home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



37

Роман Герасимович, крім газет, передплачував з десяток різних журналів, з них половину літературно-художніх. Ніна відразу забирала до себе в кімнату кожний новий номер журналу і, озброївшись олівцем, читала оповідання й повісті. Читала уважно, робила помітки на полях, іноді записувала зміст, цікавий образ чи епітет.

Якщо якийсь художній твір зворушував її, дівчина з досадою думала, чому не вона його написала. Адже, напевне, й вона, Ніна Коробейник, могла б узяти таку думку, сюжет і так написати. Її дивувало, що невеликі оповідання, без складної фабули, часто викликали в неї глибокі емоції, хвилювали, будили хороші думки.

Щоразу вона порівнювала своє оповідання з творами, вміщеними в журналах. Їй здавалося, що воно не гірше, може, навіть і краще. Чому ж твір повинен лежати в шухляді? Його теж могли б прочитати десятки тисяч людей. 

У Ніни з’явилось непереможне бажання побачити своє оповідання надрукованим. Усі її попередні вагання зникли. Одного чудового дня вона віднесла рукопис у редакцію літературного журналу.

Секретар редакції перегорнув сторінки її твору, записав адресу Ніни й звелів прийти через тиждень.

Іти за відповіддю було важче. Дівчина хвилювалась. Вона все думала, чи не краще просто подзвонити в редакцію?

От і знайомий будинок. Справді, подзвонити б!

А втім, чому вона така нерішуча? Треба думати тільки про гарне. «Вітаю! Вітаю! Ваш рукопис уже надісланий в друкарню!» Незабаром усі побачать, що з нею не можна жартувати! Всі? Авжеж, усі, весь десятий клас, увесь комсомольський комітет школи. Переконаються, що з нею не можна поводитися так, як з іншими. У неї складна і тонка психологія майбутньої письменниці, особлива духовна організація. Треба розуміти це. І зрозуміють! Оповідання безумовно схвалене. Оце — щастя! Оце — перемога! А як буде неприємно і Жуковій, і Марійці, і взагалі всім, що вони так помилялись у ній, не врахували її творчої натури. Такий талант трапляється нечасто!

— Читали ваше оповідання,— сказав секретар редакції,— читали. Сідайте, будь ласка!

«Схвалене!» — йокнуло серце.

Секретар пошукав у шухлядах письмового стола, поклав перед собою такий знайомий Ніні її рукопис.

«Отже, оповідання ще не в друкарні!»

— Написано грамотно,— продовжував секретар.— Ви повинні й далі працювати. У вас є хороше зерно! Але ще далеко, далеко до довершеності. Не визріло ще ваше оповідання, друкувати його не можна.

Він раптом уважно глянув на Ніну, і їй здалося, що пошукав очима графин з водою.

— Ні, я слухаю,— сказала Ніна, відчуваючи, як уся кров ураз відхлинула з обличчя.

Ніколи ще дівчина не почувала себе такою нещасною. Всі немов змовилися проти неї. Нестерпно уразливим був цей раптовий перехід від надії, майже впевненості, до краху.

Додому прийшла в такому пригніченому настрої, що все було байдуже. Намагалась пригадати, що їй ще говорив секретар. Здається, він хвалив окремі вдалі місця... Що з того? Адже друкувати оповідання однаково не будуть!

Несподівано серце похолонуло від думки, що хтось у класі може довідатись про її невдачу. «Навіщо, навіщо було нести рукопис у редакцію? Яка помилка!»

За вікном почувся шум машини. Приїхав Роман Герасимович. Ніна ховається в свою кімнату. Їй не хочеться, щоб батько бачив її в такому стані.

Батьків голос гримить за стінкою в передпокої, потім він переноситься ближче, і, здається, весь будинок сповнився його голосом.

— А де ж Ніна? Ні-но!

Роман Гарасимович, веселий, урочистий, увійшов до дочки. Обличчя його сяє, він енергійно тре обома долонями голену голову.

— Ти чому ховаєшся? У мене така радість! Сьогодні нарешті скінчилось випробування нових пасажирських літаків. Моєї конструкції і конструкції Соловйова! його літак визнано за кращий. Ах, Ніно, яка це прекрасна машина! Яка досконалість!

Дочка дивиться на батька так, немов нічого не розумів:

— Соловйова конструкція краща? Тату, чому ж ти радієш?

— Як чому? Чому ж мені не радіти? Адже такої машини у нас ще не було! Це справжня літаюча яхта! Повітряна яхта! Повезу й тебе на аеродром. Хочу, щоб ти на власні очі побачила цього білого лебедя! Ха-ха, лебідь! Йому, бідоласі, й не присниться ніколи така швидкість! Ай, Соловйові Гриш-ка! Я завжди казав, що він колись заткне за пояс нас, старих конструкторів! Ну й молодчина! А колектив який собі підібрав!

Збуджений, радісний, він легенько взяв дочку за підборіддя:

— Дозволь, ти щось сьогодні занадто в мінорі?

— Тату, отже, ти тепер... на другому місці?.. І... і радієш?

Роман Гарасимович весело зареготав:

— Ось що тебе бентежить! Але не радіти не можу, Ніно! Який талант зростає! Соловйовим гордитися треба! Я охоче повчуся в нього!

Дивлячись на щасливе обличчя батька, Ніна й собі усміхнулась. Стало легше на серці.

— Татусю, ти дуже хороша людина!

— Ось як! Спасибі.

За хвилину Роман Гарасимович уже дзвонив по телефону і повідомляв когось про видатний успіх Соловйова.


*  * * | Золота медаль | *  * *