home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add



Частина 2-га

Чорноліська група пол. Хмари перейшла до Лебедина і тут зустрілися із Завгородним та Гонтою і відбули спільну нараду. Загальне становище погане, на фронті з поляками панує відносне затишшя, комуністична влада в Україні зміцнюється, стає шо далі то більша небезпека на шляху повстанської армії та її боротьби. Комуністична зграя продаґентів нахабніше і сміливіше грабують українські села, забирають хліб і фураж…

Нарада остаточного нового рішення не винесла, рішили далі вичікувати "у моря погоди", можливо виникнуть кращі якісь зміни та певніші вияснення з армії УНР. Тому Завгородній, Ґонта і Гризло тимчасово залишаються в своїй місцевості і будуть провадити боротьбу з продаґента — ми які завзялись безоглядно "викачувати" хліб від селян, а лише під осінь всі відділи мають з'їхатись на чергову нараду до Холодного Яру.

Після такого домовлення роз'їхались кожний відділ в наміченому напрямку. Хмара повів свою групу по лівому жиру, по дорозі вони мали багато сутичок з різними ворожими відділами, дійшли майже до станції Гнівань, зупинились, як не помиляюсь, в селі "Миронівці", й прочистили село, що розкинулось по обох сторонах Богу. Пороном перебрались на правий берег і повернули назад. Дорогою зустрічалися з деякими малими частинами повстанців, але прізвища їх отаманів вже не пригадую. Вони давали Хмарі поради і вказівки кудою ліпше пройти аби обминути червоні частини, якими було заповнене все правобережжя. Та не завше щастило перейти спокійно, бувало й не одна несподівана зустріч, де право переходу дорогою доводилось і зброєю добувати, На лівий берег Богу перейшли біля Тростянця й пішли старою дорогою. Був серпень 1921 року, кінчалися жнива а починалась молотьба. Нарід поспішав обмолотить та після голоду наїстися хліба. А тим часом проагенти підсилені своїми яничарами сиділи по селах і теж ждали нового обмолоту, щоб як найскорше забрати хліб та нагодувати своїх червоних голодрабців у московщині. В кожному селі плач і стогін: не встигли намолотите хліба, як комунарі вже спішать забрати все. Повстанці переходили з одного місця на друге, робили маневрування, бо поспішати не було куди. Де не було близько війська, там стояли довше. Не раз доводилось зводити бої з міліцією та воєнною охороною, що ходили разом з продагентами.

Тоді за нами починала слідкувати кіннота Котовського й підсилювала своїх агентів. Оголошували амнестію за амністією й використовували інші ріжні приманки, намагаючись захитати волю повстанців. Але тепер на ці брехливі обіцянки ніхто з повстанців не реагував, бо знали з не одного гіркого досвіду, що це все робиться з підступною метою.

Одного дня на світанку біля Тростянця перейшли річку Бог та й зайшли до голованівських лісів. Звідтам через романтичну річку Ятрань, що "круто вмється і по камені шумить", попрямували до лісу Покотилівського, а потім через Сенюху простували у свої ліси — Чорний та чуту. По дорозі заходили в більші ліси, а інші обминали.

Жнива майже закінчилися. Степи вже були напівголі й непривітні. Де-не-де маячили, сумовито похнюпившись, соняшника, проса, рудувата гречка та пожовкла кукурудза.

Продовжуємо свою дорогу, ночуючи в степах і попасаємо коні. Прямуємо поміж Златополем та Миргородом. Пробиваємося до лісу вербового, а звідтам і до Раєвського. В селі Шпаковій що є понад самим лісом, зустрічаїмося з ворожою "спецчастиною", що чекала на нас. Звели бій. В тім бою спецчастина червоних була розбита на дві частини і мала втрати. Одна з них відійшла на Сентово, а друга лісом на Розумієвку і Бовтижку. Але в цій сутичці було вбито козака Федварського Булаха, трьох поранено та трьох забрали до полону, між ними й Явдоким Щербак.

Після бою, підібравши ранених, поховали побратима і вирушили далі в дорогу. В дорозі тягарем були ранені яких мусіли возити зі собою в обозі, бо не було безпечного місця, де можна було б їх залишити на лікування.

Раненого Грицька Довженка довший час возили при повстанському обозі, згодом завезли до села Федвара та й залишили там на лікування.

В тому селі мешкала його родина.

Отаман Хмара намагався якнайшвидше добратися в ліс Чуту, де були землянки, медична обслуча й медикаменти. Там було безпечно покласти ранених на лікування.

