home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



11

Сибіріада польська
ровесна! День стає щораз довшим, сонце піднімається вище, міцніше гріє і поволі починає топити сніги. У самий південь, навіть у безвітряній тиші, крони дерев стріпують зимові великі снігові шапки, з гуркотом скидають їх на землю. З баракових дахів звисають льодові бурульки, капає вода. Сніг на Поймі насякає вологою, ріка лисіє щораз більшими площами льоду, протерта зимою дорога змінюється на темну колію, прикриту рештками сіна і кінського гною. У нагрітих сонцем прибережних колах дзюрчать тоненькі, щораз жвавіші струмочки. Полегшали безжалісні морози. Лише вночі дають ще про себе знати. Ватаги вовків відступили у глибину тайги, рідше показуються людям. Заледеніла шкаралупа снігу полегшує їм полювання на оленів, стають ситими й лінивими. Зайці-біляки починають міняти шерсть — сіріють. Дятли з більшою запопадливістю обстукують хворі дерева. Відлетіли на південь кольорові снігурі. З’явилися перші шпаки, вірні провісники весни. Із зимових дупел вистрибнули бурундуки, смугасті, подібні до білок звірятка. На прибережних вербах несміливо пускають бруньки ніжні верболози. Білокорі, стрункі берези, поранені зарубками сокир, бризкають солодкуватим соком. Провесна.

Калюче разом зі сходом сонця пустіє. Бригади, як щодня, вийшли на зруб. У бараках залишилися старі, діти та тяжко хворі. Цих останніх тривожно прибуває з кожним днем. Раптова зміна клімату, зимові промерзання і відмороження, праця понад сили, недоїдання валять з ніг найсильніших. Комендант Савін і навіть завжди недовірливий Барабанов від якогось часу перестали лякати фельдшера Тартаковського каторгою за саботаж і підозрювати його, що з жалю над поляками дає їм забагато звільнень від роботи в тайзі. Самі мали очі, бачили. В «доходягах» з табірного досвіду також розбиралися. «Доходяги» спочатку обростали водянистою пухлиною, щоб через деякий час раптово схуднути, запаршивіти смердючими струпами, які гноїтися, і втрачали фізичну силу до такої міри, що не могли піднятися з постелі, пройти пару кроків, ворохнути рукою. «Доходяга», добігаючий своїх днів, справжній кістяк, втрачав охоту до життя і решту волі, не реагував на оточення, байдужий до всього за винятком голоду. А коли скорбут, «цинга», як тут говорили, спочатку закривавила йому ясна, а потім їх згноїла повністю і виплюнув усі зуби, так що нічого не міг прожувати, — жодної можливості вже не було його врятувати. Вмирав....

Комендант Калючого краще від інших відчував ще одну небезпеку, яка наближалася до «спецпосьолка». Знав, що разом з весною, коли почнуть раптово танути сніги і зрушить лід на Поймі, Калюче на пару місяців буде відрізане від усього світу. Тим часом продовольчі запаси танули, а нові поставки приходили скупо й нерегулярно. На підганяючі телеграми головне управління НКВС з Тайшета відповіло неохоче, щоб врешті закликати коменданта до порядку: має стежити в Калючому за дисципліною праці, виконанням норми «лєсзаготовки», наглядати, щоб серед поляків не з’являлися більше прояви контрреволюційної діяльності та антирадянської пропаганди, як це сталося зі справою Корчинського та його помічників.

Калюче не перестало цікавитись долею арештованих. Найрізноманітніші відомості й домисли кружляли навколо засланців. Люди, особливо з Червоного Яру, хотіли знати, що з ними сталося.

Комендант Савін з Барабановим на зустрічах з бригадами, під час перебування в бараках представляли людям свою версію подій, інформували, як то справно викрили серед засланців ворогів радянської держави робітників і селян. Вони також об’явили вироки, які визначено Корчинському, Лютковському і Біалеровій.

— Візьміть це до уваги, громадяни: для ворогів радянська влада є безжалісною! Не слухайте їх, треба з ними боротися, як зі скаженими собаками. Від радянської влади жоден ворог не сховається.

— Матір Божа! Двадцять років у в’язниці, ви собі уявляєте?

— Хотять нас залякати, сукини сини!

— І за що, за що! За те, що наших дітей читати й писати вчили?

— Табором праці цю каторгу називають. Такій дитині десять років! Адже я знав цю Біалерову.

Сім’ям не дали адрес, куди б могли до осуджених написати.

— Прийде час, самі до вас напишуть.

На питання, хто ту трійку зрадив, хто на них доніс до комендатури, люди всяке собі відповідали, губилися в плітках і здогадках. Мешканці першого барака від початку підозрювали Ірину Пуцову. Ще з транспорту запам’ятали її як непосиду, коли явно волочилася з пристійним комендантом.

В Калючому Ірина своєї репутації легкої жінки не виправила. Лише через пару перших днів ходила разом зі всіма на роботу в тайзі, щоб ні звідси, ні звідти опинитися в їдальні як помічниця кухаря. Було відомо, що такої роботи без протекції комендатури не дістанеш, не кажучи про те, що Ірина навіть картоплю почистити не вміла. Бабам, які приставали до неї з питаннями, як туди потрапила, Ірина знизувала плечима:

— Пощастило мені трохи і все.

Не минуло багато часу, як майже ціле Калюче знало, що Ірина Пуц є коханкою заступника коменданта Барабанова. У Калючому нічого не вдавалось приховати. Обидві сторони уважно обсервували одна одну, хотіли все про себе знати. Кожен рух енкаведистів був засланцями помічений і коментований. Не вдалось також приховати інтимних зв’язків Ірини Пуц з Барабановим. Вислідили їх любовні побачення прибиральниці з комендатури, а одна буцімто бачила навіть Ірину в ліжку з п’яним Барабановим. А до першого барака цю звістку приніс Біалер, якому комендатура час від часу давала роботу на своїм об’єкті. Це було задовго до арештів. Якось так зговорилися з Даниловичем, отже розповів йому про того Барабанова та Ірину, як це випадково вдалося йому їх разом підглянути.

— Може, в неї було якесь діло? Адже ж різно буває, — легковажив розпускання пліток Данилович.

— А хіба ж я тобі кажу, що не було? Тільки ти мені, Даниловичу, скажи, яке то може бути діло, коли баба вранці крадеться, як злодій, до квартири мужчини, коли потім є там довго, довго, коли крадькома звідти вислизає, червона, як буряк, розпатлана і волосся, як курка після півня, поправляє, а за хвилину він за нею виходить, на розпірку споглядає, чи застебнути не забув, і очі в нього такі маслянисті? Бо оскільки я розуміюсь стосовно цієї справи, то вже знаю, яке діло було у нашої пані Ірини з тим рудим Барабановим. Ну скажи мені, Юреку, така гарна жінка і така потвора? Ну скажи! А зрештою, говорю тобі про це, бо зговорилися, але чи мене то стосується?

Арештами Ірина була захоплена нарівні зі всіма. Ще сиділи в Калючому, коли Барабанов викликав її на побачення. Поспішав, налив у склянку горілки, випив і потягнув її на ведмежу шкуру. Вирвалась, відштовхнула.

— Почекай, тобі тільки це в голові! Ти мені насамперед скажи, за що тих людей з мого барака ти арештував?

— До служби моєї не втручайся. А що, тебе вони обходять? Сім’я, може?

— Сім’я не сім’я, знаю їх, в однім бараку живемо. Корчинський моїх дітей вчив.

— Ну так. Вчив, але чого? Я тобі раджу, ти краще, Ірино, тією справою не інтересуйся. Ну йди, роздягайся...

— Відчепись, чекай. А що вони таке зробили? То порядні люди. Не бандити, не злодії, нікого не вбили, не обікрали.

— Не злодії, не бандити! Що ти там знаєш. Бувають гірші діла, контрреволюція! — Барабанов присів на краю лежанки, перехилив склянку з рештою горілки, хухнув і калічачи польську, пискливо мугикнув: «Дзесати лутий бендзем пам’яталі»... Знаєш це?

Ірина поволі починає все розуміти.

— Знаю! Ну й що з того? У Калючому всі цю пісеньку знають.

— То, може, ще мені скажеш, хто її написав. Хто ті антирадянські слова склав? Бо вони не призналися, контри прокляті.

Ірина перестала володіти собою.

— Ох ти, вредна свиня! Не досить, що матрац з мене зробив, то ще до шпигунства мене намовляєш? Ой так і чекай, ти сукин сину! Руда, горбата мавпо!

Грюкнула дверима, і тільки її Барабанов бачив. Бігла крізь засніжену темряву, заплакана, принижена, не знаючи, що з собою зробити, чи не накласти на себе рук. І хто знає, чи не зробила б цього, якби не діти. Кілька днів згодом її викинули з роботи в їдальні, і вона повернула до лісової бригади. Людський погляд є безжалісним і мстивим. У бригаді, в бараку, в цілому Калючому не знімали з Ірини тавра ледащиці та донощиці. Лише її малі діти, опікування Даниловича, Долини й кількох інших врятували її від фізичної розправи.

Барабанов не припиняв пошуки автора «10 лютого». З цією метою хапався за різні способи з репертуару НКВС — від підкупу і шантажу, до погроз і провокацій. Без результату! Ніхто в Калючому не знав, хто був автором засланської балади. Одні розповідали, що співали її вже у залізничному транспорті. Інші, що в Калючому складали її всі потроху, як це з баладами буває...

Раптом рекомендація НКВС наказала коменданту терміново вибрати із засланців усіх євреїв і ще перед розливами відіслати їх до Тайшета. Пояснювали коротко, що для євреїв передбачено постійне поселення «в іншому районі СРСР».

— Може, у Біробіджан їх пошлють? — спробував голосно догадуватися Савін. Барабанов, який в принципі не ставився толерантно до євреїв, явно скривився на таку думку.

— Адже це сама «контра», ті польські євреї? Якщо наші там, у Західній Україні, віднеслися до них, як до спєцпєрєсєлєнців, то, видно, мали на це причини. Одні буржуї, хоч би такий Розенбаум або той Каплон, адвокат. Або такий антирадянський елемент, як Біалер. Ніби євреї, а буржуазною Польщею просякнуті наскрізь... Я би їх усіх не в Біробіджан, тільки як ворожий елемент усіх на Колиму!

— Якби від тебе, Барабан, залежало, то Колима мусила б бути більшою від цілого Радянського Союзу. Ну добре, куди ті євреї поїдуть, то поїдуть — не нам з тобою вирішувати. Ми мусимо виконати доручення і відіслати їх до Тайшета. Чорт його забирай, що ж відразу не могли їх відділити. Багато в нас тих євреїв?

— Кілька знайдеться...

Як порахував Біалер, Пасха випала у цьому році в середині квітня. Пасха, найбільше зі всіх єврейських свят, свято маци. І довелось йому, старому батькові, святкувати без доброї дружини Рахелі, без любимої дочки Цині, з якою навіть попрощатися йому не дали. Ціле щастя, що має біля себе сина, має малого Гершеля, який тихесеньким голосом, несміливо запитав батька чотири рази: «Тату, чим ця ніч відрізняється від усіх інших ночей?» А він синові, як традиція предків каже, розповість про єгипетську неволю. Розповість йому про те, що Пасха, то свято надії в їхній єврейській мандрівці по світі. А як надія, то й звідси, з того страшного голодного Сибіру. Найвищий їх також колись виведе. «Шем Ісраель, Адонай Ельохем Адонай»...

Посидять собі тихенько на нарах, згадають маму Рахелю і Циню, і Червоний Яр, і синагогу в Товстому. Позгадують, як їм тоді разом було добре, як смакували святкові страви, як спільним співом учиняли подяки Всевишньому.

Вранці покликали Біалера в комендатуру. Там були інші євреї. Савін об’явив, що повинні всі зібратися, бо завтра вранці будуть переселені до іншої місцевості.

Відізвався Каплон, адвокат:

— Чи можна запитати, громадянине коменданте?

— Запитуйте.

— А чи можна знати, чому? Чи можна знати, куди?

— Чому? Хотять, мабуть, щоб євреї були разом. Завжди то краще між своїми. У нас в Радянському Союзі є навіть автономна єврейська республіка: Біробіджан називається. Не знаю, може, вас туди відправлять?

Євреї вже ні про що більше не запитували, розходилися по бараках. Біалер осмілився зачепити коменданта.

— Ну, що хочете, Біалере?

— Чи я міг би нікуди звідси не їхати, пане коменданте?

— А то ніби чому? Що, так тобі тут добре?

— Пане коменданте, зрозумійте, тут є могила моєї дружини. А що з моєю дочкою? Ви мене розумієте? Як я звідси виїду, то де вона мене знайде? А як я її знайду? Вже краще, щоб я звідси нікуди не їхав, пане коменданте. А чи я вам не пригодився б тут? Адже ви, пане коменданте, знаєте, що я зможу все направити.

— Ремісник з тебе, Біалере, добрий, це факт. І навіть ти б мені тут пригодився. Але наказ є наказ: усі євреї мають бути відтранспортовані. Всі, розумієш? Наказ є наказ.

— Але дружина, пане коменданте, але моя дитина?

— Дружину, Біалере, не воскресиш... А дочка, як захоче, то тебе знайде. У нас в Радянському Союзі навіть булавка не загине, не кажучи вже про людину.

Пакувати! Що тут було пакувати? Біалер узяв сина за руку і пішли попрощатися з могилою Рахелі. Від часу її похорон кладовище розрослося. Стали над могилою.

— «Слухай, Ізраїлю, Пан є нашим Богом, Пан є один»... Дивись і запам’ятай це все, сину.

— Запам’ятаю, батьку, запам’ятаю.

Ввечері люди з Червоного Яру розсілися навколо грубки. Мужчини палили мох, змішаний з махоркою. Поговорювали, замовкали в думках, знов поговорювали. Відправляли у невідоме Біалера. Згадували Червоний Яр. «А пам’ятаєш, а пам’ятаєш, а пам’ятаєш...»Жінки тим часом позбирали їм до клуночка щось до їжі на дорогу. Небагато того було, але від серця.

Біалер відчував, що повинен своїм сусідам на це прощання щось сказати. Бог один знає, чи ще колись зустрінуться? Отже встав і сказав:

— На прощання побожний єврей повинен добрим сусідам сказати таке: «Пане Боже, будь воля твоя, щоб провести нас усіх з цієї страшної темряви до світла».

— Амінь! — голосно відповіла йому на це бабуся Шайніна.

— ...І ще те, що ніколи мені і цілій моїй сім’ї не було так по-людськи як у нашому Червоному Яру. І щоб ми з волі Всевишнього ще там колись зустрілися.

— Дай, Боже, дай, Боже!


Життя не знає порожнечі, у будь-яких умовах пригадує про свої права: люди народжуються, вмирають.

Маруся Наліп’янка і Болєк Драбік вирішили одружитися, стати чоловіком і дружиною. То нічого, що Калюче, тайга і завошивлені бараки. Життя є життя, і нема на що чекати. Особливо, що Маруся є явно при надії. Обоє походять з Червоного Яру. Селянські діти. Драбік — стопроцентний селянин. Наліпа бідніший, але також не дрібний бобик. Якби їм довелося одружувати дітей за нормальних часів, напевно свати б сварилися про кожен загін на придане. Бо й згідно зі звичаєм, і згідно з потребою. А весілля, як це завжди серед подоляків у Червоному Яру, влаштували б пишне, на всю околицю. Кільканадцятьма запрягами зі співом, стріляниною з батогів мчались би на шлюб до костьола у Товстому! Ксьондз Бохенек руки б молодим єпитрахиллю зв’язав, органіст заграв у хорі «Вені креатор»! А тут, у Калючому? Яке тут весілля організувати? Хто молодих як чоловіка й дружину запише? В гріху на котячу лапу житимуть? Ксьондза нема, то що їм робити. Маруся при надії.

— Живіть собі по Божому, а справжнє весілля влаштуємо, коли повернемося до Червоного Яру.

Досвідчений Данилович порадив, щоб однак одруження зареєстрували в комендатурі.

— Костьолів не мають, ксьондзів і попів не визнають, одруження тут тільки в управліннях реєструють.

Поговорили з бригадиром Сєдих. Той похитав головою і без зайвих слів пішов разом з ними до Савіна. Комендант на їх подив майже зрадів.

— От молодци! Правильно решилі. Треба одружуватись, родити дітей, нормально влаштовуватись. На життя нема чого ображатися.

І відразу на ходу, взявши свідком бригадира, записав їх у комендантські реєстри як чоловіка й дружину. А оскільки були першим подружжям, яке в Калючому зареєстрував, Савін за власною волею виписав їм квиток на дві пляшки горілки, дві буханки хліба, два кілограми крупи і два кілограми м’яса з лося.

— Це на весілля! І ще з цієї нагоди даю вам вільний день. Належить вам згідно з радянським законом. І як дитина народиться, також вільне належиться. Місце на нарах після євреїв займете. А весною, коли почнемо будувати нові бараки, з окремими приміщеннями, то пам’ятатиму про вас у першу чергу. Ділянку під городик вам виділю і поживете собі, як два голубки. Даю їм вільне на весілля, чув, Сєдих?

Яке там у бараку весілля. Але в суботній вечір сіли разом за столом. Болєк поставив горілку. Маруся суп лосиний зварила.

— Ну то за здоров’я молодих. За здоров’я!

— Хай вам щастить!

— Дасть Бог, продовження в Червоному Яру організуємо!

— По-нашому, по-подільськи!

— Здоров’я молодих!

— «Замість сміття купу дітей!»

— Гірко, гірко!


Засланці чекали весни, як спасіння. Нарешті! Нарешті хоч трохи оживуть після тих кошмарних сибірських морозів. Комендант Савін і його помічники, які не перший вже рік в Калючому весну вітали, чудово знали, чого можна від неї сподіватися. Знали, що у найкращому випадку, якщо весна прийде ясна й суха, майже протягом двох найближчих місяців жодна жива душа, за винятком птаха, до Калючого не добереться ані з нього не вибереться. А що тут допіру думати про підводи або доставку продуктів. Запаси, які зимою змогли зібрати, мусять людям у Калючому на той цілий час вистачити. З усім, щоб там в той час у Калючому не сталося, люди, обложені весняними розливами, мусять радити собі самі.

Комендант вирішив заощаджувати відтепер. Почав від зменшення щоденної порції хліба.

— В усіх забираємо по сто грам. Старі й діти нічого не роблять, то й сил не тратять. Не мусять обжиратися. Весна йде, сонечко світить, хай під стінами гріються, березовий сік попивають... На їдальні також заощаджувати можна. Додаткове відро вареної води в котлі ще нікому не зашкодило.

Бригадир Сєдих не змінював своїх поступків. До засланців ставився по-людськи, до роботи надмірно не гнав, де міг, радив і допомагав. А на подив деяких навіть кількох речень по-польськи навчився. Любив, наприклад, крикнути під кінець роботи своїм гучним голосом, аж луна по тайзі лунала:

— Кінець роботи!

Зимою навчив «своїх» поляків пити відвар, запарений з малинових стебел і брусниці, тепер напровесні перший затесав білокору березу, виточив солодкого соку до казанка і дав його людям попробувати.

— Нада цей сок пити... Смачний, дітям цукор нагадає і здоровий.

А коли танули сніги і на лісних галявинах почала пароститися ніжна зелень, Сєдих навчив їх збирати «черемшу», рослину зі смаком часнику, і вигрібати з-під моху залежалі соснові відпади кореневища «саранки».

— Смачне! Вітамін. Голоду не ошукає, але завжди...

Збирали ту зеленину, їли, зносили до бараків, щоб нагодувати своїх. «Черемша» мала листя подібні до конвалії і смакувала, як часник. «Саранка» була бульбою сибірської дикої лілії, ділилася на зубки, як головка часнику, але на відміну від «черемши» мала смак оліїстий і прісний.

Пойма все ще стояла під льодом. Однак усе вказувало, що кожної хвилини рушить. Весняне сонце пригрівало щораз міцніше, топило снігові замети на території табору. Навколо бараків стало мокро, болотисто і смердюче. А ще до того не було звідкіля черпати придатної до пиття води.

— Люди, — рознервувався якоїсь неділі Данилович, — як того гівна навколо бараків не приберемо, не збудуємо туалету і не навчимося до нього ходити, то тільки чекати, як нас якась зараза видушить!

Послухались його, не тільки тому, що після арешту Корчинського був старостою барака, але розумно говорив. У зимові морози кожен летів за барак, щоб тільки швидше. Протягом цілої неділі прибирали, довбали у мерзлоті яму, збивали з дощок туалет.

Це весняне прибирання сподобалося фельдшеру Тартаковському, пішов до коменданта, щоб полякам для дезинфекції трохи негашеного вапна виділив.

— Слухай, Тартаковський, те що поляки власні гівна хотять пересипати вапном, то тебе стосується, але те що звільнень від роботи виписуєш їм усе більше, то вже мене стосується. Розуміємо один одного?

— Чому маємо не розумітися, Іване Івановичу? Але я так собі ще думаю, що те присилування вапном вас також повинно стосуватися. Епідемії боюсь. На сьогоднішній день маю в кімнаті для хворих чотири такі випадки, не говорячи вже про тих, які по бараках лежать, що аж боюся думати, що це таке...

— А що то таке?

— На мій погляд, то подібне до звичайної дизентерії, але це може бути...

— Ну, не заїкайся, Тартаковський, тільки говори!

— Боюсь, що то може бути тиф!

— Тиф, кажеш? Тартаковський, ти мене тут не лякай якимись тифами. Ти тут маєш лікувати, а не лякати. Бери те холерне вапно, роби, що хочеш, лікуй людей, як вмієш, і щоб мені тут жодного тифу не було!

— Тільки, щоб я мав ще чим лікувати.

— Що маєш, тим і лікуй. Ти тут фельдшер, не я.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава