то ми за ними. Але коней мусимо тут залишити, далі не впораємося.

Йшли у верхів’я Болотної обережніше, зі зброєю, готовою до пострілу. З кожним кілометром заглиблювалися у щораз більш похмуру, порослу хирлявими кущами болотисту рівнину. Незважаючи на сонячний день, ставало похмуро від густих хмар атакуючих їх мошок. А Болотна все ще не мала місця, придатного до переправи. Потрапили на сліди, де втікачі відпочивали або намагалися шукати броду. Собаки вели у верхів’я ріки. Так було аж до місця, де починалися вузькі вири, а переправи на другий бік все не було. Тут собаки почали губити слід, нервово попискували і, невпевнені в собі, бігли до берега, допадали до води, то знов рвалися у бік багна. Федосій довго й старанно очима відшукував сліди. Невпевнений розвів руками.

— Або тут переправилися, або у багно полізли. Сліди є тут і тут. Тому собаки невпевнені в собі. Треба на тому березі перевірити.

Сєдих скинув одяг і поплив. Крошка згідно з вказівкою Федосія попливла за ним. При виході з води був досить широкий шар намулу, щоб людські сліди виразно відбилися. Слідів не було. Собака також нічого не винюхала. Висновок міг бути один: злочинці вибрали дорогу через багно. Темніло. Слідопити затрималися на ніч.

На самому світанку вийшли на багно втрьох: Федосій, Савчук і Сєдих. Стрибали з хиткої купини на купину, продиралися крізь замшілі кущі. Собаки насилу відшукували слід, талапались у високій промоклій траві, згиналися на зеленому, вкриваючому бездонну глибінь, корінному покритті. Легко було пізнати, що втікачі непевні дороги, петляли, щупали вири дрючком. Над чорним оком одного з таких вирів Федосій зупинився.

— До цих пір йшли удвох, далі пішов тільки один. Другий...

— Утонув?

Федосій встромив довгий дрючок у коричнево-зелений вир. Дрюк входив у провалля, вир зловісно булькотів, видував великі повітряні бульбашки. Чорне болото смерділо тухлятиною.

— Зсунувся з цієї купини. Мусило його засосати. — Собаки завзято гавкали над виром. Федосій насилу їх заспокоїв. — Вони це відчувають... Але той, другий, пішов далі — до власної смерті прямує.

— Ну й хрест йому на дорогу! — Сєдих сплюнув мошкою і витер зіпріле обличчя.

Савчук, не знаючи, що вирішити, голосно роздумував:

— А якщо не утонув? А якщо це він має гвинтівку, продереться до людей і такого може ще наробити хаосу, що гей-гей!

— Але з тебе людина! — Сєдих плюнув ще раз у вир, підперся дрючком і перестрибнув на клаптик землі з виразними слідами. Савчук стрибнув за ним. А потім Федосій з собаками.

Не відійшли далеко. Загавкали собаки. Зупинилися. Савчук зняв запобіжник у гвинтівці. За кількадесят кроків перед ними виднів вир, вкритий зеленим трав’янистим покривалом. Хто не знав тутешніх місць, міг це переплутати з лукою. Над цією зеленню клубилися густі рої мошки. Підійшовши ближче по кочках, побачили на середині лучки мужчину. З гвинтівкою за плечима, втягнутий у вир по пахву, висів опертий плечами на довгий, упоперек кинутий дрючок. То він утримав його на поверхні бездонного виру. Мужчина не жив. Мошки чистили йому кості. Вистрижена до шкіри голова лякала пустими орбітами. Трупний сморід змішувався з багняним смородом виру.

Комендант Савін скликав людей перед комендатуру. Держав у руці обліплену сухим болотом гвинтівку. Біля нього стояли Савчук, Сєдих і Федосій зі своїми собаками. Не встигли відпочати, ані навіть очиститись із засохлого болота. Сташек Долина смикнув батька за рукав.

— Тату, це той сивий дідусь з бородою, що нам тоді на кладовищі при хресті допомагав!

Савін підняв гвинтівку вгору. Люди притихли.

— Бачите цю гвинтівку? Бачите... Ну то хочу вам сказати, що ті, які вбили громадянку Срочинську, були озброєні цією гвинтівкою. Це їхня гвинтівка. Гвинтівка є, а вбивців уже нема. Не живуть! Ці люди, які стоять тут біля мене, їх вислідили. І цю гвинтівку принесли. А вбивці як підло жили, так підло скінчилися. Двоє їх було. Засуджені за вбивства, втекли з табору, вбили вартового. А тут у нас убили Срочинську. Думали, що їм це все вдасться, що втечуть, бо тайга безкрайня, що мине їх заслужена кара радянської справедливості. Тайга, не тайга! Кожного вбивцю, кожного злочинця, кожного втікача з-під землі вигребемо. Від радянської влади і від її караючої руки не можна втекти!.. Саме це я хотів вам об’явити. І ще одне, громадяни поляки. Я говорив вам, що тайгою різні ходять. Не майте ні до кого довіри, бо можуть бути такі самі нещастя, як зі Срочинською. І негайно доповідайте у комендатуру. До радянської влади треба мати довір’я. А тепер до роботи. Ну і про норму пам’ятайте, бо щось останнім часом у нас з цим не дуже добре...

Сильвія була на площі перед комендатурою, все бачила й чула. А потім йшла з бригадою на роботу і слухала, що люди говорили. І невідомо чому, не хотілося їй вірити, уявити собі не могла, щоб Пашко, щоб їх бригадир міг вбити людину.

Сильвія жила у своєму світі. Загублена, налякана тим, що з нею діялося. Втрата сімейного дому, Сибір. Слабка фізично, мала, не радила собі в тайзі. Від тифу померли батько і старший брат. Сама чудом від хвороби уціліла. Залишилися тільки з матір’ю. Від виїзду з Червоного Яру наснився їй якийсь кошмарний сон. А ще так недавно все було інакше. Вчилася в Товстому у пані Серафінської на кравчиню. Юлєк, брат, мав залишитися на хазяйстві. Крім неї вчилися у Серафінської ще три дівчини. Розпускали плітки, хохотали, розповідали про свої пригоди з хлопцями. Сильвія, до якої вони настирливо чіплялися, червоніла, опускала повіки. Не мала про що розповідати, адже вона навіть з хлопцем ще не поцілувалася! Навіть не танцювала. Не встигла Сильвія пізнати свого дівочого тіла, не зазнала справжньої любові. Де в тому страшному світі час і нагода на дівочі мрії, на чисту й справжню любов?

Гонорка Ільницька перша звернула увагу Сильвії на Пашка Сєдих. Якогось вечора повернулася Гонорка з роботи, присіла до хворої Сильвії і поклала біля неї половину хліба й трохи цукру.

— Дітям залиш, Гонорцю! Що ти!

— Для дітей також маю. А це спеціально для тебе подарунок. І тільки не думай, що це від мене.

— А ніби від кого?

— Не вгадаєш... Від нашого бригадира, від Пашка Сєдих!

— Від бригадира?! А то з якої нагоди?

— Ой дурна ти, дурна! Подобаєшся йому, дівчино, то тобі прислав. Не знаєш, як то з тими мужчинами буває? Запитував про здоров’я, поклін переказував.

Коли після хвороби пішла з бригадою на роботу, не знала, як поводитись. Побачивши Пашка опускала очі, знічена, відчувала рум’янці на обличчі. І навіть йому, як годиться, не подякувала. Бригадир не накидався, хоч знала, що вона йому не байдужа, оглядається за нею і допомагає, де може. Від того часу з Сильвією почало діятися щось дивне: щораз частіше Пашко Сєдих гостював у її думках. Не як бригадир, тільки як мужчина: блондин, зеленоокий, високий, трохи ведмедикуватий, але зграбний та міцний. Такий спокійний. Добрий.

Якоїсь неділі вибралися по гриби. Було кілька осіб з барака. Грибів назбирали досить. Сіли на галявині відпочити. Помітили Сєдих, який виходив з тайги.

— До нас, до нас, пане бригадире! То бачу, що й ви гриби збираєте? — прикликала його, жартуючи, Гонорка.

Сєдих підійшов, відстебнув рябчиків від пояса і кинув їх біля вогнища.

— Полював трохи.

— Бідні пташки! — Сильвія погладила сіропіре крильце.

— Рябчики. Багато їх тут, — виправдовувався Пашко.

— Такі, як наші куріпки, — мудрував хтось.

— Дурний ти! Рябчики — то по-нашому будуть рябчики! А ти — куріпки!

Мужчини почали сперечатися. Гонорка Ільницька пересунулася трохи і показала місце між собою та Сильвією.

— Рябчики чи куріпки? Все одно! Присядьте тут з нами, пане бригадире, відпочинете, — і виразно моргнула до нього. Пашко трохи зніяковів, зволікав.

— Прошу, хай пан з нами сяде, не кусаємо.

Сиділи близько одне до одного. Показував їй упольованих рябчиків, щось там пояснював. Був біля неї такий величезний. Пахнув живицею та вітром. Сильвії було з ним добре. Пекли маслюки й червоні рижики. Пашко побіг над Пойму, звідки повернувся з випотрошеними, поділеними на порції пташиними тушками. Випікав їх у попелі, частував усіх по черзі.

— Прошу пані... Намагався сказати це по-польськи, подаючи Сильвії пахнуче пташине стегенце.

Сєдих, як і всі службовці коменданта у Калючому, підлягав суворій забороні усяких позаслужбових контактів із засланцями. Життя спричинилося до іншого, а згодом мало хто дотримувався тої заборони. Зважали тільки, щоб це не кидалося у вічі. Але офіційно цієї заборони не скасували. Комендант за такі приватні стосунки з польськими засланцями час від часу карно своїх людей з Калючого відправляв. А один із них, якийсь Караваєв, комірник, потрапив навіть під суд і у табір. Мав коханку з п’ятого барака, підкрадав продукти і обмінював з поляками на годинники.

Люди з бараків також з підозрою приглядалися до своїх земляків, які частіше, ніж це виникало зі службової залежності, контактували з комендатурою та наглядом. Закривали очі на взаємну торгівлю, добування продуктів. Підозра зростала, якщо хтось надто часто крутився в околиці комендатури, діставав додаткове повноваження на покупки в магазинчику або додаткову порцію супу в їдальні. Люди не мали сумнівів, що це донощик, або ж підлиза, комендантський сраколиз. На кого впала така підозра, той не мав легкого життя. А жінки, які мали романи з наглядачами, більш делікатного визначення, ніж «курва», не могли очікувати. У справжні мотиви таких романів не вникали. Як то почалося від осудженого всіма контакту Ірини Пуц з Барабановим, так уже залишилося.

Сильвія була повністю в цьому усвідомлена. Знаючи про це все, у своїй наївності судила увесь світ згідно з собою і була переконана, що враховується лише її чесність і чисте почуття.

Нагоди сприяють закоханим за умови, що вони їх шукають. У недільному передобідньому періоді Сильвія вибралася над Пойму назбирати щавлю. Більш-менш у цей самий час Пашко стрибнув у човен, дав нести себе течії і підбераком пробував ловити риби. Сильвія здалека помітила човен, пізнала Пашка і підійшла ближче до води. Пашко витрусив з підберака дрібну рибку, спрямував човен до берега і запитав:

— Пані Сильвіє, не боїтеся самі так далеко відходити?

— Хіба ж це далеко! А зрештою, адже ви тут є...

День був теплий. Вітерець, який тягнув від ріки, відганяв нав’язливих комах. Це була нагода, яку собі обоє вимріяли, на яку чекали. То нічого, що часто ще слів їм бракувало. Під час того першого сам на сам Сильвія з Пашком сказали один одному багато. На цій зустрічі сталося так, що саме Сильвія осмілилася несміливим поцілунком доторкнутися до його щоки, після чого, мов налякана сарна, втекла до барака.

Синок Даниловичів марнів на очах. Надія на те, що влада дозволить Наталці з дитиною повернутися на Поділля, ставала щораз більше оманливою. Юрій Данилович давно це зрозумів і проклинав свій невдалий задум. Після Наталчиної заяви у комендатуру, замість надії та допомоги, їх зустрічали одні клопоти й неприємності. За власним бажанням попали в лапи НКВС. Не було тижня, щоб Наталку або Юрія не викликали у комендатуру. Від людей цього приховати не вдалося. Почалися плітки, перешіптування, криві посмішки, дурні питання і дошкульні докори. Данилович став клубком пошарпаних нервів. Наталка терпіла подвійно, бо її синок ставав усе слабкішим. Фельдшер Тартаковський майже не давав надії.

— Цю дитину треба годувати, а не лікувати.

Данилович не видержав. У суботу ввечері вислизнув з барака і пішов до Усолья. Забрав на обмін, що було, хотів для малого щось добути до їжі.

— Якби що, скажи, що на рибалку пішов. Найпізніше у понеділок вранці повернуся, — заспокоював дружину.

Наталка повернулася до малого. Андрійко лежав тихенько, навіть не поплакував. Цілувала його пергаментно-жовтувате личико, пальчики ламкі, як соломка. «Боже, Боже, чого би я для тебе, пташенятко ти моє, ягідка кохана, синку мій рідний, не зробила, щоб ти мені здоровий був!» Коли розмовляла лише з собою, думала голосно, плуталися їй слова українські з польськими.

«Хто потопає, той і за бритву хапається». Один раз посіяний сумнів, розбуджена іскорка надії не дає людині спокою. Спочатку ні за що не могла погодитися із задумом Юрія, щоб почати заходи стосовно повернення на Поділля. Обурилася, коли нагадав їй на українофільство. Пояснював, як дитині: поляків вивезли в Сибір, бо були поляками. Українців не вивозили. Отже, мабуть справді, як українка має право повернутися! Повернутися разом із малим! Потім, дасть Бог, Юрій також знайде на це якийсь спосіб. Боже! Щоб то було, якби так раптом опинитися в Касперівцях! Вересень! Дині, кавуни, виноград, абрикоси, персики, груші, яблука! Віджив, одужав би мій Андрійко... Мама, дорога мама, та допіру внуком втішилася би. Батько? Ну саме, що з батьком? Адже прокляв її, відрікся звироднілої, яка втекла з дому. Ляхові дитину народила. Навіть на її листа не зволили відповісти.

Не призналася чоловікові, що ще весною вислала батькам листа з Калючого. Боялася, що гордий Юрій, відкинутий її батьком, не буде цим задоволений. А намовив її вислати листа Буковський, в бригаді якого працювала. Буковський був українцем з-під Житомира. У Сибір потрапив, переселений у тридцять сьомому році.

Наталка обтесувала сосновий дрюк і під носом наспівувала по-українськи, що їй якраз слина на язик принесла: «Ой на ставі, на ставку дві вудки в рядочку»... Буковський, непомічений, підійшов, доспівав: «То собі мати дочекала, що дочка в віночку»... і запитав:

— Українка?

— Невже це так важливо?

— Важливо, неважливо, але соромитись також нема чого. Наприклад я не соромлюсь, що я українець.

— Я не сказала, що соромлюсь.

Не було поспіху, ніхто їм якраз не заважав і так слово за словом поговорили собі про життя. І, мабуть, диявол якийсь її спокусив, що йому про свою сім’ю розповіла і про те, як вона, українка, опинилася разом із поляками в Сибіру. Буковського нічого особливо не дивувало. Від того дня, якщо тільки трапилася нагода, Буковський наодинці з Наталкою заговорював до неї по-українськи. Незабаром також зрозуміла, що не про розмову йому йдеться. Буковський все настирливіше почав залицятися до неї. Якогось дня використав нагоду, догнав її на узбіччі, притиснув до дерева і намагався поцілувати. Вирвалася і без слова стрільнула йому в обличчя. Не розгнівався. Повернув усе в жарт. Але від тої пори дав їй спокій. Колись знов зачепив Наталку. Насторожилася, приготувалася до оборони.

