home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



43

— Ніна Коробейник!

Рясно розсипались оплески, на задніх рядах присутні повставали з місць, щоб краще бачити.

Не поспішаючи, Ніна встала. Батько жартома підштовхнув її, але вона, з підкресленим почуттям власної гідності, гордовито рушила до столу президії. В ту хвилину вона була не товстушкою-ученицею, а принаймні казковою принцесою небаченої вроди.

Вові Морозу раптом пригадалось, як Ніна колись підказувала йому можливий сюжет картини про приїзд у колгосп знатної гості. Мабуть, зараз дівчина і уявляла себе живою героїнею цієї картини.

Відчуваючи на собі погляди сотень очей — сяючих і захоплених,— Ніна зупинилась перед столом, схожим на барвисту клумбу з безлічі тюльпанів, білих нарцисів і палаючих троянд. Лілії підносили вгору свої сніжно-білі келишки.

— Увага! Приготуватись! — промовив в оркестрі тихий голос, і почувся легкий стукіт палички диригента.

Тетяна Максимівна урочисто вручила Ніні атестат і чотирикутну коробочку з золотою медаллю. Потім вона якусь мить мовчки і пильно вдивлялась в обличчя учениці.

Тетяна Максимівна, мабуть, хотіла сказати випускниці щось значуще і водночас просте, материнське. Але тільки тихо зітхнула і, потиснувши їй руку, голосно промовила:

— Вітаю вас! Хай ця нагорода буде запорукою ваших дальших успіхів у навчанні!

Диригент змахнув паличкою, у музикантів надулись щоки, труби разом гримнули веселий туш, задзвеніли мідні тарілки, лунко бухнув барабан, заглушуючи тріскотняву оплесків. І Ніна враз утратила свою гордовитість. Яскравий рум’янець розлився плямами по її обличчю, вона розгубилась, схвилювалась. Радість, нестримна радість нахлинула на неї — ось вона, та хвилина, про яку стільки передумано й перемріяно, ось блискуча перемога її, Ніни Коробейник! Заради неї зібралися сюди педагоги й батьки, зібрались усі подруги й товариші. Заради неї гримить музика, і всі в найкращих своїх убраннях, і директор школи вітає і тисне їй руку!

Дівчина швидко пішла, майже побігла на своє місце. Батько встав їй назустріч і, обнявши, поцілував дочку в лоб. Вона ще дужче зашарілась, докірливо глянула на нього — як це так, при всіх на зборах! А в грудях високою хвилею ходило щастя. Ніна сама відчуває, як ця хвиля сповнює їй груди, підкочується до горла, і хочеться обняти весь світ і всіх любити, навіть таку холодну Малярію Базедівну, яка, здається, хоч наприкінці року запам’ятала її прізвище!

— Поліщук Марія!

Ніна стріпнулась. «Чому — Поліщук? Ах, так, у неї теж золота медаль!»

І знову оплески, знову гримить оркестр, і Марійка, тримаючи в руках атестат і коробочку з золотою медаллю, повертається до присутніх і затуманеними очима дивиться в зал. На якусь мить вона немов застигає на місці і бачить Юлю Жукову, Ніну, Віктора, Варю Лукашевич і багатьох, багатьох інших своїх однокласників і подруг. Бачить педагогів, батьків, гостей...

Жукова сидить у третьому ряді, з одного боку в неї — батько, з другого— мати. Ніна прийшла з Романом Гарасимовичем, зараз вони обоє схилились над розкритою коробочкою, розглядають медаль. Віктор — теж з батьками і з старшою сестрою.

«Мамо, тільки тебе немає! А ти прийшла б, обов’язково прийшла б на цей вечір, коли твоїй дочці вручають золоту медаль. Як би ти раділа! Що б ти сказала, мамочко?»

Так із затуманеними очима, усміхаючись, немов крізь серпанок, ішла Марійка на своє місце, а її ловили за руки подруги, проводжали оплесками вчителі, батьки, її однокласники.


Золота медаль

Один за одним підходили до столу випускники. Срібні медалі одержали Юля Жукова, Віктор Перегуда, Саша Нестеренко і, зовсім несподівано для всіх, Варя Лукашевич.

