home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



8

Сибіріада польська
алючоє! «Колюче», «Кільчасте?» Так називався один з багатьох таборів примусової праці «гулагу» — або Головного Управління Таборів НКВС СРСР — розкиданих по неосяжному просторі східносибірської тайги. У цьому відлюдному місці верхньої течії ріки Пойми ніколи не було осілого людського гнізда, не кажучи вже про типове село. Берег ріки, невеликої як на сибірські умови, природна галявина на пагорбі, а навколо дівоча тайга і болотні трясовини, «кочки». До Калючого доїхати можна було лише зимою, бо починаючи від весняних розливів доступу заборонювали непроїзна тайга і болотяні пучини.

Калюче збудували, від першого зрубу, ще у тридцятих роках заслані сюди в’язні. Жили в бараках і працювали при вирубці тайги. Весною, коли зійшли льоди, сплавлювали дерево Поймою, спочатку до більшої ріки Бірюси, а Бірюсою аж до могутнього Єнісею. Незадовго перед привозом до Калючого засланців з Польщі радянських каторжників погнали далі, вглиб тайги.

Табір у Калючому складався з бараків, збудованих із соснових кругляків, ущільнених мохом. Такий барак мав кількадесят метрів довжини, з десять ширини, одні вхідні двері біля гребеня і кілька невеликих віконець під низьким склепінням, без накату. Вздовж стін бараку з ледве обтесаних балок тягнулися однорідні, збиті з необструганих соснових дощок, нари. На середині, між нарами, стояли довгі столи з лавами. У кожному бараку дві чавунні грубки, які називали «буржуйками». Був окремий барак — їдальня і барак — кімната хворих. Окрім цього підручні склади, столярня, пекарня і навіть кузня. Над берегом ріки збудовано пральню і баню. А зовсім на узбіччі, скритий за високою огорожею з дранки, будинок лагерного «начальства», де виконував службові обов’язки і мешкав комендант з охороною. Там також було приміщення для тимчасового арешту, як його тут називали: «каталажка».

Точної табірної зони, «зони», в Калючому не було. Не було тут високих плотів, колючого дроту ані сторожових башточок. Пліт, що огороджував Калюче, з воротами з двох сторін табору, був типовим плотом із соснових жердин, якими всі сибірські села відгороджуються від тайги, щоб худоба не тікала або щоб лісові звірі вночі по селі не волочилися; зимою зголоднілі вовки, а влітку — не менш ненажерливі й ласі не лише на пасіки — ведмеді. Не огороджували, не стерегли Калючого, бо в’язень на вдалу втечу майже не мав шансів. Зимою виснажений голодом і працею понад сили, нужденно одягнений, без зброї і харчів — замерз би в тайзі на смерть. Влітку втеча мала дещо більше шансів, бо було тепло, тайга годувала втікачів, але й так блукали, тонули в болотах, вмирали замучені хмарами комарів і сибірської мушки. А якщо щастя втікачеві навіть винятково сприяло і йому вдалося дістатися до людського селища, завдяки всюди наявних шпигів і продажних «ловців голів» потрапляв знов у тенета НКВС.

Комендантом Калючого був комісар Іван Іванович Савін, досвідчений офіцер НКВС. Його помічником і заступником назначено якогось Барабанова. Під їх командуванням було кільканадцять солдатів. Обов’язки бригадирів, завскладами, функціональних спеціалістів виконували цивільні працівники ліспромгоспу або колишні в’язні, примусово залишені у постійному сибірському селищі.

Поляки з канського транспорту, люди з Червоного Яру, були першими «спєцпєрєсєлєнцамі», які добралися до Калючого. Можливо тому комендант Савін, який до цього часу з поляками не мав справи, не лише був зацікавлений ними, але наказав своїм помічникам чекати на них з теплою їжею, а в бараках напалити у грубках. Люди, які попередню ніч провели на снігу й сорокаградусному морозі, після входу до огрітого бараку, напівпритомні, падали з ніг і більшість з них, незважаючи на дошкульний голод, не мали сил, щоб змусити себе знов вийти на мороз, до їдальні. Ті, хто на це зважився, одержали по мисці гарячого круп’яного супу й шматку хліба. І «кіп’ятку сколько угодно».

Тільки Кулябінські і Чуляк цю ніч мали безсонну, бо одержавши в комендатурі знаряддя і кілька дощок, збивали труночки для своїх померлих донечок, щоб їх завтра похоронити.

Вранці у барак увійшов комендант Савін зі своїми помічниками. Царював тут ранковий розгардіяш, шум, ніхто не мав свого постійного місця, дехто ще спав.

Комендант став у середині барака і чекав, аж люди затихнуть. Савін був високим мужчиною близько сорока, з широким, м’ясистим обличчям. Одягнений в чорний баранячий кожух, з кобурою пістолета при поясі. З його помічників виділявся особливо один, бо був карликово низький та полум’яно-рудий. Навіть крейдово-біле обличчя і руки мав пістряві від рудих плям. Це був заступник коменданта, якого звали «опер», спеціаліст з нагляду, вербування донощиків і всяких слідств — Дмитро Барабанов.

Гомін затихав, люди згромаджувалися навколо прибулих. Савін почав напівжартома, з усмішкою:

— Довго спите, громадяни переселенці! Розумію, що це після подорожі... Ну, підходьте, громадяни, підходьте ближче. Жінки також, сміливіше, сміливіше, не кусаємо. Краще почуєте, а я голосу не здеру... Хто ви такі, громадяни переселенці,— це я знаю. Ви зате, для порядку, повинні знати, хто ми такі, куди ви прибули, як тут будете собі жити й працювати. І які права у нас є обов’язковими. Я тут комендант, звати мене Савін Іван Іванович. А це мої співробітники. Представляємо тут радянську владу і радянський закон. Якщо настане така потреба, звертайтесь до нас, питайте про все. Ми також будемо піклуватися вами, цікавитись. Правда, товариші?

— Ми для того тут є, товаришу коменданте! — витягнувся на пальцях Барабанов, але й так його заледве було видно.

— Ну саме так,— погодився комендант і продовжував: — Ви є спєцпєрєсєлєнцамі і думаю, ви знаєте, що це означає? Бачу, що дехто заперечує! Ну то вам для ясності пригадаю. В силу декрету радянського уряду вас переселили сюди із Західної України, яку Червона Армія визволила з неволі панської Польщі і приєднала до матері, великого Радянського Союзу. А оскільки серед вас є багато таких, яким, правду кажучи, радянська влада не дуже подобалася,— куркулів, колоністів, націоналістів, поліцейських і тому подібних ворогів народу, переселено вас сюди на перевиховання. Ну, щоб виховати вас на порядних радянських громадян. Мусите оцінити великодушність радянської влади, що дала вам такий шанс. Бо так, правду сказавши, за такі вчинки можна було навіть під суд потрапити. А вас лише переселили, і то з цілими сім’ями. Тепер, громадяни поляки, тільки від вас самих, від вашої праці залежить, як будете тут жити, як у Калючому влаштуєтесь. Поки що обов’язковим у нас є такий порядок, що з Калючого не можна нікому з вас нікуди виїхати або самовільно поза територію Калючого віддалятися. Якщо хтось відважиться це зробити, потрапить до суду і хай потім жаліється сам на себе: я вас попереджую. Не слухайте також, громадяни переселенці, жодних там бунтівників і підбурювачів або інших замаскованих ворогів радянської влади. Займайтеся краще працею, влаштовуйтесь тут по-людськи. Ну і про ту панську Польщу, яка була навіть для багатьох із вас мачухою і буржуазним кровопивцею,— забудьте раз і назавжди. Переконаєтесь, що радянська влада є справедливою, а наш Сибір — то край багатий, прекрасний, де можна жити...

— ...скоріше здихати!

Якийсь голос з натовпу перебив речення коменданта. Савін зупинився, але закінчив:

— ...і не вмирати. Хто там щось сказав? Може, я неясно висловився? Думаю, що цілком ясно. Але як хто хоче про щось запитати, то дуже прошу, запитуйте.

Хвилину чекав, бо люди шуміли, напівшепотом обмінювалися зауваженнями, але запитань не було. У зв’язку з цим комендант і його помічники об’явили засланцям, що всі здатні до праці, у тому числі жінки та діти від чотирнадцяти років, зобов’язані працювати і звільнити їх від цього обов’язку може тільки лікар. Вже із завтрашнього дня почнуть працювати на вирубці тайги; будуть готувати дерево до весняного сплаву, коли лід зійде з ріки Пойми. Робочий день починається з гонгу. Для працюючих сніданок в їдальні і вихід бригадами на роботу. Вісім годин праці, після повернення обід у їдальні і вільний час. У праці обов’язковою є норма, яку кожному назначать бригадири. Норма є також в їдальні, у виділенні хліба та інших продуктів. Працюючий одержить дві гарячі страви і півкілограма хліба в день. Незайнятий працею — лише одну гарячу страву і двісті грамів хліба.

— Мусите пам’ятати, що в нас, у соціалізмі, обов’яковим є справедливий принцип: «Хто не працює, той не їсть!» Той, хто працює, і працює по-стаханівські, має не тільки гроші, продукти, але й славу! Ви також, громадяни, можете стати стаханівцями, працювати зверх норми. Тоді не тільки будете отримувати додаткові продукти або додатковий талон до нашого магазинчику, але чекає вас пошана. Праця для радянської людини — то найвища честь. Тепер ще товариш Барабанов перевірить ваші дані. Сьогодні до кінця дня ви вільні, влаштовуйтеся, відпочивайте, а завтра зранку до роботи! — Комендант попрямував до виходу, але ще щось собі пригадав:

— Барабанов, питай всіх про професію. І запиши, може є серед вас спеціалісти: ковалі, слюсарі, столярі. Можуть згодитися. Бо мусите знати, громадяни переселенці, що ми тут у Калючому не тільки вирубом тайги займаємося.

— Ми хлібороби, громадянине коменданте, тільки землю вміємо обробляти, збіжжя сіяти, картоплю садити.

— Нічево, нічево, як треба — всього навчитесь. А збіжжя і тут можете сіяти, як собі тайгу викарчуєте. І картоплю садити. Бо земля тут добра, родюча. Чому ні, збіжжя можете сіяти, картоплю садити, корівку годувати. То нічого, що тепер сувора зима, морози. Незадовго прийде весна. Тоді жвавіше буде. До всього можна звикнути.

Невдовзі поляками було заповнено всі бараки. Якщо побіжно порахувати, що в кожен барак напхали приблизно по сотні людей, і до половини березня сорокового року в Калючому над Поймою опинилося приблизно тисячу поляків.

День у день вранці один з чергових енкаведистів бив молотом у кусок рейки, підвішеної між бараками. Була година шоста. На цей сигнал люди вставали, готувалися до роботи, поспішали в їдальню. Хоча бараки були пронумеровані і мешканці кожного з них мали визначений свій час, перед їдальнею був завжди великий натовп і гомін. Усі підганяли всіх, аби тільки якнайшвидше дістатися до віконця і одержати ополоник гарячого супу. А цим ранковим супом, рідким та пісним, найчастіше був ячмінний або пшоняний суп, капусняк або суп з сушеної риби, смердючої згірклим риб’ячим жиром. Одні жадібно хлептали свою дозу на місці, інші повертали до барака нагодувати дітей, поділитися з сім’єю. Обід давали ввечері, після повернення бригади з праці. Був багатший і складався з двох страв: супу і ополоника каші, густо политої якимось соусом і краплею олії. Часом підкидали по шматку жилавого м’яса з лося. Хліб давали увечері, безпосередньо з пекарні. Був чорний, глинястий та квасний. У Калючому був також магазинчик, в якому за зароблені рублі могли щось там докупити. Але небагато. Бракувало в магазинчику хліба, жиру, цукру, крупи. У перші дні було ще трохи чаю, махорки, якихось гребінців, складаних ножів, солі та сірників. Через пару днів забракло майже всього. Лише стахановці і протеже комендатури за спеціальними квитанціями могли запастися додатковим шматком хліба, крихтою цукерок або пряників. Вони могли також купити цигарки і пляшку горілки.

Вільним від роботи днем була неділя. Кожен міг тоді робити, що хотів, щоб тільки не відлучався за район табору. Контактів між мешканцями окремих бараків не забороняли.

Працювали на вирубці тайги. Зрубували щоглові сосни, модрини й кедри. Балки, очищені від гілок, порізані відповідно до розмірів, стягували на берег ріки і укладали у величезні сажені. Коней, за винятком кількох під сідло для енкаведистів, у Калючому не було. Засланці стягували дерево зі зрубу власними силами. Норма зрубу була три куби на одного дроворуба. Заробляли номінально три рублі за день, але насправді висота заробітку залежала від бригадира. Власне кажучи, у пращі все залежало від нього: признає норму чи ні, дасть відпочити чи виділить додатковий талон. Бригадирами були колишні в’язні, сьогодні «вільні поселенці». Але траплялися також корінні сибіряки, люди тайги з діда-прадіда. Бригади були кількадесятиособові. І залежно від виконуваної праці бригадир розподіляв їх на менші групи, на чолі яких ставив призначених собою «десятників».

Барак, у якому мешкали люди з Червоного Яру, розділено на дві бригади. У першій бригадиром був Степан Фадейович Буковський, мужчина в силі віку, лагідний в обходженні й вибачливий. Любив жартувати, говорив з явним українським акцентом і, раптом несподівано, любив вставити якесь польське слово. Не зраджувався стосовного цього, але видно було, що розуміє по-польськи. Другою бригадою управляв Павло Макарович Сєдих, росіянин, корінний сибіряк, молодший від Буковського, а в способі буття явна йому протилежність. Справжній мужчина, міцний, жилавий. Сєдих був типовим мовчуном, відкликався скупо і рідко коли всміхався. Був справедливий, про бригаду піклувався, а нерідко сам брався за важку роботу. Тайга і все з нею пов’язане не мало для Сєдих жодних таємниць.


Час ранкового вставання. На дворі темно. Якою ж короткою здається ніч. Дуднить гонг. Час до роботи. Хтось голосно жалкує того, що йому снилося. Інший проклинає з усією силою. Хтось голосно молиться. Більшість сповзає з твердих, тісних нар силою волі, стогнучи й покашлюючи. У багатьох гарячковий стан, вони застуджені, загоюють відмороження, хрипло кашляють і плюють флегмою. У бараку темно, тремтячий вогник каганця, поблискування вогню з димлячих грубок. Повітря вночі густе, смердюче. У натовпі й поспіху, спросоння важко знайти свій одяг, який не встиг протягом ночі як слід висохнути. Найгірше із взуттям. Шкіряні чоботи, черевики, ботики, в яких приїхали з Польщі, не пригодні на сибірські, глибокі сніги й морози. Не тримають тепла, промокають, а зранку, висохлі і тверді, мов шкаралупа, насилу даються взути наболілі, часто відморожені ноги. Одягають на себе, що вдається: сорочки, кальсони, светри, плащі, куртки, шарфи, хустини — аби тільки охоронити себе від холоду.

Але той їх одяг також не на тутешні зими. Мріють про валянки, ватяні фуфайки і ватяні штани, про шапки-вушанки, про шкіряні однопальцеві рукавиці, які носять тутешні. Звідки їх взяти, де купити, у кого обміняти? Комендант щоправда обіцяє, що з дня на день згадане доставлять до магазину і стахановці зможуть собі купити. Але увесь час лише обіцяє.

Тоді, ковтнувши трішки гарячої рідини, залишивши в бараку на цілий день наймолодших дітей, старих і хворих, волокуться з бригадою на своє лісництво. Далеко, часто декілька кілометрів від Калючого. Йдуть один за одним, бо сніг глибокий. Мовчать, щоб захистити від ранкового морозу паруючі ніздрі. Губи хапають повітря короткими риб’ячими ковтками. Сєдих, який іде попереду, затримує бригаду.

— Здесь! — кидає коротко, це означає, що сьогодні вирубка буде саме тут. Кличе до себе десятників, щоб поділити роботу.

Бригада не ледарює, збирає, нагромаджує сухі вітроломи і розпалює великі вогнища. Люди заслоняють перед гарячим блиском обличчя, гріють окостенілі руки, нагрівають держаки сокир, гострять пили.

— Починаємо! — категорично наказує Сєдих і бригада неохоче розходиться на визначені місця.

Навколо дерев, призначених до вирубу, витоптують глибокий сніг, щоб вирубникам було зручніше. Заки почнуть пиляти, задирають голови вгору, оглядають високе дерево і його крону, дебатують за кожним разом, в який бік звалиться. Протягом кількох перших днів Сєдих вирішував це сам. І не трапилося йому, щоб помилився. Поволі і вони цього навчилися. Спочатку підрубували дерево сокирою, скісно з того боку, на який мало впасти. А потім пиляли. Коли могутнє дерево починало розпачливо дрижати, снігом порошити з гілляк, це була певна ознака, що за хвилину піддасться і впаде. Тоді спішно виривали пилу і відстрибували в різні боки, з голосним остерігаючим криком:

— Бєрєгісь! Бєрєгісь! Увага, увага! Валиться!

Пильщики без хвилини відпочинку йшли до наступного дерева, а поваленим займалися інші. Переважно були то жінки і молоді, майже ще діти. Їм належало відрізати верхівки, гілляки і спалювати їх у вогнищі. Хто знає, чи не важчу працю від пильщиків мали ті з бригади, які мусили звалену і впорядковану колоду витягти зі снігу, дотягти її, докотити на берег ріки. Їм було легше, коли вируб відбувся на височині, що спадала до ріки. Гірше, коли вируб був на рівнині, а часто досить далеко від ріки.

Опівдні їм належала півгодинна перерва. Відпочивали, як уміли. Середина березня, день стає довшим, сонце на чистому, морозному небі ласкавішим. Безвітряно. То тут, то там зсунеться з дерева велика шапка снігу, заблищить льодова бурулька. Потрошечку, потрошечку, але провесна дає вже знати про себе. Як добре сісти на гілки, опертися на стовбур, примкнути повіки і виставити втомлене обличчя до сонця! Коли сипле сніг, а якщо в тайзі сніг падає, то пушисто й густо, тоді на короткі хвилини зганяють на відпочинок біля вогнища. Не їдять, бо нема що. Дехто навчився вже збирати з модрини живицю і безнастанно її жувати. Особливо молоді. Гірко точила слину і пухирцями стріляла в зубах, але голоду не заспокоювала.

Сєдих, який «сєри» з рота не випльовував, радив:

— Голод сєрою не обманути, але зуби тобі почистить, ясна подубить. Від цинги добра.

Зимова тайга, окрім дикого звіра, немає чим голодного й беззахисного нагодувати. Хіба-що з-під глибокого снігу випадково вигребти минулорічну ягоду: болотяну коричневу клюкву або червону брусницю. На звіра засланці не могли полювати. Коли хотілося пити, сніг лизали зі жмені. Це не сподобалося Сєдих.

— Завтра зі складу одержу котел. Тільки якісь горщички до пиття будуть потрібні.

Ой, як той закопчений, жерстяний котелок їм придався! Палили ранкове вогнище. Поставили котелок на триногу і топили в ньому сніг, варили воду.

— Сибірський чай будемо пити.

Дивувалися за першим разом, коли Сєдих вкинув у булькаючий кип’яток дрібно поламані стебла дикої малини і чорної порічки. Завалені цим були цілі луки, особливо в котловинах струменів, впадаючих до Пойми. Сибірський чай темнів і пахнув малиною.

— Вітаміни! — хвалив Сєдих і голосно сьорбав паруючий на морозі кип’яток.

З цієї нори бригада Сєдих пила чай кожного дня. Не минуло багато часу, як ціле Калюче пило сибірський малиновий чай.

Сутеніло, допалювалися вогнища, коли бригадир давав нарешті бажаний сигнал.

— Каньчай работу!

Втомлені, голодні до болю у шлунку й безладу в голові волоклися до бараків. Дехто поспішав відразу під їдальню, де вже чекав хтось з сім’ї з посудом на обід. Потім ще до пекарні по щоденну норму хліба. І тільки тоді у теплий барак.

Ще у вагонах засланці впіймали вошивість. І ніяк не могли її позбутися. Ненажерливі паразити гніздилися у волоссі і закутках одягу. Не помагало часте прання білизни в лугу, який робили з дерев’яного попелу, бо мила не мали. Не допомагало викидування одягу й постелі на мороз. Не дуже сприяли парення в лазні, осмалювання біля вогнища і щоденні розшуки. З вошивістю не могли дати собі ради. І немов цього було ще мало, у Калючому вже першої ночі після заселення бараків впала на них ще одна біда, біда клопів! Старі табірні бараки були наскрізь заклопленими. Після виселення з них в’язнів, зголоднілі кровожерливі паразити тільки чекали на чергових жертв. Заледве стемніло і люди вкладалися до сну, цілі рої клопів вирушали на жирування. Десантом причалювали зі стелі, вилазили зі стінних шпар і щілин, атакували з-під нар. У бараку гніздилися цілі стада чорних дорідних тарганів і хоч також спричиняли клопіт, бо цілими жменями топилися в воді, в супі, але принаймні не бралися гризти людей.

Усі чекали неділі. У той день не працювали. Сніданок видавали на годину пізніше, можна було трішки довше поспати. А якщо спати не вдавалося, то хоча б тільки полежати на нарах, намагалися про все на мить забути, полінуватися. А може, навіть помріяти. Хліб видавали в суботу ввечері, відразу на два дні. Якщо хтось умів затримувати голод, то на неділю мав цього хліба трохи більше. Обід приносили в барак і з’їдали його в сімейному колі. В неділю ходили в баню, прали, сушили, латали щораз більше пошарпану при роботі одежу, рятували, як могли, чоботи, що розліталися, просякнуті вологою, били вошей і випалювали клопів. В пообідню пору лазили по бараках, відвідували старих і нових знайомих, обмінювалися почутими плітками й новинами.

У неділю також, і то все частіше, ходили на похорони, гребли у вічно замерзлій сибірській землі своїх померлих. Якщо смерть прийшла по когось протягом тижня, його соснова, грубо тесана труна мусила чекати на неділю.

— Робота є роботою. Норма мусить бути виконаною. А небіжчику адже і так нікуди не спішно,— вирішував категорично комендант і відмовляв у дозволі на похорони в робочий день.

Хоронили померлих на краю тайги, на високому, порослому старими соснами березі Пойми. З-під глибокого снігу виставало кільканадцять обтесаних соснових стовбиків, з випаленими на них великими номерами. То були могили і номери померлих в Калючому в’язнів. Лише номери, без прізвищ і дати смерті.

Першими польками, похованими на цвинтарі в Калючому, були дві замерзлі дівчинки: Кулябінська і Чуляківа, стара пані зі Львова, яка померла на останньому етапі зимової дороги з Канська до Калючого, і молода дівчина з Чорткова, яку вбила падаюча сосна.

Тепер, напровесні, щораз рідше траплялася неділя, щоб на цвинтарі над Поймою не прибуло католицького хреста. Тієї першої зими умирали переважно старі люди, важко хворі. Вмирали, позбавлені належної лікарської допомоги, виснажені голодом і холодом. Від недоїдання, браку молока і вітамінів, через холод, паразитів і бруд, схоплені усякими можливими хворобами, гасли, мов ледь жевріючі вогники, немовлята та маленькі діти.

Труни збивали засланці з сирих соснових дощок, які самі мусили нарізати лісопильною пилкою. Хрести ставили березові. А на дощечках, до хреста прибитих, випалювали прізвище, дату й прохання молитви. Найважче було викопати могилу. Не дуже допомагало палення вогнища, щоб хоч трішки розтопити землю. Тверду, мов камінь, вічну сибірську мерзлоту треба було сантиметр за сантиметром, кусочок за кусочком вирубувати сокирою. А могила повинна бути відповідно глибока, не лише тому, що так вимагала традиція, але і для того, щоб спокою померлого лісний зголоднілий звір не нарушив.

На перші похорони приходило майже ціле Калюче. Не було серед засланців ксьондза, отже самі, як вміли й пам’ятали, урочисто правили християнські похорони. По грудці землі кидали на кришку труни, проголошували літанію та співали «Вічний відпочинок». А коли хтось заводив: «Під твій захист, Отче на небі, круг твоїх дітей довіряє свою долю» — не було міцних. Плакали всі: над померлим і над своєю засланською долею.

Комендант Савін, за винятком заборони влаштовування похорон у робочі дні, не забороняв ставити хрести, не перешкоджав полякам у похоронних обрядах. Лише його заступник, Барабанов, пильно за всім і всіма спостерігав.

Незабаром після приїзду захворіла Рахеля Біалерова. Простудилася ще у транспорті. Кашляла, потім мала жар до непритомності. Циня кожного ранку виходила з бригадою в тайгу. Біалер, як спеціаліст і майстер на всі руки, від світанку до присмерку працював у табірних майстернях. Біля хворої матері залишався наймолодший з сім’ї, Гершель. Біалер шукав для дружини порятунку, де тільки було можливо. Пішов для того до фельдшера у палату хворих, бо лікаря через випадок, що трапився у Калючому, не було. Фельдшер, низький повновидий мужчина в окулярах, які щохвилини падали йому на фіолетовий ніс, називався Тартаковський, походженням з Ленінграда, а в Сибір потрапив пару років тому, засуджений за якісь троцькістські провини проти радянської влади. У Калючому, як «ворог народу», відбував заслання і у Ленінград не мав права повернутися.

Тартаковський був євреєм. Коли Біалер увійшов до його перегородки в санітарному бараці, Тартаковський сидів за столом і сьорбав чай, підкріплений спиртом. Побачивши Біалера, опустив окуляри на ніс, уважно приглянувся до нього і запитав:

— Амху?

— Амху. Ну я жид.

— Ну то чего єврею нужно?

— Єврею?— Біалер не дуже розумів по-російськи.

— Єврей то по-російськи означає саме жид. Зрештою відтепер то ти вже не є жид. — Розумієш?

— Ну, розумію... Але знов не так дуже... Якщо я, Йосель Біалер, не жид, то хто я є?

— Ти, Біалере, є жидом, бо цього приховати не вдасться. Але у нас в Радянському Союзі, то ти єврей! Розумієш? Жид то ти був там у шляхетській, антисеміцькій Польщі. А у нас, в соціалістичній країні, де всі народи є рівними, то ти не є жидом — «пархатий жид», як там у вас в тій Польщі говорять, чи хоча б у тих вонючих хохлів, на Україні! Відтепер, Біалере, то ти є єврей! Розумієш?— Тартаковський поправив окуляри і сьорбнув чаю.

— Розумію, розумію. Ось тепер у Радянському Союзі то я, Йосель Біалер, не є жид, тільки єврей! Ну, ну... — здивований Біалер похитав головою.

— Як єврей розуміє, то добре. І непотрібно мені тут жодного «ну, ну».

— А можна поцікавитись?

— Ну, цікався, цікався.

— То нехай мені пан доктор скаже, де в тому всьому є якась логіка?

— Яка знов логіка? Що ти маєш на думці?

— Думаю про те, щоб я, Йосель Біалер, довідався, що у Польщі я був жидом, а у Радянському Союзі я єврей, то треба мене було з цілою моєю бідною жидівською сім’єю аж у Сибір вивозити? І щоб мені тепер бідна Рахеля в гарячці вмирала, щоб мої діти...

— Ша, ша, жиде! Філософ мені знайшовся. Краще говори відразу, навіщо жид сюди прийшов і чого жид хоче?

Фельдшер відвідав хвору в бараці. Приклав долоню до розпаленого лоба, порахував пульс, послухав стетоскопом. Похитав головою, порився в санітарній сумці з грубої тканини, вийняв дві порції якогось порошку, з яких одну наказав хворій випити зараз, а другу ввечері.

— Ну як? — запитав з надією Біалер.

Тартаковський опустив окуляри, потім знов їх поправив. Був поважний. І тверезий. Відкликав Біалера вбік.

— «Признаю, о Пане Боже мій і моїх отців, що моє виздоровлення і моя смерть є в Твоїх руках»... Чи жид мене зрозумів?

— «Пан є нашим Богом. Пан є один»...— прошепотів у відповідь побліднілий Біалер, який на цей раз зрозумів усе відразу.

Біалерова померла кілька днів згодом. Але не було у Калючому «хевра Кадіша», традиційного єврейського святого товариства, яке у кожній єврейській гміні займається похоронами. Біалер, виправдавшись у думках перед Всемогутнім найбільш ревно, як тільки міг, що з релігійними похоронними наказами, які побожного єврея зобов’язують, справитись не може, усе при останках Рахелі робив сам. Омив тіло символічно, у чисте простирадло від ніг до голови закутав, бо то ніби звідки мав у Калючому взяти смертельний льняний саван... Сам також поклав Рахелю в труну з сирих соснових дощок, яку допомогли йому зробити Данилович з Долиною. Вони також, коли Біалер з дітьми безнастанно наглядав за останками, могилу Рахелі у замерзлій землі вирубали.

Не було такого з Червоного Яру, який би Біалерову на цвинтар не проводив. А богобоязлива бабуся Шайніна навіть «Вічний відпочинок» пробувала виголосити. І так, як то на кожних похоронах за звичаєм, по грудці землі сусідці на труну кинули.


предыдущая глава | Сибіріада польська | cледующая глава