ХІІІ
Я повісив слухавку, відчувши велику полегкість. Місіс Барбур мала свою частку другосортного й третьосортного антикваріату, але вона також мала чимало солідних речей, і мені було тривожно думати, що Платт може розпродати всі ці речі в неї за спиною, сам не розуміючи, що він витворяє. І я не міг звинуватити себе в тому, що скористався ситуацією, бо якщо хтось і полюбляв уплутуватися в усі можливі халепи, то це Платт. Хоч я багато років уже не згадував про його виключення, але обставини були тоді так приховані, що справді йшлося про якусь дуже серйозну провину, яка в менш закритому навчальному закладі не обійшлася б без поліції. Та історія в дивний спосіб заспокоїла мене, отже, я мав підстави сподіватися, що він забере свої гроші й не базікатиме зайвого. Крім того, якщо хто міг притиснути або залякати Лусіуса Ріва, то це був Платт, найперший у світі сноб і забіяка, яких мало.
— Містер Рів? — чемно запитав я, піднявши слухавку.
— Лусіус, будь ласка.
— Ну, гаразд, Лусіусе. — Його тон змусив мене похолонути від гніву, але знання того, що я маю Платта у своєму рукаві, зробило мене більш самовпевненим, аніж я мав підстави бути. — Ви мені телефонували? Що ви хотіли мені сказати?
— Думаю, не те, чого ви чекали, — почув я швидку відповідь.
— Справді? — безтурботно відповів я, хоч його тон мене стривожив. — Ну то гаразд. Поінформуйте мене.
— Думаю, і ви, мабуть, зі мною згодні, що нам ліпше зробити це в приватній розмові.
— Гаразд. Може, зустрінемося у центрі? — швидко відгукнувся я. — Бо останнього разу ви люб’язно запросили мене до свого клубу.