Це не було несподіванкою лише для Марійки, яка останні два місяці напружено працювала з Варею і з особливим піклуванням та старанністю підготувала її до екзаменів. Це було б неможливим, якби сама Варя не почала вчитися з винятковою наполегливістю.

Віктор ніс коробочку з медаллю обережно, обома руками, наче кришталеву вазу. Коли він сів на своє місце поруч з батьком, Степан Якович швидко нагнувся до нього й шепнув:

— Ну, Вікторе, спасибі! Порадував нас... Вірю, що й той... будеш справжнім сталеваром, новатором...

Коли атестати було роздано, виступив з промовою Юрій Юрійович. Ніколи ще не бачили десятикласники свого класного керівника таким схвильованим.

— Друзі мої! — сказав він і враз замовк, скинув пенсне і з особливою старанністю почав протирати хусточкою скельця. Всі зрозуміли, що робиться зараз у душі старого вчителя, і не в одного випускника підкотив до горла гарячий клубок.

— Друзі мої! Отак завжди — виховаєш вас, навчиш, а ви... ви — пурх, і прощай, школо! Нічого, нічого, так і має бути. От мені й хочеться сьогодні попрощатися з вами і сказати на дорогу кілька слів... Справді — на дорогу, ви ж залишаєте рідний дім — свою школу. Я хочу насамперед побажати вам здоров’я і щастя. Повірте, це дуже потрібні речі в житті. «Якого ж щастя?» — спитаєте ви. От і я себе часто про це питав. І що ж? Завжди приходив до думки, що щастя — любима праця для блага Вітчизни... А любима праця — це праця незвичайна. Якщо, знаєте, людина любить свою працю, то вкладає в неї всю здібність, всю свою душевну радість і свою душевну красу. І тоді така праця уже обов’язково буде творчою, вона одухотворяє людину, окриляє її на високі подвиги... Ми сьогодні прощаємось, та це не довічна розлука! Минуть роки, і ми знову зустрінемося з вами. Ось тут, у цьому залі, щоб пригадати сьогоднішній день прощання зі школою, поділитися своїми успіхами, своїм щастям. Хтось із вас збудує перший атомний паровоз; інший спуститься в глибочінь океану і розвідає дно; третій приготує снаряд для польоту на Місяць. Напишете книги, намалюєте картини, уславите нашу радянську землю новими досягненнями. То будуть радісні зустрічі з вами, свято для нас, педагогів, і школи, яка дала вам крила для орлиного льоту!

Юрій Юрійович побажав своїм вихованцям з успіхом оволодіти обраною професією, щодня збагачувати свої знання.

— Завжди і всюди, друзі мої,— закінчив він,— пам’ятайте про силу колективу, бо хто лишається сам, той блукає манівцями і перестає йти в ногу з життям... Колектив зробив вас людьми, він дасть вам силу в руки, виведе на широку дорогу життя...

З дивним почуттям слухала Марійка промову свого класного керівника. Кілька років вона бачила його день у день, усе її шкільне життя, класні події, великі й малі — все було пов’язане з ним. Здавалось, що так буде завжди. І ось сьогодні він востаннє стоїть перед ними, востаннє бачать учні таку знайому чеховську борідку і пенсне. Юрій Юрійович прощається. І здається, що ось зараз загуде паровоз, здригнуться колеса і тихо рушать уперед, пропливе назад платформа, а на ній — постать дорогого і рідного вчителя...

Тетяна Максимівна надала слово Марійці. У дівчини була вже заздалегідь обміркована промова, але під впливом того, що сказав Юрій Юрійович, під впливом почуттів, які були викликані його словами, у Марійки з’явились нові думки. Це було навіть краще, бо промова її йшла від самого серця, щира й схвильована.

Марійка подякувала вчителям за науку, за виховання, сказала, що кожний із випускників збереже про них найсвітліші спогади. Потім вона звернулась до Юрія Юрійовича:

— Спасибі вам, дорогий учителю, за побажання щастя. Ми всі мріємо робити великі діла, ви говорили тут про них — про атомний паровоз, про ракетоплан. Усе це буде створено нашим поколінням! І я теж мріяла про подвиги, і зараз мрію. Але саме життя навчило мене розуміти суть подвигу інакше, ніж я досі уявляла його. Я зрозуміла, що подвиг — не тільки мандрівка на Місяць, новий відкритий закон про політ у стратосферу чи нове вдосконалення літака. Подвиг не тільки в нечуваній досі блискучій операції хірурга, а також і в копіткій, непомітній роботі мікробіолога над проблемою походження якогось захворювання. І я хочу сказати таке: напевне, про мене і про багатьох з нас не буде ніякої звістки — про нас не писатимуть газети і не гримітиме радіо. Але це не значить, що ми не виправдали ваших надій, дорогі наші вчителі! Ми роз’їдемось у всі кінці Радянського Союзу, щоб не покладаючи рук працювати й працювати, щоб праця кожного з нас злилася в єдине щастя любимої Батьківщини. От за те, що ви навчили нас найвищого — безмірно любити і гордитися своєю соціалістичною Вітчизною, от за це — найпалкіша і найсердечніша подяка від усіх нас!

Марійка закінчила, але їй здалося, що не все сказано, їй хотілося знайти ще якісь слова, такі виразні і щирі, щоб вони по-справжньому висловили всю подяку Юрієві Юрійовичу. Думки раптом розбіглися, і тоді Марійка швидко ступила крок до столу і мовчки потиснула вчителеві руку.

Незабаром урочиста частина закінчилась, у залі знявся гомін, сміх, привітальні вигуки. Колишні десятикласники вітали один одного з атестатом зрілості, всюди чулися жарти, розмови, оркестр востаннє зіграв туш.

Ніну оточила ціла юрба подруг і товаришів. Вова Мороз, Юля Жукова, Віктор, Ліда Шепель, Базилевська... Всі тиснули їй руки, вітали з медаллю, дівчата обіймали подругу, і раз у раз чути було звуки поцілунків. Юля Жукова сердечно притиснула Ніну до себе, поцілувала і шепнула:

— Нінко, ти з нами! Завжди! Правда?

Зворушена Ніна нічого не могла відповісти, і тільки мовчки обіймала подругу. Адже все могло бути інакше, зовсім інакше. І тоді не було б цих теплих потисків рук, і, напевне, без цієї ласки і дружніх обіймів сама медаль здалася б кусочком холодного металу.

Ніна очима шукала Марійку. В цю хвилину особливо хотілось бачити її біля себе.

До Марійки, протискуючись крізь коло хлопців і дівчат, підійшла незнайома жінка з високою пишною зачіскою.

— Ви не знаєте мене,— сказала вона,— але мені багато розповідав про вас Віктор. Так, так, я його мати, Лукія Федорівна. І я давно вас хотіла побачити. Дуже рада, що ось сьогодні... Одним словом — прийміть і від мене поздоровлення!

Вона по-материнському тепло обняла Марійку.

— І не тільки від мене, а від усіх матерів, які тут присутні... Ми щасливі за вас... Спасибі, дочко! Щоб була здорова й весела!

Від жіночого волосся, від її плаття йшла якась страшенно знайома суміш запахів, таких затишних — чи то печеного хліба, чи то запашного мила, чи то волошок. Марійка притиснула до її грудей голову, і враз усе те, що підсвідомо ні на хвилину не залишало сьогодні дівчину, зринуло нагору, прорвалось гарячими задушливими судорогами, які підступили до горла, стиснули дихання...

Марійка ледве перемогла себе й подякувала жінці, а тоді хутко пішла в комірчину біля роздягальні. Вона вскочила туди, де стояли відра і швабри, сіла на скриньці з тирсою і затремтіла від нестримних сліз. Затулила обличчя руками, але сльози текли між пальцями — гарячі, мовчазні, невтішні...

Здалека, з залу, долітав до Марійки відгомін розмов, вибухи сміху. В комірчині було зовсім тихо і півтемно. Пахло мокрою рогожею і гасом.

Двері тихенько розчинились, і на порозі зупинилась постать жінки.

— Ну, так і знала... Як із сльозами, то зараз сюди...

Марійка здригнулась і повернула до жінки мокре обличчя.

— Так і знала,— повторила Агафія Кирилівна.— Почергуй, кажу Насті, за мене, а я піду втішати дівчину. Я ж усіх втішаю. Як хто з учениць шмигоне сюди, то вже знаю, що треба втішати... А мене... мене хто втішить?..

Старенька гардеробниця примостилась поруч з Марійкою і несподівано схлипнула:

— Голубко моя... Сонечко...

Сльози так і потекли в неї по зморшкуватих щоках, одна крапля затремтіла на бородавці під оком.

— Донечка... Під Сталінградом її...

— Сонечка? — повторила Марійка.

— Соня. Сестрою була в польовому... Така була... Хіба розкажеш? А тепер кожна з вас... кожна нагадує мені Сонечку...

Марійка легенько погладила плече старенької. Розуміла, що тут ніякі слова втіхи не потрібні. Перед цим горем старої матері і свій власний біль затих, тяжка згадка затуманилась, зникла.

Агафія Кирилівна обняла Марійку, Марійка — її і так сиділи в півтемряві обидві: одна вже закінчувала свій життєвий шлях, друга тільки починала його.

— Ну, годі!

Агафія Кирилівна дістала хусточку, подумала й витерла Марійці, як дитині, підборіддя.

— Годі, кажу. Подруги ждуть. А може, вже й автобус приїхав.

Вони вийшли з комірки. Коридором поспішали Варя і Юля.

— Марійко! Де ти блукаєш? Ми тебе скрізь шукаємо! Швидше давай атестат на схованку Юрієві Юрійовичу! Зараз поїдемо!

— А що, є вже автобус?

Жукова махнула рукою:

— Уже всі посідали! Тебе ждемо! Ой, що це до тебе за павутиння вчепилося?

Біля шкільного під’їзду стояв червоний автобус. З розчинених вікон махали десятки рук.

— Швидше! Швидше! Що ж ви?

Другу частину вечора передбачалось провести далеко за містом, на березі річки. Господарча комісія в складі Ліди Шепель, Софи Базилевської і Вови Мороза ще два дні тому підшукала хороше місце на березі Дінця в дубовому лісі.

Хоч який просторий був автобус, а все ж таки в ньому стало тісно. На пікнік їхали всі випускники, Юрій Юрійович, Надія Пилипівна, Олег Денисович, батьки Віктора і батько Ніни Коробейник. Їхали ще дві офіціантки з ресторану. Вони везли в корзинах булочки й ковбасу — це додатково, бо всю іншу провізію й посуд завезли раніше.

Марійка навіть не помітила, як проїхали центр і околицю з присадкуватими котеджами для робітників велозаводу, як виїхали за місто, як мимо вікон побігли телеграфні стовпи з рядами проводів і закружляли поля з молодими лісосмугами.

В автобусі було шумно й весело. Невпинно звучали сміх і жарти, не встигала стихнути одна пісня, як починалась друга. Прекрасний і свіжий голос Варі Лукашевич, яка сиділа, обнявшись з Марійкою, виривався з загального хору, і здавалось, що його підхоплює грайливий вітрець з польових просторів.

Пісня рветься з грудей, вітрець дме у вікна, кошлатить волосся, лопочуть завіски, пропливають гайки, і знову поля й поля з високими хлібами...

Несподівано війнуло свіжістю ріки, автобус круто завернув ліворуч, і вже побігли назустріч немовби й лугові квіти, справжній килим з клеверу, золотого жовтцю і ромену. Віктор закричав:

— Яструб! Дивіться, яструб!

Усі повисовувалися з вікон. Над лугом летів великий сірий птах, на нього хоробро нападали кілька маленьких пташок. Коли якась пташка занадто близько підлітала до птаха, він робив у повітрі швидкий рух, немов пірнав униз.

— Дивіться, дивіться,— захоплено гукав Віктор,— ці пташки здаються проти нього ліліпутами!..

— Не ліліпутами, а бджолами, які намагаються вжалити! — обізвалась Жукова.

Вова Мороз висунув у вікно голову:

— Це не яструб! Які дурниці! Сова! Справді — сова! Її щось вигнало з денної схованки. Дивіться, як вона незграбно летить!

— Ану, пустіть і мене! — просила Марійка, зазираючи у вікно через голови.— Пустіть же! Я вам скажу — яструб чи сова!

Та птаха вже не було видно. Марійка побачила за лугом ліс, а за ним гору. Гора була вкрита лісом, на ній височіли густолисті дуби, і крізь них розтопленим червоним золотом струменіло передвечірнє сонце. Ріки ще не видно за високими кущами, та ось і вона блиснула рожевою від заходу сонця смугою.

Автобус зупинився біля переправи. Ріка була широка й повноводна. Біля берега стояв пором — два великих човни з настеленими на них дошками. На протилежному березі біліли на горбах хати в гущавині садків.

Юрій Юрійович першим стрибнув на пором і подав руку Надії Пилипівні. За ним почали стрибати інші. Лунко застукали каблуки на дерев’яному помості. Віктор і Саша Нестеренко взялися за довгі жердини й занурили їх у глибочінь.

— Взя-ли-и! Р-разом! Ще раз! — заспівав Віктор, налягаючи грудьми на жердину і відштовхуючись нею від дна.— Вовко, ти як там рулюєш? Ліворуч давай! Ну, що за друг! Йому кажуть — «цоб», а він — «цабе!»

Вова Мороз, який стояв на кормі й обома руками вчепився за незграбного дерев’яного руля, тут же зрозумів усю немудру механіку рулювання. Вода зашуміла, запінилась, пором повільно рушив уперед.

— Із швидкістю архієрея, який їде на велосипеді! — засміявся Олег Денисович.— Пам’ятаєте, у Чехова?

Він підійшов до Вови і став йому допомагати. Рулювати було важко, Олег Денисович скинув просто на поміст свого новенького білого картуза, в якому він був схожий на капітана, і русяве волосся збилось йому на лоб.

Пором з тупим поштовхом ткнувся у піщаний берег.

Місце для пікніка вибрали біля підніжжя гори в лісі, де ріка робила крутий вигин. Усі раптом замовкли, вражені тишею, яка, здавалось, тремтіла в повітрі, як туго натягнена струна. Доторкнись до неї звуком — і вона ахне у відповідь тисячоголосою луною, підхопить, понесе, заколише. Тільки далеко десь на узліссі сумовито кувала зозуля і якась пташка стомлено доспівувала свою пісеньку. Над водою вигравали стовпом комарі.

Рожевий відсвіт на поверхні ріки все темнішав. Десь на горі ще догоряло проміння, а тут, під горою, вже владно насувався присмерк. Він ішов з гущавини і ніс з собою могутню хвилю вологих запахів вечірнього лісу. На застиглій воді розбігались легенькі кола від ледве чутних сплесків верховодів, які хапали комашню. Лісова гущавина на протилежному березі здавалася вже зовсім темною стіною. Безшумно проплив човен з копичкою трави. Дідусь стояв на кормі з веслом. Востаннє гукнула зозуля й затихла.

На крутому березі, просто на траві, вже було розстелено скатерті і поставлено закуски. Згадуючи піонерські походи, молодь пішла збирати хмиз. По лісі покотились дзвінкі перегуки, і тиша разом брязнула, зойкнула, розсипалась скляними осколками...

Вечеряли при світлі величезного вогнища, яке багровими бліками танцювало у воді. Було багато веселої метушні, жартів, пісень.

Саша Нестеренко, якому не пощастило сісти поруч з Марійкою ще в автобусі, зараз набрався сміливості, підійшов і сів за її спиною так близько, що Марійка чула його дихання, коли він старанно виводив:

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів...

— Тобі що,— спитала Марійка,— незручно біля Олега Денисовича?

— Не зовсім. Біля тебе зручніше.

— А може, біля мене місце вже зайняте? — І в голосі її несподівано для неї самої прозвучало неприховане лукавство.

Саша враз розгубився:

— Пробач, я ж не знав...

Він хотів піти, та Марійка притримала його за руку:

— Та почекай! От скільки ми з тобою вчилися в одному класі, а якось не доводилось нам поговорити разом.

— Не було спільних інтересів,— зітхнув Нестеренко.— Ти ж в астрономи націлялась, а я, як вирішив, що піду по медичній лінії, так і до кінця десятирічки...

— Ну, спільні інтереси в нас були,— сказала Марійка,— а тільки...

— Тільки ти не звертала на мене належної уваги...

Марійка знову засміялась:

— Належної уваги! Ось як! До речі, які ти «сторонні» книжки читав під час уроків?

— Я ж не тільки під час уроків. Я завжди читаю, книги брав аж у двох бібліотеках. Остання, яку я прочитав,— «Обрыв» Гончарова. Це вже вдруге. З медицини теж читаю, «Хірургію», наприклад. Страшна книжка, і така, знаєш... Як це сказати?

— Феноменальна?

— От, от,— зрадів Саша, не помічаючи Марійчиної іронії.— Тягне до себе. А ти яку останню книжку прочитала?

Юля Жукова підкинула у вогнище хмизу. Полум’я на хвилину притихло, вдарило густим димом, крізь нього пробивались золоті гадючки, і враз загоготало, рвонулося вгору, вибухнуло іскрами. Хмиз затріскотів, вогонь раз у раз мінявся — він то вигравав червоними, немов зловісними язиками, то враз ставав ясно-жовтим, то вихрився синіми кучерями.

Освітлена миготливим полум’ям, на березі стала Варя Лукашевич. Далеко над заснулою рікою обізвався її голос:

Віють вітри, віють буйні.

Аж дерева гнуться...

Здавалось, що це співає сама засмучена Наталка Полтавка, яка прийшла з відрами до криниці...

Вже давно густий присмерк обняв і річку, і берег. Давно вже темрява блукала під крислатими дубами. Тільки іноді під крутим берегом цмокала сонна риба або, може, сом, нічний мандрівник, виплив з ями на полювання. Здалека, з сусіднього колгоспу, долітали звуки радіо. Присмерк і відстань робили їх м’якими й ніжними. Наче розбуджена піснею Варі, на протилежному березі обізвалась якась пташка і затихла.

Всі кілька хвилин мовчали під враженням пісні.

Юрій Юрійович сів перед вогнищем навпочіпки і почав ворушити в ньому дрючком. Високо полетіли іскри.

— Отже...— промовив він.— Так на чому ми зупинились? Таким чином, у нас сьогодні останній вечір. Останній вечір...— Голос у нього здригнувся.— У вас, юні друзі, скінчився важливий етап у житті. Скінчились шкільні роки, а разом з ними й ваше дитинство. Йшла людина на гору, десять років ішла. Вийшла на вершину, зупинилась і ахнула: який простір навкруги, які краєвиди, які вабливі дороги!

Тим часом частина молоді розійшлася хто куди. Степан Якович привіз вудку і зібрався кудись під ліс порибалити.

— Та що ви надумали? — зупинив його Олег Денисович.— Я хоч і не рибалка, а знаю, що вночі риба не клює. Треба ж їй і поспати.

— А сом? — чомусь урочисто промовив Степан Якович.— Про сома забули? Сом — нічний богатир! А вони тут, у Дінці, є, є... Я й шматочок м’яса захопив...

Хлопці й дівчата блукали над рікою, хтось пішов на Козачу гору.

— Ходімо й ми на Козачу! — запропонувала Юля.

Віктор, якому хотілось побути з Юлею вдвох, охоче згодився. За чверть години вони вже стояли, взявшись за руки, на вершині гори, по коліна в густій траві.

Далеко внизу Віктор і Юля побачили своє вогнище. Воно здавалось у темряві яскравою свічкою. На його тлі рухались чорні постаті.

— То як же, Вітю,— спитала Юля,— ти вирішив остаточно?

— Остаточно. Ти не гнівайся, Юленько. Я вже був у відділі кадрів. Тиждень ще погуляю, відпочину, а тоді — на завод.

— Ну, а я через два дні — в Каховку.

Юля повернулась до Віктора.

— Я тобі хочу сказати, Вітю, коли б ти вирішив інакше... ну коли б ти відмовився від своєї мрії, від заводу, я б перестала тебе поважати.

— Хоча б це було й заради тебе?

— Хоча б і заради мене. Вітюсь, нічого не зміниться? Правда? Я вчитимусь в університеті, ти працюватимеш на заводі. В одному ж місті.

— Я поступлю на заочний, Юлю.

Вони посідали на траву.

— Ось і минуло десять років,— сказала Юля.— Я пам’ятаю, як поступала в перший клас. Це було в Казахстані. Є така станція Бертис, два кілометри від Балхаша. Я хочу, щоб ти уявив, Вітюсь: степ, якому немає краю, вдалині де-не-де кам’янисті сопки, голі-голісінькі, в кущиках пожовклого полиню. І раптом серед цього рудого простору — блакитне озеро, по ньому пливе пароплав. Я б зараз охоче поїхала туди ще раз. А тоді... Розумієш — сорок другий рік, тато працював у залізничному депо, і депо евакуювали на Карагандинську залізницю, в Бертис. Поселок серед степу, а поруч — казахський аул. Я ходила з мамою вимінювати в казахів на чай пшеницю. Нам давали на пайок такий пресований чай у плитках. У мене була подружка Ажар, казашка. Ти не слухаєш? Це тобі не цікаво? А мені зараз приємно згадати.

— Слухаю, слухаю, Юлю. Розповідай, мені все цікаво. Я уявляю тебе дівчинкою...

Зовсім недалеко прозвучав сміх і почулись голоси. Потім хтось злякано гукнув:

— Ой, хто тут?

Юля впізнала Марійчин голос. Марійка була з Нестеренком, а з ними Варя Лукашевич і Вова.

— О великий аллах! — вигукнув Вова.— Куди ми потрапили? П’ятеро медалістів і між ними єдиний я, грішний і безмедальний!

— Нічого, Вовочко,— втішила Юля,— медаль розвинула б у тебе пиху, а так ти, скромний живописець, намалюєш за літо хорошу картину, ну, приміром, «Вручення медалей моїм товаришам».

— Ой Юліє, ти така жорстока! — сказав Вова. Він підійшов до самого краю і, піднявши руку, з пафосом продекламував:

...Один на вершині стою я...

— Що ти робиш! — гукнула Варя і злякано відтягла його від урвища.— Кісток не збереш!

Ніч була темна й задушлива. Ні зірок, ні місяця. Десь за лісом зрідка і ліниво моргала блискавиця. Було вже далеко за північ. Здавалося, що темрява стає густою і волохатою, як вовна. Навіть далека блискавка востаннє моргнула і зникла. Внизу тільки вгадувалась неясна смуга — там звивалась ріка.

Вогнище на березі почало пригасати. Воно ще світилось, як велетенське око, та вже не було в ньому ні буйства, ні сили.

І в ту мить, коли темрява й тиша з’єднались, здається, в одну глуху й моторошну стіну, Варя знову заспівала пісню. Спочатку тихо, півголосом, а далі все голосніше. Всі почали підспівувати.

Біля вогнища, мабуть, почули спів. Звідти долинуло: «Га-га-га-а!»

Віктор склав рупором долоні, щосили гукнув:

— А-го-ов!

У відповідь війнув розбуджений вітрець, зашелестіла трава, зашуміли спросоння дуби, і вогнище на березі розжеврілось, спалахнуло і знову шугонуло вгору. Золоті іскри роєм полетіли в темне нічне небо.

...Низько над обрієм, немов прорвавшись крізь пелену хмар, блиснула яскрава зірка. Вітрець налітав поривами, і з кожною хвилиною свіжішало. Дуби на горі шуміли тепер, не стихаючи. Далеко внизу заклубочилось щось сиве, і Марійка закричала:

— Туман! Гляньте, туман над рікою!

— Ранок! — вигукнув Віктор.— Ранок! Світає!

І всі зрозуміли, що яскрава зірка над обрієм — ранкова зірка, і що все, все: і пориви свіжого вітерця, і шум листя, і сивий туман — усе це перед близьким світанком...

На хвилину всі замовкли. Стояли, взявшись за руки, на високій горі.

Про що думав кожний із них? Чи про вабливі, хвилюючі дороги життя, які чекали їх, юних і палких, чи про яскраве сонце, чи, може, мовчки клялися одне одному у вічній дружбі?

Затамувавши подих, дивились, як над зазубнями далеких і темних лісів уже народилась ніжна і тріпотлива, мов пелюсток, ясна смужка...

Здрастуй, світанок, здрастуй, юність!..


1953 


*  * * | Золота медаль |