— От, козачка! Навіть до неї не підходь, бо не запитає, навіщо, тільки спочатку баньки тобі видряпає!

— А щоб ви знали.

— Шкода, дуже шкода, бо пара могла б з нас бути, що го-го! Але жарти в сторону, козачко, завтра до дружини, у Тайшет їду.

— Добре, що ви собі про дружину пригадали.

— Не будь злосливою, бо я таким не є, образи жодної не приховую. Краще напиши два слова матері, хай знає, що живеш. Візьму листа до Тайшета і кину в скриньку. Це хотів я тобі сказати.

— Нам недозволено писати.

— Мабуть, нікому не вибовкаєшся?

— А як нас піймають?

— Не бійся, це вже моя справа.

Далася спокусити цій несподіваній нагоді. В таємниці від чоловіка накреслила кілька речень до матері, написала адресу і віддала листа Буковському. Після повернення з Тайшета підтвердив, що листа кинув до скриньки. Більше до цієї справи не поверталися. Минав час, відповіді на листа не було. Може, комендатура її затримала? А може, не хотіли відписати?

Ще одну справу Наталка від чоловіка затаїла. Значно від тієї з листом серйознішу. Недавню, яка мучила її сумління, не давала ні хвилини спокою. А ще гірше, не знала, як з неї виплутатись.

Заступник коменданта викликав Наталку часто і кожну розмову починав з того, що хоч дозволу на її повернення на Поділля ще нема, але треба мати надію і терпеливо чекати. Саме стосовно цієї справи хоче з’ясувати з Наталкою це й те. Швидко зорієнтувалася, що Савчука найбільше інтересує воєнне минуле чоловіка. Розпитував її також докладно про людей з барака. Цікавило його, що люди говорять, що думають про своє майбутнє, що гадають стосовно СРСР і радянської влади. Почав її також випитувати про справу Корчинського.

— Той Корчинський і тих двоє, ну та єврейка і той студент, які дітей вчили і антирадянську діяльність проводили, у вашому бараку мешкали?

Наталка підняла голову, немов проснулася від хвилинного заціпеніння.

— Лише тепер я зрозуміла, до чого ви прямуєте! То що? Донощицю, шпига хочете собі з мене зробити?

Савчук криво всміхнувся і сягнув по цигарку, запалив, випустив дим під стелю.

— Пані Наталко! Чому так різко? Чому відразу так негарно пані про мене й про себе думає? Відразу якийсь там донощик, шпиг? А може, це просто називається лояльність радянського громадянина щодо своєї радянської влади? Пані мене розуміє? Ну то даймо собі відповідь на кілька основних питань: ви радянська громадянка?

— Ніби так, але...

— Хвилиночку. Хочете повернутися з синком на визволену з-під панського, польського утиску радянську Україну?

— Ну так. Звичайно, що хочу.

— Ну, бачите. Ви радянська громадянка українського походження, хочете повертати на радянську Україну, так?

— Так.

— А якщо так, то хай пані не дивується радянській владі, що хоче бути впевненою, що українка, громадянка Наталія Миколаївна Величко, є цій владі вірна, підтримує її і в разі потреби буде боротися з її ворогами! Думаю, що я ясно це пані виклав? А ви мені тут про якихось шпигів, донощиків починаєте...

Під час цього допиту Наталка підписала папір, який Савчук озаглавив: «Акт лояльності», зі змісту якого випливало, що Наталія Величко, стараючись про повернення разом зі своїм малолітнім синком Андрійом на Західну Україну, декларує свою повну лояльність до радянської влади і добровільно зобов’язується доповідати «відповідним органам про всі контрреволюційні злочинні наміри проти цієї влади». Кінцеве речення попереджувало її ще про сувору судову кару у разі виявлення будь-кому факту про підписання цього «Акта лояльності».


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава