home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



41

Ось і прийшов цей день, який колись уявлявся таким далеким-далеким, наче стояв він на краю світу, але до якого завжди мимохіть сходились усі думки.

В ті короткі хвилини перед першим екзаменом, які тяглися невимовно довго, Марійкою оволоділо дивне почуття — наче все навколо і вона сама оповите легким прозорим серпанком. І водночас усе було значущим, усе мало в собі якийсь захований смисл.

Але прозвучав дзвінок — такий звичайний, такий знайомий, і все враз стало на своє місце.

Десятикласники вже написали твір з української літератури, склали усний екзамен з української мови. А попереду ще була письмова робота з російської літератури, геометрія, алгебра, хімія, фізика, історія, іноземна мова!

В день чергового екзамену Марійку рано-вранці розбудила Варя.

— Ой Марієчко, у мене дуже погане передчуття.

Марійка скинула ковдру, залопотіла босими ногами до вікна.

Десь за високими будинками сходило сонце. Місто щойно прокинулось. По вулиці ще снувала ранкова мла, але місцями вона вже зникала від сонячного проміння. На підвіконні стояв розкішний букет лілового і білого бузку. Марійка занурила в нього обличчя, обома долонями притиснула свіжі грона до щік.

— Варюшо, ти глянь, який золотий ранок! Іди понюхай бузок! Ну що за краса!

Варя сиділа на ліжку похнюпившись.

— Тобі — краса,— промовила з сумом.— А я от передчуваю, що сьогодні зріжусь.

Марійка сіла поруч з подругою, обняла її, зашепотіла на вухо, як маленькій:

— Варюшо, дурненька ти, й більш нічого! Дурниці твоє передчуття! Слухай мене, я тобі кажу, що сьогодні ти напишеш роботу на п’ятірку! Не віриш? Побачиш, побачиш сама! А знаєш, що таке п’ятірка з письмової російської літератури? Це ж чудесно!

Варя недовірливо посміхнулась:

— Ну звідки ти знаєш? Так тільки... підбадьорюєш мене!

Двері тихенько розчинились, у кімнату спочатку просунулась голова в папільйотках, а потім з’явилась і сама тітка Ольга Григорівна в барвистому халаті.

— А ви чому так рано посхоплювались? Ластівки!

— Це я винна, Ольго Григорівно,— сказала Варя.— Розбудила Марійку.

Марійка швидко одяглась.

— Тьотю, у Варі, бачте, погане передчуття. Які від цього ліки, не знаєте?

— Які ж? Хіба, може, гірчиця?

— Правильно! Варюшо, за сніданком посилено нюхатимеш гірчицю! Кров розбиває, дає впевненість у власних силах і підказує оригінальні думки. А взагалі — хіба даремно ми сиділи над підручниками? До речі, тьотю, що сьогодні на сніданок? Подумайте, на письмову дається п’ять годин! Натщесерце не напишеш!

— Ти про сніданок не турбуйся! Все буде, все, і навіть твоя улюблена ліверна. А ти, Варю, ліверну ковбасу любиш?

Варя підійшла до будильника, накрутила його.

— Через три години вирішиться моя доля. От би знати, які будуть теми!

О пів на дев’яту Марійка з Варею одягли найкращі плаття й вийшли з дому. Марійка несла букет бузку.

— Пам’ятаєш, Варю, перед останнім дзвінком мені подарував такого букета хлопчик? Правда, тоді бузок ледь-ледь починав розцвітати. Як швидко крокує весна!

Раптом вона схопила подругу за руку.

— Ой Варю!

— Що з тобою?

— Ні, нічого. Знаєш, здалося, що то стоїть Мечик. Подивись, біля кіоска... Правда, схожий?

— Не дуже. Хоч постаттю справді трохи нагадує Мечика. Ти казала, що завтра його вже виписують з лікарні? Але чому ти так злякалась?

— Чому ж... злякалась? Просто... несподіванка, і все.

Біля школи подруги наздогнали Жукову й Віктора.

— Юленько! Конвалії! — радісно скрикнула Марійка, нюхаючи в руках Жукової букет ніжних квітів.— Ці воскові чашечки нагадують мені звуки музики.

— Декадентство, Маріє,— посміхнувся Віктор.— У всякому разі для сьогоднішньої письмової не буде жодної теми про конвалії. І про твій бузок теж.

— Неправда, буде,— зауважила спокійно Юля.

Марійка швидко глянула на подругу, на Віктора, кінчики вух у неї загорілися:

— Правильно, Юленько! Буде! Якщо вони ростуть у наших лісах, якщо вони викликають у нас радість, значить буде про них така тема на сьогоднішньому екзамені!

В школі відчувалася та атмосфера хвилюючої урочистості, в якій розпочався перший день екзаменів. Усі в святкових убраннях, у педагогів поблискують на грудях ордени, і всюди в класах, у коридорах квіти, квіти й квіти...

Марійка опинилася серед гомінкої юрби школярів, пройшла довгим коридором до свого класу. Тут, біля дверей, уже чекали початку екзамену її однокласники. І дівчина зрозуміла, що не тільки святкові вбрання й безліч квітів створюють у школі атмосферу урочистого свята. Її створює відчуття дуже важливої події в їхньому юнацькому житті. «Головне,— подумала Марійка,— що це не тільки екзамен перед учителями, не тільки звіт самому собі. Це — звіт перед народом, який кров’ю завоював їм, своїм дітям, право вчитися в школах-палацах...»

Марійка розмовляла з подругами, жартувала, проте десь глибоко в серці непомітно проснувся неспокій. Напевне, на неї вплинуло сьогодні нервування Варі. Учениця мимоволі подумала, що й справді можна наробити помилок у письмовій роботі, та й тема може трапитись така важка, що її не подужаєш і за п’ять годин. Вона заспокоювала себе, що тема ж буде не одна, а цілих три — обирай, яка тобі найбільше до серця.

Підійшла збуджена і метушлива Ніна, схопила Марійку за руку:

— Я така рада, така рада! Вчора я розмовляла дома про тебе!

— Що ж саме? З ким?

— З папою, з мамою. Марійко, після випускного вечора ми їдемо на дачу! Власне — я і мама. Батько приїде пізніше. І от я запрошую тебе... Просто буду гніватись на тебе, якщо не поїдеш з нами на літо. Звісно, запрошую вас обох — тебе й Варю. Марійко, Мавко, ти не знаєш, яка там краса! Дача стоїть над обривом, у саду. Внизу — ріка. Будемо втрьох купатись, загоряти, потім — човен... Одним словом, треба ж набратися сил перед вступом до інституту. Нас, як медалісток, приймуть без іспитів. Ти теж так думаєш?

Марійка розсміялась:

— Мені страшенно подобається твоя впевненість, Ніно. Так і треба! А що ж — сумніватись? Руку? — гукнула вона жартома.— Будемо медалістками! Вирішено?

— І підписано!

— Дозволь, Ніночко, тільки не все підписано. Я не можу поїхати на дачу.

— Мавко! Ну як це так? Чому?

Ніна була щиро засмучена.

— Ти знаєш, Маріє, що це для мене удар! Я вже такі плани побудувала, так розмріялась... Не хочу й слухати!

— У мене серйозна причина. Ні, зараз не можу говорити — яка. Але не поїду.

— Яка ж? Лишишся на все літо в задушливому місті?

— Що ж, так треба. Люди живуть у місті і влітку. У нас є парки, сади... Ну, а Варя без мене теж, певно, не поїде. Хай це тебе не вражає так прикро, я сердечно тобі вдячна, Ніночко, але — не можу!

Хоч як заспокоювала Марійка Варю Лукашевич, але потай тривожилась за неї більше, ніж за себе.

Їхні парти стояли поряд.

— Мені буде веселіше,— сказала Варя,— хоч і знаю, що ти не напишеш за мене твір.

...І знову ці напружені хвилини чекання, ця глибока тиша, коли входять члени екзаменаційної комісії і весь клас встає й застигає.

Кожен учень сидить за окремою партою, перед кожним уже лежить зошит, а на першій сторінці у верхньому кутку синіє штамп школи. Так, ця письмова робота — важливий документ, вона ввійде складовою частиною в атестат зрілості.

Олег Денисович оголосив теми екзаменаційної роботи і записав їх на дошці.

Перша тема... Друга...

Серце Марійчине швидко застукало від радості за Варю. Другою темою було: «Образи комуністів і комсомольців у романі Миколи Островського «Як гартувалася сталь».

Якраз учора вона допомагала Варі характеризувати Павла Корчагіна і Федора Жухрая. Недавно Варя вдруге перечитала роман, це була її улюблена книга.

Вона глянула на подругу, їхні погляди зустрілись. Марійка непомітно показала Варі два пальці й запитливо підняла брови.

«Так, так,— кивком голови відповіла Варя, — беру другу тему».

— Третя тема вільна,— оголосив Олег Денисович. Він прочитав, а потім написав на дошці:

Я буду старатись достойно й сміливо,

Правдиво і чесно народу служить.

(Лебедев-Кумач)

Настала хвилина першого роздуму. В зошиті вже виведено чіткими літерами:

Екзаменаційна робота з російської літератури на атестат зрілості учениці 10-го класу Поліщук Марії Климентівни.

А теми ще не обрано. Хочеться написати про Павку Корчагіна, такого знайомого, близького... Про хворого письменника, прикутого до ліжка... Вже складається план твору і мимохіть виникає речення: «Бувають у житті подвиги, а буває життя, як подвиг...» Марійка й сама не знає, звідки це. Чи, може, вичитала колись, чи придумала зараз.

Але інша тема вабить ще більше. «Правдиво і чесно народу служить».

І враз хвилюючим потоком нахлинули дорогі, рідні образи. Постає перед очима горда, світла Зоя. Капітан Гастелло скеровує палаючий літак на ворогів. Виникає в уяві пам’ятник молодогвардійцям у Краснодоні, і на чорному граніті сяють золотом прекрасні слова:

И капли крови горячей вашей,

Как искры, вспыхнут во мраке жизни.

И много смелых сердец зажгут

Безумной жаждой свободы, света!

Марійка відчуває, як гаряча хвиля підносить її, і так згори бачить вона від краю до краю неосяжні простори рідної країни. І вже рядок за рядком складає вона план твору в полоні образів, уявлюваних картин, сповнена то гнівними, то зворушливими почуттями.

Батьківщино моя! Що є могутніше від твоїх гірських хребтів, суворіше від тайги твоєї, прекрасніше від твоїх пшеничних ланів? Багатолюдні й чудові твої міста, повноводні ріки твої, сині твої моря й океани, розкішні плодородні сади. Але найцінніше в тобі, дорожче за всі скарби — твій чудовий народ-богатир!

Так почала Марійка свій твір.

І коли згодом його читали члени екзаменаційної комісії, вони запитували себе: «В чому річ? Здається, що все таке знайоме, і вже десь написано було і про повноводні ріки, і про сувору тайгу, а от прочитаєш твір цієї учениці, і хочеться ще раз його перечитати, і стиснеться серце від хорошої, радісної гордості за наше юне покоління!»

Марійка працювала напружено, вдумливо, іноді викреслювала написане і знову писала, одні слова замінювала іншими, робила численні вставки, дописувала речення над рядками і збоку, і незабаром її чернетку, крім неї самої, мабуть, не прочитав би ніхто на світі.

Вона писала про Пушкіна і Гоголя, про Шевченка і Чернишевського, про Герцена, який поклявся на Воробйових горах усе життя своє служити народові.

«Іноді дивуєшся,— писала Марійка,— як міг Гоголь, живучи в Росії городничих і собакевичів, як він міг говорити про те, що настане час, коли «Європа приїде до нас не за купівлею прядива й сала, але за купівлею мудрості». Яка ж могутня сила викликала в його серці таку палку віру в світле майбутнє Росії? Любов — назва тій силі. Любов до своєї батьківщини, до її талановитого народу. І весь свій блискучий літературний хист віддав великий письменник служінню Вітчизні».

Марійка писала, не відриваючись од роботи. Тільки час від часу вона піднімала голову і занепокоєно поглядала на Варю. Що в неї? Як її твір?

Проте Варя зосереджено писала, мабуть, усіма думками заглибившись у роботу. «Ну й гаразд, усе добре, даремно вона так хвилювалася»,— з ніжністю думала Марійка про подругу.

Клас потроху порожнів. Учні здавали роботи й виходили.

Одною з перших закінчила роботу Ніна, трохи згодом подала і Юля Жукова. Виходячи з класу, вона озирнулась і непомітно кивнула Марійці: кінчай, мовляв, швидше!

Але Марійка не поспішала. Робота була майже написана, лишилось тільки придумати закінчення.

«І сьогодні на екзамені на атестат зрілості я з хвилюванням обрала тему «Я буду старатись достойно й сміливо, правдиво і чесно народу служить», бо вона висловлює заповітне бажання кожної дівчини і юнака нашої країни. Спасибі тобі, мудра партіє! Спасибі тобі, народе мій! За все спасибі: за нашу сонячну юність, за любов і ласку, за відкриті перед нами світлі дороги, за те, що, тримаючи в руці «молоткастий» радянський паспорт, ми можемо з гордістю повторити слова великого поета:

Читайте,

завидуйте,

я —

громадянин

Радянського Союзу».

Марійка ще раз переглянула чернетку, переписала твір начисто і, підійшовши до столу, хотіла покласти зошит, але Олег Денисович узяв його з Марійчиних рук. Він з усмішкою кивнув учениці, немов привітав із закінченням роботи, і тут же, розгорнувши зошита, почав уважно читати.

Марійка вийшла з класу. В коридорі, біля вікна, розмовляли учні, які теж уже закінчили роботу. Назустріч з жартівливими оплесками кинулись Юля і Ніна. Вони засипали Марійку запитаннями — яку обрала тему, з чого почала, як написала.

— Ти, Маріє, подала роботу останньою з нашої трійки,— сказала Ніна,— а написала, мабуть, найкраще. Я поспішила трохи, треба було ще посидіти. Тільки ж дивлюсь — година залишилась. Ну, що, думаю, як не встигну закінчити? А тут ще, мов на зло, забула використати цитату Бєлінського. Пам’ятаєш? «Завидуєм внукам и правнукам нашим, которым суждено видеть Россию в 1940-м году, стоящую во главе образованного мира, дающую законы и науке и искусству и принимающую благоговейную дань уважения от всего просвещенного человечества...» Оце — прозорливість! Оце — віра в свій народ!

— Як ти закінчила? —- спитала Марійка.

— А знаєш як? Ми, радянська молодь, і є, мовляв, та молода парость, до якої звертається Пушкін: «Здрастуй, плем’я незнане, молоде!» І, вступаючи в нове життя, ми клянемося «достойно й сміливо, правдиво і чесно народу служить». Ось у такому плані.

— А я взяла другу тему,— похвалилась Юля,— і найбільше сказала про образ самого Миколи Островського. Як ви думаєте, не ухилилась я від основного?

В цей час із класу вийшла Варя Лукашевич. Ще здалека вона усміхнулась подругам своєю ясною усмішкою, і Марійка з радістю зрозуміла, що Варя написала твір добре.

— Я ж казала тобі, Варюшо! — кинулась вона до подруги.— Все гаразд, правда? Ти задоволена?

— Мені просто пощастило,— збуджено розповідала Варя.— Тема про героїв моєї любимої книжки...


*  * * | Золота медаль | cледующая глава