Коли прийшли до Чорного й Чути, тут і тепер був належний спокій і порядок. В часи відсутности от. Хмари ворог землянок не виявив і Хмара радів з цього, бо, як він казав: 'яничара ще не було". Ранених негайно примістили в спеціяльних землянках та призначили обслугу, а решта повстанців розмістилась в інших землянках. Після довгих перемаршів, всі мріяли про відпочинок.

Та відпочивати довго не довелося. Почалися знову часті сутички з Володимирським ескадроном. Ранених ставало більше.

Пройшло не повних пару тижнів, як з большевицького полону з'явився назад у ліс Чуту Явдоким Щербак. Повстанці не вірили своїм очам та дивувалися як то могло бути, шо Явдоким повернувся цілим і здоровим. Кожному козакові не давала спокою думка, чи не з'явився в лісі, в рядах повстанців зрадник?!

Хмара теж був стурбований цією подією і він запитав Кібця, шо він думає про такий дивний поворот Щербака.

Кібець без вагання рішуче ствердив:

— Маємо, отамане, між нами большевицького агента.

Покликали Щербака і почали допитувати. Він як герой, без хвилювання твердив лише те, що йому пощастило втекти:

— Присягаюсь вам, хоч і розстріляйте, нічого злого на сумлінні я не маю"!

Розповідав, що після допиту в ЧеКа, його вели вночі до Особого Відділу. Один конвоїр штовхнув його і він кинувся тікати.

— Блискавкою промайнула у мене думка: "нехай краще мене вб'ють на бігу, ніж мають мордувати та стріляти в підвалі. По мені знялася стрілянина, але мене сам Бог врятував. Слава Богові одному, що я лишився живий! Вірю, що Господь мені поможе разом з вами бити запеклого ворога нашого народу — безбожну комуну, та кривавих катів чекістів, — так закінчив свою розповідь Щербак.

Доброго туману напустив Явдоким і трудно було довести, що це не так, як він каже, адже ж бувають у житті чуда…

От. Хмара уважно вислухав і, як видно, вагався. Лише Кібець ніби пронизав Щербака своїми чорними орлиними очима і твердо сказав Явдокимові:

— Неправду ти говориш! Того не могло бути! Ти, Явдокиме, вже на службі у комуни. Гляди, ліпше відійди від нас і не заводь нас у блуд!

Щербак знову почав божитись і христитись, щоб довести свою правдивість:

— Хоч убийте мене, але я вам кажу правду!

Доказів проти нього не було і тому він залишився в загоні, хоч і не мав довір'я ні у козаків, ні у проводі.

Комуна насувалася з усіх сторін. Під селом Гутницьким звели бій з Володимирським ескадроном, думаючи його оточити в куті й знищити. Але ворог скоро зорієнтувався і почав тікати непрохідними чагарниками через ліс і, хоч мав не малі втрати, проте врятувався.

В цій сутичці повстанці теж мали декількох ранених, в тому числі і Явдоким Щербак був теж ранений в ліву руку.

— Може маєш ти місце на хуторі чи де інде аби було де лікуватися, — запитав його Кібець, то можеш іти.

— Не маю жодного місця, буду там де і всі, — відповів.

Ранених примістили в землянці, де їх тепер було аж шістнадцять осіб. Минав час, козаки лікувалися. Хто міг, то вечорами виходили й провітрювались скільки хто хотів чи здужав. Були й такі що цілу ніч насолоджувалась і відпочивали на просторі і в тиші. А вже ранком всі зникали під землею. Тяжко, але іншого виходу не було. Явдоким багато докладав зусиль обслуговуючи ранених, бо почував себе в змозі допомогти слабшим, тяжко раненім.

Червоне військо щоразу то більше скупчувалось в селах біля лісів, для поборювання петлюрівського "бандітизму". Крім Володимирського ескадрону були й інші частини та в додаток місцева міліція до якої щодня то все більше й більше присмоктувалося пристосуванців та яничарів. Але й вони не могли дати ради не лише з повстанцями а й з відчайдушним спротивом населення, яке щораз то гірше ставилося до продаґентів та міліції. Дійшло до того, що для " викачки " хліба прибуло з московщннн спеціяльне військо. На цьому грабункові України особливо і жорстоко прославився 64-й полк ВНУС, який переходив від села до села, зупинявся постоєм і допомагав продагентам "викачувати" хліб. Група відібраних головорізів спецчастини ходила від одного заможнього чи й напівзаможнього двору до другого, носили якусь скриньку що звали її "апаратом" для вишукування зброї, а зброю вночі наперед десь господареві в стріху стромляли і знайшовши таку бідного господаря жорстоко карали, лякаючи інших. Таке військо тепер ходило по Знаменській окрузі, а потім і завітало до великого села Дмитрівки в якому відокремлено мешкали дві нації: москвини й українці.

До цього села, як ми вже згадували раніш, рік тому, приїздив сам Всеросійський Староста тов. Калінін, який то й обіцяв людям "золоті гори та медові ріки", шо виявилось брехнею, а його обіцянки насильством. Отож до цього села надійшло військо та й стало тут постоєм. Велика частина війська складалася з кінноти та тачанками з ку. леметами. Почалась енергійна "викачка" і хліб поплив потоком до ст. Знаменка. Не один селянин був арештований. Уповноважений партії на Знаменську округу москаль Церевалов дуже радів що осягнув не абияких успіхів у хлібозаготівлі. Та не радів український селянин, позбавлений продуктів харчування.

Гнівно дивились на большевицькі "успіхи" Холодноярські отамани й козаки, і вирішили почастувати червоних грабіжників не хлібом-сіллю, а шаблями та гарячими кулями. Отаман Хмара, порадившись з Кібцем та іншими командирами, які завжди брали на себе найтяжчі завдання, зважились діяти. Кібець порадив отамана Хмару щоб дав наказ зробити несподіваний напад на село Дмитрівку. Повстанці добре знали розташування ворожого війська в селі, вони знали всі входи й виходи, та навіть стежки й доріжки усего села Дмитрівки.

Однієї ночі на світанку, отаман Хмара з групою кінноти із тачанками та двома "максимами", переїхали вулицю що простяглась понад Інгульцем до мосту. На цій вулиці жили майже одні Іванови. Головка дорога проходила через міст, сельце Шамову на станцію Знаменку. З вулиці перейшли на огороди і зробили засідку. Кібець з своїм відділом зайшов з другого боку села щоб підняті червону кінноту та спровокувати її до погоні, коли він, піднявши тривогу буде тікати дорогою що веде через місті, де в засідці, зайнявши відповідне місце, чатував на ворога отаман Хмара.

При в'їзді в село Кібець зіткнувся з червоними вершниками з трьох осіб. Заки ті впізнали чи це свої, повстанці зняли їх з коней меткими пострілами. Почувши стрілянину червоне військо в Дмитрівці заворушилось. Кібець з своїм загоном зчинив стрілянину й галопом подався по дорозі через міст в напрямку Знаменки, а за ним в погоню летіла з усіх сил розлючена червона кіннота. Після умовного Кібцевого пострілу, отаман Хмара відкрив із засідки гураганний вогонь по ворожій кінноті.

Вцілені меткими кулями падали коні й вершники, деякі зіскакували з коней і залягали по ровах, городах та за насипами дороги. Повстанці без жодних втрат відійшли спокійно до лісу Чути. Добре замаскували наші сховища, переднювали, а наступної ночі перебралися до лісу Чорного. Того часу в цій окрузі було чимало війська Буденного, то повстанці передбачали що комуна може зробити наступ на ліс Чуту. Так воно і сталося. Наступного дня об'єднаними силами Буденного та й інших червоних частин пішли наступом на ліс Чуту. Пройшли його майже від початку аж до самого кінця /до Заломів/, але нічого не виявили, ні одного сховища.

Повстанці, пробувши кілька днів у Чорному лісі, повернулись назад до Чути, де було все спокійно. Комуна ж напевно думала що "банда" Хмари забігла десь далеко, то в цій окрузі на деякий час настав повний спокій.

Минали дні, наближалась осінь. Одного дня от. Хмара скликав козаків на нараду щоб обміркувати плян майбутнього поступу. Останні часи на нарадах завжди стояло одне і те саме кардинальне питання: як бути далі, шо робити? Наближалась друга повстанська зима, час тяжкий, одяг та взуття доношуються, треба думати як одягнутись та взутись…

Вирішили, слідкувати за транспортом і зробити напад на ешелон або на склади з одягом на залізничних станціях чи де інде. Інше важливе питання що всіх дуже хвилювало, це питання: — загальна ситуація наших визвольних змагань за волю Україні. Від Уряду УНР, що перебуває на терені Польщі, жодних відомостей немає. Ходять різні контроверсійні чутки, яким не йнялося віри. Громадянська війна наближається до закінчення, комуна закріплюється і що раз то сильніше насувається на нас. Наше існування дуже загрожене і нема іншого виходу окрім двох несприятливих альтернатив: або самоліквідуватись, або пробиватись на захід, на еміграцію.

