home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



12

Сибіріада польська
ташек Долина прокинувся серед ночі неспокійний, з почуттям зростаючої тривоги. Не пам’ятав, щоб йому щось страшне снилося. У важкій духоті в бараку чути було похрипування, сонне марення, покашлювання, десь там поплакувала дитина, хтось черпав воду з бочки і голосно сьорбав п’ючи, хтось скрипнув вихідними дверима. Батько спав поряд, дихав рівномірно й спокійно. З другого боку Сташека спав малий Тадек, а далі від самої стіни, мама. Сташек поволі відкрив очі. Мати не спала. Сиділа біля нар з високо піднятими колінами, стискала в долонях голову і ритмічно похитувалася. Мабуть, тихенько стогнала, а може, поплакувала. Уважно вслухався і почув, що мама не тільки поплакує, але й підспівує, то знов з чогось сміється. Налякався. Зрозумів, що з мамою діється щось незвичайне. Вирішив, присів і пошепки запитав:

— Мамо! Мамусенько, що з тобою?

Мати не реагувала, хиталася у цій же позі, зайнята собою. Чув поодинокі слова, сказані недоречно:

— Струг вилив! Вода, вода... Болять тебе, Тадзю, ніжки, болять... Яка ж ти, Гізеля. До Борку. Ні, не хочу! Нікуди не підемо. Стільки людей на відпусті!.. Виганяла Кася вовки, раз, два, три...

Сташек торкнувся маминого плеча.

— Мамочко, що з тобою?

Голос його дрижав і хотілося плакати. На цей раз немов отямилася, зреагувала. Перестала хитатися, опустила руки і поволі повернула голову в його бік. Дивилася широко розкритими очима.

— Мамусенько, це я, Сташек!

Пізнала його. Простягнула до нього тремтячу руку.

— Ааа! Так, так... синочку!.. Спи, Стасю, спи... Нічого, зі мною нічого. Так...— материнська долоня була гарячою, спітнілою. Раптом вишарпнула її, знову стиснула скроні і застогнала.

Сташек розбудив батька.

На світанку мама заспокоїлась, заснула. Дихала швидко, як риба, ловила повітря відкритими губами. Батько не лягав спати, до світанку було недалеко. Нервував, бо мусив йти на роботу. Сташек одяг штанці, втягнув через голову подертий светр, з якого вже виростав, і зсунувся з нар.

— У двір вискочу, — доповів батькові.

Двері були у другому кінці барака. Люди вставали до роботи. Біля бочки з водою і трьох грубок, які диміли, був великий натовп. Став на середині барака, бо помітив, як люди обвивали когось у простирадло.

— Зомбкова сьогодні вночі померла.

— Конколеві також не багато бракувало.

— Не плутайся під ногами! — крикнув на нього Зємняк.

Сташек вискочив перед барак. Сходило червоне сонце, срібний іній парив ступні холодом. Повертаючись, мусив почекати перед порогом, бо саме виносили Зомбкову. Батько був уже готовий до виходу.

— Що ти так довго там робив? Я мушу на роботу...

— Зомбкова померла, тату!

— Зомбкова? Що ти верзеш? Ще вчора...

— Зємняк з Яськом Шайною виносили її до моргу. Я бачив...

Батько нахилився над мамою. Торкнувся її лоба.

— Мама спить. Хай спить, це їй добре зробить. Гарячка спаде. Мабуть, простудилася. Пильнуй тут, Стасю, всього. Тадека одягни. А як мама проснеться, дай їй напитися. Тут, в горщичку, я заварив малинівку. А тут маєш кусок хліба. Мамі у воду покришиш. Хай обов’язково щось з’їсть. Ну й для вас по крихті... Ввечері супу з їдальні принесу, то всі наїмося. Спить мама, спить. То добре, добре... Пильнуй тут, Стасю, усього. А якби щось, то бабуня Шайніна або Земнячка тобі допоможе. Або пані Корчинська...

Люди вийшли на роботу. По бараку ліниво снували старухи, галасували дітлахи. На нарах лежали хворі. Щораз більше людей хворіло. І щораз більше вмирало. Сташек пригадав собі людей з першого барака. Сьогодні паню Зомбкову винесли. Вчора аж дві особи з їхнього барака померли: спочатку Ніський, а відразу після нього Гібалова. А ще пару днів тому Домбрувка і та дівчина, що Юзка була. Яке мала прізвище? Ну адже ж Врублевська! Хворіють люди в Калючому, вмирають. Кажуть, що то тиф або якась інша зараза.

Наслідуючи батька, Сташек обережно торкнувся материнського лоба. Був сухий і гарячий. Обтулив маму одіялом. Тадек, скручений в клубок, ще спав. Сташек сягнув по горнятко. Це було півлітрове біле емальоване горнятко з блакитними фіалками. Сташек пам’ятав, як з цим горнятком, ще в Калиновій, бігав до стайні на ранкове доїння корів. До цього горнятка мама наливала йому свіжонадоєного молока. Здував з молока піну і випивав його одним духом. Мама всміхалася і примовляла:

— Але з тебе телятко!

Це горнятко з фіалками поїхало з ними з Калинової до Ворволинців, потім до Червоного Яру, а тепер опинилося в Калючому, в Сибіру. Сташек сягнув по нього обережно, щоб не розлити напою, який батько приготував для мами з малинових стебел. Сьорбнув півковтка. Малинівка була ще тепла, гіркаво-терпка. Мама проснеться, то дасть їй напитися. Шкода тільки, що не мають ані шматочка цукру. А потім, як мамуся вже нап’ється чаю, то в цьому ж горнятку заварить води, посолить до смаку, бо солі то ще трохи мають, і накришить їй туди хліба. Добрий буде з цього суп, такий квасовий. Мама поїсть, підкріпиться для здоров’я. Сташек ковтнув слину. Завжди був голодний. У Калючому ніколи не наївся досита. Сягнув на поличку, де батько залишив хліб. Обережно розгорнув ганчірку. Четвертинка чорного хліба пахнула закваскою. Сташек підсунув хліб до носа і довго, з насолодою вдихав його запах. Узяв його долонями і оглядав з усіх боків. Насилу поборов спокусу, обмотав хліб і поклав на місце. Понюхав і вистачить. Тадеку відламає кусочок, але мамі найбільше, щоб швидше одужала. Свою порцію також може їй дати. Напевно дасть їй. А він, що там, почекає собі до вечора. Прийде тато зі зрубу, супу з їдальні принесе, то тоді всі разом собі поїдять. А мамусі знов дамо найбільше, щоб швидко одужала.

— Мамо! Мамусю!

— Тихо! Не репетуй, не бачиш, що мамуся ще спить! — приструнив братика, який щойно проснувся і тер кулачками заспані очі. Тадек, як на його чотири літечка пристало, з того, що навколо нього діялося, розумів небагато. Хоч треба признати, що старався. І Сташека слухав. Батьки на самому ранньому світанку виходили на роботу, повертали увечері, а протягом цього часу хлопці мусили радити собі самі.

— Йди сюди, одягнися.

Справилися з цим швидко. Тадек спав у цьому самому блакитному светрі, в якому ходив щодня.

— Купу!

— Цей нічого, тільки їсти й купу! — Сташек натягнув братикові на босі ноги притісні ботки.

— Чому мамуся спить?

— Бо вона хвора. Мусимо бути тихо. Ну, полетіли.

У дверях барака розминулися з мужчиною в білому халаті. Сташек знав, що це тутешній доктор, звати його Тартаковський, дає звільнення з роботи і виконує службові обов’язки у лікарняному бараці. Разом з доктором в білому одязі була пані, про яку Сташек знав, що є полькою, допомагає докторові і живе у п’ятому бараку. Як повернемось, то може її попрошу, щоб мамусі дала якісь ліки?

У Калючому вибухла епідемія тифу. Фельдшер Тартаковський мав настільки таборної практики, щоб вже після кільканадцяти випадків не мав відносно цього жодних сумнівів. Випадки вказували на висипний тиф. Найгірше, що не мав його чим лікувати. Аспірин і трохи хініну, це було все, чим у своїй аптечці розпоряджався. Саме цим і лікував. Аспірином збивав високу гарячку. Хінін у малих дозах також не міг зашкодити. Чи допомагав? Важливо, що діяв проти гарячки і проти болю. Не мав сировини для уколів, не міг запобігати тифу. До того ці страшні умови в бараках, брак гігієни, вошивість. Знав, що хворим, а особливо одужуючим, потрібні вітаміни, висококалорійна дієта. Тим часом у Калючому навіть здорові вмирали з голоду. На будь-яку допомогу іззовні, особливо на сироватку, мусив чекати, аж доки дорогами можна буде проїхати.

На сигналізуючі тривогу донесення Савіна тайшецьке головне управління НКВС відповідало цим самим коротким текстом: «Застосовувати профілактику і чекати на доставку сироватки. Хворих ізолювати в окремому бараку. Постачати здоровою, вареною водою, ліквідувати бруд і комах».

На такі поради Тартаковський не знав: сміятися чи плакати. Тиф, хвороба заразна. Коменданта Савіна охопив жах не на жарти, коли від тифу померло двоє солдатів і його заступник, ненависний для засланців Барабанов.

— Нарешті Пан Бог покарав його, — тішилися більш мстиві.

Сташек повернувся з Тадеком до барака і вже від входу побачив, що при їхніх нарах стояв Тартаковський, оточений купкою жінок. «Що вони там роблять?» Мама лежала з заплющеними повіками, а нахилений над нею Тартаковський обслухував її дерев’яним, подібним до трубки лікарським стетоскопом.

Фельдшер сховав стетоскоп до кишені фартуха, щось подумав, ще раз торкнувся долонею до лоба хворої, підняв одну повіку.

— У ізолятор? — радився з медсестрою, панею Садковською.

Ця ствердно кивнула головою, повернулася до жінок і запитала:

— Є тут хто з сім’ї?

Жінки показали на Сташека.

— Тато на роботі? Забераємо твою маму до лікарні. Зараз пришлемо сюди санітарів з носилками, то допоможете їм хвору забрати, — з цим звернулася до жінок.

Сташек вхопив медсестру за рукав. Голос його дрижав, хотілося плакати.

— Але, прошу пані, татусь мені сказав, що як мамуся виспиться, то все буде добре.

— Буде добре, напевно буде добре.

— Нехай пані мамусю не забирає! Татусь чаю їй приготував, хліба залишив.

Садковська погладила його по голові.

— Як тебе, хлопче, звати?

— Сташек, а його Тадек.

— Братик? Послухай мене, Стасю, уважно. Ти вже великий хлопець. Сам бачиш, скільки людей в бараках хворіє. Твоя мамуся також захворіла. Доктор її оглянув і говорить, що треба її взяти до лікарні. Адже знаєш, що в лікарні лікують людей. Там мамі буде краще, розумієш?

— Розумію, прошу пані. А мамуся виздоровіє?

— Виздоровіє, не бійся, напевно виздоровіє...

Прийшли санітари з дерев’яними носилками. Жінки все ще непритомну Долинову закутали в одіяло. Санітари поклали її на носилки й понесли.

Хлопці крутилися поблизу лікарняного барака майже до вечора.

Тадек топтався в болоті, кидав патики і біг за ними вздовж струмочка, ловив ґави на ключі пролітаючого по весняному небі гогочучого птаства, об’їдав з сосни живицю. Сташек сховав ганчірку з рештою хліба за пазуху, щоб у нього її хлопці з інших бараків не відібрали, доглядав за молодшим братом, але основну увагу концентрував на лікарню.

Лікарняний барак нічим назовні не відрізнявся від решти. Дерев’яний, одноповерховий, з невеликими вікнами. Сташек підкрався під стіну й хотів заглянути всередину, але вікна були злегка закриті лікарняною сітчастою тканиною, а тому не побачив нічого. Дещо розчарований відійшов назад на звалену сосну. Рух біля лікарні не припинявся. Ці самі санітари, які забрали маму, приносили хворих з інших бараків. Два рази з лікарні виносили померлих до моргу.

Біля моргу пильщики пиляли дошки на труни. Столярам не вистачило цвяхів, отже в’язали домовини зарубками, такими як вузли у старих дерев’яних хатах. Якась сім’я з третього барака завантажила труну з небіжчиком на сани і по болоті волокла її на кладовище. Малюки збирали тирсу і стружки з-під трача, підсилювали ними вогнище. Якісь жінки, одягнені в білі фартухи, мабуть також санітарки, заходили й виходили з лікарні, але Сташек не насмілився до них підійти. Тільки пані Садковську не міг дочекатися.

Люди вже давно повернулися з роботи, а батька все не було. Лише сусідка по нарах Юлія Земнякова сказала їм, що батько прямо з роботи побіг до мами, до лікарні. Повертаючи, батько зайшов ще до їдальні і приніс у котелку порцію супу. Їли мовчки. Сташек вертівся з цікавості, щоб почути, як там мама, але не смів запитати батька. Суп через силу проходив йому крізь горло. Раптом пригадав собі про решту хліба. Сягнув за пазуху і віддав батькові згорток.

— Лише стільки залишилося, татуню. Тадзьо плакав, то я йому дав. А знаєш, санітари то не хотіли цього хліба для мамусі взяти. Говорили, що там, у лікарні, то їм дають їсти. Навіть хліб там...

— Добре, Стасю, добре...

Батько говорив незвичайно тихо, лагідно, рука зі згортком тремтіла в нього і якусь хвилину не дивився на Сташека, тільки водив поглядом по стінах.

— Зараз вам цей хліб поділю. У суп собі покришите. Я спізнився, бо був у лікарні мамусю відвідати.

— Проснулася вже? — Сташек не видержав.

— Проснулася? А... так, так! Проснулася, вже є притомна. Питала про вас. Гарячка менша. Ліки їй дали.

— А коли мамуся повернеться? — Сташек здивувався, що замість нього про маму запитав Тадек. Батько дав йому супу зі свого котелка.

— Повернеться наша мама, повернеться! Нехай тільки трохи одужає, то до нас повернеться.

Долина не сказав дітям правди. Стан здоров’я їх матері був важкий, майже безнадійний. Коли прибіг до ізолятора, Тося спала. Стояв біля неї, дивився і не будив. Підійшла Садковська, відійшли убік. Не треба було ні про що питати.

— На жаль, тиф. Так як у всіх у цьому залі.

— Вибереться з цього?

— Надія в Богові! Гарячка страшно висока. Опівдні на хвилину прийшла до пам’яті.

— Може, щось принести, про щось постаратися?

— Ліків не маємо, сироватки. Але ж стосовно цього ви тут не постараєтесь. Все залежить від сили організму.

— Може щось з’їсти?

— Пане Долино, будьте серйозні! Що, може бульйон з курки зварите? Щоб тільки криза минула, то й на цій крупі, яку тут маємо, якось виживемо.

— Нехай пані скаже дружині, що я тут був. Тільки не хотів її будити. І що завтра також заскочу.

— Скажу, скажу...

Наступного дня була неділя. Ще перед світанком Долина розбудив Сташека і сказав йому, щоб усе пильнував, бо він зараз піде в тайгу назбирати черемши і сарадели. Лікар сказав, що це буде добре для мами. Можливо, повернеться пізно, навіть ввечері, то щоб не нервували. Тепер також не говорив дітям правди. Під час безсонної ночі вирішив, що незважаючи на розливи попробує пробратися до Усолья і обміняти щось у знайомого бурята. А може, дістане саме ту курку на бульйон, про який згадувала Садковська. А може, якісь ліки від бурятів принесе.

Подібно як зимою, Долина тримався Пойми, перемагаючи її берегом бездоріжні пагорби й долини. Весна починала вступати в свої права. Зимою якось не запам’ятав, що Пойма крутиться стількома гострими півколами. Крім цього, не передбачив найгіршого: ширини і глибини її весняних приток. В однім із таких потоків заледве не втопився. Швидка притока Пойми, яка загородила йому дорогу, була надто широкою, щоб її перескочити. Надто швидкою, надто холодною та надто глибокою, щоб форсувати її вбрід. Помітив вітролом старої сосни, звалений з одного берега на другий. Поправив сокиру за поясом, окутав руки мішком з костюмами для обміну і, балансуючи для рівноваги, повільно, ступня за ступнею, сунув до другого берега. Раптом посковзнувся, втратив рівновагу, гілка, за яку інстинктивно вхопився, тріснула і міцна льодяна течія струменя поволокла його, як пір’їнку, до головної течії Пойми. Рятувався, як умів. Не мав за що зачепитися, душився водою, слабів щораз більше. Рятуватися, рятуватися! Така дурна смерть — Тося! Малюки! Якийсь корінь. Тепер! Міцний, болісний удар боком об затоплену колоду. На ній задержався.

До Калючого Долина доволікся останками сил, без мішка з одягом, без сокири. До Усолья не дійшов, мусив повернутися... Минали дні, мати з лікарні не поверталася. Сташек цілими днями крутився поблизу лікарняного барака, а стара звалена сосна стала його постійним обсерваційним пунктом. Декілька разів осмілився навіть зачепити пані Садковську. Гладила його по голові, втішала і говорила це ж саме, що батько. На Сташека відвідини лікарні не хотіла погодитися.

Невтішений, повернувся на стару сосну, гримнув на брата, щоб той не заліплював собі губи живицею, бо і так цим не наїсться, і вирішив, що... напише мамі листа! Зіскочив із сосни, вхопив Тадека за руку і побіг у барак. З часів, коли ще пан Корчинський їх вчив, Сташек сховав під нарами старий зошит і недогризок хімічного олівця. Послинив олівець і почав писати.

«Дорога мамусю! Чи ти вже здорова?»... Відразу однак почав спочатку, бо пригадав собі, що всі листи, які писала мама або часом від когось одержувала і читала голосно, то ті всі листи починалися так: «У перших словах мого листа слава Ісусу Христу». Отже і він так почав: «Дорога мамусю, чи ти вже здорова? Бо ми, дякувати Богу, всі здорові. А Тадзьо ввічливий. Тільки часом плаче, бо хоче їсти і щоб ти була вже разом з нами. А я тебе, мамусю, відвідаю, як мені пані Садковська дозволить. Бо вона є добра. І на цьому вже кінчаю, в ім’я Отця і Сина і Святого Духа, амінь. Сташек. А ту мазанину зробив Тадзьо, бо хотів також до тебе написати, але ще не вміє».

Сташек вирвав аркуш, зошит і олівець сховав під нари і спішно побіг на свою сосну виглядати пані Садковську. На цей раз мав щастя. Пані Садковська вийшла з лікарні, без слова взяла аркуш, сховала до кишені фартуха і тільки погрозила йому пальцем.

Ввечері як завжди сьорбали з батьком суп. Тадек вилизував мисочку. Батько погладив його по білій чуприні, глянув на Сташека і усміхнувся.

— Ну, Стасю, завтра рано візьмеш Тадзя і підете в лікарню відвідати мамусю. Пані Садковська знає, то вас до мами заведе.

— Добре, татусю!

— «Добре, добре!» Але з тебе, сину, то також кращий фрукт, щоб мені нічого про лист до мами не сказати.

— Бо я, бо я думав, татусю...

Сташек мабуть цілу ніч не спав. Підстерігав, щоб відразу встати, як тільки батько піде на роботу. З-під одіяла бачив, як батько приготував у горнятку відвар з малинових стебел і навіть кинув туди шматочок цукру. Звідки його мав, мабуть, у когось спеціально для мамусі позичив?

Йшли до лікарні повільненько, бо Сташек стежив, щоб йому з горнятка малинівка не вихлюпувалась. Тадек дріботів, одягнений у синій плащик з позолоченими гудзиками, вишарований, аж йому вуха від того миття почервоніли. Сташек одяг з цього приводу коричневий костюмчик, який мама купила йому в Товстому на початок нового шкільного року. Прийшли завчасно, бо пані Садковської не було видно. Стояли біля дверей. Сташек охороняв горщичок полою піджака, щоб малинівка не охолола. Чекали. Нарешті пані Садковська вийшла.

— Мабуть, цілу ніч не спали? Ну, добре, пішли, проведу вас до вашої мами. Але тільки на хвилиночку! І жодного мені там плачу!

— Добре, прошу пані.

— Що там у тебе в тому горщичку?

— Малинового чаю татусь зробив. Солодкий!

— Ого, ого, солодкий, кажеш? Ну гаразд, пішли.

У лікарняному бараку була напівтемрява, пекла очі карболка, важке повітря смерділо гнилизною і людськими відходами. Вздовж стін тісно, одні біля одних стояли одномісні дерев’яні нари. Усі забиті хворими. Сташек видивлявся маму. Нетерпляче ковзав поглядом по нарах. Спіткнувся при цьому, з горщичка трохи вилилося.

В кінці другого залу пані Садковська зупинилася біля нар, на яких сиділа мама і простягувала до них руки. Сташек штовхнув до неї Тадека, ковтнув слину і всією силою хлоп’ячої волі стримав сльози під повіками.

Тадек був малий, нари зависокі, мама заслабка, щоб до нього нахилитися, отже тільки гладила його по волоссю, торкалася до щок. Чорно-сріблисте мамине волосся ще більш виділяло крейдову білизну її обличчя, втягнуті до кісток щоки, загострений ніс, підведені, глибоко впалі очі і потріскані, спалені гарячкою губи. Її худе, мов скелет, тіло було одягнене у сіро-білу, ряднинну сорочку.

— Стасю, синку!

Голос у неї був тихий. Її величезні, так характерно виразні мигдальні очі дивилися з любов’ю на сина. Відчував на скронях дотик материнських, тремтячих долонь. Держав горщичок, було йому незручно і замість у руку поцілував маму в рукав лікарняної сорочки.

— Мамусю, татусь малинового чаю тобі зробив. Солодкий!

— Дякую, дякую. Навіщо цей клопіт. Ну і як ви там без мене, золотка мої?

Пані Садковська поправила набиту травою подушку, допомогла мамі піднятися дещо вище.

— Нехай пані нап’ється, пані Тосю, — пані Садковська подала хворій горнятко. Сташек дивився, як мати держала це горнятко обома руками, як її худі білошкірі долоні, з виразними лініями блакитних жилок, тряслися й безпорадно тремтіли. Дивився, як мати незграбно дотикає посуд до потрісканих фіолетових губ, голосно сьорбає і як її зуби клацають по обитій емалі.

Який це був радісний день! Сташека немов хтось на сто коней посадив. Після виходу з лікарні щосили помчали у барак, щоб своєю радістю поділитися з сусідами, що мама у доброму стані і що тільки дивись, як повернеться з лікарні.

— Дай, Боже, дай Боже! — кивала з цього приводу головою бабуня Шайніна.

Увечері батько заніс мамі гребінь, заколки для волосся, полуботинки і сукню. Цю сукню, яку мама найбільше любила, матеріал купила у Тичині, шила в Калиновій у Гізелі, і яку вперше одягла на Зелені свята до борковського монастиря на відпуст. Сукня була із золотисто-коричневого шовку, розмальована фіолетово-бордовими маками. Мама любила такі контрастні яскраві циганські кольори. Сташек також любив, коли мама в цій сукні ходила. Усі тоді за нею оглядалися; а калинівські баби заздрісно шепотіли: «Дивіться, яку то знов Тося гарну сукню собі справила». Батькові також, мабуть, подобалася, бо коли, вже тут у Калючому, вибирав одяг на обмін у бурятів і мати хотіла віддати свою сукню, тато відклав її назад.

— Тату, то коли мамуся вийде? — Сташек втрачав терпець.

— Як усе буде добре, то, може, вже навіть завтра. Не журись, сину, нас повідомлять.

Сташек побоювався, що можуть розминутися з мамою. Від самого ранку присів з Тадеком на своїй прилікарняній сосні. День продовжувався йому жахливо, вечоріло, а мама все з лікарні не виходила. Отже, коли побачив пані Садковську, спішно став на її дорозі. Навіть ні про що не питав. Пані Садковська зупинилася, присіла навпочіпки перед Тадеком, дістала хусточку і витерла йому ніс. Встаючи, немов упевнилася.

— Твоє ім’я Сташек?

— Так, прошу пані.

Поклала долоню на його плече і, дивлячись йому уважно у вічі, сказала:

— Слухай, Стасю, ти вже великий і розумний хлопець. Мені прикро, але ваша мамуся ще сьогодні з лікарні не вийде. Вчора було майже добре, а сьогодні мамі знов погіршало. Мусимо почекати. Візьми малого, робиться вже холодно, і повертайте в барак.

Батько пішов до лікарні на ніч.

— Посиджу трохи біля мами... Лягайте спати, на мене не чекайте. Тадзеві помий ноги і припильнуй, щоб помолився.

У Тадека ноги були, як ріпа, потріскані від хлюпання по воді, протерті біля кісточок, вмиватися не хотів, поплакував. А потім відразу взяв його сон, зівнув, і Сташеку ледве вдалось його намовити, щоб перехрестився. «Ангеле Божий, сторожу мій», — повторював за Сташеком напівсонно, стогнав і губив слова. Не мучив його довго молитвами, отулив братика ковдрою.

Сташек уклався на нарах, натягнув ковдру на голову, щоб не чути, що діється в бараку. Але сон не приходив. Мучився, повертався з боку на бік. І про що б не пробував подумати, все через хвилину кудись тікало, розпливалося в тумані, а перед його очі поверталася мама, що лежала на лікарняних нарах. І той її тихий голос: «Стасю, синку!»... Ні, ні, ні! Мамуся одужає! Напевно одужає. Моя мама не помре. Не може вмерти! Ксьондз Немчицький вчив його на релігії, що як дуже, дуже вірити, то Пан Біг завжди людину вислухає. Сташек встав, став на коліна. «Вірю в Тебе, Боже живий»...

Не пам’ятав, як заснув. Єдине, що йому пригадалося, то що молився і просив про здоров’я для мами. Батька ще не було, видно, з лікарні не повернувся. Тадек спав. Спали люди в бараку. Тим часом весняне сонце вже встало, і його скісні промінці просочувалися крізь мале вікно в бараку. Сташек зсунувся з нар і підійшов до вікна. Бачив звідсіль Пойму, зелену стіну тайги на другому березі, віддалік комендатуру, а дещо ближче стежку до лікарняного барака. Раптом здригнувся, майже приліпився до шибки і заслонив рукою сонце, щоб краще бачити. З боку лікарні повільним кроком у напрямку моргу йшли санітари з носилками. За носилками йшов батько. А на носилках, а на тих носилках лежала мама! Сташек упізнав золотисту, улюблену мамину сукню.

— Мамусю! Маамооо!..


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава