home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



40

Щовечора тепер у школі чергували вчителі, і кожен учень міг одержати в них потрібну консультацію з основних предметів. Більшість десятикласників-готувались до екзаменів групками по двоє, по троє. Перевіряли знання, екзаменували один одного.

Юля й Ніна приходили до Марійки й Варі і часто працювали вчотирьох. Ліда Шепель училася разом з Вовою Морозом. Був свій гурток у Юри Карпенка.

Віктор Перегуда готувався до екзаменів сам. Юля турбувалась, чи не важко йому, запрошувала приєднатися до їхньої групи, та Віктор рішуче відмовився.

— Мені справді важко,— відповів він,— і твоє піклування мене зворушує, спасибі тобі, Юлю. Але тим більше я гордитимусь, якщо добре складу екзамени. Я ж, ти знаєш, не люблю нічого легкого. Так що підсаджувати мене не треба, сам вилізу.

— Екзамен — не дерево,— посміхнулась Юля.

— Бачиш, я повинен звикати до труднощів,— задумливо продовжував Віктор.— Уяви, як буде мені важко працювати в цеху, і вчитися водночас. Але, знаєш, я вірю, що вже через два роки зможу самостійно варити сталь.

Він глянув на Юлине обличчя й скоромовкою додав:

— Ну, ясно, це питання ще не розв’язане, не розв’язане...

Один тільки Мечик Гайдай не готувався до екзаменів. Після запалення легенів у нього з’явилось якесь ускладнення. Зараз він уже поволі видужував, але пропустив в останній чверті багато уроків, до того ж почував себе ще дуже кволим, і, зрозуміло, не могло бути й мови, щоб він з’явився на екзамени.

Одного погожого дня прийшла відвідати його ціла група десятикласників.

Гайдай лежав у лікарні. Пройти до нього в палату дозволяли тільки комусь одному з його товаришів.

— Хто піде? — запитав Віктор. — Найсправедливіше буде, щоб пішла Юля. Вона, як секретар комітету... Одним словом, думаю, що заперечень не буде. Хай розмовляє з Мечиком від нашого імені.

— Якщо таке рішення, я...

Юля не доказала, бо зустрілась з благальним поглядом Марійки. Якусь мить Жукова вагалась. Їй теж хотілось побачити Мечика. Чи, може, вдати, що не зрозуміла німої мови Марійчиних очей? Але так зробити вона не могла.

— Якщо таке рішення,— знову повторила Юля,— я категорично заперечую! Хай іде Марійка! Вона найбільше дбала про те, щоб Мечик учився, допомагала йому. І взагалі... Думаю, що ясно. Проти немає? Чудово. Передайте квіти Марійці!

Марійка спалахнула, глянула вдячно й зворушено на Юлю і з букетом квітів пішла за санітаркою на другий поверх.

Їй хотілось запитати санітарку, який вигляд має Мечик, чи дуже він схуд і коли його випишуть. Марійці здавалось, що вона не бачила хлопця принаймні цілий рік. Як він її зустріне? Що вона скаже йому, коли ввійде в палату?

Вдома часто згадувала про нього і навіть провадила з ним у думках щирі розмови, а зараз не могла придумати кількох слів, з якими треба було звернутись до хворого.

В довгому коридорі стояв специфічний запах ліків. «Зараз, зараз побачу»,— майнула думка, і в Марійчиній уяві встало обличчя Мечика, коли він проводив її до трамвайної зупинки, коли розповідав про свої почуття до Ліди Шепель.

Здавалось, що вона побачить зараз зовсім іншого Мечика, не того, якого знала раніше.

— Ось тут! — сказала санітарка і відчинила двері до палати.

Мечик сидів на постелі, спираючись спиною на подушку. Худі і немов видовжені руки лежали поверх ковдри. На колінах у хлопця стояла шахівниця. Побачивши на порозі Марійку, він усміхнувся, і по його щоках розплився блідий рум’янець.

— Бачиш, сам з собою граю. Придумую тут одну цікаву комбінацію.

Він обережно переставив дошку і вказав Марійці на стілець.

— Ось ти й прийшла,— сказав так, немов давно чекав її і наче саме вона, Марійка, й повинна була прийти до нього.— А всіх не пустили? Шкода! Оберігають мій спокій. Проте я вже зовсім здоровий. Тільки не хочуть виписувати, кажуть, щоб полежав ще з тиждень. Ціла вічність!

Марійка справилася з тихим хвилюванням і з удаваною суворістю погрозила йому:

— Ну, ну, «здоровий»! Лежи й слухай лікарів!

— І ти, Брут, у змові з лікарями! А ще дружбу пропонувала! Марійко, ти скажи все-таки, хто залишився за дверима цієї симпатичної установи? Чи вони чекають на вулиці? Ой, ой, скільки квітів! Хіба ж можна отак спустошувати крамницю? Та ти сідай, сідай, Марійко.

Він замовк, рум’янець зник. Марійка побачила тепер, що хлопець зблід і схуд. Хвороба залишила свої глибокі сліди.

Мечик підняв руку і стомлено провів нею по лобі. І рука теж була така худа, дитяча, що в Марійки з’явилось бажання підтримати її і тихо опустити на місце.

Дівчина чекала, що зараз він спитає про Ліду Шепель. В обличчі його, в очах було щось невисловлене, глибоко приховане. «Сумує за Лідою,— подумала,— а вона не прийшла навіть навістити. Злопам’ятна».

— Хто ж прийшов? — повторив він запитання.

Марійка відчула, що не може, нізащо не повинна засмутити його.

— Хто ж? — промовила вона якомога байдужим голосом.— Ліда Шепель, Перегуда, Жукова, Ніна Коробейник, Вова Мороз...

— Спасибі. Ну, ти ж вітай їх усіх, вітай...

Марійка почала розповідати про наступний екзамен, як готуються до нього десятикласники.

Хлопець слухав з тим же виразом обличчя, немов затаїв якусь гірку думку. Нарешті він тихо опустив голову і так продовжував мовчки слухати.

Марійка схаменулась і теж замовкла. Вона зрозуміла, що те невисловлене і приховане почуття, яке вона бачила в Мечикових очах — не сум за Лідою, а щось інше, зовсім інше.

Мечик ураз підняв голову і, намагаючись усміхнутись, промовив:

— Бажаю тобі, Марійко, щоб з золотою медаллю... І всім, всім товаришам. Так і перекажи.

А усмішка ніяк не вийшла в нього. І Марійка вже знала тепер, знала, що мучить Мечика. І як вона не подумала про це, не догадалась відразу?

Хлопця дуже схвилювала увага до нього товаришів. Він чомусь думав, що ніхто не прийде. І ось два дні тому приходив Юрій Юрійович. Це просто приголомшило учня. Він вважав себе дуже винним перед учителем. Але ніяковість минула, розмова вийшла хороша, тепла. Ніхто з них не торкався того, що сталося між ними, а коли вже Юрій Юрійович пішов, Мечик згадав, що треба ж було попросити пробачення.

Хлопець тепер глибше зрозумів, чому так турбувались про нього шкільні товариші, чому Марійка пропонувала йому дружбу. Він слухав її розповідь про однокласників, про наступний екзамен, а мозок боляче свердлила думка, що все це тепер не для нього, все минуло. Його товариші складуть випускні екзамени, тільки він залишиться ще на рік у десятому класі.

Дівчина раптом поклала долоню на його руку.

— Мечику, а ти будеш з нами,— впевнено сказала вона,— тільки треба, щоб ти захотів цього.

Він мовчав. Як могла Марійка прочитати його думки? Мовчав, намагаючись зрозуміти — чи справді є якась можливість не відставати од класу, чи це сказано лише для того, щоб утішити його.

Нарешті він зітхнув, очі в нього потемнішали:

— Маріє, є такий закон, що коли люди йдуть уперед, хтось залишається позаду. Ви всі підете вперед, а я залишусь, хоч як би цього не хотів.

— Не вигадуй, немає такого закону, Мечику. Є інший закон: коли наші люди йдуть уперед, вони допомагають тим, хто відстає. Ти знаєш, що можна скласти випускні екзамени восени? У тебе цілком поважні причини.

— Мені говорив Юрій Юрійович. Навістив. Але скажу тобі, Маріє, відверто: як подумаю, скільки треба докласти до цього праці, мені стає страшно. Все літо готуватись, та ще й як! Ці екзамени восени мені здаються височезною горою, через яку я повинен перестрибнути. У мене для цього немає ні енергії, ні розуму.

Марійка глянула на нього з докором, похитала головою.

— Тебе слід би добре вилаяти за такі слова. Тільки я розумію, що зараз ти ще хворий. А от видужаєш, наберешся сили, і ми з тобою вдвох засядемо за підручники. Літо довге, підготуємось, і ти й не помітиш, як опинишся по той бік твоєї страшної гори. Ти назвеш її своїм ім’ям, ну, хоча б «Пік Мечислава».

Мечик шарпнувся:

— Почекай. Як це — вдвох? Не жартуй. Ти — серйозно, Марійко?

— Абсолютно серйозно, Мечику. І мені буде користь, я ще раз повторю все пройдене за десятий клас.

Хлопець від хвилювання не міг говорити. Нарешті він заперечливо похитав головою:

— Ні, даремно ти піклуєшся так про мене, Маріє. Я тобі сердечно вдячний. Але як же це? Заради мене ти зіпсуєш собі відпочинок? Ні в якому разі!

— От сказав! Ну, подумай: нам досить буде щодня двох годин. Вистачить часу на відпочинок!

— А ти все літо собі попсуєш! Та хіба ж я не знаю! Ці дві години розбиватимуть тобі весь день, зв’язуватимуть тебе. Ні, Марійко, навіщо ти мене вмовляєш? Ти просто зопалу сказала, не подумавши.

— Зопалу? А що як я вже йшла сюди з цією думкою?

Щось згадавши, Мечик злегка почервонів.

— Пам’ятаєш, Марійко, як Коробейник колись сказала, що дружити зі мною — самопожертва? Так ось, і це теж з твого боку... Ні, ти відпочивай, щоб ніщо тобі не заважало! Літо, знаєш, дається один раз на рік. І потім... Ти ж не знаєш, чому я захворів. Не знаєш, правда? Я ж... та що там, скажу. Вийшов із пивнички, все коливається переді мною... Забрів у сквер і ліг під кущем. Заснув просто на сирій землі... Здорово застудився.

— І гидко, і... страшенно шкода, що ти такий...

Марійка позирнула на сусіднє ліжко, на якому спав якийсь дідусь і, трохи нахилившись до хлопця, стиха промовила:

— А може, тебе лякає перспектива щодня бачити мене?

Мечик пильно подивився на дівчину, щільніше натягнув на коліна ковдру, але мовчав, роздумуючи над Марійчиним запитанням.

За вікнами палати м’яко лягав присмерк. На стіні погасав рожевий чотирикутник од вікна. Дідусь на ліжку поворухнувся, позіхнув.

Марійка хотіла встати з стільця. Мечик рвучко затримав її за руку.

— Хвилинку! Твоє запитання, ти пробач, просто безглузде! Тому, що бачити тебе і розмовляти з тобою... одним словом, приємно. І я розумію, що ти й запитала про це жартома.

— Але ти приймаєш мою пропозицію? Приймаєш, Мечику? Мені ніяково, я неначе прошу тебе...

— Що ти! — скрикнув хлопець.— Для мене це така радісна несподіванка, що я навіть не повірив одразу. І... я ж за тебе турбуюсь.

— А я за тебе, Мечику. Отже, згода?

— Договір підписано,— усміхнувся він і потім серйозно додав:— А мені все ще не віриться...

Марійка присунула ближче стілець і нахилилась до Мечика.

— Зараз побачення закінчиться,— сказала вона,— але я хочу взяти з тебе клятву.

— Страшно як!

— Ні, не клятву, а чесне слово. Я вірю, що коли ти даси мені таке слово, ти його додержиш.

— Щось довга передмова в тебе, Маріє.

— Ні, слухай. Дай слово, що ніколи не візьмеш у руки карти. Можеш витримати? Чи ти, як безвольний алкоголік, якого...

— До чого тут — алкоголік?

— Скажи, Мечику, можеш дати таке слово?

— Навіщо це тобі? — чомусь пошепки запитав хлопець.

— Тому, що я хочу, щоб ти й справді був такий, яким я тебе іноді уявляю...

Мечик відхилився, мовчки затиснув у кулаці край ковдри.

— Ти... уявляєш мене?.. Ти думаєш про мене?

— Думаю, уявляю,— хвилюючись сказала Марійка.— Більше навіть, ніж ти можеш догадатись.

Обоє якусь мить мовчали. Нарешті Мечик глухо сказав:

— Маріє, можна думати, що це з твого боку справді не... не самопожертва?

— Ну, що ти, їй-право!

— Гаразд, я даю тобі слово, Марійко: ніколи не візьму в руки карти. Переключусь на шахмати. Слово назавжди, розумієш? Тільки... тільки умова...

— Умова?

— Ні, дурниці. Я маю пограти один раз... Востаннє!

— Послухай, навіщо це тобі треба?

— Сказати? Добре, скажу. Один з тих, з ким я часто грав,— шахрай, ну — шулер, такий є термін. Це мені спало на думку тільки оце в лікарні, зовсім недавно. Досі я тільки іноді сумнівався. А тепер згадав деякі факти,  і взагалі дещо згадав... ну, проаналізував. І я хочу впіймати його на грі, і ну і той... провчити. Не заспокоюсь, доки не провчу. Ні, ти не бійся, легенько: по ліхтарю під кожне око.

— Чи не занадто багато буде світла, Мечику?

— Ні, якраз за нормою.

— А навіщо тобі з ним зв’язуватися, з тим шахраєм? Та ще з ліхтарями?

— Та він же вважає мене за дурня! Ні, я його розкрию перед усім світом, щоб і інші не ловились до нього на гачок.

У коридорі почулись кроки.

— Йдуть,— сказав Мечик,— побачення скінчилось.

Марійка встала.

— Гаразд. Пам’ятай — ти дав слово! Один раз можна... Тільки щоб без І ліхтарів.

— Єсть! Хоча з приводу ліхтарів за себе не ручуся...

Він несподівано зніяковів і спитав:

— А ти коли ще прийдеш? Ждатиму, Марійко.


* * * | Золота медаль | *  * *