6

Попереду в Єфросинії була дорога. Дорога кудись далеко. Це їй напророчила місцева ворожка.

— Дорога. Неблизька, дуже неблизька. Бачу людину з казенного дому. Чиновник. Або військовий, — ворожка уривчасто й одноствердно вербалізувала видивлене в картах. — Дуже скоро.

Єфросинія була містиком. Точніше сказати — стала містиком. Не фаталістом, як більшість паперових людей, згідних на роль гвинтика у машині сліпого жеребу, — а власне містиком. Опісля повішання батька, голоду і принад колективізації вона навчилася бачити в житті містерію, де смерть означала воскресіння, а інтуїція несвідомо рухала тебе на світло, варто лишень злегка віддатися цьому сяйливому струменю. Єфросинія почала схилятися до думки, що наша Земля — це просто пекло іншої планети, куди засилають душі на переплавлення.

Ворожчине «дуже скоро» настало дуже скоро.

Коли у край паперових людей прийшли німці, Єфросинію мимоволі прорізало відчуття дежавю. Вона — ні, але вся її грецька фамілія попередників теж були прибульцями на цю землю, і їхня родовідна пуповина тягнеться кудись далеко — кудись приблизно туди, звідки прийшла нова влада, кудись зі світу інших людей, чий одяг і манери не свідчили про паперовість. Єфросинія своїм неартикульованим шостим чуттям вловлювала флюїди іншого світу, де панує інше життя. Мозком вона розуміла, що німці — вороги, бузувіри й окупанти. Але ж чому від них віє чимось історичним? Чому вони пробуджували в ній дивне знання про незнаний світ, звідки вони прийшли сюди? Їй було соромно перед паперовими людьми, більшість із яких були цілком невинні й некривдні, за те, що несподівано для себе переживає невидиму дифузію з прибульцями звідти.

— Що мене взагалі може ріднити з окупантами? — гіршого вироку для себе годі було й придумати.

Паперові люди сприйняли події як ще одну трагічну тимчасовість, а Єфросинія — як нарощування кісткової тканини після важкого переламу. Вона мусила сама собі пояснити, чому так тонко розуміє прибульців і звідки в неї це тяжіння до свого тіста. Сяйливий струмінь підказував, що окупанти не просто так налаштовані на суміжну хвилю, що вони є агентами її незнаного минулого, просто вони невдало обмундировані в агресію і зловісність. Єфросинія придивлялася до непаперових фриців і впізнавала в їхній дисциплінованій охайності своїх предків. Їй було дуже соромно за ці поклики родичатися з убивцями, але нутро нахабно ламало всю логіку. Вона виразно зрозуміла, що є інородним тілом у краї паперових тіл.

Коли почався набір остарбайтерів, Єфросинія була тут як тут. Це був збір на примусові роботи дуже далеко, за п’ять горизонтів звідси. Проте це не було примусовим для Єфросинії. Вона сама хотіла подолати ці кляті п’ять горизонтів, аби вийти з зачаклованого кола. Вона записалася в першу порцію добровольців і почала вимріювати альтернативну для себе історію. Вона почувалася зрадницею, і це почуття було солодким. Її тут уже ніщо не тримало. Сестри асимілювалися поміж паперовими людьми й почали потрохи забувати всі завдані удари. Мама не пережила голоду, це для неї був шанс з’єднатися зі своїм Ілією, зрештою, вона завжди була його додатком. З їхнього двоповерхового будинку, де сім покоїв, зробили сільраду. Їхні поля служать государству, як і весь їхній реманент. Єфросинія якось та й живе, проте для паперових людей усе одно залишається ненадійною й чужою. А от прибульці в ній бачили вимордувану жертву розкулачення, вона відчула до себе латентне співчуття, і це було чи не вперше за останні роки холодного, до ломоти крижаного життя під пекельним сонцем Приазов’я. Єфросинія заплющила очі й віддалася тому сяйливому струменю, який не раз виводив її на світло. У ріку змін вона ступила з ясним розумінням:

— Ну все... Ось він, цей час... Я їду. Таки їду.

Єфросинія, записавшись в остарбайтери у розпал чергової голодної зими-стужі, відчувала, що вона не втікає, а повертається. Куди — невідомо, але це точно повернення. Нею рухало підспудне бажання чолом проламати залізну завісу, яка зачинила паперових людей у камері швидкого згорання. Вона відчувала, що зотліє тут разом з усіма, перетворившись на безмовний попіл, прах, золу. Ця перспектива страшила її навіть більше, ніж дорога попереду довжиною в невідомість.

— Бранденбурґ.

— Як-як?

— Бран-ден-бурґ, — сусідка по вагону повільно вимовила пункт призначення цього перелюдненого товарняка.

Єфросинія ніколи не чула цієї назви. Але з першої ж букви зазвучала вона якось гордовито, солідно, з претензією на респектабельність і аристократичний сан. Brandenburg. Bran-den-burg. Цікаво, які там живуть люди? чи схожі вони на паперових людей із латками? чи тамтешні люди так само легко віддали свого Бога, коли до них прийшли власті і сказали припинити вірити? чи там теж варили своїх дітей, щоб вижити? чи там легко було загнати всіх у стійло? Безліч запитань не мали відповідей, усі вони губилися у вихлопному смозі локомотива, який стрілою перерізав виднокрай за виднокраєм. Єфросинія лише епізодично висмикувала з вузького віконця окремі шматки неба, сонця, хмар. Її підточувала віра. Брала й підточувала.

Досі Єфросинія боялася вірити, бо це могло призвести лише до фальшивих ілюзій. Вірити було страшно, щоби пізніше не впасти у ще глибшу вирву розпачу. Нереалізована, несправджена віра неодмінно примножить ще більшу зневіру, ця зневіра бетоном застигатиме, а звідти мало хто повертається. Єфросинія знала, що там, де є віра, там мало ідей, а їй щодня були потрібні корисні ідеї, щоразу новіші. Віра розслабляє, тому Єфросинія забороняла собі намарно вірити.

— Не вір, не вір, не вір...

Що буде з нею в місті з маститою назвою Brandenburg, Єфросинія не мала жодних ідей, навіть найнестримніших. У цьому поїзді, в оточенні спокійних, як ніколи, тіл у тілогрійках вона чи не вперше за останній час відчула, як до її розтривоженої душі поволі приживляється віра — ця малесенька хитрунка, яка зумисне вичікує вдалого для себе моменту, щоб тебе заразити. Віра завше заразна. Віра, що навшпиньки прокрадалася в її зболену душу, надавала відчуття блаженної безвідповідальності:

— Від мене нічого не залежить. Я вирішила їхати. А куди приїду — хай доля вирішує.

Рекультивація очікувань розпочалася одразу після прибуття. Пізня зима вже готується здати позиції. Сонячно. Єфросинія примружено глянула на небо. Гарне. Небо чужини теж може бути гарним, воно ні в чому не винне. Погляд опустився нижче й перечепився об заточені шпилі дерев. Стількох сосен, що виросли стрункою шеренгою, вона ще ніколи не бачила. Їхні стовбури розгалужувалися на віття не з самого низу, а на добрячій висоті кількох метрів, через що весь бір був наскрізь просвічений промінням, він був повітряним і прозорим. І хоча на килимі ще не було жодної рослинності, сніг справляв прощальний бал — усе одно де-не-де було видно папороті, скручені на зиму в кокон. Паралельні стовбури сосен, наче конвоїри, виструнчилися перед процесією прибулих робітників із нашивкою Ost.

— Це ще не Brandenburg, — таємниче шепнула сусідка по вагону, ніби беручи шефство над молодшою від себе.

Напевно, передмістя. Це навіть краще. Єфросинія не любила гамору міста, а міщани видавалися їй зверхніми.

— Куди нас ведуть?

— На селекцію.

Ніхто нікого не штурхав у спину руків’ям карабіна, все було розмірено і без алярму. Ставлення зверхнє, але спокійне. І це наганяло ще більше панічного страху. Гармидер і переполох був би набагато природнішим сценарієм для цієї ситуації, тому воєнізований спокій і порядок тиснув на голову несамовито. Навіть якщо комусь би й закортіло вирватися з колони ost-ів і погнати світ за очі, то це було б наругою над самою логікою смирення, а воно тут торжествувало. Це і є віра в дистильованому вигляді — коли ти покірно здаєшся подіям у полон.

На дні ландшафту Єфросинія побачила велике приміщення, схоже на клуб. Їм туди.

Столи з секретарками. Німецькі дівчата і жінки суттєво відрізнялися від своїх паперових аналогів. Секретарки були охайними і з невидимою гординкою в крові. У них не було нічого коров’ячо-бабського, нічого з того, що виказувало би теличне служіння чоловікові. Вони мерзли і грілися чимось гарячим, що парувало і створювало майже домашню атмосферу. Шиби запотівали від схвильованого дихання остарбайтерів.

Списки прізвищ звіряли з тими, що складали в пункті відправки. Більшість прізвищ німкені не могли правильно вимовити, прізвища звучали пародійно і навіть шаржово, проте ніхто з названих не насмілювався виправляти. Єфросинине прізвище вирізнялося фонетично, але не це робило її іншою. Коли Єфросинія упритул підійшла до столу з журналами, то підгледіла, що навпроти її і ще декількох прізвищ стояла галочка.

Обдало холодною водою.

Галочка навпроти її прізвища. Вона звикла бути «на галочці» в паперових людей, тому не могла повірити, що захекана галочка наздогнала її навіть тут, за п’ятьма горизонтами, поміж світлих сосен.

— Що це означає? Це добре чи погано? Це перепустка в краще життя чи в гірше? — серце калатало й обіцяло клубком викотитися просто на паркет і сконати на виду у всіх.

Німкеня діловито підвела погляд на Єфросинію. Погляди схрестилися, як шпаги. У синіх очах — ледве вгамований переляк, у карих очах — оціночна експертиза. Німкеня надпила свою каву, її просмажений аромат бив у ніздрі, Єфросинія навряд чи колись узяла би до рота цю чорнезну смолянисту речовину, це ж не компот чи узвар. Вона змусила себе не скривитися. Німкеня підняла руку, як у школі тягнуть руку зубрили. Один із солдатів побачив сигнал, поправив гвинтівку на плечі і неквапом рушив до столу.

Уся зала остарбайтерів завмерла і принишкла, ніби хтось поставив відео на беззвучний режим. Щось мало статися, і це «щось» безсилим москітом панічно билося об стелю і не знаходило виходу. У страхопудливій тиші солдат підійшов до німкені. Вона кивком голови вказала на Єфросинію. Та зіщулилась і сховала очі. Вона зараз зомліє, їй-богу!

Солдат мовчки дав знак іти за ним. Єфросинія ватяними ногами почвалала за солдатом під співчутливі погляди решти ost-ів. Більшість із них уже списали цю нещасну. Та й сама людина з каменя була вже готова безслідно булькнути в коричневий потік.

Сходи на другий поверх. Гарні поруччя, сходини заметені. На повороті — керамічний вазон, у ньому земля, у ній жива квітка. Солдат іде поволі, даючи Єфросинії оговтатися з кожним підніманням ноги. Сходи подолано. Двері, височезні, як у палацах. Вигнуті ручки. Вона опиняється у набагато меншій залі розміром із репетиційний клас. Вона заходить.

Там — двоє. Пара. Вони піднімаються, як це має бути за етикетом. Привітні, але з холодком дистанції. Симпатичні. Фрау — в елеґантному манто і вузькополому капелюшку з чорною стрічкою. Ґерр — у приталеній зимовій шинелі, підперезаній широким блискучим ременем із натуральної шкіри.

— Бачу людину з казенного дому, — слова ворожки блискавкою осінили Єфросинію.

Вона відчула себе обраною. Так іноді стається, коли, здавалось би, глухий тупик розверзається і, стереооптично заломлюючись, перетворюється на нову алею, райдужну і тополеву. До неї треба пройти лише кілька метрів, щоб увійти в таємничі двері, які виведуть тебе у нову перспективу. Єфросинія рефлекторно стягнула з голови теплу хустку. Погляд обважнів і водночас розмився. Єфросинія повільно, як в еру німого кіно, стягнула з голови хустку — і цей мимовільний жест символізував остаточне завершення її виснажливої мандрівки.

Вона здалася.

Вона капітулювала перед долею, підставивши їй своє неприкрите тім’я. Хустка сповзла на шию. Усе скінчилось. Це ще не був Brandenburg — але це вже був кінець. Усе. Вона приїхала.

Єфросинія, лінійно стоячи перед ґерром і фрау, ніби в дитинство повернулася. Вона беззастережно перейшла під чужу відповідальність.

— Підпишіть тут. І тут. Ви. І ви.

Офіцери SS мали таку можливість — із числа ost-ів брати собі невільниць. Єфросинію кольнуло — чому це її не принизило? Чому вона не відчула себе живим м’ясом на торговищі? Напевно, у своїй країні вона вже пройшла щеплення на деперсоналізацію. Єфросинія розуміла, що вона тут чужа й маркована нашивкою, і це навряд чи є знаком якості, проте сонце сьогодні світить так ласкаво...

Її вивели під усе ті ж прискіпливі погляди решти остарбайтерів. Внизу чекала старовинна вантажівка з дерматиновою будою. Фрау і ґерр нічого не казали, а лише дали знак, щоб Єфросинія залізала до середини. Там уже були люди. Кілька чоловіків і ще одна жінка, старша. Машина двигнула з місця, і клуб почав меншати в проймі буди. Усі мовчали. Не було відчуття, що вони на волі і їм дозволено спілкуватися між собою, хоча тут лише вони самі, більше нікого. Єфросинія спробувала кутиками губ усміхнутися до жінки поруч, проте у відповідь зустріла абсолютно нейтральний, індиферентний погляд, як у акваріумної рибини. Закупорка емоцій, закупорка мімічних проявів була порятунком в умовах, коли найбезпечніше — бути відсутнім, бути порожнім місцем, зером.

— Ми тут не маємо бути, — думав кожен присутній у вантажівці.

— Як добре, що я тут, — думала Єфросинія, яка знала: що менше їх, то краще, адже вона звикла до смерті як до масового поняття.

Одиночна, індивідуальна смерть уже давно покинула край паперових людей, звідки Єфросинія вирвалася сюди. Вона, містик-неофіт, надто багато разів спостерігала смертельну косовицю, яка закінчувалася цілими стогами. Помирали не окремі люди — а цілі хати, подвір’я, покоління, верстви, прошарки. Калькуляторний підхід. Заокруглення чисел. А тут, у цій дерматиновій буді на твердих колесах, їх замало, щоб стати помітними для підсліпуватої смерті.

— Нас везуть до самого пекла, — думали всі відібрані.

— Мене везуть подалі від пекла, — думала Єфросинія, яку в краї паперових людей рятувало те, що вона часто плутала синоніми й антоніми.

Машина диркітливо заглухла. Єфросинія злізла першою. І ніби опинилася на подвір’ї свого дитинства. Навіть більше, ніж подвір’я — це був іменний двір, погост. Будинок більше скидався на віллу, з чотирма колонами, зовсім не масивними, а те, що треба велика тераса, на якій стояв дерев’яний полупаний бамбетль. Громіздка стодола для господарського причандалля з трьома чи чотирма височенними воротами. Тут пахло роботою, господарством, домостроєм. Цей запах зі самого народження увійшов у Єфросинію ще швидше, ніж перші слова. Вона вже й забула цей запах куркульщини, запах ґазди, пана, хазяя. Із присніженої пам’яті виринув батько, у фартуху, з цвяхом у зубах, він оце має підкувати кобилине копито. Праця відлякувала паперових людей, закинутих сюди, й ощасливлювала Єфросинію. Єдина відмінність — це не буде праця на себе, задля себе і свого шоколаду. Для цих фрау і ґерра вона буде паперовою людиною. Яка іронія долі! Вона, донька куркуля, буде наймом, який оцінюється з міркувань корисності й ефективності. Але це буде те, що супроводжувало її в сонячні часи до катастрофи з сандалею. Вона це вміє, вона це любить, пожинання плодів своєї праці дарує їй екстаз і насичує силою. Сила — це добре. Зрештою, вона тут доброволець.

— Слухайте уважно, двічі повторювати не буду, — управитель зібрав усіх у юрбу. Він ламано, зате знає мову ворога цієї країни. У цій юрбі її всі знають, спробуй-но не знати. Управитель у каракулевому одязі. — Ви — в’язні. Не пробуйте тікати. Скоро ви самі зрозумієте, що цього й не варто робити. Вам пощастило, що вас привезли сюди, а не на військовий завод чи шахту. Наш господар — велика людина. Ви маєте цілувати йому ноги. Фрау — також. Вона взяла на себе обов’язки бауера. Вона веде фермерське господарство, вона це дуже любить, і їй це вдається. Ви тут — її робітники. За межі цієї вхідної брами ви не виходитимете, хіба коли фрау матиме в цьому потребу. Ні з ким чужим ви не спілкуватиметеся. Пам’ятайте, за кожним із вас стежитимуть. Якщо ви, не дай, Боже, матимете статевий контакт із німцями чи ще з кимось, я навіть не хочу казати, що з вами буде. Ви маєте заробити собі на провіант. Листи рідним писати забороняється. Якщо ваша поведінка або характер не сподобається фрау — тоді ви опинитеся в набагато гіршому місці, де з вами так, як я, ніхто розмовляти не буде. Я покажу, де ви житимете і спатимете.

Управитель показав на стодолу.