Мало хто висловив бажання йти на захід, більшість з повстанців висловилось за самоліквідацію. Отаман Хмара і цього разу не радив іти на еміграцію, прихильніше й він ставився до поступової самоліквідації і переходу до цивільного стану життя на терені України. Але нікому не боронив вільного вибору рятувати своє життя. Сам же він лишався на своєму становищі доти, доки буде з ним разом хоч один повстанець. При цьому просив козаків не кидати загін самочинно, а докладати йому про свій намір, щоб він знав хто і куди відійшов.

— Кожному дам пораду та потрібну допомогу, — обіцяв він, хто хотів би відійти вже тепер, то мусить йти як можна далі від свого дому, туди де його не знають. На новому місці кожен мусить "конспіруватись", і дбати про свою безпеку, — повчав він.

Охочих залишати повстанський загін на цей раз небуло. Вирішили і на далі ждати вісток від війська УНР. Протягом цього часу багато ближчих козаків відвідали потаємці свої родини. Але військова тактика не дозволяла довго стояти на одному місті бо комуна навкруги блука і вишукує.

Отаман Хмара дав наказ готуватись до вимаршу: забезпечились належними боєприпасами із сховищ, забезпечити землянки продуктами і медикаментами, які здобули в походах. Біля хворих залишився фельдшер, що був теж легко ранений і тепер він мав опікуватись хворими та подавати медичну їм поміч. Плян маршу був вироблений і накреслений командирами. Відділ от. Хмари вирушив з Чути перейшов Мотрин ліс і зайшли до його села Цвітної. Комуна ще й досі це село оминала. Далі завітали до Вищіх і Нижчих — Верещак, де зустрілися з міліцією та продагентами, роззброїли їх і призначили до розправи. Вони дуже "просили помилування, мовляв, мобілізовані і послані сюди на роботу. Кібець, якому доручалась розправа, питав їх:

— Хіба у вашій московщині роботи для вас не було що сюди прислали, чи може не було чого "викачувати" коли прислали вас, голодранців, на Україну? Чи подобається ж вам тут робота?

Полонені зайди з московщини мовчали.

Повстанці вийшовши з верещак повернули знову до лісу Мотриного, а лісом попрямували в холодний Яр. Серед холодноярців панував тепер настрій самоліквідації. А між тим жевріла якась іскра надії на відомості з Штабу Армії УНР., не погасала, і люди та й козаки сумно і терпеливо дня на день чекали вістки.

Отаман Хмара з Чорнотою мали коротку нараду у вузькому колі старшин і домовились на випадок особистих вісток, негайно повідомляти один другого.

По цих відвідинах і нараді от. Хмара зі своїм загоном залишив Холодний Яр і подався лісом майже до Смілої, потім повернув ліворуч і, йдучи селами нічого не чіпали. Біля Райгороду перейшли залізницю, беручи напрямок на Тальне, де хотіли зустрітися з от. Гонтою, що оперував у Звенигородській окрузі, але того не сталося. Дійшовши до села Маківки, зустріли кінний роз'їзд червоних. Зав'язалась перестрілка і роз'їзд передової частини скоро зник, але нам пощастило затримати двох розвідників, які й виявили, що тут є червона під командою Яхонтова, яка прибула на Звенигородщину для боротьби з бандами як Гонти так і Гризла, Після цього почалось велике переслідування, тому от. Хмара наказав залишити село Маківку і рухатись в напрямку Лебедина. З от. Гоитою зустрітись так і не довелося. Від Лебедина пішли знову силами, де по сільрадах назбирали штампів та початок, щоб згодом, при потраві виробити відповідні посвідки кожному повстанцеві під час вимушеної самоліквідації.

Починалась осінь. Зашуміли листям жовтіючі дерева лісів, сумно гомонів вітер по полю, холодні дрібненькі, часто густі дощі рясно поливали землю. Як хотілося повернутися знову до своїх затишних лісів, до теплих землянок, щоб хоч трохи заховатись від холодної стихії. Беремо напрямок на схід і приходим до лісу Давидівського, де в окрузі все спокійно. Аж раптом — новина; прибуло двох козаків, Микита і Гриць з Чути. Вони й розповіли нам про трагічну подію.

Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років


Пам\яти Василя Чучупаки | Стежками холодноярськими. Спогади 1918 – 1923 років | * * *