home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



9

Сибіріада польська
очаток квітня. Дні ставали щораз довшими. Мороз усе ще держався, та особливо суворішав уночі, з гарматним шумом розриваючи в тайзі дерева, в яких починали кружляти соки. Лагіднішав уранці, в міру як сонце видиралося щораз вище. Опівдні його лагідне тепло змінювало верхній шар снігу в склисту тверду шкаралупу. В таку передвесняну пору зголоднілі ватаги вовків можуть легше вполювати сарну, оленя, а навіть лося, загнавши їх у глибокі замети, в яких довгоногі звірі грузли до тулуба, а зледеніла сніжна шкаралупа обмежувала їх рухи, ламала і до крові калічила бабки. Недавно з такого вовчого полювання скористали люди з бригади Сєдих. В дорозі на вирубку побачили, як вовки заганяють півколом великого лося в долину Пойми. Лось біг щораз повільніше, грузнув у кучугурах снігу, насилу витягував поранені ноги. Вовки допали його, шарпали живцем.

Сєдих вистрілив зі штуцера. Не попав, бо було задалеко, але вовків сполохнув. Неохоче відскочили від лося. Коли, однак, Сєдих вистрілив ще раз, величезна вовчиця повела слухняну зграю на другий берег Пойми. На високому березі зупинилася і завила від люті. Покалічений лось кінчався і великими наляканими баньками дивився на людей, що наближалися. Сєдих дострелив звіра... М’ясо поділили справедливо.

На те, що провесна наближається, вказував також підсилений рух транспортів, які, користаючись зимовою дорогою руслом замерзлої Пойми, саньми довозили до Калючого забезпечення. Місцеві знали з досвіду, що з приходом весни, коли розтануть сніги, розіллється повінь, зрушить лід, оживуть навколишні пучини і мочари — Калюче на довгі тижні буде відрізане від світу. Отже, зберігали на складах борошно на хліб, продукти для їдальні.

Люди голодували. Більш енергійні й заповзятливіші не переставали шукати нагоди до здобуття хоч би трішки додаткової їжі.

Данилович, дивлячись на свого кількамісячного синка, не міг знайти собі місця. Малюк, позбавлений відповідної їжі, особливо молока, марнів на очах. Бачив, як Наталка обманювала дитячий голодний плач материнськими грудьми, в яких вже давно не було ані краплі корму. Фельдшеру Тартаковському молока в порошку для дітей вистачило лише на ліки. Данилович пробував домовитися з візниками, які постачали товар з Канська, щоб привезли йому мороженого молока. Незважаючи на страх перед НКВС, може вдалось би якось підкупити, але жоден з них не був упевнений, чи ще раз цієї зими до Калючого приїде. Від одного з них дізнався, що більш-менш за двадцять верст від Калючого, над Поймою, є найближча людська оселя, Усольє. Живуть там буряти, які хоч здебільшого займаються полюванням, годують часом худобу, управляють погані городи, отже, мабуть, в них можна було б трохи поживи і молока роздобути.

Данилович довго не вагався. У таємниці намовив на цю ризиковану експедицію до Усолья Яна Долину і одного з братів Куриляків, Сташека. Про одержання згоди в комендатурі не могло бути й мови. Вирішили вирушити в суботу ввечері і повернути найпізніше в неділю. Окрім рублів, несли з собою на обмін різну польську одежу.

З Калючого до Усолья проторованої дороги не було. Вирішили держатися Пойми. Йшли один за одним, серединою замерзлої ріки. Місяць був уповні, видимість добра, ніч морозна, безвітряна й тиха. Відголоси кроків, хрускіт замороженого снігу, покашлювання лунали далеко. По обох берегах темніла стиснута стіна тайги. Йшли швидко, мовчки, чутко вслухалися в околицю. Добре порахували припушувану відстань від Усолья і свої можливості, бо коли, разом зі світанком, вкриті інеєм і втомлені вийшли із-за крутого повороту Пойми, на її правому березі помітили лісне селище. Зупинилися, щоб дещо перевести дух і домовитися, що робити далі. Найбільш побоювались зустрічі з сільською владою, не кажучи вже про міліцію. Село не спало, з кількох коминів дим високо спинався до неба. Вирішили ризикнути і постукати до першої з берега хати. А якщо буде щось не так? Не встигли погодити між собою дальших вчинків, бо заскочив їх характерний посвист сунучих по снігу лиж. Оглянулись. Їх слідом наближувався озброєний мужчина! Сунув поволі, на коротких, широких лижах. Кремезний, середнього зросту, в оленячій куртці і великій собачій шапці. За кільканадцять кроків перед ними зупинився. Поправив на лівому плечі впольованих зайців-біляків, двостволку перекинув на передпліччя, зручніше до пострілу. Був смуглий, довгастий на обличчі, косоокий. Схоже було на те, що той чоловік повертає з полювання, але чи був мисливцем? Прибулий перший порушив тривалу мовчанку. Приязно всміхнувся і запитав:

— Поляки?

— Поляки! — призналися хором, дивуючись, звідки це пізнав.

— Калючоє? — мисливець кивнув рукою назад.

— Да, да, Калючоє, — підтакнули.

Став серйозним, немов над чимось на мить задумався.

— Убєжалі?

— Нєт! Нєт! — бурхливо заперечили. — Ми в дєрєвню, — вказали на село,— хочемо купити молока для дітей, продуктів...

— Ааа... Продукти, — кивнув із зрозумінням головою і знов усміхнувся.

Зустрінутий чоловік був бурятом, звали його Оной Єгоров. Майже всім колонізованим сибірським народом росіяни давали прізвища на свою манеру, при чому їх джерелом було як правило російське ім’я. Звідсіля в сибірських кочовищах спеціалісти з розводження північних оленів, у лісових селищах і прибережних до річок селах, серед бурятів, евенків і чувашів щодругий мав російське прізвище Іванова, Петрова, Єгорова, Васільєва або Степанова.

— Усольє! — Оной показав у бік села.

Російською мовою говорив погано, короткими, обірваними реченнями.

— Продані продукти? — запитали.

— Мало, мало є... — увесь час усміхався.

— Молоко нада... Дитина, ребіонок, — пояснював йому Данилович.

— Ребіонок, молоко... панімаю, панімаю. Пошлі, — вирішив Єгоров і рушив у напрямку села.

Йшли за ним, хоч все ще не дуже впевнені, хто цей Єгоров є і що їх там чекає.

— Ризик, фіск, у крайньому разі міліція нас до Калючого відправить.

— Або на гіршу каторгу пожене.

— А чи це не все одно?

— Мій дім! — Бурят показав на засипану по дах снігом хату. — Заході, полякі, гость будеш.

Садиба Єгорова складалася з просторого дерев’яного дому і низької хазяйської прибудови. Кімната, до якої завів гостей, була просторою, з великою російською піччю, в якій горів вогонь. Освоївшись з півтемрявою, з цікавістю розглядалися навколо. У кімнаті було двоє старих, певно батьки Єгорова, три молоді жінки і кілька малих дітей. Всі мовчки оглядали пришельців. Одна з жінок допомагала мисливцю, повісила рушницю і винесла до сіней зайців. Друга роздувала великий, закопчений самовар. Третя, наймолодша, обвішена бусами, з нарядною каймою на чолі, ховалася у темному кутку, оточена дітьми. Дідусь сидів на вкритих шкірами нарах і палив люльку. Бабуся, також з люлькою в зубах, маніпулювала горщиками в печі. Єгоров розмовляв із сім’єю бурятською мовою, час від часу показуючи на своїх гостей. Розуміли лише слово «поляк», яке часто повторювалось. Сім’я слухала, мовчки, лише старий кивав тямуче головою. В кімнаті було тепло, душно; смерділо шкурами, старим жиром і людським потом. Але чисто. На дерев’яній підлозі лежали вовчі та ведмежі шкури. У кутку на полиці стояла невелика статуетка Будди. На стіні висів паперовий портрет усміхненого Сталіна. Мисливець, стежачи за їх поглядами і здогадуючись зацікавленості, показав на портрет.

— Сталін! Самий большой начальнік! Харашо! — всміхнувся і додав: — Будда, — тут показав на дідуся, — тоже харашо. Садісь, полякі, чай піць будем.

Біля подовгуватого, низького стола на лавки по боках сіли тільки мужчини. Жінки підносили до столу чавунний горщик з пареним оленячим м’ясом, киплячий самовар, чайник із запареним чаєм і червоною замороженою брусницею в посуді з березової кори, яку тут звали «туяском». Хліба не було. Хазяїн набивав великі куски м’яса на ніж і клав перед кожним на підручних дощечках, які, мабуть, замінювали тарілки. Чай пили зі старих, закопчених жерстяних мисок. Солоний. Бажаючи підкупитися і віддячитись за гостювання, Данилович витягнув з рюкзака пляшку горілки і вручив Оноєві.

— О! Харашо, поляк, водка піць будем! — зрадів мисливець.

Зрештою не лише він. Бабуся щось там забурмотіла, не видержала і підійшла ближче до столу. За піччю перестала хохотати гарно вбрана молодичка, вийняла звідкілясь і поставила на столі кілька горщичків. Оной налив мужчинам, решту в пляшці вручив бабусі.

— Поляк, твоя харашо, бурят, моя харашо, — і прийняв свою порцію одним ковтком. Бабуня потягнула з пляшки й передала її решті жінок.

Удалася їм ця експедиція до Усолья. Не тільки корисно обміняли все, що з собою сюди несли, на замерзлі кружки молока і копчене м’ясо, але вдалося їм бурятів добре до поляків настроїти. Міліції в селі не було. А саме Оной Єгоров був тут головою «сельсовета».

Усольє було типовим бурятським селищем, нечисленні мешканці якого займалися полюванням; жили з того, що їм тайга подарувала. Деякі виробляли дьоготь з березової кори. Люди ззовні заглядали сюди рідко. А поляків в Усольї бачили вперше, хоч буряти знали, що цієї зими появилися в тайзі поляки. Влада пояснювала їм, що це «врагі народа», «куркулі», що треба від них берегтись, уникати з ними контактів, бо можуть пробувати тікати, пограбувати, вбити. Від Єгорова дізналися, що за Усольєм, у нижній течії Пойми, також є поляки. Буряти місцями польського заслання називали ще ріку Бірюсу, лісові селища: Каєн, Бурундук і Шиткіно.

Хазяїн відвів їх далеко за сільські застави.

— Приходзь, поляк, у Єгорова гость будеш.

Дорога назад була для них менш щасливою. Під вечір мороз полегшав, але почав порошити сніг, який перейшов у густу метелицю. Стало темно. Падіння свіжого снігу спричинилося до того, що ноги вгрузали глибоко, йшлося їм щораз повільніше і важче. Не боялися, що заблудять, бо знали, що русло ріки мусить їх до Калючого довести. Аби тільки встигнути на роботу. Майже навпомацки дріботіли зигзагами, грузли у прибережних кучугурах. Йшли нав’ючені важкими, незручними до несення мішками. Мабуть, внаслідок недавнього переїдання мучив їх понос і болі у шлунку. І немов цього всього було мало: Долину раптом атакувала присмеркова сліпота, відома їм від деякого часу в Калючому. Хворий на курячу сліпоту від присмерку до світанку нічого не бачив і був безпорадним, як справжній сліпий. Коли наставали сутінки, такий «курячий сліпий» переставав працювати і повертав з роботи, ведений під руку друзями. У бараку аж до світанку залишалися йому лише почуття дотику і розраховування на ласкаву допомогу сусідів. Бувало вже таке, що одинокий хворий блукав, гинув, замерзав у тайзі до смерті. Фельдшер Тартаковський не мав від курячої сліпоти ліків.

— Куряча сліпота пройде, від цього не вмирають.

— Але я нічого не бачу, докторе!

— Або ж я тобі кажу, що ти бачиш? Сова не бачить удень і живе, а ти не бачиш тільки вночі. Вночі можеш спати.

— Є від цього якісь ліки?

— Звичайно, що є ліки! На все, за винятком смерті, є ліки. Від курячої сліпоти також є ліки.

— Ну то, може...

— Що, може, що, може! — рознервований та безпомічний фельдшер маніпулював окулярами. — Ти думаєш, що я дам тобі вітамін А? Чи ти думаєш, що я дам тобі риб’ячого жиру? А може, ти собі думаєш, що я дам тобі печіночну таблетку, а ще краще як ліки печіночки з цибулькою тобі нажарю? Ну то ти можеш собі навіть так думати, а я тобі нічого такого не дам. А не дам, бо не маю. Від курячої сліпоти не помирають.

Намучились, наїлися страху, але щасливо встигли до барака перед ранковим гонгом. Густа сніговиця не тільки приховала їх у сутінках, але замела на Поймі всі сліди...

Протягом дня у бараку залишалися тяжко хворі, старі та малі діти. Немовлята та малюки під чиєюсь опікою, старі мусили самі давати собі раду. День подібний до дня, минав їм серед розваг, пустощів, бійок й галасу. Діти допомагали прибирати в бараку, палити в грубках, принести дрова, назбирати чистого снігу. У двір вибігали рідко, бо ані одягу, ані відповідного взуття на тутешню сувору зиму не мали. Не вчилися, бо в Калючому про школу не було й мови. Забитий, завошивлений, заклоплений барак був для них єдиним доступним місцем. Діти радили собі в тих умовах, як уміли. Лише з одним порадити собі не могли: з безперестанним голодом. Як ті ненаситні лелечі пташенята, завжди були голодні.

Корчинський, вчитель за професією, а крім того ще й староста в бараку, нагодувати дітей не міг, але вирішив, що в його бараку діти вчитимуться.

— Як це буде виглядати, — переконував батьків. — Повернуть ваші діти в Польщу і «ані читати, ані писати».

— Ну добре, пане Корчинський, але хто їх вчитиме?

— Не забувайте, що я вчитель. Думаю, що помічників також собі знайду.

І знайшов. Целіна Біалеріва погодилася вчити польської, «студент» Владек Лютковський — географії, а сам Корчинський взявся за арифметику та історію. Навчали дітей у неділю, а на цілий наступний тиждень задавали уроки. Не було чим і на чому писати. Добре, що в магазинчику було ще кілька хімічних олівців. Діти писали на клаптиках газет, останках зошитів, паперових торбинках. Не було підручників. На щастя Генєк Біалер, гордий своїм новим рюкзаком, забрав його з Червоного Яру і довіз з цілим вмістом до Калючого. Шукали польських книжок в інших бараках. Але хто під час раптового вивезення мав голову до книжок? Але однак знайшлося пару: Банда Малиновська позичила їм «В пустині і в пущі», Олег Балік «Про гномів і сирітку Марисю», а Сташек Долина випросив у мами «Найновішу кухню варшавську», яка містила понад 1200 рецептів різних страв, від найскромніших до найвишуканіших, складених Анелею Овочинською.

— Пані Тосю! — жартував Корчинський, — коли кишки нам почнуть грати марша, припинимо навчання і почитаємо собі наприклад «про фаршировані телячі ніжки» або про «шніцелі по-віденські»... А на десерт... На десерт виберемо собі, о вже знаю: для дітей «шоколадне морозиво». А для нас «вергуни на піні» і чашечку міцної чорної кави!

— Кава, кава! Пане, не знущайтеся з мене.

Від себе Корчинський докинув улюбленого Міцкевича, якому завжди віддавав першість серед усіх польських поетів. Мав із собою в Калючому збірку, видану Анчицем, зі вступом професора Пігоня. Були там «Діди», «Гражина», «Конрад Валленрод» і «Книги Паломництва». Скільки то разів молився Корчинський полум’яною міцкевичівською молитвою, яку знав напам’ять!

«Пане Боже Всемогутній! Діти воєнного народу піднімають до Тебе беззахисні руки з різних кінців світу. Зовуть до Тебе з глибоких сибірських шахт і з камчатських снігів, і зі степів Алжиру, і з Франції чужої землі. А у Вітчизні нашій, в Польщі вірній Тобі, не можна звертатися до Тебе. І наші старики, жінки й діти моляться до тебе скритно, думають зі сльозами. Боже Ягеллонів! Боже Собеських, Боже Костюшків! Змилуйся над Вітчизною нашою і над нами. Дозволь нам знов молитися до Тебе звичаєм предків, на полі битви, зі зброєю в руках, перед олтарем, зробленим з барабанів і гармат, перед балдахіном, зробленим з орлів і прапорів наших; а сім’ї нашій дозволь молитися в костьолах міст наших і сіл наших, а дітям на могилах наших. Та адже ж нехай збудеться не наша воля, а Твоя. Амінь.»

Іван Савін найбільше цінив свій святий спокій. Не вперше був шефом гулагу, але той в Калючому значно відрізнявся від попередніх. У дотеперішніх перебували засуджені: політичні, звичайні криміналісти, в основному мужчини. Росіяни, українці, грузини, чеченці — одним словом, усі народи Радянського Союзу. І з ними справа була проста: вирок, табірний регламент, кінець покарання, до дому або на заслання. А тут раптом ці поляки! Що там за люди? Та ще й заслані цілими сім’ями, зі старухами і малими дітьми. Не мають вироків, значить не є, якщо формально підходити до справи, засланими, тільки переселеними в силу урядового декрету. Савін чув про подібну категорію засланців, коли то до Казахстану і в Сибір почали в тридцятих роках переселяти куркулів з України, Білорусії і козаків з-над Дону. Залишили їх в степу, в тайзі, хай собі радять. Хай живуть, як вміють. Без права повернення в рідну сторону. А ці поляки, то буржуї. Що з такими робити, як до них ставитись? Савін хотів знати. Любив порядок, регламент і спокій.

Ще до приходу перших транспортів зібрали таких, як Савін, на відрядження в Тайшеті, де було керівництво гулагів на цій території східносибірської тайги. Інструкції були такі:

— Поляки, які будуть вам підпорядковані, то антирадянський, контрреволюційний елемент: буржуї, великі землевласники, куркулі, словом, експлуататори. А окрім цього, є серед поляків офіцери, поліцейські, службовці, ксьондзи і цього виду «всякая контра». Всі вони за наказом НКВС, товариша Берії, були виселені з визволених територій Західної України і Білорусії і направлені до віддалених районів СРСР, зокрема в Сибір. Назавжди. Без права повернення в рідні сторони. За втечу із заслання — віддавати їх до суду. Аж до відкликання не дозволено їм віддалятися за територію табору. Заборонити контакти з місцевим населенням. Відразу після прибуття до табору пояснити полякам їх статус «спєцпєрєсєлєнцев», попередити про кару, яка їм загрожує. Рішуче підкреслити, що прибули сюди на постійне перебування і тільки від них залежить, як собі укладуть життя. Всі поляки від 14 до 60-ти без винятку зобов’язані працювати. Як антирадянський елемент, з контрреволюційним настроєм підлягають постійному наглядові та оперативному опрацюванню НКВС. Припиняти і ліквідувати навіть найменші прояви антирадянської агітації та контрреволюційної діяльності. Виловлювати й ізолювати проводирів. Піднімати корні справи, арештовувати і направляти на слідство до Тайшета.

Савін з полегшенням зітхнув. Знав уже, як йому з тими поляками поводитися. У кожному заново заселюваному бараку особисто виголошував до поляків «вітальну» промову. А вони неначе реагували на цю промову. До роботи ходили без опору, хоча нарікали на брак теплого одягу і погане харчування. Втеч Савін не побоювався: куди ті поляки можуть втекти крізь тайгу, сніги й морози? Контакти з місцевим населенням також відпадають: не знають території, не кажучи вже про те, що до найближчих людських селищ стільки кілометрів бездоріжжя. Зимою сніги й морози, весною — навколо болота й вири. Ні, з Калючого поляки носа йому не висунуть, можна не боятися. За операційні справи відповідає Барабанов. Нехай він журиться. Але той карлик як дотепер нічого конкретного не виявив. Жаліється, що поляки то не те, що наші, вони є пильними, обережними й недовірливими. Важко завербувати серед них агента, знайти інформатора, не кажучи вже про провокатора.

Один раз на тиждень, у понеділок увечері, Савін мав обов’язок передати по радіо донесення у Тайшет про стан справ у Калючому. У телеграмі за кожним разом підтверджував кількісне становище табору. Стосовно померлих не давав пояснень. Переказував лише причину смерті. Гірше, якби трапилася втеча, антирадянська пропаганда або стаття 58 карного кодексу, тобто «контрреволюційна діяльність».

Якогось дня Барабанов влетів до коменданта явно збуджений.

Держав у руді якийсь папір і вже від порога кричав:

— Маю, Іване Івановичу, нарешті маю їх!

Савін зняв долоні з теплої печі.

— Що там знову такого? Що маєш, кого?

— Читайте, прошу.

З письмового донесення Барабанова виникало, що в бараку номер 1 якийсь Корчинський самовільно організував навчання польських дітей: «щоб як колись повернуть до Польщі, вміли по-польськи читати й писати».

— Звідки про це знаєш?

— Маю свої способи, товаришу начальнику! Треба це негайно, в сьогоднішньому донесенні...

— Нічого не треба в сьогоднішньому донесенні. Ти, Барабанов, не будь в гарячій воді купаний. Донесеш, а як потім нічого не докажеш.

— Докажу, Іване Івановичу, докажу!

— То насамперед мені докажи. А з донесенням до Тайшета завжди встигнемо. Не втече нам той твій Корчинський, чи як його там...

Досвідчений енкаведист Савін мав рацію, безпосередніх доказів на Корчинського не було. А про саму справу Барабанов довідався випадково від своєї коханки, яку купив собі за небагато їжі для її дітей і за роботу, яку улагодив їй в їдальні. Ірина Пуц, дрібна, делікатна блондинка, була дружиною якогось службовця з Тернополя. Її чоловіка НКВС арештував відразу після входу до Польщі й від того часу всякий слід по ньому загинув. Ірину разом з двома дітьми вивезено в Сибір. До війни ніде не працювала. Настигнута воєнними нещастями, абсолютно не вміла собі радити. Але вже у транспорті кокетувала з молодим комендантом і, не зважаючи на те, що скажуть люди, ходила до його вагона «прибирати». Комендант був пристійний, до того щедрий, тому не терпіла голоду ані вона, ані її діти.

У Калючому Ірина мусила йти в тайгу, на роботу, і ледве не померла там від голоду й холоду. На її щастя або на нещастя, бо хто знає, якогось вечора Барабанов покликав її на звичайну вправну розмову. Стояла на черзі в списку до співбесіди, як дружина державного службовця. Згідно з інструкцією Барабанов викликав на такі розмови службовців, лісників, суддів, адвокатів, вчителів, дружин офіцерів, поліцейських, словом, інтелігенцію. Це середовище НКВС вважав потенційно загрозливим, і до обов’язків Барабанова належало ближче з ним знайомство. А при нагоді, якщо трапиться оказія, — когось з них завербувати агентом або таємним інформатором. У цьому плані, як дотепер, Барабанов не міг похвалитися успіхами. Поляки були тверді, горді, ніколи нічого не знали, не чули, нічим не цікавились, нікого не знали, ні з ким ні про що не розмовляли. А найчастіше удавали, що не розуміють, чого Барабанов від них хоче, бо не знають російської мови. Тому також небагато чекав від цієї розмови. Але коли черговий ввів до кімнати Пуцову, комісар Барабанов витріщив очі: перед ним стояла направду гарна жінка. Ірина, хоч налякана раптовим викликом у комендатуру, вмить зорієнтувалася, яке враження справила на цього всесильного карлика, і вирішила спробувати цей шанс використати. Хай діється будь-що, а не повернеться на вирубку, не дасть здохнути від голоду своїм дітям.

Як вирішила, так і зробила. Спочатку жалібно розплакалася, вхопилася за серце, закліпала віями і зомліла впала з табуретки на підлогу. Наляканий Барабанов поспішив на допомогу. Уважно слідкувала, як біля неї метушиться, розпинає блузку, поклепує щоки, обіймає, намагаючись перенести її на лежанку. Стогнала, піддавалася йому, ніби безвольно обіймаючи його за шию. Тихим, жалібним голосом попросила води. Піднімав її голову і дбайливо поїв. Відкрила блакитні очі, які збільшувались від подиву. Пробувала сісти.

— Що сталося? Де я є? О Боже, що...

— Нічево, пані Ірина, нічево. Вже добре, добре, хай пані заспокоїться, — Барабанов продовжував підтримувати її півобіймами, — ослабла пані зомліла. Але вже добре. Зараз зроблю пані гарячого чаю.

— Який ви, пане, добрий! — прошепотіла Ірина голосом, у якому Барабанов міг почути, чого тільки прагнув, і згаси встиг зреагувати, відчув на своїй щоці гарячий поцілунок її гарно викроєних вологих губ.

— Ну что ви, пані Ірина, что ви...

У цей вечір на цьому закінчилося. На другий день, на звернення Барабанова, фельдшер виписав Ірині лікарське звільнення з роботи на вирубці. Невдовзі потім стала утриманкою Барабанова і почала працювати в їдальні. Ірина Пуц не була агенткою. Барабанов навіть не намагався вербувати свою коханку. Але про Корчинського, про навчання ним дітей Барабанов дізнався саме від неї. Ірина проговорилася перед ним випадково. І навіть їй в думках не було, що з цього може щось виникнути.

Закоханий в Ірину і безустанно її прагнучий, Барабанов створював відповідні нагоди, щоб якнайчастіше бути з нею наодинці. Діючи обдумано, Ірина йшла до нього, як на тортури, і блювати їй хотілося вже на саму думку про зближення з цим ослизлим, ненаситним карликом. Але боялась його чимось відштовхнути, щоб знов не замерзати в тайзі і разом з дітьми не здихати з голоду. Отже, приходила кожного другого вечора, випивала чай зі спиртом, роздягалася і напівп’яна, із заплющеними очима, дозволяла жгауче пристрасному комісару знущатися над своїм тілом. Нещасливого вечора мала вже виходити, засовувала до кишені плитку пресованого чаю, якусь консерву, коли раптом на столику побачила грубий зошит. Це їй нагадало, що діти не мають на чому писати. Машинально сягнула по нього, але Барабанов не дозволив.

— Що ти? Нельзя цього чіпати, службове. — Мав там свої замітки, вкинув зошит до висувного ящика.

— Мені потрібний такий чистий зошит. Можеш мені дати такий, або найкраще два?

— Зошит? А навіщо тобі зошит?

— Не мені, діти просили, щоб я їм щось до письма знайшла. Уроки не мають на чому готувати. А у тому вашому засраному магазинчику навіть зошита не можна купити.

— Уроки не мають на чому готувати?— У Барабанові пробудився енкаведист. — А я щось не чув про те, щоб у Калючому була якась школа.

— Ну так, як дикі люди тут живемо.

— Ну, ну, Ірино, зважай на слова! Коли прийде пора, то і школа буде. Зошит тобі потрібний? Дуже прошу, ось є! Тільки один, але наступним разом добуду тобі більше. То кажеш, що діти вчаться?

— Е, яка там у бараку наука, але все-таки це щось...

— Ну звичайно, звичайно... А вчителів хоча б добрих мають? Хто їх там вчить?

— Вчителі є. Такий, наприклад, пан Корчинський з нашого барака, який це все організував, він ще в Польщі був директором школи...

Від Савіна вискочив Барабанов розлючений. «Брак доказів, брак доказів, — гарчав під носом, — як буде треба, то з того холерного Корчинського і без доказів усе видушу». Але через хвилину, коли дещо охолонув, признав комендантову рацію. «Добре, хоче Савін доказів, то їх йому дістану, нехай не думає собі».

Вранці, коли люди з барака номер 1 були на роботі, Барабанов зі своїми помічниками провів там обшук. Вивернули все догори ногами і знайшли те, чого шукали: кілька польських книжок, всі підручники для четвертого класу малого Біалера, а також твори Міцкевича, які належали Корчинському.

А найбільше тішився Барабанов зошитами, відрізками газет і сірим папером, записаними дитячими невправними вайлами. Але не лише результати обшуку його втішили.

Енкаведисти обшукували барак, а Барабанов розмовляв з його мешканцями. Допомагав йому в цьому Цибулько, енкаведист, українець з-під Житомира, який знав польську мову, в комендатурі був перекладачем. Діти, як діти, цікаві були чужих, особливо що той рудий начальник частував їх цукерками, смак яких вже майже забули. Відповідали на запитання охоче, а що сміливіші, самі вихвалялися, переганяючи один одного.

— А ти як вчишся? — питав усміхнений Барабанов, гладив дитину по голівці і частував цукеркою.

— Добре, прошу пана.

— А хто тебе вчить?

— Пан Корчинський! — влучилася хором решта, витягуючи руки за цукерками.

— І ще пані Целіна також вчить нас.

— І ще пан Владек нас вчить.

— А чого вони вас вчать?

— Польської та арифметики, і ще історії та географії...

— Навіть співу нас вчать!

— Співу? — удавано дивувався Барабанов. — А яких же пісеньок ви вчилися останнім разом? Пам’ятаєте? — Барабанов грався цукерками, пересипаючи їх зі жмені в жменю.

— Пам’ятаємо! Звичайно, що пам’ятаємо.

— А заспівайте мені? Ну, сміливіше! Як мені гарно заспіваєте, то ці всі цукерки будуть ваші.

Осмілилася Тереска Баликова і почала тремтячим голосочком. Підтримала її решта дітей і виспівували, як вміли, дивлячись на цукерки, що пересипалися з руки в руку:

Десяте лютого будем пам’ятати,

Прийшли Совіти, коли ми ще спали,

І наші діти на сані всадили,

Усіх поляків в Сибір гонили.

Цілий місяць транспортом їхали,

Гинули з голоду, з холоду умирали.

А в тому Сибіру тайга, страшна біда,

Але наш поляк ворогові не дасться,

Не дасться ворогові, не зігне коліна,

Хоча б мав загинути, відчизно кохана,

Польще улюблена, ти наша любов,

Повернемось до тебе, як Бог дасть волю!

Барабанов кинув дітям цукерки на підлогу барака. Малеча клубочилася, збирала. Комісар сам вже дещо по-польські розумів, але з того, що йому в процесі дитячого співу встиг перекласти Цибулько, не має жодних сумнівів, що тут у цьому бараку діється і якою «контрреволюцією» той Корчинський зі своїми помічниками займається.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава