home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Післяслово

Походжу я не тільки з давнього козацького роду-родоводу Дорошенків, але й зі славних, оспіваних козацькою минувщиною, округ: Чигирин, Суботів, Мотрин Ліс, Холодний Яр, та й неосяжні степи півдня.

Є переказ від старих людей і мого роду, що в козацьку давнину на самітньому тоді острівці річки Інгулець, що протікає поміж лісами Чорним і Чутою, а нині нижче селища " Веселий Кут", /що взяло назву від музики та співів козацьких / був і оборонний курінь, що звався "Дорошенківський".

Сліди його сторіч залишились і до нині, не лише там, а і по лісі Чорному. Там мій дядько, монах Іреней, збирався строїти манастир св. Михаїла в 1913 році, а закінчив життя своє в Афоні.

Батьки мої та дід і прадід, окрім прапрадіда, були всі хліборобами і скотарями, чим і я теж мав би бути, але мені хотілось учитись.

Народився я 21-го травня 1899 р. у великому селі Цибулеві на Херсонщині, а нині Кіровоградщина. Вищої освіти не добув, а це тому, що богобоязний священик Онехтій, на прохання мого батька дати мені рекомендаційну посвідку для вступлення в середню школу вчитися, мав відповісти:

— А хто ж тобі, Іване, буде воли пасти, толоку й степ орати?

Так я посвідки й не одержав. Кінчив тільки двохклясову земську школу.

Ось тому моє щире прохання до ласкавих і терпеливих читачів — не осуджувати недостріляного, тричі оглушеного автора, за недогляди мовні, граматичні і стилістичний, бо пишу так як мати навчила.

А вирішив я подати в цій своїй праці, хоч і з перепективи більше як 60-ти літ, все те що затрималось в моїй пам'яті, що бачив, що сам переніс і пережив, що чув від безпосередніх свідків або ж учасників кінця згадуваних і писаних тут подій легендарної холодкоярщини 1919-23 р.

Написавши цю скромну працю спогадів я низько хилю свою сиву голову перед св. пам'яттю 110 літнього діда Трубина, та безстрашних селян-повстанців холодноярщини, які склали свої голови у збройній боротьбі з московськими загарбниками-ордами, в обороні ПРАВА бути господарем у Рідній Хаті, на своїй відвічно рідній землі, та з метою і вірою що стану читачеві, а зокрема людям пера в пригоді. Тисячі поляглих повстанців-холодноярців, та їхні хоробрі чини, пішли майже в безслідну пам'ять, бо крім написаної книжки бл. пам. Ю. Горліс-Горського "Холодний Яр", та книжки Степового " У степах Херсонських", ніяких матеріялів про ті події у нас, на чужині, немає.

Минав час і багато холодноярських повстаців, як і їх побратимів з інших околиць, розсіялись по всій " необнятной родінє" під чужими прізвищами та іменами, переслідувані окупантом зріклися рідних осель, насиджених місцевостей і всього найдорожчого. Вони пристосувались робітниками, шахтаряти в копальнях, лісорубами, службовцями тощо. За кордон поневоленої України, на Захід, як багато мріяли, на диво, знайшлися лише одиниці.

Де ж дівся Ґонта? — не раз запитували один одного повстанці при зустрічах. Що з ним, веселим співуном, могло статися що зник з обріїв? Чи був він справді на тій окружній нараді-пастці?…

Друга світова війна (1941–1945 рік) силою подій і обставин вигнала б. вояцтво Армії УНР, та сотні тисяч терором настрашеної людности до країн західної Европи та в Америку.

Авторові цих скромних спогадів пощастило оселитися на вільній землі Вашингтона. І тут, одного радісного дня, несподівано трапилось зустрінути побратима по зброї з холодноярщини, Звенигородського отамана Івана Ґонту. Чи треба більшої радости!? Згадали минулі дні, давні події, а при цьому виявилось що він, отаман Ґонта на тій окружній нараді участи не приймав, бо там не був. Він ще в кінці березня 1923 року встиг перейти кордон до Польщі.

Давно відлунали бойові пісні холодноярців, давно затих гук гранат і свист гарячих куль. Стомились знесилені воїни Визвольних змагань України. Лягли спочивати в степах та байраках, в далекій тайзі Сибіру та далеких і чужих країнах світу.

Але Слава про них не поляже, не засне а розскаже світові Правду за що вони полягли… Лягли та не заснули, бо лунає та Правда в серцях українського народу, горить не згасаючою славою безсмертних лицарів, міцніє і виросте в нову силу, яка з роду в рід передаватиметься, щоб перемогти ворога і відбудувати свою, Вільну, ні від кого Незалежну УКРАЇНУ.

Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років


Слово до земляків | Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років | Примітки