home | login | register | DMCA | contacts | help | donate |      

A B C D E F G H I J K L M N O P Q R S T U V W X Y Z
А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я


my bookshelf | genres | recommend | rating of books | rating of authors | reviews | new | форум | collections | читалки | авторам | add

реклама - advertisement



36

Остання чверть учбового року — особлива, не схожа на інші. Вона тривожна й солодка, адже це — остання чверть перед екзаменами, перед канікулами. В ній відчувається дихання весни, юності, вона ще глибше здружує друзів, ще міцніше з’єднує однокласників. У школярів, особливо старших класів, з’являється підкреслений вираз заклопотаності, а в десятикласників до цього ще приєднується урочисте піднесення, як напередодні великого і радісного свята.

Вчителі теж заклопотані більше, ніж звичайно, частіше відбуваються тепер педагогічні наради, більше роботи в класах.

Для десятикласників остання чверть є взагалі останньою шкільною чвертю, прощанням із школою, передднем випускних екзаменів, і відчуття цього позначається на учнях.

Марійка з подивом помічала, як на її очах немов змужніли і виросли за останні дні її подруги й товариші. І те, як вони тепер відповідали уроки і як розмовляли між собою, викликало в Марійки дивне враження, ніби всі її однокласники і вона теж досі були тільки дітьми, і лише зараз несподівано стали дорослими. І всі, здавалось, це знають і в душі дуже радіють цьому, але приховують свої справжні почуття за стриманими розмовами.

Вчора, приміром, Юля Жукова і Вова Мороз засперечалися про те, як розуміти партійність мистецтва. Жукова доводила, що тільки таке мистецтво можна назвати партійним, яке допомагає будувати комунізм.

— Наша головна мета — побудова комунізму! — говорила вона.— За цю мету і повинен кожен, боротися своєю працею. Робітник біля верстата, письменник — своїми книжками, художник — картинами.

— Ну, гаразд,— відповідав Мороз.— Згоден, тисячу разів згоден. Але скажи..— Очі його лукаво засміялись.— Скажи, ось наш радянський художник намалював натюрморт. Квіти, припустімо. Чудові троянди — рожеві, червоні. Адже має право художник змалювати квіти?

— Ну, безумовно.

— От і скажи — чи може натюрморт або етюдик допомагати в будові комунізму?

— Ну і що? — гаряче говорила Юля.— І що? Посміхаєшся? Думаєш, ось заплутав Жукову! А чому ж і справді хороший натюрморт не може допомагати нам будувати комунізм? Що ми — красивого не любимо? Молодість без квітів — так, чи що? А коли твої чудові троянди викликають натхнення, дають творчу зарядку робітникові?

— Творчу зарядку можуть дати всі картини Третьяковської галереї. Отже, по-твоєму...

— Знаю, що ти хочеш сказати,— перебила Жукова.— Ми не відкидаємо кращих зразків старого мистецтва. Але в чому суть? В ідеї картини! В ідеї! Ех, ти, художник!

Не було такого учня, який би в останній чверті не налягав на заняття, надолужуючи пропущене та повторюючи пройдений матеріал. Марійка Поліщук докладала всіх зусиль, щоб не відстати. Порушуючи розпорядок дня, часто просиджувала над підручниками до пізньої години. Останнім часом стало легше, бо приходили подруги, допомагали поратися й чергували біля хворої матері.

Юля Жукова хотіла зняти з Марійки деякі громадські доручення, та вона запротестувала: «Ні, ні, ні. Мені це не заважає!»

Якось Мечик Гайдай одержав двійку з алгебри. Марійка вирішила відвідати Мечика вдома, подивитись, чим займається, а то й допомогти. З задоволенням побачила, що Мечик сидів над уроками.

— Прийшла перевірити, як алгебра поживає? — спитав він.— Не турбуйся, на екзамені не зріжусь. Замову таку знаю: «Чур мене, чур мене, зникни, мана!»

— А ось зараз побачимо, як діє твоя замова. Давай задачник!

Мечик не міг приховати свого здивування:

— Як же ти прийшла? У тебе в самої повно клопоту!

Вражений цими несподіваними відвідинами, він слухняно відповідав Марійці урок, нишком, скоса поглядаючи на неї.

— Матері не краще?

Марійка мовчки глибоко зітхнула у відповідь, і він більше про це не питав.

Вони розв’язали кілька задач.

— Ну, йди, йди,— говорив Мечик.— У тебе ж удома... знаєш? І тобі ж самій треба готуватись. Коли ти зірвалась у Малярії Базедівни, в мене серце немов розбилось.

Марійка сумовито посміхнулась.

— Спасибі за співчуття. Правда, зірвалась. Але це востаннє. А я б дуже зраділа, коли б ти перейшов на п’ятірки. І щоб одержав атестат зрілості, та ще з медаллю!

Тепер зітхнув Мечик:

— Мрії, мрії! Хіба це можливо? Стільки прогаяно часу! Три чверті учбового року. Як я вчився? Так, через пень-колоду. Де вже про медаль думати. Тут хоч би не зрізатись.

Він немов опам’ятався, що говорив так щиро, погладив звичним рухом чуба, поправив галстук:

— А взагалі — тру-ля-ля, як кажуть французи! Між іншим, ти чула останній анекдот?

Ураз він осікся:

— Ти чому так дивишся? Немов на зів’ялу троянду!

— Шкода мені тебе!

Мечик аж підскочив:

— Драс-стє!

— Ніяк ти не позбудешся своєї маски. І... галстук оцей твій, немов у папуги, і носиш ти його тепер уже виключно з упертості. Ех ти-и ж! «Тру-ля-ля!»

Мечик сидів мов ошпарений.

— Ух, яка ти! — нарешті промовив він.— Ти ким будеш? Прокурором?

— Лікарем, Мечику. Після школи піду в медичний. Уже ніяких вагань, рішення остаточне. А ти? Ніяк від тебе не почуєш певної відповіді.

Мечик помовчав.

— Ні, в мене з цього приводу секретів немає. На будівництво ГЕС кудись поїду. А там буде видно. Батько мій — машиніст, ну і я... Тільки думаю, щоб на крокуючому екскаваторі. Одним словом, Марійко, ти ще про мене почуєш! Прогримлю!

— Що ж, вірю. Але поки що ти гримиш з іншого боку. Досадно за тебе. Ти, мабуть, і не читаєш нічого? «Молоду гвардію» читав? А «Білу березу»? А «Прапороносці»?

— А ти не екзаменуй, будь ласка. Читав і читаю, тільки, мабуть, з іншою метою, ніж ти.

— Як це?

— А так. Ти для чого читаєш? Я ж знаю — по-перше, тому, що треба знати твори тих письменників, яких учимо в школі. А по-друге — ти хочеш наслідувати героїв книжки. Характери їхні обмірковуєш, образи там усякі... «Автор показує нам у цьому творі...» і так далі... А я читаю з іншою метою. Я читаю для емоцій! Так. І нікого не хочу наслідувати. Характер треба виховувати в собі незалежний, самостійний. Я копій не люблю. Є такий Мечислав Гайдай, і все! А робити з себе копію героя якогось роману — це не в моєму плані.

— А мені здається, Мечику, що ти все-таки копія.

— З кого ж, дозвольте спитати?

— Важко й сказати. Та, на жаль, нічого в тобі незалежного і самостійного немає.

— Спасибі. Ти так погано про мене думаєш?

— Хотілося б так погано думати тільки про копію, яку ти, як машкару, натягуєш на себе. А оригінал щоб був інший, як личить нашим молодим людям.

Хлопець провів Марійку до трамвайної зупинки і, міцно потиснувши їй руку, зник серед натовпу.

Марійка сиділа у вагоні, притулившись до стінки, і дивилась, не відриваючись, у вікно. Мимо пробігали вечірні вогні, миготіли освітлені вікна зустрічних трамваїв. Марійка сиділа, поклавши долоню на руку, яку щойно потиснув Мечик. І їй здавалось, що вона ще й досі зберігає дотик Мечикової руки.


предыдущая глава | Золота медаль | *  * *