home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



13

Сибіріада польська
се минає на цім Божім світі. Так і час смертоносного тифового помору наближувався в Калючому до кінця.

Червень був бездощовий, жаркий. Сплили води, просихали болота. З кожним днем було все менше похорон. Люди більш притомно розглядалися довкола. Лише зараз наставав час підрахунку жертв епідемії. Вистачило піти над Пойму, щоб побачити, скільки прибуло на кладовищі свіжих могил і березових хрестів.

Результати епідемії тифу були жахливі. У Калючому не було сім’ї, яка б не похоронила над Поймою когось зі своїх. У багатьох сім’ях померло по кілька осіб. А були й такі, по яких слід загинув назавжди і останньому не мав вже хто родовідного імені на хресті випалити.

Лише в червні через багняні розливи продерлися до Калючого кінні запряги санітарної експедиції. Приїхав лікар, справжній для даного випадку, привезли сироватку, ліки й трохи продуктів.

Дезорганізоване табірне життя поверталося до регламентної норми гулагу. Комендатура знов гнала людей на роботу, домагалася виконування планів на зрубі. Весна вповні, наближувався час сплавлювання рікою підготовленого зимою дерева. Разом з прибуттям експедиції до коменданта Савіна повернулася давня бадьорість. Бо був час, особливо після смерті Барабанова, що в боязні перед заразою комендант майже не виходив за межу комендатури. З експедицією прибув на місце Барабанова новий заступник. Звали його Савчук, був українцем, походженням з-під міста Кам’янця-Подільського і непогано розмовляв польською мовою. Савчук почав виконання службових обов’язків від упорядкування паперів Барабанова, списку таємних донощиків, перегляду портфелів осіб, яких той підозрював. Не поспішав з висновками, пізнавав польське середовище. Від першого дня показав себе ніби людиною доступною, яка багато розуміє, хоче полегшити людям життя і, де можна, допомогти. Турбувався про хворих, держався близько до лікаря, доктора Філатова, старого, худого, як жердина, мовчуна, який почав переборювання епідемії тифу від загального щеплення. Савчук зі своїми помічниками пильнував, щоб всі одержали уколи, а при нагоді робив своє, приглядався до людей.

Епідемія дезорганізувала, винищила кожного десятого в бригадах. Не лише хвороби винищили людей, над Калючим зависла примара голоду. Забракувало борошна на випічку хліба. Зі складу вимітали рештки ячмінної крупи. Навіть солі бракувало. Тайшет замовив транспорт продуктів, особливо борошна. Але щоб підводи могли дістатися до Калючого, треба було кільканадцять кілометрів від селища на бурхливому припливі Пойми збудувати міст. Савін назначив для цього бригаду Сєдих. Кілька днів мучилися з тією переправою. Не поверталися на ніч до бараків, ночували над берегом річки, тут обманювали голодні шлунки черемшою і вареною кропивою. Але переправу збудували. Дочекалися транспорту з борошном.

Савін наказав пекти хліб у дві зміни. А на другий день ранком скликав комендантів бараків. Стояв перед ними з Савчуком, лікарем і бригадирами. Видно було, що знов відчув себе впевненим.

— Ну, як бачите, громадяни спєцпєрєсєлєнци, найгірше маємо позаду. Радянська влада не залишила вас у нещасті. Прислала вам лікаря, ліки. Епідемію маємо опановану, що, докторе?

Лікар кивнув головою. Савін продовжував:

— Ну, бачите. І хліб знов маємо! Скажіть своїм людям, що всі одержать аж по п’ятсот грамів на голову! Всі! Мусимо заощаджувати, бо це перший транспорт. Але не журіться, наступні транспорта з борошном, крупою й іншими продуктами вже в дорозі. Дістанемо також картоплі та іншого насіння! Зверніть на це увагу: насіння! А що я вам говорив ще взимку? Говорив, що як тільки прийде весна, що будемо робити? Влаштовуватися будемо, громадяни пєрєсєлєнци! Влаштовуватись тут, в Калючому, на постійне! Тайгу довкола викорчуємо, картоплю собі посадимо, цибулю, ріпу, моркву. Корчувати землю будемо всі. Для будівництва нових порядних бараків спеціальну бригаду теслярів виділимо. Щоб вигідніше людям тут жилося. Світлицю собі збудуємо, щоб по-культурному було. Фільми будемо показувати. Ну й школу відкриємо, бо малюки мусять вчитися. Факт! Радянська влада дбає про освіту. Наука в нас безплатна! Буде школа, то й вчителя нам пришлють. Так це виглядає. Весна, громадяни переселенці, голову вгору, найгірше маємо позаду. А тепер до роботи, на зруб, на сплав, до корчування. Є якісь питання?

Питань не було... Хліб! Хліб! Зараз, за хвилину, люди знов спробують хліба. Вже від світанку малюки й доходяги кружляють поблизу пекарні, вдихають з голодною насолодою запах печеного хліба. То було тепер найважливіше: хліб! Лише ввечері в усіх бараках люди почали поговорювати, сваритися, роздумувати про ті «весняні» задуми коменданта Савіна.

То що він собі думає, що ми вже тут постійно житимемо, в цьому Сибіру?

— Так сказав, що ми повинні влаштуватися на постійно, тайгу корчувати, землю управляти.

— Не вперше це говорив.

— Ахай він мене, знаєте куди, поцілує?

— Говорив, що нові бараки будемо будувати, якийсь клуб, щоб кіно нам давали.

— Школу для дітей, що буцімто вчити їх треба.

— А як Корчинський хотів учити, то що з ним зробили?

— Бабуся Корчинська тиф перенесла, а від сина ні слуху, ні духу. А Біалерова, а Лютковський?

— А з іншого боку, чоловіки, я так собі з чистої цікавості думаю: що тут у тайзі може вирости? Ну саме?! Копаєш будь-яку яму, а після метра вже лід починається.

— Картопля буцімто вдається, а із ярих навіть пшениця!

— До біса, чоловіки, а може б так спробувати? А що то нам зашкодить? Хоч трішки підгодуємося.

— Ти, Малиновський, мабуть, збожеволів? Невже ти не розумієш, що це значить, як ми тут почнемо по-справжньому займатися хазяйством?

— Ну, ніби що?

— А то, що тоді на Поділля, до Польщі, ніколи вже не повернемось. Амінь!

— «Польща», «повернемось»... Чекай, татку, літка! Як від тифу ми майже не вимерли, то чи нами хоч собака з кульгавою ногою поцікавилася? А як Польща буде, то буде.

Сварилися, сперечатися, ледве не побились, але до згоди не дійшли.

Болєк Драбік, молодий одруженець і майбутній тато, бо Марусин живіт набухав щораз виразніше,— до сварки не вмішувався, але своє планував. Уже на нарах голосно думав:

— Бо ти тільки собі, Марусю, подумай. Буцімто в тих нових бараках то вже будуть навіть окремі кімнати! Якби ми таку кімнату тільки для себе дістали. Уяви собі, як це було б гарно?

— Ой, Болюсю, Болюсю, звичайно. Мабуть, будь-якийсь день буду родити. Бабуня Шайніна говорили...

Вранці Драбік, не радячись ні з ким, зголосився до бригади, яка мала будувати в Калючому нові бараки. А в найближчу вільну неділю до корчування прилісних хащів зголосилося стільки охочих, що на складі кирок і заступів забракувало. З Червоного Яру прийшли всі. Навіть впертого Мантериса переконали. Затужили селяни за землею! Разом з надходом весни щораз частіше снилася їм оранка, посів збіжжя, запах подільського чорнозему. Отже, нічого дивного, що коли настала перша нагода хоча б тільки на малому загоні в землі поритися — переламали в собі всілякі сумніви й зайнялися її обробітком.

— Земля як земля! Тучна, корінний перегній, повинна родити!

— В нас то була земля! У березні зелено все росло, що го, го! А ми тут у червні тільки тайгу корчуємо.

— Земля як земля, скрізь однаково пахне. Але такої, яку нас на Поділлі, мабуть, ніде не знайдеш.

Яна Долини з ними не було. Ставив дружині хрест на могилі. Раніше не міг цього зробити, бо і він не захистився від хвороби. Тиф допав Долину відразу після смерті дружини. Встиг ще разом з сусідами викопати могилу, збити труну, занести на кладовище і похоронити. Але хреста на могилі поставити не зміг. Не мав сили. Ледве доплентався до барака, упав на нари і знепритомнів. Коли з цього після пару тижнів вийшов, виглядав як власна смерть і будь-який подув вітру перевертав його. Одному лише надивуватися не міг, як протягом того часу проіснували його діти.

Хрест тесав на кладовищ. Спочатку вибрав дерево. Подумав, що модрина буде найкращою, бо найвитриваліша. Найдовше постоїть і роками буде свідчити, хто у цій могилі спочиває. Разом зі Сташеком спиляв струнку модрину. Насилу приволокли її на кладовище. Обтесали від кори. Зарубкою прикріпили поперечне плече підйому. Вишкрябали на гладко березову дощечку. Розпалили вогонь і цвяхом, розжареним до біла, Долина випалив на табличці:


Сп. Антоніна Долина

1904—1940

Просить про молитву


Хрест був готовий. Довго й тяжко копали яму, щоб його поставити. Земля замерзла, тверда. Хрест був високим, з сирої модрини, важкий. Пробували різними способами, але не могли підняти його вгору.

— Нічого не вдієш, Стасю, самі не справимося. Попросимо когось з барака, щоб нам поміг. Повернемо сюди вечором.

Тадек, який цілий час крутився у них під ногами, раптом голосно зі страхом гукнув:

— Ооо! Йде!... — вказав рукою у бік тайги.

А звідти, від порослого тайгою піщаного пагорба, йшов чоловік. Наближувався до них. Це був дуже високий мужчина; незважаючи на теплий день, у шапці-вушанці на голові, в брезентовій просторій куртці, підперезаній посторонком, за яким по-тутешньому звичаю знаходилася сокира. На ногах мав лапті, сплетені з лика, на спині мисливську торбу і рушницю на плечі. Йшов поволі, з гідністю. Зблизька вирізнялося його характерне обличчя, заросле білою бородою. З-під вушанки виставало довге волосся. Також біле. Світлі очі дивилися проникливо.

— Здраствуйте, люди добрі. Бачу, не даєте собі ради.

— Так, не даємо. Хрест важкий...

— Нема легкого хреста... Давай, помагу.

Разом з батьком поставили хрест без зусиль. Старий підтримував його у перпендикулярному напрямі, Долина згортав і втоптував землю.

— Готово. Довго постоїть, — оцінив прибулий і тричі перехрестився по-православному. Батько також перехрестився. Сташек став на коліна і потягнув за собою брата. Незнайомий показав на них рукою.

— Мама? — Долина кивнув головою. — Даа...— Бородатий зітхнув, пересунув мисливську торбу вперед, порився і витяг згорток у березовій корі, який протягнув Тадеку. Малюк несміливий, а може наляканий, сховався за брата. Старий вибачливо всміхнувся і подав згорток Сташекові.

— Гостинець вам, — пересунув торбу на спину і збирався до відходу.

— Спасіба за допомогу, — дякував Долина.

— Бог з вами, добрі люди.

Дивилися, поки не сховався в лісний гущавині.

— Татусю, хто це міг бути?

Батько знизав плечима.

— Хіба я знаю? Різні по тайзі ходять. Виглядав, мені здається, на мисливця. У всякому разі то була добра людина.

А у березову кору був загорнутий чималий шматок бджолиного пластиру, добре насиченого медом.

З приходом літа у Калючому почався сплав. Пойма — це не однорідна ріка східносибірської тайги. Випливає з підніжжя гір Саянів і закрутами в’ється через тайгу на північний схід аж до Бірюси, ріки значно могутнішої. Пойма, хоч швидка й повноводна, є надто вузькою і звивистою, заваленою вітроломами, саме через це не парусна. Не можна було сплавити плотів. Зібрані під час зимових зрубів на берегах соснові балки зштовхували вільно у воду, щоб несені течією спливали до самого гирла. Лише на Бірюсі балки затримували на спеціальних перегородах зі сталевих линв, упорядковували і з’єднували в плоти. Плоти Бірюсою спливали до Тасєєвки, Тасєєвкою в Ангару, Ангарою до могутнього Єнісею, а Єнісеєм, вже на океанських суднах, аж до північного, морського порту Ігарки.

Перед виходом над Пойму Сєдих зібрав свою бригаду біля складу.

— На сплав йдемо. Був хтось із вас будь-коли на сплаві?

— Де там!

— То ніби звідки?

— Польща — то не тайга, бригадире!

— Поняття не маємо, з чим це їсти.

— Я так і думав. Візьмемо зараз потрібне знаряддя, а над рікою усього вас навчу. Заздалегідь вас попереджаю, що то робота важка та небезпечна. Тайга й ріка жартів не розуміють. Ну й мусите забезпечитись, щоб комари та мошки вас не пожерли. Особливо баби їм смакують. А ті лепетухи скрізь втиснуться. Є в когось сітка?

— Яка сітка? Навіщо?

— Від комарів охороняє, а особливо від мошки.

— Хочете спробувати?

Пробували. Дивувалися, жартували.

Сіток не мали, бо й звідки.

— Нічого не вдієш. Не маєте сіток, дьогтем будемо рятуватися. Тут є повна бочка. Відерко на початок вистачить.

У бочці поблискувала чорна, як смола, мазь.

— Смердить це, як пекло! Смола!

— Не смола, тільки дьоготь. З березової кори його витоплюють. А що смердить, то тому мошки й комари його не люблять. Що будемо з ними робити? Губи, руки, ноги, все, що видно, будемо дьогтем мазати...

Пойма, збовтана брудним намулом, мчала швидко, крутила численними коловоротами. На її високому березі, на відкритих до ріки галявинах чекали зібрані взимку великі кучі деревини. Укладені саженями або будь-як розкидані, схрещені одна на одній, могутні балки треба було вибрати з тієї плутанини і з високого берега зіштовхнути, звалити в ріку.

Ранок був бадьорий, ясний. Сєдих затримав бригаду перед першим навалом. Прикликав чотирьох міцних чоловіків, а іншим наказав дивитися, як до роботи при сплаві братися. Озброєні баграми, «землечерпалками», довгими жердинами, обкованими з одного кінця залізним крюком, витягували з балок ті найдовші й укладали з них паралельні полотна, по яких деревину мали штовхати у воду. Полотно готове. Туша величезної сосни на ньому укладена.

— Давай, каті! — командує Сєдих.

Підважене, поштовхуване баграми дерево зрушило! Вертиться, крутиться, грубший відземний кінець залишається ззаду, щохвилини впаде, зсунеться з полотна, а тоді нові підйоми, нова мука.

— Уважно, уважно, щоб нам не впало. Рівно, рівно. Пашол!

Величезна, зіштовхнута баграми колода зірвалася зі стрімкої кручі, якусь частку секунди летіла в повітрі, щоб з гуркотом ударити у воду. У спіненому фонтані на момент утонула, але ріка викинула її на поверхню, закрутила спіненим виром, вирівняла і понесла з течією.

— Поплило! Поплило!

Сєдих витер піт з лоба.

— Ось так це має виглядати. Ясно? — Підтакували головами. — Ну і харашо. По чотирьох мужиків підберіться. А баби на допомогу, де буде потрібно. А ви удвох, — тут немов мимохідь вказав на Сильвію Краковську і Гонорку Ільницьку, — будете зносити гілляки і вогонь підтримувати.

З кожним днем краще з тим сплавом справлялися. Зате не могли справитись з лихом кровожерливої мошки і комарами. Чим вище підіймалося сонце, чим міцніше пригрівало, тим щораз невідчепніше, щораз більшими силами атакувала їх ця погань. Почали комарі, до яких люди якось вже були призвичаєні, бо разом з весною настирливо дзижчали і болісно кусали до крові. Вечорами пхалися до бараків і не давали спати. Одним порятунком від них був дим. Перед бараками розпалювали ввечері вогнища. В бараках тліли смолисті скіпки й гілки. У тайзі, над рікою, почувши запах людей, комарі злітали з усіх боків і атакували у неймовірній кількості, помноженою силою. Услід за комарами заатакувала мошка. «Машка, машкара проклятая!» — так цю сибірську біду тайги, від Уралу до Тихого океану, називали місцеві. Сибірська мошка може вбити жеребця, телятко. Не дай Боже, коли своїм нальотом нападала на залишене без опіки немовлятко! Мошка проникала скрізь. Дрібніша від маку, засипувала очі, затикала вуха, з кожним ковтком втягуваного повітря затикала ніздрі, проникала у рот, душила, задавлювала у стравоході. Мошка топилася в кожнім ковтку води, в кожній ложці супу. Якщо хтось у тайзі не мав сітки, не помазав обличчя, рук, ніг дьогтем, не обкурив себе димом, терпів. Мошка і комарі своєю отрутою спричинялися до виникнення лишаїв, ран, довго не загоюючої пухлини, переносили всяку заразу, і особливо малярію.

Лише тепер оцінили поради свого бригадира. Усі мазати смердючим дьогтем обличчя, шию та руки. Чорні, подібні до негрів, блискали білками очей, плювали гидкою мошкою, пересували вогнища, щоб охоронятися димом.

Протягом цілого місяця бригада Сєдих працювала на сплаві. Сажені балок зникали з берега і спливали до гирла Пойми. Але коли остання колода скотилася в воду, сплав на цьому не закінчився. Тепер до обов’язків бригади належало прямувати берегами вниз Пойми, зіштовхувати у головну течію ті колоди, які затрималися, уткнули в мілинах. Це була важка робота, інколи небезпечна. Для цього кожного дня віддалялися від Калючого на кілька кілометрів, і не могло бути й мови про повернення на ніч до бараків. Сєдих відіслав до Калючого жінок і слабкіших. Залишив найсильніших мужчин, найбільш досвідчених. Одержали тижневі порції хліба, крупи, забрали казанки, щоб було в чому щось зварити. Тягнули за собою плоскодонний човен, на якому розмістили багаж і який служив їм для переправи з одного берега на другий. З бригадою також пішов новий заступник коменданта, Савчук.

Данилович з Болєком Деренем знали, що у подальшій течії Пойми є бурятське село — Усольє. Долини в бригаді не було, ослаблений після тифу, залишився в Калючому. Тепер поговорили собі на стороні.

— Цікаво, чи до Усолья доїдемо?

— Напевно! Зимою вистачило нам доби. Мені відразу було ясно, навіщо, той енкаведист з нами волочиться. Пильнуватиме, щоб не зустрітися з бурятами.

Робота була копітка. Атаковані хмарами комах, випатлані в болоті, посувалися вниз ріки дуже поволі. Савчук пригодився на стільки, що повільненько плив у човні, а коли було потрібно, підпливав, щоб люди могли переправитися з берега на берег або перебороти надто широку, впадаючу у Пойму, притоку. Через ті притоки треба було переправлятися, у вирах водних течій, що стикалися, знаходилося найбільше зачіпок.

Ввечері, вибравши місце для нічлігу, розпалювали вогнища і варили крупу. Майже щодня з качкою, упольованою Савчуком. Часом у котлі з’являлися риби, яких у Поймі не бракувало. Сєдих був спеціалістом з їх виловлювання з прибережних ям і з-під каміння. Він також варив з них «уху», густий суп із риби. Савчук і Сєдих кормилися з одного котла і до вечірньої їди засідали з цілою бригадою. А коли вже наковталися супу, загущеного додатково мошкою з комарами, кадилися димом, сьорбали малиновий чай, палили махорку. Савчук під приводом вправи у польській мові, почав політиканствувати, пробував потягнути поляків за язик. Застосовував різні способи, інколи результативні.

Так було з читанням газети. Савчук сягнув до своєї службової папки, витягнув зім’яту газету, старанно розпрямив і, використовуючи блиск полум’я, тихо вчитувався в її текст. Поляки не бачили газети віддавна, вісті зі світу до них не доходили. Савчук виждав ще хвилину, опустив газетне рядно.

— Може, хто хоче собі почитати? Добра газета, «Правда» називається, завжди тільки правду пише. Ще товариш Ленін її відкрив. Ну, прошу, хто хоче?

— Охоче, громадянине комісаре, тільки що читати по-російськи не вміємо.

— Ніхто з вас по-російськи не читає?

— Говорити трохи, то говориться, але з читанням гірше.

— То так як я, буцімто трохи по-польськи говорю, але читати ні в зуб.

— А що там цікавого пишуть, пане комісаре?

— Газета вже стара, з початку липня. А що в ній цікавого? Вітання товариша Сталіна для стахановців. Звіти колгоспників України, які в цьому році сподіваються винятково багатих урожаїв. Листи до товариша Сталіна з Західної України та Білорусії. Призначення титулів Героїв Радянського Союзу за переможну війну з білофінами. І так далі, і так далі. Є про що почитати. Наш Радянський Союз під керівництвом товариша Сталіна розвивається, як ніколи до цього часу.

Даниловича зжирала цікавість.

— А що там у світі нового, пане комісаре?

Савчук глянув швидко на нього, зашелестів газетою.

— А у світі, пане Даниловичу, також цікаві речі діються. Ось, тут для прикладу, зараз, зараз, ось, тут: «Париж здобутий. Франція підписала акт капітуляції.— Поляки завмерли. У тиші дзижчали комарі, тріскали гілки у вогнищі, булькотіла в котлі вода. Савчук натішився викликаним враженням, склав газету і буцімто мимохідь запитав: — Що, цікаво, пане Даниловичу?

— Це правда, що цікаво. А можна знати, коли Франція капітулювала?

— Можна, можна. Наскільки пам’ятаю, то десь у кінці червня. Але зараз знайдемо то й прочитаємо: «22 червня 1940 року маршал Петен підписав акт безумовної капітуляції Франції. Так упала ще одна могутня сила реакційної Європи»... Так тут пишуть. Ну й що ви на це скажете, пане Даниловичу? Бо, бачу, що ви на політиці розумієтесь.

— Запитую з цікавості і все.

— Але підтвердите, пане, що союзника маємо могутнього. Німці роблять із заходом, що хотять.

— Це правда. Але ви також знаєте, пане комісаре, з історії, що німці завжди війни починали, але також завжди їх програвали.

— Не ті часи. Не ті німці! А ви, поляки, не дуже любите німців, чи не так?

— Не маємо за що... Завжди на Польщу нападали, завжди на схід тяглися.

— Але тепер німці тягнуться на захід. А військо мають добре. Ви з ними воювати, пане Даниловичу, то знаєте якнайкраще.

Даниловича ошпарило: «Звідкіль Савчук знає про мою військову службу?» Але спокійно відповів:

— Польща була самотня, пане комісаре.

— Ваша буржуазія до цього спричинилася. Хотіла радянська армія прийти вам на допомогу? Хотіла. Але той ваш Бек, чи як там його, не погодився. Товариш Сталін геніально це все передбачив! Західна Україна і Білорусія визволені, буржуазна Польща не існує, союзника маємо могутнього і мир є в світі. А раніше чи пізніше, все одно світовий пролетаріат переможе.

Довго цієї ночі Данилович не міг заснути. Лежав на постелі із ялинових гілок, дивився у зоряне небо. Навколо згасаючого вогнища спала бригада. Над головами шуміла тайга, погукували сови, якісь нічні птахи попискували над рікою. Зникла на ніч мошка, заспокоїлися комари. Дві справи забивати йому думки і не давати йому заснути. Звідки Савчук знає про те, що він воював? І та чорна з найчорніших звістка: Франція капітулювала. А всі поляки так на неї розраховували. Розраховуваши на той могутній Захід, що не дозволить загинути Польщі, заступиться за поляків. За них, за сибірських засланців, раніше чи пізніше заступиться. Франція капітулювала! Звідкіль тут тепер черпати хоч крихту надії? Ніч, безнадійна темна ніч...

До Усолья бригада не дійшла. На повороті Пойми видно було вже сільські будівлі, і саме тоді Савчук наказав Сєдих повернути бригаду.

— Кінець нашого сектору! Ми зробили своє, повертаємо, — об’явив бригадир.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава