home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



10

Сибіріада польська
ісля виходу Барабанова з барака старі явно занепокоїлися цією подією: обшук, реквізування книжок, зошитів, випитування про Корчинського — все це вказувало, що вчитель може мати серйозні клопоти. Порадилися і вирішили якнайшвидше повідомити про це Корчинського. Але хто знає, де вони сьогодні працюють?

— Ми знаємо, під горою, за Поймою, — об’явили Сташек Долина та Едек Земняк.

— Ну то летіть туди, хлопці. Тільки негайно, негайно! — вирішила бабуня Шайніна.

Корчинський уважно вислухав хлопців, обшук у бараку міг бути формальний, хоча якщо Барабанов забрав з собою всі книжки, зошити й папери, випитував дітей про науку — могло це мати зв’язок саме з їхнім навчанням. Ну і та пісенька «Десяте лютого»...

Відкликав убік Целіну і Владека:

— Може, це передчасний сполох, але якщо у вас випитуватимуть, то домовляємося так: ви двоє часом допомагали дітям при готуванні завдань. Навчанням дітей займався я. І тільки я! Хай мене в разі чого про все питають.

Прийшли за ними під час обідньої перерви, коли вся бригада грілася біля вогнищ. Нічого не пояснювали, ні про що по дорозі не запитували. Зачинили їх у «каталажці», в окремих комірках.

Після смерті матері Циня Біалеріва немов стала серйознішою, дорослішою. Зрозуміла, що безповоротно закінчилися часи, коли могла собі дозволити на блукання мріями у хмарах, на капризи розпещеної одиначки і займатися тільки собою. Заліщики повні дачників, кафе, романтичних прогулянок над Дністром, сільська чарівність Червоного Яру, потайні рандеву з Янеком Калиновським, заскоки до Товстого на суничне морозиво, яке так дуже любила... Заслання, транспорт, Сибір, сльози, воші, клопи, голод, морози і безперервна важка праця. Несподівана смерть мами, розпука батька, якого ніколи у такій чоловічій любові не підозрювала. Сирітська самотність безпомічного своєю короткозорістю, тихого й хворобливого братика. Маму замінити не могла, але прала, штопала, варила. Для себе не мала часу, занедбала вроду і поза сім’єю — втрачала поволі зацікавлення цілим світом.

І хто знає, що з нею сталося б, якби не Владек Лютковський. Віддавна, ще в Червонім Яру зрозуміла, що йому подобається. Приємно тішило це її дівочу пиху, але це й все. Її думки і мрії незмінно кружляли біля Янека Калиновського. Навіть тоді, коли вже позбулася сумніву, що Янек кохає Оксану. В транспорті, якщо тільки траплялася нагода, Владек не відступав від Целіни ані на крок. Не нав’язувався, був скромний і гордий, але усією своєю поведінкою давав зрозуміти Целіні, яка вона йому близька й дорога. Пристойний блондин зі світлим обличчям, волошковими очима, спокійний, розсудливий, вчився у львівському політехнічному інституті. Колись прислав їй звідти листівку з краєвидом.

У транспорті, в одному з Владеком вагоні, в Калючому в тому самому бараку, у тій самій лісній бригаді — Владек завжди був біля неї. Уважний, охочий до поради й допомоги. Це було кілька днів після смерті матері, вже після похорону. Повертали з роботи на вирубці. Отупіла від болю, наскрізь промерзла, втомлена й голодна, волоклася останніми силами, байдужа до всього. Сипав густий сніг, плутав протоптані стежки, водив по заметах. У якийсь момент Целіні стало тепло, якось так блаженно, солодко в горлі. Пам’ятає тільки те, що притулилася до грубої сосни, яка заслоняла її перед сніговицею. Коли вона опритомніла, Владек до болю натирав їй змерзлі скроні, хукав на руки, рятував від замерзання.

Це вона намовила його, щоб допомогти Корчинському в навчанні дітей.

— Не зумію, Целінко, — пробував відмовитись.

— Зумієш, зумієш! — і цмокнула його в щоку. Владек зарум’янився, як панночка. Целіна вчила польської, бо в заліщицькій гімназії справді добре з цим справлялася. Владек вчив арифметики і географії. Вчили в неділю. Разом перевіряли, що діти вміють, разом вчили їх пісеньок.

Барабанов з допитами дочекався ночі. А почав їх з Біалерової. Від молоденької недосвідченої дівчини сподівався найлегшої добичі. Свідомо держав її у вкритій інеєм темній комірчині, голодну й промерзлу. Цибулько допомагав у перекладі. Барабанов почав з того, що не дозволив дівчині присісти, казав їй стояти в середині кімнати. Грізно насуплений, згорблений карлик кружляв навколо, кидав питання за питанням.

Прізвище? Ім’я? Імена батьків? Національність?

— Єврейка.

Стримався, зіронізував:

— Єврейка? Справді? А я думав, по тому що ти робила, що ти польська патріотка...Єврейка, говориш?

— Єврейка. Польська жидівка.

— Не жидівка, тільки єврейка! То тільки у вас, у тій колишній панській Польщі, можна було прозивати вас жидами. У нас шанують всі народи. Єврейка, жидівка. Ти краще мені скажи, за що тебе арештували?

— Не розумію... За що мене арештували? Прошу пана, то саме я хотіла довідатися, за що мене тут тримаєте?

— Невинне дитя! Дивіться на неї! Ти мені краще розкажи, і то детально, до якої польської контрреволюційної організації ти була причетною і як ви діяли проти Радянського Союзу. Ну, говори!

— Але ж товаришу начальнику...

— Арештована, я для тебе не товариш. Ані пан. Говориться до мене: громадянине.

— Перепрошую. Але, громадянине начальнику, я ні, я справді нічого не знаю. Ніколи не була причетною.

— Не знаєш, ніколи не була причетною, ніколи?

— Ніколи.

— А проти радянської влади не діяла?

— Я... проти радянської влади? А що я таке робила?

— Ти добре знаєш, що робила. Признаєшся щиро, розкажеш усе, поставимося до тебе більш лагідно. Не признаєшся, жалій сама себе. Ясно?

— Громадянине начальнику, я справді ні про що не знаю. Не розумію, чого ви, пане, від мене хочете. Пустіть мене до барака. Батько журиться, брат. Мама недавно у нас померла.

— Ось, яка хитра єврейка, жаль хоче в мене до себе викликати. Добре, як хочеш зі мною поторгуватися, то дуже прошу: ти признаєшся про контрреволюційну польську організацію, розкажеш про власну діяльність, далі всі прізвища, а я подумаю, що з тобою дальше зробити. Може, навіть звільнимо тебе? Ну, торгуємося?

— Я маю признатися про щось, чого не було і про що не маю найменшого поняття? Я справді ні до чого не належала і жодної діяльності проти радянської влади не вела.

— Не вела?

— Ні, не вела, громадянине начальнику.

— А хто в бараку польських дітей вчив, хто їм у голову антирадянську агітацію вбивав?

— Адже я не є вчителькою. Я сама учениця. То значить, я вчилася в Польщі.

— Не вчила? А може, Корчинського не знаєш? І Лютковського, може, не знаєш?

— Не вчила, звичайно, знаю пана Корчинського і Владека, то значить Лютковського. Адже ви, пане, добре знаєте, що живемо в однім бараку, в одній бригаді працюємо.

— А співати дітей не вчила?

— Співати?

— Цибульку, як то там у них буде по-польськи?

Перекладач вигріб зі скирти паперів зошит.

Десяте лютого будем пам’ятати,

Прийшли Совіти, коли ми ще спали,

І наші діти...

— Досить! — перебив його Барабанов. — Ну що, може, й цього не знаєш? Не чула?

— Чула. Знаю. Ціле Калюче знає цю пісеньку.

— Ціле Калюче, говориш? А ти, ти звідки її знаєш?

— Чула десь, усі її знають, то і я.

— Конкретно, де, від кого?

— Люди в бараках співали.

— Хто, конкретно? Хто співав?

— Не знаю, я чула, як люди співають.

— А хто її написав?

— Не знаю, справді не знаю.

— Не знаю, не знаю! А хто її дітям у бараку продиктував?

— Не знаю.

— Хто їх співати антирадянської пісеньки вчив?

— Я їх не вчила. Не знаю.

— А може, сама її не співала? Ну, говори!

— Не знаю, не пам’ятаю. Може, співала, всі співали... Я справді...

Владек Лютковський виправдовувався подібним способом. Дітей не вчив. Він не є вчителем. Якщо якась до нього прийшла і просила допомогти, то їй допомагав, як дитині. Головне з арифметики, часом географії, бо на цьому трохи розуміється.

Барабанов відкрив підручник з географії і знайшов там карту Польщі.

— А це ти бачив?

— Може, бачив, не пам’ятаю.

— А що це таке?

— Карта. Карта Польщі.

— І цього їх навчав, цієї карти?

— Говорив уже, громадянине начальнику, що я нікого не вчив.

— Не вчив! А що це таке?

— Карта Польщі.

— А коли б тебе дитина про цю карту запитала, то щоб ти її сказав? Що це що таке?

— Адже це видно: карта Польщі!

— А ти знаєш, що нема вже вашої панської Польщі? То чого ти тих дітей вчив? Антирадянську пропаганду проводив, сволоч!

На всі наступні запитання Барабанова Лютковський відповідав автоматично: ні, ні, ні.

Корчинського Барабанов держав у карцері. Крок туди, крок назад. Тісна, темна комірчина, без вікна й нар. Міг стояти притулений до стіни, у найліпшому випадку сісти на промерзлу підлогу. Лише крізь вузьку щілину під дверима, з коридора, де гріла грубка і наглядав вартовий, сочився слабкий струмочок тепла. Звідти також доходили придушувані відголоси, до яких прислуховувався. Легко зорієнтувався, що першу на допит вивели Целіну. Страшно довго це тривало. Корчинського трясло від пронизливого холоду. Відзивалася ревматичним болем кульгава нога. Але найбільше мучився докорами сумління, що через нього страждають ті двоє молодих. Втішав себе тим, що нічого їм не можуть доказати. Бо про що тут йдеться? Напевно про навчання дітей без згоди комендатури. Візьме це на себе. Оборонить молодих, щоб тільки не зламалися, не далися обманути, спровокувати. Щоб тільки пам’ятали про те, що він їм радив. Повернула Целіна? Мабуть, так. Щось говорять? «Вихаді!» То Лютковського виводять? Напевно...

Спочатку Барабанов чемно поставився до Корчинського. Примерзлого посадив на табуретку, почастував кухлем гарячого чаю.

— Тайга, пане Корчинський. Мороз, зима. Маємо такі умови, які маємо. Але приступаємо до справи. Маю надію, що ви знаєте, за що вас арештували?

— Поняття не маю, громадянине комісаре. Я повністю захоплений зненацька. Не відчуваю жодної вини.

— Пане Корчинський, мені здається, що ми люди серйозні, отже розмовляймо серйозно. Ви, пане, організували в Калючому навчання дітей чи ні?

— «Організував», може, це надто сильно сказано. Але, звичайно, я вчив дітей. У своєму бараку. Адже пан начальник знає, що я за професією вчитель?

— Знаю, пане Корчинський. А втім не тільки це. То значить, признаєтесь, що вчили? Розумно, це вже щось є. А чи ви знаєте, що така самоволя є недопустимою і ви порушили цим наш радянський закон?

— В мене не було такого наміру. Просто жаль мені стало дітей: не ходять у школу, марнуються, бусурманять. Отже, як старий педагог я вирішив зайнятися ними.

— Макаренко з вас, пане! — зіронізував Барабанов.

— Не зрозумів?

— Такий славний радянський педагог.. І чого ж ви їх навчали?

— Усього потроху, щоб читати й писати вміли, щоб не забули.

— По-польськи?

— По-польськи.

— А чому, наприклад, ви не вчили по-російськи? Ви не подумали, що ці діти житимуть тут і російська їм більше придасться?

— А знаєте, я не подумав. Зрештою, як ви чуєте, я російську ледве, ледве.

— Вчили їх читати, писати? А співати також їх вчили?

— Співати? Не думаю, щоби в цих умовах то був необхідний предмет.

— Я також так думаю. А хто вам у цьому навчанні допомагав?

— Ніхто. Я сам вчив. Не знаю тут інших вчителів.

— Не знаєте? Ніхто вам не допомагав? А той Лютковський, а та Біалер? Пане Корчинський, не робіть з мене дурня. Або говоріть правду, або інакше з вами порозмовляємо.

Барабанов зірвався з крісла, настовбурчився, як півень.

— Кажу правду. Сам вчив. Ті молоді? Які там із них вчителі?

— Але співу ви казали їм вчити?

— Нічого нікому не казав. Сам вчив дітей.

— То значить, що слова тієї пісеньки ви також самі дітям продиктували?

Барабанов підсунув Корчинському перед очі зошит з пісенькою «Десяте лютого», записану старанним дитячим почерком.

— Не диктував. Діти всяке собі записують.

— А, може, ви мені ще скажете, що не знаєте цього змісту?

— Щось чув, люди в бараках це співають.

— Тільки за цю антирадянську пісеньку маєте десять років з голови! Боюсь, пане Корчинський, що ви мене зовсім не зрозуміли. Або вдаєте і не хочете розуміти. Отже, зіграємо з відкритими картами: або признаєтесь, пане Корчинський, про всі свої антирадянські злочини і тоді заслужите собі на більш лагідне ставлення, або... Ну вибирайте. Чекаю.

— Не маю про що признаватися, крім того, що вчив тих бідних дітей.

— А про те, що ви організували в Калючому контрреволюційну польську організацію, що займалися антирадянською пропагандою? Що, про це ви забули? Ми все знаємо, пане Корчинський, все!

— Не можу признатися про те, чого не робив. Дітей вчив, звичайно. Але якась організація, контрреволюція?

— Досить цього, пане Корчинський. Бачу, що вам потрібно ще трохи часу на розмірковування. Відведіть арештованого...

Лише на третю добу, на сірому світанку конвой з арештованими вирушив з Калючого до слідчої в’язниці НКВС у Канську. До того часу кожної ночі Барабанов мучив їх допитами.

Держалися свого, не признавалися ні про що. Лише Корчинський не заперечував, що вчив польських дітей.

Розлючений Барабанов держав їх в голоді та холоді. Лише втручання більш врівноваженого Савіна спричинилося, що на другий день нагодували арештованих мискою гарячого супу. Не дозволили сім’ям бачитися. Перевозили їх до Канська лише в тім, що мали на собі під час арешту на вирубці.

Командиром конвою був професійний, старший за віком унтер-офіцер, який особисто пильнував запломбований мішок з поштою і актами, зібраними Барановим. Конвойні були зі своїм шефом у досить фамільярних стосунках, зверталися до нього Кузьмич. Приїхали спеціально за арештованими, не входили до гарнізону в Калючому. Арештованих розмістили на перших санях. Не сковали їх, не забороняли розмовляти. Перед вирушенням у дорогу Кузьмич вправно виголосив застереження, яке добре пам’ятали ще з подорожі залізницею.

— Арештовані, попереджаю: в разі спроби втечі конвой стріляє без додаткового попередження! Ясно?

Добре утримані коні зірвалися до бігу. Кузьмич стрибнув на задні сани. Барабанова при від’їзді не було, зробив своє і, мабуть, приймав тепер заслужений, передранковий сон. Калюче кожної хвилини може пробудиться, і люди почнуть виходити до роботи. Їдальня вже диміла, варили суп на сніданок. Дивилися в бік першого барака, де залишили своїх близьких. О дволичність долі! Як дуже прагнули бути там, у тому забитому смердючому бараку, який здавався їм у цю хвилину майже сімейним домом.

Втомлені слідством, невиспані, голодні і промерзлі, почувалися зле. Корчинського болісно мучив ревматизм. Владек глухо покашлював. Найгірше почувала себе Целіна, явно атакована якоюсь хворобою. Не могла видобути голосу з розболілого горла, голова лопала від болю, гарячкувала. Одягнена скупо у пептоновий плащ, тряслася від холоду. Корчинський з Владеком узяли її між себе, щоб хоч трішки могла зігрітися. Владек боявся, щоб не замерзла уві сні, і ані на хвилину не спускав з неї очей. Чим міг, окутував, заслоняв від вітру, масирував холодні, мов лід, руки. Серце лопало йому від ніжної любові, від безпомічної люті, що нічого більше не може для неї зробити. Щохвилини запитував:

— Добре? Краще?

Не могла говорити. Але за кожним разом підіймала важкі повіки і пробувала йому відповісти заспокійливим усміхом.

На нічліг затрималися в Покровці, у тому самому селі, де місяць тому люди з Червоного Яру в дорозі до Калючого похоронили малого Адася Дереня. Уже в темряві конвой в’їхав на подвір’я і затримався перед ґанком солідного, раніше напевно багатого дому. Кузьмич вбіг усередину, конвойні наказали арештованим злазити з саней.

— Вистачить на сьогодні!

Увійшли до обширної кімнати, з великою побіленою російською грубкою. Було тепло, пахло капусняком. Можна було здогадатися, що це постійне місце, де затримувалися на стоянку енкаведистські конвої. У домі хазяйнували старі люди. Дідусь з довгою сивою бородою накинув кожуха і вийшов на подвір’я ввести коней до стайні. Бабуся, маленька й мила на вигляд жінка, відчинили двері до другої, меншої кімнати. Кузьмич скерував туди арештантів.

— Тут будете ночувати. Двері мають бути весь час відкриті.

Кімната була порожня, тільки на середині стояв стіл, а біля нього довга лава. Розглядалися, де умістити хвору Целіну. Корчинський скинув з себе плащ, Владек ватну куртку. Дівчина була напівпритомна: гарячка під вечір явно посилилася. Кузьмич нахилився над хворою.

— Жар! — констатував. — Нічего, відпочине протягом тієї ночі, то їй пройде. Простудилася, мабуть.

Хазяйка, що стояла в дверях, витерла руки подолом. Підійшла й доторкнулася до лоба дівчини. Гнівно кинула Кузьмичу:

— В неї гарячка! Давай її на грубку, не буде тут лежати. Йди, донечко, йди, вигрієшся на грубці, нап’єшся теплого. От, прокляті, до чого дитинку довели.

— Ну, ну, ти, Параско, слідкуй за словами! Хвора, то хвора, як на грубку, то на грубку, але зі словами будь більш обережною. Це поляки, а не свої.

— Але, мабуть, людською мовою розмовляють?

— Тому краще зважай на слова. Меле язиком...

— Добре, добре! Допоможіть мені краще цю неборачку на грубку посадити. Боже ж мій, адже це зовсім ще дитина.

Кузьмич вийняв з мішка замерзлу на камінь буханку хліба, поклав біля грубки, щоб трохи відтаяла. Дав бабусі дві консерви.

— Одну кинь у капусняк, а другу тобі: тільки сама не з’їж, про свого старого подумай.

— Дивіться на нього, на жарти йому зібралося! Ти, краще, Кузьмич, цих своїх поляків нагодуй. Саме твоя консерва мені потрібна!

— Тебе, мабуть, Параско, овід якийсь сьогодні вкусив, скаженієш як чорт. А полякам давай їсти нормально, так як усім.

— Саме те, що як усім.

Того вечора в хаті у добродушної Параски Корчинський і Лютковський вперше від дуже давна наїлися досита.

А Параска майже не змружила очей, дбайливо займаючись хворою. Влізла на піч, натирала дівчину якоюсь пахнучою зіллям маззю, поїла гарячим чаєм з медом і малиновим соком. На світанку Целіна заснула, хоч часто кидалася і маячила в гарячці.

Вранці вирушили в дорогу дещо пізніше. Бабуня скандалила, щоб Кузьмич хвору дівчину залишив під її опікою.

— Заспокійся, Параско. Не можу. Сама добре знаєш, правила не дозволяють. Адже це арештована!

— Хвора, вона є хвора, а не арештована! Побачиш, Кузьмич, будеш мати бідняжку на совісті!

— Закрийся, бабо, маю вже цього досить! Знов цей язик розпустила. Бачиш, що краще виглядає. Ввечері будемо в Канську, а там вже нею займуться.

— Я вже там знаю, як ви нею займетеся. Ось тобі, Кузьмичу, шуба мого старого, нехай неборачку вкриє. Відвезеш при нагоді.

Целіна, бліда як облатка, почувала себе трохи краще, гарячка упала. Говорити не могла. Бабуня Параска ще на санях отулила її шубою. Дівчина підняла голову й поцілувала бабуню в руку.

Пізно ввечері конвой з Калючого в’їхав на скупо освітлені вулички Канська.

Корчинський не сумнівався, що у в’язниці їх розділять. А вже напевно заберуть від них Целіну. Нахилився над нею, погладив по щоці. Була гаряча: гарячка знов повертала. Але дівчина була притомна і держалася хоробро.

— Пробач мені, Целінко, бо це все через мене. Пробач мені, дитинко. Будь мені здоровою. Життя перед тобою. — І швидко відвернувся, бо не міг стримати сліз.

Целіна держала Владека за руку. Відчув, що притягає його до себе, немов хотіла щось сказати. Коли над нею нахилився, почув це, чого так дуже жадав:

— Кохаю тебе, Владзю, дуже...

Лише на провесні, вирвану чудом з важкого запалення легенів, Целіну Біалер виписали з тюремної лікарні й поселили у кільканадцятиособовій камері, серед криміналісток.

Кароля Корчинського і Владека Лютковського вже давно у панській в’язниці не було. Ікали їх етапами до гулагу.

Усіх, вже без додаткового допиту і судового розгляду, на підставі матеріалів, зібраних Барабановим, НКВС засудив згідно зі статтею 58. Рішення підтверджувало, що вони, діючи у змові, займалися контрреволюційною діяльністю проти СРСР, а також антирадянською пропагандою. Засуджені одержали такі покарання, яких не можна було відмінити:

Кароль Корчинський — 20 років суворого табору;

Владислав Лютковський — 10 років суворого табору;

Целіна Біалер — 10 років табору звичайного.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава