У той час
Генрі: Мама сидить біля мого ліжка. Не хочу, щоб вона знала про мої ноги.
Заплющую очі й прикидаюся, що сплю.
– Генрі? – каже вона. – Я знаю, ти не спиш. Давай, друже, прокинься і співай.
Розплющую очі. Це Кімі.
– М-м-м. Доброго ранку.
– Вже 14:30. Треба встати з ліжка.
– Я не можу встати з ліжка, Кімі. У мене немає ніг.
– У тебе є інвалідний візок, – зауважує вона. – Давай, тобі треба у ванну, тобі треба поголитися, відлити; від тебе тхне, як від старого дідугана.
Кімі встає і дуже похмуро дивиться. Вона стягує з мене ковдру – лежу, як креветка без панцира, холодний і млявий у післяобідньому світлі. Кімі впихає мене в інвалідний візок і котить до дверей ванної кімнати, які надто вузькі, щоби туди заїхати.
– Добре, – каже Кімі і стає переді мною, заклавши руки попід боки. – То як ми це зробимо? Га?
– Я не знаю, Кімі. Я всього лише каліка, я не працюю тут.
– Що за слово таке: каліка?
– Це дуже зневажливе сленгове слово, яке використовується для опису скаліченої людини.
Кімі дивиться на мене, ніби мені знову вісім і я сказав слово «член» у її присутності (я ще не розумів тоді значення цього слова, знав лише, що його заборонено промовляти вслух).
– Я думаю, це означає «інвалід». – Вона нахиляється і розстібає мій верх від піжами.
– У мене ще є руки, – кажу й закінчую розстібати сам. Кімі різко і сердито обертається й відкручує кран, регулює температуру води, затуляє стічний отвір. Вона копирсається в аптечці, приносить мою бритву, мило для гоління, помазок для гоління з шерсті бобра. Не можу зрозуміти, як вибратися з інвалідного візка. Вирішую спробувати сповзти із сидіння; лізу задом уперед, вигинаю спину і зісковзую на підлогу. Ліве плече сіпається і я падаю задом на долівку, однак усе не так уже й погано. В лікарні фізіотерапевт – підбадьорлива молода особа на ім’я Пенні Фезервайт – показала мені кілька методів, як забиратись і вибиратися з візка; всі вони підходили для ситуації візок/ліжко та візок/крісло. Зараз сиджу на підлозі у ванній кімнаті, і ванна маячить тут, як білі скелі Дувра. Дивлюсь на восьмидесятидворічну Кімі і розумію, що я тут сам-один. Вона дивиться на мене, і в її очах бачу лише жалість до себе. Думаю: фіг з ним, я повинен якось це зробити, не можу дозволити Кімі так на мене дивитись. Скидаю піжамні штани й починаю розмотувати бинти з пов’язок на ногах. Кімі розглядає в дзеркалі свої зуби. Занурюю руку в ванну і пробую воду.
– Якщо кинеш сюди трохи трав, то на вечерю матимете тушкованого каліку.
– Занадто гаряча? – питає Кімі.
– Так.
Кімі регулює крани та йде з ванної, виштовхуючи візок крізь дверний отвір. Обережно знімаю пов’язку з правої ноги. Шкіра під нею бліда і холодна. Кладу руку на підвернуту частину, на плоть, яка покриває кістку. Недавно я прийняв пігулку вікодину. Цікаво, чи помітить Клер, якщо я візьму ще одну? Пляшечка, мабуть, там, у аптечці. Кімі повертається, несучи один з кухонних стільців. Ставить його поруч зі мною. Знімаю пов’язку з іншої ноги.
– Вона зробила хорошу роботу, – зауважує Кім.
– Лікарка Мюррей? Так, це велике поліпшення, я тепер більш аеродинамічний.
Кімі сміється. Відправляю її на кухню за телефонними довідниками. Коли вона кладе їх біля стільця, підводжу себе так, що сідаю на них. Тоді залажу на стілець і немов падаю/скочуюсь у ванну. Величезна хвиля води вихлюпується з ванни на кахель. Я у ванній. Алілуя. Кімі вимикає воду й витирає ноги рушником. Занурююся.